Досліджуємо історію

Тюркські загадки українського сфінкса

(продовження)

А ось картина з написом «Козак Мамай». Він у широчезних червоних шароварах і дорогому східному халаті, накинутому на голе тіло. Біля нього стоїть кухлик із горілкою та чаркою, у протилежному кутку єдиноріг, нижче бандура (посвідчена підписом) із вісьмома струнами, ще нижче шапка неукраїнського крою. Лице козака, з вусами й «оселедцем», застигло в загадковій усмішці. На оголених грудях цього степового здобичника немає натільного хреста. Даремно шукатимемо християнську символіку й на інших варіантах картини ХVІІІ – першої половини ХІХ століття, навіть пов’язаних із гайдамаччиною, яку ми звикли уявляти як боротьбу православних із католиками та юдеями. На двобій християн із мусульманами тут також нічого не натякає.

Погляньмо тепер на зображення ногайця, предки якого могли кочувати неподалік дуба, під яким сидів «кримський запорожець». Тут також бачимо вершника з поголеною головою, тонкими довгими вусами та чубом (ногайською кекил, алтайською кöкöль, із чим пов’язують походження російського слова «хохол»). Бачимо ту саму пишноту в одязі, коли не заощаджували на тканинах. Погляд привертає шапка, подібна до тієї, яку дбайливо поставив на землю «Мамай».

Картину «Козак Мамай» не слід тлумачити як реалістичне зображення, що претендує на точну фіксацію дійсності. Це символічна картина, де не діють закони перспективи та настанови реалізму. Повсякдення запорожців проглядається лише за джерелами 1740–1770-х років. У них проступають риси людей, одягнених так, як і всюди в тодішній Україні: кобеняки, свити, сорочки і штани помірної ширини, грубо шиті з дешевого сірого сукна. Бувало і плахіття, забране в сусідніх ногайців і кримських чабанів, інколи – шаровари, предмет особливої шани й вартості. Вони заширокі для куцої уяви деяких сучасних інтерпретаторів, що накидають теперішні уявлення на давні часи та витлумачують шаровари як безглузду річ. А «Мамай» одягнений розкішно та марнотратно, не так, як пересічний мешканець, що живе за законами зиску і зручності. Бо він – еталон стилю, на який взорувалися ті, хто вважав себе запорожцями. Не всяк козак міг дістати стільки сукна на шаровари, скільки його мало піти на пошиття «Мамаєвих» штанів. Запорозький стиль передбачав бурхливе марнотратство, далеке від «протестантської етики й духу капіталізму». На Запорожжі панував інший дух, байдужий до ощадливості та накопичення багатств. Про це промовляє текст на картині, наголошуючи на умовності імені «Мамая»:

В мене ім’я не одно, а єсть їх до ката […].

А ти як хоч [мене] назови – на все позволяю,

Аби б тілько не крамарем, бо за те полаю.

На картині, намальованій із граничним мінімалізмом, жодна річ не випадкова. Демонстрацію ногайської шапки, східного халату та широчезних шароварів було б наївно вважати за хизування воєнними трофеями. Бо ж вуса й оселедця запорожець мав власні, не трофейні, такі самі, як і в ногайця, що простяг руку за шапкою, яка впала. Тож ідеться не лише про здобич, а про стиль, винайдений від запозичення чужого, осмисленого на український лад.

Далі буде

Владислав Грибовський, 

к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.

Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Що читають бібліотекарі. Нові надходження завдяки Українському інституту книги

Лаюк, Мирослав. Залізна вода : роман / М. Лаюк. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2021. – 260 с. 

Книжка для свого читача: роман «Залізна вода» Мирослава Лаюка

Перед тим, як почати читати книгу «Залізна вода» Мирослава Лаюка, я ознайомилася з відгуками. Вони були різними: від негативних до позитивних. У такому випадку краще довіритися власному враженню. Поринула у читання. 

Тема роману обертається довкола візиту Лесі Українки до Буркута і памʼяті про цю подію у мешканців Івано-Франківщини. Село Буркут відоме джерельною мінеральною водою, з однойменною назвою, що означає «кисла», «винна». Вона і стала назвою населеного пункту. Влітку 1901 р. у Буркуті більше 40 днів проживала письменниця, яка лікувалася цією мінеральною водою. Лариса Косач жила та творила, ігноруючи невиліковну недугу ‒ туберкульоз кісток, а згодом ще й хворобу нирок. Це завдавало їй тяжких страждань та змушувало їздити на курорти. Тут вона написала окремий цикл своїх поезій. Саме в цьому куточку Карпат народилися цикли «Хвилинки» і «Ритми». Двічі Лесю Українку в Буркуті відвідував Іван Франко, пригощав її власноручно зловленою «царською рибою» – фореллю. Мандрівка залишила помітний слід у його творчості, завдяки чому з'явилися «Буркутські станси».

Герої роману, Богдан та його подруга, вже в наш час ведуть пошук втраченого листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської. Перебуваючи на лікуванні у згаданих Буркутах, Леся «саме там написала своїй подрузі Ользі Кобилянській, що тут все чудове. І природа, і ліси, і якщо вже я тут не вилікуюсь, то я вже не вилікуюсь ніколи». «Звідти вона йшла полонинами Озерний, Луковець і приходила до села Довгополе, де ми і проклали маршрут, – розповідає фахівець з рекреації Верховинського НПП Мирослава Повар. Від Буркута починається одна зі стежок пішого туристичного маршруту, який зветься «Слідами Лесі Українки». Історія з Лесиним листом лишилася незавершеною, точніше, читач, заінтригований лише змістом таємничого листа, буде розчарований: секрет листа вирішено не розкривати. Однак, складається враження, що пошук листа – це лише зовнішня фабула, вигадана задля того, щоб втиснути в межі логіки пошуку ті локації, які Автор задумав описати і ті історії зустрічей з людьми, які він мав намір розповісти. Текст М. Лаюка популяризує мальовничі простори Івано-Франківської області, привʼязуючи їх до географії Лесиної подорожі.

Цей роман, як і будь-який літературний твір, безумовно, знайде свого читача, який сформує власне враження. Скажемо лише про стилістику тексту.

Література має виховувати культуру слова, розширювати словниковий запас людини, але не за рахунок позацензурної лексики. Художні твори вчать людину висловлювати свої думки, почуття та емоції, використовуючи вербальні засоби цивілізованих людей. Розмова пияків на вулиці, відтворена з усіма непривабливими подробицями їхнього невимушеного спілкування, не несе читачеві жодного морального послання. До того ж, гра Автора із низькою вуличною лексикою в сучасному літературному контексті вже не здатна ні шокувати, ні здивувати після творів Сергія Жадана, Юрія Андруховича, Оксани Забужко та інших. Іванові Франку, Ользі Кобилянській або Марко Вовчок, які описували життя простих людей, вдавалося обходитися в своїх творах без смакування подробиць вуличної лайки. Від цього їхні тексти не ставали менш талановитими. Вочевидь, розраховуючи на популяризацію свого роману, Автор також долучає до розробки сюжету брудні чутки, вигадані і роздмухані любителями псевдолітературних сенсацій. Все це має вигляд імітації літературного постмодернізму, що є етапом нашого письменства, пройденим ще в 1990-ті роки. Авторові варто шукати власний письменницький стиль.

Ірина Савченко, 

головна бібліотекарка краєзнавчого відділу

   Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Неймовірно, але правда

На початок 1906 року кількість беззаставних абонентів складала 135 осіб. Серед них 2 члени бібліотечної ради, 17 педагогів, 5 учнів різних навчальних закладів, 13 службовців міської управи та 68 службовців інших установ. Протягом року кількість нових абонентів зросла на 131 особу. За категоріями вони поділялися таким чином: учителів – 31, службовців міської управи – 8, службовців інших установ і учнів – по 46 осіб. Серед передплатників, які вибули – 77 службовців, 37 учителів і 29 учнів. Отже, на кінець року залишилось 123 передплатники, які продовжили користування абонементом. 

Фото: Віра Піскун

Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1906 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. Губерн. Правления, 1907. – 48 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=24 (дата звернення: 08.08.2022). – Загол. з экрану.

   Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

На долоні історії

Тодось Осьмачка. Легенда та кар'єра чиновника (продовження)

З початком Першої світової війни Тодось Осьмачка був мобілізований. До цього ж часу належить його лірична поема «Дума про солдата» 1916-го року, опублікована згодом під назвою «Пісня з Півночі» у збірці «Скитські вогні». Саме з цією «думою» пов’язана одна з історій його життя, легенда це, чи реальність – невідомо. 

У цьому поетичному творі поет показує безглуздість усієї військової операції та риторику ура-патріотів: 

Стоять у колонах юнацтво, діди –

Безгласнії вівці держави,

Стоять і чекають коли їм іти

В рови на бенкети криваві…

По одній з версій, саме за цю поему він постав перед військово-польовим судом, і його запроторили до в’язниці, з якої він вийшов тільки в дні Лютневої революції.

Отже, він розпрощався з армією і став вільною людиною.

У цей час він вчителює, згодом відправлений на педкурси до Києва, потім до Харкова, по закінченню яких у 1920-му році, стає інструктором губернської наросвіти в Кременчуці, але кар'єра чиновника його не цікавила, він хотів навчатися далі та шукав літературне середовище, де міг би надихатися свіжим повітрям творчості та нових ідей. «Я жив и і живу виключно мистецтвом, і будь які ідеї для мене лише матеріал для моїх творів», – писав Осьмачка про свої вподобання. Він їде до Києва, де стає студентом Інституту народної Освіти. 

Від 1923 року вчителює у київській третій залізничній школі, є членом Асоціації Письменників (АСПІС), невдовзі увійшов до літературного угрупування «Ланка», яке згодом переформатувалося в так звану організацію МАРС. Але Осьмачка дуже скоро виходить з її лав, незгодний з тим, що члени організації начебто виявляють лояльність до ідей більшовиків і авторів, які їх пропагують.

Сучасники згадають, чим саме Осьмачка виділявся серед колег по літературному цеху: «Він читав свої поезії так, ніби уся зала – пігмеї, на тлі якоїсь космічної хмари, з якої грізно дивиться велет. Таким велетом заявляв сам себе оцей зовсім такий як і ми молодий чоловік, чи вірніше парубійко».

Далі буде.

Джерела:

Осьмачка, Т. С. Старший боярин.План до двору: романи / Т.С. Осьмачка. – Київ : Український письменник, 1998. – 239 с. 

Осьмачка, Теодосій. Із-під світу : поетичні твори / Осьмачка Теодосій. – Нью-Йорк : Укр. вільна АН у США, 1954. – 317 с.

Слабошпицький, Михайло Федотович. Тодось Осьмачка: літературний профіль. Никифор Дровняк із Криниці: Роман-колаж (фрагменти). – Київ: Рада, 1995. – 142 с. 

Слабошпицький, Михайло Федотович. Поет із пекла (Тодось Осьмачка). – Київ: Вид-во М.П. Коць: Ярославів Вал, 2003. – 366 с. 

Маринкевич, Світлана Михайлівна. Стильові домінанти поезії Тодося Осьмачки: Монографія. – Дніпропетровськ: ДДФА, 2007. – 129 с. 

Шерех, Юрій. Не для дітей: Літературно-критичні статті і есеї. / Вступна стаття Ю. Шевельова. – Нью Йорк: Пролог, 1964. – 414 с. 

Шляхи сподівань : українська література кінця ХVIII – початку ХХ ст. / упоряд., передмова В. І. Шкляр. – Київ : Грамота, 2006. – 512 с

  Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

Досліджуємо історію

Тюркські загадки українського сфінкса

(Продовження)

Досі збереглося близько сотні варіантів цієї картини. Різні за якістю, проте, схожі стилістично та композиційно, із однаковим за змістом текстом. Деякі з них ідентифікує напис «Козак Мамай», проте більшість або безіменні, або з назвою «Запорожець», або іноді пов’язані з відомими (Максим Залізняк, Семен Палій, Сава Чалий, Іван Бондаренко) та невідомими («козак Шарпило», «козак Бардадим») особами. Утім, не варто сумніватися у правдивості загальної назви, що з’явилася не в уяві якогось науковця чи письменника, а дійшла до нас у народній традиції. Домінік П’єр де ля Фліз писав у середині ХІХ ст., що зображення «розбійника на ім’я Мамай» «є в багатьох будинках в Україні», а також зафіксував дуб, під яким буцімто сидів той Мамай. Це ім’я відтворюють назви місцевостей, пов’язаних із гайдамаччиною, як-от скелястий Мамаєвий острівець на Південному Бузі (поблизу міста Первомайськ Миколаївської області).

Перш ніж з’ясовувати походження імені козака з картини, слід зупинити погляд на варіанті з найбільш «східною» назвою: «Кримський запорожець». Він сидить, склавши ноги «по-татарськи», його голену голову прикрашають довгі тонкі вуса й «оселедець», заведений за ліве вухо. Це молодий козак у синіх шароварах, заправлених у червоні чоботи; поверх його сорочки розкішний східний халат. Увесь одяг його промовляє про пишноту, здавалося б, невідповідну до місця, адже в безлюдному степу немає перед ким хизуватися. Він сам-один сидить на сирій землі під розлогим дубом у дорогому вбранні, зневажаючи його ціну. В його руках кобза з чотирма основними струнами та шістьома приструнками. Ліворуч від нього чудернацька на вигляд шапка, дбайливо покладена як особлива річ. Осідланий кінь прив’язаний до встромленого в землю списа, він нетерпляче б’є копитом і позирає на свого задуманого господаря, ніби закликає відновити шалений рух, звичний для них обох. Під конем стріла, спрямована в інший бік від напрямку, у якому зупинився погляд козака. Праворуч на гілці дуба димить розкурена люлька; над нею медальйон із зображенням єдинорога, символу щастя. Також про козацьке щастя промовляють шабля і рушниця з ладівницею та порохівницею. Ближче до правої руки козака стоїть пляшка з ковшем для пиття (авжеж, – не води).

Далі буде

Владислав Грибовський, 

к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.

Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Діалоги з мистецтвом

 Пам’ятнику молодому Тарасу – 30!

24 серпня 2022 року виповнюється 30 років, як у нашому місті з’явився оригінальний пам’ятник видатному українському поетові Тарасу Григоровичу Шевченку.

Мало хто вірив, що в місті, де вже був найбільший у світі пам’ятник Кобзареві, на Монастирському острові серед Дніпра, спорудять ще один. І все ж, таку «зухвалу» ідею висунули активісти «Просвіти», Руху, інших громадських організацій. Ініціативна група на чолі з Іваном Шуликом, художником, одним із керівників крайового Народного руху, звернулась до скульптора Володимира Небоженка, а той запросив до створення проєкту архітектора Володимира Положія. Митці з натхненням взялися до справи. Планували здійснити споруду за народні кошти, але згодом допомогу надали з бюджету міста. Місцева влада підтримала проєкт, який, окрім пам’ятника поетові, включав пантеон бюстів відомих митців слова: Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Василя Стуса. 

Після довгих пошуків місце для майбутнього пам’ятника обрали в сквері біля театру ім. Т.Г. Шевченка (нині на вул. Воскресенській). Володимир Павлович вирішив створити скульптурне зображення у незвичному образі: поет мав постати молодим, в тім часі, коли його було викуплено з кріпацтва. Одягнений у легкий плащ, у руці пензлик, який в остаточному варіанті було замінено сувоєм відкупної, який симолізував визволення з неволі. Робота двох митців просувалась паралельно. Володимир Степанович досконально продумав орієнтацію пам’ятника. «Кобзар дивиться чітко на схід, на сонце, зустрічаючи поглядом людей, що йдуть з проспекту... Тож завжди освітлений». Також підготував цікаву ідею стосовно постаменту для скульптури – у вигляді тризуба, щоб зверху проглядався символ України. На той час це був сміливий крок: до проголошення Незалежності зоставалося ще кілька місяців. Державні символи тільки стверджувались, торували шлях у суспільстві.

Для постаменту архітектор вибрав граніт червоного кольору, який, за задумом, мав поєднуватись з облицюванням ніш за фігурами класиків на боковій стіні театру української драми ім. Т.Г Шевченка. Важкі моноліти привезли з токівського кар’єру, над якими працював майстер з обробки граніту Іван Домашенко. Алея з орнаментом у народному стилі мала обрамляти пам’ятник і продовжуватись до будівлі театру. Таким чином поєднуючи монумент і театр в один комплекс. На жаль, не все задумане вдалося втілити: частину алеї зрізали, а ніші лише пофарбували (причина одвічна – брак коштів).

Роботи тривали два роки. 24 серпня 1992 пам’ятник було відкрито, що стало значною подією в суспільстві та мистецькому світі. Це був перший пам’ятник у незалежній України і перший образ молодого Кобзаря в монументальній скульптурі. На відкритті був присутній перший Президент України Леонід Кравчук, який, зачарований творіння дніпропетровських митців, залишив схвальні відгуки.

Подія широко висвітлювалась у ЗМІ. До прикладу, у пресі того року писали: «Роки лише піднімуть ще вище цінність архітектурно-скульптурного комплексу, створеного в Дніпропетровську, дякуючи сотням і тисячам наших земляків-сучасників, таланту архітектора Володимира Положія та скульптора Володимира Небоженка». Слова стали пророчими – місце розташування скульптурного ансамблю стало улюбленим серед дніпрян. Тут відбуваються урочистості до Шевченківських свят, літературні читання, в цьому затишному куточку приємно відпочити у спекотні дні, зачекати початку вистав у театрі чи філармонії, розташованих поряд.

Більше дізнатися про творчість дніпровських скульпторів і архітекторів, про історію створення пам’яток у нашому краї усі зацікавлені можуть, відвідавши нашу бібліотеку.  Пізнавайте світ національного мистецтва з книгою!

Світлана Пономаренко, провідна бібліотекарка відділу мистецтва 

Фото: Пам’ятник молодому Т. Шевченку // http://wikimapia.org/4886405/uk/%D0%9F%D0%B0%D0%BC- %D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA- %D0%BC%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%83-%D0%A2-%D0%93- %D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D1%83 )

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Досліджуємо історію

Тюркські загадки українського сфінкса

Минулі історичні епохи схожі на згаслі зірки, промені яких довго блукають Всесвітом, нагадуючи про бурхливе життя того, хто їх породив. Найяскравішими променями доби українського козацтва, що згасла наприкінці ХVІІІ століття, стали кобзарські епічні співи та народна картина «Козак Мамай». Речитативна оповідь сліпого діда-кобзаря та зображення молодого запорожця з кобзою в руках, поєднання голосу й малюнка (слухай і дивись) створили невичерпний смисловий простір. Із множини його інтерпретацій виростала сучасна українська національна ідентичність. Її провісник Тарас Шевченко, поет і художник, сформував із народної міфопоетичної стихії потужну самопрезентацію українців. Слово Шевченка пов’язали з кобзарством, а його малярство було стилізоване під «Козака Мамая» та чітко вказувало на нього, як-от в офорті «Дари в Чигрині 1649 року».

Шевченко намалював запорожця з кобзою в передпокої гетьмана Богдана Хмельницького, що цілком відповідало українському смаку другої половини ХVІІІ – середини ХІХ ст. «Мамаїв» дбайливо берегли нащадки козацьких старшин, але також їх можна було побачити і в селянській хаті, і в корчмі – скрізь на теренах колишніх Гетьманщини та Запорожжя. У разі формального прискіпування може здатися, що Шевченків офорт анахронічний, адже «канонічний» образ «Мамая» усталився за сто років після Хмельниччини. Однак, інтуїція митця не схибила, бо «Мамай» відтворив первісну суть козацтва як історичного явища, що передувало Гетьманщині й мало далекі від України витоки.

Кожна деталь картини, як уся композиція загалом, – загадка для істориків і мистецтвознавців. Більшість їх вважала, що образ «Мамая» походить зі Сходу. Данило Щербаківський убачав його витоки в перському мистецтві ХІІ–ХV ст., що часто змальовувало задумливих гравців на інструментах, схожих на кобзу. Платон Білецький зазирнув іще далі на схід – до Центральної Азії і пов’язав образки «Мамая» зі статуями Будди, – мовляв, до України їх принесли кочовики-уйгури з «ордами Чингісхана». Ярослав Дашкевич зауважив, що композиція картини походила від двох джерел: половецьких «кам’яних баб» і культових зображень Будди в калмиків. Однак, не все те, що подібне зовні, насправді тотожне. Схожі з «Козаком Мамаєм» зображення були й на Заході. Зокрема, португальський художник у 1630-х роках намалював студента Коїмбрського університету, який сидить на землі, схрестивши ноги на східний манер, і задумливо грає на лютні. Можливо, сенс цієї картини ближчий до українського «Мамая», ніж перські та буддійські зображення, адже Португалія й Україна виникли на пограниччі християнського та ісламського світів. То ким він був, той Мамай, для козацької України? Звідки в нього таке ім’я і що криється за його зображенням?

Далі буде

Владислав Грибовський, 

к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства 

ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.

Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Неймовірно, але правда

 Протягом 1906 року загальна кількість абонентів, які користуються послугами бібліотеки без застави, склала 266 осіб. Із них 131 – новий користувач. Відсоток беззаставних передплатників до загальної кількості склав 14,28. Всього за рік вибуло 143 абоненти. Більша кількість припала на грудень – 99, із них 81 виключений як такий, хто не відновив абонемент. Серед них 15 осіб не повернули книги та не внесли платню за читання. Така недбалість призводила до ускладнень із видачею книг без застави.

Фото: Віра Піскун

Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1906 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. Губерн. Правления, 1907. – 48 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=24 (дата звернення: 08.08.2022). – Загол. з экрану.

  Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

Ракурс

Іван Байдак. Провокація щастя

У його творах, незважаючи на численні багатокрапки висновків, немов перечепаєшся через безліч відповідей на власні питання. А ще через дивовижно ранній, мудрий досвід його життя. Ні, автор не повчає, не робить незаперечних суджень. У нього потрібно вслухатись, якщо мова про вірші та про його репову манеру читання. «Я обираю монотонність, бо її сприйняли за норму…». Але ж такі потужно-емоційні прориви у цій монотонності. Вони категорично чутні поза нормами.

Ти немов тримаєш у руках чотки, неспішно торкаєшся намистин і в якусь мить раптово відчуваєш те саме співзвуччя, що шукав. Схоже на «ноту», котра торкається небес.

Мова про вірші та прозу Івана Байдака – уродженця Тернопільщини, випускника Львівського національного університету імені Івана Франка (факультет іноземних мов), який впевнено крокує з інтернетівських нетрів на площі друкованих книг.

Здається, він дещо відсторонений від змісту своїх поезій і може дозволити собі «провітрювати кімнату римами». Говорить, що його почуття давно пережиті. Але ж за сумом, яким просочений зміст, та інтонаціям, що наповнюють авторське читання, – навряд. Та й по тому, що хочеться йому ділитися поетичними історіями у відеоформаті, посилюючи враження – теж.

Вільно чи мимоволі він ніби долучає до захоплюючої гри життя, де ціна вивчення правил – сердечні історії. Власні. «Річ у тім, що кохання в нас самих. Ми або наповнені ним, або позбавлені його». Так. Саме від цього всі «гойдалки» взаємин.

А ще в його римах багато сприйняття нас такими, якими ми є. Відсвітлення. У соціумі, в тому числі. Питання віків для усіх творців. Його можливість або навпаки. Саме – навпаки й висікає ті самі діамантові грані. «Відрізнятись від соціуму, щоб соціум… сприйняв», чуємо (читаємо) в наступному вірші Івана Байдака. Знову провокація, бо мова ж про повне сприйняття його самого в особистому втіленні, в тому числі. Саме про це у романі «Особисто Я Особисто Тобі»: «Людину можна впізнати лише у нетиповому їй середовищі. Коли позбавлена затишку, де вирують стандартні думки і ніщо не відволікає. Коли вона не захищена звичною обстановкою, піддається емоціям і відкриває свою книгу. Спровокуй її щастя – дізнаєшся про плани. Виклич злість – познайомишся із істинним ставленням. Прояви турботу – і людина відкриє усі карти».

Він звичайно має рацію в тому, що «слова – це не холості набої». Отже, сприймаємо та рухаємося далі шляхом неформатованих думок і «розмитих підтекстів», «вирваних фраз та доріг» сучасного українського автора Івана Байдака. Та дізнаємося про те, в що ще можливо вірити. Користуючись фондами ДОУНБ, у тому числі. 

Олена Ємельянова, 

завідувачка сектору соціокультурних проєктів і зовнішніх зв'язків

Фото https://tsn.ua/books/intelektualna-proza-prezentaciya-knigi-cholovik-z-moyim-imenem-u-kiyevi-vidomogo-ukrayinskogo-pismennika-ivana-baydaka-1317843.html

  Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

Що читають бібліотекарі. Нові надходження завдяки Українському інституту книги

Нотомб, Амелі. Токійська наречена [Текст] : роман. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. – 160 с.

«Сучасній французькій мові бракує слушного слова, щоб описати мої почуття до цього хлопця, але в японській відповідний термін є: коі. Це слово можна приблизно перекласти як смак. Він був на мій смак. Він був моїм коібіто, себто тим, з яким я ділила коі: його товариство було мені до смаку».

Що може бути цікавішим від літературної історії нетипового кохання? Тільки автобіографічний роман з такими подіями. Амелі приїздить до Японії, щоб пізнати культуру цієї країни та вивчити японську мову. Рінрі – японець, студент факультету французької філології. Вони обоє – немов люди із різних світів, але Рінрі закохується в цю дивну дівчину, таку близьку й далеку водночас. Амелі має мрію: зійти на Фудзіяму і зустріти на вершині цієї гори перші промені ранкової зорі. Лише так вона зможе глибше пізнати Японію і краще зрозуміти себе. Мрія Рінрі – одружитися з Амелі. Кожен із них іде до своєї мети, досягаючи власних вершин і пізнаючи себе, і врешті віднаходить щось більше, ніж кохання.

Я очікувала від цього роману звичайного сюжету – двоє самотніх душ зустрічаються, щоб покохати одне одного і прожити довге життя разом. Але отримала значно більше. Авторка більшу увагу приділяє не самим почуттям і їх розвитку, а намаганню пари пізнати такі різні культури одне одного. На життєвих прикладах дуже добре видно відмінності європейського та східного виховання. Японська культура більш уповільнена та зосереджена на внутрішньому, а не зовнішньому. 

Читається історія дуже легко – 160 сторінок можна прочитати за один вечір, тим паче в гарному перекладі. В книзі не так багато гумору, проте він дуже органічно вписується в загальну канву сюжету та доповнює історію. Один з прикладів:

«– Сенсея не запитують, – вимовив він мені.

– А що робити, коли незрозуміло?

– Має бути зрозуміло!

Тоді мені стало ясно, чому в Японії так погано з вивченням іноземної мови».

Незважаючи на те, що мені зовсім не близька східна ідеологія, було дуже цікаво читати та співпереживати головним героям. У деяких моментах я упізнала себе в Амелі, й історія стала ще ближчою мені. Цей роман є своєрідним сіквелом до ще одного твору авторки «Страх і трепет», але повністю зосереджений саме на лінії кохання. Але в ньому немає крутих сюжетних поворотів, довгих страждань чи шалених пристрастей. Він дуже рівний, але при цьому зовсім не нудний. Тому з радістю рекомендую його до прочитання. 

Олександра Залогіна

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

На долоні історії

 Тодось Осьмачка. «Той хто не боявся говорити правду і страждати за неї»

За словами українського поета та прозаїка Євгена Маланюка, Тодось Осьмачка був поетом на грані геніальності. Його реальне життя нагадує легенду. Він і насправді був людиною-легендою, якій у реальному житті дісталися пекельні випробування. 

Народився Тодось Степанович 4 травня 1895 року в селі Куцівка на Черкащині. При народженні його записали Теодосієм, а поміж себе називали Тодосем. Син Ївги та Степана Осьмачок мав чотирьох братів і двох сестер.

Як купала мене мати

У любистку,

Трусив зорі Див із лану у колиску.

Схиляв голову весняну голий місяць

До маленьких мої ніжок

В купіль свіжу.

Вода з місяца збігала

На малого,

Ніби сріблом полоскала

Тепле лоно…, 

– напише Тодось в одному зі своїх віршів «Казка». Він народився зовсім в іншу епоху ніж та, у який йому судилося надалі жити, невимовно страждати та тікати від смерті.

Батько майбутнього поета – Степан Юхимович, не маючи спеціальної освіти, самотужки опанував науку лікування тварин, і до його двору вели худобу з усіх навколишніх сіл. Працював він у маєтку поміщика Терещенка.

Згодом Осьмачка розповість про це в «Ротонді душогубців» – одному з найавтобіографічніших своїх творів. Прототипом батька головного героя Івана Бруса є його рідний батько. На рукописі поеми «Поет» також зазначена присвята Степану Юхимовичу: «Присвячую пам'яті мого єдиного друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними, мого батька Степана Осьмачки».

З великого гурту своїх сімох дітей Степан Юхимович спромігся дати середню освіту лише найстаршому синові Тодосю. Він закінчив церковнопарафіяльну школу в Куцівці та ходив до двокласної земської школи в сусідній Матусів, навчання там велося російською мовою. Інколи вдома хлопчик розмовляв російською, довідавшись про це від дітей і сусідів, мати сердито висварила його, приказуючи «та говорив би ти сину по християнському, по-людському». 

Писати поеми Тодось розпочав ще в школі. По її закінченню він лишився у Куцівіці, працював в економії чорноробом, потім вагарем зерна та готувався до екзаменів на звання сільського вчителя. Тоді можна було самостійно підготуватися й, витримавши спеціальні екзамени, одержати право на роботу в початковій школі. 

Далі буде.

Джерела:

Маринкевич, Світлана Михайлівна. Стильові домінанти поезії Тодося Осьмачки: Монографія. – Дніпропетровськ: ДДФА, 2007. – 129 с. 

Осьмачка, Т. С. Старший боярин.План до двору: романи / Т.С. Осьмачка. – Київ : Український письменник, 1998. – 239 с. 

Осьмачка, Теодосій. Із-під світу : поетичні твори / Осьмачка Теодосій. – Нью-Йорк : Укр. вільна АН у США, 1954. – 317 с.

Слабошпицький, Михайло Федотович. Тодось Осьмачка: літературний профіль. Никифор Дровняк із Криниці: Роман-колаж (фрагменти). – Київ: Рада, 1995. – 142 с. 

Слабошпицький, Михайло Федотович. Поет із пекла (Тодось Осьмачка). – Київ: Вид-во М.П. Коць: Ярославів Вал, 2003. – 366 с. 

Шерех, Юрій. Не для дітей: Літературно-критичні статті і есеї. / Вступна стаття Ю. Шевельова. – Нью Йорк: Пролог, 1964. – 414 с. 

Шляхи сподівань : українська література кінця ХVIII – початку ХХ ст. / упоряд., передмова В. І. Шкляр. – Київ : Грамота, 2006. – 512 с. 

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

Винахідники, віват!

Актуальна ідея студентів Дніпра

Ілля Волков і Павло Герман – велосипедисти. Проблема крадіжок для них знайома й актуальна. Саме тому в них виникла ідея створити пристрій, який цьому запобігатиме.

Студенти Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара розробили пристрій WheelKeep, який допомагає відстежувати місцезнаходження велосипеда в додатку на телефоні.

Про ідею створення пристрою молоді винахідники розповіли Суспільному, передає Укрінформ. За їхніми словами, пристрій WheelKeep стане повноцінною частиною  велосипеда. Трекер встановлюється у кермову колонку і стає повністю невидимим зовні. Якщо хтось почне чіпати велосипед, то власникові прийде сповіщення на смартфон. Він зможе відстежити свій транспорт із точністю до двох метрів.

Пристрій легкий у використанні та заряджається від мережі та портативної батареї, а заряду вистачає на два тижні.

Ілля та Павло думають над тим, аби система могла зв’язатися з поліцією або приватними охоронними системами.

«Десь три роки тому ми каталися на велосипедах і захотіли зайти в магазин щось взяти перекусити. Зрозуміли, що ніхто з нас не хоче залишатись на вулиці стерегти велосипеди, а залишати їх без нагляду – це не варіант, бо їх одразу ж викрадуть. У нас навіть не було замків із собою. Ми так і не змогли зайти поїсти і зрозуміли, що треба якийсь пристрій, треба додатковий захист», – розповідає Ілля Волков.

Хлопці перемогли на національному рівні у Всесвітньому конкурсі стартапів. Студенти отримали грант у 25 тисяч доларів від українського фонду стартапів.

«Технічна команда My Pol, що працює над цим сервісом, дуже позитивно відреагувала та була дуже натхненна тим, що є такий проєкт і тим, що можна посприяти вирішенню цієї проблеми в Україні. До того ж ми колись спілкувалися з патрульними в Дніпрі, просто дізнаючись їхню думку щодо нашого пристрою, і також отримали позитивний фідбек», – каже Павло Герман.

Хлопці зазначають, що планують продавати свій пристрій у веломагазинах. Коштуватиме такий трекер близько 130 доларів.

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно-технічного відділу

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Неймовірно, але правда

У 1906 році послугами бібліотеки скористалися 1 819 передплатників. З них кількість нових абонентів склала 1 137. Найбільша кількість записалася до бібліотеки восени: у вересні – 181, у жовтні – 196 осіб. Найменше нових абонентів відвідало бібліотеку у травні – 51 передплатник. На 1 січня 1907 року залишилось лише 706 постійних передплатників, тобто в порівнянні з попереднім роком їхня кількість зросла всього на 24 особи. У грудні вибуло 80 абонентів, а 155 було виключено зі списків користувачів. Із них 81 передплатник тимчасово припинив абонемент, але до 1 січня так його і не відновив; 12 передплатників повернули книги, залишили заставу, але абонемент також не відновили. Затримали книги 62 абоненти, із них без внесення застави – 15 осіб. 

Фото: Віра Піскун

Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1906 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. Губерн. Правления, 1907. – 48 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=24 (дата звернення: 08.08.2022). – Загол. з экрану.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут