Сторінки

середа, 30 червня 2021 р.

Пунктир

 

Роджер Желязни – американський письменник-фантаст, бібліографія якого налічує двадцять романів і кілька збірників оповідань. Його «Хроніки Амбера» шість разів ставали володарем престижної премії «Х'юго», тричі отримували нагороду «Неб’юла» та раз були відзначені французькою «Аполло». Видатний фантаст у «Пунктирі».

«Виправдання знайдеться для будь-якого жахливого вчинку. Однак, маючи перед собою якусь жахливу ситуацію, простими виправданнями і поясненнями її не виправиш».

«Дійсність – ось за чим нас судять наші ближні».

«Іноді мені здається, що я підійшов зовсім близько, що існує якась сила чи розуміння, до якого я от-от торкнуся. От-от. Але наступної миті все зникає… Цілковита нісенітниця. Звичайнісінький самообман. Іноді мені навіть здається, ніби я володію якимось особливими здібностями. Минає декілька днів, і я розумію, що знову сприймав бажане за дійсне».

«Існує нескінченна кількість способів брехати собі, спотворюючи дійсність».

«Люди насправді змінюються. Час не просто підкреслює те, що вже є в людині, те, що людина робить, бачить, думає, відчуває, а іноді викликає в ній якісні зміни».

«Нема гірших ворогів, як колишні друзі».

«Нікому не подобається визнавати власну дурість і справедливість висловлювань ближнього».

«Правдиві історії рідко виправдовують сподівання. Зазвичай це брудні жарти, і коли знаєш підґрунтя, все зводиться до самих підлих мотивів. Здогадки і ілюзії зазвичай куди цікавіші».

«Цвинтарі заповнені людьми, котрі вважали, що замінити їх неможливо».

***

Желязни, Роджер. Володар Світла [Текст] : роман / Р. Желязни ; пер. з англ. Д. Дьоміна. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2019. – 320 с.

Желязни, Роджер. Ніч у самотньому жовтні [Текст] : роман / Р. Желязни ; пер. з англ. Д. Дьомін. – Тернопіль : Навчальна книга-Богдан, 2018. – 156 с.




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

вівторок, 29 червня 2021 р.

Світ знань нових видань

Карлсон, В.Б. Тесла. Винахідник електричної епохи / В.Б. Карлсон; Пер. з англ. К. Булкіна. – К.: Видавнича група КМ-БУКС, 2020. – 416 с.: іл.

Нікола Тесла – «електричний революціонер». Той, хто змінив життя людей на порозі ХХ століття. Безліч біографій вихваляють винахідника та його ексцентричність, але в жодній із них не представлено повного дослідження про те, що саме, як і чому він винайшов. «Тесла. Винахідник електричної епохи» відповідає на ці питання, спираючись на документальні колекції університетів, музеїв, бібліотек, архівів Америки та Європи, дослідницькі матеріали. При написанні автор також спирався на раніше опубліковані книги про Теслу як джерела та підказки. Книга доповнена ілюстративним матеріалом, більшість якого датується кінцем XIX століття. До того ж, у ній міститься інформація про промисловість Сполучених Штатів початку 1990-х.

Видання отримане за підтримки Українського інституту книги.




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

пʼятниця, 25 червня 2021 р.

На долоні історії

 

Перші згадки про народну вишивку на Катеринославщині

 


Під час підготовки до ХІІІ археологічного з’їзду за ініціативи історика Д.І. Яворницького на кошти губернського земства в 1904–1905 років етнограф В.О. Бабенко обстежив повіти Катеринославської губернії і зібрав цікавий етнографічний матеріал як у вигляді спостережень, так і у вигляді етнографічних предметів, які експонувались на виставці в історичному музеї.

В.О. Бабенко відзначав, що українське населення Новомосковського та Верхньодніпровського повітів частково або повністю зберегло свої національні особливості в костюмах, причому «в чоловічому одязі старовинного залишилось незрівнянно менше, ніж у жіночому». Українці названих місцевостей на той час носили сорочку з домотканого грубого полотна з широкими і просторими рукавами, яка вбиралась у штани. Комір такої сорочки прикрашали вишивкою, груди на «пазусі», рукави на плечах і на «обшлагах» теж були вишитими. Хлопці носили сорочки з повністю вишитими грудьми.

Від В.О. Бабенка дійшла до наших часів згадка про техніки вишивки українського народного вбрання на Катеринославщині: «Вишивка на сорочках буває вельми різна – «хрестиками», квітками або «лиштвою». Тонкі сорочки одягаються так, щоб мережка була видна з-під верхньої спідниці».

Етнографічні матеріали, які відтворювали заняття, культуру, побут, звичаї, обряди мешканців краю, почали формуватися в історичному музеї Катеринослава з початку ХХ століття. Д.І. Яворницький як палкий подвижник у збереженні та розвитку народних традицій зібрав у фондах очолюваного ним понад 30 років історичного музею одну з найкращих етнографічних колекцій. Речей, прикрашених народною вишивкою, в музейному зібранні близько трьох тисяч: вишитих жіночих, чоловічих, дитячих сорочок, керсеток, рушників, хусток, підзорів, наволочок, фіранок, серветок, вишитих ікон, декоративних картин і зразків різноманітних узорів. Серед експонатів – фрагменти одягу та рушників. Історики пояснюють це тим, що народні майстрині не мали вільного часу складати альбоми зразків вишивки. Вони перешивали орнамент зі старої одежі на нову.

У колекції музею представлені зразки Полтавської, Київської, Чернігівської губерній. Багато зразків волоської вишивки кінця ХІХ століття. Треба зауважити, що зразки київської, полтавської, чернігівської та інших вишивок часто збирались на території Катеринославщини, тобто вишивалися жителями Катеринославщини – вихідцями з тих губерній.

Стародавні фото з сімейних альбомів донесли до наших днів справжні скарби – зразки вишиваного одягу жителів Катеринославщини – міста Новомосковська, селищ Лоц-Кам'янки, Таромського, Старожитньоъ Кам'янки (нині у складі міста Дніпро), сіл Попасне та Всесвятське на Новомосковщині.

Тетяна Глоба



 Історію вишивки нашого краю, орнаменти якої збережені і збагачені не одним поколінням вишивальниць-майстринь та інформацію про фото читайте тут: https://www.dnipro.libr.dp.ua/vishivka_texnika_uzori



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   



четвер, 24 червня 2021 р.

Що читають бібліотекарі. Нові надходження завдяки Українському інституту книги

Лебовіц, Девід. Солодке життя в Парижі [Текст] / Д. Лебовіц. – Харків: Віват, 2019. – 320 с.

Автор твору, Девід Лебовіц, майже 13 років пропрацював в одному з кращих ресторанів Chez Panisse в Сан-Франциско. Після чого став писати книги про кондитерське мистецтво і, нарешті, вирішив переїхати до Франції на постійне проживання. Як і багато інших, він мріяв жити в Парижі з тих пір, як уперше відвідав це чарівне місто. І ось, через 20 років роботи кондитером він, нарешті, здійснив свою мрію і переїхав до «міста вогнів», щоб почати нове життя.

Ця автобіографічна кулінарна подорож, рясно присмачена всілякими авторськими рецептами: від напоїв до складних десертів, створених особисто Девідом. Плюс до всього книга познайомить вас не тільки з гастрономічними пристрастями, але і культурою манірних французів.

Ця книга – своєрідний особистий щоденник Девіда із замальовок його паризьких буднів і отриманого досвіду життя у Франції. Це дійсно чудовий зразок свого жанру. Подача інформації настільки захоплива і заряджена позитивними емоціями, що іскриться як шампанське! Місцями я сміялася вголос! Дуже легке, приємне і позитивне чтиво, подане з прекрасним почуттям гумору. Книга складається з кумедних випадків і курйозів, в які потрапляв американець у Парижі. Тут можна дізнатись: як треба робити покупки у Франції, як правильно їсти, що і де пити, як розмовляти з французами, щоб бути правильно зрозумілим і нікого не образити, як одягатись у паризькому стилі, про бюрократичні тонкощі, як стояти в черзі, як і де ходити в туалет та інше з життя пересічних парижан. «Негласне правило – це те, що про вас судитимуть по тому, який у вас вигляд, і як ви себе подаєте». 

Майже всі пишуть про те, який чудовий Париж. І тільки Девід Лейбовіц в іронічній манері розповідає, що Париж і його мешканці жахливі. Тут можуть не продати шоколад тому, що ви недостатньо гарні для нього. Відмовлять займатися вашою візою, адже для цього потрібно щось робити, а навіщо ускладнювати собі життя. Щоб стати своїм, тут необхідно дотримуватися безлічі правил! Вас оцінюватимуть із голови до п'ят буквально на кожному кроці, навіть якщо ви просто вийшли попити кави. 

Але навіть у квартирі без води, з малесенькою кухнею шеф-кухар із Америки може почуватися щасливим. Раджу книгу до прочитання. У ній безліч кумедних випадків із життя, рецептів і цікавих спостережень автора.

У книзі автор виклав весь звід правил справжнього парижанина: як потрібно одягатися, що говорити, і найголовніше – що їсти. Кожний розділ містить авторський рецепт з покроковою інструкцією. Тонкий смак шоколадного мусу, незвичайне поєднання курячого паштету з яблуком, сирне суфле – усе найкраще з французької кухні.

Чудово написана книга: легка мова, захоплююча оповідь, м'який, що, не впадає у вульгарність, гумор. 

Увага: книга викликає апетит! Не читати на порожній шлунок!

Світлана Стойчан, завідувачка відділу комплектування




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   



 

середа, 23 червня 2021 р.

Винахідники, віват!

Знай наших!

Десять нагород вибороли учні Малої академії наук на Міжнародній олімпіаді наукових проєктів «International Science Project Olympiad» (INSPO), що відбулась на початку травня у Туреччині. У зв’язку з пандемією конкурс відбувався онлайн. Україну представляли 10 розумників, які здобули 2 золоті, 2 срібні, 3 бронзові медалі, а також 3 спеціальні нагороди. 

INSPO є найбільшим у регіоні форумом молодих учених, який проводиться з 2007 року під патронатом Міністерства освіти Туреччини. З 2014 року олімпіада набула міжнародного статусу. Конкурс об’єднує до 30 країн-учасниць, які представляють близько сотні проєктів. Змагання відбуваються раз на два роки.

«Чергова перемога наших вихованців, дуже важливі і цінні здобутки. Адже у науковому світі INSPO вважається дуже престижним і знаковим інтелектуальним змаганням. Висока конкуренція, кваліфіковані експерти, серйозна підготовка до захисту все це формує в учасників конкурсу необхідні для наукового майбутнього навички й переваги. Приємно, що Україна щоразу гідно представляє свої наукові здобутки на INSPO і завойовує авторитет у світовій науковій спільноті», – зазначає директор МАН Оксен Лісовий.

Золото виборола студентка Харківського національного університету радіоелектроніки, Софія Іванова. Ще одне золото – в учениці Київського політехнічного ліцею Олени Коваленко. Срібну медаль отримала студентка Київської політехніки Єлизавета Столярчук, друге срібло – у Івана Матющенка, учня Харківського фізико-математичного ліцею. Бронзу на конкурсі здобула школярка з Харкова Анна Плутихіна. 

Ще одну бронзу на конкурсі здобула школярка з м. Дніпра Вероніка Подлєснова. Вона виявила залежність мікробіоти кишківника білих щурів від впливу гліфосату, сахарину та бензонату натрію. «Залишки гліфосату  в допустимих дозах присутні в кормах і продуктах та залишаються в незначній кількості в молоці, яйцях та внутрішніх органах тварин. Важливо вивчати його вплив на організм тварин та людини, особливо у поєднанні з консервантами та підсолоджувачами», – розповідає Вероніка.

Мати Вероніки говорить: її донька захоплюється не тільки наукою, а ще музикою, фотографією та дизайном, має грамоти та відзнаки у різних конкурсах і змаганнях. «Вона розповідає мені свої ідеї, може, я критикую щось, але взагалі мені усе подобається і я вважаю, що це крок у майбутнє», – сказала мати Наталія Подлєснова.

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно-технічного відділу




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   




 

вівторок, 22 червня 2021 р.

Світ знань нових видань

Кононенко, Олексій. Українська міфологія. Фольклор, казки, звичаї, обряди / О. А. Кононенко. – Харків: Фоліо, 2020. – 159 с. : іл.

Українська міфологія, багатство фольклору, усна народна творчість – все це і більше зібрано під обкладинкою книги Олексія Кононенка. Автор розкриває словесність і писемні пам’ятки, особливості музичних інструментів наших пращурів, героїв казок, билин і міфів, описує чарівні речі й місця. Не обійшов боком і звичаї, обряди, ритуали дохристиянської доби, часів двовір’я та християнства. 

Видання отримане завдяки Українському інституту книги і стане у нагоді усім, хто цікавиться історією, міфологією та віруваннями наших праотців. 





Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

 

пʼятниця, 18 червня 2021 р.

Пунктир


 Іван Франко. Його знають як «українського каменяра», автора «Захара Беркут» та кількох збірок поезії. Однак це ще й неймовірно працездатна особистість, талановита індивідуальність, справжній громадянин, який глибоко переймався долею свого народу. 


«… мета мого життя й деяких моїх товаришів полягає в тому, щоб підтримувати життєві духовні зв'язки української інтелігенції з високо-розвинутими націями Європи, а, з іншого боку, ближче познайомити ці нації з духовним життям українського народу…».

«В якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою».

«Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».

«Лиш боротись — значить жить!».

«Література кожного народу — це найкраще дзеркало його життя».

«Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його».

«Рівноправність повинна бути справді рівна».


Горобець, Олександр Олександрович. Постаті з вирію [Текст] : повісті, нариси / О. О. Горобець. – К. : Фенікс, 2016. – 175 с. 


Гундорова, Тамара. Невідомий Іван Франко. Грані Ізмарагду [Текст] / Т. Гундорова. – К. : Либідь, 2006. – 360 с.


Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   


четвер, 17 червня 2021 р.

Що читають бібліотекарі. Нові надходження завдяки Українському інституту книги

Шеффер, М. Е. Клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння [Текст]: роман / М.Е. Шеффер, Е. Берровз ; пер. з англ. Т. Скрипник. – Харків : Віват, 2019. – 272 с. – (Світовий бестселер).


"Як багато ми втратили, переставши писати листи! Телефонну розмову не можна перечитувати знову і знову".

Ліз Карпентер

"Добре, коли є кому написати. Як це прекрасно – сісти за стіл, взяти ручку і писати, переносячи на папір свої думки".

Харукі Муракамі 

«Норвезький ліс»


Як давно ви брали до рук ручку і писали кому-небудь справжнього листа? Або хоча б підписували листівку? В крайньому випадку – повноцінний текст електронною поштою, або щось довше швидких повідомлень у месенджерах? Сьогодні листи – це, переважно, – робота. А колись вони були єдиною ниточкою, що пов'язувала людей, які перебували далеко один від одного. З дитинства нас вчили, що читати чужі листи не можна, а заборонений плід, як відомо, завжди солодкий. Задовольнити свою цікавість «легальним» способом можна завдяки існуванню епістолярних романів. Їхні герої діляться своїми переживаннями безпосередньо, миттєво затягуючи читача у вир власних емоцій і життєвих перипетій.

Книга «Клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння» авторів Мері Енн Шаффер та Енні Барроу спочатку привернула увагу незвичною назвою, а вже потім захопила своєю сильною і проникливою історією.

Книгу, написану у формі листів, читати було спочатку незвично, але потім здалося, що по-іншому і бути не може. Листи, з яких складається цей роман, проливають світло на нелегке життя мешканців Нормандських островів у період німецької окупації. Головна героїня – письменниця Джулієт, романтична і щира молода жінка, яка отримала листа від чоловіка, в якого опинилась книжка, яка колись належала Джулієт. Між ними зав'язалося листування, і Джулієт дізналась багато цікавих історій жителів острова. Кожен із них сам по собі герой, тож Джулієт вирішує написати про них книгу. Для цього потрібно полистуватися з членами Клубу любителів книг та пирогів з картопляного лушпиння. А поспілкувавшись з цими чудовими людьми, їй захочеться їх відвідати. Джулієт знайде на острові вірних друзів, кохання, і навіть більше. 

Для любителів книг про книги цю історію необхідно прочитати. Історія особлива. У книзі йдеться про те, як читання книг і єднання навколо цього хобі допомогло людям упоратися з жахіттями війни та окупації. Але також у ній багато щирої любові, справжньої дружби, взаємодопомоги, самопожертви, співчуття, родинних стосунків. 

Дуже добра історія про страшні події. Книга про вічні цінності, людські долі і характери. Написана з використанням нестандартного прийому – листування головних героїв. Дуже затягує! Рекомендую до читання!

Галина Кучугурна, 

завідувачка відділу наукового опрацювання документів та організації каталогів



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

 

середа, 16 червня 2021 р.

На долоні історії

 

Василь Стефаник. «Великий страдник» (завершення)

У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзно у Русові, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці годину. Дуже прихильно ставився до бідних людей, допомагав чим міг, любив дітей, дарував їм різні книжечки та пригощав овочами зі свого саду. «Його серце м'яке, наче віск на сонці», – казали про нього односельці. До речі, він був глибоко релігійною людиною, в його помешканні була ікона Матері Божої, окрім неї був ще один образ – портрет його батька. Двері його гостинного дому ніколи не замикалися для бідного люду, він часто бесідував з селянами, час від часу просив відвезти його до матері на цвинтар і сидів до вечора поки не смеркалося. 

До самої смерті не полишало Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». В останні роки життя він пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади: «Нитка», «Браття», «Серце», «Вовчиця», «Людмила», «Каменярі».

У 1927-му році про нього згадав Радянській Уряд. Почалася багатолітня пропагандистська гра. Його наполегливо запрошували приїхати в Радянську Україну, надсилали великі гонорари, прохали написати статті про радянську літературу та мистецтво, натиск більшовиків ставав все сильнішим. Стефаник на всі запрошення відповідав, що є хворим. Влада дізналася про негативне сприйняття письменником вождя «світового пролетаріату», Голодомору, якій він сприйняв доволі болісно і ставлення змінилося. Але й сам Стефаник на знак протесту відмовився від персональної пенсії. Зважаючи на складну фінансову ситуацію, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам із проханням помолитися за убієнних голодом українців. Саме до Шептицького він уже тяжко хворий звернеться невдовзі з проханням відспівувати його. 

«Останній місяці його життя, – писав син Юрій, – це один безмежний ланцюг страждань». Він хворів дуже тяжко і постійно потребував коштів на необхідне. «Бідний, занедбаний, старий і хворий він замкнувся у своєму Русові й цілими тижнями без жодного золотого в кишені блукав по закутках свого господарства. 

7 грудня 1936 року він помер і був похований у рідному селі. 

Першою про смерть Стефаника повідомила газета «Діло»: «Не стало найбільшого письменника Галицької землі. Від часу Івана Франка Стефаник був тим, на якого ми могли вказати як на найдостойнішого представника європейського рівня нашої літератури». 

«Новели Стефаника явище унікальне не тільки в українській, а й в світовій літературі. Раніше письменники пронизливо вдивлялися в середовище, де росте герой, показували сльози на очах селянина, захоплювалися етнографією. Стефаник уперше відважно і глибоко зазирнув у душу свого героя і  відкинув все, що заважає бачити цю душу...», – писав біограф Стефаника Роман Горак.

Твори Василя Стефаника перетнули кордони і були перекладені  майже двадцятьма мовами світу: англійською, болгарською, грузинською, іспанською, італійською, литовською, німецькою, новогрецькою, польською, російською, румунською, сербохорватською, словацькою, словенською, угорською, французькою, чеською та іншими.



Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.





Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   


вівторок, 15 червня 2021 р.

Світ знань нових видань

Видання з автографами українських діячів науки і культури : каталог колекції Нац. іст. б-ки України. Вип. 1 / Нац. іст. б-ка України ; уклад. Н. Горська ; ред.: О. Марченко, С. Смілянець, К. Таранюк-Русанівський. – К. : Вініченко, 2018. – 416 с.


У цьому анотованому ілюстрованому каталозі представлено та описано автографи відомих в українській історії діячів, залишені ними на виданнях, які нині зберігаються в колекції науково-дослідного відділу стародруків, цінних і рідкісних видань Національної історичної бібліотеки України. До першого випуску увійшли данні зі 184 примірників книг і періодики з написами українських діячів.

Каталог стане у нагоді книгознавцям, культурологам, історикам, краєзнавцям, а також усім, хто вивчає історію України.



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   



 

понеділок, 14 червня 2021 р.

Неймовірно, але правда

Протягом 1904 року послугами бібліотеки без застави користувалися 148 абонентів, серед них нових – 81 особа. За соціальним статусом до безоплатних абонентів входять члени Ради, учні, службовці міської управи та інших закладів міста. Найбільша кількість відвідувань абонентів була у листопаді та жовтні – 109 та 104 відповідно, найменша – у січні – 71.  Протягом року бібліотека працювала 289 днів, загальна кількість відвідувань бібліотеки за цей період склала 29 998 разів, що на 7 609 більше ніж торік. Книговидача досягла цифри 41 161 (майже на 12 000 більше ніж у минулому році), найбільшу кількість книг обміняли у листопаді – 4 266, найменшу в серпні – 2 827 разів. У середньому абоненти відвідали бібліотеку 103 рази на день і щодня міняли 142 книги. Загальна абонентна оплата склала 1 728 руб. 50 коп.


Отчет Екатеринославской Городской библиотеки за 1904 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Типо-Литогр. Губерн. Правления, 1906. – 46 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=104 (дата звернення: 14.06.2021). – Загл. с экрана.





Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   


 

четвер, 10 червня 2021 р.

Що читають бібліотекарі. Нові надходження завдяки Українському інституту книги

Роздобудько, Ірен. Шості двері [Текст]: роман / І.В. Роздобудько. – 3-тє вид. Київ.: Нора-Друк, 2020. – 192 с.

Сьогодні я хочу поділитися з Вами своїми враженнями від прочитаної книги моєї улюбленої неймовірної та неповторної письменниці Ірен Роздобудько «Шості двері». Ця книга із серії «Великий науковий проєкт» українського інституту книги. «Шості двері» це – перший роман, який написала Ірен Роздобудько. Хоча до того, завдяки «Коронації слова» було надруковано її три детектива.

Цей твір належить до психологічної драми. Але в ньому є і паралельний фантазійний зміст, є і містика. Напевно, не випадковим є і подвійне ім’я головної героїні  –  Анна-Марія. Таким же подвійним виявляється і її життя. Одне в усіх на виду. Інше  –  тільки її таємниця. Це суттєво жіночій роман, філософський.

Роман складається з чотирьох частин. Події відбуваються приблизно у проміжку між 1966 та 2003 роками. Часові проміжки швидко змінюються (ось головній героїні три роки, зненацька їй уже десять, а потім шістнадцять, а потім раптово сорок). З твору розумієш, що щастя жінка не відчувала майже ніколи (можливо, тільки одного разу, проживаючи в цирку). Героїня не воює з реальним світом, вона весь час утікає в намальовані двері. Її світ закритий. Анна-Марія – цілісна особистість. Саме тому приречена на самотність. 

У будь-якому віці нас спіткають негаразди, труднощі, трагедії, від яких хочеться втекти або хоча б сховатися. І неважливо, що це: чи ненависні молочні макарони в дитсадку, чи життя без любові й по-справжньому рідних людей, чи суцільні образи та зради. Головній героїні роману вищими силами при народженні дарована дивовижна спроможність  –   утікати в іншу реальність через намальовані власноруч на стіні двері. Ось тільки, якою буде ця реальність, невідомо, поки не зайдеш у прочинені двері. 

У ранньому дитинстві, коли їй виповнився рік, вона намалювала на стіні двері й несподівано… увійшла в них. Кожного разу, як життя ставало нестерпним, або накочувала чергова трагедія, нові двері виводили її в нову реальність. 

Героїня «Шостих дверей» є фатальною жінкою. Всі, хто в неї закохуються, помирають. Причому не лише люди. Це почалось із тваринки, пацюка яким вона повинна була опікуватися.

Коли вона знову, і востаннє, достає тюбик губної помади і малює Двері, то несподівано опиняється, у будинку, мешканцями якого виявилися ті декілька рідних і близьких серцю людей, що, напевно, єдині в усьому світі її любили. І ця зустріч за шостими дверима виявиться найбажанішою, найочікуванішою, кінця якої не хочеться зовсім, але ж він має настати. Та яким він буде? Що буде після шостих дверей?

Чудова книга, як і все, що пише Ірен Роздобудько.

Рекомендую до читання, перш за все жіночій аудиторії.


Тетяна Мищенко, завідувачка патентно-технічного відділу




 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   



 

середа, 9 червня 2021 р.

Діалоги з мистецтвом

Пісня до душі

У червні 2021 року виповнюється сімдесят років Валерію Івановичу Ковтуненку (9.06.1951–19.10. 2020), який, на жаль, минулого року назавжди відійшов до іншого світу. 

Народний артист України (2004 р.), заслужений артист України (1993 р.), кандидат мистецтвознавства, член Національної спілки письменників України, відзначений державною нагородою – орденом «За заслуги» ІІІ-го ступеня і багатьма нагородами керівництва області та міста. Дніпряни знають його як багаторічного директора-художнього керівника (1994–2016 рр.) Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, тричі переможця театрального фестивалю Придніпров’я «Січеславна» у номінації «Кращий директор». За період адміністративної роботи Валерія Івановича заклад став значним осередком відродження української культури, слова, пісні, народних традицій. За його керівництва театральний колектив проводив активну благодійну діяльність, виступаючи з патріотичними концертними програмами у військових шпиталях і у зоні проведення АТО. 

Та, окрім любові до театру, була у Валерія Івановича ще одна пристрасна любов – до музики. Він не тільки розумівся на музичній культурі, але й сам створював музичні композиції, пісні. У фонді нашої бібліотеки зберігається зворушлива збірка авторських пісень «Ангел небесний» Валерія Ковтуненка, з якою може познайомитись кожний зацікавлений користувач. 

Хочу нагадати фрагменти біографії автора і згадати добрим словом творчу особистість – гордість нашого краю.

Валерій Іванович народився в с. Олександрівка Буринського району Сумської області в учительській родині. Любов до музики, поезії, театру, успадкував від своїх батьків, які були творчими людьми. Батько навчив сина грати на баяні, мати – на гітарі. Під час навчання в Олександрівській восьмирічній школі Валерій написав свою першу пісню, яку виконав на обласній олімпіаді. Після закінчення школи, маючи здібності до математики та фізики, вступив до Київського політехнічного інституту на факультет радіоелектроніки. Проте музики не полишав – відвідував заняття у вокальній студії при інституті й навіть став солістом оркестру народних інструментів навчального закладу. Перші збірні концерти – не тільки в актовому залі інституту, а й на великих сценах Києва – разом із відомими співаками, перші сценічні успіхи... Все це надихає юнака на здійснення творчих задумів, і він вступає на акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, який закінчує з відзнакою у 1973 році за спеціальністю артист драматичного театру і кіно. В театральному інституті В. Ковтуненко написав ряд авторських пісень, музику до дипломної вистави, створив вокально-інструментальний ансамбль.

Після закінчення інституту молодого актора запросили на роботу до Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, де він зіграв багато різнопланових ролей – як у музичних, так і в драматичних виставах. У цей період Валерій Іванович продовжував писати вірші та пісні, написав музику до низки театральних вистав. Його гітара і голос звучали на численних творчих зустрічах і концертах, авторські пісні неодноразово транслювали в мистецьких програмах обласного, республіканського радіо та телебачення. За написання пісень до вистави «Маруся Чурай» театру-студії «ВОЛЯ» він став дипломантом обласної мистецької премії ім. Д.І. Яворницького.

У 1990 році Валерій Іванович Ковтуненко призначений директором, головним редактором і артистом творчого об'єднання «ВОЛЯ» Дніпропетровського державного телерадіомовного об'єднання, де зіграв ряд головних ролей у художніх відеофільмах, які демонструвалися по обласному та республіканському телебаченню, крім того, написав музику та авторські пісні до багатьох відеофільмів. Валерію Ковтуненку належить низка пісень громадянського звучання на захист української мови, історичної самосвідомості українського народу, які він виконував на концертах і патріотичних зібраннях. Він – автор поетичних збірок «Пісня іволги», «Сповідальна ніч», «Шанс».

Своїм досвідом Валерій Іванович ділився зі слухачами регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, де кілька років викладав дисципліни культурологічного та соціологічного спрямування.

Пам'ятаємо справжнього українця, талановиту і світлу людину!


Світлана Пономаренко,

завідувачка відділу документів  з питань мистецтв 



 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   


 

вівторок, 8 червня 2021 р.

Світ знань нових видань

Дзюба, Іван. Золота нитка: нариси про (не)знаних / І. Дзюба; Упоряд. О. Сінченко. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2020. – 392с. – (Постаті культури).

Іван Дзюба – літературний критик, культуролог, публіцист, громадський діяч, автор низки наукових і публіцистичних праць з української та зарубіжної культури, теорії та історії літератур. Його «Золота нитка: нариси про (не)знаних» – збірник статей та есеїв про українських письменників різних часів. Так ви дізнаєтеся більше про творчість Лесі Українки та Ольги Кобилянської, долю Василя Чумака, Миколи Хвильового, Василя Блакитного та інших митців.

Видання отримане завдяки Українському інституту книги та розраховане на широке коло читачів.





 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   


 

понеділок, 7 червня 2021 р.

Неймовірно, але правда

Протягом 1904 року до читальної зали бібліотеки записалося 836 осіб, загальна кількість користувачів склала 1336, що на 194 особи більше ніж торік. Серед нових користувачів більшу половину становили – чоловіки (59% від загальної кількості відвідувачів), за віросповіданням 69,5% становили християни, 30,5% – іновірці (євреї). Найбільша кількість записалася у вересні та жовтні – 109 та 100 відповідно; найменша – в лютому (44) і квітні (37). На початок року кількість абонентів становила 500 осіб. Протягом року річних передплатників було лише 10 осіб (серед них 6 жінок), а кількість щомісячних абонентів досить велика – максимум 686 у грудні, та мінімум 510 у липні. В середньому кількість абонентів складала 572. На перше січня 1905 року залишилось 580 передплатників. Серед абонентів 48,9 % чоловіки, кількість жінок становила 51 %; християн – 71,5%, іновірців (євреїв) – 28%.  

Отчет Екатеринославской Городской библиотеки за 1904 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Типо-Литогр. Губерн. Правления, 1906. – 46 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=104 (дата звернення: 04.06.2021). – Загл. с экрана.

Фото автора cottonbro: Pexels




 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   


 

пʼятниця, 4 червня 2021 р.

На долоні історії

Василь Стефаник: 

 «Буду свій світ різьбити, як камінь…»

(продовження)


Тяжким для письменника став 1914 рік: почалася Перша світова, у лютому 1914-го померла дружина, залишивши його з трьома малолітніми дітьми. Він залишається з дітьми у Русові. Сучасники згадують: «Громадське життя завмерло зовсім, не стало тих, що його творили, забрала їх цесарська влада на війну... Світ забитий дошками і привалений надгробними каменями». Із початком війни йому перестала надходити пенсія посла. Доводилося сутужно. Господарство занепадало, борги збільшувалися.

Стефаник оповідав, що до нього в Русів приходило немало офіцерів із частин, що стояли в дооколичих місцевостях, говорили, що знають його як письменника і висловлювали своє визнання. Він, звісно, ризикував, тому що був відомою людиною, крім того послом, і тому його могли в будь яку хвилину заарештувати. В березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника таки заарештували, але через кілька днів з вибаченнями відпустили. 

Через воєнний стан ніякої ширшої діяльності він розвинути не міг, окрім того що допомагав жінкам, дітям солдатів, оберігав від різних податків і поборів, викликаних війною.

Якийсь час Стефаник жив у Відні, де після тривалої перерви розпочав другий період своєї творчості, що охопив 1916–1933 роки.

У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії та народження радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу «Діточа пригода» (1916 р.). Того ж року він пише новелу «Марія», яку присвячує пам'яті Івана Франка. За «Марією» письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду склали п'яту збірку – «Вона – земля», видану у 1926 році  та присвячену пам'яті батька, який вже помер. 

Уважно стежив Василь Семенович і за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності,  гаряче вітав утворення УНР, наголошуючи, що в Наддніпрянщині «в найбільшій величі встає новий світ». До речі, він очолював урядову делегацію ЗУНР, яка приїжджала у січні 1919 року до Києва у зв'язку з проголошенням Акту Злуки.

Його нова збірка відкривалася новелою «Дорога», напівавтобіографічною за змістом. В ній – образ поета, який «любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи», «який віддав усього себе приреченим і обездоленим», дорога як образ тяжких випробувань, які випадають на долю людини. 

Сучасники, згадуючи Стефаника у 20-ті роки минулого сторіччя, підкреслювали, що він був дивний і нервовий, якийсь внутрішній неспокій гнав його з місця на місце. Снятин, Русов, потім знову Снятин. Так Стефаник тоді переживав творчу гарячку, виношував думку в художній формі показати настрої селянських мас, їхній рішучий протест проти окупації панської Польщі. «Цілий народ лежить тепер в муках, як жінка, що дитину плодить», – цитата з його листів того часу. 

У 1924–1926 роках його твори охоплюють все більше верств читачів і стають відомі в Америці. 1924 року в Харкові виходять «Кленові листки» у серії «Бібліотека українських письменників». 

Збірка «Земля» отримує дуже схвальні відгуки, зокрема літературознавець Дмитро Могилянський підкреслює «..нова книжка Стефаника, це скарб нашої літератури, а сам автор – кращий її творець». І ще з відгуків: «Він так прихилився назавжди до українського села й до життя українського селянства, а одно й друге було і є невичерпним джерелом Стефаникової творчості».  

До цього ж періоду належить новела «Серце». Твір, у якомусь сенсі підсумковий.  Стефаник згадує тут чимало людей, які потрапили до списку заборонених радянською ідеологією, тому друкувалася лише перша частина присвяти друзям. 

Сучасники у ті часи бачили його таким: «Проникливий погляд сумних, ледь лукавих очей таїв у собі щиру теплоту. І у його очах, і в постаті і в поведінці панував погідний глибокий роздум навіть тоді, коли жартував… Свої твори він читав просто, а притаманний йому глибокий роздум надавав словам глибини і вагомості. Дуже спокійно малював страшну картину бездонного горя… всі сиділи мов зачаровані…»

Усього за цей період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів.. Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературне значення, ніж новели («Моя література, – писав він, – в моїх листах»). Найповнішим виданням доробку письменника є «Повне зібрання творів» у 3-х томах 1949–1954 рр.


Далі буде. 


Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.




 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут