Тюркські загадки українського сфінкса
(продовження)
У руках козак тримає кобзу або бандуру. Ногайці та казахи знають інструмент із назвою «кобиз» або «кил-кобиз» («кил» – волос, як і в слові «кекил»). Давній кобиз був смичковим, а не щипковим, як кобза «Мамая», що ближча до лютні. Вона потрапила в Україну в ХVІ ст., була припасована до місцевих смаків і отримала тюркську назву. Як розповідав нащадок запорожця Іван Россолода історикові Дмитру Яворницькому, «кобза […] скидається на вагани, тільки вона кругліша й пузатіша, з кружечком посередині, з вузенькою ручкою, з дірочками на ручці і зі срібними струнами. Довжини буде аршина півтора». Невідомо, коли в Україні з’явилася бандура, чия назва завдячує грецькій пандорі. Бандура ближча до арфи: коли на ній граєш, то струни не треба притискати до грифу, як на лютні. Бандура має більше струн та іншу техніку гри. У ХІХ ст. вона витіснила кобзу і перебрала на себе її назву. Хоча це й різні інструменти, однак їхні назви стали синонімічними. «Кобзо ж моя, дружино вірная, бандуро моя мальованая», йдеться в одній пісні.
Відмінність між кобзарями та бандуристами зникала, проте, в давнину їхній репертуар відрізнявся. Європейська лютня була аристократичним інструментом, призначеним для творів високого стилю, натомість для розваг слугували простіші інструменти, як-от гітара. Схоже, що в козаків кобза, на відміну від демократичнішої бандури, мала таке саме застосування. Тож невипадково, що найголовніша збірка поезії Тараса Шевченка називалася «Кобзар», а не «Бандурист». Як зауважив знавець історії української музики Олександр Кошиць, в основі репертуару кобзарів була дума: пісня ліро-епічного змісту. Це «мелодійний речитатив, де слово панує над музикою», до того ж думи «дуже трудні для виконання й недоступні через те широким масам співаків. Утворювалися самими учасниками оспіваних подій за зразками спершу пісенними, а далі літературними. Побудовані на спеціальній українській скалі, повній орієнтальних мелізматичних прикрас, які надають їм великої імпресивності».
Ближче до сучасності ногайський епос виконували під акомпанемент смичкового кил-кобизу і щипкової домбри. Струни кил-кобизу сплітали з кінського волосу (про це промовляє й назва), а домбра мала жилаві струни, як і більшість давніх струнних інструментів. Український фольклор знає бандуру із золотими струнами, а Іван Россолода говорив про срібні струни кобзи. Звісно, це метафора, адже масове виробництво металевих струн, зокрема посріблених, з’явилося лише в ХІХ ст. Теперішні ногайські джирау (співці) грають переважно на домбрі. Твір сучасного співака й композитора Арсланбека Султанбекова «Домбира» став знаковим для ногайців і вельми популярним у Казахстані та Туреччині. Утім, кил-кобиз давніший за домбру, адже на пізніші інструменти поширювали і його назву. Так сталося не лише з лютнею в Україні, названою кобзою, а й із гармошкою, що її кубанські ногайці називають кобизом. Звук кил-кобизу відповідає урочистому співу епосу, а домбра личить виконанню ліричних і ліро-епічних пісень. А лірика молодша за епос.
Загальнотюркська традиція вважає творцем кобизу і першим співцем епосу міфічного діда Коркита. Дві струни кобизу, сплетені зі 104 кінських волосин, мали густий, повний обертонів, тужливий звук. Смичок був схожим на бойовий лук, здатний обривати життя. Виконавець епосу – не проста людина, а бакси́ – шаман, посередник між живими та мертвими. Його кобиз вважали священним. Легковажний зухвалець, який брав у руки кобиз, не будучи посвяченим у таїнство виконання, наражався на кару вищих сил. Співець епосу урочисто оповідав про богів і героїв, занурював живих у світ мертвих, причащав до того, що виходило за межі повсякдення. Епос знає тільки мертвих героїв, адже лише незвичайна смерть посвідчує героя. Тож епос увічнює діяння героя як взірець, критерій розмежування добра і зла, слави та ганьби. Епос упорядковує світ живих, без нього все перетворюється на хаос і зникає безвісти.
Кобиз у руках бакси́ не народжував трагедії з духу музики, бо трагедія, як і лірика, молодші за епос. Смерть героя не трагічна, вона епічна. Принаймні у світі архаїки, де те, що згодом стало мистецтвом і літературою, існувало в нерозділеному стані міфу, що розкривався в епосі. Як і картина «Козак Мамай», епос не є ні реалістичним відбитком, ні грою довільної фантазії. Він позначає ідеальний образ і передає його в таїнстві посвячення, що символізує вмирання та відродження. Це таїнство було справою лише чоловіків. У більшості архаїчних суспільств існували чоловічі спілки, у які не допускали жінок, бо жінка уособлювала сімейний простір: упорядкований і захищений, а тому – звичайний. Натомість надзвичайне виявляли там, де чоловіки наражали себе на смертельний ризик, а тому мали можливість підвищити власну соціальну вагу. За твердженням німецького історика культури Генріха Шурца, у чоловічих спілках початок таїнства позначав звук певного музичного інструмента, тому жінки щодуху тікали за межі його чутності, зачинялися в сімейних хижах, «інакше вони захворіли б». Сенс посвячення полягав у тому, щоб відокремити хлопчика від матері та перевести його у світ чоловіків. Його піддавали болісним випробуванням, побиттю, приниженню, кпинам, запамороченню від алкоголю тощо – усе це символізувало смерть. Тому, хто торкався смерті й оживав, себто народжувався в новій якості, сповіщали священні міфи, що окреслювали зразки поведінки та будову своїх суспільств.
Далі буде.
Владислав Грибовський,
к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».
На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.
Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065
Більше про бібліотеку тут
Немає коментарів:
Дописати коментар