Пунктир

Люко Дашвар. «Перлина неправильної форми» (продовження)

Вона взагалі ніколи не думала, що стане письменником чи сценаристом, хоча й писала завжди. Закінчила технічний ВНЗ, працювала за інженерною спеціальністю, вийшла заміж, народила дітей. У якийсь момент звільнилася «з досить-таки нормальної посади і пішла працювати обліковцем листів у газету. До речі, саме цю посаду вважаю джерелом багатьох сценарних і книжкових ідей, – зауважує сьогодні Люко. – Я перечитала сотні листів – люди ніколи не пишуть через дрібниці. Спробуйте сісти і написати на порожньому місці лист у газету – у вас нічого не вийде. Для цього потрібні реальні емоції: сум, тривога, радість. Через півроку роботи в газеті стала заступником головного редактора. Напевно, вела доля. Так само, через якийсь час, залишила посаду головного редактора глянцевого журналу і записалася на курси сценаристів. Мабуть, відчула, що в мене це може вийти…».

В неї вийшло. 

Пунктири думок найтиражованішої письменниці та сценаристки, "Золотого письменника України", випускниці курсів сценарної майстерності голлівудського професора Річарда Креволіна – Люко Давшар (Ірини Чернової) у нашій постійній рубриці блогу.  

«Життя кожної людини – легенда. Навкруги – тисячі захоплюючих історій. Головне – розповісти їх цікаво. На мій погляд, письменництво споріднене з «Еріксоніанським гіпнозом», який починає оперувати свідомістю, видаючи на гора десять фактів, з яких дев’ять реальні, а один – вимисел, потім переходить до восьми реальних і двох нереальних і так далі…».

«Знаєте, натхнення – натхненням, а працювати треба. Нещодавно прочитала «Як писати книги» Стівена Кінга – тут знаменитий містифікатор сказав мудру річ. «Добродії, якщо ви збираєтеся сидіти і чекати натхнення – кидайте цю пропащу справу. Нічого у вас не вийде. Натхнення – це не панянка з легкими крильцями, це грубий мужик. Вам його обламати буде дуже важко. Сідайте і починайте працювати, робіть це кожний день, якщо хочете домогтися результату!» Він правий».

«Кожна людина за природою своєю індивідуальна. Одним подобається одне, другим – інше… Я не дуже комфортно почуваю себе на публіці, тому мало ходжу на різного роду заходи. Втім, це мій особистий вибір. Як і псевдонім. Він наче відділяє особисте життя від книжкового. Вдома я – Ірина, а на публіці – Люко Дашвар».

«Кожний має свободу вибору. Те, що письменник зобов’язаний бути публічною людиною, – усього лише стереотип, давайте його ламати на моєму прикладі! До речі, це зовсім не означає, що я категорично відмовлюся від усього, що пов’язане з публічним життям. Це нереально».

«Коли я почала писати українською, зрозуміла, наскільки це важливо для мене особисто. Ніби таким чином відкриваю для себе свою Україну. У кожного на те свій час».

«Люблю фотографію. Цікавлюся історією мистецтв. Найбільшим уподобанням серед мистецтв є архітектура. Вільний час найбільше люблю проводити за межами міста. Все, як і у багатьох інших – ліс, річка, луг, квіти, босоніж…»

«Люди часто розповідають мені свої історії. Спочатку я працювала журналістом у Херсонській обласній “молодіжці” і читала листи читачів. Деякі історії дуже глибоко закарбувались у пам’яті та стали основою для моїх романів… Розповідь 70-річного чоловіка, якого дівчина колись дуже давно не дочекалася з армії. І тоді чоловік вирішив довести своїй коханій, що він кращий, ніж той, інший. Уявляєте, він купив собі хату поруч із оселею своєї Марусі. Цей чоловік прожив усе життя з фанатичним коханням до дівчини. Звісно, я дещо трансформувала цю історію, але все ж саме вона лягла в основу “Молока з кров’ю”».

«Мене дуже вразила книга Юрка Покальчука “Кава з Матагальпи”. Її, стареньку і пошарпану, я знайшла і прочитала не так давно».

«Мені цікаві філософія, психологія, соціологія. А особливо – соціальна психологія. Коли запитують, які меседжі я хочу донести у своїх творах, до часу ніяк не могла сформулювати ідею. А потім зрозуміла: намагаюся писати про абсолюти. Свого часу у книзі Лебона «Психологія народів та мас» наштовхнулася на цитату пана де Вогюе про те, що цивілізація помре через панування відносних понять. Я жахнулася, бо усвідомила: абсолютів нема, вони зникли. Все відносне: ми усі відносні патріоти, відносно порядні, відносно щирі й відверті. Щодо якихось життєвих обставин, ми трохи кохаємо і так далі. Я за те, щоб повертати абсолюти у життя».

«Не зважаючи на якісь життєві обставини, я залишаю світло і ніколи не наголошую на тупиковій ситуації, навпаки. Мені здається, що тексти віддзеркалюють світосприйняття автора. Напевно, я така, так бачу».

Далі буде.

Джерела:  

Дашвар, Люко. #Галябезголови [Текст] : роман / Л. Дашвар. - Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2020. - 398 с. 

Дашвар, Люко. Ініціація [Текст] : роман / Л. Дашвар. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. - 413 с.

Дашвар, Люко. Мати все [Текст] : роман / Л. Дашвар; худож.: О. Рудницька, О. Маслов. - Харків : Кн. Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", 2014. - 333, [3] с. : іл.

Дашвар, Люко. Молоко з кров'ю [Текст] / Л. Дашвар. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2008. - 272 с. 

Дашвар, Люко. Покров [Текст] : роман / Л. Дашвар. - Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2016. - 378 с.

Дашвар, Люко. РАЙ. центр [Текст] / Л. Дашвар. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2011. - 269 с.

Дашвар, Люко. Село не люди [Текст] / Л. Дашвар. - Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2010. - 270 с.

https://rozmova.wordpress.com/2012/09/17/chat-z-luko-dashvar/

https://proskuriv.khm.gov.ua/2011/01/05/%D0%BB%D1%8E%D0%BA%D0%BE-%D0%B4%D0%B0%D1%88%D0%B2%D0%B0%D1%80-%D1%8F%D0%BA%D1%89%D0%BE-%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B8-%D1%85%D0%BE%D1%87%D1%83%D1%82%D1%8C-%D1%87%D0%BE%D0%BC%D1%83%D1%81%D1%8C/

https://day.kyiv.ua/ru/article/ukraincy-chitayte/lyuko-dashvar-pochemu-vy-schitaete-chto-sovremennoy-ukrainskoy-literature

https://vsiknygy.net.ua/interview/822/

Фото: https://www.barabooka.com.ua/lyuko-dashvar/

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Неймовірно, але правда

Згідно пропозиції Ради, завідуюча бібліотекою Софія Єгорова навела довідки стосовно організації продажу газет і брошур у кіосках та матеріального результату цього проєкту. Зібрані у завідуючого продажами газет і брошур на станції «Катеринослав» п. Ємиловича та у м. Харкові дані зводилися до такого. Організація книжкових кіосків справа нестабільна, а в комерційному відношенні ризикована, отже бібліотеці на прибуток можна не розраховувати, а, навпаки, доведеться рахуватися з витратами. 

Для роз’яснення цього питання Рада запросила п. Ємиловича на одне зі своїх засідань, де він пояснив, що для організації кіосків треба матеріально вкластися, продаж доручити лише досвідченій особі, і зовсім не варто розраховувати на прибуток.

Через те, що в бібліотеці не було грошей на виплату оренди та на перше придбання періодики, крім того серед службовців не зайшлося особи, підготовленої до ведення цієї справи, Рада внесла пропозицію відмовитися від влаштування бібліотечних кіосків.

Фото: https://kartinkin.net/61757-stopka-zhurnalov-tekstura.html

Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1906 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. Губерн. Правления, 1907. – 48 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=24 (дата звернення: 16.05.2022). – Загол. з экрану.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

На долоні історії

 «Львів. Місто натхнення та любові» 

Ідоли Чорнобога та таємна ніч

Місто натхнення та любові, яке ніколи не було провінційним. Місто, що пережило тридцять війн, пожеж і руйнувань. Перлина на заході України, український Париж. Його Історичний центр внесений до списку світової спадщини ЮНЕСКО. 2000 об'єктів визнані пам’ятками історії й архітектури. 

Поставши між сходом і заходом, це місто зустрічало не лише воїнів, а й поетів, архітекторів, купців. За свою багатовікову історію воно належало багатьом державам, але завжди залишало за собою особливе ім'я. Перехрестя світових культур і стилів зі своїм неповторним обличчям. Непроголошена столиця України для громадян, які хочуть утвердити українську ідентичність. Місто пов’язане з іменами великих українців, які творили нашу історію. Місто, що й надалі приховує чимало таємниць із початків свого заснування. 

Так, мова про Львів.

Версій стосовно імені цього славетного міста та дати його народження існує декілька. За твердженнями вчених, Львів ще древніше місто, ніж вважається, і  народ на цій землі був споконвічний численний та розмножений і кожен клаптик землі заселяли хлібороби. Археологічні розкопки на території сучасного Львова свідчать про  декілька поселень задовго до 1256 року, згідно з ними, поселення вже існувало у V сторіччі, близько 1238 року, коли після довгої та виснажливої боротьби за престол король Данило нарешті утвердився на Галичині.

Вважається, що назва міста походить від волі короля Данила Галицького, який, заснувавши, назвав його на честь свого сина Лева. Існують й інші припущення. Вздовж низовини ріки Полтви мешкали хижі леви і саме від них місто могло започаткувало свою назву. За іншою версією, на тому місті, де зараз Львів, могла бути святиня слов’янського ідола Чорнобога, якого  зображували у вигляді Лева, тому він використаний у геральдиці та є частиною герба міста. Тобто, можливо і Данило назвав сина не на честь царя звірів, а на честь популярного серед місцевого населення давнього тотема, таким чином подарувавши синові поселення, де здавна вшановували Лева.

До речі, чи замислювались ви коли-небудь чому у Львові так багато левів? Майже чотири тисячі. Старші люди кажуть, що й не леви це зовсім, і якщо уважно придивитися до символів міста, можна побачити, що вони нагадують людей. Звірі – це колишні львів'яни, серед яких правителі та прості громадяни – меценати, духовні наставники, діячі культури, музиканти, художники, котрі зробили багато для свого міста. Є легенда про те, що у кожному році є така ніч, коли всі леви збираються у потаємному місці, а на свої зібрання запрошують лише тих львів’ян, котрі роблять добро для міста лева. Головує на цих зборах лев, розміщений на гербі міста.

Тобто Львів – це й безліч легенд і деякі з них складають не тільки історики, а й самі мешканці. 

Далі буде

Джерела:

Бескид Юліян. Український академічний дім у Львові: Кузня українського мозку й характеру. –Торонто: На сторожі, 1962. – 79 с.

Гінріхс Я.П. Lemberg – Lwow – Львів: фатальне місто / Я.П. Гінріхс; пер. з нідерл. Я. Довгополий. – К.: Вид-во Жупанського, 2010. –144 с.

Гуркіна, Світлана Валеріївна. Греко-католицьке духовенство Львівської Архиєпархії в умовах переслідування радянською владою (1944–1950 рр.): Автореферат. / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Львів, 2012. – 20 с.

Iсаєвич Ярослав. Україна давня i нова. Народ, релiгiя,культура. – Львiв, 1996. –330 с.

Качор, Ігор. Марево давнього Львова. – Львів: Апріорі, 2009. – 164 с.  

Книш, Зиновій. Справа східніх торгів у Львові. – Торонто: Срібна сурма, 1965. –206 с.

Львівський історичний музей : Путівник. – Львів : Каменяр, 1976. – 247 с.

Мельник, Ігор. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми й кам'яниці. – Львів: Апріорі, 2011. – 320 с.

Мельник, Ігор Володимирович. Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. – Львів: Апріорі, 2010. – 288 с.

Мельник Б.В. Вулицями старовинного Львова. – Львів: Світ, 2001. – 271 с.

Міляєва, Людмила Семенівна. Стінопис Потелича: визвольна боротьба українського народу в мистецтві XVII ст.. – К.: Мистецтво, 1969. – 247 с.

Наконечний, Євген. «ШОА» у Львові: Спогади. –Львів: Нан України: Наукова бібліотека ім. В. Стефаника, 2004. – 304 с.

Николишин, Юрій Ігорович. Усе про Карпати. – Львів: Апріорі, 2012. – 116 с.

Пасіцька, Оксана Ігорівна. Українське робітництво Львова у 20–30 рр. ХХ ст.: автореферат. – Львів, 2011. – 20 с.

Перший напад Росiї на Львiв (1914): В 40-лiття контр-нападу українцiв на Петербург (25.II.1917- 25.II.1957). – Ню Йорк, 1957. – 104 с.

Григорій Сковорода. Тарас Шевченко. Іван Франко. Леся Українка. – Луцьк: Волинська обл. друкарня, 2012. – 472 с.

Українські часописи Львова 1848–1939. – Львів: Світ. Т. 3 (1920–1939). Кн. 2: 1929–1939. –2003. – 926 с. 

Українські часописи Львова.1848–1939 : Історико-бібліографічне дослідження. У 3-х т. / М.В. Галушко. – Львів: Світ, 2001. – Т. 1: 1848–1900. – 744 с.

Шах, Степан. Львів-місто моєї молодости. Ч. III «Цісарсько-Королівська Академічна гімназія». – Мюнхен: Християнський голос, 1956. – 362 с.

Шах, Степан. Львів – місто моєї молодости (Спомин, присвячений Тіням забутих Львов'ян). – Мюнхен: Християнський Голос, 1955.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Що читають бібліотекарі. Нові надходження завдяки Українському інституту книги

Бюссі, Мішель. Чорні водяні лілії [Текст] : роман / М. Бюссі ; пер. з фр. В. Барська. – Харків : Віват, 2019. – 397 с. – (Художня література). 

Франція завжди асоціюється з романтикою, коханням, красивими пейзажами та мальовничими місцями. І тому на цьому контрасті дуже цікавими є детективні історії, написані французькими авторами. Якщо ви – поціновувач детективного жанру, вам обов'язково варто звернути увагу на французького письменника Мішеля Бюссі, лауреата багатьох літературних премій. 

Події в романі «Чорні водяні лілії» розгортаються в мальовничому містечку Живерні у Франції. Це місце, де жив і творив знаменитий художник-імпресіоніст Клод Моне, і Живерні уособлює його творчість. Саме тут художник написав цілу серію картин, присвячених водяним ліліям. Сюжет історії закручується в цьому, зазвичай, тихому і спокійному місці. У саду художника скоюється жорстоке вбивство місцевого жителя, пристрасного поціновувача мистецтва і жінок. До справи береться молодий детектив, та чи так просто буде розплутати клубок таємниць, щоб вивести вбивцю на чисту воду? 

Розповідь ведеться від кількох осіб. В основі сюжету життя трьох жінок різного віку: стара пані, чарівна вчителька років 30–35 і зовсім молода дівчинка-художниця. Долі жінок такі різні, але у кожної пов'язані з убивством. «Чорні водяні лілії» – це роман, де перед читачами розігрується життєва драма. Трьох жінок різного віку об'єднує одне, наявність у кожної з них таємниці. У романі є місце коханню та пристрасті, ревнощам і помсті. Фінал все розставить по своїх місцях і, може, викличе бажання перечитати все заново.

Книга читається легко та цікаво. Читати рекомендовано любителям детективів і загадок.

Галина Кучугурна,

завідувачка відділу наукового опрацювання 

документів і організації каталогів

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Досліджуємо історію

Портрет на дверях

Є в Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д.І. Яворницького один експонат, який неодмінно викликає жваве зацікавлення відвідувачів: картина – не картина, двері – не двері, дерев’яна дошка з рельєфом дверей, на якій намальовано портрет запорозького козака! Що ж це насправді?

Відомо, що наприкінці 1890-х – початку 1900-х років Д.І. Яворницький жив у Москві, працював приват-доцентом у Московському університеті, товаришував з Володимиром Гіляровським, котрий, як і Дмитро Іванович, був у захваті від історії запорозького козацтва, цікавився побутом, звичаями, військовим мистецтвом запорожців.

В ці ж роки в Московському училищі живопису, ваяння та зодчества навчався нікому тоді невідомий Микола Струнніков. Уродженець м. Орла, виходець з бідної родини, Струнніков, в юнацтві продемонструвавши талант до малювання, був помічений одним з місцевих знавців мистецтва, який і допоміг йому виїхати до Москви на навчання, спочатку в художній майстерні С.І. Грибкова, а потім – художньому училищі.

Відвідуючи майстер-клас видатного художника-портретиста В. Сєрова, Струнніков уже в училищі виявив особливий хист до портретного живопису. Зокрема, в 1897 році на XX учнівській виставці він представляв «Портрет Гіляровського», а через два роки – «Портрет запорожця», для якого йому позував легендарний І.М. Піддубний – найсильніша людина у світі, українець за походженням. До речі, копія з цього портрета, виконана Струнніковим вже в Петербурзі 1907 року в трохи зміненому вигляді (стилізація під запорожця – оселедець, шаровари), була подарована Д.І. Яворницькому для Катеринославського музею, про що свідчать матеріали музейного архіву – листи, фінансові звіти тощо.

Але повернемося до 1899–1901 років, коли Струнніков у будинку Володимира Гіляровського, де художник деякий час мешкав, познайомився з Д.І. Яворницьким і підпав під його вплив, перетворившись на прихильника запорожців. Вважається, що саме Дмитро Іванович допоміг Струннікову потрапити в Академію мистецтв у Петербурзі у майстерню Іллі Юхимовича Рєпіна, з яким у Яворницького були тісні дружні довготривалі стосунки.

Далі буде. 

Валентина Бекетова, заслужений працівник культури України, кандидат історичних наук, музеєзнавець, краєзнавець, геральдист

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

Пунктир

Люко Дашвар. «Перлина неправильної форми»

Вона пише візуально-художньо, в тому сенсі, що, читаючи її, жваво уявляєш якесь живописне полотно або ж кіно. Вдивляєшся та вслухаєшся. «Ніч над Трухановим островом не така, як по всьому Києву. Мов мала дитина, – впала, коліна позабивала і завмерла – ворухнутися страшно, зойкнути несила. Німо». 

Й  з кожним рядком ти немов сам, як додаткова прозова фарба або герой, опиняєшся всередині сюжету. Сюжету, сповненого поліфонії характерів, піків напруження, природності та нестримності почуттів, щільної за сприйняттям ВСЬОГО реальності. «Феєрверки так потужно розмальовували небо, що зірки не втрималися – поховалися». Це цілком про її об'ємний стиль – немов барочні, у перекладі з французької, перлини неправильної форми. Недарма їй близькі художні пошуки непередбачуваних й дивних, за її ж словами, Франсіско-Хосе де Гоя, Мікеланджело Буонарроті, Тиціана Вічелліо, Пітера Пауля Рубенса, представників фламандської школи, Томаса Гейнсборо, братів Кранахі. Це для неї – нескінченно.

Головною рисою свого характеру вважає працездатність. Її улюблена справа – рухатись, мрія про щастя – жити. Серед улюблених літературних героїв – Аліса Льюїса Керрола. Знов, як бачимо, «перлина неправильної форми». Улюблені герої в реальному житті – ті, хто роблять справу. Більш за все ненавидить – насилля. Серед бажаного – спроможність літати. 

Сьогодні у «Пунктирі» думки, враження та емоції сучасної української прозаїкині, сценаристки, журналістки, неодноразової переможниці та лауреата конкурсу «Коронація слова» (2007, 2011, 2012, Вибір видавця-2014), переможниці конкурсу «Книжка року Бі-Бі-Сі-2008» – роман «Молоко з кров’ю», першого лауреата премії «Друг Читача» – «Дебют року» (2008 р.), володарки премії імені Пантелеймона Куліша (2019), «Золотого письменника України» – Люко Дашвар (Ірини Чернової).

«Амбітна людина – це, певно, якийсь конкретний комплекс, як тавро. Чесне слово, намагаюся відшукувати інші аналогії. Безумовно думаю одне: характер у мене є. Мабуть, і немало життєвого досвіду, аби не метушитися».

«В історії людської цивілізації відбувалося немало злетів і, здавалося, що після них людство врешті прокинеться, відкине війни, насилля, та все щоразу повертається на «круги своя». Особисто для мене найбільш цінні ідеї … і принцип про те, що чистота життя – найбільш високе мистецтво».

«Все, що я хочу сказати, я пишу у книгах. Казати щось більше того – це вже маніпулювання свідомістю. Якщо люди хочуть чомусь навчитися, нехай читають Біблію. Я ж не маю права казати людям, що правильно, а що — ні, а просто розповідаю історії. Робити якісь висновки повинен кожен самостійно. У своїх романах я ставлю багато запитань і даю мало відповідей, щоб читачі задумалися над якимись буденними проблемами і, можливо, щось змінили у своєму житті».

«Головне, відчути межу довіри. Знати заради чого створюється образ, не опуститися до суцільного фентезі…». 

«Діти підтримали, чоловік сказав: «Дерзай!» Звичайно, я могла залишитися на посаді редактора, а ночами писати. Але коли б я мала стабільний заробіток у журналі, навряд чи зрозуміла б, чого варте моє письмо. Можна писати в стіл усе життя і вважати себе невизнаним генієм. Я ж вирішила: коли хочу писати і книги, і сценарії – повинна цим заробляти! Перший же мій сценарій купили. Правда, я його переписала вісім разів, перш ніж за ним зняли фільм».

«Для мене найбільш важлива книжка «Рай. центр», а читачам вона сподобалася найменше. Тому абсолютно не маю «комерційної чуйки», нічого в цьому не розумію. Пишу про те, що мені здається важливим. І, слава Богу, що це виявляється важливим не тільки для мене, але й для читачів».

«Живу виключно тим, що пишу. Але не тільки книжки, а й сценарії».

Далі буде. 

Джерела: 

Дашвар, Люко. #Галябезголови [Текст] : роман / Л. Дашвар. - Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2020. - 398 с. 

Дашвар, Люко. Ініціація [Текст] : роман / Л. Дашвар. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. - 413 с.

Дашвар, Люко. Мати все [Текст] : роман / Л. Дашвар; худож.: О. Рудницька, О. Маслов. - Харків : Кн. Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", 2014. - 333, [3] с. : іл.

Дашвар, Люко. Молоко з кров'ю [Текст] / Л. Дашвар. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2008. - 272 с. 

Дашвар, Люко. Покров [Текст] : роман / Л. Дашвар. - Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2016. - 378 с.

Дашвар, Люко. РАЙ. центр [Текст] / Л. Дашвар. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2011. - 269 с.

Дашвар, Люко. Село не люди [Текст] / Л. Дашвар. - Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2010. - 270 с.

https://rozmova.wordpress.com/2012/09/17/chat-z-luko-dashvar/

https://proskuriv.khm.gov.ua/2011/01/05/%D0%BB%D1%8E%D0%BA%D0%BE-%D0%B4%D0%B0%D1%88%D0%B2%D0%B0%D1%80-%D1%8F%D0%BA%D1%89%D0%BE-%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B8-%D1%85%D0%BE%D1%87%D1%83%D1%82%D1%8C-%D1%87%D0%BE%D0%BC%D1%83%D1%81%D1%8C/

https://day.kyiv.ua/ru/article/ukraincy-chitayte/lyuko-dashvar-pochemu-vy-schitaete-chto-sovremennoy-ukrainskoy-literature

https://vsiknygy.net.ua/interview/822/

Фото: https://unalib.ks.ua/lyuko-dashvar.htm

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Неймовірно, але правда

Після обговорення пропозиції п. Гололобова Рада бібліотеки постановила: просити міську думу надати Раді бібліотеки на умовах, вказаних думою, 2 кіоски: один на Озерному бульварі, другий навпроти книгарні Шафермана (на Катерининському проспекті). Відповідно до цього клопотання рада просила Думу доповнити §6 основних правил бібліотеки, адже проєктований прибуток правилами не передбачений.

Міська дума на прохання бібліотеки постановила надати у її розпорядження 3 кіоски з орендною платою у 125 руб. за кожний; при цьому наголосила, що коли орендна плата перекриє витрати на спорудження кіосків, то в наступному році вони будуть надані бібліотеці безоплатно.

(далі буде)

Фото: https://kartinkin.net/61757-stopka-zhurnalov-tekstura.html

Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1906 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. Губерн. Правления, 1907. – 48 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=24 (дата звернення: 16.05.2022). – Загол. з экрану.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

На долоні історії

Олена Теліга. 

«Поетка вогненних меж» (завершення)

«Ми зливаємося зі своїм народом, щоб спильними силами, великим вогнем любові розпалити знов всі ті почування, які ніколи не згасали»

У рідному для неї місті вона одразу долучається до роботи в Спілці Українських письменників, стає її головою, налагоджує видання літературно-мистецького додатку «Літаври» до газети Українське слово». Увійшла вона і до створенної з ініціативи Олега Ольжича Української Національної Ради, що мала намір стати представницьким органом, який перебрав би на себе цивільну владу на всій території України, окупованій німцями. 

На сторінках «Литавр», перше число яких вийшло в світ 16 листопада 1941 року, друкувалися кращі зразки української літератури – Євген Маланюк, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Євген Плужник, Григорій Косинка, Микола Хвильовий. 

Але гриміли «Літаври» недовго, у виданнях нічого не мало засмутити «визволителів», але Теліга не могла підтримати такий курс і «Літаври» були заборонені. 7 грудня вийшло останнє четверте число. За короткий час Олені Телізі вдалося згуртувати навколо себе чимало талантів. Її дні вщент заповнені роботою, вона переймається створенням при Спілці кооперативу «Слово», який допомагав би налагодити постачання письменникам додаткового хліба. 

«У мене наразі все гаразд, – пише вона в листі до Уласа Самчука, – Спілка існує, літературний клуб відбувається щосуботи, стягаючи багато публіки. Відношення публіки до мене добре. Сто справ чекають».

Знаходила вона час і для поетичної творчості, працюючи над твором про героїзми спартанців. Вона, спираючись на свій дар передбачення, немов відчувала, що подвіг цей невдовзі доведеться повторити. 

Зрозуміло, що фашисти не могли зміритися з діяльністю тих національно свідомих українських інтелігентів, які ставили своїм завданням пробудження національних почуттів і прагнення до самостійності української держави. Слід зважати й на те, що емігрантів розглядали як людей, які, повертаючи колесо історії в протилежний бік, не хотіли визнати змін у манерах та характері українського народу, які відбулися за 23 роки радянського панування. Тобто мріям і намірам Олени Теліги та її побратимів про побудову незалежної України і окремої української нації, тоді не судилося збутись.

Німецька окупаційна влада вирішила якнайсуворіше придушити діяльність українських патріотів. Уже 17 листопада 1942 року вони припиняють діяльність Української Національної Ради. Почалися арешти. Ольжич, розуміючи, що Олені загрожує арешт, умовляв її покинути Київ, але вона відмовилася. 

Останній її лист датовано 15 січня 1942 року, вона пише про Новорічні свята, які не зовсім такі, як хотілося б, і зокрема: «Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна. А тому у нас всіх, навіть помимо всіх прикростей, помимо голоду щодня, помимо навіть собачого холоду – у всіх нас чудесний настрій…»

9 лютого вона вирушила до Спілки письменників, по дорозі зустріла друзів, які наголошували на небезпеці арешту, але відповіла, що у хвилини небезпеки має бути зі своїми співробітниками.

Через годину за нею пішов Михайло, а в приміщенні Спілки вже з тиждень гестапо влаштувало засідку. Всі хто туди заходили, назад вийти вже не змогли. Гестапівці заявили, що ті, хто не належить до Спілки, можуть покинути приміщення, але Михайло лишився зі своею Оленкою.

21 лютого всі заарештовані письменники і журналісти і члени редакцій «Українського слова» були розстріляні та поховані в Бабиному Яру. Олена Теліга – поетеса і патріотка – пішла у вічність, щоб навіки злитися зі своїм народом, навіки зостатися в його вдячній памяті. 

За своє досить коротке життя Олена Теліга не встигла видати жодної власної збірки, всі вони вийшли після її загибелі: «На чужині» (1947), збірка «Олена Теліга» (1977), «Дороговказ. Поезії О. Теліги та О. Ольжича» (1994), збірник «О краю мій» (1999), а більша частина її віршів, на жаль, загубилася. 

Завдяки її першому біографу, другу і соратнику Олегу Штулю (Ждановичу), який зберіг у лихолітті війни підготовлену Оленої Телігою до видання збірку поезій, до якої увійшли 32 відібраних авторкою вірша, ми сьогодні маємо можливість читати ці полум’яні рядки, опалені даром геніальної особистості. 

Джерела:

Олена Теліга [Текст] : співаник: пісні сучасних українських гуртів та виконавців на вірші Олени Теліги з нотами й акордами та аудіодиск з музичним альбомом / Громад. спілка «Творче патріот. об-ня «Муз. Батальйон» ; авт. передм., літ. упоряд. О. П. Кротюк. – К. ; Кам'янське : Видавничий дім «Андрій», 2020. – 47 с. : фот. эл. опт. диск (CD-ROM). – (Нескорений ПроRock).

Теліга О. Ів.  Вибрані твори [Текст] / О. І. Теліга ; упоряд. О. Зінкевич ; авт. передм. Р. Семків ; авт. вступ. ст. Є. Сверстюк. – 2-ге вид. – К. : Смолоскип, 2008. – 534 с. : портр.

***

Багряна А. Анна Багряна про Марію Заньковецьку, Олену Телігу, Вангу, Марію Приймаченко, Славу Стецько [Текст] : оповідання / А. Багряна ; худож. Д. Марцін. – К. : Фірма Антологія, 2016. – 93 с. : іл. – (Життя видатних дітей).

Донцов Д. Поетка вогненних меж. Олена Теліга [Текст] / Д. Донцов. – Торонто : [б. и.], 1953. – 95 с. 

Ільницький М. М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20–30-х років / М. М. Ільницький ; Т-во Знання України. – К. : Т-во Знання України, 1992. – 48 с. – (Б-ка журн. Пам'ятки України : українське відродження: історія і сучасність ; сер. 1. № 2) (Кобза. Сер. 6 ; № 3).

Миронець Н. Олена Теліга [Текст] / Н. Миронець. – К. : Наталія Брехуненко, 2009. – 62 с. – (Великі українці) (Про Україну з гонором і гумором).

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Що читають бібліотекарі. Нові надходження завдяки Українському інституту книги

Курков А. Ю. Самсон і Надія: роман / Андрій Курков ; пер. з рос. В. С. Бойка ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова ; худож.-ілюстратор Ю. Є. Нікітін. – Харків: Фоліо, 2021. – 380 с. : іл. – (Ретродетектив).

З весни 1917-го до літа 1920-го в Києві було 

чотирнадцять властей. Рівно половина з них – у 1919-му

Буремні події, що відбувалися в Києві 1919 року – яскраве історичне тло для роману «Самсон і Надія». Відомий український письменник, журналіст і кіносценарист Андрій Курков у своїй творчості не додержується одного жанру, він постійно експериментує, з-під його пера вийшли як пригодницькі романи, так і фантастика, а цього разу на читача чекає історичний детектив. Роман із перших сторінок занурює у вир подій: Київ знову захоплений більшовиками, але вони майже не контролюють ситуації, киян грабують як справжні, так і фальшиві червоноармійці та банди отаманів, і вони перебувають у постійному очікуванні чергової зміни влади.

Березневий день для головного героя Самсона Колечка став днем тяжкої втрати, яка перекреслила його минуле життя, але після днів наповнених смутком починаються не менш тривожні, але й активні дні, що кардинально змінюють його майбутнє. Непередбачувані зміни привели Самсона до служби в міліції, де він отримав особисту зброю і талони на харчі, а також своє власне перше розслідування і знайомство з Надією. 

Атмосфера тривожних подій чітко передана в цьому романі, але іронія та гумор залишають промінь надії на краще. Читаючи пригоди головного героя, спостерігаємо як простуватий, довірливий і нерішучий Самсон стає більш наполегливим, впевненим і рішучим борцем за справедливість. Неповторний легкий стиль роману не залишає байдужим, а авторське «далі буде» змушує з нетерпінням очікувати продовження.

Юлія Зюлева, вчений секретар

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

Діалоги з мистецтвом

18 травня 2022 року відзначає 65-річний ювілей Михайло Васильович Мельник, видатний український актор, засновник, художній керівник, режисер і актор унікального Театру одного актора «Крик» у Дніпрі. Заслужений артист України (1994), Народний артист України (2005), Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2007), Михайло Мельник – культове явище театрального світу: творець-винахідник, сценарист, музичний редактор, музикант, улюбленець глядачів.

Вашій увазі пропонуємо статтю відомої дніпровської мистецтвознавиці Валентини Галацької, присвячену творчості Михайла Мельника

Артистична планета Михайла Мельника

І холод зим роз’ятрює вогонь

Гарячих душ, залюблених у волю,

В театрі цьому біль зціляють болем,

А самоту – теплом своїх долонь...

М. Новограцька 

Бувають на світі люди, які ніколи не припиняють шукати сенс життя: в професії, постійних ваганнях, незадоволеності собою. Ці пошуки більш болючі в людей творчих, із тонкою артистичною натурою, талановитих, нестандартних за своїм світоглядом, помноженим на неспокій, любов до України, силу волі. Колись Іван Франко в своїх «Секретах поетичної творчості» писав про талант як «підвищену нервову вразливість душі». Творчі люди бачать світ тонше, вимогливіше, ніжніше, вміють представляти його в довершеній художній формі, тобто естетичніше, точніше в почуттях, ніж інші. Людські страждання вони сприймають як свої, вміючи налаштовувати камертон своєї душі на біль інших людей. Естетичні категорії трагічного, драматичного, комічного відчуття життя митці покликані перетворювати в яскраві сценічні образи. Такі, які формують духовну парадигму своїх сучасників.

Для нашого міста Михайло Мельник став видатним представником художньої культури, кумиром дорослого глядача та студентської молоді. Саме заради них понад 30 років актор виходить на сцену: завжди сам, бо ж уособлює театр одного актора «Крик»! Сьогодні навіть важко уявити, як економічно міг утриматися «на плаву» цей острівець духовності протягом скількох років соціально-політичних негараздів, зміни формацій і навіть світоглядів... Але Михайло Мельник і його жертовна артистична діяльність довели це блискуче. Особливо цікаво про це говорити сьогодні в контексті його життєвого ювілею.

Як актор Михайло Мельник починався у Дніпропетровському академічному музично-драматичному театрі імені Т. Шевченка. Пам’ятаю, як уперше побачила молодого і запального актора на сцені цього театру ще в 1984-му році в п’єсі Миколи Зарудного. Але митець завжди був індивідуалістом, мав власну точку зору на мистецькі проблеми, принципи акторського існування в театрі, бунтівливу вдачу. Незабаром на малій сцені цього ж театру Мельник поставив Шевченкових «Гайдамаків». З того часу цей поет, його геніальне бачення національної історії стали для артиста дороговказом, точкою відліку життя, справдження себе як українця з відчуттям повновартості. Цій виставі судилося розпочати щасливе, але сповнене драматичних обертонів життя театру «Крик». Глядачі, які приходили на спектакль до Музею комсомольської слави імені О. Матросова, розуміли, що такого рівня катарсису вони ще не знали. Особливо в сцені, коли Гонта вбиває своїх дітей, народжених від матері-католички. Трагічність цієї сцени підкреслювала й сповідальна інтонація, і покинуті дитячі пінетки...

А далі були нові пошуки та художні відкриття, які увінчувались успіхами і сподіваннями на кращу акторську долю. «Кара» за мотивами М. Гоголя та «Лоліта» за В. Набоковим, «Мутація» за Ф. Достоєвським і «Парфумер» П. Зюскінда, «Табу» за мотивами твору Л. Толстого «Крейцерова соната»... Окремо стояла в актора комічна тема, на яку надихнули «Мисливські усмішки» Остапа Вишні...

Ролі вибудовувалися за авторською концепцією Мельника, він був єдиним у трактуванні своїх акторських принципів на найвищому рівні психологічної правди. Тому в 1997-му році тоді заслужений артист України першим був удостоєний мистецької премії імені Леся Курбаса за новаторство творчих прийомів у театрі. А найвищого злету в творчості актор досяг, коли взяв до постановки відоме оповідання М. Коцюбинського «Що записано в книгу життя». Знакова для самого митця та для театральної культури України вистава «Гріх» була удостоєна Національної премії імені Тараса Шевченка 2007-го року. Надзвичайна цілісність в осмисленні трагічності сценічного буття, втілена в режисерському, сценографічному, музичному трактуванні, викликала незаперечну схвальну оцінку журі. Особливо запам’ятався глядачам і сьогодні технічно нерозгаданий сценічний прийом, коли актор імітує голос старенької матері, вдаючись до освоєння регістрів жіночого голосу. Разом зі сценічним оформленням вистави це викликає катарсис на рівні найвищої партитури людської душі. Після перегляду цього трагічного дійства діти починають більше цінувати своїх батьків, а дорослі замислюються над сутністю людського життя...

«Цілую Ваші серця!», – говорить артист глядачеві кожного разу, коли закінчується вистава, бо, приголомшені рівнем сповідальної сили митця, люди не покидають залу. Так продовжуватиметься все життя, допоки в Дніпрі існує театр народного артиста України Михайла Мельника «Крик».

Валентина Галацька, 

кандидат філологічних наук, 

доцент, докторант КНУ ім. Т. Шевченка

Усіх зацікавлених і шанувальників Михайла Васильовича Мельника запрошуємо познайомитись з добіркою документів, присвячених творчості актора і діяльності театру «Крик», які зберігаються у відділі мистецтв ДОУНБ. 

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут