Світ знань нових видань

Уривалкін, Олександр Миколайович. Гетьмани України та кошові Запорозької Січі / О. М. Уривалкін. – Київ : Дакор : КНТ, 2008. – 395 с. : іл., карти.

 Історія кожного народу має свої національні символи ідентичності: для Японії це – самураї, для Німеччини – бюргери, для Польщі – шляхтичі. Для України таким символом є козацтво. Без нього немає української історії, не існує нашої Незалежності, тож згадуємо Запорозьку Січ і Конституцію Пилипа Орлика, витоки та приналежність до європейських цінностей.

Книга «Гетьмани України та кошові Запорозької Січі» авторства українського історика та письменника Олександра Уривалкіна спирається на об`ємний фактографічний матеріал – архіви, дослідження та мемуари й розповідає про кошових отаманів і гетьманів, причетних до історії становлення козацтва. Мова зокрема про князя Дмитра Вишневецького-Байду, гетьманів Данила Апостола, Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Виговського, кошового отамана Івана Сірка.
«Здобудеш волю – заслужиш небо. Рабів до неба не пускають», – саме цей вислів пов`язують з іменем Івана Сірка, якого обирали кошовим отаманом Запорозької Січі рекордні дванадцять разів.
Саме про таких  героїв ця книга.
Видання розраховане на широке коли користувачів. 

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

 

Досліджуємо історію

Тюркські загадки українського сфінкса

продовження

У ногайців спів епосу був справою чоловіків. Жінці не личило перебувати в їхніх зібраннях і виявляти обізнаність у репертуарі джирау. Саме́ наймення «ногай» початково стосувалося чоловіків, не жінок, дітей і хлопців, які не пройшли посвячення. Ця назва походила від пратюркського слова, що нероздільно позначало вовка і пса. Посвячення символізувало переродження хлопця на хижака, воїна-здобичника. ... Етнограф Ґріґорій Потанін у 1879 році записав на Алтаї переказ про чоловіків із собачими головами, яких звуть «нохой-ерте» («пси-чоловіки»), водночас їхні «жінки мають звичайний вигляд і є гарними». Тюркські герої народжувалися в дикій глушині від зв’язку людини з фантастичною істотою. Дітьми вони там і зростали, їх годувала вовчиця своїм молоком, вони знаходили товаришів, вчилися чаклунства, перетворювалися на звірів, щоб полювати й рушати за здобиччю в людські поселення, і врешті одружувалися з ханською донькою та ставали правителями. Наймення вовка або пса криється в назвах багатьох тюркських народів та їхніх правителів. Переказ виводить етнонім «киргиз» від «кирк-киз» («сорок дівчат»); мовляв, увесь народ з’явився від зв’язку ханської доньки та її дівчачого почту з червоним псом. Різні чоловічі спілки Центральної Азії зазвичай називали «кирк-казак» («сорок козаків»), також був поширеним епічний цикл «Сорок батирів». За грою слів: «сорок дівчат» і «сорок козаків», на позір легковажною, перебуває складна етнічна історія казахів і киргизів.

Фольклор багатьох народів містить відголоски прадавніх посвячень у різноманітних хижаків (вовк, ведмідь, барс, «витязь у тигровій шкурі» тощо). Їхній обрядовий і соціальний смисл давно втрачений, зосталися лише уламки сюжетів у казках, що нашим зарозумілим сучасникам здаються вигадками для дітей. Утім, жодна розповідь так не програмує особистість, як казка, яку чув у дитинстві. Тож міф, попри наше легковаження ним, лишається в силі, часом непомітній і підступній, коли немає надійного провідника-бакси́.

Далі буде

Владислав Грибовський, 

к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.

Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Досліджуємо історію

 Тюркські загадки українського сфінкса

(продовження)

У руках козак тримає кобзу або бандуру. Ногайці та казахи знають інструмент із назвою «кобиз» або «кил-кобиз» («кил» – волос, як і в слові «кекил»). Давній кобиз був смичковим, а не щипковим, як кобза «Мамая», що ближча до лютні. Вона потрапила в Україну в ХVІ ст., була припасована до місцевих смаків і отримала тюркську назву. Як розповідав нащадок запорожця Іван Россолода історикові Дмитру Яворницькому, «кобза […] скидається на вагани, тільки вона кругліша й пузатіша, з кружечком посередині, з вузенькою ручкою, з дірочками на ручці і зі срібними струнами. Довжини буде аршина півтора». Невідомо, коли в Україні з’явилася бандура, чия назва завдячує грецькій пандорі. Бандура ближча до арфи: коли на ній граєш, то струни не треба притискати до грифу, як на лютні. Бандура має більше струн та іншу техніку гри. У ХІХ ст. вона витіснила кобзу і перебрала на себе її назву. Хоча це й різні інструменти, однак їхні назви стали синонімічними. «Кобзо ж моя, дружино вірная, бандуро моя мальованая», йдеться в одній пісні.

Відмінність між кобзарями та бандуристами зникала, проте, в давнину їхній репертуар відрізнявся. Європейська лютня була аристократичним інструментом, призначеним для творів високого стилю, натомість для розваг слугували простіші інструменти, як-от гітара. Схоже, що в козаків кобза, на відміну від демократичнішої бандури, мала таке саме застосування. Тож невипадково, що найголовніша збірка поезії Тараса Шевченка називалася «Кобзар», а не «Бандурист». Як зауважив знавець історії української музики Олександр Кошиць, в основі репертуару кобзарів була дума: пісня ліро-епічного змісту. Це «мелодійний речитатив, де слово панує над музикою», до того ж думи «дуже трудні для виконання й недоступні через те широким масам співаків. Утворювалися самими учасниками оспіваних подій за зразками спершу пісенними, а далі літературними. Побудовані на спеціальній українській скалі, повній орієнтальних мелізматичних прикрас, які надають їм великої імпресивності».

Ближче до сучасності ногайський епос виконували під акомпанемент смичкового кил-кобизу і щипкової домбри. Струни кил-кобизу сплітали з кінського волосу (про це промовляє й назва), а домбра мала жилаві струни, як і більшість давніх струнних інструментів. Український фольклор знає бандуру із золотими струнами, а Іван Россолода говорив про срібні струни кобзи. Звісно, це метафора, адже масове виробництво металевих струн, зокрема посріблених, з’явилося лише в ХІХ ст. Теперішні ногайські джирау (співці) грають переважно на домбрі. Твір сучасного співака й композитора Арсланбека Султанбекова «Домбира» став знаковим для ногайців і вельми популярним у Казахстані та Туреччині. Утім, кил-кобиз давніший за домбру, адже на пізніші інструменти поширювали і його назву. Так сталося не лише з лютнею в Україні, названою кобзою, а й із гармошкою, що її кубанські ногайці називають кобизом. Звук кил-кобизу відповідає урочистому співу епосу, а домбра личить виконанню ліричних і ліро-епічних пісень. А лірика молодша за епос.

Загальнотюркська традиція вважає творцем кобизу і першим співцем епосу міфічного діда Коркита. Дві струни кобизу, сплетені зі 104 кінських волосин, мали густий, повний обертонів, тужливий звук. Смичок був схожим на бойовий лук, здатний обривати життя. Виконавець епосу – не проста людина, а бакси́ – шаман, посередник між живими та мертвими. Його кобиз вважали священним. Легковажний зухвалець, який брав у руки кобиз, не будучи посвяченим у таїнство виконання, наражався на кару вищих сил. Співець епосу урочисто оповідав про богів і героїв, занурював живих у світ мертвих, причащав до того, що виходило за межі повсякдення. Епос знає тільки мертвих героїв, адже лише незвичайна смерть посвідчує героя. Тож епос увічнює діяння героя як взірець, критерій розмежування добра і зла, слави та ганьби. Епос упорядковує світ живих, без нього все перетворюється на хаос і зникає безвісти.

Кобиз у руках бакси́ не народжував трагедії з духу музики, бо трагедія, як і лірика, молодші за епос. Смерть героя не трагічна, вона епічна. Принаймні у світі архаїки, де те, що згодом стало мистецтвом і літературою, існувало в нерозділеному стані міфу, що розкривався в епосі. Як і картина «Козак Мамай», епос не є ні реалістичним відбитком, ні грою довільної фантазії. Він позначає ідеальний образ і передає його в таїнстві посвячення, що символізує вмирання та відродження. Це таїнство було справою лише чоловіків. У більшості архаїчних суспільств існували чоловічі спілки, у які не допускали жінок, бо жінка уособлювала сімейний простір: упорядкований і захищений, а тому – звичайний. Натомість надзвичайне виявляли там, де чоловіки наражали себе на смертельний ризик, а тому мали можливість підвищити власну соціальну вагу. За твердженням німецького історика культури Генріха Шурца, у чоловічих спілках початок таїнства позначав звук певного музичного інструмента, тому жінки щодуху тікали за межі його чутності, зачинялися в сімейних хижах, «інакше вони захворіли б». Сенс посвячення полягав у тому, щоб відокремити хлопчика від матері та перевести його у світ чоловіків. Його піддавали болісним випробуванням, побиттю, приниженню, кпинам, запамороченню від алкоголю тощо – усе це символізувало смерть. Тому, хто торкався смерті й оживав, себто народжувався в новій якості, сповіщали священні міфи, що окреслювали зразки поведінки та будову своїх суспільств.

Далі буде.

Владислав Грибовський, 

к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.

Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

Досліджуємо історію

Тюркські загадки українського сфінкса

(продовження)

А ось картина з написом «Козак Мамай». Він у широчезних червоних шароварах і дорогому східному халаті, накинутому на голе тіло. Біля нього стоїть кухлик із горілкою та чаркою, у протилежному кутку єдиноріг, нижче бандура (посвідчена підписом) із вісьмома струнами, ще нижче шапка неукраїнського крою. Лице козака, з вусами й «оселедцем», застигло в загадковій усмішці. На оголених грудях цього степового здобичника немає натільного хреста. Даремно шукатимемо християнську символіку й на інших варіантах картини ХVІІІ – першої половини ХІХ століття, навіть пов’язаних із гайдамаччиною, яку ми звикли уявляти як боротьбу православних із католиками та юдеями. На двобій християн із мусульманами тут також нічого не натякає.

Погляньмо тепер на зображення ногайця, предки якого могли кочувати неподалік дуба, під яким сидів «кримський запорожець». Тут також бачимо вершника з поголеною головою, тонкими довгими вусами та чубом (ногайською кекил, алтайською кöкöль, із чим пов’язують походження російського слова «хохол»). Бачимо ту саму пишноту в одязі, коли не заощаджували на тканинах. Погляд привертає шапка, подібна до тієї, яку дбайливо поставив на землю «Мамай».

Картину «Козак Мамай» не слід тлумачити як реалістичне зображення, що претендує на точну фіксацію дійсності. Це символічна картина, де не діють закони перспективи та настанови реалізму. Повсякдення запорожців проглядається лише за джерелами 1740–1770-х років. У них проступають риси людей, одягнених так, як і всюди в тодішній Україні: кобеняки, свити, сорочки і штани помірної ширини, грубо шиті з дешевого сірого сукна. Бувало і плахіття, забране в сусідніх ногайців і кримських чабанів, інколи – шаровари, предмет особливої шани й вартості. Вони заширокі для куцої уяви деяких сучасних інтерпретаторів, що накидають теперішні уявлення на давні часи та витлумачують шаровари як безглузду річ. А «Мамай» одягнений розкішно та марнотратно, не так, як пересічний мешканець, що живе за законами зиску і зручності. Бо він – еталон стилю, на який взорувалися ті, хто вважав себе запорожцями. Не всяк козак міг дістати стільки сукна на шаровари, скільки його мало піти на пошиття «Мамаєвих» штанів. Запорозький стиль передбачав бурхливе марнотратство, далеке від «протестантської етики й духу капіталізму». На Запорожжі панував інший дух, байдужий до ощадливості та накопичення багатств. Про це промовляє текст на картині, наголошуючи на умовності імені «Мамая»:

В мене ім’я не одно, а єсть їх до ката […].

А ти як хоч [мене] назови – на все позволяю,

Аби б тілько не крамарем, бо за те полаю.

На картині, намальованій із граничним мінімалізмом, жодна річ не випадкова. Демонстрацію ногайської шапки, східного халату та широчезних шароварів було б наївно вважати за хизування воєнними трофеями. Бо ж вуса й оселедця запорожець мав власні, не трофейні, такі самі, як і в ногайця, що простяг руку за шапкою, яка впала. Тож ідеться не лише про здобич, а про стиль, винайдений від запозичення чужого, осмисленого на український лад.

Далі буде

Владислав Грибовський, 

к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.

Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Досліджуємо історію

Тюркські загадки українського сфінкса

(Продовження)

Досі збереглося близько сотні варіантів цієї картини. Різні за якістю, проте, схожі стилістично та композиційно, із однаковим за змістом текстом. Деякі з них ідентифікує напис «Козак Мамай», проте більшість або безіменні, або з назвою «Запорожець», або іноді пов’язані з відомими (Максим Залізняк, Семен Палій, Сава Чалий, Іван Бондаренко) та невідомими («козак Шарпило», «козак Бардадим») особами. Утім, не варто сумніватися у правдивості загальної назви, що з’явилася не в уяві якогось науковця чи письменника, а дійшла до нас у народній традиції. Домінік П’єр де ля Фліз писав у середині ХІХ ст., що зображення «розбійника на ім’я Мамай» «є в багатьох будинках в Україні», а також зафіксував дуб, під яким буцімто сидів той Мамай. Це ім’я відтворюють назви місцевостей, пов’язаних із гайдамаччиною, як-от скелястий Мамаєвий острівець на Південному Бузі (поблизу міста Первомайськ Миколаївської області).

Перш ніж з’ясовувати походження імені козака з картини, слід зупинити погляд на варіанті з найбільш «східною» назвою: «Кримський запорожець». Він сидить, склавши ноги «по-татарськи», його голену голову прикрашають довгі тонкі вуса й «оселедець», заведений за ліве вухо. Це молодий козак у синіх шароварах, заправлених у червоні чоботи; поверх його сорочки розкішний східний халат. Увесь одяг його промовляє про пишноту, здавалося б, невідповідну до місця, адже в безлюдному степу немає перед ким хизуватися. Він сам-один сидить на сирій землі під розлогим дубом у дорогому вбранні, зневажаючи його ціну. В його руках кобза з чотирма основними струнами та шістьома приструнками. Ліворуч від нього чудернацька на вигляд шапка, дбайливо покладена як особлива річ. Осідланий кінь прив’язаний до встромленого в землю списа, він нетерпляче б’є копитом і позирає на свого задуманого господаря, ніби закликає відновити шалений рух, звичний для них обох. Під конем стріла, спрямована в інший бік від напрямку, у якому зупинився погляд козака. Праворуч на гілці дуба димить розкурена люлька; над нею медальйон із зображенням єдинорога, символу щастя. Також про козацьке щастя промовляють шабля і рушниця з ладівницею та порохівницею. Ближче до правої руки козака стоїть пляшка з ковшем для пиття (авжеж, – не води).

Далі буде

Владислав Грибовський, 

к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.

Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Досліджуємо історію

Тюркські загадки українського сфінкса

Минулі історичні епохи схожі на згаслі зірки, промені яких довго блукають Всесвітом, нагадуючи про бурхливе життя того, хто їх породив. Найяскравішими променями доби українського козацтва, що згасла наприкінці ХVІІІ століття, стали кобзарські епічні співи та народна картина «Козак Мамай». Речитативна оповідь сліпого діда-кобзаря та зображення молодого запорожця з кобзою в руках, поєднання голосу й малюнка (слухай і дивись) створили невичерпний смисловий простір. Із множини його інтерпретацій виростала сучасна українська національна ідентичність. Її провісник Тарас Шевченко, поет і художник, сформував із народної міфопоетичної стихії потужну самопрезентацію українців. Слово Шевченка пов’язали з кобзарством, а його малярство було стилізоване під «Козака Мамая» та чітко вказувало на нього, як-от в офорті «Дари в Чигрині 1649 року».

Шевченко намалював запорожця з кобзою в передпокої гетьмана Богдана Хмельницького, що цілком відповідало українському смаку другої половини ХVІІІ – середини ХІХ ст. «Мамаїв» дбайливо берегли нащадки козацьких старшин, але також їх можна було побачити і в селянській хаті, і в корчмі – скрізь на теренах колишніх Гетьманщини та Запорожжя. У разі формального прискіпування може здатися, що Шевченків офорт анахронічний, адже «канонічний» образ «Мамая» усталився за сто років після Хмельниччини. Однак, інтуїція митця не схибила, бо «Мамай» відтворив первісну суть козацтва як історичного явища, що передувало Гетьманщині й мало далекі від України витоки.

Кожна деталь картини, як уся композиція загалом, – загадка для істориків і мистецтвознавців. Більшість їх вважала, що образ «Мамая» походить зі Сходу. Данило Щербаківський убачав його витоки в перському мистецтві ХІІ–ХV ст., що часто змальовувало задумливих гравців на інструментах, схожих на кобзу. Платон Білецький зазирнув іще далі на схід – до Центральної Азії і пов’язав образки «Мамая» зі статуями Будди, – мовляв, до України їх принесли кочовики-уйгури з «ордами Чингісхана». Ярослав Дашкевич зауважив, що композиція картини походила від двох джерел: половецьких «кам’яних баб» і культових зображень Будди в калмиків. Однак, не все те, що подібне зовні, насправді тотожне. Схожі з «Козаком Мамаєм» зображення були й на Заході. Зокрема, португальський художник у 1630-х роках намалював студента Коїмбрського університету, який сидить на землі, схрестивши ноги на східний манер, і задумливо грає на лютні. Можливо, сенс цієї картини ближчий до українського «Мамая», ніж перські та буддійські зображення, адже Португалія й Україна виникли на пограниччі християнського та ісламського світів. То ким він був, той Мамай, для козацької України? Звідки в нього таке ім’я і що криється за його зображенням?

Далі буде

Владислав Грибовський, 

к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства 

ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.

Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Досліджуємо історію

«Степові розбишаки», лицарі віри, святі праведники, або Про релігію в житті козаків (продовження)

Тим часом «лицарі віри» бажали не лише втішатися почесними лаврами, але й контролювати підопічних церковних сановників. Історики перебільшують роль інтегративного потенціалу спільного обряду уніатів і православних і применшують роль теологічних критеріїв розмежування церковних спільнот. Нібито людям, окрім звичного обряду, більше нічого не було потрібно. Певні підстави для такої думки, звісно, є. Відомі численні приклади, коли парафіяни-уніати не розуміли, що належать до юрисдикції Риму, не кажучи вже про брак усвідомлення догматичних відмінностей між православʼям і католицизмом. Можна пригадати і безліч випадків богословського невіґластва з боку православних, або сприйняття православним вищим духовенством низки католицьких догматичних і літургійних помилок. Проте, суть справи не в цьому. Козаки, що нібито нічого не тямили в теології, не давали можливості своїм ієрархам дійти згоди з уніатами на так званих «соборах примирення», ініційованих Сигизмундом ІІІ. Під виглядом демагогічного «примирення» король мав намір перетягти нових православних єпископів до унії, сподіваючись зіграти на вадах людської природи: жадібності до почестей, грошей і привілеїв. 

Проте, уряд не враховував іншої еклезіологічної природи Православної Церкви: для неї соборність і дотримання «старовини» (принцип «усі, завжди і всюди») важили більше, ніж централізована структура та ієрархічний авторитет представників єпископату. В очах православних Церква – це єдність кліриків і мирян у «Тілі Христовому», а не лише «непогрішима» церковна ієрархія. Остання, як показувала історія православʼя, могла зраджувати віру, опинятися поза вселенською догматичною істиною; тоді як в час суцільного відступництва ієрархії цю істину могла репрезентувати навіть одна людина у всьому світі (як приклад: св. Афанасія Великий, св. Максим Сповідник, св. Марк Ефеський та інші) Крім того, як численно слабша сторона конфлікту, Православна Церква вбачала в унії підступні задуми «сил темряви»: чим меншими були відмінності між церквами, тим із більшою підозрою оцінював проунійну політику соборний розум Церкви, вбачаючи у ній план «антихристових слуг» створити єдину світову релігію та непомітно розчинити у ній віру Христову.

Урешті-решт, для підозріливості були всі підстави: слабкісь православної догматичної свідомості в Україні наприкінці ХVI – початку ХVII ст. була доконаним фактом. Однією з причин Берестейської унії якраз і була неспроможність руської церковної ієрархії «вести з Римом рівноправний богословський діалог». Тож вона легко відмовилася від православної догматики, втішившись збереженням східного обряду, в якому вбачалася суть віри. 

Тож надмірна латинофобія, в якій часто звинувачувано козаків, була історично мотивована, вони з обуренням сприйняли ідею Петра Могили створити церковне училище за єзуїтським зразком. За спогадами Гаврила Домецького, при заснуванні «київського колегіума від невчених попів та козаків було велике невдоволення: нащо латинське і польське училище заводиться? Цього у нас зроду не бувало, ми й без цього спасалися. Було хотіли самого Петра Могилу й учителів до смерті побити, ледве їх умовили...» Як зізнавався сам ректор колегіуму Сильвестр Косов, «ми висповідалися і чекали, що нами ось-ось почнуть начиняти шлунки дніпрових осетрів...».

Антилатинська позиція козаків, врешті-решт, далася взнаки у виборі нового митрополита Київського після смерті Борецького у 1631 році. Новим митрополитом, під тиском запорожців і вкотре всупереч волі короля, став на нетривалий час консервативний латинофоб Ісая Копинський.

Своєю надмірною пильністю козаки дратували церковних ієрархів, особливо аристократичного митрополита (з 1632 р.) Петра Могилу (сина Молдавського господаря), який вважав, що пастирі мають пасти мирян − «овечок духовних», а не навпаки. Але з «оборонцями віри» вже не можна було не рахуватися. На думку Т. Хинчевської-Геннель, у 30-х роках ХVІІ ст. козацтво яскраво репрезентувало ранньомодерну версію національної ідентичності, виступаючи у зносинах з польськими урядовцями від імені «народу нашого руського старожитньої релігії грецької». Я. Дашкевич охарактеризував означений тип національної свідомості як «конфронтаційний», або «захисний», оскільки він був реакцією на «внутрішню зраду та польське гноблення». При цьому предметом козацької опіки була вже не лише Церква, але й «цілий народ руський», звісно, без її уніатської частини. Значною мірою під тиском запорожців 1635 року сеймовою постановою уніатство та православʼя («уніти» і «дезуніти» – в урядовій термінології) отримали статус рівноправних конфесій, а «православна ієрархія дістала офіційне визнання».

(Далі буде)

Сергій Савченко

Джерело: https://indepnethist.wixsite.com/swbb

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Досліджуємо історію

«Степові розбишаки», лицарі віри, святі праведники, або Про релігію в житті козаків (продовження)

Новий статус козацтва виявився вельми доречним у звʼязку з тим, що через фанатизм єзуїтів і їхнього покровителя короля Сигизмунда ІІІ Річ Посполита втратила характер конфесійно толерантної країни. Зберегти православну віру зусиллями одних лише православних братств і сеймових депутатів було вже неможливо. 1620 року за безпосередньої участі козаків на чолі з Петром Сагайдачним Патріарх Єрусалимський Феофан таємно відновлює православну ієрархію Київської митрополії, ліквідація якої до того часу «складала головний результат зусиль католицької партії». Київським митрополитом «підпільно» став Йов Борецький. Козацький охоронний загін супроводжував Патріарха увесь час його перебування в Україні восени 1620 року, не допустив арешту щойно рукоположених ієрархів, які наважилися прийняти сан всупереч волі короля. Сигизмунд лютував, але заарештувати єпископів не посмів, щоб не спровокувати козаків до радикальних акцій. 

Таким чином, Православна Церква в Речі Посполитій відновила апостольську тяглість своєї ієрархії, без якої її сакраментальне буття немислиме, а в Київській митрополії почало функціонувати дві церковні структури, що претендували на спадкоємність з Руською Церквою часів князя Володимира – уніатська на чолі з митрополитом Йосифом-Велямином Рутським (став главою уніатської митрополії після смерті Іпатія Потія у 1613 році) та православна, очолена Йовом Борецьким.

Останній на радощах ошляхетнив козаків, приписавши їм давньоруську генеалогію. Запорожців названо «рицарськими людьми», частиною «народу руського», що разом із князями Олегом, Володимиром і Ярославом ходив походами на степовиків і греків. Асоціювання козаків із княжими дружинниками стало поширеним літературним топосом. Касіян Сакович вирішив ще більше заглибити козацьке коріння, вивівши його з біблійного Яфета, сина Ноєвого, що «з Сімом покрив отчії секрета». Щоправда, перейшовши в унію, він про це сильно пошкодував.

Далі буде. 

Джерело: https://indepnethist.wixsite.com/swbb

Сергій Савченко

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Досліджуємо історію

«Степові розбишаки», лицарі віри, святі праведники, або Про релігію в житті козаків

Питання про козацьку релігійність належить до кола найбільш міфологізованих в українській історіографії. Наразі ми не занурюватимося в історіографічне безмежжя теми, що є суміжною з гостро дебатованою проблемою українського та російського православʼя. Тож переадресовуємо предметний інтерес до новітніх узагальнюючих студій монографії С. Плохія, написаної в межах теорії політичного прагматизму та ситуаційного вибору, та текстів І. Лимана, що продовжують романтично-народницьку ідеалізацію в дусі етнографічної белетристики Д. І. Яворницького. 

Не претендуючи на всебічне висвітлення феномену козацької релігійності, спробуємо стисло зупинитися на кількох характерних епізодах конфесіоналізації Запорозького козацтва: участі козаків у відновленні православної ієрархії 1620 року, коли запорожці вперше усвідомили себе «захисниками віри»; використанні православної риторики Богданом Хмельницьким для аргументування «священної війни» з Польщею; житті та вірі Петра Калнишевського, якому судилося стати символом завершення козацької доби.

До Берестейської унії (1596) дослідники практично не фіксують проявів особливої християнської побожності серед козаків, попри наполегливі спроби агентів Римського Престолу залучити їхню військову потугу до антиосманської ліги. В ідеологічному обґрунтуванні повстань Криштофа Косинського (1591–1593) та Северина Наливайка (1596) релігійні мотиви не присутні. «Степові розбійники», «розбишаки», «непевні люди», «ребеллянти», «бунтівники», уходники, бортники − такими були обриси суспільного сприйняття козацтва у Великому князівстві Литовському, а згодом і в Речі Посполитій. Анархічний компонент у міфологізованому образі козаків, власне, нікуди не зник і в подальшому, актуалізуючись у політичних доктринах новітньої доби. Щоправда, він був дещо притлумлений іншими ідейними нашаруваннями − «борців за волю і незалежність України» від <...> (далі маємо динамічний список ворогів), «справжніх демократів» і «лицарів православної віри». До творення останнього образу особливо спричинився Д.І. Яворницький, погляди якого стали ледве не «канонічними» в межах національно-патріотичного наративу: «При усій патріархальній простоті і при усьому гультяйському житті запорозькі козаки завжди вирізнялися глибокою релігійністю та щирою, але не святенницькою, побожністю. Захист предківської віри і православної церкви складав основу всього їхного життя...».

При усій авторитетності Яворницького, історики нині скептично ставляться до такої оцінки, наприклад, щодо «завжди». С. Плохій пише про те, що вперше козаки звертаються до релігійних аргументів у спілкуванні з річпосполитським урядом лише у 1610 році, що стало реакцією на «наступ унії на Київщині». Становище позбавленої власної ієрархії та загнаної у підпілля Православної Церкви тоді справді було дуже тяжким. Сеймова боротьба православних шляхтичів не давала бажаного ефекту, єдине чого досягли депутати – це обіцянка уряду не плутали православних із уніатами, а прямо і недвозначно, як писав П. Жукович, визнати окремою стороною правових відносин. До того ж, «коли виявилося, що захист православʼя має наслідком позбавлення деяких прав та привілеїв, пани відмовилися захищати релігійні інтереси...». 

Складалося враження, що православʼю на Русі настає кінець, а новопостала уніатська структура, претендуючи на канонічний ієрархічний звʼязок із Київською митрополією, проголосила себе єдиною законною Церквою «старожитнього народу руського». Оскільки майже весь єпископат перейшов до уніатів, а ті єпископи, що лишилися вірними православʼю, до 1620 року вже померли (Гедеон Балабан і Михайло Копистенський), православний народ лишався без архипастирів. Нових священників формально мали право поставляти лише уніатські владики, що робило православні перспективи в країні доволі сумними. І прикметно, що саме в цю мить Запорозьке козацтво проголошує себе захисником «істинної віри», а гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний разом із Кошем Війська Запорозького демонстративно вступає у Київське Богоявленське братство. Завдяки цій пропагандистській акції Православна Церква дістала потужного протектора, а козацтво – релігійну легітимацію своєї політики. Русь отримала нову політичну еліту, яка прийшла на зміну спольщеній і покатоличеній руській шляхті та княжій верстві. В реаліях ранньомодерної теорії та практики леґітимності саме еліта творила засади історичної та геополітичної субʼєктності того чи іншого народу. 

(Далі буде)

Сергій Савченко

Джерело: https://indepnethist.wixsite.com/swbb 

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Досліджуємо край

Перед якою іконою молилися запорозькі козаки?

Відомо, що на Запорозькій Січі церква мала автономію: рішення власного Коша ставила вище рішень київського митрополита. Також відомо, що в особливому шануванні у запорожців-січовиків була ікона Покрови Пресвятої Богородиці. На честь Покрови Богородиці козаки називали церкви і щорічно влаштовували свято на Січі. Однак далеко не всім відомо, що на Січі були свої Богородичні ікони. До наших днів їх, правда, збереглося небагато – не більше десяти, як запевняють знаючі люди, називаються вони «Козацька Покрова».

Одна з копій цієї ікони була створена в 1905 році за особистим проханням історика Дмитра Яворницького, про що він й залишив відповідну позначку на зворотному боці цієї неймовірно важливої ікони, яка точно відображає дух козацької епохи. Знаходиться вона в експозиції Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького, де ми з колегою й відшукали її. Являє ікона собою, як кажуть у таких випадках, двоярусне зображення. На верхньому небесному ярусі перебуває Богородиця, з боків від якої знаходяться святитель Микола і архістратиг Михаїл. Під ними, на нижньому ярусі, що символізує тлінну землю нашу, зображені дві групи козаків. У правій групі виділяється урочисто одягнений кошовий отаман Петро Калнишевський, у лівій – військовий писар Іван Глоба. При цьому з вуст кошового виходять  звернені до Богородиці слова [прописані прямо на іконі]: «Покрой нас честным твоим покровом и избави нас от всякого зла». Над Богородицею, як нам пояснили, є відповідь: «Покрою и избавлю». Таким чином, іконописець передав безпосереднє спілкування запорожців з Божою Матір'ю.

Я не випадково настільки детально описав ікону Дмитра Яворницького: адже на ній є єдине,  що дійшло до наших днів, зображення останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Не виключено навіть, що зроблена вона була за його життя: в 1774 році, за дорученням отамана, на Січі працював художник-іконописець, який створював копії всіх важливих козацьких ікон. Чи міг він написати і «Козацьку Покрову», з усіма, хто звертається до неї з проханням про заступництво? Цілком. До речі, на грудях у Калнишевського можна розгледіти велику золоту медаль. Можна припустити, саме вона підтверджувала отаманський чин її володаря.

                                                                                Володимир Шак  (м.Запоріжжя)

Фото Сергія Томка

Переклад з російської Тетяни Глоби

Джерело: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1978523105656284&id=100004958404206

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

 

Що читають бібліотекарі

Шкляр, Василь Миколайович. Характерник [Текст]: роман / В. Шкляр.– Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018.– 300 с.

Пісня – це голос крові.

Вона очищує душу, як шабля повітря.

Василь Шкляр

Василь Шкляр – один із найвідоміших письменників сучасної України. Кожна його книжка стає бестселером. У романі автор описує події другої половини XVII століття. На Запорозькій Січі неймовірна подія, яку зафіксовано в архівах тодішньої Московії, – на Січ прийшли люди з «вельми повабним юнаком». На основі документальних джерел митець творить яскраву історичну реальність. Роман «Характерник» доволі неоднозначний. Тут сплетені історія, фентезі та кохання, але співіснують вони між собою дуже гармонійно. Автор розповідає про кошового Івана Сірка, висвітлює таку таємничу, овіяну легендами особистість непересічного отамана, трохи відкриває завісу виникнення козаків – характерників. З огляду на події сучасності розумієш, що нічого нового у стосунках між Московією та Україною немає. Підступність московського царя, роль відведена ним для України – все це знову повторюється.

Усім, кого цікавить доба козацтва, буде корисно прочитати роман «Характерник», 300 сторінок пролетять непомітно. Тому рекомендую для читання.

Оксана Гайдук, провідна бібліотекарка патентно-технічного відділу

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

Світ знань нових видань

Головешко, Леонід Матвійович. Традиції, звичаї та побут українських козаків. XV-XXI / Л.М. Головешко. – Маріуполь: Новий світ, 2009. – 168 с. : іл.: фото. 

Автор навчально-методічного посібника «Традиції, звичаї та побут українських козаків XV-XXI» намагається підтвердити головну тезу про історичну єдність козацької спадщини всієї України. Книга спрямована на констатацію змін, що відбулися в психології більшості вчених, їх суспільних поглядах на історико-правові явища та факти.   У ній подається історичний екскурс – «Козаччина – символ України», який дає загальну картину генезису українського козацтва від часів Київської Русі до теперешнього часу. Автор використав багато вітчизняної та іноземної літератури, українських дослідників і письменників, щоб послідовно, логічно та цікаво викласти дуже складну, актуальну проблему, історії періоду козаччини, а саме їх традиції, звичаї та побут. Книга насичена багатим фактичним матеріалом, у ній подані маловідомі факти з історії козацтва та України в цілому. Особлива увага приділена історії легендарної Запорізької Січі.  Як жили запоріжці, який був уклад військового та громадського життя на Запоріжжі, які були військові звичаї і традиції козаків, роль військового устрою українських козаків, яка роль Запорізької Січі в оновлені й будівництві української державності, - на ці та інші питання ви знайдете відповіді у згаданій книзі.  Можна впевненено стверджувати, що з великим інтересом будуть прочитані читачами матеріали про традиції військової дисципліни, побратимства, бойового мистецтва. 

Традиції, звичаї та побут українських козаків – головна тема книги.  Автор у шістьох розділах провів детальний аналіз військових традицій козацтва, запорізьких характерників, звичаєвого права, духовного життя та побуту козацтва. 

Книга адресована учням і студентам, що упереджено ставляться до однобічного викладення, які зустрічаються в учбовій літературі. 

До бібліотечних фондів  видання потрапило в дарунок від  автора - Леоніда Матвійовича Головешко, кандидата історричних наук, професора Міжнародної кадрової академії (МКА), члена Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», Голови Ради Старійшин «Православного Козацького війська».

 Більше про бібліотеку тут

 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook Twitter

Замовити книги можна тут