Сторінки

понеділок, 30 листопада 2020 р.

Неймовірно, але правда

Фонд бібліотеки у 1903 році поповнювався, головним чином, за рахунок коштів бібліотеки та пожертвувань громадян. У кошторисі на придбання книг було закладено суму в 1000 руб. (що вдвічі більше ніж торік), а на періодичні видання – 826 руб 80 коп. У загальних цифрах протягом року до бібліотеки надійшло 1225 назв (1867 прим.) друкованих видань на суму 2589 руб. 17 коп. Серед них придбано 681 назву (1144 прим.) на суму 1788 руб. 97 коп., а пожертвувано 413 назв (579 прим.) на суму 673 руб. 80 коп., надіслано 131 додаток (144 прим.) на суму 126 руб. 40 коп.

На 1.01.1904 р. усього фонд складав 15839 примірників (6692 назви).


Отчет Екатеринославской Городской Общественной библиотеки за 1903 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. А.І. Цеткина, М.А. Синайского, 1904. – 52 с. – Текст. дан. – Режим доступа: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=103 (дата обращения: 17.11.2020). – Загл. с экрана.




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут  

пʼятниця, 27 листопада 2020 р.

Пунктир

Сьогоднішній «Пунктир» присвячений людині, чия творчість – окрема сторінка у французькій літературі. Прозаїк, поет, драматург, публіцист. Перші свої трагедії написав у 14-річному віці, малював з 8-ми. Віктор Гюго – для вас.


«Безлад не створює порядку. Якщо око зодчого – хаос, будівля буде Вавілонською вежею».

«Вічність підкоряється людині у значно більшій мірі, ніж уявляють».

«Гордість – ахіллесова п'ята усіх героїв».

«Згустіть усі мрії – і ви отримаєте дійсність».

«Кожна ненависть сильна вже тим, що вона ненависть».

«Коли злість у захваті – це називається заздрістю».

«Людям не вистачає не сили, а волі».

«Мені до вподоби бути відомим – це щастя; але я хочу бути корисним – це обов'язок».

«Мужність народжує переможців, згуртованість – непереможних».

Далі буде


https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80_%D0%93%D1%8E%D0%B3%D0%BE

Моруа, Андре (1885–1967)  Олимпио, или Жизнь Виктора Гюго [Текст] / А. Моруа ; авт. предисл. Ф. Наркирьер. – М. : Правда, 1987. – 576 с.




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут  

четвер, 26 листопада 2020 р.

Ладинский, Антонин. Анна Ярославна – королева Франции: роман / А. Ладинский. – СПб.: Лениздат, 2014. – 544 с.


Розумні, сильні та вольові. Саме за такі риси характеру українські жінки у всі часи прославлялись по світу. Такою була і донька великого князя київського Ярослава Мудрого – Анна.  

Портрет і життя відомої землячки, що стала першою слов’янською королевою на європейському престолі, описані в романі Антоніна Ладинського «Анна Ярославівна – королева Франції». 

Глибокий розум, краса, духовність і освіченість київської княжни, що стала французькою королевою, справляли незабутнє враження на її сучасників. 

Анна – звичайна жінка, сильна та вольова, наділена істинно королівською мудрістю. Незважаючи на відсутність почуттів до чоловіка короля Генріха, вона з гідністю виконувала королівський обов’язок перед  собою та народом. 

Гортаючи сторінки книги, подорожуєш часом. Побут, звичаї й історичні події Київської Русі та Європи ХІ століття відносять до історичної минувшини, як тільки-но розкриваєш книгу.

Альона Шолохова, завідувачка сектору рідкісних і цінних документів




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

 

середа, 25 листопада 2020 р.

На долоні історії

ДО 210-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ІВАНОВИЧА ПИРОГОВА
Частина ІІ 

Візити Миколи Івановича Пирогова до навчальних закладів і його звички на ті часи були незвичними.
Вони ніби порушували одвічну традицію: громоподібне начальство вичитує тремтячих підлеглих, а ті, зі шкіри пнуться, щоб явити, так би мовити, лицем свій «товар» – учнів. Нічого подібного не було у Пирогова.
До Катеринославської гімназії він з’явився несподівано, коли вчителі ще не зібрались. Попрямував в один із класних коридорів, але тут шлях йому заступив черговий класний наглядач.
– Чого Вам треба? – суворо спитав він, не підозрюючи, що перед ним попечитель.
– Так мені ось до учнів треба.
– Сюди не дозволяється заходити будь кому, – категорично заявив наглядач, наступаючи на відвідувача.  
Невідомо чим би закінчився цей інцидент, якби не з'явився інспектор, який особисто знав Пирогова.
Потім багато років ще згадували в гімназії візит незвичайного піклувальника.
Спогади вчителя Нікопольської школи: «Сиджу якось із хлопцями займаємося уроком грамоти. Коли заходить якийсь пан, одягнений по дорожньому. Сів і слухає урок. Школа була недалеко від пристані і пасажири часто в очікуванні пароплаву, від нічого робити, заходили на уроки. Посидять та підуть. А цей відвідувач почав питати дітей, ще так вміло, що я відразу відчув – це майстер нашої справи. Виявилось – сам попечитель Пирогов.» 
Пароплав відходив тільки вранці, і Микола Іванович залишився на ніч у вчителя. Оглянувши холостяцьку квартиру з похідним ліжком, він сказав: «Спекотно нині, давайте влаштуємося разом на підлозі. Поговоримо.»
Невимушена бесіда затягнулася за північ…
Відвідування Пироговим нашого міста залишили глибокий слід. Не випадково в  «Памятной книжке Екатеринославской губернии на 1864 год», що зберігається в краєзнавчому відділі нашої бібліотеки, серед книг губернської лікарні, названі атласи анатомічних і хірургічних малюнків М.І. Пирогова. Він потурбувався і про те, щоб у Катеринославській губернській лікарні були основні медичні періодичні видання.
Серед педагогів Пирогов користувався величезним впливом. Часто він звертався до молодих вчителів із питанням: 
– Чи маєте ви покликання до педагогічної діяльності?
Бувало, Микола Іванович, ніби жартуючи, питав:
– Скажіть мені, які книги ви читаєте, і я скажу вам, хто ви.
Жартував, але в цьому жарті була велика правда.
В Одесі в Новоросійському університеті був цілий відділ бібліотеки для майбутніх педагогів,  який так і називали «пироговським». Його підібрав і подарував бібліотеці Микола Іванович.
Але для царизму такий попечитель із його реформами народної освіти та прогресивними вимогами виявився небезпечним. У 1858 р. М.І. Пирогов був переведений попечителем до Київського навчального округу, а через деякий час (у 1861 р.) і зовсім усунений від педагогічної діяльності та направлений за кордон. І все ж видатний лікар до кінця своїх днів не припиняв займатися розвитком, вдосконаленням педагогічних поглядів та ідей.



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

вівторок, 24 листопада 2020 р.

На долоні історії


 ДО 210-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ 

МИКОЛИ ІВАНОВИЧА ПИРОГОВА

Частина І

Пирогов Микола Іванович (13 (25) листопада 1810 – 23 листопада (5 грудня) 1881) — видатний хірург, анатом і педагог. Створив перший атлас топографічної анатомії людини, засновник військово-польової хірургії, започаткував використання анестезії при оперативних втручаннях. Доктор медицини, професор, член-кореспондент Санкт-Петербурзької академії наук, таємний радник.

В архіві ДОУНБ ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія зберігається публікація талановитого бібліографа-краєзнавця Володимира Васильовича Пупченка «НЕОБЧНЫЙ ПОПЕЧИТЕЛЬ» («Днепр вечерний» від 13.01.1973 р.) про перебування видатного хірурга на Катеринославщині, яке залишило про себе доволі скупі та суперечливі відомості. Та у бібліотеках є цікаві джерела, і в них описується незвичайна прогресивна педагогічна діяльність М.І. Пирогова в нашому краї.

У той час все передове суспільство та різні версти населення із захопленням і надією зачитувались статтею Миколи Івановича «Вопросы жизни» (1856 р.) і позділяло та підтримувало його виступи проти обмеження прав на освіту за соціальним станом і національною ознакою, проти приниження людської гідності учнів і дикості тілесних покарань.

Безсумнівний інтерес в цьому плані являють спогади одного з місцевих вчителів – Коляновського (1883 р.), у той час учня Олександрівського повітового училища, пізніше – Катеринославської гімназії, а також спогади колег по педагогічній роботі.

Після закінчення Кримської війни в 1856 році Микола Іванович Пирогов був призначений попечителем Одеського навчального округу, до якого належали і навчальні заклади Катеринославщини. Нескінченною масою рухалися війська через губернію. Катеринослав, Олександрівськ, Нікополь та навіть деякі південні села скидалися  на великий лазарет, в якому перебували поранені герої Севастопольської оборони. Ім'я Пирогова серед них, та й серед населення, користувалося винятковою популярністю. 

Можна собі уявити, який переполох в Олександрівському повітовому училищі викликало повідомлення про приїзд піклувальника.

І як же були здивовані учні, коли до приїзду попечителя педагоги прийшли на уроки в звичайних, а не в парадних мундирах. Лише пізніше дізналися вони, що так вчинили за розпорядженням попечителя. Але ще більше здивував їх сам попечитель. Увійшов до класу, привітно вклонився учням, поцікавився у педагога, де він закінчував курс, якого змісту урок, послухав відповідь одного з кращих учнів, спеціально викликаного до дошки вчителем, і непомітно сам включився в проведення уроку:

– А чи вміють ваші учні вирішувати завдання усно, без дошки і крейди? – запитав він вчителя математики.

– Ні, я не практикував таким способом, – зніяковів учитель.

– А ось спробуймо разом, – запропонував Пирогов. 

І справа пішла вдало, і «ревізор» був задоволений, і обличчя вчителя сяяло.

А учні назавжди запам’ятали ці прості слова: "А ось спробуймо разом»…

Увечері Микола Іванович зібрав учителів у себе на квартирі, довго розмовляв із ними. Пізніше педагоги із захопленням і повагою згадували цю педагогічну нараду.

Далі буде.




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 23 листопада 2020 р.

Неймовірно, але правда

На одному з засідань Ради бібліотеки за проханням г. Огієвського, голови Товариства полювання, було прийнято рішення про дозвіл розмістити бібліотеку товариства в шафі Міської бібліотеки за умови, що абоненти бібліотеки й відвідувачі читальні зможуть користуватися цими книгами на загальних підставах.

Також було підняте та розглянуте питання про збільшення утримання двом помічницям завідуючої бібліотеки, які отримували найменшу платню. Винагорода їм була збільшена до 35 руб., суми, яку отримували  інші дві помічниці. Взагалі на утримання службовців протягом року було витрачено  2158 руб. 20 коп.


Отчет Екатеринославской Городской Общественной библиотеки за 1903 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. А.І. Цеткина, М.А. Синайского, 1904. – 52 с. – Текст. дан. – Режим доступа: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=103 (дата звернення: 17.11.2020). – Загл. с экрана.




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут


пʼятниця, 20 листопада 2020 р.

Пунктир

Олександр Мещеряков: 
«Я не люблю бути у більшості»

Олександр Миколайович Мещеряков – японіст, літератор, доктор історичних наук, народився у Москві в часи «відлиги». Любов до Далекого Сходу в нього – від дядька, який був кітаїстом та зберігав у своїй квартирі багато книжок з Піднебесної, ієрогліфи, фігурки.  

З дитинства Олександр мріяв бути поетом або прозаїком, чому навчали на факультеті журналістики. Саме ця спеціальність, як здавалося юнакові, дає можливість багато подорожувати, зустрічатись із цікавими людьми, до того ж, раптом й у газеті про нього щось надрукують. Хто зна :) Але дядько пояснив юному мрійникові, якими саме публікаціями сповнені шпальти радянської преси та скорегував його чудові бажання до Інституту східних мов на японську.

Спочатку було складно. Не вміщувала його головонька японської граматики та фонетики, та й викладачка трапилася знервована, окрім «одиниць» нічого не ставила. Але на допомогу знов прийшов дядько із відомим прислів`ям про працю і вже на другому курсі Мещеряков був відмінником. Саме тоді він зрозумів, чому  народи, пов`язані з ієрогліфічною писемністю, такі трудолюбиві. Зараз він повторює студентам: «Так, японська мова складна, але ж 120 мільйонів говорять нею, чим ви гірші?». Отже заняття з ранку до ночі ніхто не відміняв. 

Достатньо прочитати назву його книг або перекладів і вже цікаво: японські легенди та дива, «за нами – лише ми», «книга японских обыкновений», японських символів, як стати японцем. Достатньо лише почати слухати його лекцію й не можливо відірватись. Якщо ж у студії декілька спікерів, які вважають себе розумно-розумними, увага прикута – лише до нього. 

Він пише та розповідає про країну Висхідного Сонця з великою повагою та любов`ю, з великим знанням справи. Але особливість – у його глибокій обізнаності та водночас легкому володінні темою. Ніби він невимушено спілкується із тобою особисто, знаходиться поруч, і ти відчуваєш себе гідним слухачем і співрозмовником. Це культура особистості в найширшому сенсі цього слова, делікатність і повага на рівні 内. Майже японська ٩(◕‿◕)۶  До речі, Олександр Миколайович багато подорожує日本 і деякий час  мешкав у ній. Він вже настільки асимільований, що японці звертаються до нього, як до свого.

Одним словом, хочете пізнавати Японію, слухайте лекції та читайте твори перекладача, автора понад 300 публікацій, власної прози та віршів, поціновувача кішок – Олександра Миколайовича Мещерякова.

Великий сучасний просвітник, який не полюбляє бути у більшості, у рубриці блогу «Пунктир».


«Акутагава, безумовно, – дуже значуща фігура. Насамперед він добре писав. Не завжди зрозуміло, як це пояснити. Що це взагалі означає: «добре писав»? Чудо воно і є чудо. Мені не хочеться знати секрети фокусника, мені він дорогий саме тим, що я не знаю його секретів. Акутагава писав дійсно добре. Він встиг прожити мало, а зрозуміти багато».

«В Європі сприйняття "японського мистецтва" відбувалося, зрозуміло, в повному відриві від японського культурного контексту. В Японії середини XIX століття взагалі було відсутнє поняття "мистецтво"».

«Досягти просвітління, зберігши свій вигляд, – випадок рідкісний та дивовижний. Це найбільша радість і для колишніх, і для майбутніх поколінь. Зараз, в епоху кінця закону Будди, як би люди не просили, як би не благали вони богів і будд, їм не вдасться, напевно, досягти цього».

«Китайські вірші іноді можна переказати. Японські завжди вимагають цитування».

«Китайські джерела записували назву давньої Японії – Ямато – ієрогліфом, який позначає горбатого карлика».

«Коли трошки поживеш, стаєш мудрішим, і приходить розуміння того, що потрібно в повній мірі скористатися даром життя, який тобі даровано».

«Людині, яка живе багато пізніше, критикувати попередників – легко. Він не розумніший від них, він просто знає, що трапилося потім».

«Маленька» людина з «дрібними» турботами й емоціями випадає з поля зору буддійських легенд – для того, щоб стати їх персонажем, треба бути праведником або грішником».

«Минуле очищено від надії, а тому в ньому немає місця зневірі».

«Мудрець приймає світ таким, яким він є, і не прагне вийти за його межі».

«Особисто мені японці уявляються досить самотніми людьми, незважаючи на присутній в їхньому житті колективний модуль поведінки. Але, коли ти живеш в цьому колективі, то виконуєш запропоновані тобі соціальні ролі. І не потрібно думати, що всім це близько. Людині хочеться самотності, тому що суспільство часто сприймається як переважна сила». 

«Після того, як прочитав стільки книг, далеко не завжди хочеться висловитися – бо знаєш, скільки твої попередники встигли зробити до тебе».

«По суті, кожен автор все своє життя пише одну книгу, і прискіпливому читачеві не залишається нічого іншого, як змиритися з цим».

«... природа та сад знаходять сенс тільки в присутності людини – в той момент, коли вони відкриті його погляду».

«Професія історика найбільше подобається мені своєю безкарністю».

«…синтоїстькі божества сприймалися як захисники Японії, і тільки Японії».

«"Слухати всіх і не слухатися нікого" – так можна сформулювати ту стратегію, яку проводили японці щодо запозичень».

«У моє життя від японців увійшло, напевно, дбайливе ставлення до традиції. Ані дореволюційної, не патріархальної, а просто культурної. Ну ось, проста річ – листування. Мене страшенно дратує, коли я з молоддю листуюся, а вона ніби телеграми тобі шле. Ні тобі «вітаю», ні тобі «до побачення». Я ж наполегливо відповідаю: «шановний», «з найкращими побажаннями». Тому що культура – це набір правил. Ці правила можуть не мати прямого практичного сенсу, але вони надають спілкуванню певної форми. Тому, на мій погляд, таке важливе значення має тілесна форма поведінки людини. Мені дуже подобається японський звичай займати якомога менше місця в просторі».

 «У японській культурі концепт «погляду», «дивлення» має надзвичайно велике значення. Погляд здатний «привласнювати. У буддійській літературі мірилом людини стає інтенсивність переживання нею сакральних істин. Саме глибина переживання, а не безпорадна розсудливість служать безумовною метою віруючого. Лише віра надає сенсу і користі людським діянням».

«Як далека подорож починається з першого кроку, а триває місяці й роки; як висока гора з пилу і бруду, що служили їй підставою, виростає до висот, де пливуть хмари, – так і пісня».

«Японці навчилися у Китаю того, чого вони могли і хотіли навчитися, і спрямували свої зусилля на розвиток власної культури, заплідненої іноземними запозиченнями».

«Японські солодощі – це їстівні вірші»

«Я завжди любив цирк і зараз люблю, це чудо. І фокуси – це диво. Але я не хочу знати секретів цих фокусів, бо якщо ти дізнаєшся, які там дзеркала стоять або де там у них подвійне дно, то все, дива немає... А ось якщо ти не можеш зрозуміти, як це робиться, це так здорово! Я захоплююся фокусниками, які вміють працювати самими руками».

«Японським письменникам взагалі коротка проза вдається краще, ніж довга. Можливо, що це якимось чином пов'язано з традицією, яка завжди аж до XX століття вважала поезію пріоритетним жанром. А японські вірші – короткі, вони привчають до стислості».

«Японці дуже добре вміють слухати співрозмовника. І весь час будуть підкреслювати, як їм цікаво тебе слухати. А самі можуть і мовчати. Це теж про простір – ти займаєш менше місця не тільки в фізичному просторі, а й у мові».

Олена Ємельянова, 

завідувачка сектору соціокультурних проєктів і зовнішніх зв`язків 



Мещеряков, Александр Николаевич. Древняя Япония: культура и текст [Текст] / Александр Николаевич Мещеряков. – М. : Наука, 1991. – 224 с. 

Мещеряков, Александр Николаевич. Древняя Япония: буддизм и синтоизм (проблема синкретизма) [Текст] / А. Н. Мещеряков – М. : Наука. Главная редакция восточной литературы, 1987. – 192 с.

Японские легенды о чудесах (IX–XI вв.) [Текст] / пер. А. Н. Мещеряков. – М. : Наука. Главная редакция восточной литературы, 1984. – 183 с.




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут



четвер, 19 листопада 2020 р.

Що читають бібліотекарі

Роздобудько І.В. ЛСД. Ліцей слухняних дружин: роман / Ірен Роздобудько. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2013. – 317 с.

«Ліцей слухняних дружин» – інтригуючий роман з детективним сюжетом. Починається книга щоденником однієї з учениць ліцею. Йдеться про елітний навчальний заклад для обраних дівчат, яких віддали туди в малому віці, і до свого повноліття вони не можуть покидати його стін. Вихованок готують до майбутнього життя в ролі хороших зручних покірливих дружин для багатих чоловіків, і це стає сенсом їхнього існування. Вони переконані: буття за межами ліцею не варте уваги. Життя тут змальовується в щоденнику цікавим, чудовим і багатообіцяючим. Дівчата старанно вчаться різним корисним умінням, які допоможуть їм «вполювати» прекрасного принца. Випускний бал – це своєрідний аукціон, де олігархи, політики та інші «сильні світу цього» можуть «купити» собі ідеальну дружину. Існує страх залишитися необраною, не увійти до вищого шару соціуму шляхом вдалого шлюбу. 

І раптом в атмосферу щастя і радості, солодкої розманіженості, яка «начебто струменіла з оббитих оксамитом стін», вплітається, вносячи різкий дисонанс, детективна лінія. Вбито одну з випускниць.

Розвиток подій стає щодалі непередбачуванішим. Випадкова зустріч головної героїні з молодим талановитим саксофоністом вносить вирішальні зміни в життя дівчини.

Назва роману «Ліцей слухняних дружин» символічна. Її абревіатура є метафорою. ЛСД – назва наркотичного засобу. У романі – це «наркотик» залежних стосунків, які відбирають можливість мислити самостійно, розуміти свої власні бажання. Це залежність від чужих поглядів, своїх власних страхів і сумнівів. Але можна й потрібно скинути ману та позбавитися цієї залежності.

У романі є пригоди, несподіванки, дружба, любов, переживання – все те, що робить книгу цікавою, запрошує до міркування, розбурхує почуття. Приходить розуміння, що ти – особистість! Зі своїм власним життям, своїми мріями та почуттями, своїми друзями, можливістю здобувати свій досвід. На це надихає любов, мистецтво, стосунки, «все, що бентежить і вчить жити»!

Лариса Гусак, бібліотекарка ВЗОФ




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут


 


 

середа, 18 листопада 2020 р.

Винахідники, віват!

Талановитий інноватор Дніпра


В інформаційному просторі регулярно з'являються новини про появу інноваційних рішень, якими українські розробники підкорюють світ.

Одним із таких підкорювачей є талановитий інноватор Дніпра Ігор Шибка.

Юний винахідник із дитинства відвідував клуб юних техніків, де працюють його батьки, і їздив з ними на всілякі технічні конкурси. Ігор з 11 років є вихованцем Дніпропетровського відділення Малої Академії Наук. Директорка академії Наталія Тягло згадувала, що серед усіх її 2000 учнів, Ігор почав займатися винахідництвом у найменшому віці. Вона згадує: «Ігор – це незвичайний вихованець. Зазвичай, до Малої Академії ми зараховуємо дітей, починаючи з 9 класу. Ігор в Малу Академію прийшов з 5 класу, і хочеться сказати, що його зростання ми спостерігали протягом багатьох років».

Мати хлопця, Ольга Шибка, згадує, що першу розробку Ігор зробив у першому класі. Це був пристрій-імітація сонячного затемнення. Таке захоплення хлопця – не дивина, бо його батьки близько 30 років керують станцією юних техніків Дніпра. Мати допомогала синові і як мама, і як науковий керівник. Вона згадує, що по-материнські – треба іноді, може, не підняти, дати поспати зайву хвилинку. А як науковий керівник – давати йому можливість розібратися і в програмуванні, і в електроніці, і в механиці, і в англійській мові, тому що без мови ніякі конкурси не відбулися б.

А в 15 років Ігор взяв золото на конкурсі STEM-Hous зі своїм винаходом «Розумні окуляри». Ігор Шибка створив окуляри для людей з вадами зору. Цей пристрій реагує на світло і сповіщає про наближення предметів. Цією розробкою він зайнявся після того, як став волонтером в шпиталі Дніпра, куди з Донбасу потрапляли багато українських військових з пораненнями очей. Готові окуляри передаватимуть у лікарні бійціям АТО.

Ігор брав участь і в конкурсі «Майбутнє України». Його потенціал помітив Міжнародний благодійний фонд «Солідарність», який профінасував поїздку хлопця до Китаю і подарував юному винахідникові мобільний телефон.

Дніпрянин отримав бронзову нагороду і на міжнародному конкурсі винаходів та інновацій «INTARG-2020». Цей конкурс щороку проводять у Польщі. Цьогоріч через карантин він відбувся дистанційно. У заході взяли участь понад 200 учасників з 17 країн світу, серед них – 12 українців. На конкурсі Ігор презентував «кобота» - автономну систему для керування. На виробництві дуже часто застосовують так званих колаборативних роботів, або «коботів», тобто роботів, які мають працювати разом із людьми. Ігор розповів, що головною ідеєю винаходу є наданя роботи людям із інвалідністю, які зможуть сісти до  пульту управління і керувати машиною для прибирання вулиць.

Отже, у нашому місті вже є чимало успішних юних винахідників. Деякі здобули популярність на внутрішньому ринку, інші претендують на глобальний масштаб.

Головною метою талановитого дніпропетровського інноватора Ігора Шибки є популяризація винахідницької діяльності та привернення уваги вітчизняних і закордонних інвесторів і виробників до інноваційних розробок. 

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно-технічного відділу 


 


Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут


понеділок, 16 листопада 2020 р.

Неймовірно, але правда

Отчет Екатеринославской Городской Общественной библиотеки за 1903 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. А.І. Цеткина, М.А. Синайского, 1904. – 52 с. – Текст. дан. – Режим доступа: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=103 (дата обращения: 30.10.2020). – Загл. с экрана.

1. Статистичні дані за 14 років існування бібліотеки свідчать, що її послугами користується лише невелика частина жителів Катеринослава: учні середніх навчальних закладів та інтелігенція. Учням нижчих шкіл, робітникам, ремісникам користування бібліотекою, по-перше, не по кишені, а, по друге, й склад книг не зовсім підходить. Таким чином бібліотека, задовольняючи потреби меншої частини мешканців міста, нічого не дає для духовного розвитку більшій його частині. Але ж  через зростаючу грамотність населення зростають і духовні потреби в корисній книзі, журналі, газеті… Саме через це бажання задовольнити потреби в інформації Рада бібліотеки постановила клопотатися перед Міською Думою про відкриття народної безоплатної бібліотеки при Міській Громадській (в тому ж приміщенні та з тими ж служителями), виклопотавши дозвіл у губернатора. Але через те, що бібліотека існує на кошти, асигновані Міською Думою за кошторисом, придбання книг до народної бібліотеки на суму 500 крб (про яке й було клопотання) не відбулося.

Фото: https://ru.depositphotos.com/2346136/stock-photo-old-book-and-coins.html




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  


четвер, 12 листопада 2020 р.

На долоні історії

Акутагава Рюноске. Чистий аркуш, що оживає…

(завершення)


Акутагава Рюноске народився в Токіо вранці 1 березня 1892 року або, за старовинним літочислення, в годину, день та місяць «Дракона». Саме тому  його нарекли Рюноске, бо «смисловий» ієрогліф цього імені (яп.龍) «Рю» означає саме «дракон». 

Коли Рюноске з'явився на світ, матері було вже трохи за тридцять, а батькові більше ніж сорок. Батько хлопчика торгував молоком, у нього були власні пасовиська на околиці Токіо. В той час японці вважали, що народження дитини у людей, яким вже виповнилося стільки років, погана прикмета. Тому, слідуючи стародавнім обрядам, батьки розповсюдили, ніби хлопчика  їм підкинули.

Коли малюкові виповнилося дев'ять місяців, його мати збожеволіла, і немовля, згідно із законом і за звичаєм, передали на усиновлення та виховання до бездітної родини старшого матусиного брата. Маленький Рюноске втрачає прізвище Ніхару  та отримує – Акутагава. Саме ці подробиці читаємо у книзі Аркадія Стругацького «Три відкриття Рюноске Акутагави».

Родина, до якої хлопчина потрапив, була старою інтелігентною, мала серед своїх предків письменників і вчених і дбайливо зберігала давні культурні традиції. Тут захоплювалися середньовічною поезією та старовинним живописом, суворо дотримувалися старовинного укладу, побудованого на покорі голові родини.

Після закінчення токійській муніципальної середньої школи в числі кращих учнів Акутагава у 1910 році вступає до Першого коледжу на літературне відділення, вивчає англійську літературу. За цим же напрямком продовжує навчання й у Токійському, заснованому як перший Імператорський, університеті. Заняття його розчаровують, він припиняє їх відвідувати, захопившись виданням журналу «Сінсітьо». Саме тут згодом з`являться його перші оповідання. На сторінках журналу Акутагава та його друзі – молоді літератори Куме-сан та Кікуті-сан  розмірковують про школу нової майстерності, де література є мистецтвом.  Вони відстоюють право на літературну вигадку, цінують яскравість і виразність мови.

По закінченню ВИШу Акутагава викладає у морехідному училищі (м. Камакура) англійську мову. Але це йому нецікаво. Зовсім. І лише, коли він лишається сам на сам  із чистим аркушем, за власними словами, оживає у передчутті написання нового твору. Це був «золотий» період його літературних творінь, менш ніж за рік – двадцять новел, есеїв і статей.

Новели Акутагави Рюноске написані лаконічною мовою. Двома-трьома словами він може передати об`ємний і яскравий образ. Не займає багато місця у просторі. В усіх проявах. Незаперечна японська риса, на яку згодом вкаже відомий вчений та сходознавець Олександр Мещеряков. Часто Акутагава описує героїв і ситуації з гумором та іронією: «Життя, як коробка сірників. Поводитися з нею серйозно – дурніше дурного. Несерйозно – небезпечно». Але до власного буття у підсумку він поставиться максимально небезпечно. 

Багато сюжетів новел взято ним із китайських, японських, європейських, російських творів, легенд і казок. У його літературному просторі вони отримують нове  авторське життя, власне. І з одного боку, ми бачимо, – прояви письма потужної традиції Хейан, а з іншого – стилістичні впливи європейських новацій, зокрема, модерну.

Зустрічі з літературною молоддю, колекціонування старовинних картин і антикваріату, сварки з видавцями через гонорари, лекційні поїздки по країні; редагування хрестоматійних збірників – такими були будні Акутагави. У 1921 році він уперше та востанне в житті побував за кордоном – у Китаї та Кореї. Із сімейним життям не склалося, мав трьох синів.

Останні роки життя були доволі насиченими. Переважно, це були есеї, що склали два томи «Нотаток Тьокодо» (1926), цикли автобіографічних оповідань «Зубчасті колеса» (1927), мініатюр і афоризмів «Слова пігмея» (1923–1926), а також «Життя ідіота» (1927).

Життя він покінчив самогубством, до тієї миті майже добу не встаючи від письмового столу. Подія шокувала друзів і знайомих, але для багатьох несподіванкою не виявилась. Письменник багато говорив і писав саме про такий кінець. 

Здається, його увага наприкінці життя до автобіографічних творів теж свідчить про такий фінал. Авжеж, йому було лише тридцять п`ять, і наполегливо-красномовне намагання привернути увагу до своєї особистості каже не лише про нюанси психологічного типу та психологічного стану. Мова про таку собі пікову сповідальність, бажання бути почутим будь що, ніби на краю прірви. Може, хтось зупинить. Не сталося.   

Справжньої причини його відходу з життя ніхто так і не дізнався. Звісно, її можна шукати в різних обставинах. Деякі дослідники гадали, що він наклав на себе руки через те, що вважав японську культуру і літературу другорядною і припускав, що вона ніколи не вийде на світовий рівень. Можливо, дуже пафосно, та, зважаючи на його потужну присутність у літературі свого часу, навряд чи. Для нього був важливим саме процес. Тут і Зараз, той самий, чистий аркуш, що оживає, коли на ньому з`являлися  його кандзі. 

Єдине, що можна сказати однозначно, Акутагава залишається неперевершеним майстром короткого оповідання, традиції якого мають в Японії глибоке й давнє коріння. І, безумовно,  його  стрімке життя залишило слід у літературній історії не лише Японії, а й всього світу.

«Він стояв внизу під мостом і чекав її. Сіло сонце. З'явилися вечірні тіні. Вона не йшла. Почала прибувати вода, а він усе стояв і чекав поки вода не зімкнулася над його головою. Тоді душа юнака понеслася до сумного місячного світла, щоб через багато тисяч років вселитися в Акутагаву Рюноске, щоб позбавити його спокою».

Світла  та сумна мініатюра про неприкаяного романтика із невтомною надією. Він шукав у людях «приховану красу», «тонкий смак», «справжній гумор». Згадаємо лише його роман «Ворота Расемон»: у старому Кіото в голодний рік колишній Хейанський слуга розмірковує – стати йому злочинцем або померти з голоду. Побачивши на власні очі огидність зла (стара оббирає трупи), він вважає за краще померти. Але, почувши доводи старої («треба ж чимось жити»), діє наступним чином – зникає, пограбувавши спершу ту ж саму стару. Отже, зло перемогло? За Акутагавою Рюноске – ні. Письменник не виправдовує, він досліджує, вважав дослідник його творчості Володимир Грінвін. Він, як золотошукач, який «намиває» у своїх образах, людських душах крихтини добра. 

На мою думку, це теж цілком в русі японської культури та ментальності, яка всією власною історією, доводила – контрастів немає, є відтінки. І за цієї умови картина світу має інакший вигляд. І ми, інакші, ніж здається.

Літературознавці вважають, що, на жаль, межі своєї епохи, Акутагава Рюноске не здолав. З одного боку, письменник підтвердив власну думку: «Воістину, людське життя зникає вмить, як росинка, як блискавка». Але з урахуванням того, що ми й сьогодні повертаємось до життя та творчості того, хто вважав долю більш неминучою, ніж випадковість, це не зовсім так або ж зовсім не так…  :)

Олена Ємельянова, 

завідувачка сектору соціокультурних проєктів і зовнішніх зв`язків


Акутагава, Рюноскэ. Слова пигмея [Текст]: рассказы. Воспоминания. Эссе. Письма: Пер. с яп. / Р. Акутагава. – М.: Прогресс, 1992. – 592 с.

Акутагава, Рюноскэ. Избранное в 2-х томах [Текст]: пер. с яп. Т. 2. Жизнь идиота и другие новеллы / Р. Акутагава. – М.: Художественная литература, 1971. – 447 с.

Акутагава, Рюноскэ. Новеллы; Эссе; Миниатюры [Текст] / Р. Акутагава; авт. предисл. А.Н. Стругацкий; худ. Д. Бисти; Пер. с яп. – М.: Художественная литература, 1985. – 607 с.

Бондар Ю. Хвала красі: творчість письменників-естетів у процесі становлення сучасної літератури Японії // Вісник Київського Національного ун-ту ім. Т.Г. Шевченка. Східні мови та література. – 2012. – № 18. – С. 49–51.

Гривин, Владимир Сергеевич. Акутагава Рюноскэ. Жизнь, творчество, идеи [Текст] / В.С. Гривин. – М.: Издательство Московского университета, 1980. – 296 с.

Квік С. Майстер японської новели Рюноске Акутагава // Зарубіжна література. – 2016. – № 6. – С. 32–40.

Клименко Ж. Новела Р. Акутагави «Усмішка богів» як ключ до таємниць японської душі // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2007. – № 11/12. – С. 58–62.

Козієва В. Втілення ідеї про моральну справедливість у новелі Р. Акутагави «Павутинка» // Зарубіжна література в школах України. – 2016. – №1. – С. 46–48.

Юрчак В. Новела Акутагави Рюноске «Павутинка» // Зарубіжна література. – 2016. – № 1. – С. 24–29.



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  


 

Що читають бібліотекарі

Скрябін, Кузьма.  Я, «Побєда» і Берлін [Текст] / К. Скрябін. – К.: Всесвіт, 2012. – 220 с. 

Мені подобався Кузьма Скрябін як шоумен. І я вирішила познайомитися з його творчістю. У книзі він описує, як на початку 90-х років він за 200 доларів купив стареньку машину «Побєда», а гроші позичив у жінки, яка торгувала одягом, привезеним із Туреччини. На цій машині він їздив до Польщі заробляти гроші. І ось його друг попросив його підвезти до Берліна, куди він возив старі дитячі манекени і цим заробляв гроші, 150 марок за один манекен. Поїздка описана з великим почуттям гумору. В Берліні у нього хотіли купити машину, відразу він не погодився, а після того, як його машину майже доламали, вирішив обміняти її на «Опель». Дуже кумедний вигляд мали його пригоди, коли він вимінював стареньку «Побєду» на нового «Опеля», коли на сміттєвих звалищах шукав викинуту техніку… В Берліні з ним траплялися всілякі пригоди, а потім без грошей він повертався до Львова на «Опелі» з повним багажником поламаної техніки. Вся книга просякнута яскравим почуттям гумору.

Рекомендую до читання усім, хто хоче добре відпочити.

Тетяна Неділько, провідна бібліотекарка патентно-технічного відділу




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  


вівторок, 10 листопада 2020 р.

Діалоги із мистецтвом

 Майже детектив

Цього року відбулась цікава подія у мистецькому світі – до України повернулась картина відомого українського радянського художника Михайла Микитовича Паніна (1877–1963) «Таємний виїзд Івана Грозного перед опричниною»

Ця подія беспосередньо пов'язана з нашим містом, з історією художнього життя краю. Справа в тому, що до Другої світової війни картина зберігалася в Дніпропетровському художньому музеї. Її передала Петербурзька академія мистецтв ще у 1914 році до фонду щойно заснованої Катеринославської картинної галереї.

Під час окупації 1941–1943 рр. фашисти пограбували колекцію музею, в тому числі забрали і роботу Паніна. В архіві музею зберігається розписка «пунктуального» німецького офіцера на прізвище Тац, який вилучив полотно і ще сім предметів мистецтва з фонду музею 17 липня 1942 року. Подальша доля цих мистецьких творів була невідомою, і музейники вважали їх втраченими назавжди.

Але несподіванно у 2017 році до галереї «Potomack Company» (США) звернулося подружжя Трейсі з Ріджфілда, штат Коннектікут, щоб виставити картину на аукціон. Тоді й з’ясувалось, що це полотно роботи Михайла Паніна, вивезене з окупованого Дніпропетровська. Родині Трейсі картина дісталася разом із будинком, який вони купили 30 років тому. Про першого власника відомо, що він емігрував до Америки зі Швейцарії одразу після війни.

 На картині зображені реальні історичні події лютого 1565 року, коли московський цар Іван Грозний виїздив із кремлівських воріт. Картина створена у 1911 році, й була вона дипломною роботою Михайла Микитовича. 

Цікавою є постать художника. Він народився 1877 року в Калузькій губернії (Росія), освіту здобував у академії мистецтв Санкт-Петербургу, навчався у Василя Савинського та Іллі Репіна. 1935 року переїхав до Дніпропетровська, де створив  художню студію, потім професійні художні курси. Згодом із цих об'єднань утворився художньо-педагогічний технікум, а з 1935 року – державне художнє училище. Михайло Панін став його першим директором. Художника вважають одним із засновників дніпропетровської живописної школи. Серед учнів Михайла Микитовича відомі художники Дніпра: Петро Магро, Михайло Кокін, Микола Родзін, Георгій Чернявський.

Усім зацікаленим раджу познайомитись з книгою Людмили Тверської «Михаил Панин», з якої ви дізнаєтесь більше про творчий і життєвий шлях художника і педагога. 

А що ж з картиною? Процес її повернення затягнувся майже на два роки. Було задіяно багато різних організацій з американської й української сторін, навіть Федеральне бюро розслідувань США. Дізнавшись про історію картини, почувши клопотання музейників, подружжя Габріела та Девід Трейсі, які мають уже поважний вік, зголосилися передати твір у дар українському народові.

Перевозили картину, а вона чималенька за розміром – 200 см х 300 см, у спеціальному дерев'яному контейнері, пароплавом через океан.

Зараз вона перебуває в Києві на реставрації. Після стількох поневірянь полотно, за аналізом фахівців, перебуває у жахливому стані. Структура крихка, пересушена, на тлі є плями, домальовки. Реставраторам судилася величезна копітка робота з відновлення картини. Але надія є. Після реставрації робота Михайла Паніна повернеться додому, до Дніпропетровського художнього музею. Чекаємо!


Світлана Пономаренко, завідувачка відділу документів із питань мистецтва





Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 







 


Світ знань нових видань

Шарий, Геннадий Петрович. Бердянск. Портрет времени [Текст] / Г.П. Шарий. – Днепр: АРТ-ПРЕСС, 2019. – 504 с. 

Книга члена Національної спілки архітекторів України Геннадія Шарія «Бердянск. Портрет времени» – історико-краєзнавче видання, найбільш повне з подібних, про місто між двох заток. Ілюстрації якнайкраще доповнюють описані у виданні події – з глибини століть до наших днів, з поглядом у майбутнє.А для тих, хто хоче глибше познайомитися з історією та сьогоденням міста-курорту, – додаток зі статтями, щоденниками, документами й листами про Бердянськ з початку XIX до початку XXI століття. Видання стане у нагоді широкому колу читачів – від школярів до фахівців і просто людей, які цікавляться історією, краєзнавством, екологією, курортологією та іншими сумісними науками.



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 





понеділок, 9 листопада 2020 р.

Неймовірно, але правда

Каталог, виданий ще в 1899 році вже не відповідає своєму призначенню – повному відображенню фонду бібліотеки, адже нові надходження книг записуються в додаткові каталоги. Без допомоги бібліотекаря в цих каталогах не кожен був спроможний розібратися, що призводило до труднощів при виборі книги. Тому було прийнято рішення надрукувати новий каталог, на що була виділена сума в 275 крб.


Отчет Екатеринославской Городской Общественной библиотеки за 1903 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. А.І. Цеткина, М.А. Синайского, 1904. – 52 с. – Текст. дан. – Режим доступу: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=103 (дата звернення: 30.10.2020). – Загл. с экрана.




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

пʼятниця, 6 листопада 2020 р.

На долоні історії

Акутагава Рюноске. 

   Чистий аркуш, що оживає

Японська література. В ній – відсвіт порухів японської душі та історії. Вбирання впливу європейського та цілковита самодостатність, яка спирається на потужний код нації. Не втрачений за будь яких обставин. Той, що передається від серця до серця. 

На зламі століть в історії майже всіх країн світу з'являються особистості, які це відзеркалюють. Із потужним авторським баченням, що лишає їх в історії назавжди. У випадку із 日本 – історія країни Висхідного Сонця у літературі відбивається стовідсотково.  

Сьогодні у рубриці «На долоні історії» – Акутагава Рюноске (яп.芥川 龍之介). Які ж саме акценти часу вплинули на твори народженого у день, рік та місяць «дракона»?

Отже… 

Десь із середини XIX сторіччя політика самоізоляції Японії завершується. Не можна сказати, що це було бажанням самих японців, мова, перш за все, про Америку та інші країни світу, які доклали до цього чимало зусиль. Є таке враження, що, незважаючи на свій прогрес у багатьох речах та на «попереду планети усієї», японці ще й досі генетично не звикли та не вписалися до своєї геополітичної, з усіма наслідками, відкритості. З урахуванням традицій та коріння, що мали, тим більше. Можливо тому в  країні такий високий відсоток самогубств. 

Проте завіса ізоляції впала, та на зміну їй настав час Реставрації Мейдзі (яп. 明治維新, 1868–1889) і так звана парламентська монархія британського типу. 

У період другої половини та початку XX сторіччя у 日本 прийнято запозичувати знання з усього світу, приходить просвітня епоха та епоха політичного роману з наголосом на питаннях державного устрою й виборчого права. Політичні діячі вважають своїм обов'язком займатися белетристикою.

З`являються психологічні романи, автором першого є Одзакі Койо (яп. 尾崎 紅葉, 1868–1903). Відчувається значний вплив англійської літератури. Саме увага до європейської стилістики повертає японських авторів до втілення реальних образів. Поширюються видання творів Вільяма Шекспіра та Джорджа Байрона.  Разом із тим, є автори, які зберігають та наслідують найкращі традиції епохи Хейан, їх називають «послідовниками золотої троянди». Старовинні перекази, культові обрядові пісні та класичні вірші, ефект моно-но аваре (яп. 物の哀れ) радості-страждання або сумної чарівності речей: тобто зараз все чудово, але життя швидкоплинне, так само, як і цвітіння сакури. Новелістка Хігуті Ітійо (яп. 樋口一葉, 1872–1896) девізом якої є пристрасть до мистецтва, що сильніша за смерть, представниця саме цього напрямку.

Перша світова, у цей час і опісля – пошук істини та джерел соціального зла. У підсумку військові дії дали Країні Висхідного Сонця чимало «бонусів». Захоплення територій, що належали Німеччині, у Китаї та острівних володінь на Тихому океані, монополізація далекосхідних ринків. Але для пересічних японців анічого не змінюється, соціального захисту вони не відчувають. Тема війни, як і сама вона, у японській свідомості десь далеко. Набагато ближче контрасти – права і безправ'я, злидні та розкіш. З'являються «ідейний роман» і «трагічна повість», де це наочно проглядається. Читачі виявляють жвавий інтерес до того, що їх близько стосується, до замальовок власного життя, до героїв, з якими стикаєшся щодня, до повідомлень, котрими сповнені газети. І вже не лише політичні діячі – кожна освічена людина, узагальнивши свій досвід, може написати декілька романів.

Ще одна цікавість того часу, пов’язана із творчістю Ісікава Такубоку (яп. 石川 啄木, 1886–1912). Так, його цікавлять й соціальні питання, життя простих людей, але, перш за все, він увійшов до літературної історії, як автор, що відродив танку. «Є особливі миті, вони не повторюються двічі.. Я пишу пісні, тому що я люблю життя...». Ці особливі миті він відтворював саме у маленьких поезіях, які називав «сумними іграшками»:

"Какая грусть в песке!

Шуршит, шуршит.

И все течет сквозь пальцы,

когда сожмешь в руке...".

Ось такий калейдоскоп жанрів і стилів, намагання приглядатися та використовувати інші світи у власному, спостерігаємо у час, що передував появі у літературі «дослідника всесвіту людської душі». 

Поворотним в історії японської нації  став 1911-й, коли було показово страчено дванадцять соціалістів, які вчинили замах на імператора. Ця справа змусила багатьох авторів повернутися в безпечну зону розважальної белетристики.

Але були й автори, які лишалися поза зоною «легкої» літератури. Такі особистості не лише в Японії, а в усьому світі почали у цей час створювати  літературні гуртки. Ніяких декларацій і програм, вони наполягають лише на повній свободі творчості. Серед таких літературних угрупувань була й «Біла Береза». Головними намаганнями літераторів були ствердження власної гідності, духовні пошуки. Дослідники писали, що представники гуртка «нібито відчинили навстіж вікно в літературний світ і впустили туди чисте повітря, для безкорисливого служіння людству». За зразки  вони ставили творчість Генріка Ібсена, Моріса Метерлінка, Ромена Ролана – авторів, які прагнули сказати своє несхоже слово у світовій і європейській літературі. До того ж, японські автори не вірили в мистецтво без майстерності та багато сил поклали на те, щоб реабілітувати вигадку, стиль зовсім було зниклий з японської літератури. Очолив школу нової майстерності Акутагава Рюноске (яп. 芥川 龍之介). 

Далі буде.

Олена Ємельянова, 

завідувачка сектору соціокультурних проєктів і зовнішніх зв`язків 


Бондар Ю. Хвала красі: творчість письменників-естетів у процесі становлення сучасної літератури Японії // Вісник Київського Національного ун-ту ім. Т.Г. Шевченка. Східні мови та література. – 2012. – № 18. – С. 49–51.

Грабчак О. До вивчення лірики Ісікава Такубоку за методом проектів // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2008. – № 2. – С. 31–34.

Гривин, Владимир Сергеевич. Акутагава Рюноскэ. Жизнь, творчество, идеи [Текст] / В.С. Гривин. – М.: Издательство Московского университета, 1980. – 296 с.

Квік С. Майстер японської новели Рюноске Акутагава // Зарубіжна література. – 2016. – № 6. – С. 32–40.

Клименко Ж. Новела Р. Акутагави «Усмішка богів» як ключ до таємниць японської душі // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2007. – № 11/12. – С. 58–62.

Козієва В. Втілення ідеї про моральну справедливість у новелі Р. Акутагави «Павутинка». // Зарубіжна література в школах України. – 2016. – №1. – С. 46–48.

Поззия и проза жизни Исикава Такубоку // Зарубіжна література. – 2008. – № 11. – С. 1–12.

Юрчак В. Новела Акутагави Рюноске «Павутинка» // Зарубіжна література. – 2016. – № 1. – С. 24–29.


Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут