Сторінки

четвер, 31 березня 2022 р.

На долоні історії


 Олена Теліга. «Поетка вогненних меж» (продовження)

Усвідомлення себе українкою

Навесні 1922 року Олені разом із матір'ю та братом Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку до Польщі, а в липні 1922 року – оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її батько.

Саме тут працювали матуральні курси, створені саме для українських емігрантів, які давали можливість отримати документ про середню освіту, і саме на цих курсах вона навчається. Це було нелегко, тому що українською мовою вона вільно не володіла. Але працювала наполегливо. Найбільше допомагав їй Леонід Мосендз, в подальшому український поет і прозаїк, за фахом інженер-технолог. Він мав неабиякий життєвий досвід, зокрема досвід вояка в армії УНР, учителював і залюбки надавав юній доньці ректора уроки математики й української мови. 

Саме йому вона присвячує один із найкращих своїх віршів «Лист», допомагає у скрутні для нього часи. Вони були абсолютно різними поетами: він, по-перше, вчений, а потім творець, її ж дні бунтували і кричали саме у поезії. 

Усвідомлення себе українкою приходило до Олени повільно, взнаки давався вплив Петербурга та Москви і нетривале перебування у Києві.

«Мені п'ятнадцять років, я народжена у царстві імператора.., вихована на мові Пушкіна і враз перейшовши границю, опинилася ...в абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну, більш того мій батько російський професор стає ректором проукраїнської академії».

Також в опануванні української мови допомагав їй бандурист з Російської Кубані Михайло Теліга, якій невдовзі стане її чоловіком та єдиною любов'ю на все життя.

На одній з вечірок, гостем яких вона любила бувати, хтось розпочав лаяти українську мову. «Я враз почула в собі гострий протест», – згадувала Олена, – …вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Та… мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері». З того часу я почала як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування всіх моїх знайомих і всієї Господарської Академії». 

1923 року вона закінчує матуральні курси у Подєбрадах і вступає до Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі, який славився відомими педагогами серед яких були: Софія Русова, Дмитро Чижевський, Дмитро Дорошенко.

Олена поринає в студентське життя, стає активною учасницею молодіжних вечорів, спортивного і танцювального гуртків, драматичної секції, з завзяттям організовує вечір, присвячений Тарасу Шевченку. Під час цих творчих захоплень вона ще ближче знайомиться з Михайлом Телігою. Їхній спільний український козачок справляв на всіх незабутнє враження і, як згадували сучасники, «був видовищем, яке неможливо забути».

Танцювальна тема  проходить через багато її віршів: «Козачки вдаряють попід мурами…», «О дивне танго», «Сьогодні кожен крок, хотів би бути вальсом…»

З невідомих причин диплому інституту вона не одержала і лише пізніше, коли постало питання педагогічної практики у Варшаві, звернулася з листом до ректора  інституту з проханням надати ії можливість закінчити інститут і отримати диплом, але сталося це чи ні – невідомо.


Далі буде. 


Джерела:

Олена Теліга [Текст] : співаник: пісні сучасних українських гуртів та виконавців на вірші Олени Теліги з нотами й акордами та аудіодиск з музичним альбомом / Громад. спілка «Творче патріот. об-ня «Муз. Батальйон» ; авт. передм., літ. упоряд. О. П. Кротюк. – К. ; Кам'янське : Видавничий дім «Андрій», 2020. – 47 с. : фот. эл. опт. диск (CD-ROM). – (Нескорений ПроRock).

Теліга О. Ів.  Вибрані твори [Текст] / О. І. Теліга ; упоряд. О. Зінкевич ; авт. передм. Р. Семків ; авт. вступ. ст. Є. Сверстюк. – 2-ге вид. – К. : Смолоскип, 2008. – 534 с. : портр.

***

Багряна А. Анна Багряна про Марію Заньковецьку, Олену Телігу, Вангу, Марію Приймаченко, Славу Стецько [Текст] : оповідання / А. Багряна ; худож. Д. Марцін. – К. : Фірма Антологія, 2016. – 93 с. : іл. – (Життя видатних дітей).

Донцов Д. Поетка вогненних меж. Олена Теліга [Текст] / Д. Донцов. – Торонто : [б. и.], 1953. – 95 с. 

Ільницький М. М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20–30-х років / М. М. Ільницький ; Т-во Знання України. – К. : Т-во Знання України, 1992. – 48 с. – (Б-ка журн. Пам'ятки України : українське відродження: історія і сучасність ; сер. 1. № 2) (Кобза. Сер. 6 ; № 3).

Миронець Н. Олена Теліга [Текст] / Н. Миронець. – К. : Наталія Брехуненко, 2009. – 62 с. – (Великі українці) (Про Україну з гонором і гумором).

Слабошпицький М. Ф. 25 українських поетів на вигнанні [Текст] / М. Слабошпицький. – К. : Ярославів Вал : Журн. "Київ", 2012. – 716 с.

Чемерис В. Л. Амазонка [Текст] : повість / В. Л. Чемерис. – Харків : ЛА Час читати, 2016. – 507 с.


Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  



середа, 30 березня 2022 р.

Що читають бібліотекарі

Страут, Елізабет. І знов Олівія [Текст] : роман / Е. Страут ; пер. з англ. М. Пухлій. – Київ : КМ-БУКС, 2021. – 352 с.

Декілька днів тому я закінчила роман «І знову Олівія», але й досі не можу визначитись, чи сподобалась мені ця книжка, чи ні.

Тут розповідається про буденне життя американського містечка протягом десятиліть. Фокусом автора є те, що на прикладі десятка мешканців, які, на перший погляд, не дуже й пов’язані між собою, хіба тільки тим, що у таких містечках складно лишатися непомітним, бо всі знайомі через батьків, дітей-сусідів і люблять обговорити свіжі плітки.

Колюча, саркастична і водночас безжально чесна, стійка до змін і здатна до співпереживань – такою ми бачимо Олівію Кіттеридж у романі. Шкільна вчителька так чи інакше лишила свій слід в житті кожного героя Струт. У деяких розділах Олівія повноправна учасниця подій; десь – згадується одна з її фраз, сказана роки тому, яка вплинула на вибір героїв і стала рушійною силою.

Вона самотня, і це – головна її біда. Незважаючи на чоловіка, який був поруч все життя і терпів її поганий, примхливий характер. Тільки після його смерті її почали гризти докори сумління, що вона погано до нього ставилася. Стосунки з сином теж не ідеальні, докоряючи йому за жінку, з якою він одружився, вона не змогла знайти з ним порозуміння.

Кожен розділ роману піднімає завісу над життям окремої родини з її проблемами, нерозуміннями, недомовленістю та трагедіями. В романі немає позитивних розділів, тому він читається важко.

Оксана Гайдук, провідна бібліотекарка патентно-технічного відділу

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  



 

вівторок, 29 березня 2022 р.

Досліджуємо історію

«Степові розбишаки», лицарі віри, святі праведники, або Про релігію в житті козаків (продовження)

Після повстання Хмельницького козацькі політики за першої ж нагоди нагадували полякам про зневажені права Православної Церкви, вимагаючи для церковних ієрархів місць у сенаті, повернення конфіскованих на користь унії церковних маєтностей, зокрема, ця вимога зафіксована у Зборівській Угоді 1649. У своїх універсалах гетьман проголошував себе ктитором Церкви, покликаючись на те, що сам Бог «сподобил мні неприятелей і гонителей всходной Православной Церкви, матки нашой, <…> далеко прогнати, старанє маю пильное около благоліпія церквей Божих і монастирев для розмноженя хвали Божой». На користь православного духовенства передавалися і маєтності римо-католицьких монастирів на звільненій козаками території. Згодом, після чергового розвороту зовнішньополітичного «вектора», козаки домоглися включення «прав та привілеїв» Православної Церкви до пунктів Гадяцької унії з Польщею (1658), за якою Україна під назвою «Велике князівство Руське» мала скласти разом із Польщею та Литвою оновлену Річ Посполиту. Фактично, реалізація цієї угоди вела до ліквідації унії й уніатської церкви. 

І, незважаючи на все це, православна ієрархія дотримувалася дуже неоднозначної та непевної позиції щодо козацького повстання і її політичних цілей. Відомо, що значна частина духовенства на чолі з Київським митрополитом Сильвестром Косовим не підтримала політичних планів Хмельницького. За деякими свідченнями, митрополит посилав до Варшави своїх послів просити у короля захисту від гетьмана і Москви, оскільки побоювався, що під Москвою Київська митрополія і він особисто втратять свої права і привілеї, передовсім, земельні та владні (зрештою, так і сталося). Відтак, Сильвестр Косов відмовився благословляти повстання і гетьманові довелося шукати релігійної санкції антипольському повстанню у східних патріархів. Її охоче надав Хмельницькому Єрусалимський Патріарх Паїсій, який офіційно назвав гетьмана «ясновельможним князем Русі», поставивши в один ряд із напівсуверенними правителями тогочасної Європи. 


Сергій Савченко


Далі буде. 

Джерело: https://indepnethist.wixsite.com/swbb


Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  


 

понеділок, 28 березня 2022 р.

На долоні історії

Олена Теліга. «Поетка вогненних меж» 


«Мої дитячі дні…»

У ній сплелися безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрість і незламність. Її називали символом невмирущості української нації. Кожен, хто хоча б одного разу бачив її, не міг забути цієї зустрічі ніколи, настільки приваблював її великий внутрішній чар. Мова про Олену Іванівну Телігу. 

Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилася 21 липня 1906 року в місті Іллінську під Москвою у шляхетній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна (Юлія) Степанівна Качковська була родом з Поділля з сім'ї священика. Батько Іван Опанасович Шовгенов (Шовгенів), народжений на Харківщині, з 1905 по 1911 рік жив і працював у Москві, де був дуже відомим інженером-гідротехником, обіймав високі посади, маючи ранг колезького асесора. Він мав багато нагород від Росії, відзначався орденами, але душа його завжди линула до України.

З 1911 року родина мешкала у Санкт-Петербурзі, де батько був професором університету. Оленка зростала в достатках, під опікою гувернантки, яка навчала її німецької та  французької мов.

У родині всі полюбляли книгу, й Оленка багато читала. Розвинута, рухлива дівчинка робила спроби складати вірші та бавила друзів і родичів жартами зі своїх дитячих поетичних спроб.

Справжнім рідним домом для Олени став пізніше Київ, куди родина переїздить 1918 року і де в 1918–1920 роках батько Олени є професором Київського політехнічного інституту.

У Києві Олена навчається в Жіночій гімназії Олександри Дучинської – найстарішому закладі з гарними традиціями; і вже тут  вивчає українську мову, поглиблює знання з німецької, французької, опановує Закон Божий, історію, арифметику, географію, чистопис, малювання та креслення. 

У січні 1919 року Києв захоплює більшовистська влада, батько як прихильник Української Народної Республіки залишає Київ зі старшим сином і невдовзі від’їжджає до Чехословачини. 

Олена з родиною залишаються фактично без засобів для існування. Влада закриває усі приватні школи, і вона має навчатися у трудовій, де самій треба дбати про шматок хліба. Вона сапала, полола, рубала дрова, спала в сараях на соломі поміж жінок, їздила по селах змінювати речі на їжу, декілька годин проводячи на підніжці вагону. Але коли ця тяжка праця закінчувалася, тоді життя було для неї мов квітка: «Кожний вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене і я для всьго світу». 

Спогади тих літ в її вірші «П'ятнадцята осінь»:

І чула я: мої дитячі дні 

Тікають швидко, як малі ягнята, 

Злітають в діл, ховаються на дні, 

А я не хочу бігти й доганяти.

Немов рослина у яснім вікні. 

Далі буде. 

Джерела:

Олена Теліга [Текст] : співаник: пісні сучасних українських гуртів та виконавців на вірші Олени Теліги з нотами й акордами та аудіодиск з музичним альбомом / Громад. спілка «Творче патріот. об-ня «Муз. Батальйон» ; авт. передм., літ. упоряд. О. П. Кротюк. – К. ; Кам'янське : Видавничий дім «Андрій», 2020. – 47 с. : фот. эл. опт. диск (CD-ROM). – (Нескорений ПроRock).

Теліга О. Ів.  Вибрані твори [Текст] / О. І. Теліга ; упоряд. О. Зінкевич ; авт. передм. Р. Семків ; авт. вступ. ст. Є. Сверстюк. – 2-ге вид. – К. : Смолоскип, 2008. – 534 с. : портр.

***

Багряна А. Анна Багряна про Марію Заньковецьку, Олену Телігу, Вангу, Марію Приймаченко, Славу Стецько [Текст] : оповідання / А. Багряна ; худож. Д. Марцін. – К. : Фірма Антологія, 2016. – 93 с. : іл. – (Життя видатних дітей).

Донцов Д. Поетка вогненних меж. Олена Теліга [Текст] / Д. Донцов. – Торонто : [б. и.], 1953. – 95 с. 

Ільницький М. М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20–30-х років / М. М. Ільницький ; Т-во Знання України. – К. : Т-во Знання України, 1992. – 48 с. – (Б-ка журн. Пам'ятки України : українське відродження: історія і сучасність ; сер. 1. № 2) (Кобза. Сер. 6 ; № 3).

Миронець Н. Олена Теліга [Текст] / Н. Миронець. – К. : Наталія Брехуненко, 2009. – 62 с. – (Великі українці) (Про Україну з гонором і гумором).

Слабошпицький М. Ф. 25 українських поетів на вигнанні [Текст] / М. Слабошпицький. – К. : Ярославів Вал : Журн. "Київ", 2012. – 716 с.

Чемерис В. Л. Амазонка [Текст] : повість / В. Л. Чемерис. – Харків : ЛА Час читати, 2016. – 507 с.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

неділя, 27 березня 2022 р.

Неймовірно, але правда

Протягом 1905 року до читальні бібліотеки записався 3 591 користувач, на 175 менше, ніж торік. Серед них, як і завжди, більшість – чоловіки – 79,95%. За віросповіданням кількість «іновірців» склала 77,6%, серед них – 23,3% жінок. Загалом щомісячне число нових користувачів досить високе: найбільша кількість – 779 у січні, трохи менше – 518 у листопаді, найменша – 87 у грудні. В середньому щомісяця до читальні записувалося 299 нових користувачів.


Фото: https://pixabay.com/



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  



 

четвер, 24 березня 2022 р.

На долоні історії

Уїнстон Черчілль: «Я оптиміст. Не бачу особливої користі бути чимось ще» (завершення)

Політичні гойдалки та кохання всього життя 

Після закінчення Другої світової світ розколовся на дві політичні системи, а Черчілль почав закликати Захід об'єднатися з метою повного «задушення» більшовизму. У повоєнні роки у Великій Британії почалися серйозні економічні проблеми: зростання зовнішнього боргу, погіршення стосунків із сусідніми колоніями. Це призвело до поразки Уїнстона Черчілля на парламентських виборах, і він подав у відставку.

Уїнстон Леонард Спенсер-Черчілль очолює урядову опозицію, але мало з'являвся у Палаті громад, присвятивши себе літературній діяльності. У 1951-му, у віці семидесяти шести років Уінстон Черчілль знову став Прем'єр-міністром Британії. 

Останні роки своєї політичної діяльності він присвятив зовнішній політиці з акцентом на розвиток ядерного потенціалу країни, сподіваючись за його допомогою повернути військову могутність Британії. У відставку був змушений подати за станом здоров'я та пішов з посади прем'єра з усіма почестями.

Особисте життя Уїнстона Черчілля багатьма істориками порівнюється з «красивим любовним романом». Він зустрів своє кохання в 1908 році і відразу одружився з обраницею. Мова про Клементину Хозьєр, дочку лондонських аристократів. Вони прожили разом без трьох років шістдесят. Вона стала його найкращим другом і головним політичним радником. Поруч із неї він переставав бути незалежним Черчиллем,  бо тільки після її схвалення приймав важливі рішення.

Дружина була молодша на одинадцять років, що вважалося великою різницею в ті часи, але вона була справжньою берегинею кохання в їхній сім'ї, єдиною людиною, здатною впоратися з різким і буйним характером Черчілля. 

Клементина народила Уїнстону п'ятьох дітей, кожне з яких було бажаним і палко коханим батьками. Після смерті британського прем'єра дружина продовжувала називати його ідеальним чоловіком, незважаючи на те, що він був завзятим курцем і гравцем, який міг безперервно проводити у казино цілу ніч.

Поховавши чоловіка, Клементина втратила сенс життя і готова була піти за ним. Зупинила крилата фраза Вільяма, вимовлена в роки Другої світової: «За жодних умов не здаватися». Саме ця промова, за її власним свідченням, допомогла пережити втрату і протягом наступних дванадцяти років популяризувати його літературну діяльність, видаючи незакінчені мемуари британського лідера.

Уїнстон Черчілль помер 24 січня 1965 року у віці 90 років. Причиною смерті став інсульт. Похорон відбувся у державному форматі під керівництвом королеви Єлизавети II. Такої честі удостоїлися лише десятеро людей за всю історію Великої Британії.

Церемонія стала наймасштабнішою в історії країни, в ній взяли участь представники 112 країн і всі члени королівської сім'ї. Похорон транслювався багатьма телеканалами в усьому світі в прямому ефірі, що дозволило майже 350 млн людей попрощатися з видатним британцем.

За бажанням самого Черчілля його поховали на блейдонському цвинтарі церкви Святого Мартіна, розташованого неподалік його родового маєтку в присутності лише членів сім'ї та близьких друзів.


Джерела:

Гарт, Джон. Як Черчилль врятував цивілізацію [Текст] : епічна історія тринадцяти років, які ледь не знищили цивілізований світ / Дж. Гарт ; пер. з англ. Я. Губарев.– Х. : Ранок : Фабула, 2019.– 336 с. : фот., карти.

Гаффнер, Себастіан. Черчілль. Біографія [Текст] / С. Гаффнер ; пер. з нім. Р. Осадчук ; відп. ред. О. Жупанський.– К. : Вид-во Жупанського, 2019.– 157, [1] с.– (Життєписи).– Пер. изд. : Churchill. Eine Biographie. 

Гілберт, Мартін. Черчилль [Текст] : біографія / М. Ґілберт ; пер. з англ.: Я. Войтко, Р. Ладохіна.– К. : КМ-БУКС, 2019.– 887 с. : 32 вкл. л., фот.

Делафорс, Патрик. 274 эпизода из жизни Уинстона Черчилля [Текст] / П. Делафорс ; ред. Л. Алексеева ; пер. с англ. О. В. Теплых .– Дн-ск : Либри, 2008.– 224 с. : ил. 

Джонсон, Боріс. Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію [Текст] / Б. Джонсон ; пер. з англ. Ю. Гірич.– Харків : Віват, 2019.– 398 с.– (Біографії та мемуари).– Бібліогр.: с. 373-394.

Сміт, Деніел. Думати, як Вінстон Черчилль [Текст] / Д. Сміт ; пер. з англ. Н. Мочалова.– К. : КМ-БУКС, 2018.– 224 с.

Черчілль, Уінстон. Афоризми та крилаті вислови [Текст] / У. Черчілль ; пер. Л. Дудченко.– [Б. м. : б. и.], 2015.– 208 с.– (Антологія мудрості).


Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  


 

середа, 23 березня 2022 р.

Що читають бібліотекарі

Еріа Ф. Зіпсовані діти [Текст ]: Роман / Пер. з. фр. С. Орлова. – Харків: Ранок. Фабула, 2018. – 336 с. – (Лауреати).

Роман «Зіпсовані діти», є другим романом (хоча за терміном написання був першим) з тетралогії про родину буржуа Бусарделів, відомого французького письменника Філіпа Еріа.

Довідка: Справжнє ім’я автора Раймон-Жерар Пеєль (1898–1971), який походив із заможної родини високопосадовця, брав участь у Першій світовій війні, був актором кіна і театру, сценаристом. Ці обставини вплинули на творчість романіста, який почав писати прозу в 1920-х роках. Перший же роман «Невинний» (1931) приніс йому премію Ренодо. Найвідомішим твором письменника є тетралогія про родину Бусарделів: «Зіпсовані діти» (1939), «Родина Бусарделів» (1944), «Золоті ґрати» (1957), «Час любити» (1968).

Події у романі відбуваються наприкінці 20-х років минулого сторіччя, але це не заважає йому бути цікавим і актуальним у сьогоденні. Теми і проблеми, які висвітлюються у творі, турбують і сучасне суспільство. Головна героїня роману Аґнес Бусардель, юна донька із заможної родини, відверто розповідає свою історію. Маючи достатнє фінансове забезпечення, вона приїздить із Франції на навчання до США. Ця країна вплинула на світогляд дівчини, яка виросла в атмосфері снобізму, міщанських обмежень, лицемірства. Тут вона заводить нові знайомства, відчуває себе вільною від всіляких умовностей, вперше закохується. Але згодом розуміє, що це кохання більше нагадує пристрасть, та душа прагне чогось більш «високого». Багато часу в романі присвячено роздумам, спостереженням, відчуттям оповідачки, що інколи дивує, з огляду на те, що автором є чоловік. Так відчути душевні переживання молодої дівчини!.. Можливо, комусь зав’язка видасться затягнутою і «занудною», але раджу дочекатися цікавих подій, які сповна окуплять повільне розгойдування.

Сюжет починає динамічно розгортатись з поверненням героїні до Парижа, де з’ясовується, що вона з дитинства у родині є «білою вороною» і страждає від фальші, внутрішніх сімейних інтриг, відсутності любові та тепла. Ідилія поважної багатої родини лише утопія. Її члени, перш за все, орієнтовані на заробляння грошей, на створення та утримання репутації і максимального матеріального добробуту свого клану. Аґнес намагається відстоювати свою гідність, погляди, свободу вибору… Не зоставляють байдужими її виваженість, прямота, чарівність.

Особливо сподобався персонаж благородного і доброго Ксав’є (мабуть, такий – мрія багатьох жінок), за долею якого переживала протягом усієї оповіді.

Найнесподіванішим і драматичним виявився фінал. Від останніх глав неможливо було відірватись, і потім книга не одразу відпустила від себе, постійно згадувалися події, фрази. Не дарма авторові за цей роман було присуджено Гонкурівську премію (1939 р.)

Усім, хто полюбляє родинні саги, раджу прочитати усю історію про Бусарделів, від першої до четвертої книги. Ви дізнаєтесь як народилась ця сім’я, як відбулося її перетворення на потужний родинний і фінансовий клан, які драматичні таємниці приховані «у шафі» кожного з поколінь, як вдалося врятувати родину під час тяжких випробувань. Ви познайомитесь із багатьма персонажами, які точно і яскраво виписані автором, живими людьми зі своїми уподобаннями, слабкостями, вадами. В усіх книгах є ще один головний герой – Париж, на тлі якого розгортаються дивовижні події. Оповідь розпочинається у 1813 році і закінчується у 1950-тих.

Запевняю – нудьгувати не будете!

Світлана Пономаренко, 

провідна бібліотекарка відділу документів з питань  мистецтв 




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  


 

вівторок, 22 березня 2022 р.

Досліджуємо історію

«Степові розбишаки», лицарі віри, святі праведники, або Про релігію в житті козаків (продовження)

Тим часом «лицарі віри» бажали не лише втішатися почесними лаврами, але й контролювати підопічних церковних сановників. Історики перебільшують роль інтегративного потенціалу спільного обряду уніатів і православних і применшують роль теологічних критеріїв розмежування церковних спільнот. Нібито людям, окрім звичного обряду, більше нічого не було потрібно. Певні підстави для такої думки, звісно, є. Відомі численні приклади, коли парафіяни-уніати не розуміли, що належать до юрисдикції Риму, не кажучи вже про брак усвідомлення догматичних відмінностей між православʼям і католицизмом. Можна пригадати і безліч випадків богословського невіґластва з боку православних, або сприйняття православним вищим духовенством низки католицьких догматичних і літургійних помилок. Проте, суть справи не в цьому. Козаки, що нібито нічого не тямили в теології, не давали можливості своїм ієрархам дійти згоди з уніатами на так званих «соборах примирення», ініційованих Сигизмундом ІІІ. Під виглядом демагогічного «примирення» король мав намір перетягти нових православних єпископів до унії, сподіваючись зіграти на вадах людської природи: жадібності до почестей, грошей і привілеїв. 

Проте, уряд не враховував іншої еклезіологічної природи Православної Церкви: для неї соборність і дотримання «старовини» (принцип «усі, завжди і всюди») важили більше, ніж централізована структура та ієрархічний авторитет представників єпископату. В очах православних Церква – це єдність кліриків і мирян у «Тілі Христовому», а не лише «непогрішима» церковна ієрархія. Остання, як показувала історія православʼя, могла зраджувати віру, опинятися поза вселенською догматичною істиною; тоді як в час суцільного відступництва ієрархії цю істину могла репрезентувати навіть одна людина у всьому світі (як приклад: св. Афанасія Великий, св. Максим Сповідник, св. Марк Ефеський та інші) Крім того, як численно слабша сторона конфлікту, Православна Церква вбачала в унії підступні задуми «сил темряви»: чим меншими були відмінності між церквами, тим із більшою підозрою оцінював проунійну політику соборний розум Церкви, вбачаючи у ній план «антихристових слуг» створити єдину світову релігію та непомітно розчинити у ній віру Христову.

Урешті-решт, для підозріливості були всі підстави: слабкісь православної догматичної свідомості в Україні наприкінці ХVI – початку ХVII ст. була доконаним фактом. Однією з причин Берестейської унії якраз і була неспроможність руської церковної ієрархії «вести з Римом рівноправний богословський діалог». Тож вона легко відмовилася від православної догматики, втішившись збереженням східного обряду, в якому вбачалася суть віри. 

Тож надмірна латинофобія, в якій часто звинувачувано козаків, була історично мотивована, вони з обуренням сприйняли ідею Петра Могили створити церковне училище за єзуїтським зразком. За спогадами Гаврила Домецького, при заснуванні «київського колегіума від невчених попів та козаків було велике невдоволення: нащо латинське і польське училище заводиться? Цього у нас зроду не бувало, ми й без цього спасалися. Було хотіли самого Петра Могилу й учителів до смерті побити, ледве їх умовили...» Як зізнавався сам ректор колегіуму Сильвестр Косов, «ми висповідалися і чекали, що нами ось-ось почнуть начиняти шлунки дніпрових осетрів...».

Антилатинська позиція козаків, врешті-решт, далася взнаки у виборі нового митрополита Київського після смерті Борецького у 1631 році. Новим митрополитом, під тиском запорожців і вкотре всупереч волі короля, став на нетривалий час консервативний латинофоб Ісая Копинський.

Своєю надмірною пильністю козаки дратували церковних ієрархів, особливо аристократичного митрополита (з 1632 р.) Петра Могилу (сина Молдавського господаря), який вважав, що пастирі мають пасти мирян − «овечок духовних», а не навпаки. Але з «оборонцями віри» вже не можна було не рахуватися. На думку Т. Хинчевської-Геннель, у 30-х роках ХVІІ ст. козацтво яскраво репрезентувало ранньомодерну версію національної ідентичності, виступаючи у зносинах з польськими урядовцями від імені «народу нашого руського старожитньої релігії грецької». Я. Дашкевич охарактеризував означений тип національної свідомості як «конфронтаційний», або «захисний», оскільки він був реакцією на «внутрішню зраду та польське гноблення». При цьому предметом козацької опіки була вже не лише Церква, але й «цілий народ руський», звісно, без її уніатської частини. Значною мірою під тиском запорожців 1635 року сеймовою постановою уніатство та православʼя («уніти» і «дезуніти» – в урядовій термінології) отримали статус рівноправних конфесій, а «православна ієрархія дістала офіційне визнання».


(Далі буде)

Сергій Савченко


Джерело: https://indepnethist.wixsite.com/swbb




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  


 

понеділок, 21 березня 2022 р.

Досліджуємо історію

«Степові розбишаки», лицарі віри, святі праведники, або Про релігію в житті козаків (продовження)


Новий статус козацтва виявився вельми доречним у звʼязку з тим, що через фанатизм єзуїтів і їхнього покровителя короля Сигизмунда ІІІ Річ Посполита втратила характер конфесійно толерантної країни. Зберегти православну віру зусиллями одних лише православних братств і сеймових депутатів було вже неможливо. 1620 року за безпосередньої участі козаків на чолі з Петром Сагайдачним Патріарх Єрусалимський Феофан таємно відновлює православну ієрархію Київської митрополії, ліквідація якої до того часу «складала головний результат зусиль католицької партії». Київським митрополитом «підпільно» став Йов Борецький. Козацький охоронний загін супроводжував Патріарха увесь час його перебування в Україні восени 1620 року, не допустив арешту щойно рукоположених ієрархів, які наважилися прийняти сан всупереч волі короля. Сигизмунд лютував, але заарештувати єпископів не посмів, щоб не спровокувати козаків до радикальних акцій. 

Таким чином, Православна Церква в Речі Посполитій відновила апостольську тяглість своєї ієрархії, без якої її сакраментальне буття немислиме, а в Київській митрополії почало функціонувати дві церковні структури, що претендували на спадкоємність з Руською Церквою часів князя Володимира – уніатська на чолі з митрополитом Йосифом-Велямином Рутським (став главою уніатської митрополії після смерті Іпатія Потія у 1613 році) та православна, очолена Йовом Борецьким.

Останній на радощах ошляхетнив козаків, приписавши їм давньоруську генеалогію. Запорожців названо «рицарськими людьми», частиною «народу руського», що разом із князями Олегом, Володимиром і Ярославом ходив походами на степовиків і греків. Асоціювання козаків із княжими дружинниками стало поширеним літературним топосом. Касіян Сакович вирішив ще більше заглибити козацьке коріння, вивівши його з біблійного Яфета, сина Ноєвого, що «з Сімом покрив отчії секрета». Щоправда, перейшовши в унію, він про це сильно пошкодував.


Далі буде. 

Джерело: https://indepnethist.wixsite.com/swbb


Сергій Савченко




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  


 

четвер, 17 березня 2022 р.

На долоні історії

Уїнстон Черчілль: «Я оптиміст. Не бачу особливої користі бути чимось ще» (продовження)

Наймолодший та найвпливовіший

З перших днів у парламенті Уїнстон Черчілль виступав із різкою критикою на адресу консерваторів, висловлюючи повну незгоду з програмою головного ідеолога країни Джозефа Чемберлена. Приєднання до табору лібералів дозволило йому стрімко злетіти політичними сходами.

Спочатку – заступник міністра колоній, потім – посада міністра торгівлі, потім – міністра внутрішніх справ, через рік Черчілль став міністром військово-морських сил. Він був наймолодшим політиком, який обіймав найвпливовіші пости в Британії.

Очолюючи міністерство військово-морських сил, Уїнстон Черчілль зазнав гучного фіаско: з його провини у Першій світовій війні катастрофічно для Британії закінчилася військова операція в Дарданеллах. Невиправдано загинуло 250 тис. англійських солдатів.

Намагаючись відшкодувати свою провину, політик подав у відставку і записався добровольцем на фронт. Через кілька років, коли «пристрасті» навколо Дарданелл стихли, Черчілль знову повернувся в уряд, де обійняв посаду міністра військового постачання. Оскільки належним чином себе не проявив, був змушений взяти на кілька років «політичну перерву», повністю відійшовши від політики. Тобто амбіціі, але справа та добробут рідної держави – понад усе. Не виправдав, перед собою у тому числі, збирайся з думками та проводь роботу над помилками.

Він повернувся лише з початком Другої світової, коли Німеччина вдерлася до Польщі, після чого Велика Британія оголосила війну Адольфу Гітлеру. Черчеллю було запропоновано стати Першим Лордом Адміралтейства, який має право голосу у Військовій раді. Він ніколи не обіцяв вічного миру своїй країні й був одним із небагатьох, на думку влади, здатним привести націю до перемоги.

Зосередивши у своїх руках усі головні важелі мобілізації країни, Черчілль зумів зійти на вершину влади та стати прем'єр-міністром Британії. Рішучість, завзятість і тверезе оцінювання ситуації дозволили британському прем'єру успішно вести війну до перемоги, створивши коаліцію зі США та СРСР.

Непримиренний противник більшовизму, між Гітлером і Сталіним вибрав останнього, іншого виходу не було. У травні 1942 року він із американським і російським лідерами Франкліном Рузвельтом і Йосипом Сталіним підписав «Атлантичну хартію» про створення антигітлерівської коаліції, що визначала економічний і політичний світопорядок у країнах-союзниках після перемоги у Другій світовій війні.

У 1945 році лідери Великої Британії, США та СРСР провели Ялтинську конференцію, яка визначила політичну карту світу в повоєнний час. 

Далі буде.


Джерела:

Гарт, Джон. Як Черчилль врятував цивілізацію [Текст] : епічна історія тринадцяти років, які ледь не знищили цивілізований світ / Дж. Гарт ; пер. з англ. Я. Губарев.– Х. : Ранок : Фабула, 2019.– 336 с. : фот., карти.

Гаффнер, Себастіан. Черчілль. Біографія [Текст] / С. Гаффнер ; пер. з нім. Р. Осадчук ; відп. ред. О. Жупанський.– К. : Вид-во Жупанського, 2019.– 157, [1] с.– (Життєписи).– Пер. изд. : Churchill. Eine Biographie. 

Гілберт, Мартін. Черчилль [Текст] : біографія / М. Ґілберт ; пер. з англ.: Я. Войтко, Р. Ладохіна.– К. : КМ-БУКС, 2019.– 887 с. : 32 вкл. л., фот.

Делафорс, Патрик. 274 эпизода из жизни Уинстона Черчилля [Текст] / П. Делафорс ; ред. Л. Алексеева ; пер. с англ. О. В. Теплых .– Дн-ск : Либри, 2008.– 224 с. : ил. 

Джонсон, Боріс. Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію [Текст] / Б. Джонсон ; пер. з англ. Ю. Гірич.– Харків : Віват, 2019.– 398 с.– (Біографії та мемуари).– Бібліогр.: с. 373-394.

Сміт, Деніел. Думати, як Вінстон Черчилль [Текст] / Д. Сміт ; пер. з англ. Н. Мочалова.– К. : КМ-БУКС, 2018.– 224 с. 

Черчілль, Уінстон. Афоризми та крилаті вислови [Текст] / У. Черчілль ; пер. Л. Дудченко.– [Б. м. : б. и.], 2015.– 208 с.– (Антологія мудрості).



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  



 

середа, 16 березня 2022 р.

Що читають бібліотекарі

Ге-Полікен К. Вага снігу / Крістіан Ге-Полікен ; пер. з фр. Ростислава Нємцева. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2021. – 224 с.

Гімн півночі й один із найсильніших романів цього сезону.

Крістіан Демьоль. Le Devoir

Книга з назвою «Вага снігу», прочитана зимовими засніженими днями, мала певний символічний сенс. Молодий канадський письменник Крістіан Ґе-Полікен в своєму романі перемежає людські долі та засніжені землі, які стали в’язницею для людей з невеличкого села. Книга-монолог, книга-опис, книга-роздум, де кожна частина це – відлік не тільки часу, а й висоти снігового покрову, який з кожним днем стає все вищим. 

Історія боротьби за виживання ускладнена тим, що один із героїв потрапив в автомобільну аварію, допомоги чекати нема звідки, а припасів все менше і менше. В той же час природа начебто намагається випробувати людей в сніговій пастці, пробуджуючи потаємні страхи, розгубленість, злість або насильство. Але, все одно обов’язково прийде весна, сніг зійде і все розставить по своїх місцях.

Роман для тих, хто любить психологічну напругу при повільному розгортанні подій, обмежений простір дії, наслідки стихійного лиха і загальну постапокаліптичну атмосферу. Особлива структура побудови роману теж створює власний химерний вплив, бо глави – виміри снігу, а діалоги, думки і опис йдуть суцільно, сповільнюючи читання та створюючи враження повільного снігопаду.

Юлія Зюлева, вчений секретар




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  


 

вівторок, 15 березня 2022 р.

Досліджуємо історію

«Степові розбишаки», лицарі віри, святі праведники, або Про релігію в житті козаків

Питання про козацьку релігійність належить до кола найбільш міфологізованих в українській історіографії. Наразі ми не занурюватимося в історіографічне безмежжя теми, що є суміжною з гостро дебатованою проблемою українського та російського православʼя. Тож переадресовуємо предметний інтерес до новітніх узагальнюючих студій монографії С. Плохія, написаної в межах теорії політичного прагматизму та ситуаційного вибору, та текстів І. Лимана, що продовжують романтично-народницьку ідеалізацію в дусі етнографічної белетристики Д. І. Яворницького. 

Не претендуючи на всебічне висвітлення феномену козацької релігійності, спробуємо стисло зупинитися на кількох характерних епізодах конфесіоналізації Запорозького козацтва: участі козаків у відновленні православної ієрархії 1620 року, коли запорожці вперше усвідомили себе «захисниками віри»; використанні православної риторики Богданом Хмельницьким для аргументування «священної війни» з Польщею; житті та вірі Петра Калнишевського, якому судилося стати символом завершення козацької доби.

До Берестейської унії (1596) дослідники практично не фіксують проявів особливої християнської побожності серед козаків, попри наполегливі спроби агентів Римського Престолу залучити їхню військову потугу до антиосманської ліги. В ідеологічному обґрунтуванні повстань Криштофа Косинського (1591–1593) та Северина Наливайка (1596) релігійні мотиви не присутні. «Степові розбійники», «розбишаки», «непевні люди», «ребеллянти», «бунтівники», уходники, бортники − такими були обриси суспільного сприйняття козацтва у Великому князівстві Литовському, а згодом і в Речі Посполитій. Анархічний компонент у міфологізованому образі козаків, власне, нікуди не зник і в подальшому, актуалізуючись у політичних доктринах новітньої доби. Щоправда, він був дещо притлумлений іншими ідейними нашаруваннями − «борців за волю і незалежність України» від <...> (далі маємо динамічний список ворогів), «справжніх демократів» і «лицарів православної віри». До творення останнього образу особливо спричинився Д.І. Яворницький, погляди якого стали ледве не «канонічними» в межах національно-патріотичного наративу: «При усій патріархальній простоті і при усьому гультяйському житті запорозькі козаки завжди вирізнялися глибокою релігійністю та щирою, але не святенницькою, побожністю. Захист предківської віри і православної церкви складав основу всього їхного життя...».

При усій авторитетності Яворницького, історики нині скептично ставляться до такої оцінки, наприклад, щодо «завжди». С. Плохій пише про те, що вперше козаки звертаються до релігійних аргументів у спілкуванні з річпосполитським урядом лише у 1610 році, що стало реакцією на «наступ унії на Київщині». Становище позбавленої власної ієрархії та загнаної у підпілля Православної Церкви тоді справді було дуже тяжким. Сеймова боротьба православних шляхтичів не давала бажаного ефекту, єдине чого досягли депутати – це обіцянка уряду не плутали православних із уніатами, а прямо і недвозначно, як писав П. Жукович, визнати окремою стороною правових відносин. До того ж, «коли виявилося, що захист православʼя має наслідком позбавлення деяких прав та привілеїв, пани відмовилися захищати релігійні інтереси...». 

Складалося враження, що православʼю на Русі настає кінець, а новопостала уніатська структура, претендуючи на канонічний ієрархічний звʼязок із Київською митрополією, проголосила себе єдиною законною Церквою «старожитнього народу руського». Оскільки майже весь єпископат перейшов до уніатів, а ті єпископи, що лишилися вірними православʼю, до 1620 року вже померли (Гедеон Балабан і Михайло Копистенський), православний народ лишався без архипастирів. Нових священників формально мали право поставляти лише уніатські владики, що робило православні перспективи в країні доволі сумними. І прикметно, що саме в цю мить Запорозьке козацтво проголошує себе захисником «істинної віри», а гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний разом із Кошем Війська Запорозького демонстративно вступає у Київське Богоявленське братство. Завдяки цій пропагандистській акції Православна Церква дістала потужного протектора, а козацтво – релігійну легітимацію своєї політики. Русь отримала нову політичну еліту, яка прийшла на зміну спольщеній і покатоличеній руській шляхті та княжій верстві. В реаліях ранньомодерної теорії та практики леґітимності саме еліта творила засади історичної та геополітичної субʼєктності того чи іншого народу. 


(Далі буде)

Сергій Савченко


Джерело: https://indepnethist.wixsite.com/swbb 



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут