Сторінки

четвер, 28 лютого 2019 р.

Що читають бібліотекарі

Іздрик, Юрій. Календар любові [Текст] / Ю. Іздрик ; гол. ред. М. Савка. - Львів : Вид-во Старого Лева, 2016. - 425 с.

«бо людина не вміє жити
бо людина не вміє бути
дуже важко на це дивитись
дуже хочеться це забути (остання війна)»

Юрій Іздрик - український прозаїк, поет, культуролог. Його книжка «Календар любові», у певному сенсі, – дійсно календар. У цій збірці 365 віршів  – на щодень, кожну пору року та сезон. У автора своєрідний стиль, цікава подача, пронизливі, часом - дуже відверті вірші. Переважно інтимна лірика, в пееретині з темою війни й навколишнього світу. Видання дозволяє відраховувати дні, спостерігати, як весна змінює зиму, як тепло перемагає холод - і зовні, і в межах поетичного циклу. «Календар любові» показує, як люди знайомляться, цінності змінюються, як світ постійно щось втрачає. Тексти насичені історіями про нас в кожному з днів. Іздрик пишу дуже влучно, тому можна відкрити «весну» і навіть не брати до уваги дні. 
«любиш тому що любиш
любиш отак собі просто
носиш любов у грудях
як мати дитинку носить (секрет)»
Письменник дає новий сенс різним темам: просуваючи ідею любові в реальності без всяких чудес і ілюзій. Навіть найбуденніші речі постануть перед вами в незвичних оболонках, наповняться несподіваним змістом. 
Всім рекомендую.

Оксана Ясько, завідуюча сектором науково-дослідної роботи.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 27 лютого 2019 р.

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно 
Данило Сахненко
(продовження)

Фільм готовий!  Стрічка йде в прокат

Під Новий 1912 рік фільм вже був готовий. 1 січня 1912 року місцева газета «Южная заря» вийшла з рекламою:
«Нововідкритий першокласний сінематограф під назвою «Художественный театр» у колишньому приміщенні комерційного зібрання, ріг Проспекта та Мостової вулиці.
З 1 січня 1912 р. демонструється небувала, грандіозна, сенсаційна, історична, мистецьки виконана картина «Запорозька Січ».
У 3-х великих відділеннях близько 1200 арш. (тобто близько 850 метрів — М. Ч.), вироблено на місцях колишньої Січі в Катеринославській губернії, виключне право демонстрування в м. Катеринославі належить лише Художньому театрові. Не зважаючи на великі витрати ціни звичайні. 
Демонстрування картин супроводжується оркестром музики під керівництвом Векслера-Стрижевського.
Поспішайте бачити.
У саду при театрі відкрита ковзанка».
А 6 (19) січня 1912 року «Южная заря» повідомила про те, що ще три дні, 6, 7 та 8 січня на бажання публіки  понад програму демонструватиметься картина «Запорозька Січ».
Розглядаючи рекламу фільму в газеті «Южная заря», звертаєш увагу ось на що. До 5 січня на одному сеансі зі згаданою картиною також демонструвалася видова картина «Острів Хортиця», а від 6 січня, напередодні Водохреща, замість неї показувався фільм «Екатеринославский крещенский парад и водосвятие за 1911 год». Оскільки «Художній театр» мав «виключне право» показу фільму Д. Сахненка «Запорозька Січ», то логічно припустити, що видові фільми «Острів Хортиця» та «Катеринославський хрещенський парад і освячення води за 1911 рік» теж могли бути зняті Данилом Сахненком. На жаль, його прізвище рекламою ніде не згадувалося. Але згодом ми дістали підтвердження, що «Острів Хортиця» таки був знятий Д. Сахненком.
(Далі буде).


Микола Чабан
Чабан, М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст] / Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

понеділок, 25 лютого 2019 р.

Неймовірно, але правда

Продовжуємо знайомитись з цікавими історичними фактами, вивчаючи архівні матеріали ДОУНБ ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія.
У Акті ревізії 1944 року вказані бібліотечні витрати, які не мали підтвердження платіжними документами. Такі, наприклад, як придбання літератури на приватному ринку на суму 900 крб.  та купівля корму для  коня,  який числився за бібліотекою, на суму 210 крб. Звичайно, здійснюючи такі покупки, отримати квитанції щодо витрачених коштів або інші документи,  які б свідчили про дані фінансові дії,  було не можливо.
Взагалі платіжні папери на витрати, що здійснювала у той час бібліотека,  не мали підписів осіб, які одержували те чи інше придбання.
Треба зазначити, що гроші та грошово-матеріальна документація не були забезпечені охороною. Вони зберігалися на руках у бухгалтера, а документи - на вікні.




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

пʼятниця, 22 лютого 2019 р.

На долоні історії

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя.

"Я вважаюсь загадкою для всіх, 
ніхто не розгадав мене абсолютно..."
Микола Гоголь

Початок роботи над «Мертвими душами» припадає на 1835 рік. Олександр Пушкін, одним з перших, хто оцінив талант Миколи Васильовича, розповів йому про спритного шахрая, який спробував розбагатіти, закладаючи в опікунську раду куплені їм мертві душі як живі. У той час було відомо чимало історій про реальних скупників цього товару.
Перші глави нового твору лише засмучували, а не смішили, як було задумано. Тому Гоголь по-іншому поглянув на свій задум і переробив його. В подальшій роботі він намагався пом'якшити тяжке враження, яке могли б спровокувати "Мертві душі".
Основну частину твору наш герой писав у Римі, де намагався позбутися сумних вражень після критики щодо постановки «Ревізора». З цим періодом життя письменника ви можете ознайомитись у попередніх частинах літературної розвідки.
Микола Васильович спочатку задумав поему за аналогією зі безсмертною «Божественною комедією» Данте, яка складалася з трьох частин - «Пекло», «Чистилище» й «Рай». Саме їм повинні були відповідати три томи гоголівської поеми.
У першому томі автор задумав показати пекло дійсності, страхітливу правду XIX сторіччя, в другому і третьому - вже підйом духовної культури і життя його батьківщини.
У 1840 році в Італії Гоголь неодноразово переписував текст твору, продовжував напружено працювати над композицією і образами героїв, ліричними відступами. Восени 1841 року письменник знову повернувся в рідні краї і прочитав друзям п'ять глав першої книги. На цей раз, в поемі показані лише негативні сторони життя, і, прислухавшись до рад приятелів, письменник зробив важливі вставки до тому, що був вже переписаний. 
На жаль, нашому герою вдалося втілити лише першу частину своєї ідеї.
У грудня 1841 року рукопис був готовий до друку, але цензура заборонила видання. Микола Васильович був пригнічений. Потай від знайомих, він звернувся за допомогою до Віссаріона Бєлінського. Критик пообіцяв допомогти, і через кілька днів поїхав до Петербургу. Там цензори дали дозвіл на друк "Мертвих душ", але зажадали змінити назву твору на «Пригоди Чичикова, або Мертві душі». Таким чином, вони прагнули відвернути увагу читача від громадських проблем і переключити на пригоди головного героя.
У травні 1842 року книгу очікувала доля «Ревізора». Читачі відразу ж розділилися на два табори - прихильників поглядів письменника і критиків. Сама поема виявилася в центрі журнально-критичної боротьби 40-х років XIX сторіччя.
Після виходу першого тому, Гоголь повністю присвятив себе роботі над другим, розпочатим ще у 1840 році. Кожна сторінка створювалася напружено, все написане здавалося письменникові негідним. Влітку 1845 року, під час загострення хвороби, Гоголь спалив рукопис цього тому. Пізніше він пояснив свій вчинок тим, що «шляху і дороги до ідеалу, відродженню людського духу не отримали достатньо правдивого і переконливого вираження». Гоголь мріяв переродити людей шляхом прямої настанови, але не зміг. Його літературне починання було пізніше продовжено Михайлом Достоєвським, який і показав справжнє переродження людини.
Отже, 24 лютого 1852 року Микола Гоголь спалив майже закінчений другий том «Мертвих душ», над яким працював більше 10 років. Протягом цього часу письменник відчував постійну слабкість в тілі, але замість того, щоб лікуватися, продовжував вимотувати свій організм суворим дотриманням релігійних постів і виснажливою працею. Можливо, він спалив рукопис абсолютно випадково, адже вранці наступного дня Микола Васильович, вражений своїм вчинком у розпачі жалівся графу Олександру Толстому: «Ось, що я зробив! Хотів було спалити деякі речі, давно на те приготовані, а спалив все. Який же лукавий сильний - ось він до чого мене посунув! А я було там багато ділового усвідомив і виклав ... Думав розіслати друзям на пам'ять по зошиту: хай би робили, що хотіли. Тепер все пропало».
Ще за однією версією, письменник відправив в топку чернетки поеми. Так як видання ніхто не бачив, вважалося, що даний твір ніколи і не видавався. Але, вже у наш час, видання нібито знайшлося в Америці, у Тимура Абдуллаєва, і петербурзька експертиза дала вердикт, що знайдене видання дійсно датується XIX століттям. Однак, і тепер ведеться суперечка з приводу знахідки.
Тож, не дивлячись на те, що насправді спалив великий письменник, він впав у депресію, його хворобливий стан загострився, і через 10 днів він помер ...

У наступній частині мова піде про різні примхи й цікаві факти з життя письменника та неймовірні легенди, якими повниться смерть генія.

Матеріал спирається на електронні джерела.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут 

четвер, 21 лютого 2019 р.

Що читають бібліотекарі

Жадан, Сергій Вікторович. Гімн демократичної молоді [Текст] / С. Жадан. - Харків : Фоліо, 2006. - 223 с. - (Графіті).

Все твоє життя - це боротьба з системою. Причому ти з нею, курва, борешся, а вона на тебе навіть уваги не звертає.
Сергій Жадан

«Гімн демократичної молоді» –  це історія наших реалій, часу знищення старої моралі та пошуків молодим поколінням свого місця у вирі вседозволеності. Книга складається з шости новел про становлення малозаконного середнього бізнесу в Україні. Автор спирається на буденні історії, що дають привид для розмірковування над сенсом життя.  Сюжет поєднує в собі ліричну оповідь із фаховими публіцистичними розвідками, присвяченими легалізації тіньового сектору економіки. У виданні йдеться мова про тих, хто був причетний на початку дев'яностих до вуличних банд, возив товар на польські базари й «кришував» гуртожитки та ринки, а нині намагаються знайти себе в бізнесі. Жадан пише з непідробною іронічною симпатією до простої людини і одночасно -філософським підтекстом з невід’ємним абсурдом. Поринаючи у світ персонажів Жадана, ми чуємо живу мову, торкаємося найболючіших проблем і разом з героями намагаємося знайти вихід з найскладніших життєвих ситуацій. 
Новели читаються інколи з посмішкою на губах та біллю в серці, змушують переосмислити життя ы наше ставлення до багатьох ситуацій. 

Оксана Ясько, завідуюча сектором науково-дослідної роботи.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 20 лютого 2019 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Альона Логвінова. Закохана…

З весною в серці та посмішкою на обличчі зустрічає кожний робочий день провідний бібліотекар сектору рідкісних і цінних документів. Незважаючи на її юність, адміністрація ДОУНБ пов’язує з нею перспективу  розвитку сектору.
Альона легка й тендітна, водночас – з твердим характером та власною життєвою позицією. 
Народилася вона в Полтавській області, в мальовничому селі Придніпрянське (до 2016 року - Радянське), що знаходиться на перетині двох річок – Дніпра та Орелі. Наша героїня захоплювалася малюванням та грою у шкільному КВН, що покликали її на сцену. Однак від долі не втечеш, і на мій погляд, її стезя – саме бібліотечна справа.
У 2013 році почалося її навчання у Дніпропетровському училищі культури (зараз Дніпропетровський коледж культури і мистецтв) за спеціальністю «Бібліотечна справа».  Лише теплі спогади про навчання. Кожен викладач дав поштовх для формування Альони як особистості та професіонала. Педагоги не лише вклали теоретичні та практичні знання зі спеціальності, вони допомогли стати більш серйозною та відповідальною, адже в роки  навчання вона була старостою і їй завжди доводилося відповідати за всю групу, відстоювати інтереси студентів, першою приймати на себе «удар» на парах та практичних заняттях.
Саме педагогічний склад коледжу допоміг розкрити та направити її потенціал, здібності, дати розуміння, що не лише книги, а й сам фахівець –обличчя бібліотеки.
По закінченню коледжу, у 2016 році, Альона починає працювати у відділі читальних залів ДОУНБ. Паралельно продовжує навчання в Полтавському технічному університеті імені Юрія Кондратюка, за напрямом «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа». Цього року, до речі, отримує диплом бакалавра. Робота і навчання в університеті дають досвід в розумінні людей, вчать мистецтву компромісів.
У читальному залі Альона здійснювала консультації за запитами користувачів, займалася популяризаторською та просвітницькою роботою, відповідала за фонд. До усього підходила із запалом та креативом. Працюючи в даному відділі, вона сформувала для себе правило: «Потрібно завжди жити закоханим у щось. І неважливо – в людину, роботу, хобі, в себе чи місто, в якому живеш. Коли ти будеш у щось закоханий – тобі кожен ранок буде здаватися повним щастя». 
Окремо хочеться виділити те, як наша героїня ставиться до творчої роботи. Очевидці підтверджують, наскільки не ординарно вона робить будь-яку справу, пропускаючи через себе підготовлений матеріал, змушуючи його грати новими, більш яскравими фарбами. Дивує її образне мислення, завдяки якому вона вміло підбирає ключ до будь-якої аудиторії, чаруючи та зацікавлюючи одночасно. Політ Альончиних думок, жага до навчання допомогли їй написати декілька повчальних казок для молодшої сестри Тетянки.
За те ким вона є, вона в першу чергу завдячує бабусі Ользі, з якої брала приклад, як треба жити, працювати, любити країну, сім’ю, себе.
Наприкінці 2018 року Альону Логвінову перевели до сектору рідкісних і цінних документів на посаду провідного бібліотекаря. Таким чином, вона поповнює свій досвід новими бібліотечними знаннями, відповідає за унікальний фонд ДОУНБ. Тепер  основа її роботи – популяризація рідкісних документів та підвищення іміджу бібліотеки: проведення екскурсій, презентацій та виставок, підготовка інформаційних буклетів, пам’яток та списків джерел, налагодження нових творчих та ділових зв’язків. 
Маю надію, що і до нової для неї роботи вона буде ставитися з любов’ю та запалом.
Я не зустрічала більш життєрадісної людини. Вона надихає та підбадьорює, змушуючи радіти кожній хвилині життя, незважаючи на будь-які негаразди.
Ця дівчина – втілення жіночності. Завжди модна, приваблива, а її найкраща прикраса – посмішка…



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:   Facebook  Twitter

вівторок, 19 лютого 2019 р.

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно 
Данило Сахненко
(продовження)

Перший український фільм
 «ЗАПОРОЗЬКА СІЧ» (1912)

Сценаріїв у сучасному розумінні на той час ще не було. Існував лише список окремих, головних епізодів, що якоюсь мірою нагадував сучасне лібрето, яке звалося «сценаріус». Ось один з таких епізодів.
 ...Тихе українське село. Мирно працюють люди. Раптом нападають татари, підпалюють хати, убивають усіх, хто намагається оборонятися, грабують, спустошують село. Ватажок розбишак – турецький паша — прив’язав до тину коня й побіг до хати, де сховалися дівчата. Хлопець стрибнув з клуні, відв’язав коня, скочив на нього й помчав на Січ — повідомити про татарський напад. Саме цю роль і виконував А. Кордюм у фільмі, про який писав київський «Засів» 1911 року.
За хлопцем кинулися навздогін татари. Шалена гонитва, ось-ось наздожене хлопця татарська кіннота, але він раптом звернув до лісу і зник... Татарва розсипалася по лісу, але хлопця нема, наче він крізь землю провалився. Переслідувачі вертаються у село по здобич.
А ось інший епізод фільму, що знімався у нас на берегах Дніпра. Пов’язаних селян-бранців татари женуть у неволю. Вдосвіта хлопець вибрався з лісу, помчав далі на Січ, де повідомив запорожців про лихо. Козаки скочили на коней і подалися в степ навперейми ворогові. Засівши у степових ярах, вони стежать, як татари з бранцями й награбованими майном рухаються на південь. Вихором налітають козаки на харцизяк, вирубують їх до ноги, а звільнені невільники вертають додому.
І знову Січ. Запорожці читають надісланого їм листа від турецького султана. Він попереджає їх, що якщо козаки не припинять нападати на його військо, він знищить Січ. Запорожці пишуть султанові відому усім, приперчену сарказмом відповідь...
До речі, і кінорежисерів у сучасному розумінні тоді теж не було. Тож головною творчою силою й керівником зйомок виступав власник таємниць кіноапарата Сахненко. Знімаючи, він водночас командував своєму помічникові або вільному від зйомки акторові, що стояв поруч з апаратом, і той, передаючи команди оператора, лементував:
— Біжіть, падайте, вмирайте!
Помічник супроводжував свої вигуки відповідною жестикуляцією, тож, за  спогадах сучасників, іноді було цікавіше дивитися на те, що відбувається біля апарата, ніж на сцені перед об’єктивом...
Акціонери, котрі витратили на зйомки фільму останні кошти, були змушені шукати ще одного компаньйона. Вони знайшли його в особі М. Шейніна — власника кафе-їдальні, що містилася на проспекті поруч з відділенням Волзько-Камського банку, співробітники якого харчувалися в цій їдальні за зниженими цінами. Годувався тут і Сахненко, ще з тих часів, як він став кіномеханіком. Тепер його так обсіли злидні, що був змушений їсти в борг.
День і ніч Сахненко друкував і проявляв матеріали зйомок, а хазяїн їдальні із сином готували рекламу фільму (навіть «фільми» — до революції вона була жіночого роду), бо останнім часом Сахненко почав уже друкувати тиражні копії картини.
До речі, попит на козацьку тематику в кіно тоді був чималий.

(Далі буде).

Микола Чабан
Чабан, М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст] / Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

понеділок, 18 лютого 2019 р.

Неймовірно, але правда

17 лютого 1861 року відкрилася училищно-публічна бібліотека міста Павлограда Катеринославської губернії.
В цей день нараховувалось 41 читач. Було зібрано обов'язкової плати 205 крб. і добровільних пожертвувань 68 крб. сріблом. В розпорядження бібліотеки надійшли книги та журнали училища, також було виписано 21 видання нової періодики.
Для користувачів були затверджені наступні правила:
1. Бібліотека відкривається 2 рази на тиждень по четвергам і неділям, взимку з 3 по 6 години, влітку з 1 по 4 години пополудні.
2. Додому видаються всі книги, не більше двох томів, терміном не більше чим на два тижні; періодичні видання видаються додому на тиждень і тільки з передостаннього отримання; газетами користуватися вдома можна 3 дні.
3. За абонемент плата 5 крб. на рік.
4. За читання у бібліотеці плата 15 коп. у день.
5. Штраф за несвоєчасне повернення літератури - 10 коп. за день.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

пʼятниця, 15 лютого 2019 р.

На долоні історії

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя.

"Я вважаюсь загадкою для всіх, 
ніхто не розгадав мене абсолютно..."
Микола Гоголь

Гоголь з дитинства був вразливим і непрактичним, не пристосованим до звичайного життя, він не мав навіть власного будинку.
Микола Васильович ніколи не був одружений і не мав дітей. І все ж, в його житті були жінки, які пробудили палкі почуття.
Письменник вів переписку з чарівними дівчатами різних верств, приділяв їм свою увагу романтично і боязко, при цьому не афішуючи про це і не виходячи за рамки платонічного.
Коли Гоголь з'являвся на публіці, всі переставали помічати його невисокий зріст і довгий ніс. Люди були заворожені геніальністю письменника. «Я ніяк не стверджую, щоб він був хороший, але в ньому є одна така властивість, яке я не знаходила в інших людях: це бажання щире і сильне бути кращим, ніж він тепер є. Він один з усіх тих людей, яких я знаю, прийме будь-яке зауваження, рада, докір від кого б то не було і хоч які делікатні вони не були, він вміє бути за це вдячним», - так писала про свого близького друга Олександра Смирнова-Россет, фрейліна царського двору, яку називали музою Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова та Василя Жуковського.
Чому саме Миколі Васильовичу вона так симпатизувала? Адже знала про його щиру і віддану любов до неї. Тільки їй Гоголь відкривав свою душу. «Це перл всіх … жінок, яких мені траплялося знати», - захоплювався Смирновою-Россет Микола Васильович. Лише їй відкривав свої плани, розповідав, над чим працює, одній з перших читав свої твори. До речі, другий том «Мертвих душ» створювався в її маєтку під Калугою. І лише цій жінці запропонував прочитати нову, дев'яту, главу з другого тому «Мертвих душ», яку досі не знайшли. В ній Гоголь описував любов Платонова до генеральської доньки, повністю списавши образ з Олександри. 
Цю пару часто можна було зустріти разом, подорожуючих Європою. А якшо були порізно- писали один одному листи. Зберіглося близько 130 послань, що підтверджують їх взаємини.
Однак, Микола Васильович боявся любити. Він сам зізнавався в листі своєму найближчому другові Олександру Данилевському в 1832 році, що його натура така чуттєва, що полум'я любові в одну мить спопелило б його.
А єдиною жінкою, яка зізналася самому Гоголю в любові, була його двоюрідна сестра Марія Синельникова. Доволі розумна дівчина, яка рано вийшла заміж, та сімейне життя якої тривало недовго. З чоловіком вона незабаром розлучилася і переїхала до маєтку Власівка під Харковом. Саме тут, в травні 1851 року, менш як за рік до своєї смерті, письменник з родиною відвідав свою кузину. Вони гостювали близько тижня, і, за спогадами молодшої сестри Гоголя Ольги, Микола Васильович в піднесеному настрої виходив з Марією в сад, де ті шепотілись та ніяковіли.
Після від'їзду драматурга, дівчина закрила кімнату для відвідувань, в якій він жив, щоб зберегти все так, як було при Миколі.
"... Я полюбила його, зустрівши в ньому братерське співчуття, і прив'язалася до нього всією силою душі моєї, - писала Марія Синельникова професору Московського університету Степану Шевирьову,- як багато сподівалася я мати напутніх рад на різні випадки життя. я ... захопилася його любов'ю до рідних і турботою про них. Живучи у них, я часто, було, бачу, як він сам заходив у селянські хати, щоб дізнатися, чи не терпить чи хто потреби, і часто надсилав з Москви грошей для допомоги бідним. Я дивувалася його незвичайної діяльності: як серед своїх літературних занять він ще знаходив час перевіряти прибуток і витрату в маєтку (він ще в юності зрікся своєї частки, поступившись її матері і сестрам); всюди було видно його роботу ; скільки він посадив дерев ... Коли не мав серйозного заняття, то у вільні хвилини малював візерунки для килима. Скрізь і в усьому він був невтомним трудівником ".
До речі, кузина до самого свого сконання не знімала з пальця траурне золоте кільце, яке замовила відразу після смерті свого коханого. На його внутрішній стороні вигравірувано «Пом. Н. Гоголь. Тисяча вісімсот п'ятьдесят два лют. 21». У ньому Марія зберігала пасмо волосся Миколи Васильовича…

Через тиждень ви дізнаєтесь історію створення поеми «Мертві душі», справжню долю другого тому, відношення Данте Аліг'єрі до творчості Миколи Васильовича та на кому  вина за смерть нашого героя.

Матеріал спирається на електронні джерела.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут 

четвер, 14 лютого 2019 р.

Що читають бібліотекарі

Лермонтов, Михаил Юрьевич. Демон [Текст] : Восточная повесть / М. Ю. Лермонтов. - М. : Книга, 1981. - 155 с. : ил.



«Уперше Демон і кохання,      
І тугу зрозумів людей.      
Вжахнувсь він, хоче відлетіти,    
Але крило немов прибите…»


Михайло Лермонтов «Демон»



«Демон» - поема, над якою автор працював протягом десяти років. Прообразом стали біблійська легенда про Люцифера, що багато років хвилювала поета, та давня грузинська легенда про демона Гуда, який покохав чарівну дівчину. 
Та місце дії автор переніс на Кавказ. 
Над горами та рівнинами Грузії проноситься «дух вигнання». Він байдужий до краси, природи, колориту. Однак, увага Демона приковується до молодої княжни Тамари, що готується до весілля, якому не судилося бути. Любов до дівчини для нього - спроба визволити себе з кайдан презирства до світу. Дух вбачає в княжні порятунок для своєї душі. Демон викликає в мене неоднозначні відчуття: з однієї сторони – він нагадує втомленого життям романтика, якого дуже шкода, а з іншої – підступну особистість, що хоче згубити дівчину. 
Тож, на що вигнанець готовий піти заради своєї обраниці? Чи відповість вона взаємністю? Що робитиме Янгол-Охоронець Тамари? Про історію кохання, пристрасті, жертовності та спокуси повідує Михайло Лермонтов.



Швець Анна, бібліотекар ІІ категорії сектору соціокультурних проектів і зовнішніх зв’язків



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут  

середа, 13 лютого 2019 р.

Винахідники, віват!

Жіноче обличчя винахідництва

Валентина Григорівна Ручкіна народилася 27 січня 1945 року в селі Воронцовка Полтавського району Омської області. Після закінчення школи, переїхала до Дніпропетровська. Тут вступила до Дніпропетровського металургійного інституту, за спеціальністю «Металоведення, обладнання і технологія термічної обробки металів». По завершенню навчання вона  вийшла заміж і народила чарівну доньку Наталочку. Але на першому місці у Валентини Григорівни завжди була робота.
ЇЇ діяльність у сфері інтелектуальної власності практично почалась з вересня 1977 року. Саме в цей час вона розпочала роботу в Суспільному інституті патентознавства при обласній раді Всесоюзного товариства винахідників і раціоналізаторів на посаді методиста.
1979 року була переведена на посаду інструктора Дніпропетровської міської ради ВОІР. Отримана освіта і її діяльність були пов'язані з відвідуванням підприємств, науково-дослідних організацій і ВУЗів, з метою надання їм практичної допомоги в патентно-ліцензійній роботі, систематичне спілкування з винахідниками і раціоналізаторами. Це вимагало підвищення кваліфікації.
Цього ж року Валентина поїхала за знаннями до Москви і закінчила Вищі державні курси підвищення кваліфікації керівних, інженерно-технічних і наукових працівників з питань патентознавства і винахідництва, отримала Свідоцтво, одночасно навчаючись, в Дніпропетровському суспільному інституті патентознавства. Тоді їй була присвоєна кваліфікація – патентознавець. Але й цих знань їй було недостатньо! Вона вступає до Московського Центрального інституту підвищення кваліфікації керівників і спеціалістів народного господарства в області патентної роботи. В 1987 році Валентина закінчила навчання і отримала другу освіту.
Після закінчення ЦІПКа була обрана на посаду голови об'єднаної ради ВОІР машинобудування. У цей період наша героїня і сама стала винахідником. Отримала за свою розробку особисте авторське свідоцтво.
Валентина Григорівна зробила великий внесок в розвиток АОЗТ «Дніпропетровський завод Темп». За її допомоги, заводом було отримано 22 охоронних документа на інтелектуальну власність. 
Вона успішно відстоювала інтереси підприємств в спірних питаннях, пов`язаних із захистом промислової власності.
Потім було ще навчання в інституті патентознавста ВОІР. Як наслідок- підвищення на посаді. І ось, Валюша - головний спеціаліст Дніпропетровської обласної ради ВОІР України! 
У цей час Валентина Григорівна зустрічає своє друге кохання. Саме на роботі відбувається доленосна зустріч з винахідником, патентним повіреним, літератором, інтелігентом з великої літери - Арістом Леонідом Михайловичем. Своєю радістю вони першими поділилися із співробітниками патентно-технічного відділу. Я була свідком їх щастя. Це був союз, дійсно, двох люблячих сердець. І тільки в золотому віці, Валюша зрозуміла, що значить бути за спиною у чоловіка. Тільки зараз вона відчула себе коханою жінкою. Валентина Григорівна завжди з великою повагою і любов`ю відносилась до Леоніда Михайловича.
Великий досвід і глибокі знання дозволили їй в 1999 році атестуватися при Держдепартаменті інтелектуальної власності і отримати звання представника у справах інтелектуальної власності - патентного повіреного України.
Валентина Григорівна - любляча дружина, мати і бабуся. У неї виросла красуня і розумниця онука Євгенія, якою вона дуже пишається. А ще, наша винахідниця дуже полюбляє у вільний час співати. 
Наша героїня активний помічник патентно-технічного відділу. Вона завжди приймає участь у проведенні семінарів, конференцій, засідань, Днів інформації, які проходять у відділі.

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічного відділу



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook   Twitter

вівторок, 12 лютого 2019 р.

Світ знань нових видань

Фіцич, Наталка Культ предків. Нетуристичні звичаї України [Текст] / Н. Фіцич; Фото Р. Альмухамедова, А. Павлиніва, С. Цимбала.- Харків: Фоліо, 2017.- 172 с.

Наталка Фіцич – журналістка та автор кількох телевізійних проектів, яка полюбляє подорожувати. Її книга «Культ предків. Нетуристичні звичаї України» - результат річної праці та подорожі Батьківщиною. В ній письменниця зі своєю командою фіксувала народні обряди і традиції різних регіонів країни. У виданні описуються святкові традиції у формі записок мандрівника, відображаючи свої почуття та емоції. Доповненням слугують аудіо та відеоматеріали, з якими можна ознайомитись завдяки зчитуванню QR-кодів, розміщених на сторінках книги.
Також твір наповнений яскравими фото-матеріалами, рецептами, віршами та порадами героїв книги.
Видання розраховано на людей, які цікавляться культурною спадщиною нашої країни.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 11 лютого 2019 р.

Неймовірно, але правда

В 1897 році продовжилась тенденція видачі книг абонентам без застави – членам Ради, вчителям, службовцям Міської Управи та іншим урядовим та приватним установам міста Катеринослава. Результати такої видачі можна назвати задовільними – кількість передплатників без застави досягло 55,що склало 8% від загальної кількості абонентів (678); В їх числі: вчителі – 9 осіб, службовці Управи – 27, службовці інших закладів – 19. Втрат та псування книг не спостерігалося.

Отчет Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1897 год (восьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=91 (дата звернення: 11.02.2019). – Загл. с экрана.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

пʼятниця, 8 лютого 2019 р.

На долоні історії

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя.


"Я вважаюсь загадкою для всіх, 
ніхто не розгадав мене абсолютно..."
Микола Гоголь

Влітку 1836 року відбулась перша тривала поїздка за кордон, де Микола Васильович пробув близько п'яти років. Завершився його петербурзький період. До того ж, через свій хворобливий стан та розхитані нерви після непорозуміння з Олександром Пушкіним, він потребував у «зміни декорацій». В той момент світ побачив його поему «Ревізор», що викликала обурення серед бюрократичного та чиновницького середовища з одного боку, і подарувала йому  нове коло шанувальників. Також Гоголю не вистачало, так би мовити,  погляду на життя «ззовн» і для продовження свого задуму - доопрацювання нових творів.
Письменник живе в Німеччині, Швейцарії, Франції. Саме у Парижі він відкриває для себе політику, і погляди  його - консервативні. Тут він з головою поринає в ідею «мертвих душ», і просить своїх друзів з Батьківщини писати йому все, що вони тільки можуть запропонувати з цієї теми. Але, раптом, як грім серед ясного неба - Пушкіна вбили. У розпачі весь Париж, але навіть найпалкіші шанувальники Олександра Сергійовича вражені силою гоголівських страждань. Для нього це справжнє горе, ідея для нового творіння, що запопонував саме Пушкін, стає для письменника заповітом й головною метою життя - створити шедевр.
У березні 1837 року Микола Васильович переїжджає до Риму – міста країни мрій: «Що за земля Італія! Ніяким чином не можете ви її уявити собі. О, якби ви поглянули тільки на це сліпуче небо, все тоне в сяйві! Все прекрасно під цим небом; що ні руїна, то і картина; на людину якийсь блискучий колорит; будова, дерево, справа природи, справа мистецтва, - все, здається, дихає і говорить під цим небом. Коли вам все змінить, коли вам більше нічого не залишиться такого, що б прив'язувало вас до якогось куточка світу, приїжджайте до Італії. Немає кращої долі, як померти в Римі; цілою верствою тут людина ближче до неба ».
Гоголь зачарований її природою, мистецтвом. Свої листи він датує місцевим літочисленням. Через два роки письменник приїжджає у сімейних справах на Батьківщину, але ненадовго, адже саме в далекій країні він знайшов спокій і натхнення. Саме тут драматург проживе до 1846 року, і саме в Римі буде єдине постійне житло Миколи Васильовича - в будинку номер 126 колишньої вулиці Strada Felice, нині Via Sistina. Після цього періоду, як і до нього, у письменника не буде ані прописки, ані певного місця проживання.
У столиці наш герой часто відвідує будинок княгині Зінаїди Волконської, де у 1838 році знайомиться з художником Івановим, картина якого "Явлення Христа народу" («Явлення Месії») виставлена в Третьяковській галереї. Робота над картиною тривала більше 20 років, і її сюжет, сам художник, називає «всесвітнім». Він намагався показати все людство у вирішальний для нього момент. Праворуч, в червоному вбранні, можна впізнати риси Гоголя. Сам Олександр Іванов назвав його «Наближеним до Бога».
На початку осені 1841 року Микола Васильович закінчив свою роботу над першим томом «Мертвих душ»і знов вирушив у рідні краї, щоб надрукувати твір. Під час поїздки він пережив стільки неприємностей, що після цього довелося шукати розраду в Єрусалимі.
Подорож Гоголя по Святих місцях можна назвати паломництвом - вони завжди були для нього вкрай необхідні як в літературному, так і в духовному сенсі. У рецензії на книгу «Подорож до Святих місць, вчинене в XVII столітті ієродиякона Троїцької Лаври», Гоголь писав: «Подорожі в Єрусалим виробляють дію магічну в нашому народі. Це одна з тих книг, які найбільше і благоговійно всього читаються. Майже таке виробляє на них враження подорож у Царгород, як ніби мимовільна вдячна риса, що збереглася в російському племені, за той світ, який колись закінчувався звідти. Нерідко ... міщанин, промисловець скільки-небудь вчений, кинувши справи, вирушав сам в Єрусалим і Царгород ... ».
В цілому, Гоголь жив за кордоном 12 років. Вам цікаво дізнатись, упадав Гоголь за паризькими красунями чи ні, або ближче йому слов'янська душа? Він був одружений або боявся любити через трагічну долю його родини?
Якщо так, до зустрічі на сторінках нашого блогу через тиждень. 

Матеріал спирається на електронні джерела. 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 7 лютого 2019 р.

Що читають бібліотекарі

Шкляр, Василь Миколайович. Маруся [Текст]: Роман / В. Шкляр. - Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017. - 384 с.

Якось, я узяла до рук роман Василя Шкляра «Маруся», шо захопив мене з перших рядків. Було цікаво поринути у події, що відбувалися на заході України. Образ Марусі, її патріотизм, любов до України захоплює. Не зважаючи на те, що в боротьбі через підступну зраду, а не в бою, загинули її брати, шістнадцятирічна Саша Соколовська очолила військо повстанців. Відтепер вона - отаман Маруся. Вродлива і небезпечна дівчина не жаліла ворогів і, ризикуючи власним життям, рятувала своїх людей. Як казав її батько: «Бо як не ми, то хто?». Історія про відвагу, вірність та кохання. Роман мені сподобався.

Провідний бібліотекар патентно-технічного відділу Неділько Тетяна Василівна



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 6 лютого 2019 р.

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно 
Данило Сахненко
(продовження)

Перший український фільм
 «ЗАПОРОЗЬКА СІЧ» (1912)

Київський тижневик «Засів» 30 вересня 1911 року сповістив своїх читачів:
«Відома кінематографічна фірма братів Пате хоче випустити картину «Напад татар на Запорізьку Січ». Щоб ся картина мала справжній вигляд, фірма хоче улаштувать показний бій на березі Дніпра, на місці бувшої Січі. З сею метою агенти фірми робили досліди Дніпра на всьому протязі між Олександрівським (Запоріжжям) і Катеринославом і спинились на Лоцманській Каменці, як найбільше підхожому місці. На березі Дніпра на швидку  будуються курінь, хати і т. инш. Мало не половину селян села запрошено для участі «в бою»; для всіх, що візьмуть участь «в бою», фірма зшила відповідні вбрання. Бій сей мав бути 14 вересня».
Перед тим цю інформацію 24 вересня 1911 року вмістив катеринославський часопис «Дніпрові хвилі». Таку саму замітку під заголовком «Напад татар на Запоріжську Січ» з посиланням на першоджерело — катеринославську газету «Южная заря» — над-рукувала перша щоденна українська газета «Рада», № 208, за 16 (29) вересня 1911 року. Таким чином слідом за «Южной зарей» інформацію вмістили українські видання в Києві та Катеринославі «Рада», «Дніпрові хвилі», «Засів»...
Заінтригований цією інформацією, я став шукати й інші джерела з історії кіно на Придніпров’ї. І виявилося: перше кінопідприємство на Україні було створено не десь там, у столиці, а в Катеринославі. Називалося воно «Південно-російське сінематографічне акціонерне товариство Сахненко, Щетинін і К0».
При цьому один з акціонерів уклав десять тисяч карбованців, другий — свою садибу, оцінену в таку ж суму, а Сахненко вніс у товариство свій знімальний апарат та вміння працювати на ньому.
Постановкою фільму «Запорозька Січ» акціонери почали свою виробничу діяльність. Чим привабила їх саме ця тема? На-самперед — екзотичністю й зовнішніми ефектами - у фільмі запорожці мужньо боронитимуть українську землю від татар і турків. Вони скачуть на конях, наздоганяють хижих татар, рубають їх, рятують бранців, яких вели продавати в неволю.
«Поряд із садибою акціонерного товариства жив мій вітчим, художник-самоук Єлисей Шаплик, — згадував Арнольд Володимирович Кордюм, — його по-сусідському запросив Сахненко будувати й малювати декорації. Якось вітчим похвалився, що до нього приїхав син, який вміє на коні “всякі фокуси” виробляти. Після цього я й потрапив на зйомки першого фільму українського виробництва – потрібен був вершник-хлопець, який тікає від татарської кінноти».

(Далі буде).

Микола Чабан
Чабан, М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст] / Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

вівторок, 5 лютого 2019 р.

Світ знань нових видань

Владимировська, Ганна  Мистецтво розуміти мистецтво. Артмісія: від імпресіонізму до абстракції [Текст] / Г. О. Владимировська.- К.: Перун, 2017.- 404 с.

Книга розкриває сучасне мистецтво, що припадає на кінець ХІХ століття й до  сьогодення. Дослідження викладене у формі бесіди автора з читачами, яка ділиться враженнями та спогадами про відвідування кращих музеїв та галерей світу, подаючи факти через призму бачення самих творців, їх долі та ідеї.
У виданні представлені шедеври, що зберігаються не лише на виставках, а й у фондах запасу, до яких доступ мають лише спеціалісти.
Книга ілюстрована фотографічними матеріалами картин, скульптур та архітектури, що красномовно презентують різні напрями мистецтва.
Метою твору є ознайомити читача із сучасними творами геніїв, їх долями, пояснити різницю між стилями та навчити правильно дивитись і аналізувати світові пам’ятки. 
Видання адресоване всім, хто цікавиться мистецтвом.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 4 лютого 2019 р.

Неймовірно, але правда

У 1897 році, в порівнянні з минулим роком, значно підвищилась кількість абонентів: на кінець 1896 року передплатників було 379, а в поточному році кількість їх досягла 455. Якщо до цього додати кількість передплатників, що залишились на кінець позаминулого року, то отримаємо солідну цифру – 678, яка переважає абонентів минулого року на 60 осіб. Відповідно до зростання кількості передплатників зростає і абонентна плата, яка досягла суми 1041 крб.  70 коп., що на 127 крб 70 коп. більше ніж в минулому році.

Отчет Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1897 год (восьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=91 (дата звернення: 28.01.19). – Загл. с экрана.

Фото: https://ru.depositphotos.com/2346267/stock-photo-old-book-and-coins.html



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

пʼятниця, 1 лютого 2019 р.

На долоні історії

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя.

"Я вважаюсь загадкою для всіх, 
ніхто не розгадав мене абсолютно..."
Микола Гоголь

Тепер поговоримо про Гоголя - драматурга. Все  його життя було наповнене театром - з малих років, коли бачив, як батько, Василь Опанасович, пише драми для домашнього театру свого друга Дмитра Прокоповича Трощинського, в якому виступав не тільки як директор і сценарист, але й  як актор. В учнівські роки Микола так само був оточений театральною атмосферою, про що більш детально ви можете прочитати в попередніх частинах.
В той час, як Олександр Грибоєдов та Денис Фонвізін висміювали любовні інтриги, Микола Васильович вирішується піти проти моди - він розкриває соціальні конфлікти.  Однією з перших особливостей письменника стає те, що в  його творах перед читачем постає лише один позитивний герой.
 «Театр нітрохи не дрібниця і зовсім не порожня річ, - писав Гоголь, - якщо приймеш до уваги те, що в ньому може поміститися раптом натовп з п'яти, шести тисяч чоловік, і що вся ця юрба, ні в чому не схожа між собою, розбираючи її по одиницях, може раптом потрястися одним потрясінням, заридати одними сльозами і засміятися одним загальним сміхом. Це така кафедра, з якої можна багато сказати світу добра ».
Можливо, Гоголь міг стати актором, але доля вирішила інакше.
Його п’єси  - дзеркало тогочасного суспільства. Микола Васильович збирає у творах усе негативне, що є в країні - криза, страх перед владою, мінімізувавши це до маленького міста, в якому й  розгортаються події. При цьому, письменник не виключає людяність.
Гоголь бачив комедію,  як жанр гострий і соціально значущий: «Наші коміки двигнулись громадською причиною, а не власною, повстав не проти однієї особи, але проти цілої безлічі зловживань, проти ухилення всього суспільства від прямої дороги. Суспільство зробили вони, як би, власним своїм тілом; вогнем ліричного запалилася нещадна сила їх глузування».
Одна з перших спроб - «Одруження або Зовсім неймовірна подія на дві дії». Гоголь почав роботу над твором у  1833 році. Драма мала кілька назв. Первісне - «Наречені». У травні 1835 року він читав Михайлу Погодіну уривки з п'єси, назва якої звучало вже як «Провінційний наречений», але, за підсумком, драматург зупинився на «Весіллі». Творіння стало побутової комедією, показуючи життя Петербургу в 30-ті роки ХІХ сторіччя, виявляючи соціальні типи тогочасних людей, роблячи акцент на них. Остаточно п’єса була дописана у 1842 році, так як  Гоголя захопила інша історія.
Отже, «Ревізор». Мотив був підказаний Олександром Пушкіним. Кажуть, він не раз це робив, підкидаючи Гоголю короткі фрази або спогади із життя. Але наш герой вміло створював з цього шедеври. Основою для сюжету стала історія, в яку потрапив сам Олександр Сергійович. Підтвердженням цьому служать спогади російського письменника Володимира Соллогуба: «Пушкін познайомився з Гоголем і розповів йому про випадок, що був у м. Устюжна Новгородської губернії-про якогось проїжджого пана, що видав себе за чиновника міністерства і обібрав всіх міських жителів». Микола Васильович, як виявилось, так само потрапляв у подібні ситуації.
Як результат - комедія характерів. Письменник висміює не потворність зовнішності, а кривизну душі. Тобто п’єса по-гоголівськи адресована порокам, якими уражено суспільство.
Але до постановки драма була допущена не відразу. Домогтися дозволу на вдалося лише після того, як Василь Жуковський зумів переконати особисто імператора, що «в комедії немає нічого неблагонадійного, що це тільки весела насмішка над поганими провінційними чиновниками».
Ще хочеться згадати твір «Володимир третього ступеня» - теж один з перших експериментів у гоголівському жанрі драматургії. Від цього твору збереглися лише кілька уривків, які в 1839-1840 роках були перероблені Миколою Васильовичем в окремі п'єси: «Ранок ділової людини», «Тяганина», «Лакійська» і «Сцени зі світського життя», що вперше були опубліковані під загальною назвою у  1889 році.
Не раз ще Гоголь буде редагувати їх будучи за кордоном, але це вже інша історія.
У наступну п'ятницю дізнаєтесь про  загадку картини "Явлення Христа народу" Олександра Іванова, через що Микола Васильович надовго залишає рідну країни  та  чому саме Рим стає  для нього улюбленим містом. 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут