Діалоги з мистецтвом

Петриківські орнаменти на київській порцеляні

Київський кераміко-художній завод було засновано у 1924 році як майстерню з виробництва фарби та деколей (технологія перенесення зображення, виконаного на спеціальному папері, на будь-які предмети) для усієї порцеляно-фаянсової промисловості України.

У роки ІІ світової війни підприємство зазнало значних втрат: знищено літографське устаткування, бомбами зруйновані заводські корпуси. У 1943–1946 рр. почалося відновлення інфраструктури, формування колективу фахівців. А головне – вдалося організувати експериментальне виробництво порцелянових виробів. Спочатку це була пластика, потім сервізи, посуд, декоративні предмети. Цікавим напрямком роботи фабрики стали вироби з фотокераміки. Вже 1946 р. у межах конкурсу художник КЕКХЗ Олександр Сорокін створив сервіз «Київ», а у  1950-ті роки випущено серію тарілок із видами Києва, декорованих із використанням методу фотокераміки.

Нас, дніпрян, напевно зацікавить сторінка історії підприємства, коли тут уперше широко запроваджене використання петриківського розпису на порцеляні. Були запрошені майстрині з Петриківки, талановиті учениці Тетяни Пати: Марфа Тимченко, Віра Клименко-Жукова, Віра Павленко та Ганна Павленко-Черниченко. Саме цю четвірку вважають основоположницями застосування петриківського розпису на порцеляні. Розписні вироби одразу завоювали визнання фахівців, колекціонерів і захоплення у жителів країни. Широку популярність вони мали і за кордоном – їх експортували до багатьох країн в усьому світі, зокрема до США, Франції, Німеччини, Японії тощо. Порцелянові вази, розписані особисто Марфою Тимченко, радянські діячі дарували лідерам інших країн – Річарду Ніксону, Мао Цзедуну, Фіделю Кастро, Йосипу Броз Тіто. 

Невдовзі налагодили масове виробництво порцеляни, прикрашеної розписом майстрів з основної школи петриківського розпису. В кращі часи його тиражі досягали мільйонів екземплярів (фото 1, 2, 3)

Мистецтвознавці зазначають, що «в другій половині XX століття Київський експериментальний кераміко-художній завод (КЕКХЗ) випускав продукцію, що стала найвищим досягненням всієї історії вітчизняного фарфору. За якістю та майстерністю виробів його порівнювали з провідними заводами СРСР». І наші землячки-майстрині своїм творчим доробком додали вагомий внесок до фахової репутації та слави київського підприємства. Це була своєрідна творча лабораторія, де розробляли нові форми, ескізи орнаментів, колекції. 

На жаль, у 2006 році завод припинив своє існування, його спадкоємицею стала фірма «Київпорцелян», яка має власне виробництво та права на тиражування продукції КЕКХЗ.

Та давній народний промисел живий донині й продовжує свою впевнену ходу у мистецтві. До слова, донька й онука легендарної української художниці Марфи Тимченко – Олена Скицюк і Олена Кулик продовжують традиції всесвітньо відомого петриківського розпису. «Цікаво, що разом з традиційними підходами, які були характерними для старшого покоління, у творчості наймолодшої представниці династії, Олени, бачимо використання новітніх технологій, елементів, що наближені до прийомів комп’ютерної графіки» (за матеріалами преси).

Дізнатися більше про унікальний петриківський розпис, історію української порцеляни, про творчість і долі відомих українських майстрів декоративно-ужиткового мистецтва ви зможете із видань нашої книгозбірні. 

Пізнавайте світ мистецтва разом із книгою!

Світлана Пономаренко, провідна бібліотекарка відділу мистецтв ДОУНБ

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Що читають бібліотекарі

Чемерис, Валентин Лукич. Ваші пальці пахнуть ладаном…[Текст] / В. Чемерис. – К.: Фоліо, 2020. – 512 с. – (Історія України в романах).

Валентин Лукич Чемерис – відомий український письменник, який зробив значний внесок у розвиток національної культури, становлення духовності суспільства. Він залишив чималий творчий доробок, який складається з понад 70 книжок – історичні романи, сатиричні та гумористичні збірки, твори для дітей, романи-есеї, збірки фантастики. Твори письменника перекладено мовами колишніх республік СРСР, а також німецькою, болгарською, румунською, польською.

Дніпровці вважають його своїм земляком, хоча він народився не в нашому краї. Але значний відрізок його життя був пов'язаний із Дніпропетровськом/Дніпром, тут живуть його діти, онуки (докладніше читати:  https://www.dnipro.libr.dp.ua/Valentyn_Chemerys )

Роман-есей «Ваші пальці пахнуть ладаном…» вперше було опубліковано у 2014 році. Книжка розповідає про драматичну долю та коротке життя знаменитої «королеви екрану» епохи німого кіно – Віри Холодної та легендарного «короля шансоньє», артиста-виконавця своїх пісень, композитора, поета Олександра Вертинського. А ще про… «їхнє справді незвичайне, загадкове і досі нерозгадане захоплення одне одним». Їхні долі на зламі епох, війн і революцій химерно переплелися, вона стала його Музою, великим коханням на все життя. Відлуння цього почуття у його віршах-піснях і сьогодні викликає незмінний інтерес. За назву роману узято рядок із вірша Олександра Вертинського «Ваші пальці», який Поет присвятив своїй Актрисі. І який став своєрідним передчуттям, пророцтвом її трагічної долі. Прочитавши поезії, Віра наполегливо просила автора зняти присвяту, бо «то сама смерть». Він виконав її прохання, хоча у душі був ображений. Та це не допомогло – невдовзі Віра Холодна померла. У її смерть ніхто не хотів вірити і тоді, а зараз висувають купу конспірологічних версій…

У книжці є також багато «цікавинок» про барвисте богемне середовище початку ХХ століття і колоритні постаті Срібного віку: Ахматову, Цвєтаєву, молодих футуристів  Бурлюка та Маяковського... Усі вони, так чи інакше, були причетні до життя і доль героїв роману. 

Вражає той об’єм документів, який довелося відпрацювати письменникові під час роботи над книгою: залучено багатющий фактографічний матеріал, мемуари, спогади людей, які знали Віру Холодну й Олександра Вертинського. Мені особисто були цікавими сторінки зі спогадів самого поета про роки його дитинства, які минули у Києві. Він киянин, і дуже любив рідне місто, завжди тепло згадував і висловлювався про нього.

Можливо, хтось із сучасних скептиків дорікне, що у книзі мовиться про події сивої давнини, а кого вони цікавлять сьогодні? Хто зараз слухає арієтки «російського П’єро», хто дивиться «німе» кіно? Але це – наша історія. А вона має властивість повторюватись і перегукуватись. Читачеві буде цікавим погляд автора на ті далекі події – з проєкцією у сьогодення. Тоді і зараз перед митцями поставали схожі виклики: пошук свого стилю і форми, свого місця, «ніші» у світі Мистецтва. Як заявити про свою творчість, як дістати славу, як утриматись у богемному колі? Чи можливо бути «вільним» і незалежним митцем у суспільстві?

Книга буде корисна всім, хто любить і цікавиться мистецтвом. 

Світлана Пономаренко,

 провідна бібліотекарка відділу мистецтв

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

 

На долоні історії

Шведська дитяча письменниця, чиї книги перекладені майже ста мовами та видані більше ніж у ста  країнах. Її ім’ям названо дві премії у сфері літератури і навіть астероїд. Та у творчість вона прийшла лише коли стала мамою. Донечка Карін була доволі хворобливою дитиною, і щоби хоч трохи її розважити, Астрід щоразу розповідала малій чудернацькі казочки про дівчинку, яка кидала виклик дорослому життю та його правилам. 

Можливо, вона ніколи б і не записала ці історії, якби якось не зламала ногу. Щоб не нудьгувати, вирішила на основі тих історій написати книжку. Рукопис згодом подарувала доньці на день народження. Карін пізніше згадувала:

«Ми досі зберігаємо рукопис книжки «Пеппі Довгапанчоха», який колись я отримала в дарунок. Однак дівчинка Пеппі – не моя вигадка, хіба тільки те ім’я, яке просто спало мені на думку, коли я вмовляла маму розповідати мені історії. На той час мені було сім років, і я лежала хвора в ліжку. Так ось, вона втратила терпіння і запитала: «Та що ще я можу розказати тобі?» Я просто бовкнула: мовляв, розкажи мені про Пеппі Довгапанчоху. Маму, певно, надихнуло незвичне  ім’я й вона почала розповідати про дівчинку, яка була настільки сильна, що могла підійняти коняку. Отож ім’я – це моя данина».

Книгу полюбили всі друзі Карін, після чого Астрід вирішила її опублікувати. Саме це видання принесло неймовірний успіх і перетворило жінку з секретарки та перекладачки на всесвітньо відому дитячу письменницю. 

Ліндґрен надіслала рукопис до видавництва. Однак казка здалася редакторові дивною, і той сховав її до шухляди. Письменниця не розгубилася. 1944-го надіслала свою наступну повість «Брітт-Марі скаржиться» на літературний конкурс, за яку отримала першу премію. Згодом видавці розшукали й надісланий їм раніше рукопис.

Перші три книги про Пеппі побачили світ з 1945 по 1948 роки. Ще шість вийшли друком з 1969 по 1975, а останні дві 1979 та 2000-го.

Так був створений образ, який закохує в себе усіх – чудернацька, добра і відверта Пеппі.

Шведською мовою ім'я та прізвище дівчинки звучить як Піппі Лонгструмп, а повне ім'я – Піппілотта Віктуалія Рулльгардіна Крусмінта Ефраїмсдоттер Лонгструмп. Їй дев'ять років, і в неї нема батьків. Її мама померла і стала янголом, а тато був моряком. Якось він не повернувся, але дівчинка вірить, що той живий і став негритянським королем. Разом із дівчинкою на віллі живуть мавпочка пан Нільссон і кінь. Пеппі дуже сильна, дужча за десять поліцаїв. Вона спить з ногами на подушці й узагалі робить, що їй заманеться.

***

Не будучи за освітою педагогом чи психологом, Ліндґрен глибоко й тонко розумілася на психології дітей, поважала їхні інтереси, зважала на розвиток дитячої уяви і прищеплювала їм любові до книжки, а також активно захищала їхні права. Вона вірила, що діти здатні творити дива, а їхня уява може змінити світ на краще. Віримо й ми🙂

Фото: http://bochonokmyoda.ru/lyubov-k-detyam/nekrasivaya-devochka-6246/

Джерела:

Квятковська, Юлія. Астрід Ліндгрен. Пеппі Довгапанчоха [Текст] / Ю. Квятковська // Всесвітня література в сучасній школі. – 2014. – № 1. – С. 35–37. 

Кожукало, Н. В. Ток-шоу «Астрід Ліндгрен : казка не закінчується» / Н. В. Кожукало // Зарубіжна література в школах України. – 2013. – №  11. – С. 22–25. 

Косенко, Ніна. Астрід Ліндгрен. «Пеппі Довгапанчоха» / Н. Косенко // Всесвітня література  в сучасній школі. – 2019. – № 4. – С. 29–30.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Світ знань нових видань

Томазов, Валерій. Родовід. Як знайти своє коріння / В. Томазов. – К.: Мистецтво, 2020. – 80 с.: іл. 

Автор видання – історик, громадський і культурний діяч, педагог, дослідник проблем генеалогії, некрополістики, просопографії, етнічної історії України, історії української культури та історії науки. Його «Родовід» – путівник у світ генеалогії. Валерій Томазов розповідає історію розвитку науки у Європі та Україні, подає методику генеалогічного пошуку та джерела до реконструкції родоводу, способи фіксації матеріалу, розкриває поняття родини та споріднення.

Цікавим є кінцевий розділ книги, що розповідає про відомі українські родини, такі як Куліші, Забіли, Вернадські, Модзалевські, графи Ніроди та інші. Джерело ілюстроване, доволі функціональне та легко читається. Стане у нагоді юнацтву й усім, хто цікавиться історією та генеологією.

Видання отримане за підтримки Українського інституту книги.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Неймовірно, але правда

На одному із засідань Ради бібліотеки 1905 року було розглянуто питання щодо повернення заборонених за розпорядженням цензури видань. Після обговорення Рада постановила: книги, що були вилучені з фондів публічних бібліотек, пустити в обіг на підставі маніфесту 17 жовтня 1905 року, три пункти якого запроваджували громадянські свободи. Зокрема, у п.1 йдеться про намір «Дарувати населенню непорушні основи громадянської свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок».

Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1905 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав : [б. и.], [1906]. - 40 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=16 (дата звернення: 25.10.2021). – Загл. с экрана.

Фото: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%84%D0%B5%D1%81%D1%82_17_%D0%B6%D0%BE%D0%B2%D1%82%D0%BD%D1%8F_1905

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Досліджуємо край

Перед якою іконою молилися запорозькі козаки?

Відомо, що на Запорозькій Січі церква мала автономію: рішення власного Коша ставила вище рішень київського митрополита. Також відомо, що в особливому шануванні у запорожців-січовиків була ікона Покрови Пресвятої Богородиці. На честь Покрови Богородиці козаки називали церкви і щорічно влаштовували свято на Січі. Однак далеко не всім відомо, що на Січі були свої Богородичні ікони. До наших днів їх, правда, збереглося небагато – не більше десяти, як запевняють знаючі люди, називаються вони «Козацька Покрова».

Одна з копій цієї ікони була створена в 1905 році за особистим проханням історика Дмитра Яворницького, про що він й залишив відповідну позначку на зворотному боці цієї неймовірно важливої ікони, яка точно відображає дух козацької епохи. Знаходиться вона в експозиції Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького, де ми з колегою й відшукали її. Являє ікона собою, як кажуть у таких випадках, двоярусне зображення. На верхньому небесному ярусі перебуває Богородиця, з боків від якої знаходяться святитель Микола і архістратиг Михаїл. Під ними, на нижньому ярусі, що символізує тлінну землю нашу, зображені дві групи козаків. У правій групі виділяється урочисто одягнений кошовий отаман Петро Калнишевський, у лівій – військовий писар Іван Глоба. При цьому з вуст кошового виходять  звернені до Богородиці слова [прописані прямо на іконі]: «Покрой нас честным твоим покровом и избави нас от всякого зла». Над Богородицею, як нам пояснили, є відповідь: «Покрою и избавлю». Таким чином, іконописець передав безпосереднє спілкування запорожців з Божою Матір'ю.

Я не випадково настільки детально описав ікону Дмитра Яворницького: адже на ній є єдине,  що дійшло до наших днів, зображення останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Не виключено навіть, що зроблена вона була за його життя: в 1774 році, за дорученням отамана, на Січі працював художник-іконописець, який створював копії всіх важливих козацьких ікон. Чи міг він написати і «Козацьку Покрову», з усіма, хто звертається до неї з проханням про заступництво? Цілком. До речі, на грудях у Калнишевського можна розгледіти велику золоту медаль. Можна припустити, саме вона підтверджувала отаманський чин її володаря.

                                                                                Володимир Шак  (м.Запоріжжя)

Фото Сергія Томка

Переклад з російської Тетяни Глоби

Джерело: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1978523105656284&id=100004958404206

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

 

Що читають бібліотекарі

Байдак, Іван. Тіні наших побачень [Текст] / І. Байдак. – Харків : Віват, 2018. – 222 с.

 

Книга Івана Байдака – це збірка невеликих творів-спостережень, сюжетно непов’язаних між собою. Автор, намагаючись розібратися в психології людських стосунків, знайомить нас із психологічним поняттям закритих і незакритих гештальтів і пропонує дійти власних висновків стосовно кожної історії. Його герої – різних національностей, різного соціального статусу, проте всі прагнуть віднайти гармонію в житті.

В одній з частин книги автор коротко знайомить читача зі своїми власними життєвими переконаннями. Ця проза буде цікава читачеві, який не може пройти повз відкриті двері, а обов’язково повинен за них  зазирнути…

Світлана Чорноус, провідна бібліотекарка відділу зберігання основного фонду

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

 

Українське вікно до японської душі

Самураї та козаки. Профіль історії

"Якими б не були обставини, збережи гідність. Підготуйся до боротьби правильно, … не дай вивести себе з рівноваги. Підпорядкувати собі противника власним рухом – в цьому сила. Видима м'якість гідності приховує тисячі можливостей ".

Котода Яхей 

Як свідчать давні письмові джерела, цивілізація на Японських островах з`явилася за історичними мірками не так вже й давно -  у VI –VII  столітті нашої ери. Вивчати цю тему доволі легко не тільки тому, що йдеться про відносно близькі часи, а й тому, що японці відмітні тим, що завжди все ретельно фіксують  та зберігають.  

 Їх життя-буття на Японських островах зазнало різних етапів: етапу мирного часу, етапу тотальних воєн «всіх проти всіх». Крізь полярну мозаїку змін проступає одна з головних цінностей країни Висхідного Сонця. Цінність, яка створила статус найсучаснішої у світі держави з глибоким генетичним корінням нації. Полягає вона у спроможності, всупереч  потужному впливу інших держав  зберегти майже всі  національні надбання, не втрачаючи, а лише вдосконалюючи власні. Передаючи традиції не лише у сувоях рукописів та на сторінках книг, але, що  набагато вагоміше, – від серця до серця, з рук у руки. 

Поговоримо сьогодні про воєнний стан японських самураїв та українських козаків, їх схожості та відмінності, доречність порівнянь.  

 Історія походження слова «самурай» має декілька значень: ієрогліф читається як «служити» або «людина, яка захищає землю». З іншого боку  «самурай» співзвучний зі  словом «самуй» або холодний. Витоки беруть початок  з тієї самої епохи нескінченних воєн у日本 між дайме-японськими князями  (яп. 大名; букв.«велике ім`я»).  Тих воєн, що  врешті-решт, призвели до мирної епохи тривалістю  більш  ніж у чверть сторіччя.   

Слово «козак» стало відоме  сім століть потому, а саме  з XIV-го сторіччя.   У перекладі з тюркської та польської  це «вільний воїн, незалежна людина, шукач пригод». У військових станах самураїв та козаків, незважаючи на те, що  формувались  вони в далеких і різних країнах, є спільність рис, яку, по-перше, продиктовано атмосферою  воєн та битв.  Частіше за все самураї були воїнами, які  служили відповідному даймьо,  але мали місце й невеличкі  самурайські клани, що поєднувались  у комуни, подібні  до укладу поселення козаків. Однак утворення ці в Японії, скоріш за все, були  винятком із правил. Можна порівняти козаків й з ронінами – самураями, які не мали хазяїна (яп. 浪人 ро:нін, букв. 浪 «блукаючі хвилі» + 人 «людина»),  які наймались к даймьо для  збільшення чисельності війська.

У вигляді самурая  та козака теж бачимо  подібні риси.  Обидва  голили собі лоба,  але самурай відпускав не чуба, а косу. Коли він її позбавлявся або робили це йому навмисно, він уже не вважався самураєм. Відміну самурайського стану в Японії було закріплено законом «Про мечі  й зачіски»,  в якому йшлося про заборону носіння  відповідних візуальних атрибутів. 

Є ще одна річ,  що поєднує козаків  із самураями: й той й інший завжди були зі зброєю.  Самурай мав два мечі: катана  й вакідзісі, і   якщо катану  могли лишити на  зберігання, коли, наприклад, відвідували даймьо,   короткий меч вакідзасі завжди мали при собі.  Навіть коли лягали спати, клали його під  подушку або поруч. 

Носили самураї широкі штани – хакама,  подібні до шароварів козаків.  У рукописах давніх давен знаходимо цьому таке пояснення –  в часи народження стану самураїв найчастіше вони були кінними лучниками,  і для того, щоб не поранити гілками кущів  та дерев ніг, вони  й одягали штани зі шкіри або з дуже щільної тканини.  Згодом штани ці  перетворилися саме у ті хакама, що присутні зараз  у традиційному одязі японців та осіб, що практикують традиційні японські школи бойових  мистецтв. Ця деталь гардеробу наочно підкреслює  передачу інформації від древніх самураїв до сучасних послідовників, які ці старовинні школи практикують. 

Однак, окрім зовнішньої чинника, є  ще й глибинний. Мова   про патріархів шкіл, котрі отримували, передавали та продовжують передавати інформацію від покоління поколінню. Мова про практику знань, трансформовану відповідно до  обставин часу, але аутентичну споконвічній традиції. Коли її втрачено, все інше  – лише наші фантазії  щодо прочитаного.

Дмитро Масько,

керівник Товариства японської культури "Fudoshinkan"

Фото 1: 11-й патріарх школи Ягю Шінган-Рю Тайдзюцу Кадзіцука Ясуші (Японія) та Дмитро Масько під час відкритого тренування в межах проведення у Дніпрі Національного проєкту «Місто професій», 10 червня 2017-го року. Автор Олена Ємельянова.

Фото: https://kozaku.in.ua/foto-kozak/fotokozaku/75-molodiy-kozak.html 

https://edo-tokyo.livejournal.com/8404302.html

Більше інформації:

Андрусяк, Микола. Історія козаччини [Текст] : курс викладів / М. Андрусяк. - Мюнхен : [б. и.], 1946. - 37 с.

Верстюк, Владислав Федорович. Україна від найдавнішних часів до сьогодення [Текст] : хронологічний довідник / В. Ф. Верстюк, Л. М. Дзюба, В. Ф. Репринцев. - К. : Наукова думка, 1995. - 688 с.

Залізняк, Леонід Львович. Нариси стародавньої історії України [Текст] / Л. Л. Залізняк. - К. : Абрис, 1994. - 256 с. : ил.  

Запорожці: до історії козацької культури [Текст]. - К. : Мистецтво, 1993. - 400 с. : іл.

Носов, Константин. Самураи. Эволюция вооружения [Текст] / Константин Носов ; худож. В. В. Голубева . - М. : Эксмо, 2010. - 368 с.

Маслов, А. А. Бусидо [Текст] : кодекс чести самурая / А. А. Маслов. - Р.-на-Д. : Феникс, 2006. - 288 с. 

Король, Нестор. Українське козацтво - родоначальник кінного війська Московії-Росії [Текст] / Н. Король. - Репр. воспроизведение изд. (Нью-Йорк, 1963). - Б. м. : [б. и.], б. г. - 97 с.

Масао, Кітамі. Самурай без меча. Перемагай не силою зброї, а силою розуму [Текст] / К. Масао. - К. : Сварог, 2020. - 190 с.

Маслов, Алексей. Тайные коды боевых искусств Японии [Текст] / А. А. Маслов. - Р.-на-Д. : Феникс, 2006. - 397 с. : ил. 

Рибчин, Іван. Динаміка українського козацтва [Текст] І. Рибчин. - Мюнхен : [б. и.], 1970. - 112 с. - (Монографії ; ч. 6). 

 Спеваковский, Александр Борисович. Самураи - военное сословие Японии [Текст] / А. Б. Спеваковский ; [отв. ред. С. А. Арутюнов] ; Акад. наук СССР, Ин-т этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. - Москва : Наука, 1981. - 168, [1] с.

Теймс, Ричард. Япония. История страны [Текст] / Р. Теймс ; пер. с англ. Е. Васильевой. - М. : Эксмо ; СПб. : Мидгард, 2010. - 416 с. 

Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку [Текст] : (Матеріали Четвертих Всеукраїнських історичних читань). - К. ; Черкаси : [б. и.], 1994. - 200 с. 

Українське козацтво [Текст] : мала енциклопедія / ред. І. Я. Щупак. - К.-Запоріжжя : Генеза-Прем'ер, 2002. - 567 с. 

Україна - козацька держава [Текст] : ілюстрована історія українського козацтва / авт.-упоряд. В. Недяк. - К. : ЕММА, 2004. - 1215 с. 

Цунэтомо, Ямамото. Бусидо. Кодекс самурая [Текст] / Я. Цунэтомо, М. Мусаси, Ю. Дайдодзи. - К. : Сварог, 2020. - 314 с. : ил.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Світ знань нових видань

Овсюк, Олександр. Зустрічі з незвіданим і прекрасним [Текст] : нариси, есеї / О. Овсюк. – Київ: Задруга, 2017. – 436 с. : фото

Кажуть, що людиною ти є стільки разів, скільки мов знаєш. Перефразовуючи, те ж саме можна сказати й про відвідування різних країн та містечок. Представляємо нариси  та есеї відомого українського письменника Олександра Овсюка. 

«Мені, як дипломату, – читаємо у передмові, – поталанило побувати в багатьох країнах, містах і місцевостях. Я з цікавістю і захопленням оглядав їх, знайомився з культурою, звичаями і віруваннями народів, робив нотатки… Уже на пенсії переглянув їх і вирішив поділитись особистими враженнями від побаченого…».

Історичні пам'ятки, славнозвісні музеї, маленькі та великі міста, театри, зустрічі з людьми в Індії, Сполучених Штатах Америки, Австрії, Греції, Данії – загалом видання охопило враження автора від сімнадцяти країн світу. Книга, окрім змістовних та цікавих спогадів, містить ще й багато фотографій. 

Отже, зустрічаємось з незвіданим та прекрасним разом із виданням з фондів ДОУНБ. 

Лобода, Віктор. Спогади городянина (наша біографія) [Текст] / В. Лобода ; упоряд.: Л. Лобода, А. Кісь. – Львів : ЛА «Піраміда», 2021. – 274 с.: фото. – (Приватна колекція).

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Неймовірно, але правда

 

Щороку зростають потреби жителів міста у читанні періодичних видань та книжок, які задовольняються у бібліотеці. Наприкінці 1905 року додалися дві непередбачувані обставини, що потребують розширення бібліотечної справи: у жовтні згоріла бібліотека «Комісії народних читань», й було знято позашкільний нагляд над учнями. Внаслідок чого зросла кількість відвідувань бібліотеки: послугами абонементу скористались 37 147 разів (на 7 149 більше ніж торік), до читальні завітали 35 092 рази.

Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1905 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав : [б. и.], [1906]. - 40 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=16 (дата звернення: 18.09.2021). – Загл. с экрана.

Фото: Вікторія Бажкова

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

На долоні історії

Жорж Сіменон. Фріда та «перлина біля моря»

(завершення)

Сіменон припинив писати романи, але окрім автобіографій звернувся до публіцистики. «Коли я припинив писати романи, …вирішив дати інтерв'ю одному журналісту в Лозанні, – згадував він в одній зі своїх автобіографій. – …я оголосив, що мені виповнюється 70 років. Стаття цього журналіста була перекладена в усьому світі. Посипалися телеграми, листи, нескінченно тріщав телефон. До мене попрямували бригади телевізійників. Я був у відчаї. Тоді я заявив журналісту, що це моє останнє інтерв'ю і що я стаю публіцистом. Так я став вільною людиною, таким як всі».

Слід зазначити, що публіцистика захоплювала Сіменона й раніше. У 20–40-х роках він багато подорожував, об'їздив Францію, Бельгію, Голландію, Норвегію, Італію, Польщу, Латвію, Туреччину, був в Одесі, Батумі, побував у Африці. До 100-річчя від дня народження письменника в Лозанні було виявлено 3000 фотографій, знятих ним самим під час цих подорожей. Частина з них опублікована в книзі бельгійського дослідника Фреді Бонмарьяжа «Сіменон. Письменник, фотограф» (Брюссель, 2006).

В Одесі він побував двічі, в 1933-му і 1965-му роках. Перший раз із дружиною Тіжі, вдруге – з дітьми й онуками. «У мене про це місто прекрасні спогади. Найбільше вразили вулиці, засаджені деревами в цвіту, і в передмістях міста маленькі будиночки, дуже веселі і різнокольорові», – згадував він в одному з листів зі Швейцарії до Одеського літературного музею від 26 вересня 1978 року. 

Двадцять три статті про Одесу були вперше опубліковані в ряді номерів французького тижневика «День» у 1934-му. Враження про сталінський режим в країні лягли в основу книги «Люди в будинку навпроти» (Париж, 1934 р.). 

З Одеським Державним літературним музеєм Сіменон встановив зв'язок, який не припинявся до кінця його життя. Він писав до музею листи, надіслав кілька своїх книг і люльку, подібну до тієї, що вважає за краще курити сам комісар Меґре. У листах йшлося: «з радістю знову приїхав би до квітучої Одеси. Але, на жаль, лікарі забороняють подорожувати».  

В іншому листі до Літературного музею Сименон повідомляє, що на сторінках автобіографічного роману «Педигри» («Мій родовід») розповідає про одеситку, революціонерку Фріду Ставітську, яка проживала в сімейному пансіоні його матері. 

На початку XX-го сторіччя у Льєжі навчалось чимало іноземців поляків і росіян. «Я бачив, як вони жили, вечори за розмовами… Завдяки їм я прочитав Пушкіна, Достоєвського, Гоголя, Чехова, їм я зобов'язаний формуванням моїх поглядів (Литературная газета.– 1960.– 9 січня). Серед них була і Фріда, майбутня героїня його твору, якою особливо цікавилася бельгійська поліція. За нею та іншими було встановлено негласний нагляд. Він цікавився її долею й пізніше, згадував протягом всього життя. «Я ніколи не думав, що на світі є такі жінки», – писав він.

Отже, не лише Мегре бентежив творчу душу всесвітньо відомого письменника. 

І ще одна родзинка його творів. В кожному романі побачимо кулінарний рецепт найсмачнішого блюда від мадам Мегре. Пізніше була видана кулінарна книга Р. Куртіна «Рецепти мадам Мегре» (Madame Maigret’s Recipes Robert J. Courtine), в якій були зібрані всі  смачні шедеври, згадані в романах Сіменона.

Помер Жорж Сіменон, на початку осені у Лозанні в 1989-му, на 87-му році життя, залишивши великий спадок дітям і дружинам. 

Джерела:

Мастера детектива [Текст] : сб.: пер. с англ. и фр. / сост. Н. Бунин. – Самара : Фирма Шарк, 1992. – 316 с. : ил. 

Соната дьявола [Текст] : малая французская проза XVIII–XX веков / пер. А. Андрес. – Л. : Лениздат, 1991. – 414 с. 

Бреннер, Жак. Моя история современной французской литературы [Текст] / Ж. Бреннер. – М. : Высшая школа, 1994. – 352 с. 

Шрайбер, Элеонора Лазаревна. Жорж Сименон [Текст] : жизнь и творчество / Э. Л. Шрайбер. – 2-е изд., доп. – Л. : Издательство ленинградского университета, 1983. – 835 с. 

Сименон, Жорж. Избранные произведения [Текст] / Ж. Сименон. – М. : СП КВАДРАТ, 1992. – 437 с. 

http://odessa-memory.info/index.php?id=453

Фото:http://odessa-memory.info/index.php?id=453

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Винахідники, віват!

Унікальна розробка 

              юних дніпровських інженерів

Юні дніпровські інженери створили унікального робота-тренера, аналогів якому немає у світі. Свою розробку вони представлятимуть на найпрестижнішому міжнародному змаганні з робототехніки FIRST Robotics Competition. Цьогоріч цей конкурс збере тисячі учасників із 34 країн світу. Від України бере участь дві команди – з Києва і Дніпра. 

За умовами змагань, за півтора місяця учасники мали створити промислового робота, який розвиває швидкість до 15 кілометрів на годину, кидає та збирає м’ячі та важить при цьому не більше 60 кілограмів. Та дніпровська команда пішла ще далі. Вони вирішили зробити зі свого робота першого у світі спортивного тренера для паралімпійців та людей з особливими потребами. 

Учасниця команди Марія Калініченко про цей винахід сказала: «Ми захотіли створити такого робота, який би допомагав людям у тренуванні, пришвидшував швидкість реакції. Завдяки штучному інтелекту робот зможе аналізувати фізичні можливості гравців та запам’ятовувати їхню поведінку. І якщо їм стало погано — навіть допомагати».

Куратор команди Олександр Хоріщенко сказав, що ідея створення такого робота далекосяжна, і вона розв’язує такі питання, яких на сьогодні, принаймні в нашій країні, поки що не торкався ніхто. Самі паралімпійці оцінили цю ідею як перспективну, цікаву й соціально корисну.

Тож юні винахідники та їхні керівники впевнені: з таким проєктом їм вдасться заявити про себе.

А міжнародний фінал відбудеться в цьому році у США.

Спонсором дніпровських юних інженерів стала українська промислова компанія Інтерпайп. Бо там впевнені, що майбутнє саме за такими підлітками!

 Тетяна Мищенко, завідувачка патентно-технічного відділу

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут