Досліджуємо історію

«Степові розбишаки», лицарі віри, святі праведники, або Про релігію в житті козаків (продовження)

Тим часом «лицарі віри» бажали не лише втішатися почесними лаврами, але й контролювати підопічних церковних сановників. Історики перебільшують роль інтегративного потенціалу спільного обряду уніатів і православних і применшують роль теологічних критеріїв розмежування церковних спільнот. Нібито людям, окрім звичного обряду, більше нічого не було потрібно. Певні підстави для такої думки, звісно, є. Відомі численні приклади, коли парафіяни-уніати не розуміли, що належать до юрисдикції Риму, не кажучи вже про брак усвідомлення догматичних відмінностей між православʼям і католицизмом. Можна пригадати і безліч випадків богословського невіґластва з боку православних, або сприйняття православним вищим духовенством низки католицьких догматичних і літургійних помилок. Проте, суть справи не в цьому. Козаки, що нібито нічого не тямили в теології, не давали можливості своїм ієрархам дійти згоди з уніатами на так званих «соборах примирення», ініційованих Сигизмундом ІІІ. Під виглядом демагогічного «примирення» король мав намір перетягти нових православних єпископів до унії, сподіваючись зіграти на вадах людської природи: жадібності до почестей, грошей і привілеїв. 

Проте, уряд не враховував іншої еклезіологічної природи Православної Церкви: для неї соборність і дотримання «старовини» (принцип «усі, завжди і всюди») важили більше, ніж централізована структура та ієрархічний авторитет представників єпископату. В очах православних Церква – це єдність кліриків і мирян у «Тілі Христовому», а не лише «непогрішима» церковна ієрархія. Остання, як показувала історія православʼя, могла зраджувати віру, опинятися поза вселенською догматичною істиною; тоді як в час суцільного відступництва ієрархії цю істину могла репрезентувати навіть одна людина у всьому світі (як приклад: св. Афанасія Великий, св. Максим Сповідник, св. Марк Ефеський та інші) Крім того, як численно слабша сторона конфлікту, Православна Церква вбачала в унії підступні задуми «сил темряви»: чим меншими були відмінності між церквами, тим із більшою підозрою оцінював проунійну політику соборний розум Церкви, вбачаючи у ній план «антихристових слуг» створити єдину світову релігію та непомітно розчинити у ній віру Христову.

Урешті-решт, для підозріливості були всі підстави: слабкісь православної догматичної свідомості в Україні наприкінці ХVI – початку ХVII ст. була доконаним фактом. Однією з причин Берестейської унії якраз і була неспроможність руської церковної ієрархії «вести з Римом рівноправний богословський діалог». Тож вона легко відмовилася від православної догматики, втішившись збереженням східного обряду, в якому вбачалася суть віри. 

Тож надмірна латинофобія, в якій часто звинувачувано козаків, була історично мотивована, вони з обуренням сприйняли ідею Петра Могили створити церковне училище за єзуїтським зразком. За спогадами Гаврила Домецького, при заснуванні «київського колегіума від невчених попів та козаків було велике невдоволення: нащо латинське і польське училище заводиться? Цього у нас зроду не бувало, ми й без цього спасалися. Було хотіли самого Петра Могилу й учителів до смерті побити, ледве їх умовили...» Як зізнавався сам ректор колегіуму Сильвестр Косов, «ми висповідалися і чекали, що нами ось-ось почнуть начиняти шлунки дніпрових осетрів...».

Антилатинська позиція козаків, врешті-решт, далася взнаки у виборі нового митрополита Київського після смерті Борецького у 1631 році. Новим митрополитом, під тиском запорожців і вкотре всупереч волі короля, став на нетривалий час консервативний латинофоб Ісая Копинський.

Своєю надмірною пильністю козаки дратували церковних ієрархів, особливо аристократичного митрополита (з 1632 р.) Петра Могилу (сина Молдавського господаря), який вважав, що пастирі мають пасти мирян − «овечок духовних», а не навпаки. Але з «оборонцями віри» вже не можна було не рахуватися. На думку Т. Хинчевської-Геннель, у 30-х роках ХVІІ ст. козацтво яскраво репрезентувало ранньомодерну версію національної ідентичності, виступаючи у зносинах з польськими урядовцями від імені «народу нашого руського старожитньої релігії грецької». Я. Дашкевич охарактеризував означений тип національної свідомості як «конфронтаційний», або «захисний», оскільки він був реакцією на «внутрішню зраду та польське гноблення». При цьому предметом козацької опіки була вже не лише Церква, але й «цілий народ руський», звісно, без її уніатської частини. Значною мірою під тиском запорожців 1635 року сеймовою постановою уніатство та православʼя («уніти» і «дезуніти» – в урядовій термінології) отримали статус рівноправних конфесій, а «православна ієрархія дістала офіційне визнання».

(Далі буде)

Сергій Савченко

Джерело: https://indepnethist.wixsite.com/swbb

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут