Сторінки

четвер, 31 травня 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Головкина, Ирина Владимировна. Побежденные: [Текст]: роман / И.В. Головкина (Римская-Корсакова). – М.: [б. и.] 1993. – 223 с.

Роман «Побежденные» Ірини Головкіної захоплює з перших сторінок, відразу переймаєшся життям героїв, разом з ними плачеш та смієшся, робиш висновки.
«Побежденные» – це трагічна історія двох аристократичних родин , які прагнули вижити і побудувати відносини у  новому ворожому середовищі  у роки червоного терору та  репресій. У ті часи дворян, які залишилися в живих, переслідують, засилають, розстрілюють ...
У центрі роману  доля князя Олега Дашкова, білогвардійського офіцера, пораненого у  Криму, засудженого на сім років таборів. Він    намагається почати життя з чистого аркуша під чужим прізвищем. Шляхетна, мужня, розумна людина. Людина, що  тільки через походження виявилася у цьому «новому світі» абсолютно зайвою, майже жебраком та  ізгоєм.
 Єдине світло у вікні для Олега   його улюблена Ася (Ксенія), талановита піаністка, ніжна й трепетна дівчина, народжена для любові,  що опинилася в цьому  жорстокому світі . 
Герої роману намагаються зберегти свою культуру, моральність, честь, любов, та й взагалі право на життя:"Мы хотим жить, учиться, быть счастливыми, но мы уже приговорены — вопрос о сроках только". 
Дивуюсь і одночасно захоплююсь тим, звідки бралися сили у головних героїв, в таких неймовірно складних умовах, як вони  зберігали почуття власної гідності. Адже щасливими у ті часи, на думку автора,  можуть бути тільки негідники і зрадники,  з розвиненим інстинктом самозбереження. 
Якщо вам подобаються складні книги про людей з трагічною долею, з неймовірними випробуваннями, книги  про велику силу духу – читайте цей роман.

Ірина Овсяннікова, бібліотекар відділу читальних залів




 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter
 Замовити книги можна  тут

середа, 30 травня 2018 р.

Родовід пам'яті

Селянська родина Цекот 
з Волинського Полісся (продовження)

Перехід Прокопа Цекота на проживання до Кам’янки може свідчити про те, що батько не зміг виділити йому окремої ділянки землі. Авраам Цекот наділив землею лише Івана, Гната та Йосипа. Прокоп, який на момент смерті батька вже мешкав у Кам’янці, серед спадкоємців не позначений. Та попри це Прокіп Цекот зміг розбудувати власне господарство, збудував велику хату (на фото), яка стояла в кінці, який зараз серед населення Кам’янки називається Бобер. Згодом увійшов до числа членів піщанського сільського сходу, який складався з мешканців сіл Піщи, Кам’янки і Острів’я. Це підтверджується документами, які зберігаються в ДАВО. Під рішеннями піщанського сільського сходу за 1915 р. всюди стоїть прізвище Прокопа Цекота, щоправда підписувався він не сам, оскільки був неписьменний .
Незважаючи на те, що Прокіп Цекот був, фактично, «чужим» для мешканців Кам’янки, місцева громада його прийняла. Це й не дивно, адже села Кам’янка та Піща входили до одного церковного причту і люди, звісно, знали одне одного. Щоправда, односельці ще довгий час не запрошували Прокопа Цекота стати хрещеним батьком своїх дітей. Хрещення для сільських мешканців було однією з важливих подій у житті, тому хрещеними батьками дитини намагалися брати близьких людей. До 1910 р. Прокоп Цекот був хрещеним батьком і поручителем на весіллях винятково мешканців Піщі. В метричних записах піщанської церкви ім’я Прокопа Цекота зустрічається часто, але лише у 1910 р. він став хрещеним мешканця Кам’янки .
Рік смерті Прокопа Цекота невідомий. Швидше за все він помер не у рідних місцях. Справа в тому, що з початком Першої світової війни Пульмовська волость увійшла до прифронтової смуги. Влітку 1915 р., коли розпочався наступ австро-німецьких військ, місцева російська адміністрація евакуювала майже всіх мешканців Піщі, Кам’янки та інших навколишніх сіл вглиб Російської імперії – під Брянськ, Курськ, Тамбов, Орел тощо. 
Щоб скласти уявлення про цю подію, наведемо уривок зі спогадів одного з переселенців із сусіднього Берестейського повіту. «Сотні підвід, – згадував він, – помалу їхали на схід. По дорозі були встановлені харчові пункти. Там давали хліб і гарячу страву. Була пізня осінь, кінець листопада, йшов дощ, по ночах заморозки» . Не дивно, що в таких важких умовах люди гинули, особливо старі й малі. Прокопу Цекоту на той час було понад 50 років. Якщо він і пережив переїзд, то помер уже в евакуації, бо після 1919 р., коли волиняни стали повертатися до своїх домівок, його ім’я в метриках не згадується.
У шлюбі з Тетяною Яківною Королюк Прокоп Цекот мав восьмеро дітей: Івана, Килину, Костянтина, Дениса, Домнікію, Марфу, Трохима, Тетяну.
Іван, Денис і Домнікія померли у ранньому віці.
Килина Прокопівна Цекот (1888–1977). У 1905 р. пошлюбилася з Кузьмою Михайловичем Омельчуком з Кам’янки. У цьому шлюбі народилося четверо дітей: Тетяна (1908), Олена (1913), Іван (1923), Микола (1928). Мешкала в Кам’янці.
Марфа Прокопівна Цекот (1899–1970). У 1924 р. вийшла заміж за мешканця села Кам’янки Сопрона Уляновича Писачука. Вони мали четверо дітей: Марину (1928), Ганну (1930), Галину, Василя.
Трохим Прокопович Цекот (1902–1975). Одружений був двічі. Вперше – з Мариною, від якої мав дітей Миколу, Ярину (1930) і Надію (1933). Другий раз – зі Степанидою Левковою Королюк. Діти від другого шлюбу померли у ранньому віці.
Тетяна Прокопівна Цекот (1906–?). У 1928 р. стала до шлюбу з Кузьмою Сильвестровичем Жучиком, від якого мала двох дітей – Сидора і Миколу.
Ігор Кочергін
(далі буде)

Витоки. Вип. 1 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.–  146 с.: іл.




Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:Facebook Twitter

вівторок, 29 травня 2018 р.

Світзнань нових видань

Тарнашинська, Л. Шевченко –поет сучасний» : прочитання крізь призму  шістдесятництва.  [Текст] / Л.Тарнашинська – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2017.  - 270 с. 


Період шістдесятництва сам по собі  є грунтовним історично-культурологічним контекстом, представленим значними  іменами  та подіями. 
Презентоване монографічне дослідження  містить персоналізовані  студії про відлуння творчості великого Кобзаря у поетичному, літературно-критичному, літературознавчому, прозовому, драматургічному, мемуарному, епістолярному  напрямках. Яким постає Шевченко з точки зору епохи, що стала повітрям свободи та творчих осяянь для багатьох, дає відповідь і автор видання,  і творіння Ліни Костенко, Василя Симоненка, Євгена Сверстюка, Валерія Шевчука, Романа Лубківського. 




 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут




пʼятниця, 25 травня 2018 р.

На долоні історії

«Японська література – ескізи східної душі» (продовження)

У 9 столітті  в Японії на часі  вже інша антологія – «Кокінсю».  Мова  про збори старих і нових пісень, на  змісті яких позначилося те, що   відбувалося у  країні. Родова знать відсторонилася від державних справ і поклала всі турботи на своїх намісників, часи будівництва і реформ минули,  двір віддався розвагам,  витонченісті, блиску  й пишності.  «Кокінсю» - настільна книга зразкового японця, знання її віршів вважалося обов'язковим для аристотократії. Окрім цього,  збірка   має роль поетичного підручника, в якому   понад 1000 віршів розділених на цикли «Весна»,  «Літо»,  «Осінь»,  «Любов», «Розлука». Кожен цикл  має свої епітети  й метафори. Підсумовуючи, говоримо, що вже тоді  поети епохи  Хейан довели мистецтво танка до досконалості. 
Японці в ті далекі роки вже знайомі зі створеної  у Китаї технікою ксилографічного друку і застосовують її для поширення  священних буддійських книг, але, якщо справа йшла про літературу, до друку ніколи не вдавалися. Вся художня література Хейан написана тільки від руки, бо каліграфія також ставилася до ряду витончених мистецтв.
Не менш важливу роль відігравав і  папір, на якому писали. Мова про знаменитий японський папір «васі», його фактуру, різноманітність,  відтінки світла, прикраси (іноді його покривали золотими і срібними кульками) і, звичайно ж, ілюстрації -  прекрасні кольорові картини в стилі «яма-то -е». Зміст літературного твору сприймалося в нерозривній єдності з усіма цими, здавалося б, зовнішніми атрибутами, кожен з яких у своїй сукупності був об'єктом естетичної радості.
«Золотим століттям» класичної літератури в Японії, прийнято вважати твори Хейанської епохи (9-12 століття), названої так по найменуванню столиці раннього феодального держави Хейан( в перекладі «мир,  спокій») , нині місто Кіото. 
З тих пір дійшли до нас твори прози , а саме «Повість про старого Такеторі» - що  є найранішою. Вона з'явилася наприкінці 9  на початку 10 століття. Історія не зберегла імені творця і, хоча, зв'язок повісті з народною казкою безперечний, переконливою є й авторська інтонація. Можливо сказати й про те, що  автор людиною був освіченою, не з чуток знайомою  з літературою Індії та Китаю. 
«Повість про старого Такеторі» літературознавці називають «праматір'ю» усієї подальшої японської прози. Хейанська проза (розквіт кінець 10 початок 11 сторіччя), відрізняється різноманітністю не тільки за змістом, але й  за формою і включає в себе практично всі жанри: новела, есе, повість, роман, наприклад, «Прадавні повісті». Також унікальною особливістю прози цього періоду можна вважати  її ліричний характер. Проникливе розкриття духовного життя, почуттів і переживань людини, як головне завдання оповідання явище, що не має аналогів у світовій середньовічній літературі. Така властивість частково пояснюється тим, що більшість творів, у всякому разі найзнаменитіші,  написані жінками.
До речі й авторство хірагана належить жінкам і якщо ви придивитесь до цієї  слогової азбуки, побачите –її  своєрідну жіночу м'якість та плавність у написанні.  
 Чому ж саме  представницям «слабкої статі» належить першість літературного авторства?   Вони мають багато вільного часу, який проводять  лише у палацових покоях  тому що усунуті від участі у суспільному житті. Вони начитані, освічені і   вкладають в свої твори всю силу нерозтраченої енергії  й таланту. Творіння їх призначені для вузького кола аристократії, бо творці літератури й були її споживачами. Ліричний початок особливо виразно бачиться в щоденниках ( «ніккі») -    розповідях про подорожі, епізоди з  повсякденного життя, історії кохання, а іноді  й цілого життя.  У цьому випадку можна згадати  «Непрошену повість» Нидзьо -  придворної пані та фаворитки екс - імператора Го-Фукукакусі (1243-1304 р.р.). Написана сто з гаком років після закінчення епохи Хейан повість, проте,  створена цілком в руслі літературної традиції цього «золотого періоду».  Зайве свідчення того, яким великим був вплив цієї культури на весь наступний розвиток японської літератури. Позначився у цьому  «жіночому» русі і  новий жанр -  есе, родоначальницею якого є  Сей –Сьонагон, творчість якої датована 10-11 віками. Найвідоміший її твір «Записки у головах». 
Акцентую  ще на декількох речах. Для японців сонце, вітер, гори, дерева і водоспади – споконвіку були богами та  безпосередніми учасниками життя людей.  З іншого боку буддизм, який на той час вже був широко поширений  говорив  про тлінність всього  сущого, про те що життя лише коротка мить  у ланцюзі перероджень. Ледь не вищим критерієм  є сприйняття прекрасного в зв'язці з відчуттям смутку, коли людина радіючи красі, усвідомлює її недовговічність. Головною перевагою вищезгаданих  жіночих творів безперечно є відображення  своєрідної «радісті-страждання» або як прийнято переводити це поняття «сумної чарівності речей».
І ще одна цікавість, крім «сумної чарівності речей» належить японським жінкам і всесвітня першість у створенні    - роману епопеї  з 54 глав «Гендзі –Моногатарі», датованого 1004 роком і написаним Мурасакі Сікібу. Цей роман став безперечним поштовхом для розвитку майже усіх літературних жанрів:  драми, поезій, роману, повісті, оповідання, казки. Його й сьогодні залюбки читають вже у  сучасному адаптуванні. 
Тобто, як бачимо, у цих контекстах  жінки таки правлять світом. Японським, зокрема.   І роблять це впевнено, але ненав'язливо. Як справжні мудрі жінки :)

(далі буде)
Олена Ємельянова, 
головний бібліотекар сектору соціокультурних проектів і зовнішніх зв'язків






 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
 Замовити книги можна  тут





четвер, 24 травня 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Сигал, Эрик. История любви [Текст]: роман / Э. Сигал. – М.: ЭКСМО; СПб.: Домино, 2008. – 192 с. 

Чуттєвою хвилею легкості, закоханості і каплею суму овіяний роман Еріка Сігала «Історія кохання». Ця книга, написана 1970 року одразу ж стала бестселером на ринку і того ж року роман екранізували. В головних героях, Олівер та Дженніфер, впізнає себе чимала кількість пар. Він – двадцятирічний студент Гарвардського університету, який вивчає юриспруденцію. Три роки поспіль знаходиться в списку кращих на курсі, учасник факультетської збірної з хокею. Вона – студентка музичного факультету Редкліффского коледжу з звичайної родини. Здавалося б між ними немає нічого спільного, проте доля вирішує інакше. Випадкова зустріч цих двох змінює їх життя назавжди. 
Читаючи роман ви поринаєте в чуттєвий світ першого кохання. Разом з Олівером ми навчаємося як жити розраховуючи тільки на себе, як варто боротися за своє кохання. Дженні ж розкриває нам силу жіночої любові, мужності і турботи за близьких. Прочитавши цей маленький роман, який вже купило 20 мільйонів чоловік, ви теж будете зачаровані, зворушені, захоплені. Неважливо, скільки вам років – 15 або 50, немає значення, хто ви – романтична панночка або суворий батько, бездушний молодик або турботлива бабуся – все одно ви не зможете стримати сліз і ніколи не забудете цю історію кохання.

Єлизавета Сибирьова, бібліотекар патентно-технічного відділу





Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут 

середа, 23 травня 2018 р.

Родовід пам'яті

Селянська родина Цекот 
з Волинського Полісся (продовження)

3 жовтня 1866 р. Аврама Степановича викликали на допит, на якому він показав, що мав 41 рік від народження, був православного віросповідання, неписьменний, за 10-ю ревізією записаний до числа селян села Піща, під судом і слідством ніколи не перебував . Слідство тягнулося ще рік. Його наслідком стало те, що всі селяни, як було записано в справі, «визнали провину» і змушені були заплатити штраф у розмірі одного карбованця сріблом [8, арк. 108]. Слід зазначити, що Авраам Цекот не був серед призвідників «бунту», але навіть така його участь у цій справі свідчить про власну позицію, яка не збігалася з положеннями Селянської реформи, що її пропонувала тоді російська влада.
Точна дата смерті Авраама Цекота невідома. Однак в ДАВО зберігається справа, в якій зазначено, що у 1887 р. відбулося засідання волосного суду Пульмовської волості, котрий розділив землю, залишену в спадок між дружиною Авраама Цекота і його синами Гнатом, Йосипом та Леонтієм (Левком) . Отже, цілком можливо, що Аврам Цекот помер у 1887 р., бо спадок, як відомо, відкривається лише після смерті власника.
Що стосується нащадків Авраама Цекота, то достеменно відомо про семеро його дітей: Гната, Івана, Параскеву, Онисія, Йосипа, Прокопія, Леонтія (Лева). 
Гнат Аврамович Цекот народився у 1848 р. Одружений був з Домнікою Леонтіївною, від якої мав дітей Григорія (1870), Наталю (1873), Кузьму (1876), Олену (1883/4), Степана (1891). Помер 30 грудня 1906 р. від сухот. Жив у Піщі.
Іван Аврамович Цекот 1851/52 року народження. Одружувався двічі. У 1873 р. із Параскевою Максимівною Богут, а після її смерті – з Марією Юхимівною Максимук у 1892 р. мешкав у Піщі. Відомо лише про одну його доньку від другого шлюбу – Олену (1894).
Параскева Аврамівна Цекот народилася у 1853/54 р. У 1874 р. вийшла заміж за селянина із села Затишшя Семена Львовича Яковініча.
Онисія Аврамівна Цекот народилася у 1857/58 р. У 1877 р. вийшла заміж за Сопрона Никифоровича Остапука з Піщі.
Йосип Аврамович Цекот 1859 чи 1860 р. народження. Був одружений двічі: перший раз – у 1879 р. із Ганною Матвіївною Євфимуковою, від якої мав дітей Євдокію (1888), Харитину (1890), Євстафія (1893). Вдруге – у 1910 р. із Марфою Петрівною Прилепою, від якої народилися Степанида (1912) і Михайло (1914). Мешкав у Піщі.
Леонтій Аврамович Цекот народився у 1865/66 р. У 1890 р. одружився з Кате-риною Іванівною Карамач із села Затишшя. Після одруження переїхав жити до дружини в Затишшя. Нам відомо лише про двох його доньок: Пелагею (1898) і Олену (1905).
І, нарешті, Прокоп Аврамович Цекот (мій прапрадід) народився у 1863 р. Як і батько, був похрещений у Казансько-Богородицькому храмі села Піща. Православного віросповідання. 11 листопада 1883 р. у віці 20 років узяв шлюб із мешканкою с. Кам’янка Тетяною Яківною Королюк 1866 року народження. Поручителем нареченої виступав Сопрон Никифорович Остапук, чоловік старшої сестри Прокопа Онисії. Вінчав священик Іван  Голоскевич .   Одружившись,  Прокіп  Цекот   пішов  у  прийми  до  дружини  до Кам’янки (фото), тим самим започаткувавши кам’янську лінію Цекотів, які мешкали тут протягом наступних 70 років.
Дату заснування Кам’янки визначити важко. У Кліровій відомості 1796 р. таке поселення не зазначене, отже, її виникнення припадає вже на початок ХІХ століття. На той момент, коли до Кам’янки переїхав Прокіп Цекот, село було невеликим, втім, як і зараз, і належало до причту Казансько-Богородицького храму с. Піщі . Село лежить на відстані п’яти кілометрів від Піщі та одного кілометра від озера Острів’янського. Населення складалося з декількох десятків сімей. За метричними записами другої половини ХІХ ст., які зберігаються в ДАВО, можна визначити і прізвища селян. Їх було всього 14, із них найбільш розповсюдженим були такі: Прилепа, Шульга, Карамач, Омельчук, Песотчук і мої предки Королюки. Родини з такими прізвищами і досі живуть у Кам’янці.
Ігор Кочергін
(далі буде)
Витоки. Вип. 1 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.–  146 с.: іл.



 Більше про бібліотеку тут 
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

вівторок, 22 травня 2018 р.

Світ знань нових видань

Старостін, Валентин. Дніпро: символ міста. Будинок Хріннікова = Dnipro: The city's Symbol. The Khrinnykov House [Текст] / В.Старостін. – Дніпро : Герда, 2017. – 136. : іл. фото . –(Пам'ять міста)

Будинок Хріннікова – один з найважливіших історичних об'єктів Дніпра.  Видання доповнює попередні дослідження, упорядковує події та факти, що були висвітлені іншими авторами, додає нові відомості. Як будинок сприймався громадськістю та мистецтвознавцями, про  першій кіносеанс у його залі, які виставі йшли під його дахом, втрата будівлею звання «візитівка міста» та його повернення – про це та багато інших подробиць на підставі архівних джерел у цьому маленькому змістовному виданні.  





 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter
 Замовити книги можна тут

понеділок, 21 травня 2018 р.

Неймовірно, але правда

Значним недоліком в житті Бібліотеки та великою перешкодою для її подальшого розвитку залишалось питання про приміщення, недостатність світла, переповнення її книгами та публікою, ветхість самої будівлі, небезпечної в пожежному стані, - всі ці умови незручності бібліотечного приміщення були очевидні для всіх та голосно волали про покращання. Питання про нове приміщення для Бібліотеки було розглянуто на засідання Ради  30 вересня. На засіданні Ради Бібліотеки «…председатель Совета Г.А. Залюбовский сообщил, что Городской Голова предполагает поставить на очередь вопрос о закрытии канавы по Проспекту (что возле дома Липавского) и о возведении на этом месте городского здания, специально назначенного для городской общественной Библиотеки». Рада Бібліотеки постановила: запропонувати Міській Управі прийняти в допомогу на зведення будівлі для Бібліотеки основний капітал Бібліотеки, в розмірі до 2000 крб.; просити Голову Ради Г.А. Залюбовського брати участь в засіданнях Міської управи із зазначеного питання.

Отчет о состоянии Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1895 год [Электронный ресурс].– Екатеринослав, [1896].– 39 с.– Текст. дан.– Режим доступу: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=15 (дата звернення: 14.05.18).– Загл. с экрана.





 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

пʼятниця, 18 травня 2018 р.

На долоні історії

«Японська література – ескізи східної душі»

Японська література, як  тінь, що вислизає. Зрозуміти її до кінця неможливо, якщо недоторкнешься      своєю душею, до японської душі. Лише в цьому випадку  можливо  відчути справжні  вібрації  цього  східного феномену. Але  серце  для цього потрібно мати особливе :)
Класичній японській літературі понад тисячу років. Вона  народилася у восьмому віці  існувала до другої половини 19 століття,  а коли в Японії впав феодальний лад, вийшла на світову арену.
Протягом цього часу література країни висхідного сонця не залишалася однорідною, змінювалася кількісно і якісно, чуйно відображаючи зміни, що відбувалися   у житті держави.
 У порівнянні з великими стародавніми цивілізаціями Азії - Індією, Китаєм, Іраном, Японія молода країна,  її державність сформувалася не раніше 6-7 століть. Отже, культура на японських островах розвивалася під впливом материкових духовних цінностей, а посередниками в освоєнні цього багатства стали найближчі сусіди Японії - корейці. Вони першими навчили японців грамоті,   саме від них японці взяли китайську писемність. В кінці 405 року вчений кореєць Вані познайомив японців з сусасно.  Однак, китайська азбука була зовсім чужою  для мови японської і  тільки коли у 8 столітті була винайдена японська складова азбуки – кана (хірагана, катакана) і наприкінці дев'ятого століття нарешті створена фонетична абетка, здатна гнучко і точно передавати всі нюанси рідної мови,  тоді і  почала швидко і плідно розвиватися національна література.
Від тих давніх часів збереглися прекрасні твори, хоча за довгі століття багато безповоротно загинуло у вогні пожеж, стихійних лих, в нескінченних феодальних міжусобиці. Але і того, що збереглося, досить, щоб судити про неповторну оригінальність і високу художньому досконалість ранньої японської літератури.
У всіх народів першим і величним пам'ятником національної літератури є поезія. Ще задовго до знайомства з китайською культурою з'явилися в Японіїі чарівні народні перекази і вже  у   4 столітті звучали  вони в палацових покоях, як  ліричні танки.
Японські вірші довірливі і  сповнені потаємного сенсу. Танка (три рядки) і хоку (чотири) розташовують до мовчання,здається, що сказане вголос слово порушить викликане віршами настрій. У вхід в японське житло ви почуєте легкий передзвін захитаного вітром дзвіночка, який висить на карнизі будинку або на гілці дерева і як би запрошує підійти і прочитати, написане на прикріпленій до нього паперовій смужці танка або хокку.
Любов до поезії і пісні виникла в ті далекі часи, коли літератури як такої ще не було. «Клімат, образ правління, віра, дають кожному народу особливу фізіономію, яка більш-менш відбивається в дзеркалі поезії» -,  писав Олександр  Пушкін Один з найдавніших звичаїв японців - довіряти свої почуття віршамі висловлювали завдяки їм  своє горе і радість, надії і відчай. Щоб любити та писати  такі вірші потрібно глибоко розуміти природу, насолоджуватися видом квітки, що розпустилася, туману,  що сповзає з гір, червоними листями клена. Японці до цього спроможні. 
Найдавніший літературний пам'ятник має назву  «Кодзікі» ( або «Запис про справи давнини»), датований  він початком 8 століття – в ньому  легенда про те, як вигнаний з небес на землю бог вітру, споруджуючи палац для себе і молодої дружини проспівав першу коротку пісню - танка, саме проспівав, тому що вірші в давнину співалися.
В японській поезії немає рим. Неприйнятна для неї  інтонаційні наголоси. Танка частіше народжувалася в палацових покоях,  а хоку на волі в безпосередньому спілкуванні з життям.Кращі вірші давнини були зібрані в антології «Манйосю» ( «Міріади литтєвий»). Це сталося наприкінці 8 століття.  Неприйнято було у Японії видавати збірки віршів окремих поєтов і лише час від часу складалися свого роду «домашні антології». Припускають, що саме така антологія аристократичного  сімейства Отомо і лягла в основу знаменитої «Манйосю»: 4500 віршів з них 4173 танки, а також старовинні перекази, стародавні культові обрядові пісні та класичні вірші, прославлених майстрів .
«Словно черные ягоды тута,
Черный волос твой влажен,
И хоть падает снег, словно белая пена,
И бушует метель, ты пришел, мой любимый,
Не напрасно тебя я так сильно любила!»
У цих рядках  вся суть танка - іносказання, лаконізм,  концетрація почуттів.



Олена Ємельянова, головний бібліотекар 
сектору соціокультурних проектів і зовнішніх з'вязків 



(далі буде) 


Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 17 травня 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Абгарян, Наріне. Манюня. Дорослим, які вміють посміятися над собою, і дітям, яким цікаво, яке ж дитинство було в їхніх батьків [Текст]: повість / Н. Абгарян ; пер. з рос. В. Прокопович; худож. Т. Філатова. – Київ: Рідна мова, 2016. – 376 с.: іл.

Кожна жінка мріє про романтику. Ну, там, про принца на білому коні, про червоні пелюстках троянд, застеляли навколишній антураж, про нескінченні компліментах, які сиплються, як з рогу достатку. Вже так воно природою заведено, що жінки - охочі до романтики істоти. Їх хлібом не годуй, дай тільки романтикою насолодитися. 
Кожен чоловік мріє про те, щоб його залишили в спокої. Щоб не вимагали скакати на білому коні, наповнювати квартиру пелюстками троянд і сипати компліментами. "Ну які тобі ще потрібні компліменти, якщо я весь вже твій?" - розводить руками чоловік і перемикає серіал на футбол. От не знаю, яким місцем думала природа, коли створювала цих чоловіків. Ось прямо вся в тривожних роздумах!

Трилогія «Манюня» - це колосально наповнене джерело гарного настрою. Наріне Абгарян (до недавнього часу маловідома вірменська письменниця) вміє повертати дорослих у дитинство. Історія ведеться від імені Наріне, в якої є чудова подружка Маня (вона ж Манюня) – дівчинка-шибайголова з маленького провінційного містечка Берд. Через свій нестримний характер, вона разом із подружкою постійно втрапляє у різні комічні ситуації. Це те саме тепле, пустотливе і сповнене веселих пригод дитинство, що його кожна людина згадує, як найщасливіші миті життя. Кожен розділ книги починається з імені винуватці всіх подій – Манюні, і продовжується коротким висловом про описувані пригоди: «Манюня, або як ми спочатку шукали панами, а потім рятували сина Ба», «Манюня, або що робить велике кохання з маленькими дівчатами», «Манюня їде на концерт, або Як можна змусити гніватись Бетховена». Погодьтесь, звучить досить заманливо. 
В Наріне Абгарян чудово виходить створювати неповторні образи. Тож сувора Ба (бабуся Мані) постійно сварить дівчат за їх скоєні шкоди, але ж може і почастувати смаколиками за гарно накритим столом. А Юрій (батько Манюні) – доросла людина, інженер, який не може зайнятись особистим життям, бо страшиться невдоволення і погроз Ба. 
«Хто б насмілився відмовити Ба в допомозі? Ніхто! Жити хотіли всі».
 В цих та інших персонажах чудової повісті всі ми можемо впізнати себе – звичайних людей зі звичайними проблемами. Але манера, в якій подаються всі ситуації, викликає купу гарного настрою та усмішку на обличчі, бо зі сторони ці пригоди виглядають неймовірно смішно.
І хоча ця історія пропонується для читання дітям, вона буде неодмінно цікавою і всім іншим. Бо в кожному з нас живе та маленька дитина, що мріє про неймовірне і всіма можливими способами намагається втілити бажане у життя. Тож знайдіть її в собі разом з героями цієї чудової трилогії!
Олександра Залогіна, бібліотекар відділу читальних залів



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна  тут

середа, 16 травня 2018 р.

Винахідники, віват!

Юні винахідники - майбутнє України!

Наталія Погасій – наймолодша, талановита винахідниця Дніпра. 
Вперше ми познайомились з Наталією на урочистому заході присвяченому «Дню винахідника і раціоналізатора України» який проходив у патентно-технічному відділі  КЗК «ДОУНБ ім. Первоучителів слов`янських Кирила і Мефодія» у  2012 році. Тоді Наталя презентувала свій винахід стосовно застосування нових технологій в навчальному процесі загальноосвітньої школи. На питання: «Чому виникла ідея?» юна винахідниця розповіла, що зараз у школах на уроках алгебри, при вивченні теми «Тригонометричні функції для наочності, кращого розуміння учнями даної теми, а також при розв’язуванні тригонометричних задач використовують тригонометричне коло. На початку викладання теми учням пояснюють базові поняття і залежності тригонометрії саме за допомогою одиничного кола. Але вже через короткий проміжок часу учням пропонується таблиця основних тригонометричних величин, яку вони мають обов’язково вивчити на пам`ять. Зрозуміло, що більшість старшокласників вивчають її «як-небудь» - і як наслідок не тільки  не можуть пригадати значення тригонометричних величин, а й забувають  про те саме коло і як ним користуватись. Через це при подальшому вивченні теми виникають значні труднощі з розв’язуванням більш складних прикладів. Саме тому Наталією було розроблено принцип дії та виготовлення діючої моделі рухомих одиничних кіл, які дозволяють проводити різнобічні демонстрації природи тригонометричних залежностей і співвідношень. Пропоновані моделі є простими і не коштовними у виробництві і робота з моделями не вимагає спеціальних навичок. Ці моделі будуть цікавими для дітей будь-якого віку, а також для дорослих.
Наталя дуже талановита та активна дівчина. Вона брала участь в конкурсі «Винахід року» який щорічно проводиться Державною службою з метою популяризації винахідницької діяльності серед широких верств науково-технічної громадськості України, заохочення роботодавців до впровадження у виробництво результатів інтелектуальної праці, а також для виявлення талановитих і перспективних розробок і привернення до них уваги як вітчизняних, так і іноземних підприємців та інвесторів. «Надія винахідництва України», яку отримала корисна модель «Математичний конструктор» (патент № 70202). Автор і патентовласник - Наталія Едуардівна Погасій . До речі,  вона  була наймолодшим учасником конкурсу.
Наталія була також переможцем і  у секції науково-технічної творчості та винахідництва відділення технічних наук. За результатами своєї роботи «Розробка та виготовлення діючих моделей одиничного кола та їх застосування» зарахована на I курс Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара на механіко - математичний факультет за державним замовленням.  Є вона й  переможцем Дніпропетровської області у III етапі Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів – членів Малої академії наук України.
Свої патенти, юна винахідниця створювала на базі нашої бібліотеки, в нашому патентно - технічному відділі. Вона  приймає активну участь в усіх заходах нашої бібліотеки, зокрема патентно-технічного відділу, а  також демонструвала свої винаходи на  бібліотечних бенефісах  до Дня міста у парку  імені Лазаря Глоби.
Ось така вона, наша винахідниця.

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічним відділом



 Більше про бібліотеку  тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

вівторок, 15 травня 2018 р.

Світ знань нових видань

Черевик,  Ю.И. Дореволюционный Екатеринослав.  [Текст]  / Ю.И. Черевик. – Днепр: Монолит,  2018. –  516 с.:  фото -  рус., англ. язык

Історія Катеринослава. Тема завжди цікава та приваблююча, тим більш , якщо спирається на архівні джерела. До вашої уваги нове видання  у документально-художньому форматі відомого краєзнавця Юрія Черевика. Світське та духовне життя міста у  дореволюційний  період, якими були наші  предки, як виглядав Олександр Пушкін , коли приїхав до Катеринослава, які клуби та з якими іграми та послугами існували, як з'явився головний проспект, що зараз носить ім'я Дмитра Яворницького, як  була народжена наша бібліотека та цікаві подробиці про тих, хто стояв у витоків її діяльності- ось лише  деякі сторінки цього неймовірно захоплюючого екскурсу в історію. 






 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 14 травня 2018 р.

Неймовірно, але правда

На одному з засідань 1895 року Рада Бібліотеки звернула увагу на цілісність фонду «Антикварного розділу». Був складений особливий список рідкісних книг та видань, та було постановлено: щоб уникнути пропажі і враховуючи неможливість нового придбання документів, додому видання не видавати, надавши змогу користування ними лише в межах читальні під безпосереднім наглядом одного з бібліотекарів. 

Отчет о состоянии Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1895 год [Электронный ресурс].– Екатеринослав, [1896].– 39 с.– Текст. дан.– Режим доступу: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=15 (дата звернення: 14.05.18).– Загл. с экрана.



 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

пʼятниця, 11 травня 2018 р.

Родовід пам'яті

Селянська родина Цекот 
з Волинського Полісся

Мої предки по матері походять із благодатного краю Шацьких озер на північному заході Волині. Села Піща, Кам’янка, Острів’я, Мельники, Затишшя, Пулемець, Ростань, Хрипськ, з якими пов’язана історія мого роду, входять до складу Щацького району Волинської області. Свого часу тут сходилися межі давніх руських земель: Волинської, Берестейської та Хомської. Втім, і зараз цей край лежить на самому прикордонні – поруч Бєларусь і Польща. Як і більшість прикордонних земель, цей район має свою специфіку. Тут ви не зустрінете середньовічних замків або великих міст, інформація про цю місцевість скупа і неповна. Територія на захід від Шацьких озер завжди славилася багатою природою, флорою та фауною. Однак вона ніколи не вирізнялася ні родючими ґрунтами, ні численними за кількістю мешканців поселеннями. 
Село Піща, звідки походить родина Цекот не належить до давніх обійсть. Воно стоїть серед лісових масивів Західного Полісся, тому люди освоїли навколишні території досить пізно. Назва села походить від слова «пещора», що означає густий ліс, хащі.В історичній літературі вказується, що початок села був покладений наприкінці XVIII століття . Такий висновок був зроблений на основі документу, який зберігається в державному архіві Волинської області (далі ДАВО). Це клірова відомість 1796 р., у якій вказано назви поселень, кількість мешканців у них і дані про храми в цих поселеннях. Як відомо, після третього поділу Польщі, який стався у 1795 р., Волинь увійшла до складу Російської імперії. Клірова відомість є свідченням того, що російська влада наприкінці XVIII ст. провела, якщо так можна висловитися, інвентаризацію новопридбаних земель. За згаданою відомістю в селі Піща у 1796 р. мешкало 249  осіб  чоловічої та 230 осіб жіночої статей, нараховувалося 70 житлових будинків і дерев’яний храм святого Семена. Така кількість мешканців і наявність храму (на фото) можуть свідчити про давнішу, ніж пропонується в літературі, історію села.
Після утворення у 1795 р. Волинської губернії село Піща увійшло до Пульмовської волості Володимир-Волинського повіту. До 1939 р. більшість земель у самій Піщі та довкола неї належали до маєтностей поміщиків Гутовських. До 1861 р. господарство Гутовських трималося переважно на праці кріпосних селян, серед яких були і мої предки. Напередодні Селянської реформи у 1860 р. у Піщі налічувалося 96 дворів і 771 мешканець.
Документи другої половини ХІХ ст., які зберігаються в ДАВО, вказують, що найбільш поширеними прізвищами серед цих мешканців були такі: Богут, Корінь, Остапук, Песачук, Прилепа, Сендер, Трухонь, Цвіх, Цекот, Шевчук, Шульга, Яльницький, Яковінич та інші.
Перший із роду Цекотів, про якого є більш-менш достеменні відомості, звався Авраам Степанович. Авраам Степанович Цекот (в одному з документів прізвище пишеться Цекут) народився у 1824 чи 1825 р. Похрещений був у храмі в ім’я Ка-занської Божої матері села Піща. Храм був споруджений у 1801 р. на місці старої Семенівської церкви. Одружився, напевно, в другій половині 1840-х років. Ім’я дружини, на жаль, невідоме.
У 1847–1848 рр. на Волині була проведена інвентарна реформа. За інвентарними правилами за селянами була закріплена надільна земля, хоча вона і залишалася власністю поміщиків. Повинності селян зменшувалися. Тяглі господарства мусили відбувати зі своєю худобою та реманентом три чоловічі (до реформи було п’ять і більше) та один жіночий день панщини. Натуральні данини на користь поміщика реформа скасовувала. Однак інвентарна реформа, метою якої було підірвати матеріальну базу поміщиків, якими на Волині були переважно поляки, незначно покращила становище селян . Лише у 1861 р. внаслідок Селянської реформи Авраам Цекот отримав повну волю та землю площею 4 десятини. За отриману землю, згідно з пунктами уставної грамоти, він мав сплатити викупний платіж і певний час відробляти панщину на землях Володислава Гутовського. Однак 4 квітня1 1863 р. на сільському сході піщанського маєтку пана Гутовського селяни відмовилися виконувати умови уставної грамоти, заявивши, що ніяких грошей вони не платитимуть і працювати на пана не будуть . Серед тих, хто виявив протест був і  Авраам Цекот.  14 червня 1864 р.  він та ще 17 жителів сіл Піща, Острів’я і Кам’янки були викликані на церковний двір для дачі присяги по уставній грамоті. Ніхто з викликаних присяги не склав. Більше того, декілька селян підпалили ліс      В. Гутовського, тому судовий слідчий першої дільниці Володимир-Волинського повіту змушений був почати слідство. 


Ігор Кочергін
(далі буде)
Витоки. Вип. 1 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.–  146 с.: іл.



 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

четвер, 10 травня 2018 р.

Що читають бібліотекарі


Чеповой, Владимир Витальевич. Перекресток [Текст] / В. Чеповой, А. Ясная. - М. : Эксмо, 2012. - 352 с. 


Життя - це величезна кількість перехресть, а в долі кожної людини існують різні перехрестя, які їй не уникнути, але досягти цих перехресть вона може безліччю шляхів. І кожен з цих шляхів буде її вільним вибором. Якби ми могли знати, що нас чекає завтра, нам би це допомогло? Думаю, дуже скоро стало б нудно і нецікаво жити. І тому, ми живемо тут і зараз, кожну секунду поступаючи по розуму або по серцю. Але, це кожну мить життя з нами поруч наші ангели-охоронці. Вони незримо допомагають нам завжди, щоб ми не задумали. Завдання у них таке! Так наскільки ми праві чи помиляємося, програємо або перемагаємо, еволюціонуємо або деградуємо, щасливі чи ні? У кожного свої відповіді і, своя правда, а янголи, люблячи, супроводжують нас у нашій земній подорожі і допомагають знайти відповідь на питання: «Навіщо я тут?», «У чому сенс мого життя?». І якщо людина захоче, вона обов'язково зрозуміє, почує підказки свого янгола-охоронця. Вірте в себе, відчувайте серцем, і життя подарує вам незвичайні дива!



Ганна Шаповалова, бібліотекар 1 категорії відділу комп’ютеризації





 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна  тут



вівторок, 8 травня 2018 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Тетяна Сподинець. Професійне та людяне плече

Коли головний бібліотекар відділу комплектування Тетяна Анатоліївна Сподинець розповідає про прочитані книжки, таке враження, що кожна  з них  є улюбленою і ти ніби то   дивишся захоплюючу стрічку. Зберігаючи авторський контекст, вона  насичує прочитане  власним емоціональним  баченням, надаючи сюжету  своєрідного «режисерського» тлумачення. Останні два роки читає вона українських авторів, перевагу надає    не сучасній літературі, а авторам більш класичним.  Із останнього прочитаного -  історично пригодницький роман Юрія Мушкетика «Яса».  
Якщо ж спостерігаєш, як  Тетяна Анатоліївна працює, бачиш, як навколо неї виникає  поле професійної зосередженості  і  в тебе виникає бажання становитися поруч із нею  фахово досконаліше. 
 Народилася вона у селищі Кіровське Дніпропетровської області  Дніпропетровського району (зараз смт. Обухівка).  Мати довгий час працювала у  сільській раді податковим інспектором, батько - Анатолій Леонідович, був автослюсарем на СТО. 
Любов до книги з дитинства привила мати Надія Афанасіївна, вона завжди купувала  для доньки книжки, або у селі,  або ж  привозила з відряджень. Тетяна Анатоліївна згадує з яким нетерпінням чекала на кожну таку книжечку і запах тих новеньких перегорнутих сторінок, кольорові  ілюстрації запам'ятала назавжди. Але ж спочатку , мова йшла  лише про любов до читання,  а не про те, щоб навчатися   бібліотечній справі. 
По закінченню школи, батьки порадили вступати до  теперішнього Аграрного  Університету на економічний, але ж донька  не добрала бал, із заочним теж не склалося.  Повернувшись додому,  вона влаштувалася на роботу до місцевої бібліотеки,  а коли знов прийшов час вступати,  оскільки  вже працювала,  обрала саме   бібліотечний фах. До Дніпропетровського училища культури вступати не стала, поїхала до Харківського інституту культури (зараз Харківська державна академія культури). Ніякі умовляння, що  інститут в іншому місті  і вона може не  здолати статус ВУЗУ  не спрацювали.  Того року в інституті був експеримент, якщо добре здаєш два перших іспити, можна вважати себе студентом.  Вона здала добре і  вступила на спеціальність «бібліотекознавство та бібліографія». По закінченні, у  серпні 1990-го,   потрапила  за розподілом до ДОУНБ. 
Спочатку молодий спеціаліст отримала  роботу у відділу книгосховища.  Вона і не уявляла, що можна побачити стільки книг одночасно.  Це вражало.  Тетяна Анатоліївна навчилася  тут бездоганному ретельному відношенню  до кожної книжки та  її зберіганню.  Навчилася швидко та фахово орієнтуватися  в об'ємних можливостях фондів.  Під час роботи у книгосховищі одружилася, народилися діти.  Всі події перетиналися із бібліотекою. Через вісімнадцять років вже була на посаді завідуючої сектором, перейшла до відділу читальних залів головним спеціалістом. Тут вже була інша комунікація,   відкрита  з читачами. Так,  вони всі  є різні, але знайти  спільну мову з кожним, допомогти в отриманні необхідної інформації  – одне з найголовніших завдань  у роботі. 
Два роки тому, отримала нове призначення у відділ комплектування.  Зараз  Сподинець відповідає за реалізацію програми  «Українська книга»,   щодо забезпечення виданнями бібліотек області. Відповідає також і за наповнення фонду краєзнавчого відділу місцевими примірниками видань, спілкується  із директорами бібліотек, видавцями,  з усіма знаходить порозуміння  та точки дотику. 
Донька Тетяни Анатоліївни  Катерина працює поруч з нею. Зі свого величезного професійного досвіду найголовніше, що хоче передати  мати доньці, це любов до книги та  читання: «Це ж дуже  цікаво прочитати книгу. Звісно, можливо переглянути й  фільм, але книга це інші враження. До того ж  я прагну дати їй розуміння, що таке працювати у справжньому колективі,  де відчувається і професійне,  і людське плече, де заохочується бажання професійного зростання.  Я хочу закласти в неї справжнє і маю надію, що Катруся буде мати бажання навчатися бібліотечній справі  й надалі. А  якщо ні, отримає гарний фундамент для розуміння важливих речей».  
Коли готуєш  матеріали для мультимедійних презентацій Тетяна Анатоліївна  завжди цікавиться процесом і емоційно відгукається на ту чи іншу тему, або ж героя. І, коли бачиш сльози на її очах, розповідая, під час заходів  про героїв Чорнобиля, або ж долі українських патріотів, розумієш – тему розкрито, все недарма і відчуваєш те саме професійне  та людяне плече.   



 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

понеділок, 7 травня 2018 р.

Неймовірно, але правда

17 лютого 1861 року у м. Павлограді (Катеринославської губернії) було відкрито училищно-публічну бібліотеку. Для її управління були вибрані товариші Шапошніков та Поляков. Для читачів бібліотека відкривалася 2 рази на тиждень (четвер та неділя) зимою з третьої до шостої години, влітку з першої до четвертої пополудні. На дім видавалися всі книги, але не більш двох томів і строком на два тижні. Якщо ж книжку затримували, то платили штраф – 10 коп. за кожен день затримки. Читання в залі бібліотеки коштувало 15 копійок за відвідування, а річний абонемент – 5 крб. сріблом.






 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

субота, 5 травня 2018 р.

Неймовірно, але правда

Продовжуємо подорожувати бібліотеками стародавнього світу.
Азіній Полліон - римський полководець, державний діяч, оратор, письменник, драматург, літературний критик, історик. Свого часу  він допомагав  відомим літераторам -Корнелію Галлу, Вергілію, Горацію, Тімагену, заснував першу публічну бібліотеку у Римі. Про цей історичний факт згадує у своїх рукописах Т.Г.Шекшуєва (колишній головний бібліотекар з науково-дослідної роботи). Бібліотекарем першої римської бібліотеки став Марк Теренцій Варрон. Для бібліотеки був реставрований портик храму Свободи на Авентинском пагорбі і вона мала два відділення, римське і грецьке (у будові цієї бібліотеки Полліон здійснив задум Цезаря).  Азіній Полліон ввів в римське літературне життя так звані recitationes, рецитації - відкрите читання творів літератури у вузькому колі знавців. 
Як письменник Азіній Полліон пробував себе у різних літературних жанрах: складав трагедії, писав історичні твори про громадянські війни. Інформацію з, нині втраченої, «Латинской истории гражданских войн» у 17 книгах Полліона,   ймовірно,  використовував історик ІІ в. від Р.Х. Аппіан Олександрійський при написанні своєї праці «Гражданские войны». З різноманітних літературних творів Азінія Полліона збереглися лише деякі фрагменти.
Головне у  діяльності  Азінія Полліона  не стільки творчі надбання, скільки уміння збирати навколо себе здібних літераторів, сприяти їх розвитку.
 У своїх нотатках Т.Г.Шекшуєва також зазначає, що до початку IV ст. н.е.  у римській державі налічувалося не менше 30 великих бібліотек.

Ще більше цікавого чекає всіх на сайті ДОУНБ ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія, на сторінці «Неймовірно, але правда», у рубриці "Історія бібліотек стародавнього світу"   https://www.libr.dp.ua/history/Neymovirno.htm



 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

пʼятниця, 4 травня 2018 р.

На долоні історії

Михайло Свєтлов: «Давай побеседуем вновь…»
( закінчення )

Свєтлов любив нас не абстрактно, а кожного персонально. Він був завжди однаковий і за письмовим столом,  і в поїздці. Щоб стати справжнім поетом, вважав: «Садись мой миленький в автобус и с населеньем поезжай».Тобто максимальне наближення до людини, розуміння її були обов'зковими
Він романтик і найбільше за все боявся пафосу і риторики, від цієї напасті його врятувала іронія.  Але ніколи не боявся назвати поезію державної, а себе вічним підданим насамперед до себе самого.
У нього не було ні заміського особняка, ні офіційної слави, ні керівних посад, він ділився з нами іншими багатствами: казкою, рядком вірша, всім своїм запасом чарівництва. Йому були потрібні всіляки людські негаразди, весь великий світ людських душ, все життя, щоб пропустити через своє серце, збагатити власним даром і віддати всім нам. Він жив, «нікому не заподіявши зла», навіть убитих авторської волею, воскрешав на останніх листах своїх творів.  Всі офіційні почесті дісталися йому посмертно, двічі союз письменників СРСР висував його на  державну премію і двічі ця премія не була присуджена, до тієї ж нагороди представляли його учня Ярослава Смєлякова і  поет, що мав неабиякі амбіції заявив, що вважає для себе неможливим отримати премію раніше свого вчителя Михайла Свєтлова .
Він все життя дотримувався своєї  ж ради «Вірші повинні бути інфекційними». Свєтлов заражав всіх своєю хлоп'ячої вірою в прекрасне, змушуючи відкриватися з кращого свого боку і ми ставали просвітленими.
Коли він тяжко захворів і та друзі запитали, що у нього знаходять з властивим йому гумором він відповів: «Талант».
За рік до своєї смерті на ювілеї він говорив: «Я можу вам точно пояснити за що ви мене любите ... У мене є одне чарівне якість, я можу прожити без необхідного, але без зайвого я прожити не можу ...Що таке художник? Це самотність, яке увійшла  у колектив ... Я думаю, що працюю правильно і що доставляють вам чи зброя, яку треба тримати в чохлі, оголювати ніжно тільки для великого рішення або небезпечної розвідки ... Великі люди - це люди великої і гордої принциповості ...».



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 3 травня 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Дал, Роальд. Чарлі і шоколадна фабрика / Р. Дал; пер. з англ. В.Морозова. - К.: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2005. - 240 с.

Зробіть полицю, і рядком заставте ви її книжками! Хай діти тупають ногами, хай вередують певний час, за ноги хай кусають вас - не бійтеся, за тиждень-два прочиститься їм голова, і диво станеться - овва! Не знаючи, що їм робити, потягнуться до книжки діти. Ще тиждень-два - і відірвати від книг не зможе й рідна мати! Читання знову стане в моді і буде їм збагнути годі, чим вабило оте залізо, що називалось телевізор! І будуть дуже вдячні діти, що ви таке змогли зробити.

“Чарлі і шоколадна фабрика” – найпопулярніша книга валійського письменника Роалда Дала про пригоди хлопчака Чарлі Бакета на шоколадній фабриці геніального кондитера містера Вонки. За мотивами книги було створено дві екранізації: «Віллі Вонка і шоколадна фабрика» (Willy Wonka & the Chocolate Factory, 1971) Мела Стюарта із Джином Уайлдером у головній ролі, а також «Чарлі і шоколадна фабрика» (Charlie and the Chocolate Factory, 2005) Тіма Бертона з Джонні Деппом в ролі Віллі Вонки. 
Власник великої і найкращої у світі кондитерської фабрики - Віллі Вонка, оголосив розіграш п'яти золотих квитків, володарі яких зможуть провести один день на його фабриці, а один з них стане володарем таємничого призу...
Чарлі Бакету, хлопчикові з бідної родини, який на кожен день народження отримував в подарунок лише маленький шоколадний батончик, в останню мить пощастило стати володарем одного з квитків. Мрією малого Чарлі був шоколад, він захоплювався історією шоколадної фабрики Віллі Вонки, навіть складав свою шоколадну фабрику з кришечок від зубної пасти, які приносив додому батько. І ось його мрія здійснилася – разом з чотирма дітьми його чекає дивна і чудернацька пригода.
У процесі відвідування фабрики всі діти, за винятком Чарлі, не звертають уваги на попередження Вонки і виявляються жертвами власних вад, потрапляючи по черзі в різні ситуації, які змушують їх залишити фабрику. Легко й невимушено автор висміює найпоширеніші вади: обжерливість, непослух, чванливість, залипання у ТВ, егоїзм тощо. Після чергового зникнення дитини та її батьків умпа-лумпи співають пісеньки про духовні цінності. Доброта Чарлі служить прикладом для інших. Ця невеличка повість вчить яким потрібно бути, а яким не варто.  Казка показує що доброта, вихованість, дружелюбність та чуйність завжди отримує свою нагороду. 
Читається книжка дуже легко, буде цікава, як дітям, так і дорослим. У цій книзі ви знайдете багато цікавого, дещо фантастичного, захоплюючого і корисного для себе.

Оксана Ясько, завідуюча сектором науково-дослідної роботи



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter
Замовити книги можна  тут

середа, 2 травня 2018 р.

Родовід пам'яті

Рід та родина криворізького
інженера Едуарда Фукса (закінчення)

Після реабілітації Едуард Карлович продовжував займатися геологією Криворізького басейну, забезпеченням рудників кваліфікованими кадрами, розробкою методики геологорозвідувальних робіт, особливу увагу приділяв буровим роботам при пошуку покладів залізної руди. Він провів велику роботу зі збирання, опису природних відслонень і систематизації матеріалів з геології Кривбасу. Результати цієї роботи були покладені в основу першого ґрунтовного геологічного нарису Криворізького басейну. В цій роботі детально описано геологічну будову, петрографію та генезис порід Криворізького басейну.
У подальшому життя видатного геолога склалося трагічно. В січні 1938 р. Е.К. Фукса заарештували вдруге за проведення «розвідувальної та підривної роботи на користь однієї з іноземних країн». Останній період свого життя видатний геолог провів за гратами, однак, як саме, достеменно не відомо. За версією Г. Гусейнова, Е.К. Фукс на знак протесту оголосив голодування, у результаті знущань і принижень дійшов до стану 
крайнього виснаження і помер у лікарні №  3 по вул. Пушкіна 2 квітня 1938 р. Проте, в архіві Музею історії Криворізького національного університету зберігається лист Кірієни Едуардівни Фукс, у якому говориться, що після арешту Е.К. Фукса відвезли до Дніпропетровська, майже два роки родина нічого не знала про його долю, а згодом їм повідомили, що батько помер у квітні 1939 р. Тож встановлення істини про останні місяці життя Е.К. Фукса потребує подальших пошуків і досліджень. Дотепер невідомим також залишається місце поховання видатного геолога.
У роки десталінізації, у 1957 р. Едуарда Карловича Фукса було реабілітовано. Саме тоді родина випадково дізналася, «завдяки» кому була позбавлена батька й чоловіка. В спогадах онуки Фукса Кірієни зазначається, що Юрій Гершойг, який працював з Едуардом Карловичем, повідомив, що донос на Фукса написав Світличний, який згодом і став головним геологом Кривбасу .
Ім’я Е.К. Фукса тривалий час залишалося відомим лише фахівцям. За спогадами криворізького геолога Аделіни Григорівни Батуріної портрет Фукса висів поруч із портретом Світальського в музеї та технічній бібліотеці тресту «Кривбасгеологія» ще у 1961 році. У 1986 році портрет зняли. Юрій Григорович Гершойг особисто розповідав Аделіні Григорівні, що донос на них з Фуксом написали чотири людини, серед них – Марк Родіонович Світличний, начальник Гірничого округу.
У 1976 р. Кірієна Едуардівна Фукс передала у дар Музею історії КГРІ знамениті скляні фотопластини свого діда. Саме ці унікальні фотосвідчення колишньої епохи нещодавно опрацювали краєзнавець І. Рукавіцин і фотохудожник Г. Аргунов . Слід зазначити, що частина фоторобіт Е.К. Фукса у 1956 році вже була використана як ілюстрації до книги з історії Криворізького залізорудного басейну. Праця мала назву «Історія гірничої справи у Криворізькому басейні» і вийшла друком у Києві, у видавництві технічної літератури УРСР. На жаль, в цій книзі не було зазначено, що це фотороботи авторства Едуарда Фукса. Збирачами спадщини Е.К. Фукса стали тодішній ректор Інституту Г.М. Малахов і проректор із навчальної роботи В.К. Мартинов. Останній навіть придбав у Кірієни Едуардівни Фукс старовинне піаніно їхньої родини. 
У Едуарда Карловича було двоє дітей. Донька Зоя (08.04.1901 р.н.) і син Вадим (27.02.1906 р.н.). Донька Фуксів зійшлася з бухгалтером «Райруди» Абрамом Борисовичем Карасиком. У 1922 р. у них народилася донька Кірієна. В жовтні 1923 р. Карасик викладав політекономію і політграмоту в КВРТ. Почалися так звані «чистки». Карасика посадили за розтрату. Зоя лишилася з дитиною сама і повернулася до батьків. На початку 30-х Фукс удочерив свою онуку. Згодом вона стала улюбленицею дідуся і бабусі. Після арешту Едуарда Фукса життя родини різко змінилось – вони вимушено усамітнились. Жили в селищі втрьох: Мотрона Тимофіївна, Зоя та Кірієна. Після війни Кірієна працювала на КРЕСі, потім, до 1978 р. – в паровозному депо «Ленін-руда». В 1984 році переїхала в місто Комсомольськ-на-Полтавщині (тепер – Горішні Плавні). Жила поруч із двоюрідним братом Еду-ардом, померла у 2013 році.
Дружина Едуарда Карловича – Мотрона Тимофіївна померла 24 березня 1966 року, син Вадим Едуардович – 23 жовтня 1968 року, а донька Зоя – 4 квітня 1976 року. У них одна могила на Бажанівському кладовищі.
Син Е.К. Фукса Вадим працював у Кривому Розі ще до війни, був начальником гранітного кар’єру поруч із Робочим селищем. У Вадима залишилося двоє дітей – Едуард і Станіслава. Станіслава мешкає в Кривому Розі. Едуард – в Полтавській області, в місті Горішні Плавні (Комсомольськ-на-Дніпрі), де працював на будівництві Полтавського ГЗК. В нього є син Сергій, який працює екскаваторником на місцевому ГЗК, та онук Вадим.
Взагалі, ім’я Едуарда Фукса на сьогоднішній день є достатньо відомим, але, на наш погляд, у цій справі слід поставити останню крапку – перейменувати на честь видатного геолога одну з вулиць Кривого Рогу, адже, для криворіжців Едуард Карлович Фукс – визначна постать, фотограф і науковець, геолог, «який бачив скрізь землю».

Вікторія Тротнер
Витоки. Вип. 3 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / упоряд.: І.О. Кочергін, Т.В. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпро: ДОУНБ, 2017.– 170 с.: іл.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter