Сторінки

пʼятниця, 26 травня 2017 р.

На долоні історії

Надія Тубальцева

Що ми знаємо про Надію Тубальцеву?  Це українська поетеса та письменниця, авторка кіносценаріїв. А також дружина письменника Віталія Старченка.
З її біографії відомо дуже мало і куцо. Народилась вона в с. Чистюнька Топчихінського району Алтайського краю. Закінчила Одеський гідрометеорологічний  інститут. Працювала гідрометеорологом в  аеропорту Єревана, потім секретарем Дніпропетровської обласної філармонії, опісля редактором в обласній педагогічній газеті «Джерело». Зараз Надія Тубальцева очолює посаду директора історичного музею міста Новомосковськ. Вона пише вірші та прозу. Є автором збірок поезії «Ты прекрасна», «Дикое поле» та прозової книги «Желя i Карна», публікацій в журналах «Монастирський острів» та «Kyp'єp Кривбасу». Лауреат премії журналу «Kyp'єp Кривбасу» за 2000 р.
За свою діяльність має такі нагороди:
1996 — ІІІ премія Всеукраїнського конкурсу сучасної прози «У свічаді слова»;
2000 — премія журналу «Кур'єр Кривбасу» за найкращий прозовий твір;
2012 — Літературна премія імені Ірини Вільде за книжку «Дніпровські капричос»;
2013 — Коронація слова 2013 за п'єсу «Золотий поріг»;
2014 — Коронація слова 2014, спеціальна відзнака за кіносценарій «Троянда вітрів».

Говоримо про  Надію Павлівну не випадково. Сьогодні вона святкує своє 60-річчя. Тож щирі вітання ювіляру! Натхнення, творчих задумів та здійснення мрій!  



Більше про бібліотеку тут 
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

четвер, 25 травня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Ренд, Айн. 
Атлант розправив плечі [Текст]. Ч. 1. Несуперечність / А. Ренд ; пер. з англ. А. Переверзєв. - 3-тє вид. - К. : Наш формат, 2016. - 432 с. - (Художня література).
Атлант розправив плечі [Текст]. Ч. 2. Або-або / А. Ренд ; пер. з англ. С. Андрухович. - К. : Наш формат, 2015. – 472с.
Атлант розправив плечі [Текст]. Ч. 3. А є А / А. Ренд ; пер. з англ. С. Андрухович. - К.: Наш формат, 2015. - 620 с.

Останнім часом на абонементі справжній бум на цю книгу, особливо серед зовсім юної молоді. Книга не маленька, в 3-х томах, 1,5 тис. сторінок, така собі на перший погляд виробнича драма, книга для бізнесменів.  Кожному бібліотекарю мабуть цікаво коло читання його відвідувачів. Про цю книгу  наші читачі кажуть: «Книга не мега-захоплююча, спочатку навіть нудна, але прочитати варто». Задалася питанням: чому її читає молодь? Книга написана у 1957 році американською письменницею російського походження, українською мовою книга вийшла недавно. До речі, 60-річний ювілей книги, а попит є! Якщо коротко, то це книга мотивуюча, про боротьбу сильних та розумних людей проти влади жорстких та нерозумних. Призначена для пізнання світу, можливо самого себе, одвічному  питанню - яка роль людини в цьому світі. 
Книга викликала досить суперечливі почуття. Звернулася до біографії А. Ренд, її філософії об’єктивізму, який зводиться до такого актуального сьогодні ствердження, що егоїзм є найвища чеснота , а капіталізм – найкраща суспільна будова. Устами героя Джона Голта авторка сформулювала таке улюблене сьогодні кредо: «Ніколи не буду жити заради людини і ніколи не попрошу і не заставлю іншу людину жити заради мене».  
Дегуманізація суспільства? Чи нарешті взяти відповідальність за власне життя в свої руки, не дивлячись на протидію суспільства, батьків, соціального оточення, вчителів? Вирішуйте для себе самі, а поки що насолоджуйтесь сильними особистостями, коханням та пристрастями, шукайте відповідь на питання – хто такий Джон Голт?
Деякі вислови зачепили, а це ж було 60 років потому…: «Сьогодні люди поспішають від того, що їм страшно. Ними рухає не цілеспрямованість, ні. Ними рухає страх. Вони нікуди не поспішають, вони просто тікають, і я далеко не впевнений в тому, що вони самі знають, від чого біжать. Вони не дивляться один на одного». Про гроші: «Але самі по собі гроші - лише засіб. Вони приведуть вас до будь-якої мети, але не замінять вас у штурвала. Гроші задовольнять ваші прагнення і бажання, але не замінять вам мету і мрію.» і таке «Люди здригнулися б, побачивши, як птах-батько вириває пір'я з крил свого пташеня, а потім виштовхує його з гнізда, щоб він навчився виживати, - але ж саме це вони роблять зі своїми дітьми». Витримки та вдумливості Вам при читанні!

Світлана Сухіна, бібліотекар відділу абонемента



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 24 травня 2017 р.

Родовід пам'яті

Вчений, воїн, ректор

 Тривалий і наповнений змістом життєвий шлях вченого, доктора технічних наук, професора, бойового офіцера, ректора Дніпропетровського гірничого інституту (нині Національний гірничий університет) Олександра Олександровича Ренгевича починався з села Августинівка Хортицького району Запорізької області. За часів його народження 19 серпня 1916 р. це був Олександрівський повіт Катеринославської губернії. У зв’язку з будівництвом Дніпрогесу село потрапило в зону затоплення водами приборканого Дніпра, тому він з родиною в 1927 р. переїхав до Дніпропетровська.
У промисловому Дніпропетровську починалася трудова біографія селянського сина О.О. Ренгевича. Але спочатку він закінчив фабрично-заводську семирічку № 2, у 15 років став учнем слюсаря, одночасно навчаючись у рудничної-заводському училищі при залізничному депо. В 1939 р. О.О. Ренгевич закінчив Інститут «з відзнакою», отримав кваліфікацію гірничого інженера-електромеханіка і був направлений за розподілом інженером технічного відділу тресту у м. Богородицьк Тульської області. У цьому Підмосковному вугільному басейні він працював також начальником цеху районних електромеханічних майстерень [1, арк. 3].
Потім більше восьми років Олександр Олександрович віддав військовій службі. У березні 1940 р. він був призваний до лав армії і, оскільки під час навчання в Гірничому інституті отримав звання командира взводу, був зарахований до офіцерського кадрового складу. 
У Другій світовій війні О.О. Ренгевич брав участь з 22 червня 1941 р. по 9 травня 1945 р. Брав участь по-справжньому, сміливо дивився смерті в очі, і смерть не взяла його. У кровопролитних боях отримав п’ять поранень, з них два – важкі, які зробили його інвалідом.
Увесь тягар війни випробувала на собі і дружина Олександра Олександровича, лікар, майор медичної служби Вікторія Іванівна [1, арк. 3 зв].
Демобілізувавшись з армії в 1946 р., підполковник О.О. Ренгевич один навчальний рік працював викладачем Дніпропетровського гірничого технікуму. Восени наступного року він став аспірантом кафедри рудникового транспорту Гірничого інституту. 
Після захисту дисертації кандидат технічних наук Олександр Олександрович Ренгевич працював асистентом кафедри рудникового транспорту; з 1952 р. – доцентом. Восени 1951 р. Наказом Міністра вугільної промисловості (згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1947.) О.О. Ренгевичу було присвоєно звання Гірничого інженера II рангу [1, арк. 12].
У документах середини 60 х рр., наявних в «Особовій справі» вченого, є чіткі визначення наукових досягнень О.О. Ренгевича та їх значимості для виробництва. Зокрема, зазначається, що він спільно з іншими авторами «розробив новий типаж рудникових електровозів, затверджений у 1963 р.». В основу розробки цього типажу були покладені виконані Ренгевичем теоретичні та експериментальні дослідження. Розробка зазначеного типажу рудникових електровозів була удостоєна срібної медалі ВДНГ, а економічний ефект від її впровадження склав 11,2 млн. руб. на рік. Це досить вражаючі успіхи наукової діяльності вченого.
Дев’ять років він очолював один із провідних вузів України. Зрозуміло, що з кожним роком Гірничий інститут досягав нових рубежів. 
Як ректор О.О. Ренгевич у листопаді 1965 р. Фрайберзькою гірничою академією (Німеччина) був запрошений на святкування її 200 річного ювілею. А в 1969 р. він побував у Франції у складі делегації українських професорів «для вивчення системи середньої і вищої технічної освіти». 
У червні 1972 р. О.О. Ренгевич був звільнений з посади ректора ДГІ «за власним бажанням». За цим формулюванням ховаються якісь далеко не завжди відображені в документах причини. О.О. Ренгевич був обраний завідувачем кафедри рудникового транспорту. На посаді завідувача він працював майже 16 років, до 3 січня 1988 р., після чого залишався професором цієї ж кафедри до 15 вересня 2001 р. 
Тільки за перші п’ять років роботи на посаді завідувача він опублікував 26 наукових робіт і підготував п’ять кандидатів технічних наук. І це при щорічному навчальному навантаженні від 700 до 850 годин і підготовлених навчальних посібниках з читаних курсів [1, арк. 120].
У січні 1988 р. О.О. Ренгевич перейшов на посаду професора кафедри рудникового транспорту і ще 13 років невтомно працював, незважаючи на досить поважний вік. 
Ще будучи ректором Гірничого інституту, Олександр Олександрович очолив авторський колектив учених, який повинен був написати «Історію Дніпропетровського гірничого інституту» і приурочити її видання до 75 річного ювілею вузу, що мав відбутися незабаром. Однак зміна керівництва вузу влітку 1972 р. та інші обставини відсунули завершення цієї роботи більш ніж на півтора десятиліття. Тільки наприкінці 1985 р. наказом ректора Г.Г. Півняка була створена редакційна комісія, до якої був включений і О.О. Ренгевич. 
У травні 1995 р. професору О.О. Ренгевичу було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник народної освіти України». Враховуючи заслуги О.О. Ренгевича, на підставі Указу Президента України від 14 лютого 1994 р. «Про присудження державних стипендій видатним діячам науки, освіти та культури» 3 січня 1997 р. Розпорядженням Президента України йому була призначена державна стипендія.
Коли ж у Національній Гірничій Академії України було засновано Почесне звання «Заслужений професор НГАУ», Вчена Рада 19 лютого 2001 р. одноголосно першим удостоїла такого звання Олександра Олександровича Ренгевича, враховуючи його видатні заслуги «перед академією та гірничою галуззю в справі підготовки і виховання спеціалістів» [1, арк. 212].
Пішов із життя Олександр Олександрович Ренгевич 27 грудня 2004 р. і похований у Дніпропетровську. 
Як ректор професор О.О. Ренгевич зробив багато добрих справ для Гірничого інституту. Це відкриття його філіалу в м. Олександрії, підготовка інженерів з нових спеціальностей, відкриття ряду галузевих і проблемних лабораторій, інтенсивне будівництво навчальних корпусів, студентських гуртожитків, навчально-виробничих лабораторій, навчально-геодезичного полігону в Орловщині, забезпечення житлом професорсько-викладацького складу. В історію Національного гірничого університету він вписав яскраві наукову і педагогічну сторінки.

Література:
1. Архів Національного гірничого університету. – Оп. 1. – Спр. 4477. – 51 арк.
2. Биличенко Н.Я. И в памяти, и в сердце. Воспоминания [Текст] / Н.Я. Беличенко.– Д.: НГУ, 2004. – 154 с.
3. Швидько Г. Нариси з історії Національного гірничого університету (1899–2015). Ректори [Текст] / Г.К. Швидько.– Д.: НГУ, 2015.– 170 с. 
Ганна Швидько



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

вівторок, 23 травня 2017 р.

Світ знань нових видань

Янке І. Шиємо з трикотажу. Жіночий одяг від 40 до 56 розміру / І. Янке. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2017. – 140 с.

Книга з точними і практичними блоковими формами навчить вас, як самостійно зшити близько 600 моделей комфортної повсякденного та спортивного одягу для дітей і дорослих в розмірах від S до XXXL. Поради щодо вибору трикотажної тканини, допоміжних матеріалів і фурнітури, основні прийоми роботи з оверлоком, правила зняття мірок, розкрою, рядки і прасування трикотажного полотна підкажуть, як крок за кроком самому зшити трикотажні футболки, пуловери, курточки, яскраві спідниці, спортивні штани і легінси, зручні костюми на кожен день і святкові сукні.
Івонна Янке ще в дитинстві намагалася вирізнятись з поміж друзів особливим одягом. Їй не подобалось, що всі однаково вдягаються. Завжди хотілось щось подовжити, дошити… Змінити речі, що продавалися в магазинах. Першу «справжню» сукню Івонна пошила в двадцять років, на весілля друзів. З тих пір це хобі не полишає її. 
На сьогодні, Івонна Янке – автор трьох видань, в яких вона ділиться необхідними для початківців знаннями по шиттю одягу. Крім того, авторка має власний магазин зі швейною школою «Die fadenfabrik» на півночі приміської зони Гамбурга.    




Більше про бібліотеку  тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 22 травня 2017 р.

Неймовірно, але правда

Проблема відкриття міської бібліотеки вирішувалась не так швидко, як можна було б передбачити, враховуючи ювілейні заходи до 100-річчя Катеринослава (1887 р.) і виділені на них кошти. Існування бібліотеки залежало від пожертв жителів міста. Та хоча жителі міста виділяли їй як гроші так і книги, урочистості пройшли без відкриття бібліотеки… І лише через два роки, 14 листопада 1889 року Катеринославська громадська бібліотека була знову відкрита.
Заздалегідь був розроблений і опублікований проект правил бібліотеки. Згідно з цими правилами вищий нагляд за бібліотекою належав міській Думі. Завідування бібліотекою доручалося спеціальній Раді, що призначалася Думою з осіб, які користуються виборчим правом на міських виборах. До складу Ради обов’язково повинні були входити ректор духовної семінарії та директор реального училища.
У 1889 році відроджена бібліотека одержала офіційний статус міської громадської бібліотеки.


Пупченко, Володимир. До історії бібліотечної справи на Дніпропетровщині (1830-1917 рр.): матеріали досліджень / В. Пупченко.- Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2007. – 48 с.






Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

пʼятниця, 19 травня 2017 р.

На долоні історії

Тодось Осьмачка.  «Той хто не боявся говорити правду і страждати за неї» (завершення)
  
У другій половини 40-років він завершує поему, чи скоріше роман у віршах під назвою «Поет», поему гігантську на 628 октав. Еталоном літературної досконалості вважали рядки:
«Від вітру так ніколи не тріпоче
У вересні тополя золота,
Як шелестить шовками стан дівочий
І нам назустріч з крісла виліта;
І серце чуле виспівати хоче
Словами крізь розтулені уста».
Також у ці роки майже повністю було написано «Китиці часу», що з'явилися друком у видавництві «Українські вісті» у Німеччині аж 1953 року і з'явилося  багато мемуарних його новел у періодиці.  Всі твори не залишилися без уваги літературних критиків. Також увагу Осьмачці приділили і в збірці, що вийшла у Мюнхені «Карикатури з літератури», до речі самому Осьмачці карикатури та пародії не вдавалися, він майже не мав почуття гумору. 
Саме до цього часу відноситься його знайомство з Юрієм Шерехом, літературним критиком, на якого добре враження справив «Старший боярин».  Знайомство їх було дуже оригінальним: критик попросив у Тодося рукопис  «боярина» на що той відповів йому : «Дам, якщо не будете лаяти».
Поетична збірка «Із під світу» з'явилася вже на північноамериканському континенті у 1955 році  за сприяння Української вільної академії наук у США та Наукового товариства ім. Тараса Шевченка.  Рецензії вийшли із заголовками «Неподоланий поет». Юрій Шерех наголошував на тому, що не праві ті хто бачить в поезії Осьмачки одну велику поетову скаргу на світ і гадають, що він зацікавлений більше у представленні своїх жахів, ніж мистецтва. «Поетам є  чого повчитися в Осьмачки, - зауважував Шерех,  – Словник Осьмачки нечувано багатий і не зі словників насмиканий, а взятий з природної живої мови…».
Усі попередні книги були підписані Тодось, а на титулі «Із-під світу» значилося Теодосій. Період  другої половини 50-х був найщасливішим «такого сяючого, безпосереднього Осьмачки згодом вже ніхто і ніколи не бачив.
Він мріяв про Нобелівську премію, висилав збірку «Із-під світу» до трьох Європейських академій і до Шведської і отримав відповідь, що примірники переслали до Нобелівської бібліотеки.  Але ж у нобелівському комітеті навряд читали на українській мові.  Осьмачка знайшов перекладача, але англомовний читач  теж не був зацікавлений українськими проблемами.  
Особисте життя Осьмачки не можна назвати вдалим. Він був одружений одного разу на  Лесі Трохименко - випускниці медичного інституту з Київщини, яка дуже велику увагу приділяла начитаності Осьмачки і постійно посилала його до бібліотеки. В перші роки одруження він прочитав більш як за все життя, зокрема чужих авторів. З дружиною вони розійшлися. Син Осьмачки -  Ігор Теодосійович був чемпіоном СРСР з водного поло та тренером.
Закохувався Тодось неодноразово і про його сватання можна було написати цілу книгу, але до серйозних стосунків  справа не доходила. Хоча Осьмачка високий, поставний, смагляволиций вродивець, міг сказати жінці компліменти та  мав свій шарм. 
Самим великим його коханням, після одруження,  було почуття до  сестри Йосифи, у мирському  житті Олени Вітер. Отець її професор Василь Реплинський, загинув разом зі своїми учнями під Крутами, а донька з матір'ю втікали від більшовицьких переслідувань, згодом Олена стала ігуменею  Якторівського монастиря, потрапила до катівень НКВД, неймовірним чудом вийшла живою. Це була надзвичайно гарна та смілива жінка, яка під час війни дала прихисток кільком єврейським родинам. Саме цій  жінці Осьмачка присвятив рядки у віршах  «Помста», «Присвята», «Передше», «Кривди», «Хустка», «Молитви».
Я вас любив, німуючи, то словом,
І вірив сліпо та тривожно знов,
А ви боялися що випадково,
Не виявив при  людях я любов.
Саме ця недосяжна жінка важила у його житті найбільше з усіх. Вона високо цінувала творчість Тодося, але  особистих почуттів до нього не мала. 
У своїх мандрівках по світу він ніколи не зупинявся, переслідуваний, немов хворобою, страхом розправи над ним агентами КДБ. Переїхавши з Німеччини до  США у 1951 році Тодось Осьмачка прагне зосередитися на творчих справах, але по-перше працює на залізничному вокзалі «Пенсельванія», де  миє приміщення і  для того щоб кормитися, намагається знайти роботу переплетника книжок, але марно.  Саме до цього періоду відносяться рядки: «Мені здається, що я втратив навіки спроможність інтересуватися поезією», проза життя стає сильнішою. Він зривається у свій вояж по Америці: Детройт, Чикаго, Міннеаполіс. Поет-бомж не раз цікавить поліцію, але як правило зустрічає в ній співчуття. До цього часу відноситься задум «Плана до двору», твору про часи розкуркулювання, про долі родин які лишилися всього
У 1953 році виданням «Українських вістей» у Німеччині з'являється його поетична книжка «Китиці часу», до якої увійшли поезії 40-х років: «Присвята», «Предше», «Кривда», Хустка», «Помста», «Молитва». Це непросто книга вигнанця, це книга всуціль похмурого чорного настрою, це сповідь людини яка нічого доброго в житті вже не чекає. 
У 1954 році в Едмонтоні він пише «Ротонду душогубців» в якій охоплено період колективізації та голоду і часи війни, еміграції. Про війну та еміграцію у відомому варіанті роману нічого немає, літературознавці вважають, що мабуть був ще один варіант книги, невідомий широкому загалу. 
В усіх осьмаччиних творах, особливо в цьому, багато автобіографічних епізодів. Саме роман «Ротонда душогубців» йому більш до душі ніж  повісті «Старший боярин» та «План до двору». 
Літературознавець Григорій Костюк аналізуючи «Ротонду», зазначав: «Це страхітливий, але мистецьки правдивий образ розп'яття народу нашого в роки сталінської деспотії». 
Жодна англійська газета не надрукувала жодного слова про книжку українського автора. Він намагався втекти від депресії в роботу. Розповідав, що збирається писати дві повісті, одну - про поета емігранта, другу про отамана Зеленого лідера повстанського руху 18 року, але доля цих праць  невідома. Можливо колись знайдеться загублений «чамайдан» поета і в ньому  ці рукописи. Останні роки життя Осьмачки - це боротьба з хворобою, втечі з лікарень, переклади Шекспіра, поїздки по Канаді та Америці, Франції, Німеччини.
6 липня 1961 року на одній з вулиць Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу. Стараннями друзів його літаком перевозять до США і кладуть на лікування в психіатричну лікарню "Пілгрім Стейт Госпітал" поблизу Нью-Йорка.
Та вийти з госпіталю хворому поетові, який вимріював новий прозовий роман «Переозброєння марала» та збірку поезій і афоризмів "Людина між свідомістю і природою", не судилося. 
7 вересня 1962 року на 67 році Тодось Осьмачка помер від запалення легень. Похований  він на українському православному цвинтарі у Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.
У некролозі український письменник Павло Маляр зазначав: «Хоч більшість років свого творчого життя Осьмачка перебував емігрантом, одначе він лишився назавжди тісно пов’язаним зі своїм народом і належить як письменник українському народові, українській літературі в найліпших її зразках». Він дійсно не боявся говорити правду, він був один такий і його шляхом не пішов ніхто, він не мав ні послідовників ні учнів, важко сказати хто міг би витримати  такі складні   випробування  самотності  і зберегти при цьому свій талант. 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 18 травня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Ткаченко Г. Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок: роман / Г. Ткаченко: передм. І. Михайлина. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля». 2015. – 320 с. 

Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
    Т. Шевченко
Роман «Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок», автором якого є письменниця з Краснограда (це в Харківській області) Ганна Ткаченко, був написаний ще в 2006 році. Лише зараз «Голгофа…» стала доступною для українського читача, якому з відомих  причин  захотілося «більше  знати про Україну». 
Дія роману починається  у  першій половині ХХ століття, на Чернігівщині, у далекому 1919 р. 
Буремні часи – революція, неп, колективізація, голодомор. Савелій Руденко, нащадок запорізьких козаків і добрий господар, який жив своєю землею, збирав її по крупиці, з приходом нової влади втрачає все. 
Читаючи цю книгу, ми переживаємо разом з ним за його юну доньку Маню, яка покохала проти його волі червоноармійця Миколу. Але після арешту батька, той, кому вона віддала все серце, відмовився їй допомогти…
На прикладі поліського села бувшої Гетьманщини показано весь трагізм тих незабутніх подій, ту прірву між радянською владою і селянством, яка з кожним роком поглиблювалася, щоби ліквідувати господаря на селі, забрати землю в державну власність і здійснити індустріалізацію. Авторкою через життя героїв твору показано, яку дорогу ціну заплатили селяни за той індустріальний стрибок, а це зламані людські долі, вбиті і заслані у табори Сибіру та Півночі заможні селяни з їхніми родинами, аби назавжди вбити у них відчуття господаря. Новій владі це вдалося зробити тільки після страшного штучного голодомору. І це була справжня голгофа, після якої люди перестали не тільки бунтувати, а навіть говорити щось заборонене.
… Велика війна змусила Марійку забути про минулі печалі. Розшукуючи в таборі полоненого односельця, вона зустрічає там Миколу. Він благає пробачити його, клянеться, що завжди кохав лише її.
Але до цих подій  приходять довгі буремні роки колективізації, голод, війна з фашистською Німеччиною. Автору вдалося показати життя в німецькій окупації українського села до осені 1943 року. Але письменниця доводить, що між минулим, сьогоденням і майбутнім існує великий зв’язок, як переплетіння родових ланцюжків ДНК діда, батька, сина, онука і так далі. Тому прийшов час змінюватися і самому. Над цим задумається кожна людина, прочитавши роман «Голгофа козацьких нащадків». Читайте роман — та не забувайте свою історію. До цього закликає авторка, вона впевнена: великий, талановитий і працьовитий український народ прокидається. 

Ірина Білоус, провідний бібліотекар відділу наукової організації і методики бібліотечної роботи.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter