Діалоги з мистецтвом

 Дніпровській «Музі» – 50!

 

Про Муз-Богиньок, напевно, кожний знає ще з розділу шкільної програми про грецьку міфологію: були вони доньками громовержця Зевса і Мнемосіни – богині пам'яті, було їх дев’ять, і вони опікувались поезією, мистецтвом і наукою (а спробуйте згадати хто чия покровителька?), дружили з Аполоном, мешкали на вершинах гір Гелікон і Парнас…

Як не дивно, та у нашому місті «проживає» своя «Муза» – під такою назвою існує фонтан, який було споруджено у 1974 році біля театру опери та балету і урочисто відкрито 30 вересня. Проеєкт притеатральної площі з оригінальним фонтаном та зоною відпочинку належить відомому архітектору Павлу Нірінбергу.

Це був перший у Дніпрі музичний фонтан, який за допомогою кольору «відігравав» звуки. У центрі квадратної чаші встановили жіночу фігуру, котра тримала в руках театральну маску – вона символізувала одну з муз мистецтва (комедії) Талію. Автором скульптури Музи став відомий у місті скульптор Юрій Павлов. Передбачалося, що вже за рік у фонтані з’явиться ще одна муза – Мельпомена, але цього чомусь так і не сталося.

Під час відкриття фонтану Талію оточували 116 світильників, а в самому фонтані працювало 770 струменів води, які «вигравали» Перший концерт П. Чайковського для фортепіано з оркестром.

За словами фахівців, «мелодію записували на магнітофон і за допомогою звукової частоти вони перетворювалися на електричні сигнали, а після – відповідно тональності, зони звучання запалювалися різними вогниками: низький тон – фонтан підсвічувався червоним кольором, середній – зеленим, високі тони – перехожі бачили синій колір. Паралельно було чутно музику».

Відкриття фонтану стало справжньою культурною подією для мешканців міста, і невдовзі водограй увійшов до складу визначних місць. Майже усі намагались подивитись на таке диво і красу, їхали навіть з віддалених районів. Місце відпочинку одразу полюбилося – тут прогулювались глядачі до початку театральних вистав, закохані призначали побачення, молоді подружжя робили на фоні водограю весільні фото, студенти мистецьких закладів жартома звертались до Музи про допомогу під час складання іспитів…

Наприкінці 1990-х років фонтан біля театру вирішили реконструювати. Ремонт тривав кілька років, і лише 2002 роботи було завершено. Тепер у ньому працює 190 струменів із водою та переливається вона різними кольорами на шести каскадах. Для того, щоб водограй функціонував, потрібна величезна кількість води. Об’єм фонтану сягає 672 кубометри, а кожну годину в небо злітає 3,5 тони води.

Зараз обличчя нашого міста швидко змінюється, з’явилось багато креативних новітніх ідей, які втілюються в архітектурних проєктах та неймовірних арт-об’єктах. Стосовно будівлі театру опери і балету, та театральної площі, що його оточує, чутні критичні голоси : «застаріла ідея», «для новітніх часів потрібно кардинальне оновлення фасаду театру і площі», «радянський реалізм» та інші. Можливо…

Але містяни до цієї пори люблять свій фонтан «Муза» і свій театр – ДніпроОперу, якому цього року теж святкуватимемо півстолітній ювілей.

Для усіх зацікавлених радимо познайомитись з виданнями з історії мистецтва та архітектури нашого краю, які зберігаються у нашій книгозбірні.

 

Світлана Пономаренко,

провідна бібліотекарка

відділу мистецтв ДОУНБ

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

 

Діалоги з мистецтвом

ДОУНБ – 190 років. 
Простір для діалогу з мистецтвом

 

У травні 2024 року Дніпропетровська обласна наукова бібліотека ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія святкує ювілей. Вік доволі поважний: є що згадати, про що розповісти!
Відділ літератури з питань мистецтва є структурним підрозділом Ювілярші, який понад 45 років дарує користувачам зустрічі зі світом прекрасного: цікавими книгами, творчими особистостями, креативними ідеями. За ці роки зусиллями багатьох бібліотечних співробітників вдалося сформувати та зберегти один із найбагатших і яскравіших фондів із питань мистецтва в нашій області. Відділ став сучасним інформаційним центром, культурним простором для занять творчістю, місцем для спілкування і вільного діалогу митців і шанувальників мистецтва. Про нас знають і нас поважають мешканці громади.

Ми пишаємось, що серед наших користувачів художний керівник і головний режисер легендарного театру «Крик» Михайло Мельник, народний художник України Григорій Чернета, проректор академії музики Валерій Громченко, директор Будинку мистецтв Валентина Слобода, студенти і викладачі мистецьких відділень навчальних закладів, аматори і учасники самодіяльних колективів, шанувальники мистецтва.
Свого часу колективу відділу успішно вдалося реалізувати соціально-культурний проєкт «Арт-резиденція у бібліотеці», у межах якого відбулися виставки творчих робіт, зустрічі з митцями, майстер-класи з малюнку, ораторського мистецтва, вишивки, міні-концерти музичних виконавців, діяв Кіноклуб ім. Данила Сахненка. (Публікацію про цей досвід було надруковано у журналі «Бібліотечна планета»).

Також цікавими для користувачів і для нас стали проєкти з популяризації Книги: конкурс соціального плакату «Книга серед нас» (разом із відділеннями дизайну ДНУ ім. Олеся Гончара та мистецько-художнім коледжем), «Книга в інтер’єрі театру» (з обласним Молодіжним театром), «Буктрейлер» (серія рекламних роликів про популярні книги), відеополиця «Звуки музики: література і музика» (більше дізнатись можна на сторінці бібліотечного сайту «Відеогалерея» https://www.libr.dp.ua/videogall.html
    Сьогодні відділ мистецтв, окрім традиційних бібліотечних та інформаційних послуг, пропонує низку сучасних електронних сервісів і можливостей: доступ до електронних каталогів бібліотеки; користування Інтернетом та WI-FI тощо. На сайті бібліотеки співробітники відділу підтримують інформаційні сторінки: «Вернісаж талантів», «Діалоги з мистецтвом», «Арт-галерея», «Світ захоплень», «Студенту на замітку», «На стіл освітянам», «Рекомендуємо почитати» та інші.

У відділі продовжують діяти мистецький салон «Експромт» і соціально-культурний проєкт «Art-резиденція», в межах яких відбуваються різноманітні інформаційні та просвітницькі заходи і діє інформаційний простор, присвячений видатним діячам культури і мистецтва та подіям культурно-мистецького життя, кіноперегляди тематичних циклів, виступи творчих колективів, виставки митців, творчі зустрічі тощо.

    Від початку повномасштабного вторгнення російської армії до нашої країни відділ є не тільки простором, де можна долучитися до прекрасного світу мистецтва, він став місцем щотижневих зустрічей для мешканців нашого міста та вимушено-переселених осіб, яким зараз

в умовах війни вкрай необхідна підтримка ментального здоров’я, психологічне розвантаження та спілкування. Ми стали острівцем спокою для переселенців із Харкова та Маріуполя, населених пунктів Донецької області, які не тільки постійно долучаються до заходів відділу, а ще й демонструють свою творчість. Зокрема у відділі було відкрито виставку вишитих робіт «Яскрава ниточка любові біжить за голкою» пані Олени Лазько з с. Великої Новосілки Донецької області, а також міні-експозицію її робіт, Сергій Пепенко з Харкова дарував учасникам заходів вокальні твори. Спільно з Меморіальним музеєм-садибою В.І. Немироваича-Данченка та М.О. Корфа з Великоновосілківської громади Донецької області у відділі організовано виставку робіт вишивальниці-аматорки з Донеччини Зінаїди Никифорівни Малтабар «Треба ви^ш/_жити», які врятували її близькі родичі під обстрілами зі зруйнованого російськими окупантами будинку.
    Від початку повномасштабного вторгнення ми відчули наскільки згуртовані наші люди, наскільки вони готові підтримати та допомогти один одному. Ми вдячні редакції журналу «Кіно-театр», зокрема головному редакторові Ларисі Іванівні Брюховецькій, яка відгукнулася на наше звернення та подарувала бібліотеці 6 номерів журналу за 2022 і 2023 роки, які були в наявності у редакції на момент нашого звернення, але відсутні у бібліотеці, бо від початку війни передплата на періодичні видання припинилась.
    Ми вдячні всім, хто всі ці роки був поряд з нами, відвідував наш відділ і наші заходи, брав участь у них. Запрошуємо всіх зацікавлених приєднуватись до нас і відкрити для себе безмежний, багатогранний і прекрасний світ мистецтва. А прекрасне, безумовно, допомагає людині жити, особливо у часи прискорених технологій, випробувань і війн.

 

Альбіна Лисенко, завідувачка відділу документів з питань мистецтва,

Світлана Пономаренко, провідна бібліотекарка відділу документів з питань мистецтва

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

 

 

Діалоги з мистецтвом

Початок телеепохи у Дніпрі

Цього року виповнюється 65 років телебаченню Дніпра. 30 квітня 1958 року відбулась перша передача Дніпропетровського телецентру.

Рішення про будівництво телевізійного осередку у Дніпропетровську ухвалила міська рада у грудні 1955 року. Для будівництва комплексу було обрано територію, яка ще в 1930-ті роки вважалася південною околицею міста. Тоді тут розташовувався міський розплідник дерев. Головний аргумент до розташування у цьому місці телецентру – височина, що панує над історичним центром міста.

Телецентр облаштували на вулиці Льва Толстого. Ці квартали були засновані в 1910–1915 роках, перед революцією, і вважалися останніми кварталами старого Катеринослава. Перша назва вулиці – Куріннá, потім вона називалася ім’ям письменника. Будівництво телецентру дало вулиці нову назву – Телевізійна.

Телецентр почали будувати 1956, у 1958 році закінчили. Тоді ж встановили і дніпропетровську телевежу, яка до цієї пори височить над нагірною частиною міста. Її чудово видно за десятки кілометрів. 

30 квітня о 17:00 відбулася перша передача. Фахівці-історики і старожили міста згадують, що спочатку на екрані телевізорів з'явилася заставка «Показує Дніпропетровськ» (телевізори були на той час у квартирах поодиноких мешканців). Слово взяв тодішній керівник міста – голова міськвиконкому Микола Гавриленко. Він привітав телеглядачів із визначною подією – початком регулярної трансляції телепрограм. «Історія зберегла імена тих, хто брав участь та готував першу передачу. Ось їхні імена: директор телестудії М.Т. Горяний, звукорежисер Микола Дібрівний, телеоператор Леонід Плещенко, режисер із Харківської телестудії (прізвище не встановлено), перший диктор Наталія Нікітіна, асистент режисера Станіслав Пацюченко, помічник режисера Євгенія Северіна, працівник адмінгрупи Юхим Уманський, кіномеханік Володимир Демченко. За пультом апаратної знаходилися інженери та техніки В.М. Візун, Ю.П. Сальников, В.Д. Карт, Л.В. Дуднікова, а передавачами керував інженер І.І. Живило» (за дослідженнями дніпровського історика і краєзнавця М. Кавуна).

Передачі дніпропетровського телецентру спочатку приймалися в радіусі 60–80 кілометрів. Охоплювали вони лише вечірній ефір і транслювалися лише кілька годин. Однак, невдовзі відбувся стрімкий розвиток телебачення. Зростає охоплення населення телемовленням, містяни активно купують телевізори.

На місцевому телеканалі з’являються інформаційні випуски «Новини дня», в подальшому – «Дніпровські новини». У липні 1958 року маленькі глядачі подивилися першу передачу для дітей, а дорослі мали можливість переглянути перший концерт мистецької самодіяльності. Виступав творчий колектив Будинку культури тресту №17, який споруджував телецентр. Концертну програму вів співробітник багатотиражної газети тресту В.Д. Каневський, який згодом довгі роки очолював музичну редакцію студії. Також цього року у програмі місцевого телебачення з’являються ретрансляції театральних вистав.

Спливали роки, але до кінця 80-х Дніпропетровська студія телебачення залишалася єдиним телемовником у нашому місті. Зі змінами у суспільстві та із затвердження ринкових відносин змінилася структура телебачення країни, з'явилася ціла мережа нових ТВ-каналів і «центрів впливу» на них. «Стара» студія збереглася, але неодноразово зазнавала реорганізацій. У «нульові» роки це був «Дніпропетровський Державний», згодом на базі телецентру виник «51 канал», потім «UA: Дніпро». Наразі з травня 2022 року – «Суспільне Дніпро».

Більше дізнатись про історію створення і розвиток телебачення у місті й області можна з книжкових і газетно-журнальних публікацій, які зберігаються у фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо!

 

Світлана Пономаренко,

провідна бібліотекарка відділу мистецтв ДОУНБ

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

Пунктир

Леся Українка – найбільша мрійниця нашої літератури. За своє коротке життя вона встигла видати лише кілька збірок, що стали з часом безсмертними. Кожен твір – літературний скарб, який треба перечитувати. Мова і про поезію, і про прозу. Читайте, і вам відкриється справжня Леся. 

(завершення)

«Смерть – це велика всесвітня, космічна самота».

«Стане вінцем лиш тоді плетениця тернова, коли вільна душею людина по волі квітчається терном».

«Сум не має дна».

«Трудно вірить, щоб погану одіж могла носить якась ідея гарна».

«Усе відбивається в пісні, як в морі».

«Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука, чи пісня й думка кволі?».

«Хто любить, той уподобитись може до любого і тілом, і душею».

«Хто не був високо, той зроду не збагне, як страшно впасти».

Григорій Сковорода. Тарас Шевченко. Іван Франко. Леся Українка [Текст] / авт.: Л.В. Ушкалов, Т.М. Панасенко; худож.-оформлювач О.М. Артеменко. – Луцьк : Волинська обл. друкарня, 2012. – 472 с.

Мірошниченко, Л.  Невідомі автографи Лесі Українки / Л. Мірошниченко // Слово і час. – 2008. – № 1. – С. 72–78 : фото. 

Рева, Л.  Незбагнена велич. Леся Українка в дослідженнях і критиці / Л. Рева // Вісник книжкової палати. – 2007. – № 7. – С. 41–44.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

На долоні історії

Василь Стефаник: 

 «Буду свій світ різьбити, як камінь…»

(продовження)

Тяжким для письменника став 1914 рік: почалася Перша світова, у лютому 1914-го померла дружина, залишивши його з трьома малолітніми дітьми. Він залишається з дітьми у Русові. Сучасники згадують: «Громадське життя завмерло зовсім, не стало тих, що його творили, забрала їх цесарська влада на війну... Світ забитий дошками і привалений надгробними каменями». Із початком війни йому перестала надходити пенсія посла. Доводилося сутужно. Господарство занепадало, борги збільшувалися.

Стефаник оповідав, що до нього в Русів приходило немало офіцерів із частин, що стояли в дооколичих місцевостях, говорили, що знають його як письменника і висловлювали своє визнання. Він, звісно, ризикував, тому що був відомою людиною, крім того послом, і тому його могли в будь яку хвилину заарештувати. В березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника таки заарештували, але через кілька днів з вибаченнями відпустили. 

Через воєнний стан ніякої ширшої діяльності він розвинути не міг, окрім того що допомагав жінкам, дітям солдатів, оберігав від різних податків і поборів, викликаних війною.

Якийсь час Стефаник жив у Відні, де після тривалої перерви розпочав другий період своєї творчості, що охопив 1916–1933 роки.

У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії та народження радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу «Діточа пригода» (1916 р.). Того ж року він пише новелу «Марія», яку присвячує пам'яті Івана Франка. За «Марією» письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду склали п'яту збірку – «Вона – земля», видану у 1926 році  та присвячену пам'яті батька, який вже помер. 

Уважно стежив Василь Семенович і за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності,  гаряче вітав утворення УНР, наголошуючи, що в Наддніпрянщині «в найбільшій величі встає новий світ». До речі, він очолював урядову делегацію ЗУНР, яка приїжджала у січні 1919 року до Києва у зв'язку з проголошенням Акту Злуки.

Його нова збірка відкривалася новелою «Дорога», напівавтобіографічною за змістом. В ній – образ поета, який «любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи», «який віддав усього себе приреченим і обездоленим», дорога як образ тяжких випробувань, які випадають на долю людини. 

Сучасники, згадуючи Стефаника у 20-ті роки минулого сторіччя, підкреслювали, що він був дивний і нервовий, якийсь внутрішній неспокій гнав його з місця на місце. Снятин, Русов, потім знову Снятин. Так Стефаник тоді переживав творчу гарячку, виношував думку в художній формі показати настрої селянських мас, їхній рішучий протест проти окупації панської Польщі. «Цілий народ лежить тепер в муках, як жінка, що дитину плодить», – цитата з його листів того часу. 

У 1924–1926 роках його твори охоплюють все більше верств читачів і стають відомі в Америці. 1924 року в Харкові виходять «Кленові листки» у серії «Бібліотека українських письменників». 

Збірка «Земля» отримує дуже схвальні відгуки, зокрема літературознавець Дмитро Могилянський підкреслює «..нова книжка Стефаника, це скарб нашої літератури, а сам автор – кращий її творець». І ще з відгуків: «Він так прихилився назавжди до українського села й до життя українського селянства, а одно й друге було і є невичерпним джерелом Стефаникової творчості».  

До цього ж періоду належить новела «Серце». Твір, у якомусь сенсі підсумковий.  Стефаник згадує тут чимало людей, які потрапили до списку заборонених радянською ідеологією, тому друкувалася лише перша частина присвяти друзям. 

Сучасники у ті часи бачили його таким: «Проникливий погляд сумних, ледь лукавих очей таїв у собі щиру теплоту. І у його очах, і в постаті і в поведінці панував погідний глибокий роздум навіть тоді, коли жартував… Свої твори він читав просто, а притаманний йому глибокий роздум надавав словам глибини і вагомості. Дуже спокійно малював страшну картину бездонного горя… всі сиділи мов зачаровані…»

Усього за цей період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів.. Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературне значення, ніж новели («Моя література, – писав він, – в моїх листах»). Найповнішим виданням доробку письменника є «Повне зібрання творів» у 3-х томах 1949–1954 рр.

Далі буде. 

Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

 

На долоні історії

Василь Стефаник. «Неначе птах, який співає…»

(продовження)

15 травня 1890 року Стефаник дебютував статею «Жолудки наших робітних людей і читальні». У цьому «дописі» вже було багато від майбутнього Стефаника: любов до мужика, наївна віра про те, що писав. Дебют був помічений громадськістю. Порушена тема виявилася актуальною, і майже не було номера без посилань на його статтю. 

Період 1897 року має назву «Сторожинського», тому що Стефаник перебував того часу в приятелів у Сторожинці. Саме тут на лоні гірської природи він вирішив завершити початі у Кракові твори. У чернівецькій газеті «Праця» 1897-го року з'явилися новела «Виводили з села», потім «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-самісенька». Вони привернули увагу літературної громадськості глибоким і оригінальним трактуванням тем з життя села. Підписані вони були криптонімом «С», і під час першого прочитання цих творів професор Степан Смаль-Стоцький заплакав від вражень. 

«Синя книжечка» – це сповідь про розорення села, про те, як гірко сприймає  це селянин.

«Синя книжечка» – маленька, але важненька. Сила її велика, бо вона отворить очі на страшну кривду», – писав літературознавець автор есе-біографії Стефаника «Кров на чорній ріллі» Роман Горак. Не всі зрозуміли автора, посилаючись на те, що у творі мало веселості. В одному з своїх листів він доповідав: «Веселості у нашого народу є дуже багато, але в моїм серці веселості мало…. веселість народу чую.., але я чую над тим гомоном тучу…»

Літературна критика сприйняла перші публікації з великим захопленням, як твори зрілого і надзвичайно талановитого автора. Після появи «Синьої книжечки», як відзначала Леся Українка, Стефаник «став знаменитістю». Наступного року у Львові з'явилася друга збірка письменника «Камінний Хрест», на початку 1901-го – третя – «Дорога».

Видавши збірку новел «Дорога», Стефаник залишив навчання в університеті та виїхав із Кракова. На той час стосунки з батьком дуже ускладнилися. Літературна робота виснажувала, заробітки з неї були мізерними. Важко переживав Стефаник і смерть матері, яку кохав до нестями і  мав із нею тісний духовний зв’язок. Леся Українка, зустрівшись з ним у 1901-му в Чернівцях, відзначила хворобливий настрій новеліста. 

До цього ж періоду відноситься його сум стосовно смерті його першого кохання Євгенії Бачинської. Не збереглося жодних листів, лише рядочки у новелі «Серце» з присвятою. 

«Його літературна мова набагато краща, сильніша і поетичніша, ніж мова інших письменників. Є в ній чар поезії», – так писав його його краківський товариш Вацлав Морачевський.

На початку ХХ-го сторіччя Стефаник припиняє літературну діяльність і з 1901 року осідає в Русові.

Далі буде. 

Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

На долоні історії

Василь Стефаник. «Митець із врожденим талантом» (продовження)

У 1890 році через участь у «Покутській трійці» – таємному творчому об'єднанні духовно близьких митців-земляків, до складу якої входили також Лесь Мартόвич і Марко Черемшина, Стефаника виключили з Коломийської гімназії. Освіту продовжив у Дрогобицькій імені Франца Йозефа, де свого часу навчався Іван Франко. Майбутній письменник знову поринає у громадсько-культурну роботу – вже як член селянської «Українсько-руської радикальної партії». На формування його світогляду значний вплив мали ідеї Михайла  Драгоманова та Івана Франка. Наступна гімназія  теж не залишила в нього приємних вражень: польські професори утискували українську молодь і  багато хто з них любив заглядати до чарки.

Стефаник-студент розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує діяльність як публіцист. У 1890 році виходить його перша стаття – «Жолудки наших робітних людей і читальні». А у 1893–1899 роках він пише і друкує в органах радикальної партії та «Літературно-науковому віснику» низку статей, де йшлося про вболівання за народну долю. 

Після закінчення Дрогобицької гімназії в 1892 році Стефаник стає студентом лікарського факультету Краківського університету. Університет цей був одним із найдавніших у Польші. Серед викладачів Стефаника було багато знаних лікарів.

Його товарищами були діти заможних батьків, які належали до товариства «Академічна громада»: «В нашій …громаді ми сходилися щовечора читали часописи, слухали читачів…».

За визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття». Замість студіювання медицини він поринає у літературне та громадське життя Кракова. Значний вплив на нього мала плеяда письменників «Молода Польща».

Краків на той час був центром польського модернізму, що позначилося на формуванні Стефаника як митця: він розпочав свій шлях саме із модерністського жанру. Тоді він написав новели «Камінний хрест», «Вечірня година», «Дорога», «Палій», інші твори.

Як член Радикальної Партії він багато виступав на селянських мітингах, викривав антинародний характер державних інституцій, став свідком жорстоких репресій над непокірними селянами, сам зазнав переслідувань. 3 серпня 1895 року Стефаник був заарештований і відправлений до в`язниці. Арештували його на основі доносу священника, але арешт мав профілактичний характер. Після цього батько відмовився фінансувати його навчання, його кредиторами на довгі роки стали друзі. Нема пояснень і того, чому Стефаник не користувався стипендією та не підробляв репетиторством.

З цим періодом пов’язана одна з перших історій кохання письменника. Його музою стає Софія Окуневська, теж член радікальної партії, дивовижна красуня. В неї закохувалися, вона відмовляла, погрожували вбити її та себе, та до цього не доходило. Їй пророкували блискучу кар’єру піаністки. Вона чарувала Стефаника своєю європейськістю. Яким він тоді був? Молодий, гарної будови, з буйною чорною чуприною, приємний на обличчі, добре вихований.

До цього ж періоду належить його знайомство з Ольгою Кобилянською, письменницю полонив його літературний стиль: «Мабуть самі не знаєте, як гарно пишете, я рада, що пізнала вас». Ольга стала його довіреною особою та подбала про вихід «Синьої книжечки».

У 1896–1897 рр. він пише ряд поезій у прозі та пробує видати їх окремою книжкою під заголовком «З осені». Праця не зацікавила видавців, письменник знищив рукопис. Це – час особливо напружених літературних шукань Стефаника, намагання відійти від застарілої описово-оповідної манери попередників.

Далі буде. 

Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут