Тюркські загадки українського сфінкса
(продовження)
А ось картина з написом «Козак Мамай». Він у широчезних червоних шароварах і дорогому східному халаті, накинутому на голе тіло. Біля нього стоїть кухлик із горілкою та чаркою, у протилежному кутку єдиноріг, нижче бандура (посвідчена підписом) із вісьмома струнами, ще нижче шапка неукраїнського крою. Лице козака, з вусами й «оселедцем», застигло в загадковій усмішці. На оголених грудях цього степового здобичника немає натільного хреста. Даремно шукатимемо християнську символіку й на інших варіантах картини ХVІІІ – першої половини ХІХ століття, навіть пов’язаних із гайдамаччиною, яку ми звикли уявляти як боротьбу православних із католиками та юдеями. На двобій християн із мусульманами тут також нічого не натякає.
Погляньмо тепер на зображення ногайця, предки якого могли кочувати неподалік дуба, під яким сидів «кримський запорожець». Тут також бачимо вершника з поголеною головою, тонкими довгими вусами та чубом (ногайською кекил, алтайською кöкöль, із чим пов’язують походження російського слова «хохол»). Бачимо ту саму пишноту в одязі, коли не заощаджували на тканинах. Погляд привертає шапка, подібна до тієї, яку дбайливо поставив на землю «Мамай».
Картину «Козак Мамай» не слід тлумачити як реалістичне зображення, що претендує на точну фіксацію дійсності. Це символічна картина, де не діють закони перспективи та настанови реалізму. Повсякдення запорожців проглядається лише за джерелами 1740–1770-х років. У них проступають риси людей, одягнених так, як і всюди в тодішній Україні: кобеняки, свити, сорочки і штани помірної ширини, грубо шиті з дешевого сірого сукна. Бувало і плахіття, забране в сусідніх ногайців і кримських чабанів, інколи – шаровари, предмет особливої шани й вартості. Вони заширокі для куцої уяви деяких сучасних інтерпретаторів, що накидають теперішні уявлення на давні часи та витлумачують шаровари як безглузду річ. А «Мамай» одягнений розкішно та марнотратно, не так, як пересічний мешканець, що живе за законами зиску і зручності. Бо він – еталон стилю, на який взорувалися ті, хто вважав себе запорожцями. Не всяк козак міг дістати стільки сукна на шаровари, скільки його мало піти на пошиття «Мамаєвих» штанів. Запорозький стиль передбачав бурхливе марнотратство, далеке від «протестантської етики й духу капіталізму». На Запорожжі панував інший дух, байдужий до ощадливості та накопичення багатств. Про це промовляє текст на картині, наголошуючи на умовності імені «Мамая»:
В мене ім’я не одно, а єсть їх до ката […].
А ти як хоч [мене] назови – на все позволяю,
Аби б тілько не крамарем, бо за те полаю.
На картині, намальованій із граничним мінімалізмом, жодна річ не випадкова. Демонстрацію ногайської шапки, східного халату та широчезних шароварів було б наївно вважати за хизування воєнними трофеями. Бо ж вуса й оселедця запорожець мав власні, не трофейні, такі самі, як і в ногайця, що простяг руку за шапкою, яка впала. Тож ідеться не лише про здобич, а про стиль, винайдений від запозичення чужого, осмисленого на український лад.
Далі буде
Владислав Грибовський,
к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».
На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.
Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065
Немає коментарів:
Дописати коментар