Сторінки

четвер, 29 вересня 2022 р.

Що читають бібліотекарі

Талан, Світлана. Зігріті сонцем / С. Талан. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2019.– 316 с.

Три сестри, трійня, але які ж вони різні! Брюнетка красуня Ангеліна, струнка білявка Злата та наймолодша, народжена з фізичною вадою, з хворим серцем, але доброю чуйною душею – Романія.

З дитинства дружби та порозуміння між сестрами не було. Батьки їх не балували, привчали до праці, насаджували дух змагальності, намагалися справедливо розподіляти обнови, але не навчили своїх дітей любити та співчувати одна одній, співчувати чужому горю. Може потрібно було частіше довірливо розмовляти з дівчатками, просто посидіти обійнявшись, щоб захотілося розповісти мамі про свої проблеми та мрії? Як це важливо для підростаючих дівчат! Але батьки завжди намагалися тримати певну дистанцію, не показуючи відкрито своєї любові до дочок.

От і росли дівчата кожна сама по собі. Особливо нестерпним підлим характером вирізнялась Ангеліна. Скільки горя вона спричинила Романії, можна сказати, зруйнувала їй життя. 

Тільки іноді, у разі особливо трагічних випадків, сестри зустрічалися та знаходили спільну мову, але не надовго. 

Мені здається, в наш тяжкий час можна повчитись у Романії її оптимізму, стійкості, вмінню знаходити вихід із найтяжчих життєвих ситуацій. Ця тендітна дівчина володіє таким запасом мужності, таким умінням любити, вибачати та бути вірною подругою, самовідданою матір’ю. 

Для мене несподіваним було закінчення повісті. Якось не дуже віриться в таке радикальне переродження старшої сестри. 

Ну що ж, прочитайте повість Світлани Талан «Зігріті сонцем» і складіть власну думку про жінок, які опинились у складних життєвих обставинах.

Ірина Савицька, провідна бібліотекарка відділу періодики

#Письменники_короновані_словом





Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 


 

середа, 28 вересня 2022 р.

Винахідники, віват!

З турботою про літніх людей

Розібравши іграшковий танк, звичайний лазерний принтер і кілька комп'ютерних мишок, 16-річний Олександр Похиленко створив оригінального робота-доглядача. Цей девайс розпізнає голос і виконує голосові команди, може читати аудіокниги та керувати домашньою побутовою технікою. 

– Такий винахід незамінний для літніх людей з обмеженими можливостями, – з гордістю говорить Олександр. – Ідея зробити робота мені спала на думку в 11-му класі, коли тато подарував міні-комп'ютер Raspberry Pi. Цей одноплатний комп'ютер розроблений спеціально для вивчення базових комп'ютерних наук британським фондом. 

Оглянувши багато старих речей у квартирі, я, припустив, що їх можна буде використовувати саме для робота. Наприклад, в комп'ютерній мишці, там, де коліщатко, стоїть спеціальний диск із зубами: цей датчик дозволяє роботові дізнатися, як далеко він просунувся, і визначити його місцезнаходження, собівартість її досить низька. Але треба бути готовим, що модель періодично потребує заміни шестерень.

– Робот пройшов усі необхідні випробування і може використовуватись у побуті будь-ким. Роботом можна керувати через спеціальний вебсайт, – каже Сашко. – Основною ідеєю було створити помічника для людей, які з якихось причин опинилися поза соціумом і повинні перебувати під наглядом інших людей. Тому тут передбачена функція віддаленого доступу та керування девайсом через Інтернет. Якщо опікуну необхідно відлучитися на деякий час, він може підключитися до роботи з комп'ютера або смартфона і подивитися, що відбувається вдома. Робот може побудувати карту приміщення та автоматично пересуватися вказаними точками. А ще пристрій може керуватися інфрачервоним пультом. Зараз винахідник удосконалює свого робота: куратори підказали, що добре б додати кнопку виклику екстреної допомоги та функцію управління побутовою технікою. Для подачі сигналу про екстрену допомогу Сашко вже придумав запровадити спеціальний набір датчиків, які стежать за станом здоров'я пацієнта та відправляють сигнал опікуну. А щоб робот зміг керувати, наприклад, телевізором – доповнити винахід інфрачервоним передавачем. 

– Навіть у нинішній комплектації модель успішно пройшла тестування у поїзді та літаку, – каже винахідник. – Я й сам був вражений: робот виявився навіть витривалішим і надійнішим, ніж я, припускав!


Тетяна Мищенко, завідувачка патентно-технічного відділу


Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 


вівторок, 27 вересня 2022 р.

Пунктир

Ірвін Велш. Джентльмен і  бешкетник

Бешкетник і панк-рокер із чорним гумором та акцентованим діалектом у своїх романах. Він створює пост-іронічних персонажів із нашого повсякденного життя, яких ми можемо бачити на вулиці, у громадському транспорті чи на роботі. Всі ці персонажі зі своїми об'ємними особливостями  можуть стати для нас близькими та водночас далекими. Кожен має своє неповторне відсвітлення та бачення.

Наш герой починав зі звичайних курсів за спеціальністю електрик, працював учнем техніка на телебаченні. Після удару електричним струмом був змушений змінити роботу. Коли нашому бешкетникові виповнилося двадцять, він вирушив до Лондона. Британія – країни можливостей та футболу, він почав робити те, що було близьке його бунтарському духу: грати на гітарі та  співати у панк-гуртах The Pubic Lice і Stairway. Після низки арештів за незначні порушення громадського порядку він все ж таки вирішив змінити вектор життя, зрозумівши першочерговість – спочатку думати, а потім – робити. Він влаштувався на роботу в адміністрацію району Хакні і вивчив  програмування. Згодом повернувся до рідного  Единбурга, де вступив до Університету Геріот-Ватт, дипломну роботу присвятив створенню рівних можливостей для жінок.

Під час складних дев’яностих наш герой починає писати, його перший роман «Trainspotting» у значній мірі є автобіографічним. На його основі була знята художня стрічка «Trainspotting», або «На голці», що став культовим і повчальним для молоді, яка переживає кризу та перехід до дорослого життя. 

Сьогодні у «Пунктирі» сучасний шотландський письменник і драматург Ірвін Велш.

«А хіба ж страх не підказує нам, що щось не так? Як і біль?».

«Іноді потрібно все зруйнувати, спалити все вщент, щоб потім почати все спочатку».

«Коли вийшов роман «На голці», він став найкращою книгою. Постійно хтось забігав у магазин, хапав книжку та тікав. Так я зрозумів, що в мене з'явився новий контингент читачів: нове покоління, яке краде книги з магазинів. Для мене це було дуже втішно».

«Книги, за великим рахунком, повинні тобі допомагати щось робити. Якщо це відбувається, книга хороша».

«Коли ти пишеш і тобі дійсно подобається, це перетворюється на свого роду наркотик. А якщо тобі за це ще й платять, то навіщо взагалі зупинятися?»

«Культура перетворилася на предмет споживання».

«По-хорошому взагалі, у кожного письменника має бути свій власний редактор – ви спрацьовуєтеся, притираєтесь один до одного, і в результаті виходить дійсно те, що треба».

«Справжні письменники завжди пишуть собі».

«У моменти, коли емоції б'ють через край, люди часто говорять необдумано».

«Усміхайся, хай навіть серце твоє розколюється. Всі ми, як раби в полі, надягаємо маску «все гаразд, бос», а самі не знаємо, як звести кінці з кінцями».

«Щоб бути добрим письменником, треба насамперед бути дуже чесним».

«Це дуже важливо пам'ятати, що ми завжди оплакуємо самих себе».


Фото: https://www.peoples.ru/art/literature/prose/roman/irvine_welsh/

Джерело: Велш, Ірвін. Трейнспоттінг : роман / І. Велш ; пер. з шотл. та англ. О. Красюк. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017. – 351 с. 

https://www.livelib.ru/author/13363/quotes-irvin-uelsh

https://gumoreska.in.ua/tsytaty-pro-zhyttya/

https://citaty.org.ua/tsytaty-pro-zdibnosti/

http://korusno-znatu.in.ua/tsytaty/tsytaty-vyslovy-aforyzmy-pro-groshi/

https://tsytaty.com/xfsearch/avtor/%D0%86%D1%80%D0%B2%D1%96%D0%BD%20%D0%92%D0%B5%D0%BB%D1%88/



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 



 

Неймовірно, але правда

Загальна кількість книговидачі у 1906 році склала 67 609 книг, з них передплатникам було видано 56 061 документів. У порівнянні з минулим роком абоненти прочитали на 3 840 книг більше. Якщо взяти до уваги те, що сума абонентної плати за рік склала 2 331 р. 45 коп. (на 211 р. 80 коп. більше ніж торік), то можна сказати що бібліотечна справа, хоча й дуже повільно, але все ж таки розширюється з кожним роком. Кількість абонентів постійно зростає і бібліотека робить все можливе для якісного обслуговування передплатників та задоволення їх інформаційних потреб.

Фото : Альона Шолохова 

Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1906 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. Губерн. Правления, 1907. – 48 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=24 (дата звернення: 26.09.2022). – Загол. з экрану.




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

пʼятниця, 23 вересня 2022 р.

На долоні історії

Тодось Осьмачка. «Західна Одіссея»  (продовження)

Спочатку була Прага, потім Відень. Про нього писали як про поета, який дуже багато страждав і викликáв до себе глибоке співчуття та повагу. Він провів багато літературних вечорів за допомогою колег і однодумців. Особливий чар «осьмаччиного» виконання його власних творів, його наспівність підкорили багатьох. 

Дуже цікавим, з точки зору психологічного та творчого портрету Осьмачки, є, так званий, «Баварський період» його життя. 

Слід зазначити, що в Баварії у другій половині 1940-років знайшли притулок тисячі українських утікачів, ці території відійшли до західної зони окупації Німеччини, і радянський вплив зводився тут до мінімуму. На території Баварії під табори пристосовували колишні військові казарми, бараки, склади, шпиталі тощо. В таборах заводилося самоврядування, і вони ставали маленькими республіками, де була своя поліція, школа, лікарні, газети, подекуди і видавництва. Все це докладно описано Уласом Самчуком у його книзі «Планета Ді Пі».

Наприкінці 1945-го року саме в такому таборі відбувся літературний вечір, присвячений 50-річчю Тодося Осьмачки. Він був дуже щасливий, слухаючи щедрі суперлативи на свою адресу. У газетах з'явилися схвальні репортажі.

Стосунки Осьмачки з літературним оточення ніколи не складалися і саме у Баварії загострювались з кожним днем. Він тікав від усіх, переїжджав з місця на місце, збори були недовгими – «чаймайдан» (саме так жартома він називав свою валізу) із  пожовтілими рукописами, томиком Шевченка та словником Бориса Гринченка були завжди напоготові.  У віршах того періоду навіть «Господь звик до невдачі». 

Бувало, що сьогодні Осьмачку бачили в одному таборі, а завтра – в іншому. Він жив у постійному настрої переслідувань, зрад, підступності, нікому не довіряв, взнаки давалася його психічна хвороба.

Йому допомагали друзі, але й вони не завжди могли витримати характер і настрої Осьмачки. Так, він звісно був талановитою людиною, але не терпів найменшої неуваги до себе, найменшого посягання на власну територію. Доходило до скандалів: коли до нього в кімнату підселяли другу особу, речі цієї особи летіли з вікон.

Він навіть примудрився посваритися в листах з митрополитом Іваном Огієнком, який відмовив йому в допомозі переїхати та влаштуватися у Канаді. Він продовжував далі метатись по всіх усюдах скалічених війною німецьких і австрійських земель. Він прагнув максимального літературного визнання, але не завжди знаходив його через свій специфічний характер. Тому поміж колег переважна більшість ставилася до нього вкрай негативно або недовірливо іронічно. «Та сама й незмінна моя самота…» ці слова можуть бути епіграфом до всього його життя.

Далі буде. 


Джерела:

Слабошпицький, Михайло Федотович. Тодось Осьмачка: літературний профіль. Никифор Дровняк із Криниці: Роман-колаж (фрагменти). – Київ: Рада, 1995. – 142 с. 

Слабошпицький, Михайло Федотович. Поет із пекла (Тодось Осьмачка). – Київ: Вид-во М.П. Коць: Ярославів Вал, 2003. – 366 с. 

Маринкевич, Світлана Михайлівна. Стильові домінанти поезії Тодося Осьмачки: Монографія. – Дніпропетровськ: ДДФА, 2007. – 129 с. 

Осьмачка, Т. С. Старший боярин.План до двору: романи / Т.С. Осьмачка. – Київ : Український письменник, 1998. – 239 с. 

Осьмачка, Теодосій. Із-під світу : поетичні твори / Осьмачка Теодосій. – Нью-Йорк : Укр. вільна АН у США, 1954. – 317 с.

Шерех, Юрій. Не для дітей: Літературно-критичні статті і есеї. / Вступна стаття Ю. Шевельова. – Нью Йорк: Пролог, 1964. – 414 с. 

Шляхи сподівань : українська література кінця ХVIII – початку ХХ ст. / упоряд., передмова В. І. Шкляр. – Київ : Грамота, 2006. – 512 с. 



 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 



 

четвер, 22 вересня 2022 р.

Що читають бібліотекарі. Нові надходження завдяки Українському інституту книги

Лис, Володимир. Острів Сильвестра [Текст] : роман / В. Лис. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2020. – 224 с.


Пропоную вашій увазі новий роман Володимира Лиса, відомого українського письменника, лауреата багатьох престижних літературних премій. Цей роман не став винятком і теж отримав премію, а саме Гран-прі «Коронація слова». Вже цей факт доводить, що твір за визначенням цікавий, глибокий і достойний уваги читачів.

Невеличкий острів на Поліссі. Людина їде на цей острів, щоб застрелитися з рушниці. Що призвело до цього фатального рішення? Невже життя настільки не радує людину, більше того, стає огидним, що вона вирішує піти з нього?..

Поступово ми довідуємося, що Сильвестр Васильчук є освіченою людиною, він кандидат філологічних наук, любить і цінує поетичне слово. Його лекції про творчість українських поетів настільки цікаві та яскраві, що виникає бажання взяти в бібліотеці збірки віршів П. Тичини, Б.-І. Антонича, В. Свідзінського і зануритися в цей прекрасний світ! Як люди стали слухачами лекцій науковця Сильвестра Васильчука? Одна загадкова жінка Яніна Росяниця пішла до аудиторії, де Сильвестр читав лекцію своїм студентам, і записала її на диктофон. В цьому романі буде ще багато загадкових персонажів та історій.

Отже, улюблена робота і творчі дослідження мають надихати Сильвестра у його житті. До того ж його дружина Ліда дуже кохає свого чоловіка.

То чому в час, коли сідало за обрій сонце, «…він приплив на острів, припнув до берега човна, дістав з човна рушницю і застрелився»?

Та чи застрелився? Може, Бог дає цьому чоловікові ще один шанс на життя?

На цих словах замовкаю і залишаю інтригу для вас, майбутні читачі, щоб заохотити зробити спробу дослідити таємну та глибоку людську душу.


Олена Вауліна, провідна бібліотекарка відділу 

наукового опрацювання документів і організації каталогів.


#Письменники_короновані_словом


 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 


 

середа, 21 вересня 2022 р.

Досліджуємо історію

Тюркські загадки українського сфінкса

завершення

Самовидці ХVІ – початку ХІХ ст. свідчили, що кримськотатарські й ногайські юнаки вдягалися не так, як старші чоловіки. Із одягу було важко зрозуміти, хто є мурзою, а хто пересічним татарином. А одяг парубків вирізнявся чудернацькою строкатістю й пишнотою; вони носили «черкеську папаху», як і «черкеси, поляки та козаки», та голили голови, залишаючи на маківці чуби, закручені за вухо. Бороди відпускали у 40 років: тоді наставав час для дотримання настанов ісламу. Чоловіків поділяли на безбородих, чорнобородих і сивобородих. Безбороде парубкування припиняли з одруженням, утім воно могло тривати й після 40 років, як-от у кримських чабанів, серед яких траплялися сивовусі парубки (біологічний і соціальний віки не тотожні). Парубоцький стиль передбачав задерикувате розбишацтво та надмірне вживання алкоголю. Хоча Коран і забороняв вино, але пиття бузи (хмільний напій із проса) й аракі (горілки) на бучних бенкетах вважали «звичаєм Чингісхана», шанованим не менше за мусульманські приписи. Юнацтву вибачали пиятику й бешкети, до такого «молодецтва» інколи вдавалися й «чорнобороді», проте вони наражалися на осуд за невідповідну до віку поведінку.

Юнака не вважали повністю чоловіком, він перебував поза межами впорядкованого світу, як «дух», що діє зі спонукання непідвладних йому сил. Це був стан перебування на межі життя і смерті. Гоління голови, як і сп’яніння, в культурах багатьох народів пов’язані з уявленням про смерть. Гоління символізувало вмирання, а народження в новій якості унаочнювали тонкий чубчик і вуса. Стрижка голови у фільмі Мілоша Формана «Волосся» позначила ту саму архаїчну межу, з якої починалася армійська гра зі смертю: спершу вона мала вигляд жарту і травестії, проте закінчилася серйозно. Радянські армійські ініціації («дідовщина»), з їхніми віковими класами (найнижчий – «духи») і приниженням молодших, наслідують прадавні чоловічі спілки. «Краще бути собакою, ніж молодим», стверджує туркменська приказка. Жорстока зверхність старших до молодших наявна в багатьох чоловічих колективах. Хлопці та чоловіки, що з різних причин ізольовані від сімейного простору, відтворюють одноманітну модель поведінки. Американський антрополог Лайонел Тайгер назвав її ґреґорною, тобто біологічно обумовленою, коли стать і вік є не соціальними конструктами, а біологічно заданим чинником соціальності. У романі Вільяма Ґолдінґа «Володар мух» змодельоване те, що може статися з вихованцями англійської школи, коли вони опиняться на відлюдному острові. Спочатку його персонажі намагалися створити раціональну англійську колонію: встановити закони та демократичний лад, піклування старших про молодших (як їх учили), та згодом у них з’явилися архаїчні культи, посвяти, вікові класи, терор сильних над слабкими. Спершу вони полювали на дичину, а потім один на одного. Це вирвалося ніби з глибин підсвідомості, стримуваних цивілізацією. Ізольованим хлопчикам забракло регулятору архаїчної стихії: міфу, сповіщеного в епосі чи казці.

Регулятором чоловічих спілок був принцип взаємності. Ним наскрізь просякнутий степовий епос: дарування спонукає до віддарювання, на послугу відповідають послугою, на кпини кпинами, побиттям на побиття, грабунком на грабунок, убивством на вбивство. Той, хто дарує й надає послуги в більшому обсязі, ніж йому віддячують (а нині – дотепніше кпинить чи вправно б’є), здобуває авторитет, стає лідером гурту. Його найголовніша прикмета – щедрість, унаочнена пишнотою одягу. Він демонстративно легковажить багатством, роздає його і влаштовує бенкети із щедрим частуванням. Той, хто приймає дарунок, визнає верховенство дарувальника і свій обов’язок йому служити. Із цього постає влада. Лідер гурту ставав правителем сімейних громад, коли доводив здатність їх захищати, допомагав нужденним і чинив праведний суд. Він перетворювався на зачинателя клану чи династії, а епос увічнював його як героя-деміурга. Згідно з Генріхом Шурцом, політична влада постала з чоловічих гуртів на кшталт «князь і його дружина». А головними героями степового епосу були хан і батири. Степ довго (подекуди до початку ХХ ст.) не був охоплений державною регуляцією. Тут залишалися архаїчні товариства, де не шанували ані спадкових ієрархій, ані статків, ані правових норм. Усе це зникало з голінням волосся на голові й з’являлося в новій конфігурації, з гри випадку і щоразу знову.

Чоловічий гурт формувався з юнаків, які опинялися за межами батьківських осель. Ібн ал-Факіх (Х ст.) і Гійом Левассер де Боплан (ХVІІ ст.) свідчили: у кочовиків хлопчик зростає під опікою матері й інших жінок, які дають йому кращу їжу та виконують усілякі забаганки. А коли він стає здатним натягнути лук, його з тим і випроваджують, кажучи: «Годуйся сам!». Відтепер він ніби не син своїх батьків, тому пристає до гурту однолітків – джура (жоро), разом із якими полює й рушає в набіги, а також отримує нове ім’я, що символізує переродження на здобичника. До гурту приймали не лише сусідських юнаків, а й чужинців, бо вважали: що більше таких, то більша слава гурту. На відміну від сімейної громади, чоловічі спілки були відкритими для чужинців і запозичення чужого. Звідси ота строкатість в одязі та дивні предмети, що не мали практичного значення, але сигналізували про статус: його не успадковували, а здобували.

Лідера спілки вирізняв знак (мухр): хустка, кільце, запалена свічка тощо. Особливою була увага до шапки, поважно накладеної на поголену голову. Дослідниця історії ногайського одягу Фатіма Канокова розпізнала на картині «Козак Мамай» ногайську «князівську шапку» («мырза боьрк»). Її назва завдячувала ногайському слову «боьри» – вовк, що позначало сірий колір. «Дума про козака Голоту» не промовляє, з чого пошито його шапку-бирку, проте згадує її як прикмету козака. У ХVІІІ ст. запорожці носили шапки з сірих смушків. Проте «Мамаєва» шапка інша. У її зображенні можна бачити натяк на звичай давньоукраїнського судочинства «ставити шапки» на «заклад голови» під залучення свідків. Звісно, мотив виправдання проглядається і в «Мамаї», особливо в написі на картині. Але ця шапка не абияка, а ногайська, мурзинська. Та й ім’я козака авжеж не українське. Воно належало реальній людині, яка жила в ХVІ ст.: ногайському мурзі Мамаю, герою степового епосу.

Владислав Грибовський, 
к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.



Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065




 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 


 

вівторок, 20 вересня 2022 р.

Пунктир

Ксенія Циганчук: «Люблю плутати читача»

Вона починала писати зі шкільних років просто для свого задоволення. З дитинства полюбляла читати детективи, а згодом написала власний, який не поступається наростаючим саспенсом новітнім зарубіжним творам цього жанру. 
Любить вона, за власним твердженням, «плутати читача». 
За найкращий гостросюжетний роман отримала лауреатство на конкурсі «Коронація слова», нагороджена спеціальною премією Андрія Кокотюхи «Золотий пістоль».
Захоплюється наша героїня й дослідженнями старослов'янських казок і міфології, вивченням іноземних мов, викладала на курсах англійську. Життя сприймає як рух, можливий за гарної фізичної форми у тому числі, тому займається фітнесом і подорожує країнами, де веде Фейсбук Travel blog «Світ за очі із Ксеною Циганчук». 
Її цікавлять пам’ятки культури різних країн, маловідомі місця. Окрема історія – транспорт інших країн і його відмінності від нашого. Звичайно, і лайфхаки під час подорожей.
Її блог – це окрема пригодницька історія, сповнена різноманітними барвами, емоціями, котрі надихають і знайомлять з культурою інших країн.
Ксенія Циганчук героїня сьогоднішнього «Пунктиру». 


«Відмінність між книгами різних країн є завжди. Усе через різні реалії тої чи іншої країни».

«Є проблема, про яку хочеться розповісти, з якою хочеться поділитися, це якось змушує писати».

«Заслуг у літературі, на жаль, поки не так багато. Але я збираюся це виправляти».

«Ось так завжди. Шукаєш щось із широко розплющеними очима, та однаково не помічаєш. Надто далеко ми дивимось».

«Мені з дитинства подобалися детективи й жахливчики. Дуже любила читати книги Агати Крісті. Тож, коли вирішила сісти за роман, відразу чомусь подумалося, що це має бути саме детектив».

«Ми ж бо не знаємо себе, не можемо відати, на що здатні. Не можемо знати, коли наша психіка зіграє з нами злий жарт».

«…ми постійно перебуваємо у небезпеці. Де б ми не були, з нами постійно крокує НАШ ВОРОГ — МИ».

«Психологи стверджують, що читання такої літератури допомагає впоратися зі стресом. Крім того, люди люблять розгадувати загадки і люблять таємниці».

«Розробка історії – це для мене цікава авантюра (люблю плутати читача)».

«У всіх моїх книгах, які засновані на реальних подіях, все одно додано авторської інтерпретації. Це робиться для того, аби зробити сюжет більш динамічним».

«Цікаво, але людина завжди відводить погляд перед сильнішим, визнаючи тим свою слабкість і покірність перед тим, у чиї очі дивилася».

«Щоб легше запам'ятовувати імена другорядних персонажів, інколи я даю їм імена своїх знайомих чи навіть друзів».


Фото:https://radiotrek.rv.ua/news/pishky_z_rivnogo_do_odesy_rivnenska_pysmennytsya_znayshla_sobi_dlya_tsogo_suputnyka_foto_256783.html


Джерела:

Циганчук, Ксенія. Коли приходить темрява: роман / К. Циганчук ; авт. передм. А. Кокотюха. – Харків : Кн. клуб сімейного дозвілля, 2016. – 256 с. – (Коронація слова). 

Циганчук, Ксенія Анатоліївна. Кубик Рубіка / К. А. Циганчук ; худож. М. І. Дубровський. – Харків : Фоліо, 2020. – 249, [2] с. : іл. – (Поліцейський детектив).

https://vgoru.org/post/kseniya-ciganchuk-nam-potribno-pripiniti-sebe-zhaliti

https://shron1.chtyvo.org.ua/Poshybailo_Olha/Fenomen_zhinochoi_prozy_biobibliohrafichnyi_pokazhchyk_Vyp_4.pdf

https://vsiknygy.net.ua/interview/49193/

https://vgoru.org/post/kseniya-ciganchuk-nam-potribno-pripiniti-sebe-zhaliti

https://www.youtube.com/watch?v=17zTZj0uIyw

https://www.facebook.com/watch/?v=816688725998221

https://www.facebook.com/watch/?v=404659421765966

https://www.facebook.com/KsenaTsyhanchukSvitZaOchi

https://knigogo.com.ua/tsitati-pismennika/kseniya-tsyganchuk/




 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 


 

понеділок, 19 вересня 2022 р.

Неймовірно, але правда

Загальна кількість книговидачі абонентам бібліотеки у 1906 році склала 56 061 книгу. Значно зріс попит на книги з літературознавства та критики – 1824 запити (на 743 більше ніж торік), історії – 1503 (на 215), філософії та педагогіки – 938 (на 123).  Серед абонентів незмінним попитом користувалась белетристика – 28 685 запитів на книги з цього розділу, % попиту збільшився з 46,18 до 51,1. Майже на 3 000 виріс попит на періодичні видання, кількість книговидачі склала 13 710. У порівнянні з минулим роком % видачі  виріс з 17,44 до 24,07.  Найменш абонементи запитували документи з розділу Мистецтв – за рік було видано лише 9 видань.  

Фото: Віра Піскун

Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1906 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. Губерн. Правления, 1907. – 48 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=24 (дата звернення: 19.09.2022). – Загол. з экрану.


 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 


пʼятниця, 16 вересня 2022 р.

На долоні історії

Тодось Осьмачка. Розпростерті обійми міста Лева (продовження)

На початку війни він вкотре виходить із божевільні, блукає рідним містом, деякий час вчителює, окупаційна влада закриває всі народні школи, й Осьмачка приймає рішення виїхати до Львова. Після відходу радянського режиму у Львові було дуже жваве літературне життя, Німеччина не заважала і не намагалася контролювати. Відкриваються наукові товариства, видаються твори Івана Багряного, Михайла Ореста інших письменників. «Засмагле вітрами обличчя, сірі очі, що жмуряться в усмішці і несподівано спалахують вогнем, ціла струнка постать… запашна соковита мова південної Київщини», – таким його побачило місто, яке вважали «вікном до Європи». Його поява мала сенсаційний відтінок, він з'явився ніби з того світу та постав як національний герой

Улітку 1942 року львів'яни прочитали в журналі «Наші дні» пристрасну сповідь про все, що випало на долю Тодося Осьмачки. Він брав участь у багатьох літературних зустрічах, завжди читав «Думу про Зінька Самгородського», яка пізніше звучатиме у Німеччині та Північній Америці, продовжував свою перекладацьку діяльність. 

Львів зустрів його розпростертими обіймами, нічого подібного Осьмачка раніше не переживав. Львів'яни взялися спільними зусиллями винагороджувати поета за всі пекельні знущання, взули, вдягли, записали на харчові картки, і всюди він був найпершим гостем. Але Тодось, як і завжди, був невдоволений та у листі до Уласа Самчука скаржився на цензурні перепони, на недобрі стосунки з редакторами та про надії, які не могли здійснитися. Вікном до Європи Львів для нього так і не став.

У 1943 році з'явилася друком його збірка «Сучасникам», до якої увійшли вірші, написані після появи його останньої книжки «Клекіт». Книга «Сучасникам» – це незбагненність. Мабуть, в усій українській поезії немає більше такої трагічної книги. Як і де могли народжуватися ці вірші при тому способі життя, який вів Осьмачка, у тюремних камерах, у лікарні, коли він бурмотів рядки і не мав можливості їх записувати. Сам Осьмачка називав «Сучасникам» – криком із небуття, колеги вважали, що автора зламали, знищили його талант, і він із останніх сил кричить про це.

За цю книгу він отримав премію – 1500 злотих від Спілки письменників, а ще його відправили на курорт.

Також у Львові він завершив свою повість «Старший боярин» (1944) – першу світлу книгу, позбавлену страшних картин пекельного та жорстокого життя, яку подав на конкурс до українського видавництва, і йому було одностайно присуджену першу премію. 

Літературознавці відзначали: «Від часів Гоголя українська природа не найшла величнішого поета ніж Тодось Осьмачка». Осьмачці не подобалося, що його порівнювали з Гоголем, мабуть він вважав себе більшим генієм – рівним Шевченку. В епіграмі кінця 1940-х Ганна Черінь писала:


Десь колись промовив хтось:

Вищий Тараса Тодось.

І слова ті у Тодося

В голові сидять і досі.


Він дуже переймався власною геніальністю і пред'являв до світу претензії з величі цих міркувань, але одна зі збірок Осьмачки мала назву «Не кобзар», тобто він цілком усвідомлював власну індивідуальність. 

Далі буде.


Джерела:

Слабошпицький, Михайло Федотович. Тодось Осьмачка: літературний профіль. Никифор Дровняк із Криниці: Роман-колаж (фрагменти). – Київ: Рада, 1995. – 142 с. 

Слабошпицький, Михайло Федотович. Поет із пекла (Тодось Осьмачка). – Київ: Вид-во М.П. Коць: Ярославів Вал, 2003. – 366 с. 

Маринкевич, Світлана Михайлівна. Стильові домінанти поезії Тодося Осьмачки: Монографія. – Дніпропетровськ: ДДФА, 2007. – 129 с. 

Осьмачка, Т. С. Старший боярин. План до двору: романи. – Київ: Український письменник, 1998. – 239 с. 

Осьмачка, Теодосій. Із-під світу: поетичні твори. – Нью-Йорк: Укр. вільна АН у США, 1954. – 317 с.

Шерех, Юрій. Не для дітей: Літературно-критичні статті і есеї / Вступ. ст. Ю. Шевельова. – Нью Йорк: Пролог, 1964. – 414 с. 

Шляхи сподівань: українська література кінця ХVIII – початку ХХ ст. / упоряд., передмова В. І. Шкляр. – Київ: Грамота, 2006. – 512 с.





Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 


 

четвер, 15 вересня 2022 р.

Що читають бібліотекарі


Пилипенко, Юля.  Кумир / Ю. Пилипенко. – Харків: Фоліо, 2014. – 185 с.

 

Життя – це чотири сезони. Але смерть вибере лише один із них.

 Будь-який. Який захоче. І начхати їй, чого ти там чекав,

 про що ти там жалкуєш, або що там у тебе цвіте, бо так заведено.

Юлія Пилипенко

 

Читаючи твори молодої талановитої письменниці з Дніпра Юлії Пилипенко, вражаєшся як реалістично, гостро, пронизливо, психологічно і чуйно вона торкається душі читача. Неможливо не співчувати її героям, неможливо залишитись байдужим.

У своїй книзі «Кумир» Юлія розповідає про ринок убивств на замовлення і про жорстоку реальність, де насильство пригнічує справедливість.

Вражаюча книга. Жорстка. Нещадна. Після прочитання не післясмак, а пауза. Ось знаєш, що світ безжальний, а побачивши його очима автора,  всередині відчуваєш холод. І лише останні рядки дихають надією.

 

Твір гідний прочитання, а автор уваги.

Книга зацікавить широке коло читачів.

 

Вікторія Бажкова , провідна бібліотекарка відділу читальних залів



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут