Досліджуємо історію

«Степові розбишаки», лицарі віри, святі праведники, або Про релігію в житті козаків

Питання про козацьку релігійність належить до кола найбільш міфологізованих в українській історіографії. Наразі ми не занурюватимося в історіографічне безмежжя теми, що є суміжною з гостро дебатованою проблемою українського та російського православʼя. Тож переадресовуємо предметний інтерес до новітніх узагальнюючих студій монографії С. Плохія, написаної в межах теорії політичного прагматизму та ситуаційного вибору, та текстів І. Лимана, що продовжують романтично-народницьку ідеалізацію в дусі етнографічної белетристики Д. І. Яворницького. 

Не претендуючи на всебічне висвітлення феномену козацької релігійності, спробуємо стисло зупинитися на кількох характерних епізодах конфесіоналізації Запорозького козацтва: участі козаків у відновленні православної ієрархії 1620 року, коли запорожці вперше усвідомили себе «захисниками віри»; використанні православної риторики Богданом Хмельницьким для аргументування «священної війни» з Польщею; житті та вірі Петра Калнишевського, якому судилося стати символом завершення козацької доби.

До Берестейської унії (1596) дослідники практично не фіксують проявів особливої християнської побожності серед козаків, попри наполегливі спроби агентів Римського Престолу залучити їхню військову потугу до антиосманської ліги. В ідеологічному обґрунтуванні повстань Криштофа Косинського (1591–1593) та Северина Наливайка (1596) релігійні мотиви не присутні. «Степові розбійники», «розбишаки», «непевні люди», «ребеллянти», «бунтівники», уходники, бортники − такими були обриси суспільного сприйняття козацтва у Великому князівстві Литовському, а згодом і в Речі Посполитій. Анархічний компонент у міфологізованому образі козаків, власне, нікуди не зник і в подальшому, актуалізуючись у політичних доктринах новітньої доби. Щоправда, він був дещо притлумлений іншими ідейними нашаруваннями − «борців за волю і незалежність України» від <...> (далі маємо динамічний список ворогів), «справжніх демократів» і «лицарів православної віри». До творення останнього образу особливо спричинився Д.І. Яворницький, погляди якого стали ледве не «канонічними» в межах національно-патріотичного наративу: «При усій патріархальній простоті і при усьому гультяйському житті запорозькі козаки завжди вирізнялися глибокою релігійністю та щирою, але не святенницькою, побожністю. Захист предківської віри і православної церкви складав основу всього їхного життя...».

При усій авторитетності Яворницького, історики нині скептично ставляться до такої оцінки, наприклад, щодо «завжди». С. Плохій пише про те, що вперше козаки звертаються до релігійних аргументів у спілкуванні з річпосполитським урядом лише у 1610 році, що стало реакцією на «наступ унії на Київщині». Становище позбавленої власної ієрархії та загнаної у підпілля Православної Церкви тоді справді було дуже тяжким. Сеймова боротьба православних шляхтичів не давала бажаного ефекту, єдине чого досягли депутати – це обіцянка уряду не плутали православних із уніатами, а прямо і недвозначно, як писав П. Жукович, визнати окремою стороною правових відносин. До того ж, «коли виявилося, що захист православʼя має наслідком позбавлення деяких прав та привілеїв, пани відмовилися захищати релігійні інтереси...». 

Складалося враження, що православʼю на Русі настає кінець, а новопостала уніатська структура, претендуючи на канонічний ієрархічний звʼязок із Київською митрополією, проголосила себе єдиною законною Церквою «старожитнього народу руського». Оскільки майже весь єпископат перейшов до уніатів, а ті єпископи, що лишилися вірними православʼю, до 1620 року вже померли (Гедеон Балабан і Михайло Копистенський), православний народ лишався без архипастирів. Нових священників формально мали право поставляти лише уніатські владики, що робило православні перспективи в країні доволі сумними. І прикметно, що саме в цю мить Запорозьке козацтво проголошує себе захисником «істинної віри», а гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний разом із Кошем Війська Запорозького демонстративно вступає у Київське Богоявленське братство. Завдяки цій пропагандистській акції Православна Церква дістала потужного протектора, а козацтво – релігійну легітимацію своєї політики. Русь отримала нову політичну еліту, яка прийшла на зміну спольщеній і покатоличеній руській шляхті та княжій верстві. В реаліях ранньомодерної теорії та практики леґітимності саме еліта творила засади історичної та геополітичної субʼєктності того чи іншого народу. 

(Далі буде)

Сергій Савченко

Джерело: https://indepnethist.wixsite.com/swbb 

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут