Сторінки

вівторок, 31 серпня 2021 р.

Світ знань нових видань

Найден, Олександр. Українська народна лялька / О. С. Найден. – 2-е вид. – К.: Видавничий дім «Стилос», 2020. – 240 с.

Народна лялька – частина не лише української, а й східнослов’янської та європейської лялькової культури. У книзі доктора мистецтвознавства, знавця українського народного мистецтва, зокрема народної іграшки, Олександра Найдена представлені автентичні ляльки не лише із зібрань автора, а й з різноманітних фондів, таких як Державний музей іграшки Міністерства освіти і науки України та приватних осіб.

Видання розкриває місце ляльки в народній іграшковій культурі нашої країни,  стародавні прототипи та прообрази, дещо про перехід її обрядових функцій в ігрові та багато іншого.

Джерело отримане завдяки Українському інституту книги. Стане у нагоді історикам, етнологам, мистецтвознавцям та усім, кого цікавить дана тема.





Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

 

понеділок, 30 серпня 2021 р.

Неймовірно, але правда

Серед відвідувачів читальної зали користувались великим попитом газети та журнали загального доступу, що лежали на столах. У п’ятірку найпопулярніших журналів увійшли: ілюстрований літературний журнал «Нива» – 189 запитів, з них 31 незадоволений; педагогічний та літературно-художній журнал «Образование» – 182/71; літературний і науково-популярний журнал для самоосвіти «Мір Божій» – 158/28; суспільно-політичний, літературний і науковий журнал «Русское богатство» – 143/18; науково-літературний і політичний журнал «Восход» (присвячений інтересам євреїв) – 106/33.


Отчет Екатеринославской Городской библиотеки за 1904 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Типо-Литогр. Губерн. Правления, 1906. – 46 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=104 (дата звернення: 11.08.2021). – Загл. с экрана.

Фото: Альона Шолохова





Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

субота, 28 серпня 2021 р.

Неймовірно, але правда

У 1904 році читальня працювала 344 дня. За цей період користувачі зробили 10 575 запитів на книги з бібліотеки, з них 7 860 виконано. Незадоволено 25,6% запитів відвідувачів через недостатню кількість видань у фондах бібліотеки. Белетристика часто була видана на руки абонентам, тому в читальню такі видання видавали лише після повернення передплатниками. Серед найбільш запитуваних книг – «Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона» (557 запитів), «Словарь иностранных слов» (183), твори Анастасії Вербицької (433 запити, з них 70 відмов), Антона Чехова (226/17), Максима Горького (185/13), Євгена Чірікова (144/25), Льва Толстого (142/39) та Вікентія Вересаєва (141/21). На твори Генріха Ібсена надійшло 148 запитів і лише 48 було задоволено.


Отчет Екатеринославской Городской библиотеки за 1904 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Типо-Литогр. Губерн. Правления, 1906. – 46 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=104 (дата звернення: 22.06.2021). – Загл. с экрана.


 


Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

пʼятниця, 27 серпня 2021 р.

Пунктир

За свідченням поета Василя Герасим’юка, «Микола Вінграновський довів, що поет – завжди в одному примірнику». Смисли письменника-шістдесятника, режисера, актора, сценариста й поета Миколи Степановича у «Пунктирі».


«Знімаючись в доброго Ісаака Петровича, паралельно я написав десяток віршів і по приїзді до Києва вперше переступив поріг Спілки письменників, де тоді містилася газета «Літературна Україна» і де редактором був Павло Загребельний, який і познайомив мене з Іваном Дзюбою та Іваном Драчем. Благословляю той день, коли ми зустрілися. Хто тоді знав, що мине сорок рокiв, а ми, як були, так і зостанемося друзями, разом пройдемо не один і крим, і рим, і мідні труби».

«Образи настільки мають свою наді мною силу і владу, що інколи мені робиться страшно жити. Це, мабуть, те, що ми називаємо творчістю, або натхненням. Щасливі ті люди, які цього не знають і цього не пережили».

«Северин Наливайко – це, звісно, я сам. У нім мій характер, мої інтонації і моє все. А от історичні події – то вони вже його, Наливайкові. Северин Наливайко 1594-го року і я 1992-го року – все це одне й те ж саме».

«Слова я боявся завжди. Особливо цей страх живе у мені, коли починаю перше й друге речення. Коли я їх уже написав і написав, як хотів, то перед третім реченням я починаю боятися вже втричі більше. Від часів молодості й по сей день я живу перед словом від страху до страху. Не боюся я слів лише уві сні, коли слова сняться мені, як люди, як барви, як глина й пісок, і як дерева і квіти».

«Слово на папері – для мене це щось на зразок, як для дитини, яка не вміє ще плавати, вперше ввійти в ріку».

«Це мій перший роман. І коли я вже було набрався духу поставити на чистий аркуш паперу перше слово – мене охопило сум’яття, страх і непевненість, бо слова я боявся завжди: як у віршах, так само і в прозі».

«Я тільки-но поступив до театрального інституту, і Довженко, поглянувши на мою темну від сонця шкіру, напевно подумав: хто він за один, цей повен кипіння степовий лошачок з півдня України, з міста Первомайська, з тієї його частини, яка називається Богопіль, і де обмащена глиною хата цього лошачка біліє окремо в степу з скіфською могилою на городі? Так я про себе Довженкові розказав, коли він мене запитав звідки я є. А ще я на його прохання щось йому прочитати – прочитав Шевченкового «Гонту в Умані». А ще... А ще він дав мені гроші на нові черевики і забрав iз собою в Москву до себе на курс».


Примітка:

Северин Наливайко – головний герой однойменного роману Миколи Вінграновського; український військовий діяч, козацький ватажок. Один із керівників повстання 1594–1596 років у Речі Посполитій.


Маршал Вінграновський [Текст]: книга про поета (спогади, есеї, листи, інтерв'ю) / [передм., упоряд. П. Вольвача]. – К.: Ярославів Вал, 2011. – 479 с.


Кремінь, Микола. Микола Вінграновський: «Я встав з колін і небо взяв за зорі...» / М. Кремінь // Слово Просвіти. – 2016. – № 44. – С. 8–9.


Салига, Тарас. Микола Вінграновський: Прийди ж, гармоніє, в стривоженість мою... / Т. Салига // Слово і час. – 2013. – № 1. – С. 3–16.




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  


 

четвер, 26 серпня 2021 р.

Що читають бібліотекарі

«Музика – голос Бога. Їй не потрібні літери» 


«Не дарма ж кажуть – «море звуків». А море можна слухати безкінечно»


Українська історія приховує чимало таємниць. Одна з них – життя і смерть видатного українського композитора, хорового дириґента, збирача народного фольклору, музичного викладача Миколи Дмитровича Леонтовича, «одержимого, з душею, по вінця наповненою музикою».

Основу музичної спадщини Миколи Леонтовича складають хорові мініатюри – обробки народних пісень, які він збирав по українських селах. Його мелодії виконують хорові колективи в усьому світі. Але справжньої слави й популярності композиторові принесла різдвяна «Щедрівка» – надзвичайної краси мелодія, яка складається всього з чотирьох нот.

Уже сама назва книги Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка» розкриває одну з головних тем роману. Мелодія щедрівки, як мільйони ластівок, що вриваються з вихором звуків, зворушують тіло, душу, мозок. 


Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,

Стала собі щебетати,

Господаря викликати.

Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару.

Там овечки покотились,

А ягнички народились.

В тебе товар весь хороший,

Будеш мати мірку грошей.

В тебе жінка чорноброва.

Хоч не гроші, то полова,

В тебе жінка чорноброва.

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка...


Текст цієї пісні було складено ще нашими предками-слов`янами в далекі язичницькі часи. Цією щедрівкою прадавні українці зустрічали новий рік, який припадав на початок весни, коли поверталися на батьківщину птахи, пробуджувалася природа. Ластівочки, овечки, чорноброва господиня… Стародавній текст кожним словом вітає народження всього живого, містить магічні дії та слова, якими чаклують, «прихиляють Щедрого Бога дати у новому році добрий урожай». Ціла низка неймовірних звуків – ніби саме життя грає свою симфонію. Виявляється, чотири ноти можуть створити таке диво! Опис звучання «Щедрика» протягом усього твору, його ритму, звукового колориту, співзвучності народної мелодії з мелодичністю української мови, його вплив на душі слухачів, на її найкращі куточки є однією з головних сюжетних ліній твору. Музика – як сенс існування. 

Детально змальовуючи в романі процес створення музичних композицій, Ірен Роздобудько використовує спеціальні терміни, назви, фрагменти творів. Зокрема, дуже чуттєво описує авторка процес створення Леонтовичем опери «Русалчин Великдень» за «сільськими оповідками» Бориса Грінченка. Цікаво дізнатися, що писати цю містичну історію кохання композиторові допомагала його учениця Надія Танашевич, вона ж стала і його музою при створенні образу русалки.

Взагалі, «Прилетіла ластівочка» – це історико-біографічний твір із детективною ноткою, де майстерно поєднуються різні сюжетні лінії: різні епохи, біографічні відомості, історичні факти, стосунки окремих людей, несподівані повороти долі. 

Кінець XX сторіччя. В Америці в пансіоні для літніх людей на повному забезпеченні української діаспори вже 20 років проживає старий чоловік на ім`я Ніколас Леонтович. Відчуваючи свій близький кінець, він благає скоріше покликати священника. Йому необхідно сповідатися, позбутися якоїсь страшної таємниці, що обтяжувала його багато років, перетворюючи все життя на суцільний біль, муки совісті, самотність, відчай, що не можна нічого змінити. Такий початок роману. 

Наступний сюжетний поворт: Україна, початок XX сторіччя. Скінчилася одна війна, щоб розпочалася інша. Революція, більшовики, червоний терор. Гіркота за долю України. «За що страждає його країна – така миролюбна, така гарна у будь-яку пору року, така працелюбна й працездатна?». Деякі українці змушені емігрувати. Виїхав за кордон і товариш Леонтовича – Олександр Кошиць. Літургії Леонтовича у виконанні капели О. Кошиця лунали в Чехії, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Голландії, Великій Британії, Німеччині, Мексиці. Цей музичний колектив «завоював Європу без жодного пострілу. Він і його капела відкривали світові нову державу – а держави вже не було».

Історія має безліч нерозгаданих таємниць. І версія скоєного злочину в романі Ірен Роздобудько – лише одне з існуючих припущень. Але з часом все таємне стає явним. І загадкові обставини колись учиненого злодійства, безсумнівно, будуть оприлюднені.

Чудовий роман, за яким у Голлівуді планують зняти фільм. Чуттєва, захоплююча історія про життя й творчість, наснагу й кохання! Хвилююча розповідь про заздрість, підступність і нерозгадані таємниці!

Лариса Гусак, бібліотекарка відділу збереження основного фонду





Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  



 

середа, 25 серпня 2021 р.

Пунктир

Василь Симоненко: «Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної // Із ранкових туманів, з небесних октав…» (завершення)


Кохання всього свого життя Василь Симоненко зустрів на практиці у редакції видання «Черкаська правда». Продовжуємо гортати особисті листи Василя Андрійовича у «Пунктирі». 


«…Твій нещасний муж добрався вчора цілком благополучно в Київ і був настільки вредний, що відразу ж не повідомив тебе про цю сумну подію. Ходив я вчора весь день напівсонний і навіть не замітив, що в Києві зараз цвітуть каштани і місто мов казкове. Просто аж дух захоплює. Вчора ж одержав призначення — можеш танцювати од радості — в Черкаси. Додому, мабуть, приїду днів на два пізніше, ніж збирався, бо роботи жахливо багато <...>

Відносно гардин консультувався з однією досить компетентною особою. Дані такі: перед травневими святами їх було з'явилося в неймовірно великій кількості, але тепер щезли. Мов корова язиком злизала. Наскільки точна ця інформація — Господь відає, бо по магазинах твій милий і коханий муж ще не ходив. Ноги болять, і бажання немає. Ледачий.

Спеціально, щоб розізлити, пишу короткого листа. Свої гнівні вигуки шли на адресу: Київ, Держуніверситет, ф-т журналістики. Симоненко В. А.

Під кінець листа висловлю своє обурення з того приводу, що на конверті вимушений писати не Симоненко, а Півторадні Людмилі. Приїду — обов'язково вкушу за вухо. Відповідь шли обов'язково.

Цілую в носа.

Твій Симон, Синьйора.

Передавай привіти.

[16.VI.1957]»


«… Днів два тому я написав тобі жахливого листа, а тепер бачу, що ти ні в чому не винувата. Ти тільки не дмися, дівчинко. Ти ж знаєш, який буває настрій, коли довго немає листів. Я ось ще й досі не одержав відповіді від мами, а твої каракулі прибули тільки сьогодні. Звичайно, я дуже хвилювався і сердився. Від тебе лист іде тільки два дні, а в Черкаси звідси чомусь блудить цілий тиждень. Видно, цензура занадто лінива і неповоротка, як верблюд.

Те, що ти мені написала, мене ніскільки не засмучує. Але, Малюсю, не будь дитиною і до вагітності постався серйозно. Я не прошу, а наказую тобі жити не самим зеленцем. Чесне слово, коли приїду, то годуватиму, мов гуску.

За те, що листи сухуваті, — не ображайся. Я солдат, і писати все, що в голову збреде, не можу. Устави забороняють. Скажу тобі щось таке секретне, аж гульк — ти виявишся агентом міжнародного імперіалізму. Правда, я зараз знаю стільки ж військових таємниць, як і 20 років тому, але мене однак зобов'язують їх оберігати. Для мене це не важко: не треба особливої пильності, щоб не видати те, чого не знаєш.

У господарських питаннях я, як відомо, неабиякий профан, тому командувати тут не хочу. Вважаю, що треба пошити тобі плаття, тільки хороше. Дивися сама, але, мабуть, краще було б, якби ти не зробила чого поспішно, жінко моя мила.

Час у мене обмежений, вибачай… Ти ж знаєш, що я взагалі багато писати і говорити не люблю. Це тільки ради тебе так стараюся. Після таборів, напевне, затримаюся в університеті днів на два, поки одержу диплом і знімуся скрізь з обліку.

Скучив я за тобою, як завжди, більше, ніж ти за мною, хоч ти і дурненька. Але говорити про це не буду, щоб ти не задрала свого носика. Він у тебе й так вгору стоїть.

У військовій формі я дуже потішний. Завтра, очевидно, зніму з себе копію в фотоательє, і ти матимеш можливість нареготатися досхочу над своїм воякою. Курю жахливо, ще більше, ніж вдома. Якби ти була тут, мабуть, уже не раз би влаштувала з цього приводу сімейний скандал на півгодини.

На цьому ґуд бай.

<...> люблю тебе, тебе одну-єдину — маленьку, милу дівчинку мою.

Цілую.

Твій Вася».

[Середина липня 1957]»


Джерело:

Симоненко, Василь Андрійович. У твоєму імені живу [Текст] : поезії, оповідання, щоденникові записи, листи / В. Симоненко ; Упоряд. та післямова В. Яременка; Передм. О. Гончара. – К. : Веселка, 2003. – 381 с.




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  



 

пʼятниця, 20 серпня 2021 р.

Пунктир

Василь Симоненко: «Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної // Із ранкових туманів, з небесних октав…»

Олесь Гончар називав його витязем молодої української поезії, духовним провідником і знаменом творців, які створили свої кращі праці у 60-роки минулого сторіччя і яких називали «шістдесятники».

Він був романтиком-максималістом. Любив твори Джека Лондона, Антуана де Сент-Екзюпері, Олександра Блока. Від творчості великого Кобзаря взяв головне – глибоку приналежність народові, полум’яну любов до України і гнів проти її ворогів. Сучасники згадували, як він босоніж з Аллою Горською, відомою українською художницею і діячкою правозахисного руху, підіймався на Тарасову гору в Каневі, демонструючи цим велику шану до Шевченка. 

«Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати, як частку історії України», – вважав український літературознавець Євген Сверстюк і додавав – «Шевченко розмовляв з Богом, присутність якого відчував постійно. Симоненко навчився говорити, як перед Богом».

Як перед Богом, тому, що Бог – любов, говорив він і зі своєю коханою. Рядки з листів Василя Симоненка до дружини Людмили Півторадні сповнені ніжності, світлого почуття гумору, іноді суму.  

Про це у рядках його листів сьогодні – у «Пунктирі».


«Я вже компоную, мабуть, четверте послання, а від тебе не одержав ще жодного рядочка. Ти лінуєшся чи не хочеш писати? <...> Скучив за тобою страшенно. Бог зна, що ти за вредна дівчина — ніяк не можу хоч на годину забути тебе. Спочатку всі маленькі дівчата здалеку були чомусь похожі на тебе <...> Навіть зло бере — треба ж готуватися до екзаменів, а тут «світять в душу сині-сині очі, мов фіалки перші навесні».

Твердо вирішив писати тобі рідко, але щось воно так не виходить <...>

30.І.[19]57»


«...Чому ти цілуєш мене крапками? Соромишся? А я ні, і цілую мою одну-єдину, мою дорогу ... мільйон разів. З голови до п'ят. Люблю. Рахую хвилини до зустрічі.

Твоя полтавська Галушка.

Р.S. Куди ти збираєшся працювати йти? Листів не пиши, а хоч пиши — не відправляй. Приїду — вручиш особисто. Готуй всі новини, які ти втаїла, «щоб не тривожити моє закохане серце».

До побачення.

Підожди. Цілую ще раз (тільки один раз). Не гнівайся і жди.

Твій Васька.

13.11.[19]57, Київ»


«Люба Малюсю! Сьогодні пишу тобі останнього листа і навіть не знаю, чи встигнеш ти його одержати до мого приїзду. Правда, це не дуже важливо. За ці три дні нічого не зміниться, хіба скучу за тобою ще більше. Хочеться написати багатенько, але немає часу <...>

... Скучив за тобою жахливо. Жду — не діждуся, коли вже закінчаться екзамени і я побачу тебе, мою хорошу.

Цілую тільки один раз, але міцно-міцно. Люблю.

Твій В.

17.ІІ.[ 19]57»


«...Якби нас не переслідувала лиха доля, то зараз я б не шкрябав тобі листа, а просто сиділи б з тобою в хаті і цілувалися. Тепер уже майже точно можу сказати, що прибуду додому 16-го або 17-го. Раніше ніяк не виходить, бо тільки 15-го треба підписувати призначення. Отакі-то діла, не дуже втішні, як бачиш.

Настрій у мене такий поганий, що і писати немає особливого бажання. А за тобою так скучив, що аж самому страшно. Перспективи у мене дуже нерадісні. Точно поїдемо на цілий місяць у військові табори, а перед цим ще десять днів будемо загоряти на військовій кафедрі. Одним словом, моя голубко, дуже багато у нас буде розлук. Та ще й екзамени по-чортячому якось сплановані: перший — 1 червня, другий — 12. Після цього перерив до 25, а там заряджайся на цілих 40 днів. Отакі-то діла, Малюсю.

Ти не злися, що я мало писав тобі, — їй-богу, був страшно зайнятий, та й зараз роботи по вуха <...> Я дещо купив, але не напишу. Приїду — тоді подивишся. Добре?

Люсь! Бачиш, як я стараюся вгодити малечі — пишу такого довгого листа, що якби не тобі, певне, зроду б не витерпів. Я люблю мою маленьку грішницю. І дуже скучив за нею. От-от приїду. Жди дужче, то скоріше дома буду.

Цілую твої  ручки <...>.

Гуд бай, Люся.

Привіт рідні.

Твій Симон.

13.VI.[ 19] 57»


Далі буде.

Джерело:

Симоненко, Василь Андрійович. У твоєму імені живу [Текст] : поезії, оповідання, щоденникові записи, листи / В. Симоненко ; Упоряд. та післямова В. Яременка; Передм. О. Гончара. – К. : Веселка, 2003. – 381 с.




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  



 

четвер, 19 серпня 2021 р.

Що читають бібліотекарі. Нові надходження завдяки Українському інституту книги

Фітцек, Себастіан. Пасажир № 23 / Себастіан Фітцек ; пер. з нім. А. Куйбіда. – Харків : Віват, 2019. – 352 с. – (Художня література).

«Починаючи з 2000 років у всьому світі щонайменше 200 пасажирів та членів судових команд круїзних теплоходів та паромів опинилися за бортом судна»

«Spurenlos verschwunden» («Tagesspiegel» 25.08.2013)

Книга німецького автора Себастіана Фітцека змушує поринути не тільки в детективний сюжет, але й замислитися над психологією батьківства, а ще задуматися над непростим, сповненим загадок і таємниць, світом круїзних лайнерів. 

Поліцейський агент Мартін Шварц за лічені дні опиняється в центрі бурхливих подій: від поліцейської операції під прикриттям у Берліні – раптово серед пасажирів круїзного лайнеру. Загадка п’ятирічної давнини тісно переплелася з подією сьогодення, трагедія власної сім’ї та несподівана розгадка.

А крім цього, таємниці та інтриги світу круїзних турів, специфіки життя на лайнері – такій собі державі з власними законами і правилами. Можливість зазирнути на зворотній бік яскравого туристичного життя.

Сюжетних ліній вистачило б на три романи, вони і тісно переплітаються, і йдуть окремо, викликаючи багато питань та змушують замислитися над нескінченною людською жорстокістю та збоченістю.

Юлія Зюлева, вчений секретар КЗК «ДОУНБ»




 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  





 

середа, 18 серпня 2021 р.

Досліджуємо край

Скарби Чортомлицького кургану

Скіфська срібна ваза знайдена на правому березі Дніпра поблизу міста Нікополя у Чортомлицькому кургані. IV століття до нашої ери.

Срібна ваза грецької роботи, висотою 1 аршин, знайдена в північно-західному кутовому підземеллі, з випуклими зображеннями на ній скіфів. Цей дорогоцінний для нас пам'ятник у даний час знаходиться в Ермітажі. Художник зобразив тут скіфів у їхньому одязі, з їхніми північними типами і за улюбленим ними заняттям – доглядом за кіньми. (Скіфи відомі були у греків як вправні вершники). Тут представлені коні різних порід, починаючи з тих, які пасуться у напівдикому стані, в табунах. Скіфи ловлять їх арканами і, для приборкання, плутають їм передні ноги, не відпускаючи їх далеко зі своїх найближчих пасовищ; інших, вже приручених, сідлають і використовують.


Ваза вкрита грецьким орнаментом, а зверху зображені грифи, що роздирають оленя. Всі зображення на ній позолочені. Ця ваза витонченої роботи і, як видно, призначена була для напоїв: вона має внизу три отвори або носики для наливання через них напоїв. Передній отвір у вигляді голови крилатого коня, а з боків – голови левів. Ці носики і горло вази покриті сіточкою, щоб не потрапляло будь-яке сміття в напій. Звідси видно, якими витонченими і вишуканими були оточення і начиння скіфських царів…

Скіфи тут зодягнені в коротенькі каптани або кожушки, зручні для верхової їзди, інші мають розрізи з боків, як ми бачимо, обшиті вузькою облямівкою або хутром і підтягнуті ременевим поясом. На пояс звичайно нашивалися металеві бляхи з різними карбованими зображеннями; у царів і знатних осіб бляхи були золоті, у інших бронзові, а в декого й прості ремені без прикрас, з одною якоюсь пряжкою для застібання. До поясу підвішують мечі, ножі, щити з луком і стрілами і різні інші необхідні предмети, як то: гребінці, мусати для заточки ножів тощо. 

Скіфи одягнуті у широкі штани, які завжди носили …в Південних губерніях; їх заправляли в невеликі чоботи, підв'язували ременями або носили їх зверху чобіт – зі штрипками. Волосся носили довге, одні зачісували його назад, а інші стригли в кружок… На вазі скіфи зображені юнаками або з густими бородами...

Василь Прохоров

З книги: Материалы по истории русских одежд и обстановки жизни народной, издаваемые по Высочайшему соизволению В.А. Прохоровым [Выпуск 1] и А.В. Прохоровым [Выпуски 2—4] : [В 4-х выпусках]. – Санкт-Петербург : Типография Императорской Академии наук, 1881—1885. [Выпуск 1] : [І. Доисторическое время; ІІ. Период исторический] / В. А. Прохоров. – 1881. – [2], 86 с., 70 л. цв. ил. – Режим доступа: http://tehne.com/event/arhivsyachina/v-prohorov-materialy-po-istorii-russkih-odezhd-i-obstanovki-zhizni-narodnoy-vypusk-1-y-1881?fbclid=IwAR24iAF6vWY46ys_9C0XiiSjdZhnRSWXxni-qV_EbEzQV3tqe5-16Ce0WMk

Пер. з рос. Тетяни Глоби





 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  






 

вівторок, 17 серпня 2021 р.

Світ знань нових видань

Гуржій, Олександр. Козацька Україна. Боротьба за державу (XVI–XVII ст.) / О. Гуржій, Т. Чухліб. – К.: Арій, 2020. – 368 с.: іл. – (Таємниці історії).


«Козацька Україна. Боротьба за державу (XVI–XVII ст.)» – книга присвячена історії становлення українського козацтва від часу його виникнення, зокрема запеклій боротьбі за рідну землю та православну віру. Особлива увага – яскравим постатям Війська Запорозького, їхній державній і політичній діяльності. Описані такі події як морські походи козаків, протидія ворогам, таємні угоди та перемир’я; показана доля дружин воїнів, особливості дипломатичної служби, складні політичні комбінації гетьманів і багато іншого.

Видання отримане завдяки Українському інституту книги та стане у нагоді усім, хто цікавиться історією, зокрема добою козацтва.





 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

понеділок, 16 серпня 2021 р.

Неймовірно. але правда

Серед користувачів читальні 1904 року найбільшу кількість складає учнівська молодь – 13 257 (27,4% від загальної кількості відвідувань). Більше по 4 000 разів читальню відвідали ремісники (4 826), торговці (4 781), службовці різних установ і закладів (4 609), учителі (4 358). Відвідувачі без певних занять завітали до читальної зали 3 214 разів. Близько 3 500 разів користувалися послугами читальні представники медичних професій: лікарі – 558, фельдшера – 783, дантисти – 256, акушерки – 406, фармацевти – 1 469, що складає 7,1% від загальної кількості відвідувань. Більш ніж по 1 000 відвідувань до читальної зали здійснили писці (1 597) і чиновники (1 099). Найменше (менше 200) читальню відвідували особи духовного звання (25), землеміри (86), телеграфісти (118), лісничі (168) та адвокати (190).

Отчет Екатеринославской Городской библиотеки за 1904 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Типо-Литогр. Губерн. Правления, 1906. – 46 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=104 (дата звернення: 09.08.2021). – Загл. с экрана.





 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

пʼятниця, 13 серпня 2021 р.

Пунктир


 Організатор видань «Громадський друг», «Дзвін» та «Молот». Його літературна спадщина сягає 50 томів «Зібрання». Твори митця перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано. Відомий поет, драматург, вчений, прозаїк, філософ, фольклорист, історик, соціолог, економіст, журналіст, перекладач, етнограф, громадсько-політичний діяч –– Іван Франко у продовженні  «Пунктиру».


«Любов же ж недурно назвали путами! Ніщо того й відпиратися, тільки треба о то дбати, щоб ті пута не стали твердими сирівцевими шнурами, що проїдають тіло, а тільки приємним, хоть і сильним вузлом, що в'яже двоє людей, щоб вкупі надати їм більше сили до спільної праці».

«Певне, я здався Вам нудним, замкнутим, нещирим, інакше кажучи, нецікавим мовчуном, але поміркуйте самі: я не одержав майже ніякого виховання, не знав я й батьківської ласки; чужий та одинокий поміж чужих людей — ось так я зростав. Я не мав товариства, не знав нічого, крім своїх книг. Світ лишався для мене невідомим, а велика школа товариства зачинена. І тільки торік, коли я познайомився з Вашим братом, перед моїми очима відкрився широкий світ і стало світліше переді мною».

«Платонічна любов швидко навкучиться, іменно тому, що недостає їй того, чого іменно конче вимагає розумна, правдива любов, — зміни, яку приносить практичне життя, спільна боротьба за свої переконання, за своє існування! Такого життя, ураз із коханою особою я бажаю, бо воно одно зможе розвити любов правдиву, зможе платонічну любов зробити зовсім реальною, сильною, зробити елементом життя, таким конечним, як хліб або воздух».

«По-мойому, говорити комусь о його красоті — дуже недобре, і мені бачиться, що нічо так не деморалізує чоловіка, як похвала його красі, іменно похвала такої речі, котру він не набув ні працею, ні знанням, ні нічим».

«Правдивих приятелів в біді пізнавай; а хто з приятеля перекинувся в ворога, тот, значить, і вперед не був приятелем і не буде».

«У своєму житті я зазнав вже немало кривди — одним ударом більше чи менше, — яке це має значення!».


Горобець, Олександр Олександрович. Постаті з вирію [Текст] : повісті, нариси / О. О. Горобець. – К. : Фенікс, 2016. – 175 с. 


Гундорова, Тамара. Невідомий Іван Франко. Грані Ізмарагду [Текст] / Т. Гундорова. – К. : Либідь, 2006. – 360 с.





 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

четвер, 12 серпня 2021 р.

Що читають бібліотекарі

Багряний, Іван. Сад Гетсиманський [Текст] : роман / І. Багряний ; авт. післясл., авт. прим. М. П. Сподарець. – Харків : Фоліо, 2016. – 570 с.


Назву роману запозичено з біблійної легенди, Гетсиманський сад – місце передсмертних мук і молитов Ісуса Христа, зрадженого Іудою Іскаріотом. 

І заголовок, i епiграф, i згадування Каїна та Авеля, i використання євангельських цитат – це натяк на те, що у часи жахливих сталiнських репресiй на «сад Гетсиманський» перетворилась вся країна, у якiй панували продажнiсть, зрада загальнолюдських iдеалiв i цiнностей. Iуда нiби вселився у душi тих, хто забув про совість...

Ця, найважча, книга Івана Багряного, за своєю суттю, – гімн людській гідності на межі буття і смерті, а одночасно і гнівний вирок тоталітарному сталінському режиму, який нищив мільйони людей без слідства і суду, а головне – без вини винуватих..

У романі йдеться про трагічну долю сім'ї сільського коваля Якова Чумака, зокрема, його наймолодшого сина Андрія, що потрапляє до безсердечного сталінського молоху.

Перед смертю старий Чумак хотів сказати синам останні напутні слова, дати свій духовний заповіт, який, на його думку, зміцнюватиме їхні сили, допомагатиме витримати у складному житті іспит на людяність. До батьківської хати злітаються сини-соколи: командир стрілецької дивізії Микола, моряк-чорноморець Михайло, військовий пілот і командир Сергій та наймолодший, інженер Андрій. Сповнені журбою, бо не застали батька живим, і радістю зустрічі через багато років, брати не встигли й розглянути один одного, як у хаті з'явились енкаведисти і заарештували Андрія. З цього моменту й розпочалися для братів «Дантові кола» знушань, образ і провокацій. 

Перед читачем постає вся жорстокость періоду репресій в 30-х роках минулого століття,  в точності описане кожне коло пекла, через яке проходив політв’язень у ті часи. Ідея твору, світоглядна концепція автора розкривається через діалоги між катами та жертвою. Слідчі відстоюють світ, у якому «людина є пшик» і де «людей вистачить», скільки не вбивай. А герой терпить будь-які тортури і не ламається, бо за ним світ, де вічна лише людська душа, а система – минуща.

Цей роман – справжній злет талановитого художника в ім'я високої мети утвердження нескореності людини, для якої почуття національної гідності, патріотизм, моральна чистота та вірність заповітам, традиціям роду і народу є органічними, природними, як саме життя, як дихання, як потреба діяти, боротися, перемагати. І тому герої роману брати Чумаки – Андрій, Микола, Михайло, Сергій – перемогли. Вони живі, і вони йдуть. «Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависти, не здаючись доти, доки її не перейдуть». 

  Між рядків свого твору письменник Іван Багряний дозволив собі філософствувати про життя, смерть і вічні речі, що так багато важать у людському житті.


«Така людська натура: хто впав, хоче бачити радість для себе в падінні іншого, бо бути в падінні самотнім – це нестерпно».

«Людина – це найбільша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом».

«У цій країні, як і в багатьох інших, в поліцію або в міліцію йдуть служити різні покидьки, злодії і ледарі, різний громадський мотлох, не придатний до нормальної людської праці».

«Ще безсумнівною річчю було те, що, втративши все, безсилий протистояти фізичному та духовному розчавлюванню…, людина залишала собі сміх».

«Пішли в невідоме. В першу сферу загадкового, модернізованого, індустріалізованого, науково оснащеного пекла, призначеного для незліченних і найбільших грішників, іменованих “ворогами народу”».

«У цьому світі зміни приходять несподівано, раптово, як революції, події приходять, як приходять з неба метеорити, в найнесподіваніший момент».

«Карцер стоїть, зімкнувшись тісним ромбом, як показник людського божевілля, як доказ, що світ таки старіє, але не дідусів прекрасний світ старіє, а інший – наш».

«Було – “Буття визначає свідомість”, а стало – “Биття визначає свідомість”. Уявіть собі, змінили тільки одну-єдину букву, але як геніально цей перифраз відобразив епоху».

«Всі дороги можна пройти, і всі могили можна порахувати, і кожна ніч – навіть полярна ніч! – Закінчується вранці».

«Коли серце цвіте вогнем, коли груди охоплює мимовільна радість від одного тільки погляду, від однієї тільки риси особи, видної в профіль, від однієї лише думки, що хтось тут сидить зовсім».

«Краще померти раз, померти гордо, з незломленою душею, ніж повзати на колінах і вмерти двічі – морально і фізично. Але в першому варіанті ще є шанс взагалі не вмерти».


Тетяна Сівач, провідна бібліотекарка відділу зберігання основного фонду





 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  


 

середа, 11 серпня 2021 р.

Діалоги з мистецтвом

Вшануємо народну пісню

Народні пісні – це дивовижний скарб українського народу, найбагатший пласт музичної культури країни. Значення пісень важко переоцінити: вони допомагають краще пізнати духовний світ нашого народу, навчають розуміти і любити національне мистецтво, а ще дарують глибоке емоційне піднесення. Українські народні пісні зачаровують своєю мелодійністю, ніжністю, різноманітністю жанрів і сюжетів. В ЮНЕСКО зібрали фонотеку народних пісень країн усього світу, в якій фонд України складає 15,5 тисяч пісень. Та, за твердженнями вітчизняних фольклористів, їхня кількість значно більша – півмільйона, а опубліковано лише 10 відсотків із колекції. 

 Відомо, що первісно складали пісні окремі талановиті люди. Поширюючись, тексти доповнювались, змінювалися, передавались наступним поколінням. Ім’я ж першого автора часто забувалось. Автор цікавої книжки «Одна на цілий світ» відомий український поет Володимир Капустін (фото) провів багаторічне дослідження і розшукав творців найулюбленіших у народі пісень: «А льон цвіте», «Дивлюсь я на небо», «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», «Стоїть гора високая», «Червоні маки» та інших.

Перша глава присвячена Семену Зіновійовичу Климовському і його відомому творінню «Їхав козак за Дунай». Постать українського козака-віршувальника була майже легендарною і романтичною, його знали й поважали у літературному товаристві XVIII століття. Саме про нього йшлося у комедії А. Шаховського «Козак-віршотворець». 1801 року вийшов біографічний словник «Пантеон російських авторів», де вперше названо автора цієї пісні. Твір полюбився одразу всім: і козакам і цивільним мешканцям. Похідна пісня-марш бадьорила і вселяла надію на успіх у ратній справі. В основу сюжету покладені події з реального життя, де поряд йдуть кохання і розлука, війна і мир. 

Їхав козак за Дунай,

Сказав: «Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький,

Неси та гуляй!»….

«Білих ручок не ламай,

Ясних очок не стирай,

Мене з війни зі славою

К собі ожидай!»….

Напевне, з тих часів, пісня не могла зберегтися у первісному варіанті, але до цієї пори вона зостається однією з популярніших серед українців, та навіть набула світової слави. Пісня зацікавила не лише людей залюблених у спів, а й фахових музикантів. «Відомий німецький композитор Людвиг ван Бетховен використав обробку пісні «Їхав козак за Дунай» у творі для голосу, віолончелі, скрипки, фортепіано. Іншого разу подав її у варіаціях.

Варіації на тему цієї пісні написав також німецький композитор – основоположник німецької романтичної опери Карл-Марія Вебер, мелодію переклав для арфи французький музикант Моріс Дальвімор.

На неї одну з найдавніших варіацій створив італійський композитор Т. Граєтта. Пісня увійшла у фольклор угорського й болгарського народів. Вона стала популярною у США, Канаді, Великій Британії та інших країнах світу». 

Цю і багато інших книг з пісенної творчості ви можете знайти у відділі документів з питань мистецтва обласної наукової бібліотеки.

Пізнавайте світ мистецтва з книгою!

Світлана Пономаренко



 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут