Сторінки

понеділок, 20 листопада 2017 р.

Неймовірно, але правда

Користування Бібліотекою в 1891 році було не дуже комфортним: обидва зали, зайняті під бібліотеку, одночасно служили і читальнею, і для видачі книг передплатникам. Абоненти ж, заходячи до зали, голосно пред'являли свої запити, що часто заважало читанню. До того ж поруч з читальною залою знаходився один з класів Міського Приходського училища, і ведення в ньому початкового навчання вголос було майже дослівно чути в Бібліотеці і, нарешті, будівля була пожежно-небезпечна: по-перше, під однією крівлею з Бібліотекою знаходяться житлові приміщення і, по-друге, споруди навколо Бібліотеки занадто скупчені, з дерев'яними добудовами, а вхід до Бібліотеки на верхньому поверсі малий і тісний. Всі ці умови призводять до питання необхідності придбання для бібліотеки особливого, більш пристосованого приміщення.

Отчет о состоянии Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1891 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав: Типолитогр. Губерн. Правления, 1893. - 30 с. - Текст. дан. – Режим доступу : http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=13 (дата звернення: 23.10.2017). – Загл. с экрана




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

пʼятниця, 17 листопада 2017 р.

На долоні історії

Іван Манжура: «Не треба мені тії слави людської»

Український поет, фольклорист, етнограф. Іван Іванович Манжура (псевдонім Іван Калічка). Людина з дуже строкатою долею. Ніжний лірик, уважний дослідник української історії, що розсипана в любові до кожної української людини та її особливості говорити, відчувати, мріяти. 
Він народився 20 жовтня (1 листопада за новим стилем) 1851 року в Харкові, в родині відставного прапорщика, згодом дрібного чиновника, який служив в канцелярії харківського генерал-губернатора. Мати його була  рідною сестрою дружини відомого професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні. Через конфлікт з начальством батько був змушений залишити службу. В сім'ю підкралися злидні, з пристойної квартири родина перебралася на околицю,  а в 1856 році від нестатків та переживань захворіла і померла мати. П`ятирічний Іван залишився на руках безробітного батька і  дитину забрала до себе в Хорол бабуся, батькова мати. Вона ж була його наставницею та першою вчителькою по життю. Батько довго  не міг знайти постійної роботи, мандрував  з місця на місце та  через постійні невдачі запив. Саме він пристрастив 10-річного хлопця до горілки, важко скалічивши синові долю. Невдовзі батько викрадає  Івана з теплої хати, чистого ліжка і більш-менш забезпеченного життя у ніжної покровительки-бабусі і вирушає з ним у мандри.  Розмиті дощами сільські дороги, шинки, нічліг літом у скирді, а зимою по чужих селянських кутках, таким є життя маленького Іванка.  
Пішки він добирається з батьком до Харкова, де останній залишає його   на призволяще.  В 1858-1859 році хлоп'я живе саме у великому місті.  Багато лиха та поневірянь  зазнав за цей час сирота. За якусь провину  він потрапляє  до  полиції, де  утримується разом із злочинцями. Захворівши  опиняється і у лікарні, де там несподіванно зустрічається з батьком. І знов мандри, скирди, шинки, випадково зароблені та пропиті копійки. Так продовжувалося  протягом 1860-1862 років, в мандрах дорогами Харківщини та Катеринославщини. Катеринославщина стає місцем поневірянь, випадкових заробітків та активної фолькльорної й етнографічної діяльності Манжури.
В автобіографічному листі Манжура так згадував про ці  важкі дитячі роки: «Был я в это время, не помнящим родства, ел из арестантского котла, и был приемным сыном у какого-то пожарного или сторожа, пока не заболел и не напал на Собурову дачу, где встретился с отцом. От этой поры я до 9 лет прошел с отцом  12 одних губернских городов и сделал (помню, как этим выхвалялся отец) 6000 верст», поки  дороги не привели їх у Білгород.  
Хлопчикові ненадовго усміхнулась доля, він  потрапляє до будинку княгигині Волконської,  яка стала навчати свого слугу латинської мови. Здібний учень вільно читає римських авторів в оригіналі. Волконська домовилась із священником Г.І. Курдюмовим про продовження систематичної освіти із своїм підопічним. Це була високоосвічена та обдарована людина, яка писала вірши та п`єси, захоплювалася музикою. По суті, хлопчик став прийомним сином вчителя, вивчав Закон Божий, грецьку мову, історію та географію.
Недовге щастя знов таки  обірвала поява батька. Пізніше Іван Іванович згадував «Пьяный  патер мой вытащил меня от Г.И. Курдюмова и повел через Харьков на Боромлю, вблизи которой хотел отдать на воспитание какому-то богачу Алферову.  Как я не плакал, как я не просил отпустить назад, отец вел меня».  Знову розпочалися мандри 12-річного хлопчика від села до села, але ж він втікає та повертається до свого наставника. 
У 1864 році батько помирає. 13 річний хлопець повертається до Харкова під опіку тітки, дружини відомого вченого-філолога. Олександр Опанасовича Потебні, який  до кінця своїх днів залишився духовним батьком Манжури. Марія Миколаївна влаштовує племінника у повітове училище, за іншими данними в реальне. За добрі успіхи та навчання Іван отримує рекомендацію для продовження навчання за казенний кошт. Одначе закінчити другу Харківську гімназію Манжурі не судилося, тому що із шостого класу його виключають. Причину й  досі не з'ясовано.  Негідна поведінка, грубості начальству, так говорять одні джерела, інші ж свідчать, що Манжура «був людиною простою, тихою та до вчителів шанобливою. Він завжди чемно вклонявся вчителям, тільки якось кумедно, так що він, жартуючи казав, ніби Манжура пірнає». 
В 19 років юнак знову опиняється на вулиці, перебиваючись певний час приватними уроками. Восени  1870 року стає вільним слухачем Харківського ветеринарного інституту. Закінчити навчання теж не пощастило. Його виключають з інституту без права вступу до будь якого іншого навчального закладу. Йомовірно, причиною виключення був зв`язок з підпільними народницькими гуртками.
(далі буде)



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна  тут

четвер, 16 листопада 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Гук, Юлія. Німа: роман / Ю. Гук. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017.- 240 с.

Як на мене — це експрес-курс для молодих дівчат з пошуку задоволення від самих себе та власного життя, який авторка називає психологічним дослідженням.
Чотири місяці та чотирнадцять днів триває експеримент, в якому бере участь двадцятитрирічна Тасіта. 
Талановита художниця, справжня творча натура страждає розладами психіки, які заважають їй жити й творити. Невизначеність, втеча від самої себе і безпідставні депресії доводять дівчину до крайньої межі – байдужості. 
Кожен описаний в романі день розкриває причини поведінки героїні. Однією з них є боротьба з привитою з дитинства ввічливістю та толерантністю, яка згодом переросла в лицемірство та ненависть до людей. 
Замовчування власних думок не дозволяє їй залишатись собою та викликає суцільний дискомфорт. Любов до свободи заважає Тасіті («мовчазній» в перекладі з латинської) адаптуватись у суспільстві. Справжнім випробуванням для піддослідної (так авторка називає героїню роману) стала робота в офісі з працевлаштування. Аж раптом, у її житті з’являється хлопець з добрим, радісним поглядом, з випромінюючими світло очима. 
Пройде ще трохи часу, перш ніж Тася (лагідна форма грецького імені Таїсія, що означає «родюча», «мудра») відчує себе полководцем на робочому місці, а мати розкаже їй яким буває справжнє кохання. А далі: стрибок у всі тяжкі та пошуки самої себе і врешті решт «Різкі мазки.  Швидкі зміни фарби. — І життя… І воля… І душа…» та повернення себе світу.
***
Головною темою роману авторка обирає соціалізацію сучасної молоді. Тема досить актуальна та варта уваги багатьох небайдужих людей. Як для дебютного, твір написано вдало, його легко читати попри заявлений допис «Психологічне дослідження». А ще, після прочитання книги отримуєш задоволення від хеппі енду, робиш висновки та береш на озброєння декілька психологічних прийомів поведінки.

Наталія Шавріна, завідуюча відділом абонемента 





 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter
 Замовити книги можна тут 


середа, 15 листопада 2017 р.

Ракурс

Пилова околиця Катеринослава

Забудова цієї території почалася тільки в другій половині XIX століття. Але ж ще генеральним планом Вільяма Гесте 1817р. передбачалося розмістити тут площу з церквою і основні адміністративні будівлі Катеринослава. Через п'ятдесят років про ці плани нагадував хіба що Тюремний замок - велика похмура будівля з чотирма вежами по кутах, побудована в 1820-х роках. Решта території на захід від нинішньої вулиці Сєрова була незабудованою. На північний захід від цієї ділянки взагалі було болото - тільки до 1885р. на цьому місці виник ринок "Озерка". До початку ХХ століття місто почало забудовувати і цю ділянку - чіткі обриси взяли вулиці Садова (Сєрова), Козача (Комсомольская), Військова (проспект Пушкіна). Доля так розпорядилася, щоб плани початку дев'ятнадцятого століття здійснилися на початку століття двадцятого.
(далі буде)

Максим Кавун
Джерело: http://gorod.dp.ua/history/article_ru.php?article=181



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

вівторок, 14 листопада 2017 р.

Світ знань нових видань

Калита XII. Народна побутова вишивка (кінець XVIII – початок   XXI сторіччя). Дніпропетровщина : фотоальбом / упорядники : О.Хоменко [та ін.]. – Дніпро : ЛІРА, 2016. – 128 с.: іл.

Фотоальбом з унікальними  взірцями вишивки Нижньої Наддніпрянщини кінця XVIII – початку  XXI століття  до уваги всіх поціновувачів історії краю та справжнього народного мистецта.  У збірці зібрано, під час численних фолькльорно-етнографічних експедицій, «Звичаї, обряди та традиції мого краю» та  «До народних джерел». Заходи здійснено комунальним позашкільним навчальним закладом  «Дніпропетровський обласний дитячо-юнацький кіноцентр «Веснянка» Дніпропетровської обласної ради. 
У вступному слові до видання заступник директора КПНЗ «ДОДЮК «Веснянка» ДОР» Ольга Хоменко, торкається питань особливостей орнаментації рушників, а цікаві подробиці  досліджень, спираючись на одну з багатших колекцій фондів ДНІМ ім. Д.Яворницького,   подає доцент кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства ДНУ ім. О.Гончара Зоя Маріна. 
Доволі змістовний бібліографічний апарат та безцінний скарб рушникових кольорів, нікого не залишать байдужими. 
Видання стане у нагоді  науковцям, вчителям, викладачам, студентам, учням загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів, усім, кого цікавлять проблеми побутування у розвитку української народної культури регіону. 



 Більше про бібліотеку  тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
 Замовити книги можна тут
 

понеділок, 13 листопада 2017 р.

Неймовірно, але правда

У 1892 році Рада Бібліотеки провела 6 засідань на яких було розглянуто близько 50 питань. Окрім обговорення питань вибору книг та періодичних видань для передплати, накладення штрафів на користувачів бібліотеки за необережне користування документами тощо, - Рада була особливо занепокоєна  упорядкуванням та наведенням ладу казначейської частини Бібліотеки за минулі роки. Адже,  деякі невідповідності в записах при відновленні Бібліотеки позначились на подальшому веденні прибутково-видаткових книг, що значно затримувало друк звітів.

Отчет о состоянии Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1892 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав: Типолитогр. Губерн. Правления, 1893. - 28 с. - Текст. дан. – Режим доступу : http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=89 (дата звернення: 06.11.17). – Загл. с экрана




 Більше про бібліотеку  тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

пʼятниця, 10 листопада 2017 р.

На долоні історії

«Одеська Муза Олександра Бернардацці»
(закінчення)

Олександр Йосипович Бернардацці - видатний архітектор, один з тих майстрів, які визначили прекрасний вигляд Одеси. Будинки, побудовані за його проектами, такі як Філармонія (Нова Біржа) і готель "Брістоль" ("Червона"), є зразками передового європейського зодчества, справжніми витворами мистецтва.
Він народився в П'ятигорську у 1831 році. Саме у цьому місті його батько проектував найзнаменитіші курорти Мінеральних вод. Дитячі роки проходили в спостереженнях за роботою батька і дядька Джованні, і звичайно, зодчество стало його головним захопленням. У сім'ї говорили то  російською, то переходили на рідну італійську, жваво висловлюючи емоції, як вимагав південний темперамент. Часто батько брав Сашка на прогулянку в гори. Покриті снігом сріблясті вершини, блакитне небо, прозорі озера манили й заворожували. 
У 1843 році Бернардацці  вступає в Будівельне училище Петербурга і  закінчує його з відзнакою. Отримує призначення на посаду помічника архітектора в Бессарабську обласну будівельну контору. І вже через кілька років 25-річний Бернардацці стає городовим (головним) архітектором Кишинева, пропрацювавши на цій посаді кілька десятків років. А у 1875 році Бернардацці став почесним громадянином міста.
З 1878 талановитий зодчий перебирається до Одеси. Спочатку займає посаду архітектора при Новоросійському університеті, а потім і головного міського архітектора. Проектує безліч прибуткових будинків і особняків у  самобутній, витонченій стилістиці. Творче обдарування і високий професіоналізм Олександра Йосиповича відзначали і міська влада, і колеги-архітектори, і прості городяни. Серед створених ним прекрасних споруд - старий залізничний вокзал (побудований у 1879-1883 та нажаль зруйнований у 1944 році під час Другої Світової), клініка медичного інституту на Пастера, будівля Реформатської церкви, П'ятиповерховий будинок готелю "Брістоль" були побудовані за проектом Бернардацці на рубежі XIX-XX століть (1898-1899 рр.). Назву взяли  у однойменного готелю Відень.  В  одеському «Бристолі» любили зупинятися Віра Холодна, Ісаак Бабель, Теодор Драйзер, Володимир Висоцький. Після революції "Брістоль" перейменували в "Червону", щоб потім знову повернути історичну назву. Нещодавно готель відкрився після реставрації.
Вражає красою і незвичністю фантазії будівля Філармонії, що навпроти "Брістоля".  Спочатку цей архітектурний шедевр створювався Олександром Бернардацці як Нова Біржа. Після її відкриття  у 1899 році, не було меж захопленню і порівнянь. Корній Чуковський називав її "біржею в мавританському стилі", а Леонід Утьосов справедливо відзначав, як найкрасивішу будівлю міста.  У 1900 році, на честь 50-річчя творчої діяльності Бернардацці, в лоджії цього архітектурного шедевру встановлено мармуровий бюст архітектора.
Помер  Олександр Йосипович  у відрядженні в Фастові під Києвом. Згідно з його заповітом, він був похований поруч з матір'ю, в Кишиневі. Як писав сучасник: "І немов та казкова золота птаха, посланниця серця, що роняла всюди свої крила, так і О.Й. Бернардацці всюди розкидав золоті променисті пір'я прекрасного по обличчю тієї землі, куди закидала його доля, і в душах тих людей, з якими він зустрічався ".




 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
 Замовити книги можна тут