Сторінки

четвер, 31 грудня 2020 р.

Що читають бібліотекарі

Костина, Наталья. Лотерея / Н. Костина // Новогодние истории. – Харьков : Клуб семейного досуга, 2019. – С.31-60


Жизнь такая лотерея, Джо! И зачастую только от тебя зависит, получишь ли ты, чего желаешь больше всего на свете, или просто пойдёшь мимо выигрышного билета! Так что будем жить, Джо! И будем выигрывать. В самую большую и самую запутанную лотерею на свете - в жизнь!

Як тільки я побачила цю книгу на полиці, мені відразу закортіло взяти її до рук. І я не відмовила собі в цьому бажанні. Я очікувала, що ця збірка буде наповнена добрими, світлими та святковими історіями. І я не розчарувалася – ця книжка саме така! Більшість оповідок - спокійні, милі, короткі історії про зустріч двох сердець. Адже новорічна ніч завжди несе здійснення бажань, і саме в цю ніч кохання можна зустріти де завгодно: у черзі в супермаркеті, чи в поїзді, навіть у нічному парку… Головне – вірити в чудо, і воно обов’язково трапиться!!! 

Збірка несе позитивні емоції і моменти, разом з героями переживаєш різноманітні ситуації, хвилюєшся та радієш. Окремо хочу зупинитися на оповіданні Наталії Костіної «Лотерея». Неочікувано історія починається дуже сумно: напередодні Нового року Дженні, кохана дружина Джорджа, заявляє йому що йде від нього до іншого... Очі в неї заплакані, сама вона дуже сумна, але настроєна рішуче. Звичайно ж, він розгубився, адже вони прожили разом 23 роки, і ніколи не сварилися. На його думку все в них було добре, і Джордж не розуміє, що не влаштовує кохану. І її слова , що «Мне было очень скучно заниматься домашним хозяйством…» його щиро вразили. А найбільше він заціпився на тому, що в них навіть не було собаки… Дженні тихо зникає, а засмучений Джордж йде на вулицю, де й купує лотерейний квиток. Далі історія закручується, герой переживає не найкращі моменти в житті, але звичайно ж, все закінчується хепі-ендом. 

Взагалі книжка - відмінний збірник добрих історій для підняття новорічного настрою.

Оксана Ясько, завідувачка сектору науково-дослідної роботи




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

вівторок, 29 грудня 2020 р.

Обличчя ріднокраю

До історії кустарного відділу на виставці 1910 року в Катеринославі (продовження)

На жаль, попри цю велику інформаційну роботу відповіді отримано від дуже небагатьох закладів. Наприкінці 1909 року розпочалося розсилання програм і такс кустарям і ремісникам. Зокрема, користувалися каталогами попередніх кустарних виставок, а по Катеринославщині розіслано матеріали усім волосним правлінням, сільськогосподарським організаціям, кредитним та позичково-ощадним товариствам, повітовим і дільничним агрономам. До кінця лютого 1910 року розіслано 10 000 примірників необхідного матеріалу.

На початку весни 1910 року співробітник кустарного відділу А.А. Петров особисто об’їхав деякі центри кустарної промисловості в Таврійській та Херсонській губерніях, куди через брак адрес запрошення не надсилалися, і відвідав також ярмарки та великі базари в Полтавській, Київській та Харківській губерніях. Як бачимо, проведено капітальну підготовчу роботу.

Щоб заохотити на виставку побільше кустарів і ремісників, розпорядчий комітет надав С.А. Бродницькому право звільняти незаможних експонентів від оплати за місця. Потрібно було лише надати посвідчення земської управи про бідність експонента. Всього на організацію кустарного відділу витрачено 2 500 карбованців. Перед самим відкриттям доасигновано ще 600 карбованців на запрошення чотирьох осіб, котрі давали б пояснення публіці, та для продажу кустарних виробів.

Кустарно-промисловий відділ розташувався в головному павільйоні на території сучасного парку імені Лазаря Глоби. Відділ займав ліве крило і весь верхній поверх павільйону – всього до 300 квадратних сажнів підлоги та 40 квадратних сажнів під навісом позаду головного будинку. З цієї площі 150 квадратних сажнів відведено під експонати безкоштовно. Кількість експонентів кустарного відділу досягала 500 чоловік. 

Як наголошував автор статті «Кустарні промисли і ремесла» (на виставці 1910 року), співробітник Катеринославського краєвого музею імені Поля Павло Євграфович Дерябкін, кустарно-ремісничий відділ від самого початку виставкової організації був предметом особливої уваги Розпорядчого комітету. Бо Катеринославське земство на відміну від агрономії чи народної освіти правильної кустарної політики на той час не мало. Практика інших, досвідченіших щодо поліпшення кустарних промислів, земств показувала, що крім прямого впливу на поліпшення промислів велику вагу мають непрямі заходи – організація кустарних музеїв, статистико-економічні обстеження промислів, видання альбомів, креслень, організація кустарних виставок.

Ось чому виставка в Катеринославі мала для кустарів східної України важливіше значення, ніж для великого промисловця. «Досить згадати, – писав сто років тому Павло Дерябкін, – що великий підприємець завжди більш або менш у курсі своєї справи, він поінформований про становище ринку збуту своїх виробів, він стежить за поліпшеннями в техніці свого виробництва, йому добре відомі вимоги споживача і мінливий смак покупця тощо. Нічого подібного не знає наш кустар, котрий далі місцевого ярмарку не буває» [Отчет-альбом Южно-русской областной сельськохозяйственной, промышленной и кустарной выставки в г. Екатеринославе, с 1-го июля по 10-е октября 1911 года (помилка: треба 1910-го). Издание Екатеринославского губернского земства.– Екатеринослав, 1912.– С. 470]. Треба визнати актуальність цих слів, написаних майже сто років тому.

Організатори кустарного відділу вирішили використати нагоду та приїзд кустарів на виставку. Хотілося шляхом живої анкети, опитування самих майстрів з’ясувати потреби південно-російської кустарної промисловості. На проведення з’їзду кустарів було асигновано 1 000 карбованців. З’їзд, який мав відбуватись у жовтні протягом п’яти днів, мав лише два засідання і завершився вже наступного дня. Таким чином мета з’їзду не була досягнута, і його слід вважати невдалим.

Кустарний відділ виставки 1910 року та з’їзд кустарів викликали з боку Головного управління землеупорядкування та землеробства щедру підтримку і велике зацікавлення. На з’їзд воно відрядило свого представника, а для ознайомлення з кустарним відділом – співробітника П.І. Воронкова та художницю Марію Миколаївну Дітріх для збирання малюнків гончарних виробів південних губерній Російської імперії.

Аналізуючи проведення виставки, організатори визнали деякі небажані особливості. Так, допущена дрібна торгівля внесла базарну суєту і створила перепони, які унеможливлювали уважне вивчення галузі. Окрім того, зовсім була відсутня наукова частина, зокрема, література з кустарної справи. Такі були недоліки в роботі відділу.

Найпомітніше від Катеринославської губернії в кустарному відділі виставки 1910 року було представлено Новомосковське земство. Справа в тому, що Новомосковська повітова управа неформально підходила до справи. Перед виставкою вона відрядила в повіт спеціального агента для збирання селянських виробів, які характеризували б цей вид народних промислів у різних місцях повіту. Не маючи статистичних даних щодо розмірів кустарних промислів, земство вирішило використати виставку для їхнього обліку. Вироби були виставлені від 116 кустарів.

Найширшого розповсюдження в Новомосковському повіті тоді дістало ткацтво. Старовинний промисел серед місцевого сільського населення головною метою мав задовольнити потреби власної родини, і лише частина виробів йшла на продаж. Виготовленням полотен і, передусім, недорогих килимів була зайнята добра половина всього жіночого населення. Центром територіального розповсюдження ткацтва вважалася Магдалинівська волость. Виставлялися доріжки та килими гарної роботи і недорогі. Вишиті мережкою і заполоччю рушники та скатерки були гідно поціновані експертною комісією. Хоча роботи були ординарні, але в них позначалася любов до праці. Окремі зразки мали на собі відбиток, присмак рідної України, на що етнограф завжди зверне свою увагу. Не менше зацікавлення викликали виставлені вовняні жіночі сіряки та головні хустки. На останні, напевне, вплинули місто і мода.

Широке розповсюдження в Новомосковському повіті на початку ХХ століття мало гончарне виробництво. Виставлена була головним чином покрівельна черепиця. Виробництво її зосереджено близько сіл Чаплі та Василівка (нині Чаплі у складі Самарського району м. Дніпра). Вироби використовували винятково на задоволення потреб своєї округи. Зразки домашнього посуду за виконанням були ординарні. «Поза сумнівом, на місці виробництва є гарної якості глина. Зауважимо, що у збуті гончарного посуду, – писав П. Дерябкін, – велику роль відіграє певна оригінальність та художній бік. Гончарні вироби з відбитком національної творчості становлять велике зацікавлення не лише для російського споживача, але і для іноземного покупця» [Отчет-альбом Южно-русской областной сельськохозяйственной, промышленной и кустарной выставки в г. Екатеринославе, с 1-го июля по 10-е октября 1910-го. Издание Екатеринославского губернского земства.– Екатеринослав, 1912.– С. 472].

Далі буде

Микола Чабан


Література:

Путеводитель-каталог Южно-русской областной выставки, устроенной Екатеринославским Губернским Земством в г. Екатеринославе с 1-го июля по 25-е сентября 1910 года / Сост. А. Авчинников.– Екатеринослав, 1910.– 140 с.

Фоменко А. Міський сад – Парк ім. Глоби // Дніпропетровськ: минуле і сучасне. Оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців і художників.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 243–248: фото

Южнорусская областная сельскохозяйственная промышленная и кустарная выставка // Стародубов А.Ф., Самодрыга В.В., Иванов С.С. Память истории. г. Екатеринослав (г. Днепропетровск) по литературе и воспоминаниям.– Дніпропетровськ, 2001.– С. 178–184.

Южно-русская сельскохозяйственная, промышленная и кустарная выставка 1910 года в Екатеринославе.– Екатеринослав, 1912.– 666 с., ил.

* * *

Екатеринославские ярмарки // Дніпров. кур’єр.– 2001.– № 6.– С. 30.

Невский В. «Выставка удалась на славу» // Вісті Придніпров’я.– 2000.– 27 черв.– С. 13.

Рекуненко Н. Провинциальные истории: Екатеринославская выставка // Недвижимость в движении.– 2004.– 28 июня.– С. 10–11

Рекуненко Н. Провинциальные истории: Чем бы публика не тешилась... // Недвижимость в движении.– 2004.– № 29 (36).– 4 авг.– С. 10–11.

Симонова Е. Небольшое путешествие по Екатеринославской сельскохозяйственной выставке 1910 года // Дніпров. кур’єр.– 2003.– № 4.– С. 44–47.




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут




 

На долоні історії


 Григорій Тютюнник: «Все від краси» (завершення)

Наприкінці 40- років  Григорій Михайлович пробує свої сили в жанрі оповідання, працює  викладачем у Львівському культосвітньому технікумі. У 1948 році залишає Львів та  переїздить у Кам'янку-Бузьку  і вже  вересень 1947-го року   зустрічає як вчитель української мови та літератури середньої школи №1. Кам’янчани  й досі називають його своїм земляком та згадують так: «Оригінальна зовнішність, загадкова поведінка, гордо закинута голова, повільна хода, уважність до всього, що йому впадало у вічі викликали надзвичайну цікавість не лише учнів, але й батьків». У нього на уроках завмирали, коли він цитував твори українських письменників, а про цікаві  літературні дискусій, що спалахувала під час його занять - ходили легенди.  

1957-1961-й роки  – найбільш плідний період його творчості: «Вир», нові поезії та оповідання, робота над твором «Буг шумить» (1947-й рік). З`являється у Тютюнника  й цикл сатиричних новел «Не все то золото, що блищить». Його брат Григір вважав, що не вельми багату українську літературу можна прочитати за місяць два. Григорій вважав інакше, ще в студентські роки  знав  й тих кого радянська влада викреслила з української історії  - Володимира  Винниченка,  Миколу Хвильового. В його бібліотеці були  твори Василя Стефаника, Осипа Назарука,  досконало   знав він  творчість Івана Франка,  був гарним читцем. Незабутньо  представляв свої «Корали», «Брати».  Григір Тютюнник упорядкував перше невеличке видання Григорієвої поезії, назвавши  збірку «Журавлині ключі». «Носив осколок біля серця, де стільки радості й тепла», пізніше скаже про нього поет Микола Петренко. Поетичність прози Григорія Тютюнника, як велика, могутня ріка бере початок із невеликих джерелець його образного  поетичного мовлення. 

Над романом «Вир»,  який був названий строго та  коротко, як постріл,   письменник почав працювати в 1956-му році. Він хотів показати українське село напередодні війни – у першій книзі, у другий – під час війни, у третій – життя післявоєнне життя.  В романі не було прототипів. «Всі розказують, а Григорій Михайлович  потихеньку записує, достеменна правда, у романі багатьох можна узнати», - згадувала його дружина Олена Черненко. 

Коли рукопис  другої книги був вже у видавництві, письменник раптом просить не друкувати її –за вісімнадцять  днів  переробляє  знов. Про прагнення до досконалості свідчить   лише  п’ять варіантів образу Юлії.  Дуже ретельно підходив Тютюнник до стилю, досягаючи простоти, влучності, доцільності.  Дороблений рукопис редактору надіслати він не встиг  – перешкодила смерть. Коли редактор роману  Анатолій Дімаров приїхав на похорон Тютюнника,  в  кабінеті Григорія Михайловича  на столі  лежала папка з надписом «Для Дімарова» з  аккуратно складеним новим варіантом роману «Вир».

 Друга книга роману побачила  світ в 1962 році, а в 1963-му році  роман був відзначений Шевченківською премією. Третя частина залишилися у записниках, на окремих аркушиках. «Грицьку гордись, тебе величають українським Шолоховим», - казали про нього ті, хто роман сприйняли.  Григорій Михайлович відповідав: «Який я до біса Шолохов, Тютюнник, я - Тютюнник». Порівнювали його і  з Іваном Нечуєм - Левицьким, Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським. «Він в усьому народний, -  писав про Тютюнника літературознавець Семен Шаховський, …невідривний від долі людської – це найістотніша властивість творчості Григорія Тютюнника, сприйнята від  шевченкових традицій…». 

«Вир»  було перекладено естонською, чеською, російською,  польською мовами, опрацьовувався  вірменською.

Дуже цікавим є записник поета, де  містяться прислів’я, приказки, афоризми, творчі плани. Ми дізнаємося  про його бажання написати повість «Хата», саме тут з'явилися початок і кінець  твору «Крила вбитої чайки» та найбільш нотаток про долю героїв його головного твору «Вир». 

Яскраві  рядки з майбутніх творів, поетичні враження – це теж у записниках Тютюнника. Поетична українська мова та мудрість любові до життя, у кожному рядку :«Мене вразили її очі: вони були карі, м'які, покірні і лагідні немовби говорили: «Ви бачите, яка я….Я не можу ні брехати, ні лукавити». Погляд цих очей був м'який і я , чомусь, без усякої на те причини почував, що між нами близькість і що ми можемо розмовляти з нею, як ті люди, що знають  один одного з дитинства»; «Навіть посереднє минуле у спогадах завжди прекрасне тільки тому, що воно вже не повернеться. Сучасне ж невиразне й буде прекрасним тоді, коли дожене минуле»; «акації пахнуть ваніллю», «на заході сонця вода в Дніпрі була як шия селезня, малинова». 

А які в нього були рими:

«Снігів засріблені нитки,

На небі місяць козаком.

Гуртами ходять парубки

і рвуть гармошку гопаком».

І ще одне спостереження, герої його творів, до речі, як і  творів брата Григора,  діють весняними та літніми ранками  або ночами. У час,  коли  інші кольори, промені сонця, почуття.  

Що ще можна додати до творчого портрету Григорія Михайловича? Якими саме були  брати Тютюнники? Обидва мали надзвичайно складні характери, гарячі натури, безкомпромісні, вибухові темпераменти,  чуйні серця, ніжні вразливі душі. В справжній дружбі та  любові – віддані до самозречення, до друзів уважні, до недругів – безпощадні. Мали вроджений такт у ставленні до жіноцтва,  обидва полюбляли соняшники. Григорій в захоплені від цієї краси, казав : «Як у вічі сонцю подивився, яка є красива природа своєю досконалістю та  гармонією». 

Ці та інші подробиці особистого життя Григорія знайдемо  у спогадах його дружини  Олени Черненко  у книзі  « Не зміліє пам'яті криниця» та у спогадах брата в книзі  «Коріння», яку   називали  «душі благословенний біль». «Від краси народжується добро, все від краси»,  – любив повторювати Григорій. Так. 

Олена Ємельянова, 

завідувачка сектору соціокультурних проєктів і зовнішніх зв`язків

Джерела:  

Воловець, Лев Иванович. Григорій Тютюнник [Текст] : літературно-критичний нарис / Л. И. Воловець. - К. : Радянський письменник, 1967. - 98 с.

Семенчук, Іван Романович. Григорій Тютюнник (Майстерність письменника) [Текст] / І. Р. Семенчук. - К. : Дніпро, 1971. - 231 с. - Библиогр.: с. 226-229.

Слабошпицький, Михайло Федотович. Літературні профілі [Текст] : літературно-критичні нариси / Слабошпицький М.Ф. - К. : Радянський письменник, 1984. - 310 с.

Тютюнник, Григір Михалович. Коріння [Текст] : оповідання, повість / Г. М. Тютюнник. - К. : Дніпро, 1978. - 291 с.

Тютюнник, Григорій Михайлович. Твори в 2-х томах [Текст] : т. 2. Поезії. Буг шумить: Роман. Хмарка сонця не заступить: Повість. Оповідання. Нариси / Г. Тютюнник. - К. : Дніпро, 1970. - 391 с.  

Тютюнник, Григорій Михайлович. Журавлині ключі [Текст] : поезії / Г. Тютюнник. - Львів : Книжково-журнальне видавництво, 1963. - 100 с. 

Черненко, Олена Федотівна. Не зміліе пам'яті криниця [Текст] : спогади про Григорія та Григора Тютюнників / Олена Федотівна Черненко. - К. : Ярославів Вал, 2001. - 255 с.




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут






понеділок, 28 грудня 2020 р.

Неймовірно, але правда

Протягом 1903 року бібліотека працювала 289 днів, кількість відвідувань склала 22 389 разів. Збільшення кількості читаючих абонентів зазвичай співпадає з закінченням канікул. У серпні бібліотека була зачинена на два тижні через фарбування підлоги, і тому працювала лише 15 діб. За цей період до неї завітали 1 178 разів. Після відкриття бібліотеки у вересні кількість відвідувань значно збільшилась  - до 1954 рази. Протягом осінніх місяців кількість відвідувань незмінно зростала, і у грудні досягла значної цифри - 2 338 разів. Найменша кількість відвідувань абонентів припадає на період з лютого (початок весни та іспитів) по серпень. Це зумовлене тим, що основний склад абонентів – учнівська молодь. Зміна правил мала вплив на те, що першорозрядних абонентів стало в 3 рази більше (наприкінці року майже 90), через те, що 1-й розряд дає право на отримання останнього номеру журналу. Це ставило у скрутне становище службовців бібліотеки, адже для задоволення потреб всіх бажаючих нових номерів журналів не вистачало. Працівникам бібліотеки приходилося відшуковувати фінансування та передплачувати додаткові примірники найбільш затребуваних видань. 


Отчет Екатеринославской Городской Общественной библиотеки за 1903 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. А.І. Цеткина, М.А. Синайского, 1904. – 52 с. – Текст. дан. – Режим доступу: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=103 (дата звернення: 28.12.2020). – Загл. с экрана.



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

 

середа, 23 грудня 2020 р.

Що читають бібліотекарі

Вибір є завжди

Гримич М. Клавка: роман / Марина Гримич. – Київ: Нора-Друк, 2019. – 336 с.

Нарешті книга потрапила до моїх рук, читалася швидко і, як-то кажуть, зайшла вчасно. До цього багато цікавилася літературним процесом в Україні 20–30-х рр., Харківським Будинком «Слово», біографіями письменників – мешканців цього будинку, зокрема творчістю Василя Сокола. А тут продовження… 

«Клавка» – роман про українську літературну спільноту 40-х років, про драматичні події, які відбувалися в Спілці письменників України. Розквіт соцреалізму, славнозвісний Пленум 1947 року, коли було розгромлено українську літературу. Пірнаєш в ту епоху, занурюєшся в атмосферу передових літературних думок і настроїв, чуєш розмови про літературу того часу, перед тобою проходить галерея відомих письменників, читається поезія. А другий бік – зустрічі та розмови в будинку Роліт, атмосфера цькування письменників одне на одного, наклепи сусіда на сусіда, варіанти непростого виходу героїв з нелегкої етичної ситуації. Твір наповнений багатим документальним матеріалом: стенографічні звіти, листування, вказівки, постанови тощо, і це не обтяжує роману.

 На цьому фоні проста життєва історія секретарки Спілки письменників Клавки, яка з сім’ї  ворогів народу, потрапляє в любовний трикутник – між молодим письменником, учасником війни та працівником ЦК КП(б). Кого обрати? Крапка. Звісно, книга потребує продовження. Цікаво, який вибір зробить Клавка? Яка предісторія життя героїні? Як Клавка – дочка ворогів народу отримала вищу освіту і посаду секретарки не інде, а у Спілці письменників? Припускаю, що відомий персонаж, можливо, якимсь чином зіграв роль в її житті. Не тільки рік спостерігав за нею…

Життя завжди дає нам вибір. Чим керуватиметься Клавка? І тут дуже доречна кінцівка твору. Епізод, коли інвалідів, ветеранів війни, які віддали у боротьбі за Батьківщину все – здоров'я, своє майбутнє, завантажують, як мішки у вагони потягу. Наче холодний душ… Безпорадність і глухий біль, і тільки пісня жінок лунає як виклик. Ось воно, друге обличчя дійсності! Ці люди не потрібні суспільству! Ось тут спецпайки, дефіцитні харчі, гарні житлові умови, а там – життя на вулиці, безпорадність, інвалідність, життя без майбутнього – і це реалії. 

Чекаю продовження твору. Сподіваюся Клавка не залишиться осторонь, який би вибір не зробила. Запрошую до читання та міркування!

Світлана Сухіна, завідувачка сектору відділу абонемента




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут



Портрет в бібліотечному інтер'єрі

Наталія Ярута. Професійні нитки родом з дитинства

Наталія Борисівна Ярута (Клеветенко) – головна бібліотекарка патентно-технічного відділу. Завжди  привітна, відкрита до спілкування.

Народилася Наталочка  у Дніпропетровську. З 1979 по 1989 роки навчалася в школі міста Нікополя.

«Як не дивно, але бібліотека і мама – два слова для мене пов'язані, – згадує вона. – Багато років матуся працювала в Нікопольській ЦБС провідним бібліотекарем і з раннього дитинства я практично щодня пропадала в читальних залах. «Кришталева тиша бібліотек», мамине спілкування з читачами, її підготовка до поетичних вечорів і зустрічей (до слова, вона проводила чудові вечори) запах нових книг і журналів, стопки каталожних карток, навіть штамп з реквізитами бібліотеки, ну і, звичайно, заповітні: титульна і сімнадцята сторінки – це все звідти, з дитинства».

Такі імена як Катерина Григорівна Чайка, Володимир Васильович Пупченко, які Наталія Борисівна почула вже через багато років, працюючи в нашій бібліотеці, для неї були знайомі ще тоді. Мова йшла про матусиних викладачів у навчальному закладі – зараз Дніпропетровському фаховому мистецько-художньому коледжі культури. Володимир Васильович деякий час був директором ДОУНБ. Напевно, волею долі Наташі було призначено працювати в нашій бібліотеці, але спочатку в неї були й невдалі спроби вступити до Педагогічного інституту. Мабуть, не судилося стати педагогом.

У 1989 році Наталія пішла працювати в Березнегуватську ЦБС Миколаївської області бібліотекарем у відділ комплектування та обробки. Молодий колектив, багато цікавої роботи – це все остаточно вплинуло на вибір професії нашої героїні. У 1990 році Наталія Борисівна вступає до Київського державного інституту культури за спеціальністю книгознавець-бібліограф. А вже в лютому 1994 року, ще не закінчивши інституту, потрапляє на виробничу практику в ДОУНБ. Практика відбувалася в різних відділах. Наталія Борисівна згадує, що після роботи в маленькій бібліотеці їй відкрився весь масштаб бібліотечної роботи, її різноманітність. Після закінчення інституту вона вже не замислювалася, де працювати, й дуже зраділа, що її прийняли саме до колективу ДОУНБ.

Із 7 серпня 1994 (не рахуючи маленької перерви), вона працює в Дніпропетровській обласній універсальній науковій бібліотеці. Першим її робочим місцем була робота в читальному залі. В той час колектив читального залу складався з семи співробітників, а обов'язки завідуючої виконувала Софія Семенівна Гукасова, перша  наставниця Наталії Ярути, професіоналка і просто чудова людина!

Читачів у ті часи було дуже багато, більшість із них – студентство. В читальному залі поряд із Наталією починали свою трудову діяльність Олена Швіндіна, Світлана Манченко, Ірина Груба.

Дев’яності роки – час бурхливий, у бібліотеці створювалися нові структурні підрозділи, відбувався пошук нових форм роботи. Наталія не боялась змін, за потребою  рішуче переходила на різні ділянки роботи. І коли виникла необхідність підтримати відділ сільськогосподарської та технічної літератури, вона перейшла до нового відділу. Шість років продовжувала працювати під керівництвом Софії Семенівни Гукасової та зі співробітницею Валентиною Шкідіною. Це був час зближення з колективом, не тільки у своєму відділі, а всієї бібліотеки. Складались дружні стосунки під час підготовки корпоративних заходів для читачів, у процесі розробки сценаріїв загальнобібліотечних «капусників» для співробітників, у яких Наталія з задоволенням брала участь, їй подобалась атмосфера свята, відчуття колективізму, це так заряджало!

Але відділ сільськогосподарської та технічної літератури існував недовго: зі створенням електронного каталогу з’явилась можливість обслуговувати користувачів книгами у приміщенні, де на той час працював патентно-технічний відділ (пр. Д. Яворницького, 18). Книги з технічних наук повернулися знову до патентно-технічного відділу, доповнився фонд цього відділу і літературою сільськогосподарської тематики. Втім, відділ поповнився фондами, а не співробітниками… Фахівців розформованого відділу чекали в інших структурних підрозділах… Невистачало бібліотекарів у відділах обслуговування користувачів, знову потрібно було допомогти читальному залу, а невдовзі виникла необхідність посилити допомогу читачам у секторі читацьких каталогів, який на той час був у структурі відділу опрацювання документів і організації каталогів. Робота з електронним каталогом для читачів була незнайома, Наталія опанувала цю науку сама і допомагала орієнтуватися користувачам. Одна з перших вона брала участь у системній роботі, реалізуючи проєкт із навчання користувачів користуванням бібліотечними е-послугами. В бібліотечному колективі вважається професіональним успіхом, якщо  щастить попрацювати в такому технологічному підрозділі як відділ наукового опрацювання документів і організації каталогів: це отримання базових бібліотечних знань із систематизації документів, навичок орієнтації у пошукових системах, користування бібліотечними стандартами. А робота у секторі читацьких каталогів додала до цих переваг ще бонуси у вигляді вмінь комунікувати з читачами та аналізувати їхні запити. 

З таким професійним багажем Наталію у 2014 році зустріли у патентно-технічному відділі. Вона була вражена тими інтелектуальними скарбами, які є у відділі. А обсяги фонду – близько 1,6 мл. примірників! Це і книги, і патенти, і бібліографічні покажчики країн світу, і мікроплівка, і СД-диски, і нормативно-технічна документація! З книгами Наталія вміла працювати, а з іншим – що робити? В очах був страх. Перше, що спадало Наталії на думку, що вона не розбереться, не зможе, а читачі – винахідники, це особливий склад інтелектуальної еліти міста! Вона спочатку не розумілася де, яка редакція описів винаходів розміщена у відділі, як з ними працювати, як класифікувати теми, скільки існує розділів міжнародної патентної класифікації, скільки редакцій, як працювати з бюлетенями на винаходи? А кількість читацьких клубів, заходів? А розміри приміщення відділу! Словом, робота для неї була нова. Але мало-помалу за допомогою практичних занять, екскурсій по фондах відділу Наталія Борисівна опанувала і цей вид своєї діяльності. Важливу роль у виборі нового місця роботи і бажанні залишитися у відділі зіграла завідувачка відділу Тетяна Миколаївна Мищенко. Ії зовнішний вигляд, привітність, бажання навчити, відразу ж вселили повагу і спокій. На погляд Наталії Борисівни, Тетяна Миколаївна – цілеспрямований керівник. Вона твердо знає, чого хоче від кожного працівника відділу. Тетяна Миколаївна з перших хвилин знайомства справила враження доброзичливої і надзвичайно чарівної керівниці. Не кожна завідувачка володіє такими якостями. Це дано від Бога. І Наталія вирішила, що тут вона працюватиме довго! У відділі на той час, поряд із нею працювали Наталія Миколаївна Бірюк, Оксана Сергіївна Гайдук, Тетяна Василівна Неділько. Всі вони досвідчені фахівці своєї справи, завжди допомагали своїми знаннями, досвідом роботи з патентною документацією.

У відповідь на турботу колег Наталія Борисівна дуже сумлінно ставиться до своїх службових обов’язків, до кожного зі своїх колег і читачів. Особливо їй вдається робота з оформлення виставок або іншого виробничого простору. Добре знає читацький каталог, завжди допомагає користувачам в електронному замовленні тієї чи іншої книжки, займається аналітичним розписом періодичних видань. А ще їй згодився і педагогічний хист. Наталія Борисівна навчає людей похилого віку комп’ютерної грамотності. Більшість пенсіонерів в минулому мають вищу освіту, за віком старше 60 років. Вони приходять за новими знаннями, за спілкуванням. За рік Наталія Борисівна навчає понад 30 чоловік, які їй дуже вдячні за отримані знання. Емоції від занять дуже позитивні, їй це подобається!

Сучасний бібліотекар, який володіє інноваційними технологіями, вільно орієнтується у світовому інформаційному просторі з науково-технічних знань, продовжує навчатися сам і навчає інших, в той же час людина доброї, щедрої душі – це наша Наталія Ярута, яка успадкувала кращі риси матусі-бібліотекарки і стала продовжувачкою бібліотечної династії своєї родини. 



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут









вівторок, 22 грудня 2020 р.

На долоні історії

Григорій Тютюнник: «Все від краси»

Він прожив своє життя з осколком біля серця й дійсно мав талант людяності, вроджений і вистражданий. Григорій Михайлович Тютюнник у рубриці «На долоні історії». 

Народився він 23 квітня 1920 року в селі Шилівка Зіньківского району на Полтавщині. На початку його життя стався курйозний випадок: дідусь, який мав записати ім'я дитини в метрику, помилився та назвав його замість Ігоря – Григорієм. Про дідову витівку дізналися, коли Ігорю-Григорію було вже років п'ятнадцять і на той час у батька Михайла Тютюнника в його новій сім'ї вже підростав інший син, за іронією долі, теж Григорій. Згодом, щоб відрізняти братів, молодшого стали звати Григором. Таким чином, літературна історія знає двох братів-письменників: поета Григорія Тютюнника та прозаїка Григора Тютюнника. 

Батька Григорія звали Михайлом, і був він дуже вродливий. Григорій, якого у дитинстві дідусь називав Горькою, був вилитий Михайло, тільки батько – ширший у плечах, мав темніші очі та виразнішу ямку на бороді. З матір'ю Григорія він познайомився у школі, де вона вчителювала, прожили разом недовго, виховували Горьку улюблені ним дідусь і бабуся.

«На уроці фізиці в тиші, вперше я почав писати вірші», – так згадував Григорій Тютюнник. Насправді – ще раніше. Його батько за сволоком у старій дідівській хаті тримав районну газету, де був надрукований вірш старшого сина «Смерть молодого комунара». Михайло з особливим почуттям запрошував Горьку до хати, розгортав газету та просив щоб він вірш прочитав. Є версія що газета ця зберігалася й за іконою, тобто це була для батька майже святиня. 

Григорій Михайлович завжди дуже тепло згадував про нього, у 1937 році Михайло був заарештований НКВС і реабілітований тільки посмертно.

З 1938 року Григорій Тютюнник є студентом Харківського університету, філологічного відділення, де навчався і його молодший брат.

Він дуже швидко увійшов у коло літературної молоді та  привіз із села «пахощі трав і стиглих хлібів». Цими відчуттями сповнював свої ще не досить вправні вірші. Студентські друзі полюбляли щирого товариша, однак у дружній епіграмі йому не відмовляли:

Все про трави, про дівиць

Пише наш Тютюнник Гриць.

Мабуть канути у Лету

Травоїдному поету.

Незабаром «травоїдного поета» не стало. Поетичній голос Григорія Михайловича змужнів, слово вичеканилося та зазвучало інакше:

Була і в мене молодість хмільна,

Її я серцем випив до глибин, до дна,

А скільки раз в смертельному бою

Проніс, як право, молодість свою.

Він закінчив другий курс, але екзамени скласти не встиг – почалася Друга світова. Добровольцем пішов на фронт, був  двічі тяжко поранений, двічі втікав із полону, були довгі поневіряння в тилу ворога у пошуках партизанів, потім партизанські ночі та дні  в загонах на території Кіровоградщини та Чехословаччини.

Він був людиною, яка дійсно дуже гостро відчувала чужий біль, людиною образного мислення, емоційної культури та співчуття. Все це в його спогадах. У воєнні роки з трьома товаришами Тютюнник опинився у невеличкому чеському містечку, де проводилось якесь релігійне свято. Люди йшли до церкви, і мелодійне подзеленькування було чутно поруч. Це були дзвіночки на святкових дівочих чоботах. Відчуття чогось близького, рідного та дорогого почулося йому в цьому передзвоні, наче сувора війна підняла край свого покривала, щоб нагадати юнакам інший світ. Двоє з товаришів, які збиралися повернутися до цього села в мирні часи, того ж дня загинули. 

І ще одна картина пам'яті. Під час війни Тютюнник був у полоні. Це трапилося у районі Білої Церкви. Разом із декількома полоненими він натрапив на хату, де зберігалися горіхи. Хлопці увійшли й почали їсти та нагрібати їх, щоб нагодувати й своїх товаришів. Конвоїри підійшли непомітно, загорланили, вимагаючи все висипати та виходити. Молодий хлопчина тримав у руці котелок, його вбили коли він висунувся з вікна. Його горіхи покотилися з котелка, як жовті скам'янілі сльози. Саме так згадував Григорій Михайлович, глибоко вражений тим, що пережив і побачив. Коли вони виходили з хати хлопець був уже мертвий, а горіхи все скапували й скапували з котелка.

Пам'ятав він все життя і чеського вчителя, який був партизанським зв’язковим і допоміг йому та його товаришам втекти з полону. Згадував, як щиро цей вчитель ділився особистими коштовними речами, одягом. Назавжди запам’ятав юну дівчину з тієї ж Чехословаччини, яка була провідницею і за допомогою якої він дістався до партизанів. Через півроку Тютюнник почув, що дівчина загинула, під враженням написав оповідання «Крила вбитої чайки» та надіслав оригінал чеський письменниці Властелині Абжелтовській. Назавжди зберіг він у своєму серці доброту чеської землі та людей, яких зустрів. 

Ніякого документу, що був у партизанському загоні, Григорій Михайлович не мав. Більше того, ніколи не намагався його отримати, хоча брав участь у дуже жорстоких боях, «коли хиталась земля і горіла в огні», де був тяжко поранений. «Я кров’ю підтвердив свою причетність до захисників Батьківщини», – казав він. Смагляве з розмашистими рисами обличчя, допитливий погляд виразних очей, густа, зачесана набік шевелюра – ніхто тоді не знав, що він не лише рядовий партизан, добрий товариш, а й талановита людина, якій буде присуджена Шевченківська премія за  велич літературного таланту. Його там знали як Жору-розвідника, який гарно володів німецькою мовою, пам’ятали як читав він власні вірші. 

Далі буде.

Олена Ємельянова, 

завідувачка сектору соціокультурних проєктів і зовнішніх зв`язків

Джерела:

Воловець, Лев Иванович. Григорій Тютюнник [Текст] : літературно-критичний нарис / Л. И. Воловець. – К. : Радянський письменник, 1967. – 98 с.

Семенчук, Іван Романович. Григорій Тютюнник (Майстерність письменника) [Текст] / І. Р. Семенчук. – К. : Дніпро, 1971. – 231 с. – Библиогр.: с. 226-229.

Слабошпицький, Михайло Федотович. Літературні профілі [Текст] : літературно-критичні нариси / Слабошпицький М.Ф. – К. : Радянський письменник, 1984. – 310 с.

Тютюнник, Григір Михалович. Коріння [Текст] : оповідання, повість / Г. М. Тютюнник. – К. : Дніпро, 1978. – 291 с.

Тютюнник, Григорій Михайлович. Твори в 2-х томах [Текст] : т. 2. Поезії. Буг шумить: Роман. Хмарка сонця не заступить: Повість. Оповідання. Нариси / Г. Тютюнник. – К. : Дніпро, 1970. – 391 с.  

Тютюнник, Григорій Михайлович. Журавлині ключі [Текст] : поезії / Г. Тютюнник. – Львів : Книжково-журнальне видавництво, 1963. – 100 с. 

Черненко, Олена Федотівна. Не зміліє пам'яті криниця [Текст] : спогади про Григорія та Григора Тютюнників / Олена Федотівна Черненко. – К. : Ярославів Вал, 2001. – 255 с.




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут






понеділок, 21 грудня 2020 р.

Неймовірно, але правда

З 1-го травня були введені нові правила користування бібліотекою, за якими були знижені застави і плата. Що ці правила життєздатні, довела практика – кількість передплатників значно зросла. Всього ж кількість нових абонентів склала 798 осіб. З них 316 жінок. За віросповіданням абоненти поділились наступним чином: християн -554, іновірців – 244. Загальна кількість передплатників складала 1142 абоненти. Протягом року вибуло 604 передплатники, за неявку з бібліотеки було виключено 38 абонентів. На 1.01.1904 року залишилось 500 передплатників. З них  - 251 жінка, 361 християнин, 139 іновірців. Без застави послугами бібліотеки користувалися 61 абонент.


Отчет Екатеринославской Городской Общественной библиотеки за 1903 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. А.І. Цеткина, М.А. Синайского, 1904. – 52 с. – Текст. дан. – Режим доступу: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=103 (дата звернення: 17.11.2020). – Загл. с экрана.



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут


четвер, 17 грудня 2020 р.

Пунктир

Він творив,  надихаючись природою  та любов’ю. Безліч сценаріїв Олександра Петровича лишилися нереалізованими. Він мріяв зняти фільм про Тараса Бульбу, навіть почав роботу, однак завадила Друга світова. Його життя  було складним, трагічним,  доволі самотнім. Життям генія. Олександр Довженко в «Пунктирі»

(продовження)


«Сучасне – завжди на дорозі з минулого в майбутнє».

«Тільки сміхом можна беззлобно знищити зло».

«У вашій любові до життя… я бачу звичайнісінький страх смерті».

«У всіх моїх фільмах є розлука. Герої прощаються, поспішаючи кудись далеко, вперед, в інше життя – невідоме, але принадне, краще. Вони прощаються поквапливо і недбало і, відірвавшись, не оглядаються. Це – моя мати. Народжена для пісень, вона проплакала все життя, проводжаючи назавжди».

«Щастя, щастя… Є речі набагато значніші, ніж щастя, набагато глибші і, якщо хочете знати, набагато достовірніші».

«Я був багато хвалений і не раз осуджений за свої роботи і прийшов до висновку, що мірою поступу творчості життя повинно бути добро, а не зло».

«Я дивлюсь на синій Дніпро, слухаю плескіт хвиль. Нічого дорожчого у світі немає для мене. Я не хочу вже і нізащо не розлучуся з моєю рікою. І якщо судилося мені зробити ще щось красиве і велике в житті, то тільки на її берегах, ласкавих і чистих…».

«Якщо вчуєш жарт, шукай в ньому приховану правду».

«Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості».

«Я написав небагато сценаріїв та створив мало фільмів. У силу різних дуже складних причин й обставин я зробив менше картин, ніж міг би, а особливо за останні 15 років. Але всі свої фільми я писав і знімав з великою любов'ю, щиро. Вони були головним сенсом мого життя…»

Далі буде


https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B2%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87


Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут



 

Що читають бібліотекарі

Уельбек, Мішель.  Карта і територія : роман / М. Уельбек; пер. з фр. Л. Г. Кононович; худож. Д. О. Самойленко. – Харків : Фоліо, 2013. – 344 с. – (Карта світу).

Мистецтво споживання

«Я хочу залишити свідоцтво про світ ...»

Романи французького прозаїка Мішеля Уельбека читають, як профілактику проти життя в рожевих хмарах, вони протверезні, різко спускають читача з небес на землю та піднімають гострі питання сьогодення. Його соціологічний роман «Карта і територія» – це драма сучасного мінливого світу, з якого поступово витісняється людина. Автор розповідає про європейську модель ідеального життя, малює картинопис світських раутів із зірками шоу-бізнесу та дає можливість зануритися в життя творчої людини.

Головний герой – художник Джед Мартін займається образотворчим мистецтвом. На початку творчого шляху йому подобалося фотографувати металеві вироби, потім він переключається на фотографії мишленівських дорожніх карт, що, і приносить йому приголомшливий успіх. Згодом він захоплюється традиційним живописом і створює серії «основних професій». Дотепно й різко Уельбек розмірковує про арт-ринок, промислове мистецтво, яке створюється на продаж і живе за законами кон'юнктури. На сторінках роману багато філософських роздумів про людські стосунки, сьогоднішнє призначення художника та майбутнє мистецтвознавства.

Особисто для мене ця книга повна загадок і шарад, які можна просто читати, а можна читати й розгадувати, прогнозувати та розмірковувати. Рекомендую до прочитання всім шанувальникам сучасної інтелектуальної прози, любителям творчості письменника та читачам, які здатні дивитися на світ іронічно й не дуже вірити тому, що говорить автор.

Оксана Шевченко, заступниця директора з внутрішньобібліотечної роботи



Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут



 

середа, 16 грудня 2020 р.

Обличчя ріднокраю

До історії кустарного відділу на виставці 1910 року в Катеринославі  (продовження)

Ми майже дослівно навели листа Лева Падалки, аби показати як визрівала ідея української оселі на виставці. Треба одразу зазначити: у цієї ідеї були як прихильники, так і супротивники. Дмитро Іванович Яворницький робив усе від нього залежне, аби ідею українського хутора втілити в життя. Тим більше, що головою розпорядчого комітету виставки був губернський предводитель (маршалок) дворянства князь Микола Петрович Урусов (1863–1918). Про приятельські взаємини Яворницького і Урусова свідчить уривок з листа Яворницького до Кесаря Білиловського від 18 квітня 1897 р.:

«...у мене єсть приятель великий, віце-губернатор, «светлейший» князь Грузинський. Немудра по мозку людина, але щирий і добрий чоловік, із города Владимира «на Клязьме» [Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. 4.– Дніпропетровськ, 2005.– С. 29].

Незадовго перед тим, у 1902–1906 роках князь Урусов був полтавським губернатором (чому Лев Падалка і передавав йому з Полтави особисте вітання) і, нарешті, маєтки князя були в тодішньому Новомосковському повіті – селі Ундол-Степанівка Котівської волості та маєтку Паньківка. Під впливом Яворницького вся виставка мала бути оформлена в українському козацькому стилі, він також був експертом її кустарного відділу. Але, врешті-решт, перемогла концепція цивільного інженера поляка Франца Вишинського, архітектора виставки, затвердженого на цій посаді 10 жовтня 1909 року. Той зміг переконати князя Урусова, що виставка зовнішнім виглядом мала б нагадувати про «екатерининский», а не український запорозький стиль.

Тепер порівняймо захоплений відгук Євгена Чикаленка про виступи на виставці кобзаря Степана Артемовича Пасюги (1862–1933), до речі, померлого в голодний 1933 рік, зі зверхнім описом автора звіту-альбому виставки: «Скромное развлечение для публики представлял бандурист Н. Пасюга (автор навіть не спробував дізнатися справжнє ім’я Пасюги, якого звали Степаном – М.Ч.), протяжно и заунывно напевавший под бряцание бандуры украинские былины на заваленке малороссийской хатки» [Отчет-альбом Южно-русской областной сельськохозяйственной, промышленной и кустарной выставки в г. Екатеринославе, с 1-го июля по 10-е октября 1911 года (помилка: треба 1910-го).– Издание Екатеринославского губернского земства. Екатеринослав, 1912.– С. 194].

Оскільки назва «кустарна» було винесено навіть у назву виставки, то природньо, що кустарний відділ мав дуже вагомий вигляд. До речі, вперше кустарний відділ на виставках у Російській імперії був улаштований Московським губернським земством на художньо-промисловій виставці в Москві 1882 року.

Завідувачем кустарним відділом катеринославської виставки був ще один приятель Дмитра Яворницького – голова Катеринославської повітової земської управи Сергій Альбертович Бродницький. Він походив з культурної родини, батько і брат у нього були архітекторами в Катеринославі, сестра викладала музику. На початку організаційного періоду С.А. Бродницький звернувся до всіх губернських управ, що мали взяти участь у виставці, та повітових управ нашої губернії з особливою доповіддю і просив асигнувати спеціальні суми на організацію своїх кустарних відділів на майбутній виставці. Такі звернення про сприяння залученню кустарів були надіслані сільськогосподарським товариствам і кустарно-ремісничим закладам виставкового району і решти імперії: Київському кустарному товариству, товариству заохочення кустарних промислів у Польщі, всім кустарним складам і земським музеям і, головне, – Управлінню землевпорядкування та землеробства. До останнього було додане прохання залучити на виставку пересувну агентуру з продажу кустарних виробів.

Далі буде.

Микола Чабан

Література:

Путеводитель-каталог Южно-русской областной выставки, устроенной Екатеринославским Губернским Земством в г. Екатеринославе с 1-го июля по 25-е сентября 1910 года / Сост. А. Авчинников.– Екатеринослав, 1910.– 140 с.

Фоменко А. Міський сад – Парк ім. Глоби // Дніпропетровськ: минуле і сучасне. Оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців і художників.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 243–248: фото

Южнорусская областная сельскохозяйственная промышленная и кустарная выставка // Стародубов А.Ф., Самодрыга В.В., Иванов С.С. Память истории. г. Екатеринослав (г. Днепропетровск) по литературе и воспоминаниям.– Дніпропетровськ, 2001.– С. 178–184.

Южно-русская сельскохозяйственная, промышленная и кустарная выставка 1910 года в Екатеринославе.– Екатеринослав, 1912.– 666 с., ил.


* * *

Екатеринославские ярмарки // Дніпров. кур’єр.– 2001.– № 6.– С. 30.

Невский В. «Выставка удалась на славу» // Вісті Придніпров’я.– 2000.– 27 черв.– С. 13.

Рекуненко Н. Провинциальные истории: Екатеринославская выставка // Недвижимость в движении.– 2004.– 28 июня.– С. 10–11

Рекуненко Н. Провинциальные истории: Чем бы публика не тешилась... // Недвижимость в движении.– 2004.– № 29 (36).– 4 авг.– С. 10–11.

Симонова Е. Небольшое путешествие по Екатеринославской сельскохозяйственной выставке 1910 года // Дніпров. кур’єр.– 2003.– № 4.– С. 44–47




Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут