Родовід пам'яті

Катеринославська Маріїнська жіноча гімназія 

Список випускниць за 1903–1914 рр.

Маріїнська гімназія (нині СШ №  33 у м. Дніпро) була першим середнім навчальним закладом для дівчат у нашому місті. Ще 1.11.1859 р. дворянство Катеринославської губернії вирішило здійснити пожертву на заснування жіночого училища, а колезький радник Андрій Степанович Понятовський погодився передати під майбутнє училище свій будинок . Жіноче училище першого розряду було відкрите 11 вересня (30 серпня) 1865 р. У першій рік в підготовчому та ще 4-х класах було 94 учениці. 

Кожен рік набирали наступний клас. У 1870 р. їх було вже сім. За новим положенням, затвердженим імператором Олександром ІІ від 5 червня 1870 р., всі училища 1-го розряду перетворювалися на гімназії під особистим покровительством імператриці Марії Олександрівни. У 1871 р. гімназія стала восьмикласною. 

Деякі навчальні заклади стали іменувати Маріїнськими ще наприкінці XVIII ст., коли у 1797 р. була створена Канцелярія імператриці Марії Федорівни – спеціальний державний орган управління благочинними, жіночими та деякими іншими спеціальними навчальними закладами, які перебували під покровительством жінок із імператорської династії Романових. Марія Федорівна, дружина імператора Павла І, взяла під своє управління виховні будинки в Петербурзі та Москві. Після її смерті у 1828 р. Канцелярія імператриці перетворена на спеціальне відомство в складі імператорської канцелярії, яке у 1854 р. стало називатися «Відомство закладів імператриці Марії» . 

Вихованки гімназії вивчали природознавство, фізику, географію, математику, російську та іноземні мови, історію, педагогіку, рукоділля, музику, співи, танці. Після 7-го класу гімназистки здавали іспити та отримували атестати, і багато хто на цьому свою освіту завершував. Частина учениць йшли до 8-го класу, після закінчення якого складали іспит і отримували свідоцтво та звання домашньої вчительки або домашньої наста-вниці (за умови відмінного навчання). 

Випускницям 7-го класу також видавали свідоцтва. Їх отримували екстерни, які в гімназії не вчились, а лише складали іспити. 

У 1883 році в гімназії навчалося 523 дівчини, з яких дітей дворян і чиновників було 248, купців і міщан – 252. 

У 1886–1887 навчальному році в гімназії навчалося 458 дівчат, з яких дітей дворян та чиновників було 221, купців – 118, міщан – 101, священників – 8. Існувало 30 стипендій для дівчат із бідних сімей .

У 1906 р. навчалося 584 учениці: 128 доньок спадкових дворян, 146 – особистих дворян і чиновників, 159 – міщан і цехових, 29 – селян. На 1905 р. 67,8% були православними, 26,3% – іудейського віросповідання, 3,8% – католицького, 1,2% – лютеранського. Річна платня коливалася від 50 рублів у підготовчому класі до 70 рублів у 8-му .

12.11.1912 р. при гімназії було відкрито дворянський пансіон із назвою «Дворянський пансіон у пам’ять про 300-річя царювання Дому Романових». Така ж приставка з’явилась і у гімназії. На 1915 рік гімназія мала назву «Маріїнська дворянська жіноча гімназія в пам’ять 300-річя царювання Дому Романових». Її начальницею була Євгенія Миколаївна Ягодиська . 

У Державному архіві Дніпропетровської області існував великий фонд, втрачений разом із іншими фондами в роки Другої світової війни. Через це інформацію про гімназію та її випускниць доводиться шукати в інших архівосховищах. Одним із них є Державна бюджетна установа м. Москва «Центральний державний архів міста Москва» в Росії. Тут у фонді №  363 «Публічні вищі жіночі курси 1872–1886 рр; Московські вищі жіночі курси 1900–1918 рр.» збереглася справа №  245, в якій вміщено списки випускниць Катеринославської Маріїнської жіночої гімназії.

Списки випускниць гімназій усієї колишньої Російській імперії надсилалися до Москви на курси, де зберігалися в архіві. В цих списках підкреслювали тих, хто продовжував навчання у Москві. 

Учасниця форуму Всеросійське генеалогічне дерево Олена Борисівна Завойська досліджує родовід академіка Валентина Олексійовича Каргіна (1907–1969), уродженця Катеринослава. Його батько Олексій Костянтинович Каргін – випускник Катеринославського вищого гірничого училища. Мати – Луїза, донька французького громадянина Антуана Муретена, який був власником двох кондитерських на Катерининському проспекті. У пошуках інформації про навчання Луїзи Муретен, Олена Борисівна вивчила списки випускниць Маріїнської жіночої гімназії за 1903–1914 рр., переписала їх та помістила в Інтернеті. 

(…) Багато дівчат отримували два свідоцтва про закінчення 7-го та 8-го класу. В такому разі в списку залишений лише останній запис. Повний список за роками випуску наведений на Українському генеалогічному форумі ГЕНЕО (http://forum.genoua.name/viewtopic.php?id=28531).

Катерина Глушак , Олена Завойська,  Ігор Кочергін

Витоки. Вип. 3 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / упоряд.: І.О. Кочергін, Т.В. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпро: ДОУНБ, 2017.– 170 с.: іл.



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Родовід пам'яті

Селянська родина Цекот 
з Волинського Полісся (завершення)

Почино-Софіївка – давнє запорозьке займище, яке лежить по берегах невеличкої річки Кільчень. У XVIII ст. землі довкола Кільчені належали Орільській та Самарській паланкам Нової Запорозької Січі. За даними дослідника ХІХ ст. Катеринославського єпископа Феодосія (Макаревського) вже у 1740 р. багаті розкішні та мальовничі береги Кільчені були густо вкриті зимівниками і хуторами запорозького козацтва [13, с. 522]. Через більше ніж 150 років після зруйнування Січі ситуація на Кільчені різко міняється. Внаслідок голодомору 1933 р., Другої світової війни, голоду 1947 р. ці місця збезлюдніли. Радянська влада не стала чекати, поки населення збільшиться природнім шляхом. На початку 1950-х років унаслідок агітаційної роботи із Західної України на Дніпропетровщину були переселені сотні сімей.

На новому місці родина Івана Цекота оселилася в хаті, в якій колись був млин. Невдовзі після приїзду він одружився і відділився від своєї матері [2, арк. 61 зв.]. Молодій сім’ї для мешкання виділили колишнє господарське приміщення колгоспу ім. Чапаєва. Буквально за декілька років Іван Цекот підняв власне господарство: збудував нову хату (на фото), сараї, утримував багато худоби, великий город тощо. У радянський час усі селяни працювали в колгоспах, мій дід не був винятком. 

 По приїзді та облаштуванні дід пішов працювати до колгоспу, який тоді носив ім’я Маленкова. Спочатку працював у будівельній бригаді, потім, закінчивши курси завідуючих ферм у Широківському училищі (в с. Широке Дніпропетровської області) [1, арк. 83 зв.], став завідуючим пташника. Перед пенсією працював теслею на колгоспній пилорамі. Дід був вправним і сумлінним працівником, про що свідчать різні похвальні грамоти, свідоцтво ударника ІХ п’ятирічки і премії у вигляді мотоциклів.  Взагалі  переселенці   з Західної  України вирізнялися  серед  місцевого населення своєю працелюбністю та старанністю. Хоча місцеве населення не ставилося вороже до приїжджих,  однак  поміж  собою  називало  бандерівцями.  Від  чого було таке ставлення? Може від заздрощів, бо волиняни працювали краще, а може через стереотип, який розвинувся внаслідок сталінської пропаганди про «злих і кровожерливих западенців».

Дружина Івана Цекота Ольга Марківна Ольчук 1930 року народження теж була переселенкою, тільки не з Кам’янки, а з сусіднього села Пулемця. Іван Цекот познайомився з нею ще в поїзді під час переїзду. Вже на новому місці вони побралися. Це сталось 13 квітня 1953 р. у так званій колгоспній загальній хаті (клубі) без будь-яких святкових церемоній, бо не було за що святкувати. Через рік з’явилася на світ моя мати Марія, а ще через два роки потому – моя тітка Лідія.

Моя мати Марія Іванівна Цекот народилась 15 січня 1954 р. у с. Почино-Софіївка. Після закінчення сільської школи вона поїхала вчитися до Дніпропетровська. Іван Цекот не дуже цьому перечив, бо був людиною грамотною і начитаною. Він усвідомлював, що без освіти важко буде жити. Однак, вивчившись і отримавши професію швачки, мати не повернулася до села. 30 листопада 1974 р. вона вийшла заміж на Олександра Антоновича Кочергіна. Марія Цекот (Кочергіна) змушена була змінити професію швачки на професію водія тролейбуса, бо в тролейбусному депо давали квартиру. Згодом вона знову працювала швачкою, потім водієм трамвая, а перед виходом на пенсію – робітницею на цементному заводі. Великого щастя життя в місті їй не дало. Серйозні зміни в житті моєї матері сталися після смерті її батька. Після того, як третього липня 2001 р. Іван Цекот помер, Марія вирішила повернутися до села. І хоча селянську працю легкою не назвеш, саме тут вона знайшла життєвий спокій і душевну рівновагу.

У шлюбі з Олександром Кочергіним Марія Цекот має двох синів Ігоря (автор цього дослідження, 1975) і Вадима (1977). Оскільки Марія Цекот, як і її сестра Лідія (по чоловікові Самарець), після одруження взяли собі прізвища чоловіків, то на них цекотівська лінія перервалася. Однак рід Цекотів не згас зовсім і продовжується по лінії молодшого брата мого діда – Миколи Костянтиновича Цекота.

Таким чином, у представленому дослідженні вивчено долю селянської родини Цекот майже за 200 років. І хоча представники цієї родини не брали участі в національно-визвольних змаганнях, не відзначилися в сфері культури чи мистецтва, однак з історії окремих українських селянських родів, по суті, складається велика історія України. Адже саме завдяки таким родинам збереглася українська мова, національні традиції та звичаї.

Ігор Кочергін

Витоки. Вип. 1 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.–  146 с.: іл.




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Родовід пам'яті

Селянська родина Цекот 
з Волинського Полісся (продовження)

Після звільнення Кам’янки від нацистів, яке сталося 21 липня 1944 р., до села знову прийшла радянська влада. Після війни родина Цекотів голодувала. Єва їздила до найближчої великої залізничної станції Бресту, де підторговувала на базарі та підробляла. До речі, так тоді робило багато мешканців села. І зараз багато людей із Кам’янки та навколишніх сіл виїздять до Бресту в пошуках кращого життя. Вирішили шукати кращої долі   й мої предки.

На початку 1950-х років на Волині з’явилися агітатори, які пропонували людям їхати на Східну Україну. Майбутнє в Кам’янці не обіцяло райдужних перспектив. Велике господарство було втрачено, а колгосп, який міг би допомогти, з’явився тут лише наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років. Отакий ось парадокс, колгосп часто ставав рятівником для бідних родин, оскільки тут можна було гарантовано отримати хоч якусь частку зерна і продуктів. Власна земля не завжди радувала врожаєм. Вдова Костянтина Цекота разом із дітьми вирішила погодитися на пропозицію. До того ж остаточним переконанням стало те, що переселенцям виділяли гроші на переїзд, обіцяли серйозну допомогу для облаштування на новому місці, платити заробітну платню при вступі до колгоспу.

Ось за таких обставин мої предки у 1953 р. опинилися на Придніпров’ї. Щоправда, виїхала не вся родина Костянтина Цекота. Старша донька Марія Костянтинівна (1927–2012), вийшовши заміж за Романа Давидовича Горуна, переїхала жити до чоловіка в Хрипськ. У Марії та Романа Горунів народилося четверо дітей: Анатолій (1953), Віктор (1959), Лідія (1964), Галина (1966).

Мій дід Іван Костянтинович Цекот був другою дитиною в сім’ї. Народився він 19 травня 1929 р. у селі Кам’янка Пульмовської гміни Любомльського староства Волинського Воєводства Польської держави, як часто повторював дід, – «під Польщею». Про своє раннє дитинство розповідав мало. Найбільш ранні відомості стосуються відвідин ним школи, до якої пішов у 1937 р. чи 1938 р. Однак не встиг закінчити і двох класів польської школи, яка діяла безпосердньо в Кам’янці. Зі вста-новленням радянської влади восени 1939 р. дід знову пішов до другого класу тепер вже радянської школи. Заняття тут вів учитель Антон Галуза. Однокласниця мого діда Ганна Гнатівна Прилепа згадувала, що Іван Цекот був старанний і файний хлопець.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз радянська школа закрилася, нато-мість була організована нова, якою завідувала якась попівна. Однак ця школа теж діяла недовго, та й не до навчання було. Після смерті батька мій дід, маючи 13 років від народження, став старшим чоловіком у сім’ї, що накладало на нього певний моральний обов’язок – необхідно було серйозно допомагати матері по господарству. 

У 1944 р. із Іваном Цекотом сталося нещастя. Під час випасання худоби в лісі коло села знайшов протитанковий патрон і спробував його розрядити. Патрон розірвався просто в руці та відірвав великий і вказівний пальці на лівиці. Однак ця травма не завадила військовому комісару Шацького району призвати мого діда на строкову військову службу. З 1950 по травень 1951 р. Іван Цекот служив у сухопутних військах у Горьківській (нині Нижегородська)  області  Російської  федерації. До речі, служба українських юнаків поза межами Української Радянської Соціалістичної республіки була одним із методів формування так званої спільноти «радянський народ». Та до кінця терміну Іван Цекот не дослужив. У травні 1951 р. військова медична комісія комісувала його . У діагнозі було зазначено, що у солдата Івана Цекота відсутні два пальці лівої руки (начебто цього не було помітно від самого початку) та наявний міозит поперекових м’язів.

Після демобілізації повернувся додому. Працював деякий час на залізниці в Бресті, потім бригадиром у колгоспі. У березні 1953 р. сталась кардинальна зміна в житті Івана Цекота, та й взагалі всієї родини Цекотів. Він разом із матір’ю, братами Миколою та Василем, сестрами Ольгою, Галиною переїхав на нове місце проживання – Дніпропетровщину. Осіли вони в Магдалинівському районі в селі Почино-Софіївці.

Ігор Кочергін

(далі буде)

Витоки. Вип. 1 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.–  146 с.: іл.



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Родовід пам'яті

Селянська родина Цекот 
з Волинського Полісся (продовження)

Мій прадід Костянтин Прокопович Цекот  народився 10 серпня (29 липня за ст. ст.) 1891 р. Хрестили його на Медовий Спас селянин села Вульки Хрипської побілетний солдат Микола Іванович Лончук і селянка села Кам’янки Афанасія Павлівна Жук [6, арк. 13 зв, 14]. 23 листопада 1909 р. Костянтин Цекот одружився з селянкою із Затишшя Домнікією Мойсеївною Карамач 1893 року народження. До початку Першої світової війни у подружжя народилася одна дитина – Ксенія (1914 р.). Із початком війни його мобілізували до діючої армії. З розповідей його сина Івана Цекота відомо, що під час боїв той потрапив у полон до німців. Був вивезений до Німеччини, де працював на якогось «баєра» (поміщика). Навчився трохи німецької мови. Вже після закінчення війни був інтернований до України.

У той час, як Костянтин Цекот воював на фронті, його родину (батька, молодших сестер і брата,   а   також дружину) евакуювали вглиб Росії, звідки вона повернулася вже після війни. Тоді подружжя знов об’єдналося. У 1923 р. у них народилась Ганна, а у 1925 р. – Єва. Під час останніх пологів Домнікія Цекот померла.  Діти,  які народилися у цьому шлюбі, теж померли у ранньому дитинстві. Таким чином, у віці 34 років Костянтин Цекот залишився вдівцем і без дітей. 

Як свідчить Микола Костянтинович Цекот, батько мав 50 га землі, частину обробляв сам, частину здавав в оренду. Були в нього коні, корови, свині. Сам він утримати таке господарство був не в змозі. Тому в 1926 р. одружився вдруге з моєю прабабцею Євою Василівною Королюк, (1906–1989). Єва була молодшою від Костянтина на 15 років і не хотіла за нього заміж. Однак її мати Зінаїда Іванівна змусила доньку це зробити за-ради заможності майбутнього чоловіка. У цьому шлюбі народилося семеро дітей: Марія, Іван, Микола, Дмитро, Ольга старша, Ольга молодша, Василь.

Дмитро і Ольга старша померли ще дітьми.

Костянтин Цекот був хорошим господарем і вдало вів своє господарство. Про це говорили як його діти, так і односельці. Однак стабільний плин життя був порушений у 1939 р. Як відомо, у серпні 1939 р. Москва і Берлін підписали таємну угоду, яка фактично дала зелене світло Другій світовій війні. Вже у вересні 1939 р. після швидкої поразки Польщі до Кам’янки увійшли частини німецького вермахту. Загальновідомим є той факт, що навіть німецькі офіцери високого рангу не знали про домовленість Гітлера зі Сталіним щодо розподілу сфер впливу в Східній Європі. Тому не дивно, що деякі німецькі частини перейшли межу, за якою вже починалася радянська зона впливу. 

Костянтина Цекота взяли перекладачем для роз’яснення топографії місцевості. Далися взнаки знання німецької мови, набутої в полоні під час Першої світової війни, хоча прадід був неписьменний . Отже, цей факт свідчить про цілком серйозні наміри німецького командування просуватися до східних кордонів Речі Посполитої, або ж рекогносцировка проводилася, так би мовити, на майбутнє. Микола Костянтинович Цекот розповідав: родина боялася, що батько не повернеться, однак все обійшлося. Німці незабаром пішли, натомість прийшли «совєти». 

Мій дід Іван Цекот мало розповідав про цей період і не згадував, як вони зустріли радянські війська. Ці дані можна почерпнути зі спогадів старожилів села Кропивники (село в кількох кілометрах на схід від Шацька), які зібрав волинський краєзнавець        В.Д. Гриппа. «Від влади «Совєтів», так у нас в селі називали нову владу, чекали перемін на краще. За Польщі не було за що цукерок купити, а тепер все в нас буде, – ділився тоді автор думками зі своїми однолітками. – Мабуть і в дорослих не було того розуму, – додав він» . Напевно, в родині Костянтина Цекота особливих змін від приходу нової влади не відчули – часу забракло задля здійснення тих змін. Скасування сільськогосподарського податку, яке сталось 9 травня 1940 р., стосувалося лише бідняцько-середняцьких господарств. Господарство мого прадіда до таких не належало. Колгосп створили лише у сусідній Піщі влітку 1940 р. Розбудова «світлого майбутнього» в Кам’янці була відкладена у зв’язку з нападом Німеччини на Радянський Союз.

Вже 22 червня 1941 р. німці знову прийшли в Кам’янку. Про якісь звірства німців на початку війни не згадували, це вже пізніше вони стали вбачати в кожному українцеві партизана.  У Костянтина Цекота  навіть коня не забрали. Щоправда, німецька влада примусила його працювати на лісозаготівлях разом із цим конем. В один із днів 1942 р. Костянтин Цекот пішов валити ліс, коня не взяв – пожалів. А в самого вже давно була грижа. Під час робіт піднімав якусь вагу і підвередився. Його брат Трохим довіз прадіда на підводі до лікарні в Домачеві, але наступного дня він там і помер. Поховали Костянтина Цекота на цвинтарі с. Піща біля храму Казанської Божої матері.

Після його смерті моя прабабця Єва залишилася сама з п’ятьма малими дітьми. І хоча мали велику хату, багато землі, худобу, обробляти ту землю було нікому. Діти були ще малі. З цього часу, як згадують всі діти Костянтина Цекота, почалися злидні.

Ігор Кочергін

(далі буде)

Витоки. Вип. 1 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.–  146 с.: іл.



 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Родовід пам'яті

Селянська родина Цекот 
з Волинського Полісся (продовження)

Перехід Прокопа Цекота на проживання до Кам’янки може свідчити про те, що батько не зміг виділити йому окремої ділянки землі. Авраам Цекот наділив землею лише Івана, Гната та Йосипа. Прокоп, який на момент смерті батька вже мешкав у Кам’янці, серед спадкоємців не позначений. Та попри це Прокіп Цекот зміг розбудувати власне господарство, збудував велику хату (на фото), яка стояла в кінці, який зараз серед населення Кам’янки називається Бобер. Згодом увійшов до числа членів піщанського сільського сходу, який складався з мешканців сіл Піщи, Кам’янки і Острів’я. Це підтверджується документами, які зберігаються в ДАВО. Під рішеннями піщанського сільського сходу за 1915 р. всюди стоїть прізвище Прокопа Цекота, щоправда підписувався він не сам, оскільки був неписьменний .

Незважаючи на те, що Прокіп Цекот був, фактично, «чужим» для мешканців Кам’янки, місцева громада його прийняла. Це й не дивно, адже села Кам’янка та Піща входили до одного церковного причту і люди, звісно, знали одне одного. Щоправда, односельці ще довгий час не запрошували Прокопа Цекота стати хрещеним батьком своїх дітей. Хрещення для сільських мешканців було однією з важливих подій у житті, тому хрещеними батьками дитини намагалися брати близьких людей. До 1910 р. Прокоп Цекот був хрещеним батьком і поручителем на весіллях винятково мешканців Піщі. В метричних записах піщанської церкви ім’я Прокопа Цекота зустрічається часто, але лише у 1910 р. він став хрещеним мешканця Кам’янки .

Рік смерті Прокопа Цекота невідомий. Швидше за все він помер не у рідних місцях. Справа в тому, що з початком Першої світової війни Пульмовська волость увійшла до прифронтової смуги. Влітку 1915 р., коли розпочався наступ австро-німецьких військ, місцева російська адміністрація евакуювала майже всіх мешканців Піщі, Кам’янки та інших навколишніх сіл вглиб Російської імперії – під Брянськ, Курськ, Тамбов, Орел тощо. 

Щоб скласти уявлення про цю подію, наведемо уривок зі спогадів одного з переселенців із сусіднього Берестейського повіту. «Сотні підвід, – згадував він, – помалу їхали на схід. По дорозі були встановлені харчові пункти. Там давали хліб і гарячу страву. Була пізня осінь, кінець листопада, йшов дощ, по ночах заморозки» . Не дивно, що в таких важких умовах люди гинули, особливо старі й малі. Прокопу Цекоту на той час було понад 50 років. Якщо він і пережив переїзд, то помер уже в евакуації, бо після 1919 р., коли волиняни стали повертатися до своїх домівок, його ім’я в метриках не згадується.

У шлюбі з Тетяною Яківною Королюк Прокоп Цекот мав восьмеро дітей: Івана, Килину, Костянтина, Дениса, Домнікію, Марфу, Трохима, Тетяну.

Іван, Денис і Домнікія померли у ранньому віці.

Килина Прокопівна Цекот (1888–1977). У 1905 р. пошлюбилася з Кузьмою Михайловичем Омельчуком з Кам’янки. У цьому шлюбі народилося четверо дітей: Тетяна (1908), Олена (1913), Іван (1923), Микола (1928). Мешкала в Кам’янці.

Марфа Прокопівна Цекот (1899–1970). У 1924 р. вийшла заміж за мешканця села Кам’янки Сопрона Уляновича Писачука. Вони мали четверо дітей: Марину (1928), Ганну (1930), Галину, Василя.

Трохим Прокопович Цекот (1902–1975). Одружений був двічі. Вперше – з Мариною, від якої мав дітей Миколу, Ярину (1930) і Надію (1933). Другий раз – зі Степанидою Левковою Королюк. Діти від другого шлюбу померли у ранньому віці.

Тетяна Прокопівна Цекот (1906–?). У 1928 р. стала до шлюбу з Кузьмою Сильвестровичем Жучиком, від якого мала двох дітей – Сидора і Миколу.

Ігор Кочергін

(далі буде)

Витоки. Вип. 1 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.–  146 с.: іл.

Більше про бібліотеку тут

 Ми в соціальних мережах:Facebook Twitter

Родовід пам'яті

Селянська родина Цекот 
з Волинського Полісся (продовження)

3 жовтня 1866 р. Аврама Степановича викликали на допит, на якому він показав, що мав 41 рік від народження, був православного віросповідання, неписьменний, за 10-ю ревізією записаний до числа селян села Піща, під судом і слідством ніколи не перебував . Слідство тягнулося ще рік. Його наслідком стало те, що всі селяни, як було записано в справі, «визнали провину» і змушені були заплатити штраф у розмірі одного карбованця сріблом [8, арк. 108]. Слід зазначити, що Авраам Цекот не був серед призвідників «бунту», але навіть така його участь у цій справі свідчить про власну позицію, яка не збігалася з положеннями Селянської реформи, що її пропонувала тоді російська влада.

Точна дата смерті Авраама Цекота невідома. Однак в ДАВО зберігається справа, в якій зазначено, що у 1887 р. відбулося засідання волосного суду Пульмовської волості, котрий розділив землю, залишену в спадок між дружиною Авраама Цекота і його синами Гнатом, Йосипом та Леонтієм (Левком) . Отже, цілком можливо, що Аврам Цекот помер у 1887 р., бо спадок, як відомо, відкривається лише після смерті власника.

Що стосується нащадків Авраама Цекота, то достеменно відомо про семеро його дітей: Гната, Івана, Параскеву, Онисія, Йосипа, Прокопія, Леонтія (Лева). 

Гнат Аврамович Цекот народився у 1848 р. Одружений був з Домнікою Леонтіївною, від якої мав дітей Григорія (1870), Наталю (1873), Кузьму (1876), Олену (1883/4), Степана (1891). Помер 30 грудня 1906 р. від сухот. Жив у Піщі.

Іван Аврамович Цекот 1851/52 року народження. Одружувався двічі. У 1873 р. із Параскевою Максимівною Богут, а після її смерті – з Марією Юхимівною Максимук у 1892 р. мешкав у Піщі. Відомо лише про одну його доньку від другого шлюбу – Олену (1894).

Параскева Аврамівна Цекот народилася у 1853/54 р. У 1874 р. вийшла заміж за селянина із села Затишшя Семена Львовича Яковініча.

Онисія Аврамівна Цекот народилася у 1857/58 р. У 1877 р. вийшла заміж за Сопрона Никифоровича Остапука з Піщі.

Йосип Аврамович Цекот 1859 чи 1860 р. народження. Був одружений двічі: перший раз – у 1879 р. із Ганною Матвіївною Євфимуковою, від якої мав дітей Євдокію (1888), Харитину (1890), Євстафія (1893). Вдруге – у 1910 р. із Марфою Петрівною Прилепою, від якої народилися Степанида (1912) і Михайло (1914). Мешкав у Піщі.

Леонтій Аврамович Цекот народився у 1865/66 р. У 1890 р. одружився з Кате-риною Іванівною Карамач із села Затишшя. Після одруження переїхав жити до дружини в Затишшя. Нам відомо лише про двох його доньок: Пелагею (1898) і Олену (1905).

І, нарешті, Прокоп Аврамович Цекот (мій прапрадід) народився у 1863 р. Як і батько, був похрещений у Казансько-Богородицькому храмі села Піща. Православного віросповідання. 11 листопада 1883 р. у віці 20 років узяв шлюб із мешканкою с. Кам’янка Тетяною Яківною Королюк 1866 року народження. Поручителем нареченої виступав Сопрон Никифорович Остапук, чоловік старшої сестри Прокопа Онисії. Вінчав священик Іван  Голоскевич .   Одружившись,  Прокіп  Цекот   пішов  у  прийми  до  дружини  до Кам’янки (фото), тим самим започаткувавши кам’янську лінію Цекотів, які мешкали тут протягом наступних 70 років.

Дату заснування Кам’янки визначити важко. У Кліровій відомості 1796 р. таке поселення не зазначене, отже, її виникнення припадає вже на початок ХІХ століття. На той момент, коли до Кам’янки переїхав Прокіп Цекот, село було невеликим, втім, як і зараз, і належало до причту Казансько-Богородицького храму с. Піщі . Село лежить на відстані п’яти кілометрів від Піщі та одного кілометра від озера Острів’янського. Населення складалося з декількох десятків сімей. За метричними записами другої половини ХІХ ст., які зберігаються в ДАВО, можна визначити і прізвища селян. Їх було всього 14, із них найбільш розповсюдженим були такі: Прилепа, Шульга, Карамач, Омельчук, Песотчук і мої предки Королюки. Родини з такими прізвищами і досі живуть у Кам’янці.

Ігор Кочергін

(далі буде)

Витоки. Вип. 1 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.–  146 с.: іл.



 Більше про бібліотеку тут 
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Родовід пам'яті

Родовід Резніченко (продовження)

Помер Іван Тимофійович у 1920 р. від тифу, а Дарина Полікарпівна трохи раніше в 1919 р., теж від тифу. Дітей, а їх було п'ятеро, розібрали родичі по лінії матері - Малі.

Діти.

Найстарша була Параскева. Народилася в 1910 р. Метрики не знайшов. Померла 7 березня 1928р. За спогадами родичів вона, молода дівчина, загулявши з подружками, пізно прийшла додому, а жила вона у діда Колоса. Дід її не пустив ночувати. Заночувала в сараї, застудилася і незабаром померла. У записі про смерть ЗАГС йдеться, що вона померла від туберкульозу. Можливо, застуда спровокувала смерть від туберкульозу. Параскева померла у віці 18 років, вела самостійно господарство, заяву про смерть подавав Семен Полікарпович Малий. Про смерть від застуди говорили всі родичі. Але щось тут не так.

Під історію з застудою більше підходить двоюрідна сестра Анна Олександрівна. Вона померла в 1926 році, їй було 19 років, її батько Олександр Тимофійович помер в 1925 році, тобто вона, як видно, на той момент так само залишилася без батьків. Ось вона-то від застуди й померла.

З дідом Колосом поки не все ясно. Мені розповідали, що він чи то, двоюрідний, то чи троюрідний дід / прадід мені. Можна було б припустити, що він був батьком моєї прабабусі. Але це не так. Якщо прабабуся 1845 р. (розрахункова дата), то її батько чи дядько ні як за часом не міг в 1928 р. доглядати за Параскевою. Звідси висновок: він по лінії Малих і не зрозуміло, яке відношення мав до нашого роду. Може, був хрещеним? Взагалі-то в метриках згадуються колосових, але зв'язок з Резніченко та Малими поки не проглядається.

Другою дитиною був Василь. Народився 1 січня 1912 р. На жаль, він трагічно загинув десь в 1933 р. Як розповідали, він їхав потягом з Синельникове в Дніпропетровськ на будівництво транспортного інституту. Їхав на підніжці вагону і був смертельно травмований зустрічним товарним потягом.

Третьою дитиною був Прокіп. Він народився 5 липня 1913 року. Одружився першим шлюбом 26 січня 1934 року на Оксані Білій. У цьому шлюбі були діти: Діна, Дмитро і Віра.

Четвертим був тато - Іван. Народився 22 січня 1916 р. Про нього я написав вище.

Останньою була Ірина. Вона народилася 15 лютого 1918 р.

Прадід Тимофій Якович. Дата народження невідома. Він згадується в метричних записах і як батько, і як хрещений батько, і як поручитель. Згадується по-різному. Прізвище гуляє в різних варіантах: Резник, Резніков, Резніченко.

Взагалі зустрічається багато помилок в метричних записах. Якби не знання батькових братів і сестер, можна було б зробити неправильні висновки в дереві роду. Частину родичів, за формальними ознаками, треба було б виключити з роду. Перші згадки прізвища, які стосуються початку 1880 р. Резник. У міру наближення до 1890-1900 рік. прізвище трансформується в Резніченко. Правильне написання Рѣзнік / Рѣзніченко. Саме через корінь Рѣз. Чи не Рiз, що не Різ, а саме Рѣз. Причому це простежується з 1649 року. Фахівці лінгвісти стверджують, що корінь Рѣз споконвічно російський корінь. Це дає право, принаймні, мені стверджувати, що ми росіяни, гілка малоросійська. Ми об'єднані мовою і віросповіданням.

Повернемося до Тимофія. По батькові його гуляє ще більше. Немає жодного народження дитини у Тимофія, коли батьком він був би записаний з одним і тим же по батькові. З п'яти дітей, на яких я підняв метричні записи, у всіх Тимофій з різним батькові: Іван, Степан, Павло, Григорій, Яків. Загальним для всіх дітей є ім'я-прізвище батька й ім'я по-батькові дружини. Саме за дружиною я і звів їх в один рід. До цього треба додати, що я не зустрічав жодного Тимофія, з іншою дружиною.

Чому я зупинився на батькові Якович. Тому, що в якості хрещеного і поручителя всюди записаний Тимофій Якович. Непрямою ознакою правильності батькові Якович може служити згадка про те, що в Новомосковську Тимофій Якович Резніченко мав вітряк. Думаю це мій прадід.

Припускаю, що Тимофій Якович одружився на Олександрі Дмитрівні десь 1876/1877 р. Це виходить з того, що 9 лютого 1879 р. у Тимофія помер перший син Федір в віці 1 року від скарлатини. Забігаючи наперед скажу: у Тимофія і Олександри з 9 дітей в дитячому віці померло четверо.

Василь Тимофійович Резніков, згідно з «Іменний список №1330 убитим, пораненим і без вісті зниклим солдатам», Катеринославської губ., Новомосковського у., Єлисавета-Хорошевський волості, рядовий, православний, одружений, пропав безвісти в Першу світову війну 22 січня 1915 року [6].

Тимофій Якович Резніченко помер 16 вересня 1927 року в віці 75 років від атеросклерозу. У записі РАГСу вказано саме Якович. Розрахункова дата народження 1852 років. Це виходить із запису РАГСу про смерть (...)

Серед метричний записів в 1916 р. зустрічається хрещений - полтавський козак Яків Іванович Рєзніков.

Була ще одна пряма лінія Якова, це лінія Сили Яковича. Також був рід Філіпа 1 808 р.н. і Осипа. Припускаю, що Філіп, Яків і Осип були братами і батьком їх був Іван. Це тема для подальших досліджень.

Йдеться про витоки до 1830 року. Примітно, соціальний стан у Якова Івановича - полтавський козак. Чи не селянин, солдат чи унтер-офіцер, як у переважної більшості, а саме козак. Це говорить про його солідний вік, т. К. Наступні покоління описувалися як селяни, солдати або унтер-офіцери.

Виходячи з цього, можна припустити, що йому було під 90 і більше років. Якщо це так, то він цілком підходить під мого прапрапрадіда.

Олександра Дмитрівна Резніченко, дружина Тимофія Яковича - моя прабабуся. Розрахункова дата народження 1845 рік. Це виходить із запису РАГСу про смерть: Померла 13 серпня, похована 14 серпня 1920 року. Села Єлизаветівки селянка Олександра Дмитрівна Резніченко, 75 років [7].

Якщо вірити легенді, саме вона дочка того підполковника, в маєтку якого працював за переказами керуючим Тимофій Якович.

З наявних поміщиків в районі Єлизаветівки я зумів знайти маєток, що прилягав до Хорошево: барона Пфейлітцера Франка, Буракова, Гавриленко, Левшин. Ім'я Дмитро носили двоє - Бураков і Гавриленко. Буракова я відстежив досить добре. Дочки Олександри у нього не було. Залишається тільки Гавриленко. Він підходить за віком, званням, дружина Олександра Дмитрівна. Може це стало причиною дачі імені Олександра дочки?

І ось після довгих пошуків я знайшов відповідь на питання - чи була у Гавриленко дочка Олександра. Відповідь я знайшов в книзі В.М. Заруби. У ній говориться, що у Гавриленко була дочка Олександра 1845р. народження, що цілком співвідноситься з легендою роду Резніченко та наявними даними по Олександрі Дмитрівні.

За спогадами родичів, мати Олександри Дмитрівни до заміжжя була актрисою. Вивчаючи простори інтернету знайшов: відомою в той час була трупа поміщика Гавриленка, який у с. Озерах Кобеляцького повіту збудував театральний зал [9].

Видно він був великим театралом. Дружина Гавриленко Дмитра Петровича була актрисою, а була дворянкою, дочкою Дмитра Ілліча Малам - за даними історика В. Заруби.

 Можливо вона грала в цьому театрі, що і послужило підставою для твердження, що вона була актрисою.

Захоплення театром сім'ї Гавриленко можна розглядати як непрямий доказ того, що дружина Івана Тимофійовича - Олександра Дмитрівна була дочкою Гавриленко Дмитра Петровича.

І так, хто ж він Гавриленко Дмитро Петрович?

Гавриленко Дмитро Петрович - син Військового Радника Петра Гавриленко. Випускник Миколаївського кавалерійського училища, випуск 6.08.1830 р. [10].

Служив у лейб-гвардії Московського полку (1830-1833), у 2-й піхотній дивізії. Нагороджений срібною медаллю за взяття Варшави і медаллю за військову гідність 4 ст. Поручик лейб-гвардії Волинського полку (1838).

Вносився в 2-у частину Родоводу Книги (РК) дворянства Катеринославської губернії визначенням Дворянського Депутатського Зібрання (ДДС), але справа згоріла в пожежі 1839 р. Старший ад'ютант першого відділення Херсонського губернського правління (1838-1842). Гвардії капітан у відставці (1844-1858). 31 грудня 1848р. Найвищим велінням присвоєно звання камер-юнкер. Вносився в 3-ю частину РК дворянства Полтавської губернії визначенням ДДС. У 1850-1858 рр. числиться в придворному штаті Його Імператорської Величності (ЕІВ) в чині камер-юнкера. Почесний попечитель Катеринославської гімназії (1845-1856). Підполковник 2-го Малоросійського козачого полку і дивізійний комісар у Східній (Кримській) війні (1856) (згадаємо сімейну легенду). Голова тимчасової будівельної комісії для побудови Катеринославської міської гімназії та пансіону (1855).

Його мати Варвара Костянтинівна (ур. Маврогені. Доказів не знайшов. Але фахівці так кажуть). Вдруге була за бароном Федором Єрмолайовича Пфейліцер-Франк.

В "Планах Генерального межування" маєток Варвари Костянтинівни в Нікольському (Хорошево) згадується як «дочки дружини» баронеси Франк. Я довго не міг зрозуміти вираз дочки дружини. І нарешті зрозумів. Це означає, що маєток належить дочці Маврогені, вона ж дружина барона Франка за другого шлюбу. Дмитро Петрович Гавриленко від матері отримав землю в м. Хорошево по дарчим.

Дружина - Олександра Дмитрівна. Багата поміщиця Кобеляцького повіту. Померла восени 1903 року. Благодійниця. У своєму маєтку, м. Озер, побудувала храм, лікарню і церковно-приходську школу (1886 г.). Внесла 5 тис. Руб. на забезпечення цієї школи.

Мала землю в д. Висока і Раково [12, 13, 14].

Дочка - Олександра Дмитрівна 1845 р.н. Що й потрібно було довести.

Крім цього, сім'я Гавриленко володіла землями в Раївка, Пісках Новомосковського повіту (в 1847 р. мати Варвара Костянтинівна передала маєток в Пісках Дмитру Петровичу), Озерах в Кобеляцькому повіті. Дружина Дмитра Петровича в 1861 р. мала землю в Оленівці Катеринославської губернії Катеринославського повіту.

Помер Дмитро Петрович, мабуть, в 1857 році, так в цьому році 26 листопада в Полтавській Палаті Цивільного суду було засвідчено його духовний заповіт.

Роботи попереду ще багато. Треба наповнити подробицями і історичними коментарями те, що знайдено і рухатися далі - в глиб часів. Хто ж такий Яків Іванович, яке відношення він має до нашого роду, яке відношення до нас мають інші Резніченко з Кислянка?

З'явилася і нова тема дворян Гавриленко.

Так що, роботи дуже багато.

Олександр Резніченко

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Родовід пам'яті

Родовід Резніченко 

З дитинства мені було дуже цікаво що-небудь знаходити, щось старовинне. Причому я не зважав на вартість речі. 

Поки був молодий, і росли діти, я й не думав серйозно займатися пошуками. Напередодні пенсії, так склалося життя, що у мене з'явилася можливість зайнятися військовою археологією. Я вступив до пошукового загону. Старший син навіть подарував мені металодетектор. Але на сьогодні все змінилося, і я перекваліфікувався на пошук монет. Результат: знайшов кілька монет часів революції і передвоєнного періоду. 

Будучи ще маленьким, я чув розповідь тата, що начебто його бабуся була дочкою, мало не дворянина. Поки був молодий, як-то все руки не доходили розпитати і записати. В основному були інші інтереси. А потім тата не стало, і запитати було вже ні в кого.

З віком я став більше цікавитися історією. Стало питання: чиїх кровей ти будеш, «холоп»? Але я все ніяк не міг зайнятися історією свого роду.

В один прекрасний момент я вирішив відновити біографію свого батька Резніченко Івана Івановича. Так народився сайт, присвячений пам'яті батька - 810-shap.org.

А потім я подумав, чи не зайнятися відновленням свого родоводу? Тим більше що існує легенда: мій дід, татів батько, мав на рубежі 1917-1920 рр. в змісті поштову станцію в Єлизавету-Хорошево. Прадід був керуючим у когось в маєтку і одружився на дочці власника маєтку. Власником маєтку був підполковник, а землю йому дали за заслуги в Східній (Кримській) війні (1853-1856 рр.). Рід прабабусі характеризували як небагатий, але, можливо, дворянський. Яке було дворянство - спадкове або приватне - невідомо. Військове звання прадіда дозволяє припустити про можливе причислення до дворянства. Шлюб відбувся без благословення батька нареченої. Батько їй відмовив у спадщині. Очевидно, сім'я прадіда все ж була заможною. Про це свідчить і те, що мій дід (їх син) містив поштову станцію.

Треба відзначити, що в законах про дворянство були описані нерівні шлюби і їх наслідки для наречених та нащадків. Відповідно до них дворянство передавалося по жіночій лінії.

Інтерес представляє і рідня по маминій лінії - Соколов. Але з огляду на те що працювати треба в архівах Білорусії, що на сьогодні не представляється можливим, довелося цей напрямок відкласти до кращих часів. Може мої внуки зуміють досліджувати рід Соколових в майбутньому.

Чи не спробувати дізнатися, ким же була батькова бабуся? І взагалі, звідки ми, хто мої предки? Тому я всього себе присвятив роботі над родоводом тата. Хай вибачить мене мама. Поки я не можу нічого додати до тих спогадів про рід Соколових, які вона залишила.

На щастя, тато родом з села Кислянка Синельниківського району Дніпропетровської області. Я дізнався, що метричні книги частково збереглися в обласному архіві Дніпропетровської області, і пішов в архів.

Сучасна Кислянка утворилася з села Єлизаветівка десь після 1927р. Документально підтверджено, що в 1925 році в Павлоградському окрузі була Єлизаветівська сільська рада, в який входили село Єлизаветівка (...) 

Сама Єлизаветівка утворилася з хуторів Татарських, що на річці Татарці. На Планах Генерального межування вказані хутори Татарські і сільце Нікольське.

Найперша відома мені згадка за відомостями 1859 р. говорить: Єлизаветівка (Татарка), сіл (о) каз (енное). Розташоване при річці Татарка. Від повітового міста (Новомосковськ) 32 версти, від станового кварталу 32 версти. Число дворів 293, осіб чоловічої статі 1115, жіночої статі 1138. Церкви немає.

Таким чином, можна стверджувати, що мої предки не були поміщицькими людьми, а жили як вільні люди. Найімовірніше, рід бере початок від полтавських козаків, але ось з яких, реєстрових або посполитих, поки не відомо.

З іншого боку балки розташовувалося містечко Хорошево. (...)

Ось в ньому-то і був маєток, в якому за легендою керуючим був мій прадід.

Найперша згадка, яка мені зустрілася про Хорошево, це карта 1830 року, де вказані Нікольське (теж Хорошево), Татарські хутори Новомосковського повіту (сьогодні Кислянка) і Татарський хутір Павлоградського повіту (сьогодні Вільне Новомосковського району).

За переказами, хутори Татарські були зимівниками козаків. Сероухов Валерій Олексійович, вивчаючи свій рід Сероухов з д. Бураковкі (Татарки), знайшов в ГПИБ працю - «Катеринославська вчена архівна комісія». У ньому наводяться ордера (рапорти) князя Г.А. Потьомкіна. Один з них присвячений опису селищ і зимівників Новоросії. Можливо, тут жили і представники мого роду. (...) Ордер Потьомкіна вселяє надію. Може з часом знайдуться документи про причислення жителів селищ і зимівників до того чи іншого стану.

Тепер про предків.

Батько - Резніченко Іван Іванович (1916-1983) (див. Фото).

Народився 22 січня 1916 року в селянській родині в селі Єлизавету-Хорошево (нині село Кислянка) Синельниківського району Дніпропетровської області. Рано залишився без батьків, йому було близько чотирьох років. Його з братами і сестрами на виховання взяли рідні дядько з тіткою. Рано почав самостійне життя. Після закінчення семирічки вступив до Дніпропетровського політехнікуму залізничного транспорту, який закінчив в 1936 р.

З травня 1936 року по вересень 1937 року працював в Таганрозі помічником залізничного машиніста паровозного депо. З березня 1937 року по травень 1937 року працював в Нижньодніпровську Дніпропетровської обл. З травня по вересень 1937 року працював в місті Мелітополь Запорізької обл. техніком по техніці безпеки 8-го відділення паровозної служби.

У вересні 1937 по заклику ЦК ВЛКСМ і по спецнабору був покликаний в Чугуївське військове авіаційне училище Харківського військового округу, яке закінчив у жовтні 1940 р.

З жовтня 1940 року по березень 1941 року - Одеський військовий округ, мол. лейтенант 160-го резервного полку.

З березня 1941 року по вересень 1942 року - Орловський і Сибірський військовий округ - льотчик-інструктор Олсуф’євської військової школи стрілків-бомбардувальників.

З вересня 1942 по листопад 1942 року - Приволзький військовий округ - ком. ланки 949 штурмового авіаційного полку 1-й запасної авіабригади.

З листопада 1942 року по травень 1943 року - Приволзький військовий округ - слухач курсів командирів ланок 1-ї запасної авіабригади.

З травня 1943 року по вересень 1943 року - Брянський фронт - заст. командира ескадрильї 810 штурмового авіаполку.

З вересня 1943 року по березень 1945 року - 2-й Прибалтійський фронт - ком. ескадрильї, штурман 810 штурмового авіаполку.

При виконанні бойових завдань був двічі збитий, але в обох випадках «падав» на передньому краї своїх військ.

За період бойових дій здійснив 114 бойових вильотів, з них 90 вильотів провідним дрібних і великих груп літаків до полку включно. Будучи провідним груп, не мав жодної бойової втрати.

У березні 1945 р. був направлений на навчання в Військово-Повітряну академію командно-штурманського складу в м. Моніно, Московської області, яку закінчив в 1949 р. Після закінчення академії продовжив службу у ВПС.

30 березня 1945 одружився на Соколовій Людмилі Петрівні. У цьому щасливому шлюбі виростили і виховали трьох дітей - дочку і двох синів, в тому числі і мене.

У грудні 1958 р демобілізований з лав Збройних Сил за станом здоров'я в званні підполковник. 

Жив і працював в Дніпропетровську.

Помер 10 серпня 1983 р, похований на Сурсько-Литовському кладовищі м. Дніпропетровськ. Його ім'я увічнене на алеї Героїв м.Чугуїв, встановлено меморіальну дошку на будівлі залізничного технікуму у Дніпропетровську, його ім'ям названа вулиця в рідному селі Кислянка.

Його батьки - Іван Тимофійович Резніченко та Дар'я Полікарпівна Мала. Іван Тимофійович народився 20 березня 1888 року в селі Єлизаветівка. Хрещений в Миколаївській церкві м. Хорошево. Це пояснюється тим, що на той момент церкви в Єлизаветівці ще не було.

Історична довідка: церква в Хорошево побудована 1819 році. За довідником «Катеринославська Єпархія 1908 г.» церква побудована в 1819 р. ретельністю дружини дійсного статського радника баронеси Франк і місцевих парафіян, кам'яна, однопрестольний - в ім'я святителя Миколая.

Церква в Єлизаветівці побудована в 1903 році, Успенська церква, побудована старанням прихожан, дерев'яна, однопрестольна.

Дітей Іван Тимофійович і Дарина Полікарпівна хрестили вже в Успенській церкві.

Як я писав раніше, Іван Тимофійович містив поштову станцію. У той час поштові станції здавалися в зміст. (...)

Крім того, він надавав коней для прогону і надавав послуги на поштовій станції. Тим і жили.

(Далі буде)

Олександр Резніченко

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Родовід пам'яті

Вчений, воїн, ректор

 Тривалий і наповнений змістом життєвий шлях вченого, доктора технічних наук, професора, бойового офіцера, ректора Дніпропетровського гірничого інституту (нині Національний гірничий університет) Олександра Олександровича Ренгевича починався з села Августинівка Хортицького району Запорізької області. За часів його народження 19 серпня 1916 р. це був Олександрівський повіт Катеринославської губернії. У зв’язку з будівництвом Дніпрогесу село потрапило в зону затоплення водами приборканого Дніпра, тому він з родиною в 1927 р. переїхав до Дніпропетровська.

У промисловому Дніпропетровську починалася трудова біографія селянського сина О.О. Ренгевича. Але спочатку він закінчив фабрично-заводську семирічку № 2, у 15 років став учнем слюсаря, одночасно навчаючись у рудничної-заводському училищі при залізничному депо. В 1939 р. О.О. Ренгевич закінчив Інститут «з відзнакою», отримав кваліфікацію гірничого інженера-електромеханіка і був направлений за розподілом інженером технічного відділу тресту у м. Богородицьк Тульської області. У цьому Підмосковному вугільному басейні він працював також начальником цеху районних електромеханічних майстерень [1, арк. 3].

Потім більше восьми років Олександр Олександрович віддав військовій службі. У березні 1940 р. він був призваний до лав армії і, оскільки під час навчання в Гірничому інституті отримав звання командира взводу, був зарахований до офіцерського кадрового складу. 

У Другій світовій війні О.О. Ренгевич брав участь з 22 червня 1941 р. по 9 травня 1945 р. Брав участь по-справжньому, сміливо дивився смерті в очі, і смерть не взяла його. У кровопролитних боях отримав п’ять поранень, з них два – важкі, які зробили його інвалідом.

Увесь тягар війни випробувала на собі і дружина Олександра Олександровича, лікар, майор медичної служби Вікторія Іванівна [1, арк. 3 зв].

Демобілізувавшись з армії в 1946 р., підполковник О.О. Ренгевич один навчальний рік працював викладачем Дніпропетровського гірничого технікуму. Восени наступного року він став аспірантом кафедри рудникового транспорту Гірничого інституту. 

Після захисту дисертації кандидат технічних наук Олександр Олександрович Ренгевич працював асистентом кафедри рудникового транспорту; з 1952 р. – доцентом. Восени 1951 р. Наказом Міністра вугільної промисловості (згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1947.) О.О. Ренгевичу було присвоєно звання Гірничого інженера II рангу [1, арк. 12].

У документах середини 60 х рр., наявних в «Особовій справі» вченого, є чіткі визначення наукових досягнень О.О. Ренгевича та їх значимості для виробництва. Зокрема, зазначається, що він спільно з іншими авторами «розробив новий типаж рудникових електровозів, затверджений у 1963 р.». В основу розробки цього типажу були покладені виконані Ренгевичем теоретичні та експериментальні дослідження. Розробка зазначеного типажу рудникових електровозів була удостоєна срібної медалі ВДНГ, а економічний ефект від її впровадження склав 11,2 млн. руб. на рік. Це досить вражаючі успіхи наукової діяльності вченого.

Дев’ять років він очолював один із провідних вузів України. Зрозуміло, що з кожним роком Гірничий інститут досягав нових рубежів. 

Як ректор О.О. Ренгевич у листопаді 1965 р. Фрайберзькою гірничою академією (Німеччина) був запрошений на святкування її 200 річного ювілею. А в 1969 р. він побував у Франції у складі делегації українських професорів «для вивчення системи середньої і вищої технічної освіти». 

У червні 1972 р. О.О. Ренгевич був звільнений з посади ректора ДГІ «за власним бажанням». За цим формулюванням ховаються якісь далеко не завжди відображені в документах причини. О.О. Ренгевич був обраний завідувачем кафедри рудникового транспорту. На посаді завідувача він працював майже 16 років, до 3 січня 1988 р., після чого залишався професором цієї ж кафедри до 15 вересня 2001 р. 

Тільки за перші п’ять років роботи на посаді завідувача він опублікував 26 наукових робіт і підготував п’ять кандидатів технічних наук. І це при щорічному навчальному навантаженні від 700 до 850 годин і підготовлених навчальних посібниках з читаних курсів [1, арк. 120].

У січні 1988 р. О.О. Ренгевич перейшов на посаду професора кафедри рудникового транспорту і ще 13 років невтомно працював, незважаючи на досить поважний вік. 

Ще будучи ректором Гірничого інституту, Олександр Олександрович очолив авторський колектив учених, який повинен був написати «Історію Дніпропетровського гірничого інституту» і приурочити її видання до 75 річного ювілею вузу, що мав відбутися незабаром. Однак зміна керівництва вузу влітку 1972 р. та інші обставини відсунули завершення цієї роботи більш ніж на півтора десятиліття. Тільки наприкінці 1985 р. наказом ректора Г.Г. Півняка була створена редакційна комісія, до якої був включений і О.О. Ренгевич. 

У травні 1995 р. професору О.О. Ренгевичу було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник народної освіти України». Враховуючи заслуги О.О. Ренгевича, на підставі Указу Президента України від 14 лютого 1994 р. «Про присудження державних стипендій видатним діячам науки, освіти та культури» 3 січня 1997 р. Розпорядженням Президента України йому була призначена державна стипендія.

Коли ж у Національній Гірничій Академії України було засновано Почесне звання «Заслужений професор НГАУ», Вчена Рада 19 лютого 2001 р. одноголосно першим удостоїла такого звання Олександра Олександровича Ренгевича, враховуючи його видатні заслуги «перед академією та гірничою галуззю в справі підготовки і виховання спеціалістів» [1, арк. 212].

Пішов із життя Олександр Олександрович Ренгевич 27 грудня 2004 р. і похований у Дніпропетровську. 

Як ректор професор О.О. Ренгевич зробив багато добрих справ для Гірничого інституту. Це відкриття його філіалу в м. Олександрії, підготовка інженерів з нових спеціальностей, відкриття ряду галузевих і проблемних лабораторій, інтенсивне будівництво навчальних корпусів, студентських гуртожитків, навчально-виробничих лабораторій, навчально-геодезичного полігону в Орловщині, забезпечення житлом професорсько-викладацького складу. В історію Національного гірничого університету він вписав яскраві наукову і педагогічну сторінки.

Література:

1. Архів Національного гірничого університету. – Оп. 1. – Спр. 4477. – 51 арк.

2. Биличенко Н.Я. И в памяти, и в сердце. Воспоминания [Текст] / Н.Я. Беличенко.– Д.: НГУ, 2004. – 154 с.

3. Швидько Г. Нариси з історії Національного гірничого університету (1899–2015). Ректори [Текст] / Г.К. Швидько.– Д.: НГУ, 2015.– 170 с. 

Ганна Швидько

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Родовід пам'яті

Про козацько-старшинський рід Сахновських з Чернігівщини

Про рід Сахновських я дізнався, коли мені показали герб роду з «Малоросійського гербовника» В. К. Лукомського і В. Л. Модзалевського та запитали - чи маю я до цього якесь відношення. 

Дід мій, Олександр Іванович Сахновський, який народився в 1879 році в с. Корільске Кролевецького повіту Чернігівської губ., закінчив Чернігівське духовне училище, Чернігівську духовну семінарію і в 1904 році з відзнакою Ярославський Демидівський ліцей, з присвоєнням ступеня кандидата юридичних наук. Брат мого діда, Іван Іванович, закінчив Чернігівську духовну семінарію і юридичний факультет Казанського університету.

Дід, після закінчення ліцею, потрапив служити в м. Паневежис (Литва), де і народився  у 1913 році мій батько, Костянтин Олександрович Сахновський. Згідно випису з метричної книги про народження мого батька, мій дід був повітовим Членом Ковенського окружного суду, почесним Світовим суддею, асесором,  а у 1917 році вже надвірним радником.  Згідно «Табелю про ранги», надвірний радник в цивільній службі відповідав підполковнику у військовій службі.

Після революції, опинившись без роботи, маючи сім'ю з 5 дітей, після смерті в 1920 р. свого батька (мого прадіда), дід прийняв сан священика в тому ж с. Ладинка і був ним до 1925 року.

Після активізації гонінь на церкву залишив сан, був ремісником - одинаком-ломовим візником, службовцем і т.д. Як з'ясував пізніше, при вивченні документів покійного батька, з 1929 р. дід був  3 роки в адміністративному засланні в Архангельській обл.

Рід Сахновських веде стародавнє своє походження від родоначальника Чернігівського полку Менської сотні Гната Васильовича Сахновського, кому за вірність і службу у 1709 році подаровані від Государя Царя і Великого Князя Петра I два села, на які і видана Грамота. За визначенням Слобідсько-Українського Дворянського Депутатського Зібрання 15 жовтня 1810 року показане сімейство, внесено в 6-у частину книги Дворянського Родоводу. Всього в РДК Харківської губернії записано Сахновських: чоловіків - 10, жінок - 7, разом 17 чол.

Найбільш ємна інформація, яку я знайшов за цей час, це опис роду Сахновських. Вивів я з опису таку статистику: всього відображено в записах – чоловіків 277, жінок - 265, разом - 542 чол. 

У списках священнослужителів Чернігівської єпархії за 1876 р. знайшов 7 священнослужителів Сахновських, у тому числі свого передбачуваного прапрадіда Костянтина, прадіда, Іоанна Сахновського. У Катеринославській єпархії знайшлося 8 чол. Священнослужителів Сахновських, в Харківській єпархії - 7 чол, в Полтавській - 4. 

Мені вдалося знайти і переговорити по телефону з онуком відомого генерала Костянтина Вікторовича Сахновського, Володимиром Володимировичем. К.В. Сахновський (1879-1971) закінчив Полтавський кадетський корпус, Миколаївське військово-інженерне училище, потім Миколаївську академію, в якій пізніше викладав. Брав участь у російсько-японській війні, займався фортифікацією в Першу Світову війну. Після революції служив у Червоній армії разом з генералом Карбишевим, був автором проекту першого доту, його випробовувачем, а також учасником багатьох інших проектів за радянських часів. 

У Дніпропетровському інституті інженерів транспорту (ДІІТ), в даний час, зберігається особиста справа Сахновського Михайла Михайловича, з 1961 по 1988 рр. завідувача кафедри будівельних конструкцій. Він народився 27.01.1915 р. в Чернігові, в родині вчителя гімназії. У 1932 році закінчив Харківський будівельний технікум, у 1939 р. екстерном закінчив Харківський будівельний інститут і вступив до аспірантури. У 1971 році захистив докторську дисертацію, професор, лауреат Сталінської премії СРСР, був експертом Ради міністрів і ДЕРЖБУДУ СРСР з розслідування аварій металоконструкцій. У воєнний і повоєнний час працював по відновленню мостів і металоконструкцій. Нагороджений багатьма почесними званнями та відзнаками, в т.ч. Медаллю «За відновлення чорної металургії Центру і Півдня» (1949 р.). Один із засновників вітчизняної наукової школи з попередження аварій будівельних конструкцій. Представлявся ДІІТом в список 100 кращих вчених України. Помер 16.05.1994 р., похований у Дніпрі.

У 2007 році, у Львові мені вдалося знайти Ніну Миколаївну Сахновську, племінницю Георгія Леонідовича Сахновского, відомого в Україні фінансиста і керівника, про якого багато чув, як про видатну людину. У 1948 Рада Міністрів СРСР присвоїла Г.Л. Сахновському персональне звання «Державний радник фінансової служби I рангу».

Брат Георгія Леонідовича, Микола Леонідович Сахновський, (1909-1979), батько М.М. Сахновської, закінчив Харківський електротехнічний інститут, в 1938 р головний інженер, а потім директор Кемеровської ГРЕС, в 1946-1970 рр. директор Львівських електромереж, доцент Львівського політехнічного інституту, з 1972 р. - завідуючий кафедри Вінницького політехнічного інституту. Кандидат технічних наук, заслужений винахідник СРСР.

Багато що відкрив мені і рукописний Родовід Івана Ілліча Сахновского, складений його сином, Олексієм Івановичем Сахновським. Родовід цей починається з однієї лінії, з Великого Князя Рюрика (879 р.) і його нащадків, князів Єлецьких. За іншою лінією, з Лешко I, князя Польського. 

У «Материалах историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы минулого XVIII столетия» Феодосія Макаревського є відомості про те, що в оточенні села Петрівське Катеринославського повіту на річці Мокра Сура були слободи, в тому числі і капітана, а пізніше підпоручика Сахновского. Слобода Сахновского Агафьєвка, в околицях сучасного села Сурсько-Михайлівка Солонянського району Дніпропетровської обл., в 1780-90 роках була розташована між Іванівкою Сімперовічевою (9 км.) і селом Петровським (12км.). Місцевість знаходиться в 60-70 км. від мого місця проживання. Дружина  підпоручика Сахновського Агафея Андріївна Турчина, була донькою майора. Село Сурсько-Михайлівка Солонянського району Дніпропетровської області  - одне з великих сіл, розташоване на річці Суха Сура, що впадає в Мокру Суру, в 5км. від села Петровського і приблизно в 14км. від колишньої слободи Агафьєвки. У селі Сурсько-Михайлівці виявлені Сахновські  у кількості 31 чоловік, це з урахуванням живих і померлих в 20-м столітті та загиблих у  Другій Світовій війні. Однак, на жаль, ніхто з живих Сахновських не знає своїх предків на глибину двох століть. Весь матеріал про рід, а ця його частина особливо, публікується з надією на те, що відгукнуться численні Сахновський і ті, хто з ними породнився. В цьому  дослідженні створюється  враження нерозривності історичної години і простору, незважаючи на історичні негаразди, що відбулися  на нашій Батьківщині за останні 100 років. 

Ігор Сахновський

Довідка: Сахновський Ігор Костянтинович, народився 7 березня 1940 року в с.м.т. Станично-Луганське Луганської обл. Батько з довоєнного часу працював на будівництві залізниць, об'їздив з ним весь колишній Радянський Союз, починаючи з Європейської частини, закінчуючи всіма ударними будівніцтвами Сибіру (аж ніяк не в тепличних умовах). Закінчив літакобудівний факультет Новосибірського електротехнічного інституту, Дніпропетровський металургійний інститут (економіка і організація металургійної промісловості), факультет організаторів виробництва Харківського інженерно-економічного інституту. Пенсіонер. Останнє місце роботи - генеральний директор ВАТ «Верхньодніпровський машинобудівний завод» (11 років, з 1988 по 1999рр). Одружений. Дружина - лікар, дві доньки , 2 онука, одна внучка. Коло інтересів: економіка, управління, техніка, поезія, музика, вітрильний спорт, історіографія. Старовинний  козацько-старшинській рід Сахновських вивчає понад 15 років.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

Родовід пам'яті

Історія мого роду:материнська лінія – рід Подколзіних

…Наративні та документальні джерела, зібрані мною з 1990-х рр., уможливили розгляд історії кількох поколінь моєї родини та роду. На сьогодні, це фактично окремі фрагменти усної історії, спогади, родинні легенди, документи родинних архівів, переважно особистого походження, які не опубліковані. (…)

Майбутнє подружжя Харлан зустрілося в сер. 1960-х рр. на потужному промисловому підприємстві ВД КПК (Верхньодніпровський крохмало-патоковий комбінат), споруджений у 1960 р. на високому пагорбі поблизу Дніпра неподалік від м. Верхньодніпровськ. 

Мій батько – Харлан Віктор Володимирович народився в 1935 році в м. П’ятихатки, після закінчення механічного факультету Смілянського технікуму харчової промисловості (м. Сміла Черкаської області) за спеціальністю «Механічне і теплотехнічне устаткування цукрозаводів» з 1964 року працював на ВД КПК до виходу на пенсію. Навчався в Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті, однак в силу певних обставин на 3-му курсі залишив навчання. Помер у 2006 р. в селищі Дніпровське, де й був похований. На сьогодні дослідження батьківської гілки ускладнюється відсутністю будь-якої інформації про мого діда по батьківській лінії, носія прізвища Харлан – Харлана Володимира Єрофійовича.

(…)Моя мати – Харлан Валентина Василівна (в дівоцтві Подколзіна) народилася в невеличкому населеному пункті Пєшково Ливенського району Орловської області (РФ) у 1938 році в багатодітній родині російських селян землеробів Подколзіних. Цей населений пункт існує й зараз під тією ж назвою. (…)

Сучасні носії прізвища Подколзіни припускають кілька версій походження та місць дислокації даного прізвища, вказуючи на Тульську, Курську і Орловську губернії колишньої Російської імперії. Іноді говориться і про козацьке походження Подколзіних на Дону.

(…) Мій дід Подколзін Василь Іванович народився в 1903 році в цьому ж населеному пункті. Бабуся Подколзіна Єфросинья Андріївна (в дівоцтві Люблінцева) також за походженням була місцева. За розповідями бабусі, вона була з заможних селян, а дідусь з бідняків. Батьки не дозволяли виходити їй заміж за бідного, але вона не послухала їх і втекла до свого обранця. Одружилася у 1922 р., коли їй було 15 років. 

У 1930-х рр. Василь Іванович став головою колгоспу, багато працював і майже не був у родині. За розповідями моєї матері (його доньки) він не пам’ятав навіть імен своїх дітей, а їх у Подколзіних народилося 9: Костянтин (1924 р.), Ніна (1926 р.), Зинаїда (1930 р.), Георгій (1932 р.), Тетяна (1934 р.), Іван (1936 р.), Валентина (1938 р.), Марія і Леонід (1941 р.). У більшості спогадів діти пам’ятали батька молодим, суворим і заклопотаним. Про його батьків – дідуся Івана та бабусю, на сьогодні, нічого не відомо(...)

Стосовно Василя Івановича, слід вказати, що він пішов на фронт у 1941 р. У тому ж році, фактично через місяць, загинув під час нальоту німецьких літаків на військовий ешелон, який прямував в напрямку до Курська. Вдалося віднайти його ім’я на інтернет-ресурсі «Пам’ять», де вказувались скупі дані й словосполучення «пропав безвісти». Місце загибелі і поховання на сьогодні невідоме.

Подальша доля родини Подколзіних складається як і у більшості родин воєнного та повоєнного періоду. З дитячих спогадів добре відчувається увесь тягар сумних подій. Останні діти – двійня Марія та Леонід народилися 22 червня, коли прийшла сумна звістка про війну. Леонід Васильович прожив недовго, загинув у рік народження від нещасного випадку. Тож Єфросинія з 8 дітьми залишилася наодинці перед жорстокою реальністю і навіть під час окупації німці, що побачили стан господарства і кількість малечі, різним чином пробували допомогти одинокій матері. 

Після закінчення військових подій стан у віддаленому населеному пункті аж ніяк не покращився. Злидні, холод та голод, важка праця призводять до пошуків кращої долі. У 1947 році вдова з дітьми прямує до Кенігсбергу (Калінінградської області). Нажаль, поки не вдалося встановити район та місце їх перебування. З похоронкою батька, родина отримала окремий будинок, що залишився від заможних німців. Єфросинія працювала кухаркою. У дитячих згадках залишився великий будинок з зеленими кахляними печами, величною залою зі сценою, низкою кімнат і розтрощеним майном. Близько семи років Єфросинія Андріївна прожила з дітьми на новопридбаних територіях. Але в наслідок хвороби доньки Зинаїди туберкульозом, лікарі порадили змінити кліматичні умови. У місці, де жила родина, була дуже висока вологість.

У 1953 році родина перебирається до Кадіївки (сучасне місто Стаханов Луганської області), де мешкав з родиною старший син Єфросинії Костянтин. Дочка Ніна одружилася в Кенігсберзі і залишилася в Калінінградській області. Тож, Єфросинія з 6 дітьми оселилася в шахтарському містечку в Україні, з яким було пов’язане кілька десятиліть життя родини.

Валентина після закінчення школи, не отримавши підтримки сім’ї, потайки від матері виїхала до Києва, щоб отримати вищу освіту. Бажання вирватися з бруду, бідності, не бути тягарем для матері, яка важко працювала, щоб хоч якось прокормити дітей, штовхають Валентину Василівну на радикальні дії. Знову стає в нагоді похоронка батька та статус багатодітної родини. Приїхавши до столиці у період літніх канікул дівчинка розуміє, що поки гуртожиток інституту зачинено, їй ніде мешкати. Домовившись працювати прибиральницею в цьому ж гуртожитку, вона отримує дозвіл залишитись тут до початку навчального року.

Здавши іспити, дівчина вступає до інституту харчової промисловості. Навчається дуже добре. Живучи фактично на стипендію у Києві, завзято вивчає специфіку виробництва. Після закінчення навчального закладу її направлено на практику до Смілянського технікуму харчової промисловості (м. Сміла, Черкаської області), де вона й зустрічається з моїм батьком Віктором Володимировичем. Потім вони знову зустрілися вже в Дніпропетровській області, у Верхньодніпровському районі у селищі Дніпровське на новому харчовому підприємстві.

Нелегка доля випала на плечі Валентини Василівни (на фото). Нема вже її чоловіка, нема доньки, фактично сама ростила онука, працювала вже в пенсійному віці багато років. Пішли з життя її мати, брати та сестри. Вже у 2015 році в окупованому Стаханові на Луганщині, в 2015 році пішла з життя остання сестра Тетяна, яка єдина з її родичів була близькою і іноді замінювала мати. На окупованій території залишаються її онука та правнуки. Численна кількість Подколзіних мешкають в РФ.

Життя триває.

Олександр Харлан 

(під час підготовки публікації використані фрагменти  публікації  з Альманаху Дніпровського генеалогічного товариства: Витоки. Вип. 2 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.). – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2015. – 174 с.: іл)