Сторінки

середа, 28 лютого 2018 р.

Родовід пам'яті

До генеалогії катеринославської гілки роду Шошиних
(продовження)

Після смерті Якова Шошина маєтності перейшли вдові з дітьми (Афанасій та Віра (Варвара). Пізніше їх було поділено між членами родини. На Верхньодніпровщині, за виявленими джерелами, власниками двох частин була вдова та син Афанасій (про частину спадку дочки відомості поки відсутні). Надії Єреміївні дісталася пустинь Савранська Верхньодніпровського повіту. Сину Афанасію Яковичу,  штаб-ротмістру, відійшла слобода Шошинівка з сільцем Лубянкою (Лубянською) Верхньодніпровського повіту . Віра (Варвара) Яківна Шошина одружилася з графом, поручником Георгієм (Єгором) Пилиповичем Подгорічані-Петровичем і жила у маєтку в Кадниці на Харківщині . У подружжя було семеро дітей: Володимир, Олімпіада, Микола, Валеріан (був прапорщиком), Олександр (мав дружину Анну Стокасимову), Надія (одружилася з Василем Самсоновим) і Марія (одружилася з майором Едуардом фон Стель) .
Про долю частини маєтку Шошиних, що належала Афанасію, відомо мало. За січень 1825 р. знаходимо інформацію в статті 5 «Про аукціонний продаж маєтків» в розділах «Катеринославське губернське правління» «У Верхньодніпровському Повітовому суді», ім’я штаб-ротмістра Афанасія Шошина, який заборгував Марії Колесниковій дружині відставного майора за борговим листом 1 900 карб. У квітні того ж року міститься інформація про несплату штаб-ротмістром Афанасієм Шошиним майору Колесникову 12 000 руб., колезькому раднику Жмелеву 3 057 руб. 22 коп. і Катеринославській гімназії 3 157 руб. 22 коп. Маєток А.Я. Шошина описали й оцінили в 35 625 руб. і виставили на продаж влітку 1825 року. Коли саме було вирішено проблему з маєтком та селянами на аукціоні, поки не з’ясовано.
Подальша доля дружини та сина Якова Шошина поки невідома. На сьогодні можна лише припускати, що могили Якова Шошина та його дружини були розташовані поруч із першим дерев’яним храмом Ікони Казанської Божої Матері, фундатором якої був генерал-майор .
У біографії ж Афанасія Шошина знаходимо інформацію, що його справа про дворянство згоріла під час пожежі у 1839 р. . Не зрозумілим залишається, де перебувала справа під час пожежі (це питання може бути цікавим із приводу вивчення родової садиби Шошиних). 

Олександр Харлан

За  матеріалами публікації : Витоки. Вип. 3 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І.О. Кочергін, Т.В. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпро: ДОУНБ, 2017.– 154 с.: іл.

(далі буде)



 Більше про бібліотеку  тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

вівторок, 27 лютого 2018 р.

Світ знань нових видань

Лазебник, Валентина. Сталь у степу. Погляд з України [Текст] : історичні нариси / В. Лазебник. - Дніпро: АРТ-ПРЕС, 2017. -240 с.: іл.: фот. -  укр. та фр. мовами

Цікаво вивчати історію за гідними виданнями. Саме таким знов поповнилися фонди ДОУНБ. 
Мова про іноземні промислові інвестиції в Україні  наприкінці XIX – на початку  XX сторіччя, зокрема, про бельгійські. До вашої уваги достовірний конкретно історичний  та статистичний  матеріал, щодо діяльності інвесторів  та підприємств Криворізько-Донецько- Придніпровського регіону, багато архівних фото та ілюстрацій, що спираються на колекцію  Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.Яворницького. 
Наприкінці XIX сторіччя  саме Бельгія, третя за потужністю в Європі індустріальна країна та важливий фінансовий центр,  є головним інвестором України. За відомостями французької торгової палати в Шарлеруа, за десять років (1890-1900 р.р.) емігрувало  майже півтори тисячі  інженерів, які привезли с собою близько чотирнадцяти  тисяч технічно навчених робітників і конторників. Станом  на 1913 рік третина всіх іноземних товариств була бельгійського походження (831 млн. золотих франків), а  їх акціонерні капітали займали перше місце серед інших протягом 1900-1911 років.  З 1890-1917 роки в Україні свою діяльність відкрили понад  дев'яносто  бельгійських компаній у сфері  металургії, вугільної, скляної та хімічної промисловості і принесли із собою хвилі інвестицій. 
Багато матеріалів публікується вперше. Книга видана українською та французькою мовами. 



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 26 лютого 2018 р.

Неймовірно, але правда

Продовжуємо мандрувати сторінками архівних рукописів і вивчати історію бібліотек середньовіччя.
 Марк Теренцій Варрон - римський вчений-енциклопедист і письменник I ст. до н. е. Авторитет Варрона як вченого та оригінального письменника вже за його життя був незаперечний.  Саме про нього згадує у своїх записах Тетяна Шекшуєва (колишній головний бібліотекар з науково-дослідної роботи). Тетяна Григорівна зазначає, що Варрон в одному зі своїх трактатів присвятив главу бібліотекам.Теренцій Варрон - унікальний письменник, він написав близько 74 творів у 620 книгах (на жаль, майже всі вони загинули).  Один з найголовніших творів Варрона - «Человеческие и божественные древности» («Antiquitates rerum humanarum et divinarum»). Його перу належать численні граматичні та історико-літературні твори ("О латинском языке", "О латинской речи", "О грамматике", "О комедиях Плавта"), "Портреты" - біографії найбільш видатних постатей, філософські твори ("Логисторики" («Logistorici») - збірник філософських трактатів на різні теми, наприклад про історію, про щастя, про божевілля та ін.). 
Варрон написав трактат "О сельском хозяйстве", де питання землеробства викладені у гарній літературній формі. Нарешті, Варрону належать знамениті "Менипповы сатиры" у 150 книгах - веселий і дотепний поетичний твір. Велика роль Варрона у становленні граматики та лінгвістики. Збереглися фрагменти праць Варрона «История алфавита» («Historia litterarum»; 2 книги), «О происхождении латинского языка» («De origine linguae Latinae»; 3 книги) і деякі ін. фрагменти.
Пише у своїх нотатках  Шекшуєва і про римського державного діяча, полководця, оратора та історика Азінія Полліона.
Ще більше цікавого про історію бібліотек держав древньої цивілізації на сайті ДОУНБ у рубриці "Неймовірно, але правда"
 https://www.libr.dp.ua/history/Neymovirno.htm





 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Twitter  Facebook

четвер, 22 лютого 2018 р.

Світ знань нових видань

Гончарова, Марианна. Дракон из Перкалаба: повесть о Владке / М. Гончарова // Радуга: литературно-художественный и общественно-политический журнал. – 2012. - №2

«Скажу вам все сразу и честно, чтобы не интриговать и не запутывать… Эта книга — не детектив и не фантастика. Тем более — не фэнтези и не мистический триллер… Это, видите ли,  правда. Все здесь написанное, дорогой мой читатель, абсолютная правда…»
Дракон з Перкалаба" - повість української письменниці, майстра короткої ліричної прози Маріанни Гончарової. Дракони зустрічаються різні - не завжди вони з казки. Часом в образі Дракона ми бачимо власні страхи і біль. І щоб перемогти Дракона - потрібно спочатку в нього повірити ...
Маріанна Гончарова - Лауреат Російської премії 2012 року в номінації «Мала проза» за повість «Дракон з Перкалаба».
Бувають люди, які з дитинства привертають до себе увагу: всі хочуть одягатися як вони, говорити як вони, жити як вони. Дар це чи прокляття, зло чи благо? Гончарова не дає однозначних відповідей, просто розповідає дивовижну історію про таку людину.
Перебираючи нитки своїх спогадів про любов і біль, автор неспішно плете з них розповідь про життя і смерть своєї подруги Влади, яка була наділена рідкісним даром - її неможливо було не любити. До неї ластилися бродячі, величезні й страшні пси, дворові хлопчаки з дитинства визнавали її своїм ватажком, діти і люди похилого віку слухали її затамувавши подих. Дівчина ця мала справжній скарб - жіночність, в самому істинному значенні цього слова.
Бувають такі друзі, які назавжди. І ні час, ні простір, ні вічність - ніщо не владне над такою дружбою ...
Стиль Гончарової відрізняється красою і співучістю, чому значною мірою сприяє вміле використання ємних і соковитих українських слів. Дракони і відьми, знахарі та забуті казки - часом дуже непросто вловити грань між правдою і авторським вимислом. Неспішне оповідання, життєві історії, що переплітаються зі стародавніми, загадковими і містичними гуцульськими легендами, чарівна атмосфера Карпатських гір - гірські вершини і холодні річки, аромат гірких трав і мольфари, дракони і відьми, таємничий дракон з Перкалаба і жар гуцульського багаття. У все це вплетені соковиті українські слова красивої співучої мови.
Книга анонсується видавцями як «надзвичайно лірична і пронизлива до сліз» історія. Книга з тих, що запам’ятовуються та залишають після себе тонкий присмак.

Ольга Міхутова , бібліотекар І категорії відділу періодики



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 21 лютого 2018 р.

Винахідники, віват!

Маг науки

«Наука- це магія яка працює».
Курт Воннегут

 

 Анатолій Федорович  Булат народився 17 грудня 1947 року  у Дніпропетровську. Здобув вищу освіту у Дніпропетровському гірничому інституті (нині Дніпровський державний технічний університет). 
З 1965 року працює в Інституті геотехнічної механіки НАН України. Пройшов шлях від лаборанта до директора інституту.  У 1978 році  Анатолій Федорович захистив кандидатську, а в 1989 - докторську дисертації. Анатолій Федорович - вчений, академік НАН України (07.04.2000) в області механіки гірських порід і механіки руйнування масивів гірських порід, як середовищ з активним запасом внутрішньої енергії,   голова Придніпровського наукового центру, академік-секретар відділення механіки, член Президії НАН України, директор Інституту геотехнічної механіки ім. М. С. Полякова, заслужений діяч науки і техніки України (1997-й рік), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1996-й рік), премії ім. А. М. Динника (1992-й рік).
Він  встановив раніше невідому закономірність руйнування вкрай напружених порід за умови малоенергоємних впливів. Впровадив у виробництво нові ефективні способи і технології відпрацювання вугільних пластів, а також засоби управління гірським тиском. Під його керівництвом розроблений і схвалений Міністерством вугільної промисловості і Міністерством енергетики України новий концептуальний підхід до проблеми реструктуризації вугільної галузі в частині закриття нерентабельних вугільних шахт.
За більш ніж 40-річну історію Придніпровський науковий центр НАН і МОН України записав на свій рахунок чимало корисних справ. Центр під. керівництвом Булата сприяє організації фундаментальних та прикладних досліджень в різних сферах життя, інтеграції науки і освіти, підвищенню інтелектуального потеціалу області, підготовці наукових кадрів, бере активну участь в забезпеченні інноваційного розвитку господарського комплексу, в тому числі в рамках технологічних кластерів, пропонує високоефективні розробки вчених, висвітлює просвітницьку діяльність. В останні роки, спираючись на європейський досвід, Центр, під керівництвом Анатолія Федоровича щорічно проводить фестивалі науки в нашому місті.
Протягом багатьох років Інститут геотехнічної механіки НАН України є діловим партнером КЗК «Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Первоучителів слов`янських Кирила і Мефодія». Інститут користується інформаційними послугами фонду патентно-технічного відділу.
Анатолій Федорович Булат автор понад 500 наукових праць, в тому числі 22 монографій і понад 100 винаходів. Почесний читач нашої бібліотеки.

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічним відділом



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter


вівторок, 20 лютого 2018 р.

Світ знань нових видань

Чорномаз, В'ячеслав. Українці  в Шанхаю (перша половина XX ст.) : монографія / В. Чорномаз. – Київ : Знання України, 2017. – 135 с. : іл.: фото

 Це невеличке, але змістовне видання  поєднує  стилістику  есе та  наукового дослідження. Історія міста Шанхаю дійсно заслуговує на увагу, не тільки тому, що це є  найбільшим містом Китаю, найбільшим у світі морським портом, важливим фінансовим, промисловим  та культурним центром. На початку минулого сторіччя  Шанхай став центром еміграції, в якому були присутні й українці. Але ж не тільки присутні,   вони виявляли свій  національний характер і в тому, що незважаючи на малочисельність (до п'яти тисяч осіб), змогли створити свої осередки громадського життя та розвивати їх. 
Книга містить фотографії тих часів та ілюстрації видань, вищезазначених організацій. Цікавим є  розділ «Персоналії», де лаконічна подана інформацію про видатних українських  громадських діячів Шанхаю. 
Отже, якщо є бажання ствердитися у думці, що наші співвітчизники у любій частині світу  наслідують  та ретранслюють свій неповторний код нації, це видання саме для вас.  
До фондів ДОУНБ  книга потрапила у дарунок від Української Асоціації Шанхаю. 




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 19 лютого 2018 р.

Неймовірно, але правда

У 1893 році послугами Бібліотеки скористалось 10960 осіб, які запитали 17077 документів. Найбільшим попитом продовжувала користувалась белетристика - біля 60% загальної кількості запитів, далі журнали – більш ніж 33% та книги дитячого відділу - близько 8,7%. Цікаво, що якщо книг белетристичного змісту на кожного передплатника приходиться біля 18, журналів приблизно 9, дитячого розділу – 3, то відношення кількості книг інших розділів до кількості передплатників можна виразити наступним чином: Історичний розділ – 1:3, Богословський – 1:12, Філософія та Географія – 1:8, Педагогіка – 1:15, Правознавство – 1:29, Природознавство – 1:6, Технології та Сільське господарство – 1:106, Математика – 1:21, Література – 1:5 та Новоросійський край – 1:40. Отже, робимо висновок, що література спеціальних відділів майже не користується попитом.

Отчет Екатеринославской Городской Общественной библиотеки за 1893 год и 1894 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Типо-Литогр. Губерн. Правления, 1894. – 58 с. – Текст. дан. – Режим доступу: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=14 (дата звернення: 19.02.18). – Загл. с экрана.




 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

четвер, 15 лютого 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Цвейг, Стефан. Мария Антуанетта / С. Цвейг. - М.:Мысль,1989. – 495 с.

Щоб знайти відповіді на події сьогоднішнього дня потрібно звертатися до історичної літератури. Ситуації, образи, події можуть повторюватися, а змінюються лише костюми і декорації.
Мене зацікавив роман Стефана Цвейга «Марія Антуанетта». Цей роман був опублікований  у 1989 році і приурочений до 200 років Французької революції, хоча написаний був в 1932 році. Незважаючи на те, що Максим Горький дуже цінував творчість Цвейга і сам Цвейг вважав себе другом Радянського Союзу, роман «Марія Антуанетта» не було включено до його зібрання творів, яке було видано в тридцяті роки минулого століття, а вийшов через шість десятиліть. 
Чому ж цей роман побачив світ 60 років потому? У чому криється його таємниця?
Дві революції - Велика Французька і Жовтнева Соціалістична в Росії, Бурбони і сім'я Романових - ось де можна провести якісь паралелі і відкрити завісу таємниці, оскільки ці дві родини стали жертвами Революції.
Головна героїня роману - Марія Антуанетта, дочка австрійської королеви Анни Терезії, королева Франції була гельйонтинована. Стефан Цвейг в своєму романі йде від політики і з глибоким психологізмом малює нам образ головної героїні - жінки легковажної, марнотратної, дещо ледачої і вітряної, оточену натовпом шанувальників і нахлібників.  Це метелик, що літає від квітки до квітки насолод. І в розквіті такого щасливого життя історія підготувала їй випробування, яке підносить її і робить героїнею трагічного масштабу. Самотність, злидні і приниження стали супутниками останніх років її життя.
Про останні дні Марії Антуанетти можна прочитати в п'єсі Едварда Радзинського «Кат».

Ніна Ясиницька, головний бібліотекар відділу абонемента



 Більше про бібліотекутут
 Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter
 Замовити книги можна тут

середа, 14 лютого 2018 р.

Родовід пам'яті

До генеалогії катеринославської гілки роду Шошиних

Дніпровські генеалогічні студії перебувають на початковому етапі розвитку. Велика кількість маловідомих родів залишається поки за межами інтересів істориків, очікуючи на свого дослідника. Зацікавленість історією окремих населених пунктів Придніпровського краю іноді відкриває окремі забуті імена людей, які свого часу впливали на політичну, економічну ситуацію в межах регіону. Іноді вдається від-найти імена, що на довгий час були вкарбовані в назви населених пунктів. Не є винятком період падіння Запорозької Січі та початку формування і функціонування нової еліти, яка брала участь у процесах державотворення під прапорами Російської імперії. Велика кількість слобід у цей час отримала нові назви. Заснована ціла низка нових поселень.
У даній роботі об’єктом дослідження є родина дворян Катеринославського намісництва Шошиних, які отримали землі на теренах колишніх Вольностей у межах новостворених Катеринославського (пізніше відійшли до Верхньодніпровського повіту), Новомосковського, Олександрівського та Павлоградського повітів. 
Ф. Макаревський – перший із дослідників, хто писав про історію виникнення поселення Шошинівка (Сошинівка ). Цей невеличкий населений пункт існував із кінця XVIII ст. по середину 1960-х рр. на правому березі Дніпра в межах сучасного Верхньодніпровського району в північно-східній його частині. Після утворення Дніпродзержинського водосховища більша частина Сошинівки потрапила під затоплення. На сьогодні на мапах регіону такої назви не існує. Ф. Макаревський вказував, що господарем рангової дачі на теренах колишньої Щурівської округи  був Яків Герасимович Шошин. На момент отримання земель у рангову дачу Я. Шошин був підполковником Дніпровського пікінерного полку. Відповідно до умов отримання рангової дачі новий господар створив слободу, залюднив її та назвав на свою честь, збудував у ній церкву (1784 р.) . Спробуємо дослідити цю особистість і його родину.
Окремі сторінки біографії Я.Г. Шошина віднайдено нами в низці опублікованих праць загального характеру, згідно послужного списку, що зберігався в Генерально-му штабі. Яків Герасимович народився в 1744 р. у родині колезького асесора. Походив із дворян. Вступив на військову службу в 1755 р. (в 11 років), у 1762 р. став підпоручником, у 1767 р. – поручником, у 1770 р. – капітаном (у 26 років). Відомо, що він був учасником російсько-турецьких воєн. Перебуваючи в 2-му гренадерському полку в 1770 р. отримав поранення. Не дочекавшись одужання, Я. Шошин випросив дозвіл взяти участь у штурмі фортеці Бендери, під час якого одним із перших зайшов на міський вал, за що отримав орден Георгія IV ступеню  і чин секунд-майора . 
У 1771 р. Шошина призначено командиром Балтінського деташементу, з яким він був під Очаковом. У 1772 р. його відправлено до Криму і призначено начальником Ялтинського посту, а потім його відрядили до новоприбулого тоді до Криму генерал-лейтенанта Щербініна , в почеті якого Шошин перебував до 1774 р. У цьому ж році Яків перебував на Кубані . Шошин брав участь у багатьох комісіях, влаштованих під час переговорів із татарами. В 1776–1777 рр. він значиться як обер-провіантмейстер, секунд-майор у складі Новоросійської прикордонної комісії з польським Брацлавським воєводством. У 1777 р. отримав чин прем’єр-майора, а в 1778 р. – підполковника. В 1780 р. Я. Шошина призначено командуючим польським прикордонним постом, потім командуючим Угорським гусарським полком. 
У 1787 р. Яків Герасимович Шошин отримав чин полковника (43 роки). Під час командування Вологодським мушкетерським полком з 1788 до 1789 р. брав участь у кампанії проти турків, з 1790 р. до початку 1797  р. командував Астраханським гренадерським полком (утворений у 1790 р. внаслідок об’єднання восьми рот Вологодського та двох рот Інгерманландського полків), що брав участь у російсько-турецькій війні 1787–1791 рр., потім у польських кампаніях 1792–1794 рр. У 1791 р. Я. Шошину надано чин бригадира, а 24 листопада 1794 р. – генерала-майора (у віці 50 років). 
У 1796 р. разом із генерал-поручиком Апраксіним , князем Дашковим  був присутній в останні часи життя Малоросійського генерал-губернатора графа П.О. Румянцева-Задунайського в його резиденції (садиба в Ташані ), після смерті генерал-губернатора 8 грудня брав участь в опечатуванні його речей і документів .
У 1797 р. Якова Шошина звільнено зі служби . Яків Герасимович мав дружину Надію Єреміївну (в дівоцтві Родзянко) – дочку українського поміщика Хорольського повіту, полковника Єремії Степановича Родзянка та його дружини Анастасії Степанівни . Подружжя Шошиних мало двох дітей: Афанасія та Варвару (за іншими даними, Віру).
Тривалий час були невідомі рік і місце, де помер Яків Герасимович . У літературі останніх років навіть з’явилася нічим не підтверджена інформація «жив і помер у своєму маєтку» . Однак, вдалося нарешті з’ясувати, що генерал-майор помер далеко від свого маєтку, в місті Умані в 1798 р. (у віці 54 років). Його дружина зверталася до царя про допомогу для перевезення тіла небіжчика додому  . Після чого цар Павло писав 9 травня дійсному таємному радникові, генерал-прокурору князю О.Б. Куракіну  про надання дозволу вдові генерал-майора здійснити транспортування померлого. Вірогідно, місію було виконано і поховано генерала у родовому маєтку. Проте, поки що невідомі подробиці смерті, де знаходиться надгробок і місце поховання.

Олександр Харлан 

За  матеріалами публікації : Витоки. Вип. 3 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І.О. Кочергін, Т.В. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпро: ДОУНБ, 2017.– 154 с.: іл.

(далі буде)




Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

вівторок, 13 лютого 2018 р.

Світ знань нових видань

Воскобійник, Галина. Свобода і далі: шлях української жінки до нового життя в Америці [Текст] / Г. Воскобійник; пер. з англ. А. Пермінова. – Львів : ЛА «Піраміда», 2018. – 284 с.: фото. -  (Приватна колекція)

Колись у дитинстві героїня цієї книги тонула , а діти штовхали та штовхали її у воду, щоб вона вчилася плавати. І все вдалося. Вона навчилася. Цей випадок – є дуже красномовною   ілюстрацією до всього її життя .
Доля Галини Іванівни Воскобійник й дійсно є всупереч. Народилася вона на Дніпропетровщині у селі із красномовною назвою Зоря. Часи розкуркулювання, крізь пошматованою війною Європу з родиною без пожитків, табір для переміщених осіб у Мюнхенгофі, потім Канада, Сполучені Штати, втрата двох дітей, постійна боротьба за власне життя та життя близьких, меценатська та підприємницька  діяльність.  Була героїня  і першим головою Фундації імені Івана Багряного  у Сполучених Штатах.
Книга  видана  чудовою українською мовою, містить архівні фото, а сторінки життя, неймовірної сили волі жінки, дійсно надихають і свідчать про те, що ми власні над своєю долею, коли спираємося  на віру, надію та любов.  
До фондів ДОУНБ книга потрапила в дарунок від родини Воскобійників. 



 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter
Замовити книги можна  тут

понеділок, 12 лютого 2018 р.

Неймовірно, але правда

Протягом 1893 року в Бібліотеку було пожертвувано та придбано 1010 примірників, або 512 назв книг  на суму 1229 крб. 5коп. Загалом, на кінець року Бібліотека нараховувала 6259 примірників (2872 назви). 7 документів було втрачено передплатниками. Пожертвування продовжили надходити, як грошима, так і книгами. Серед подарованих видань, а всього їх було біля 400 примірників, можна виділити книги, подаровані Григорієм Залюбовським: звіти про училища Олександрівського та Маріупольського повітів за 1867, 1871 та 1883 роки. Перші два складені видатним педагогом і діячем Катеринославщини Миколою Олександровичем Корфом.  В  звітах  висвітлена картина народної освіти означених повітів, і вони  являють собою дорогоцінний матеріал для вивчення  відповідної теми в губернії. Отже, можна сміливо зазначити, що  Бібліотека, завжди  уявляла собою зосередження документів, які стосуються безпосередньо історії і культури краю.

Отчет Екатеринославской Городской Общественной библиотеки за 1893 год и 1894 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Типо-Литогр. Губерн. Правления, 1894. – 58 с. – Текст. дан. – Режим доступу: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=14 (дата звернення: 12.02.18). – Загл. с экрана.
Фото: https://rucont.ru/efd/71618




 Більше про бібліотеку тут 
 Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter 

четвер, 8 лютого 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Черных, Наталия. Остров любви: рассказы о церкви / Н.Б. Черных. - М: Эксмо, 2013. - 576 с.

У наші дні з'явилися книги православних авторів, написані в руслі церковної традиції, але які видаються світськими видавництвами і читаються людьми не церковними.
У своїй основі цей літературний жанр пробуджує особистість і  є  словесним дзеркалом. Читаєш і бачиш власні недоліки, пробуджується міркування, вміння розрізняти речі і поняття. А міркування, як кажуть святі отці, є цариця чеснот. Мені здається, такого роду книги нікого збентежити не можуть, бо жанр передбачає незгоду і, на відміну від повчань, він нічого не наказує і не роз'яснює.   А от користь може бути, особливо для людей, схильних до сумнівів.
Острів любові - любові Христової. Острів абсолютної довіри, який є ядром віри і її сутністю. Довіра  до Бога, який наділяє новим зором - зором любові. Це книга про наших святих, старців, священиків, інших подвижників, а також мирян: грішних і праведних. Автор розповідає про те, як вона сама прийшла до віри, про її сім'ю, паломницькі поїздки.
«У людей есть жажда любить, а любить Бога не получается. Душа жаждет чудесного, необычного. И вот оно в Почаевской лавре, разлито везде и всюду. Здесь ощущение покоя и радости, чувствуется близость неба». А Свято-Успенська Почаївська лавра - диво. На горі храми, як білі птахи, присіли на багатостраждальну землю для розради. І мені стає зрозуміло, що наша православна церква свята і вічна. (Я була у Почаївській лаврі. Як проникливо співає братський хор! Щиро рекомендую послухати в you Tube «Воскресение Христово видевше...»). 

Галина Пивоварова, провідний бібліотекар відділу абонемента



 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 7 лютого 2018 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Антон Баранов. Мудрість добра 

Молодий, добрий, чуйний. До нього можна звернутися з будь якого питання і завжди отримати не тільки пораду, а й допомогу. Антон Баранов працює у ДОУНБ лише  третій рік, але уявити сьогодні  наш бібліотечний простір без цього привітного  завжди усміхненого юнака неможливо. 
Він народився у родині підприємця і менеджера, має молодшого брата. Мати  за освітою  конструктор літальних апаратів, тому зрозуміло від кого в нього бажання надавати всім процесам прискорення.   А організаційний та діловий підхід до любого питання, звісно ж, від батька.  За комп'ютер  Антон сів у шість років і цей світ захопив його впевнено. Програмно-керований пристрій був своєрідним подарунком від діда, який залишив онуку гроші, які  батьки й використали на придбання. Але  тільки комп`ютером захоплення його не обмежувалися, вірніше намагання  родини  підключити сина до світу у всіх його проявах,  було дійсно  безмежним.  Антон займався у художній школі  та майже всіма видами бойових мистецтв,  вивчав англійську. До речі,  читати він не любить з дитинства, але ж  йому до вподоби аудіокниги.  Ще одним бонусом юнацьких років було  «вікно  до Франції»:  час від часу Дніпро відвідував французький модельєр і   матір однокласниці, яка працювала у фотоател'є, робила фото Антона, створюючи своєрідне портфоліо.      Демонстрував  він колекції одягу  кутюр'є дуже вдало, отримуючі додаткові  вражання та емоції.    Ось такий  насичений  та різноманітний початок. 
Після школи він вступив   до Дніпропетровського коледжу транспортної інфраструктури і невдовзі отримав спеціальність  «електропостачання та ремонт пристроїв електропостачання",  поповнивши  знання для роботи з електрообладнанням. 
По закінченню знаходився у такому собі творчо-пошуковому русі. Два роки працював поваром у відомому Дніпровському ресторані, знався на японській кухні, дуже полюбляв фотографувати. І ця любов до камери і японських страв збереглися в нього й досі. Він постійно шукає нових вражень та відчуттів,  все повинно його захоплювати, інакше ніяк. Намагався влаштуватися за комп'ютерною спеціальністю,  але ж скрізь потрібен чималий досвід. На той час  знання були, а досвіду ще замало. Саме цей безцінний «подарунок» життя   він отримує зараз  у відділі комп'ютеризації ДОУНБ.  Антон жартує, що його робота у бібліотеці своєрідна «помста» вчителям, які говорили, що  у цьому місті обов'язково повинно бути тихо  і  майже сумно.  Для  нього ж  все весело, не у сенсі того, щоб  безперервно розважатися, а у  потоці того молодого захоплення справою та відкритої комунікації з колегами,  коли все цікаве і кожен день   - нові можливості. 
Сьогодні він опановує 3D принтер,  проводить заняття і з  малечею,  і зі студентами і,  коли бачиш очі дітей, які дізнаються  подробиці  сучасних технологій від  щирого на віддачу знань та   добра наставника, це дорогого варте. До речі, й сам Антон поруч із дітьми виглядає  захоплено та природньо.
З майбутньою дружиною Ілоною його познайомила бабуся, тобто  спілкувалися вони ще  коли були дітьми, потім, доля, як кажуть, розвела, але ж на то вона й доля, що б повертати все у  вірне русло. Нещодавно в Антона та Ілони народився син. 
Він займається лише тим, що йому подобається і, незважаючи на те, що робить все  з професійною віддачею, всі свої заняття називає «іграшками». Можливо це допомагає йому зберігати у собі світло дитинства, що дає найвищу мудрість добра йому самому  і всім нам.  



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

вівторок, 6 лютого 2018 р.

Світ знань нових видань

Дочинець, Мирослав. Синій зошит. Аркуші днів світящих [Текст] / М.Дочинець. –  Мукачево: Карпатська вежа, 2017. – 184 с.: іл.


Ви маєте можливість доторкнутися  серцем та власною думкою до надзвичайно цікавого видання. Український письменник та журналіст  Мирослав Дочинець розгортає нам спостереження, зауваги і мудрі прописи авторства карпатського Сократа, Вічника та Світована Андрія Ворона. Він дійсно світив собі та іншим і  те що не спізнав за сто літ, залишив нащадкам у своїх «кристалах днів світящих»:  «Вір у те, що говориш, - і тобі теж віритимуть»; «Дуже важливо для власної цілісності – дозволяти й иншим зукола бути собою»; «Любити – з сього все починається. І цим звершується. Любити себе, любити людей, любити життя, любити Бога»; «Щастя приходить і відходить, як сонячна година»; «Любов має чотири барви…».
Ці та інші «маяки на узбережжях життя» Андрія Ворона  дозволять відчути себе  в отій єдиній мірі ладу, що робить нас  по справжньому щасливими і усвідомити : «Якщо птиця знає, куди їй летіти за тридев'ять морів і знає час свої кончини, якщо риба в океані пам'ятає родовий витік, куди має вернутися й посіяти передсмертну ікру, що тоді казати про здатність людини?..»



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 5 лютого 2018 р.

Неймовірно, але правда

У 1893 році не відбулося істотних змін в умовах користування Бібліотекою. Цікаво, що на засіданні Ради Бібліотеки (13 січня) членам Ради було надано право читання книг без застави, але з платою за абонемент на загальних підставах. До речі, можна сказати декілька слів взагалі  про користування Бібліотекою для абонентів без надання застави. Являючись, з одного боку гарантією доброякісного відношення читача до книги та  за її цілісність, застава, з другого боку , часто є і тормозом  для читача взагалі, а особливо для читача – бідняка. Адже не кожен може надати заставу 3 крб., а то й вище (залежить від вартості книги), що паралізує можливість користування даною книгою та призводить до зменшення попиту. З огляду на практику видачі книг без застави вчителям народних шкіл та службовцям Управи, з запорукою і посвідченням їх керівництва; Рада запропонувала надати на цих же умовах право користування бібліотекою для службовців інших урядових і громадських установ. Також Радою було запропоновано ввести в бібліотеці особливі квитки з правом читання книг без застави, що видаються з бібліотеки з підписом голови Ради.

Отчет Екатеринославской Городской Общественной библиотеки за 1893 год и 1894 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Типо-Литогр. Губерн. Правления, 1894. – 58 с. – Текст. дан. – Режим доступу: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=14 (дата звернення: 05.02.18). – Загл. с экрана.



 Більше про бібліотеку 
 Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter

четвер, 1 лютого 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Костенко, Ліна. Берестечко: історичний роман / Л.В. Костенко. – К.: Укр. Письменник, 1999. – 157 с.

У центрі художньої літератури віддаю перевагу українським історичним романам. Буває перечитую те, що не відкрилося сповна мені в студентські роки. І ось, як не дивно, відкриваю все нові паралелі, аналізую глибинні роздуми письменників. 
Постать Ліни Костенко відома всім і кожному, а її творчий доробок, неосяжно глибокий, цитують і розповсюджують у соц. мережах. Незважаючи на те, що вона шістдесятниця, її слово знаходить віддзеркалення у сучасному світі. 
Візьмемо роман «Берестечко». По-перше, написаний смачною  українською мовою та ще й у віршах. По-друге, за основу взято дуже важливу історичну подію – бій війська Богдана Хмельницького під Берестечком 1651 р. А третє, найголовніше, що читаючи роман сьогодні можна побачити те, що відбувається нині у нашій державі, у житті кожного українця. Це твір дає поле для роздумів.
Ліна Костенко використовує психологічні прийоми, філософські погляди. Я маю на увазі внутрішній монолог Богдана Хмельницького, який проходить тонкою низкою через весь роман та акцентує на аналізі сутності української нації. Важко збагнути, що роман було розпочато в шістдесятих роках, видано в Незалежній Україні, а переживання, роздуми, аналіз ніби сьогочасної ситуації в Україні. Це ні що інше, як пророчий твір. Та більше захоплює не це, а те як гарно та закручено подаються ці думки. 
Історія – це наше все. Тому раджу кожному прочитати роман «Берестечко» Ліни Костенко, вдумливо. Відкрийте глибоку істину сюжету твору.

Катерина Сохромова, зав. сектором соціокультурних проектів і зовнішніх зв’язків    




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут