Жива історія бібліотеки

    Час наближає нас до кінця другого століття історії нашої книгозбірні – Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія. Цього року їй виповнилося 192 роки. Бібліотекарі кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя зробили багато маленьких історичних відкриттів про дати, події, здобутки, особистості – те, з чого складається історія закладу. Робота з вивчення історичних  першоджерел Бібліотеки, підготовка публікацій – історичних нарисів, біобібліографічних видань, матеріалів для Порталу «ДніпроКультура», блогу «Бібліотечна універсалка» продовжуватиметься. Але це офіційна історія, де фігурують дати і  події, які підтверджуються документами.

А ще існує жива, або усна історія – розповіді свідків подій, не обов’язково значимих, у пам’яті можуть залишитись якість незначні епізоди, подробиці, несуттєві для того часу, але цікаві нині – спалахи з минулих літ.

Історія Бібліотеки не буде повною, якщо ми не розповімо про «звичайні» випадки з бібліотечного життя, про колег, читачів, партнерів, літературу, клуби, зустрічі… Кожен зі співробітників зберігає у своєї пам’яті такі історії, якими можна поділитися, а колу шанувальників Бібліотеки буде цікаво дізнатися неформальні історії з бібліотечного життя завдяки яким можна відчути справжній пульс часу.

Тож запрошуємо до нової рубрики. Сподіваємось, ці невибагливі історії будуть вам цікаві. 

Література з-за океану

Спогади у трьох епізодах про діаспорні дарунки 

Епізод перший. Книжки забутого земляка 

За понад сорок років роботи в трьох відділах бібліотеки багато чого запам’яталось: проведення масових заходів, особливо засідань клубу «Ріднокрай» і Дніпровського генеалогічного товариства, виїзди з переглядами літератури на підприємства, спілкування з улюбленими читачами, краєзнавчі мандрівки з ними ж, цікаві, кумедні, а часом і неприємні ситуації на обслуговуванні, окремі книжки, описи винаходів і навіть ГОСТи. Але ніби, окремими особливими сторінками залишилося в пам’яті отримання літератури  від українців діаспори. А потім – знайомство з нею, обробка, популяризація та відкриття Канадсько-українського бібліотечного центру. І хоча це було досить давно, але спогади про це досі живі, яскраві.
Почалося все наприкінці 19994 року,  до краєзнавчого відділу передали з Історичного музею листа зі США від Анни Кравчук, падчерки відомого в українській діаспорі письменника та мовознавця Василя Чапленка. Власне запит вона надіслала до Дніпропетровського університету, де у 1920-х роках вчився її вітчим, хотіла передати його численні книжки до бібліотеки, але спершу – отримати інформацію, що є в бібліотеці вишу з його видань та про нього. Проте в університеті про таку людину не знали і переслали листа до музею, а музейники, які теж не мали ніякої інформації, передали його нам.
Бібліографічний список, який я склала для відповіді, був більше ніж скромний, його і списком не можна було назвати – лише п’ять записів: три невеликі статті Миколи Чабана і дві публікації дитячих оповідань В. Чапленка в журналі «Бористен» з подачі того ж Чабана. Листа відправили адресатці, і я про нього забула.
Проте у березні  1995 року до бібліотеки надійшла посилка від Анни Кравчук – кілька важких коробок з книжками Василя Чапленка, виданими протягом 1950-х – початку 1980-х років у Нью-Йорку, Чикаго, Мюнхені. Вони мали стійкий задушливий запах комори, їх десятиліттями ніхто не брав до рук відтоді, коли надрукували, це були нерозпродані залишки накладів, які зберігалися в якомусь непровітрюваному приміщенні. Автор книжок помер на початку 1990 року, і спадкоємиця вирішила передати їх в хороші руки, на батьківщину письменника (він народився в селі Миколаївка неподалік Новомосковська, тепер – м. Самар). Серед книжок виявилися фото автора і стосик його екслібрисів, які ми потім вклеювали в книжки.
Це був справжній скарб для бібліотекаря-краєзнавця. Тут були художні твори – романи, п’єси, нариси; мовознавчі, літературознавчі, етимологічні дослідження. Коли остаточно розібрали, виявили три романи з тетралогії «Січеславщина» – «Півтора людського», «3агибіль Перемітька», «Люди в тенетах».  Ще були художні твори: романи, повісті, п’єси, поезії – «Пиворіз», «Його таємниця», «Мої вірші», «Чорноморці, або Кошовий Харко з усім товариством», «Драматичні твори», «Сумна доля добродія Безорудька», «Спрага безсмертя»; мовознавчі праці: «Мовна політика більшовиків на Україні в 1950–60-х рр.: дослідження й публіцистика», «Мова "Слова о полку Ігореві"», «Адигейські мови – ключ до таємниць нашого субстрату: етимологічні досліди»; величезний том «Історія нової української літературної мови (XVІІ ст. – 1933 р.)». Був навіть цікавий і дещо незвичний словник «Українські назви з куховарства й харчування: слівник з поясненнями. Близько 3500 назв».
Зайві примірники передали до обмінно-резервного фонду (частина назв виявилась у значній кількості), а краєзнавчий відділ поповнився майже трьома десятками книжок (за назвами, за кількістю – більше, я відбирала по два примірники, за наявності дублетів). Це були, можливо, перші діаспорні видання у фонді ДОУНБ і в бібліотеках нашого міста взагалі.
Як тільки книжки надійшли до відділу після обробки, ми з колегами почали їх активно популяризувати – публікації в місцевій пресі, виставки, а 19 жовтня того ж, 1995 року, провели засідання клубу «Ріднокрай» за темою: «Життя і творчість Василя Чапленка». Виступили Микола Чабан і професор Анатолій Поповський, чи не єдині з тих, хто міг розповісти про життя та творчість невідомого нам письменника. Про В. Чапленка розповів і його племінник, мешканець Дніпропетровська, Анатолій Чапля (у письменника теж було таке саме прізвище, Чапленко – псевдо). Співробітники відділу підготували виставку книжок, яка зайняла цілий стелаж і відразу ж після закінчення засідання зникла, – її миттєво розібрали, бо членам клубу ми видавали літературу додому. Протягом засідання місцеве телебачення вело зйомки, а за кілька днів після того в ефірі з’явився сюжет.
Згодом проводили учнівську конференцію в котрійсь зі шкіл, здається, 33-й. Інна Мамчич, аспірантка професора Анатолія Поповського з ДНУ, на базі книжок Василя Чапленка захистила кандидатську дисертацію про мову його творів. Можна ще додати, що у 2000 році, я упорядкувала скромний буклет, присвячений письменникові. А ще того ж року відбувся груповий виїзд краєзнавців і оператора якогось місцевого телеканалу до села Миколаївка. Анатолій Чапля показав залишки хати батьків письменника, де той народився.

Інтерес до біографії та творчості Василя Чапленка, спочатку дуже активний, спровокований отриманою літературою та нашою бурхливою діяльністю, поступово став помірним, але постійним і з часом не зник.

 

Ірина Голуб,

головна бібліотекарка Редакційно-видавничого центру

 

Далі буде.  

Фото Василь Чапленко ;    екслібрис В. Чапленка, його книжки; біля залишків хати В. Чапленка в с. Миколаївка Самарівського району. Зліва направо: А. Чапля, І. Мамчич, А. Поповський, І. Голуб, М. Чабан. 2000 р.

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Бібліотечні усмішки

Костюм космонавта
 
Завідувачка одного з відділів бібліотеки дуже добре шила, мало хто вірив, що це речі не дорогі брендові, а її робота. Якось вона пошила собі костюм зі сріблястої парчі – він вийшов святковий, але не крикливий, елегантний і дуже їй личив. Найближчим часом вона вдягнула його на роботу, вирішивши, що не варто чекати якоїсь особливої нагоди.
Того дня бібліотекарка була на обслуговуванні. І от заходить перший читач – постійний відвідувач і симпатик відділу. Побачивши жінку в новому вбранні, він захоплено вигукнув:
– О-о-о! Яка ви сьогодні гарна! Така,.. така,.. просто,.. – він намагався підібрати слова для компліменту, – просто, як космонавт!
Той костюм жінка більше не вдягала…
 
J     J     J
 
Книги ридають
 
Якось, роках у 1970–1980-х, група фахівців обласної бібліотеки перевіряла діяльність бібліотек одного з районів області. В одній із сільських бібліотек побачили виставку. На старому нефарбованому стелажі були набиті різнокаліберні погнуті й іржаві цвяхи, на них на мотузочках висіли книжки. Вони були в потертих і подертих палітурках, із плямами різноманітних кольорів, деякі навіть без палітурок з пожмаканими, розірваними сторінками. А наверху стелажа – заголовок виставки: «Книги ридають».
  Бібліотекарка хотіла показати, як неохайні та безвідповідальні читачі часом поводяться з книгами. Дивлячись на цю виставку, дійсно, хотілося ридати.
 
J     J     J
 
Асоціативне мислення
 
Якось на початку 1980-х років молодій співробітниці читального залу Марині доручили поїхати до одного з інститутів міста і привезти двох доцентів, запрошених на масовий захід.
Молодий шофер бібліотечного автобуса раз-по-раз озирався на гарненьку дівчину і розповідав веселі історії, а вона заливалася сміхом, не забуваючи подумки повторювати прізвища запрошених. І раптом машину струснуло на дорожній вибоїні, дівчина аж підстрибнула, зойкнула і… прізвища тут же вилетіли з її голови.
Як же вона тепер знайде тих доцентів, думала бібліотекарка, заходячи до корпусу інституту. Біля входу стояв гурт хлопців-студентів.
– Мені треба знайти двох доцентів,.. їх запросили до обласної бібліотеки, але я забула прізвища, – червоніючи і соромлячись своєї забудькуватості, звернулась до них Марина.
– Яких доцентів? – спитав котрийсь із хлопців. – Ви знаєте, скільки тут тих доцентів? Як знайти, не знаючи прізвищ?
– Я знала, – забелькотіла дівчина, – але машина підстрибнула на ямі,.. і я… підстрибнула... в машині... і забула,.. – у відчаї відповіла вона.
 Студенти перезирнулись.
– Розумієте, у мене асоціативне мислення… Прізвище одного з двох частин… Перша – німецькою мовою «місто», а друга – англійською «чоловік»…
Хлопці отетеріли від такого пояснення, у них повідпадали щелепи, а очі повилазили на лоба. Дівчина ще намагалась щось пояснювати, але тут до виходу підійшли двоє чоловіків середнього віку.
– Не Бургомістер часом? – весело спитав студент. – Ось він.
Марина радісно кинулась до доцентів, вона була щаслива, а хлопці дружно розреготались.
 
J     J     J
 

Усмішки для вас зберегли

Ірина Голуб, Тетяна Абраїмова та К°:)

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Бібліотечні усмішки

 Читачі заважають

 

Час від часу в нашій бібліотеці проводяться ради при директорі, коли завідувачки відділів звітують про роботу своїх підрозділів, говорять про проблеми та плани. Якось у 1970-х роках завідувачка одного з відділів розповідала про виконану роботу, назвала кількість читачів, відвідувань, книговидачі, масові заходи, виставки тощо. А закінчила виступ фразою, яка на десятиліття в бібліотеці стала «крилатою»: «Ми зробили б іще більше, якби нам не заважали читачі».

  

☺️☺️☺️

 

Де Титова? 

На майданчику перед приміщенням бібліотеки проводили чергову Бібліоальтанку. Виставили стелажі, столики, розставили і розклали літературу. Час від часу підходили прохожі, затримувались, бібліотекарки показували їм книжки, розповідали про ресурси книгозбірні, бажаючих тут же і записували, спрямовували до відповідних відділів.

Мимо проїжджала машина, зупинилась біля бібліотеки, з неї вийшов чоловік і підійшов до гурту.

– Доброго дня. Не скажете де тут Титова?

– А вона у відпустці, – майже хором відповіли бібліотекарки.

Чоловік подивився здивовано.

– Мені вулицю… Вулицю Титова.

– А,.. – розсміялись жінки. – А ми подумали, що вам потрібна наша директорка. У неї таке ж прізвище.

 

 ☺️☺️☺️

 Погрози кандидатам 

Якось співробітниця нашої бібліотеки потрапила в одну із сільських бібліотек області. В тісному приміщенні впритул до стелажа стояв стіл, на якому лежала розкладка інформаційних матеріалів про кандидатів у місцеві ради. Портрети, біографії, програми зі щедрими обіцянками, все, як годиться. А на стелажі просто над розкладками заголовок: «Не забудемо, не пробачимо».

– Ви що, майбутнім депутатам погрожуєте? – здивовано спитала гостя. – За що ви так із ними?

Виявилося, що на стелажі перед цим стояла виставка, присвячена подіям Другої світової війни, був травень. Виставку нещодавно розібрали, а заголовок чи то не встигли зняти, а, може, забули…  

Усмішки для вас зберегли

Ірина Голуб, Тетяна Абраїмова та К°:)

Фото на Фейсбук  https://blog.yakaboo.ua/10-knyzhok-pro-druzhbu/

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

На долоні історії

З листа Лесі Українки до сестри Ольги: «Я і про «Лісову пісню» думала, що всі тільки сміятимуться з сеї «старомодної романтики», а її, здається, признано за мій chef d'oeuvre (прим. «шедевр» з французької)». Історія написання величної драми-феєрії у рубриці «На долоні історії».

Кавказ, місто Кутаїсі. Леся Українка, вона ж Лариса Косач-Квітка, сумує за батьківщиною, постійно згадує дитинство, рідні краєвиди. Це й надихнуло до створення відомої усім «Лісової пісні».

1911-й, літо. Вже близько десяти днів поетеса порається над чорновим варіантом твору. Остаточно доопрацює вже у жовтні.

З листа до сестри Ольги від 27 листопада дізнаємося: «Писала я її дуже недовго, 10–12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій, але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам'яті»… Далі я заходилася її переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж саме писання, – от тільки вчора скінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия і плечі болять, наче я мішки носила».

А з листа до матері від 2 січня 1912-го дізнаємося: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам'ятаєш – у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік».

Безліч правок, закреслень, переробок. Робота давалася складно. Та от – твір готовий! Одразу можна побачити вплив природи, людей, традицій, обрядів, побуту і, звісно, української пісні на поетесу! Усе це і навіть більше вона використала у творі. Саме тому це – драма-феєрія. Завдяки нашій героїні з’явився такий жанр, адже «Пісня» – один із перших прообразів фентезі в українській літературі.

Скільки екранізацій, адоптацій, вистав! Твір обожнюють й досі! І не дивно. Бо такий зв’язок із природою, національним колоритом, віруванням не залишає байдужим!

 

Маричевська, Оксана. Лісова пісня post scriptum / Оксана Маричевська // Образотворче мистецтво. – 2011. – № 2. – С. 10–11.

 

Поліщук, О. По-новому про «Лісову пісню» Лесі Українки : рецензия / О. Поліщук // Слово і час. – 2006. – №10. – С. 81–85.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут