Сторінки

четвер, 30 червня 2022 р.

Що читають бібліотекарі. Нові надходження завдяки Українському інституту книги

Кракауер, Джон. У дикій глушині [Текст] / Дж. Кракауер ; пер. з англ. К. Крапка. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2020. – 274 с. 

Вибираючи для читання книгу американського письменника та мандрівника Джона Кракауера «У дикій глушині», я думала, що це ще одна робінзонада. Адже «робінзонами» стають і в наш час: хто внаслідок аварії потрапляє у нетрі лісу, а хтось бажає спробувати жити первісним життям.

Але, виявилося, книга набагато складніша, можна сказати, багатошарова. Перший шар: на Алясці знайдено тіло молодика, померлого від хвороби та голоду. Перші питання, що приходять у голову, – чому його занесло в тайгу з мінімумом необхідних речей? Чому саме на Аляску, а не в менш суворі ліси? Шукаючи відповіді на ці питання, автор дослідив життя хлопця, зустрівся з людьми, які його бачили останні декілька років. Кріс Мак-Кендлесс, хлопець із забезпеченої сім’ї, успішно закінчив університет і… зник. Гроші з банківських рахунків віддав на благодійність, готівку спалив. Юнацький ідеалізм? Бажання довести батькам, що він сам у змозі заробляти? Ще один шар розслідування: ідеалами Кріса були Лев Толстой, Джек Лондон, Г.Д. Торо. Чи не за Джеком Лондоном він вибрав саме Аляску? Гроші спалив, щоб існувати поряд зі знедоленими, як вичитав у Льва Толстого?

Третій шар: автор вплітає у розповідь елементи своїх і чужих пригод у дикій природі, досвід і помилки, часом трагічні.

Тобто Кріс Мак-Кендлесс не був чимось унікальним. Що і навіщо жене чоловіків випробувати і доводити свою мужність? Кріс Мак-Кендлесс довів. Собі. Та заплатив за це життям.

Олена Захарова, головна бібліотекарка відділу документів іноземними мовами



 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  



 

середа, 29 червня 2022 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Ірина Білоус: «Радіти кожному дню»

Перше враження від людини. Воно найбільш правильне. Потім можуть додаватися певні риси, відчуття, але головне, первинне, лишається. Провідна бібліотекарка відділу наукової організації та методики бібліотечної роботи ДОУНБ Ірина Миколаївна Білоус – це завжди усмішка та неформальне питання про справи. Зацікавленість у відповіді та подальшій розмові. Коли зустрічаєш її зранку – день буде вдалим. 

– Я з'явилася на світ в селищі Вишневе на Дніпропетровщині, – розпочинає розмову Ірина Миколаївна, – на території колишнього маєтку українського землевласника, громадського діяча та мецената, дійсного статського радника Ераста Бродського. Мати Олександра Адамівна – вчителька української мови та літератури, в подальшому директорка школи, батько Миколай Кирилович – інженер. Від матусі моя любов до літератури. Вона була закохана в свій край, де не подорожувала б, краще рідної України нічого не уявляла.

Справа в тому, що саме у Вишневому, в маєтку Бродського, збереглася його унікальна бібліотека зі старовинними фоліантами. Ми з сестрою брали стопи цих книг у давніх палітурках і занурювались у чудовий світ. Оноре де Бальзак, Йоганн Вольфганг фон Гете, Теодор Драйзер, твори якого найулюбленіші. Окрім зарубіжної літератури було й багато української. Мене зачаровувала «Земля» Ольги Кобилянської, твори Михайла Коцюбинського, поезія Лесі Українки, Івана Франка. Отже, читати почала рано, але був ще один «мотиватор», що надав доленосних фарб життю. 

Дідусь Ірини Адам Пилипович Слупчук мешкав в українському поселенні на Холмщині – колишній території Австро-Угорщини. У дев'ятнадцятому році минулого сторіччя опинилася ця земля під польською владою. Близько 150 тисяч етнічних українців після Першої світової виселили – частину до Білорусі, інша потрапила до України. Адам Пилипович обрав Україну, яку проїхав від заходу вздовж і впоперек, зупинившись на П'ятихатщині Дніпропетровської області. Жвавий, активний, сповнений планів і задумів, після Жовтневих подій 1917-го – голова сільської ради. Полюбляв багато читати, саме від нього нестримна любов до рідної Батьківщини, яку передав донці та онуці. Саме від дідуся – захоплення подорожами. Біографія його була настільки неймовірно змістовна, що відправив він до редакції сто п'ятдесят власноруч написаних сторінок про своє життя й дуже сумував, що лишили у виданні півтори сторінки, які все ж таки увійшли до монографії «Холмщина і Підляшшя».

Отже, дві пристрасті доленосні – література та подорожі – сприяли обранню її майбутнього фаху. У допомозі й три «рецепти» її авторського щастя: необхідно щось робити, когось любити та на щось сподіватися.

Питаю про відчуття потужної енергетичної генетики, зауважую, що покладатися, коли подумати, людина може лише на себе. Відповідає: «В мене сподівання й на оточення, велику роль грає родина. Додає сили впевненість у чоловікові, історикові за покликанням, постійно навчаюсь і в моїх чудових синів. Опираюся на тих, хто поруч. З матусею були однодумцями, й після школи за її підтримки та натхнення подала я документи до Дніпропетровського училища культури (нині Дніпропетровський фаховий мистецько-художній коледж культури) на бібліотечне відділення. По закінченню настільки ствердилась у виборі фаху, що дуже вдало за підсумками двох іспитів вступила до Харківського інституту культури (згодом Харківська державна академія культури) на спеціальність бібліотекар-бібліограф дитячої літератури. 

Харків запам'ятався їй чудовими педагогами, дружною групою, активними подругами, разом із якими мала можливість зануритися в світ театрального мистецтва та всіляких новин культурного життя, виступів талановитих груп самодіяльності. Полюбляла з подругами і подорожувати.

– Що після Харкова?

– Повернулася додому, мріяла лишитись, але не склалося. Направлення на роботу отримала до Централізованої бібліотечної системи для дітей міста Дніпропетровська, почала працювати у дитячій бібліотеці-філії №28. Жага нових знань і пошук себе у нових запропонованих обставинах  через два роки привели до бібліотеки Дніпропетровського Артилерійського училища (нині Дніпровський державний університет внутрішніх справ). Потім вийшла заміж і народила синів. У вересні виповнюється рівнесенько десять років, як я прийшла до Дніпропетровської обласної універсальної наукової  бібліотеки ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія. Особливе місце. Особливі люди. Я вдячна долі за те, що опинилась у колективі професіоналів-однодумців. Вакансія на той час була у методичному відділі. Щиро вдячна і завідувачці відділу наукової організації та методики бібліотечної роботи ДОУНБ Ірині Євгенівні Луньовій. Вдячна їй за довіру та професіоналізм, котрим заряджає всіх та вся навкруги. Вона багато чому мене навчила та продовжує навчати. Завдяки їй  мені вдалося пізнати всю професійну спільноту регіону. Людей, залюблених у бібліотечну справу.

– Вони які?
– Різні, кожен зі своїм характером, кожен саме той бібліотечний смарагд на своєму місці, який створює загальну картину бібліотечного намиста Дніпропетровщини. Його дивовижність. Наша бібліотечна спільнота на особливому рахункуі у Києві й серед місцевих професіоналів. У цьому заслуга директорки нашої бібліотеки Надії Миколаївни Тітової. Надія Миколаївна й Ірина Євгенівна мотивують і надають приклад. Ця наполегливість дається взнаки, спочатку буває важко, але потім бібліотекарі дякують, що змогли опанувати безліч речей, які роблять бібліотечну спільноту нашої області кращою серед перших. «Ми думали, що це неможливо, а завдячуючи вашому напору – зробили, досягли відповідних висот». Наші Школи методиста, Школи керівника-менеджера відомі своїм фаховим рівнем і напрацюваннями на всеукраїнському рівні. До нашого досвіду прислухаються, з нами рахуються. Всім відомі фаховим досконалим рівнем наші літні школи «Молодий бібліотечний лідер Дніпропетровщини». Для завідуючих сільськими бібліотеками області організовані обласна творча лабораторія та проводяться обласні курси підвищення кваліфікації.

Запам'яталась Ірині Миколаївні й участь у семінарі-практикумі «Сучасні інформаційні системи для українських користувачів з вадами зору: перша українська дейзі-бібліотека» в межах реалізації міжнародного шведсько-українського проєкту.  Таким чином, долучилась наша героїня до створення Першої української DASI-бібліотеки, адаптуючи підручник «Історія української літератури» для незрячих учнів і студентів. 

Аналіз програм діяльності, статистичних та інформаційних звітів публічних бібліотек, впровадження в практику колег кращого досвіду бібліотечної роботи вітчизняних і зарубіжних бібліотек, консультаційна допомога з проблемних питань; участь у підготовці методичних видань, дайджестів публікацій і узагальнення хроніки бібліотечних подій області, відвідування бібліотек регіону з метою проведення заходів із підвищення професійної компетентності – коло її професійних обов’язків.

– Я прийшла та зрозуміла, що стовідсотково на своєму місці, багато чого можу досягти саме тут, незважаючи на внутрішнє напруження, яким сповнена методична робота, паперова, зокрема, її організаційний вектор. Обласна нарада бібліотечних працівників сільських бібліотек області «Сільські бібліотеки Дніпропетровщини в контексті адміністративно-територіальної реформи» у 2018 році, наприклад, проводилася для трьохсот учасників. При такій кількості осіб, кожна з яких потребує окремої уваги, при такій роботі нон-стоп важливі досконала комунікація, виваженість, терпіння – в цьому, знов таки, можливості працювати над собою, вдосконалюватись.

– Чому головному навчила  Ірина Євгенівна ?
– Постійній роботі над собою. Ніколи не зупинятися на досягнутому. 

– Тобто, вона «відкамертонила», те що вже було?
– Напевно. Постійний пошук нових форм у всьому. Ірина Євгенівна ніколи не зупиняється на досягнутому й власним прикладом змушує рухатись і тебе. 

– Що дають подорожі?
– Знайомства з новими людьми, головне ж у житті – різноманіття світу. Постійно ми з чоловіком і дітьми вирушали за різними маршрутами. Він полюбляє історію, тому відвідували і Чигирин, Кам’янець-Подільський і Корсунь-Шевченківській, об'їхали увесь Крим, підіймалися на Роман-кош і Ай-Петрі. Пам'ятаю важкі підйоми, як важко було, але радість від цього та причетність – є незабутніми.

– Чим цікава людина, перш за все?
– Духовними якостями, присутністю інтелекту. Надбаннями, напрацюваннями. Кожна – всесвіт, незнайомий, неповторний, у кожній грані якогось прекрасного кристалу. Розчарувати може грубість, різке слово, але з часом розумію, що це привід для самовдосконалення. Все це робить сильнішою, дає певний досвід, розуміння, що так повинно бути. До того ж це мотивація шукати у собі прагнення, сили, натхнення підійматись новими сходинками, не зупинятися на досягнутому, відчувати вібрації долі. Щоб не ставати застиглим і одноманітним, відчувати багатобарвність життя.

Ірина Миколаївна каже, що життя для неї уособлене в любові до ближнього, в чіткому розумінні того, що саме любов врятує світ. У тому, що життя є у теперішньому моменті й через мить тане безслідно. Написати зранку близьким: «Як ти?» та почути у відповідь: «Добре», посміхнутися квіточці, сонцю, радіти кожному дню. Дуже важливо вміщуватись та відзеркалюватися саме у цій миті. 
Окрім книг та подорожей її надихає дорогоцінна онука. І в неї Ірина Миколаївна теж навчається – дитячій безпосередності та чистоті світосприйняття. Розумінню того, що в цьому поки ще бездосвідному бутті – природня мудрість миті. 


Олена Ємельянова,
завідувачка сектору соціокультурних проєктів та зовнішніх зв'язків




 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  








 

вівторок, 28 червня 2022 р.

"Українське вікно до японської душі"

Два мечі, родовід, «тенка іті»

Вигадка та реальність, як відокремити та взяти дорогоцінний досвід із цього коктейлю історичної фактури? Сьогодні в продовження наших публікацій в однойменній рубриці проєкту «Українське вікно до японської душі» поговоримо про героїв, які залишилися в історії бойових мистецтв багато в чому завдяки вигадкам. Але, реальне життя кожного було не менш захоплюючим і сюжетним. Одна з легенд настільки привабливо та гідно їх поєднала, що з'явилось бажання придивитися до них у тандемі уважніше. 
Мова про Міямото Мусаші та Ягю Дзюбей. 
Що ж відбувалося на «Шляху клинка» кожного, що передувало, їхній всеосяжній славі на віки? Про це у партнерському матеріалі з керівником Товариства японської культури "Fudoshinkan" Дмитром Маськом. 

Наш перший герой Міямото Мусаші Сіммен (1584 – 13 червня 1645, буддійське ім'я Нітен Дораку) – персонаж японської історії, який, правду мовити, «не був та не брав участі», але щільно та багатозначно увійшов до її контексту. Історикам відомо більше десяти Міямото, які жили-поживали в один і той же час, слідуючи Шляхом майстра клинка. Слава їхня була помірною, але саме після смерті Міямото Мусаші Сіммен, якому сучасники дали ім'я Кенсей (яп. 剣聖, «Святий Меч»), подвиги всіх дісталися чомусь саме йому. 

Згадки цього імені у хроніках, щоденниках і народних переказах тих років від Токіо до Кюсю – вражають. Міямото, безумовно, не був першим, хто почав використовувати в навчанні два мечі, оскільки школа Тенсін Сьоден Каторі Сінто рю володіла цією технікою вже в XIV столітті, але створив свою школу Нітен іті рю (二天一流, «школа двох небес як одного»), основою навчання якої є техніка володіння двома мечами. 

Заради справедливості слід визнати, що наш герой був досить самокритичним і не вважав себе особливим або кращим фехтувальником, хоча був непоганим майстром Дзюдзюцу і ввів поняття «боккена» як зброї реальної бойової, а не тренувальної. Для свого часу, та й у принципі за японськими мірками, Мусаші був досить високий – під два метри на зріст і майже центнер вагою. Любив вирізати статуетки з дерева та славився своєю ексцентричністю. Його «Книга п'яти кілець» про майстерність бойових мистецтв сьогодні стала підручником зі стратегії думки для бізнес-еліт країн Сходу та США. Такими є основні акценти долі Міямото Мусаші Сіммен.

Не менш топовим героєм легенд і романів (наприклад, Yagyu Ichizoku No Inbo («Інтриги сім'ї Ягю»), але менш відомим на заході став Ягю Дзюбей Мітсуєсі (柳生十兵衛. Araki Mataemon Yoshimura (荒木又右衛門吉村) Рю, схилявся перед Ягю як перед hōso (法祖) людиною, що справила великий вплив на формування школи бойового мистецтва).

Правду кажучи, не дивно з огляду на його родовід. Дід Ягю – Матаемон Але Де Мунеосі Секісюсай був засновником сімейної традиції фехтування мечем, вивчав Шінто Рю і Тода Ітто Рю, навчався у генія фехтування Каміїдзумі Ісе Но Камі, мав ліцензію майстра в Шінкаге Рю.

Члени родини Мунеосі були прийняті на службу до двох гілок родини Токугава. Син Міцуєсі та батько Ягю Дзюбея – Ягю Муненори (1571–1646) став радником і офіційним інструктором із фехтування сьоґуна та його родичів, крім цього майстерно керував потужною розвідувальною мережею. Славився ерудицією, неймовірною комунікабельністю, завдяки чому результат битви був вирішений наперед. За час його активної діяльності офіційна школа фехтування сьоґуна – Ягю Шінкаге Рю набула статусу «тенка іті» – кращої школи меча в країні, інструкторів фехтування запитували саме звідси. Мечник і голова служби безпеки дайме Ягю Муненорі навчав мистецтву меча три покоління сьоґунів епохи Токугава: Іеясу, Хідетада та Іеміцу.

Далі буде.


Дмитро Масько, 
керівник Товариства японської культури «Fudoshinkan»,
Олена Ємельянова, 
завідувачка сектору соціокультурних проєктів 
та зовнішніх зв'язків ДОУНБ

Фото: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%8F%D0%BC%D0%BE%D1%82%D0%BE_%D0%9C%D1%83%D1%81%D0%B0%D1%81%D1%96

Джерела:
Масао, Кітамі. Самурай без меча. Перемагай не силою зброї, а силою розуму [Текст] / К. Масао. – Київ : Сварог, 2020. – 190 с. 
Цунетомо, Ямамото. Хагакуре. Приховане в листі. Книга самурая [Текст] / Я. Цунетомо. – Київ: Арій, 2015. – 224 с. – (Антологія мудрості). «Книги самурая».

Також матеріал спирається на фактографію електронних версій «Книги самурая» Міямото Мусаші та Такуана Сохо й «Книгу п'яти кілець» Міямото Мусаші.



 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  



 

понеділок, 27 червня 2022 р.

Неймовірно, але правда


 Внаслідок страйків в палітурних майстернях у 1906 році, бібліотека отримувала книги, що віддавала на переплетення, несвоєчасно. Це призводило до відмов відвідувачам, адже книг не було на полицях. Щоб не терпіти масової затримки книг палітурником, Рада постановила книги віддавати не в одну майстерню, а в декілька. Була збільшена й ціна: з 20 к. до 25, а  на ілюстроване видання з 50 к. до 75 к.  Загалом, протягом року на переплетенні книг було витрачено 456 руб. 18 к.


Фото: https://www.hippopx.com/uk/query?q=book

Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1906 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав: Тип. Губерн. Правления, 1907. - 48 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=24 (дата звернення: 20.06.2022). – Загол. з экрану.





 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

пʼятниця, 24 червня 2022 р.

"Українське вікно до японської душі"

Сновидіння Такуана Сохо 
(завершення)

…меч, який ви забираєте у ворога, стає мечем, який вбиває його…
Тільки но ... ваш розум зупиняється ..., ви втрачаєте спритність і стаєте порожньою черепашкою...
Якщо ви зосередите увагу лише на одному з листя дерева, яке ви бачите перед собою, ви не побачите всіх інших…

Такуан Сохо 
«Листи майстра дзен майстру фехтування»

У 1632 році третій сьоґун Іеміцу пожалував Такуанові амністію та дозволив оселитися в Едо (Токіо), а ще через три роки – повернутися до Кіото. Сьоґун настільки довіряв Такуану, що побажав, аби той залишився в Едо і став його радником, духовним учителем і просто старшим другом, часто запрошуючи його до замку Едодзе для неформальних бесід.

Незабаром Такуан оселився на території замку, де спілкувався з учителем фехтування сьоґуна Ягю Муненорі Тадзіма-но-камі, для якого і написав свій найвідоміший трактат про мистецтво меча «Таємне писання про непохитну мудрість».

Для того, щоб утримати Такуана в Едо, Іеміцу вирішив побудувати для нього храм і призначити керуючим усіма буддійськими храмами. Але Такуан, який усе життя виступав за незалежність буддизму від політичної влади, відмовився від посади, назвавши дияволом священика, на якого раніше була покладена ця місія.

Ягю Тадзіма-но-камі запропонував сьоґунові компроміс: Такуан житиме в Едо в невеликому храмі, не маючи жодного відношення до політики. У 1638 році під час урочистої чайної церемонії в замку Едодзе Іеміцу оголосив, що «наказує своїм зодчим звести для Такуана храм у місцевості Шінагава і дарує храму прилегле до нього рисове поле». Напевно, він не розумів, що для Такуана храмом був всесвіт, і, звичайно, до цієї пропозиції він теж залишився байдужим.

Поки будувався храм, Такуан вирушив до Кіото, щоб відзначити тридцять третю річницю смерті вчителя Коке Дзендзі, де відвідав сім'ю колишнього імператора Гомідзуно. На його прохання він виступив у палаці з лекцією про буддизм. Щоб підготуватися до неї, Такуан на місяць пішов у будиночок, який колишній імператор збудував для Іссі. У призначений день вельможні придворні та священники зібралися на лекцію, яка стала визначною подією. Колишній імператор вручив Такуанові пам'ятні подарунки і заявив про своє рішення надати йому титул кокусу. Такуан чемно відмовився, запропонувавши надати цей титул новому настоятелю Дайтокудзі, ченцеві на ім'я Тецуо.

Імператор прийняв цю пропозицію. Незважаючи на прохання колишнього імператора і сьоґуна Іеміцу, Такуан також не призначив свого наступника в дзен, сказавши: «Я не зміг передати Дхарму в епоху великої смути тридцять років тому. З того часу я не думаю про наступників. Мій дзен завжди залишиться моїм дзен».

У 1639 році будівництво в місцевості Шінагава було завершено, новий храм названо Банседзан Токайдзі. Неподалік Іеміцу розквартував три тисячі своїх вірних воїнів, які повинні були вдень і вночі охороняти Токайдзі та стежити за тим, щоб Такуан не залишав Едо. Люди називали це військо «стражниками Такуана».

Коли Такуан оселився в храмі Токайдзі, потік відвідувачів був нескінченний. Часто його викликали в Едодзе, іноді в гості приїжджав сам сьоґун. Життя в Едо було доволі суєтним, і лише одна подія зробила Такуана по-справжньому щасливим. У 1641 році з доброї волі сьоґуна храму Дайтокудзі було повернено всі його привілеї. «Для смиренного ченця немає нічого втішніше цієї доброї звістки. Тепер я можу спокійно померти», – написав Такуан в одному зі своїх листів.

У 1644 році йому дозволили з'їздити на батьківщину, в провінцію Тадзіма, де він провів сім років. Дорогою Такуан відвідав храм Дайтокудзі та колишнього імператора Гомідзуно. Потім оселився на самоті в храмі Нансюдзі в Осаці. Після бурхливого часу в Едо це було для нього великою радістю. Але «турбота» сьоґуна давалася взнаки і тут. За наказом Іеміцу житло Такуана було перебудовано, а неподалік нього з'явився будиночок охоронців. Коли термін, відведений для перебування в провінції сплив, сьоґун повідомив про це свого вчителя ввічливим листом. Такуан повернувся до Едо. Через рік після цього, так і не побачивши більше провінції Тадзіма, він занедужав і невдовзі помер у храмі Токайдзі, де його поховали. Перед смертю замість традиційного вірша Такуан підсумував своє життя, зобразивши лише один ієрогліф – 꿈 («юме») – сон.


Джерело:

Цунетомо, Ямамото. Хагакуре. Приховане в листі. Книга самурая [Текст] / Я. Цунетомо. – Київ: Арій, 2015. – 224 с. – (Антологія мудрості). «Книги самурая».

Також матеріал спирається на фактографію «Книги самурая» авторства Міямото Мусаші та Такуана Сохо.

Фото: https://www.destimap.com/index.php?act=attraction&a=Togo_ji-Temple%2C-Fuchu%2C-Japan


Дмитро Масько, 
керівник Товариства японської культури «Fudoshinkan»,
Олена Ємельянова, 
завідувачка сектору соціокультурних проєктів 
та зовнішніх зв'язків



 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  



 

четвер, 23 червня 2022 р.

Що читають бібліотекарі. Нові надходження завдяки Українському інституту книги

Шарр'єр, Анрі. Метелик [Текст] : розповідь, переказана Жаном-П'єром Кастельно / А. Шарр'єр ; пер. з фр. З. Борисюк. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2020. – 576 с.


«Метелик» – автобіографічний роман французького письменника Анрі Шарр'єра. Молодого, двадцятип'ятирічного злочинця, крадія і авантюриста 1933 року засудили, за підтасованими прокурором доказами, на довічну каторгу за злочин, якого він не здійснював. Метелик не збирається миритися зі своїм становищем. Жага помсти спонукає його до планування втечі вже на початку перебування у в'язниці.

Усіх засуджених морем переправляють до Французської Гвіани (острови біля Південної Америки), де вони перебувають в колонії в нелюдських умовах. Спекотний вологий клімат, комахи-паразити, тяжка праця, жорстокі тюремники. 

Тринадцять років, проведених на островах, були досить насиченими різними подіями та пригодами. За цей час Метелик зумів заслужити авторитет як серед засуджених, так і серед тюремників і адміністрації колонії. При плануванні втечі у нього завжди знаходились компаньйони, які йому допомагали або тікали разом з ним. Де він тільки не побував! На острові прокажених, у поселенні індіанців (де жив із двома дружинами), в колумбійській в'язниці тощо. Коли втікачів ловили, їх чекало жорстоке покарання у дисциплінарній в'язниці в нелюдських умовах. Тільки завдяки друзям Метеликові вдалося вижити. 

Велика жага свободи, бажання зійти зі «шляху занепаду» приводять до того, що Метелику таки вдається втекти із найжахливішого острова Диявола. На плоту, зробленому з кокосових горіхів, він потрапляє до Венесуели, країни, яка прихистила його на довгі роки. 

У 1969 році Анрі Шарр'єр повертається до Франції і привозить із собою тринадцять зошитів, де описав своє життя на колоніальних островах, численні втечі та інші історії. Книгу було надруковано, вона розійшлася мільйонними тиражами і викликала широкий резонанс у суспільстві. Через деякий час в'язниця на островах припинила своє існування.


Тетяна Сподинець, головна бібліотекарка відділу комплектування



 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  




 

середа, 22 червня 2022 р.

«Українське вікно до японської душі»

Сновидіння Такуана Сохо


У нас ніколи не буде неприємностей, якщо ми вважатимемо, що прийшли у цей світ як гості...
Такуан Сохо
«Листи майстра дзен майстру фехтування»


Одна з найвідоміших особистостей свого часу, що отримала за життя від імператора титули високошанованого (дзендзі) і преподобного (кокуса) ченця. Художник, садівник, майстер чайної церемонії, поет, каліграф і, зараз напевно здивуєтесь, але так – автор популярного дотепер рецепту квашеної капусти.

Байдужий до багатства та влади, для якого чашка рису на день для життя абсолютна достатність. Спеціально для нього сьогун особисто проводив чайну церемонію, демонструючи багату колекцію старовинних приладів. Честь для буддійського ченця небувала, знайома історії лише раз.

Він відмовлявся від безлічі статусних пропозицій, вважаючи, що його дзен завжди всередині і це – головне. Його освіченість і знання не завжди робили його зрозумілим для оточення, а він максимально прагнув спілкування і, врешті-решт, став необхідним і зрозумілим не тільки сучасникам, але і наступним поколінням.

У заповіті він просив не писати його біографії та не публікувати його творів. Просимо вибачення у високоповажного Сохо Такуана, за те, що перше його прохання частково порушимо. Не втрималися. Ну, дуже цікаво. 

Уже у десятирічному віці Сохо став ченцем і отримав ім'я Сюн-о. Народився він у сім'ї самурая, а знайомство з дзенським ченцем Кісеном Осьо, який славився своєю ексцентричністю, дозволило йому отримати несподівані відповіді на несподівані запитання і поставити безліч своїх – «за межами розуму». Незабаром обдарований і допитливий юнак став учнем Кісена Осьо, отримавши при цьому ім'я Сюкі, й залишив храм Дедосю. До речі, тут свого часу навчався і Кісен, прославившись своїми успіхами у вивченні конфуціанства та китайської літератури.

Коли Сюкі виповнилося дев'ятнадцять, улюблений майстер помер. Незабаром чернець Тохо Осе з храму Дайтокудзі, вражений талантами та пізнаннями Сюкі, взяв його з собою в Кіото, представивши найвідомішому ченцеві Сюн-оку Кокусі. Коли Сюкі став учнем Сюн-Оку, майстер дав йому ім'я Сохо. Сім років Сохо провів у храмі Дайтокудзі, заглиблюючись у дзен.

Це був час стрімких змін у політичному житті Японії, в умах і душах мешканців країни у тому числі. Незабаром Сохо вирішив покинути свого вчителя і піти з Кіото. У Дайтокудзі він більше не бачив справжнього духу, який був традицією храму з часів легендарного Іккю. Сохо присвятив себе мандрівкам, продовживши вивчення дзен, практикуючи медитацію, збираючи милостиню та переписуючи книги. Саме таким чином він заробляв на їжу. Йому неодноразово пропонували стати настоятелем одного з храмів у Кіото, але кожного разу  він відкидав ці пропозиції, відчуваючи, що всі таємниці просвітлення ще не збагнув, а досконалість десь поруч.

Сохо був упевнений, що наблизитися до цього «поруч» йому допоможе Коке Дзендзі, який жив на самоті на території храму Нансюдзі в Осаці. Вони навчалися разом у одного майстра у храмі Дайтокудзі. І ще тоді Сохо був вражений тим, як наполегливо Коке прагнув просвітління. Особливо вразив його спеціальний пристрій з мотузок, зроблений Коке власноруч. Пристосування будило його щоразу, коли він засинав під час дзадзен («сидячої» медитації). Проте, Коке Дзендзі спілкуватися з Сохо відразу не захотів і тоді наш герой познайомився з вченим-ченцем Бунсеєм і прожив у нього три роки. За цей час він навчився буддійської філософії, конфуціанства та поезії, продовжив знайомство з китайськими класиками та практикував свої літературні здібності. 

У 1603 році Сохо нарешті вдалося стати учнем Коке Дзендзі – просвітленого майстра, схожого на Бодхідхарму. Вони сперечалися вдень і вночі та, зрештою, в 1604 році, у віці тридцяти двох років, Сохо отримав інка (свідоцтво про просвітлення), ставши духовним спадкоємцем Коке Дзендзі і отримавши буддійське ім'я Такуан, а згодом уже став відомий як Такуан Сохо («Такуан» – прізвище, «Сохо» – ім'я; яп. 沢庵宗彭).

Через два роки Коке Дзендзі пішов у Нірвану, а наступного року Такуана призначили настоятелем храму Нансюдзі в Осаці. Слава про нього поширилася далеко за межі міста.

 У Японії тоді було лише два храми – Дайтокудзі та Месіндзі, які користувалися особливим заступництвом імператора. У березні 1608 року імператор Гоесэй указом призначив Такуана сто п'ятдесят третім настоятелем храму Дайтокудзі. Для простого ченця у тридцять сім – це було небаченою честю. Незабаром Такуан відмовився від нової посади і, довіривши римам думки про те, що є мандрівним ченцем і не може жити в столиці, як у «золотій клітці», вирушив у подорож.

Він спілкувався з людьми, займався письменством, відновленням кількох дзенських храмів. У 1628-му Такуан і ще п'ятнадцять священників були позбавлені звань і заслані на північ Японії за участь у «виступі пурпурних мантій» (ченцям Дайтокудзі та Месіндзі було дозволено носити пурпурні мантії). Однак, повага до Сохо була настільки великою, що йому дозволили оселитися в маєтку дайме провінції Камінояма (зараз це провінція Ямагара), де він прожив три роки. І тут він не припиняв спілкування з людьми, які тяглися та зверталися до нього з усіх куточків країни.

Натхненні вивченням дзен під керівництвом Такуана, його послідовники Ёсіро-но-камі та Мацумото Садаєсі незабаром заснували школу Дзітокукі-рю поєдинку на списах та школу Іссі-рю поєдинку на мечах.

Крім того, живучи у замку Камінояма, Такуан заклав на його території парк. До цього ж часу належить і його есе про мистецтво створення парків у стилі дзен.


Далі буде.

Джерело:

Цунетомо, Ямамото. Хагакуре. Приховане в листі. Книга самурая [Текст] / Я. Цунетомо. – Київ: Арій, 2015. – 224 с. – (Антологія мудрості). «Книги самурая».

Також матеріал спирається на фактографію «Книги самурая» авторства Міямото Мусаші та Такуана Сохо.

Фото: https://twitter.com/samuraiarchives/status/1095340603267637249


Дмитро Масько, 
керівник Товариства японської культури «Fudoshinkan»,
Олена Ємельянова, 
завідувачка сектору соціокультурних проєктів 
та зовнішніх зв'язків ДОУНБ



 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  


 




вівторок, 21 червня 2022 р.

На долоні історії

Львів. Місто натхнення та любові (продовження)


«Апостол» Івана Федорова 

Львів – місто великих імен і великих звершень, згадуючи його історію, не раз можна сказати: перший і вперше. 

15 лютого 1574 року у Львові виходить справжній шедевр друкарської справи, що мав величезний вплив на Україну. Мова про першу в Україні друковану книжку «Апостол», видану Іваном Федоровим. 

Вона є чорно-червоною і має 300 сторінок. Тираж на ті часи завеликий 1200 примірників, видання розходиться по всій Русі. Допомогу на це видання Федоров отримує від незаможних людей, у тому числі від представників духовенства. Львів'яни безкоштовно надають Федорову житло та позичають багато грошей. Саме у славетному місті Лева, а не у Москві, за кордоном, допомогли Федорову у його видавничій справі. 

Він наближає правопис до загальноприйнятого в Україні, істотно доповнюючи вступну частину та збагачуючи орнаментику, а головне, – наприкінці книги замість офіційної післямови дає опис «як відбулася друкарня сія», що є мемуарно-публіцистичним твором, у якому друкар оповідає про вірність високому покликанню служити людям і церкві. Має він і друкарську марку: герб Львова плюс особистий герб першого друкаря.

Львів для Федорова дійсно стає богоспасенним містом. Федоров, або Федорόвич так він підписує свої видання. Також він є автором навчального посібника із граматики старослов’янської мови, що є найстарішим друкованим підручником у Східній Європі.

Невдовзі він залишає Львів, займаючись, окрім книговидавництва, розробкою та виготовленням зброї, зокрема, гармат. А помирає він саме у передмісті Львова. «Друкар книг перед тим не бачених», – називають його нащадки. Його ховають на цвинтарі Онуфрієвського монастиря, який невдовзі стає Музеєм Давньої Української книги.

Існує декілька припущень, про те, збереглося його поховання, чи ні. «Як апостол хвалиться горем, горе спричиняє терпіння, терпіння надію, а надія не обмане», – слова великої людини. 

Девіз міста – «Леополіс завжди вірний». До 1939 року Львів вважали своїм містом українці, поляки, вірмени і євреї. Вони розглядали Львів як центр свого громадського та мистецького життя. Звісно, ми згадуємо роки Другої світової та імена тих, хто загинув, відстоюючи славетні імена своєї нації. Фонди ДОУНБ містять декілька видань з цієї теми, зокрема книгу «Лемберг. Львов. Львів. Фатальне місто», перекладену з нідерландської мови, де свідчення дев'яти письменників, які дають яскраву страшну та повну картину того, що саме відбувалося у Львові у часи фашистської окупації. 

В іншому виданні, авторства Євгена Наконечного «Шоа» у Львові» читаємо: «Загибель східноєвропейського єврейства у роки Другої світової війни в українському словнику часто неточно означають грецьким терміном «голокост». На івриті це зветься коротко – «шоа», що українською мовою перекладається як «катастрофа» і розуміємо чому саме присвячена ця книга. 

Ось такі рядки залишив уродженець Львова польській поет і есеїст Адам Загаєвський про рідне місто, яке розкинулось усюди:


Їхати до Льва. З котрого двірця їхати

До Львова, якщо не вві сні, вдосвіта,

Коли на валізках роса і родяться власне

Експреси і торпеди. Зненацька виїхати до

Львова, серед ночі, вдень, у вересні

Чи в березні. Якщо Львів існує, під 

пологами кордонів і не тільки в моєму новому пашпорті…


Далі буде.


Джерела:

Бескид Юліян. Український академічний дім у Львові: Кузня українського мозку й характеру. –Торонто: На сторожі, 1962. – 79 с.

Гінріхс Я.П. Lemberg – Lwow – Львів: фатальне місто / Я.П. Гінріхс; пер. з нідерл. Я. Довгополий. – К.: Вид-во Жупанського, 2010. – 144 с.

Гуркіна, Світлана Валеріївна. Греко-католицьке духовенство Львівської Архиєпархії в умовах переслідування радянською владою (1944–1950 рр.): Автореферат /Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. –Львів, 2012. – 20 с.

Жулинський, Микола Григорович. Він знав, «як много важить слово...». – К.: Просвіта, 2008. –136 с. 

Iсаєвич, Ярослав. Україна давня i нова. Народ, релiгiя,культура. – Львiв, 1996. – 330 с.

Качор, Ігор. Марево давнього Львова. – Львів: Апріорі, 2009. – 164 с.  

Книш, Зиновій. Справа східніх торгів у Львові. – Торонто: Срібна сурма, 1965. – 206 с.

Лучшие города Украины: Киев, Днепропетровск, Одесса, Чернигов, Полтава, Харьков, Каменец-Подольский, Севастополь, Львов. – М.: Эксмо, 2012. – 427 с.

Львівський історичний музей: Путівник. – Львів: Каменяр, 1976. – 247 с.

Мельник, Ігор. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми й кам'яниці. – Львів: Апріорі, 2011. – 320 с.

Мельник, Ігор Володимирович. Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. – Львів: Апріорі, 2010. – 288 с.

Мельник Б.В. Вулицями старовинного Львова. – Львів: Світ, 2001. – 271 с.

Міляєва, Людмила Семенівна.  Стінопис Потелича: визвольна боротьба українського народу в мистецтві XVII ст. – К.: Мистецтво, 1969. – 247 с.

Наконечний, Євген. «ШОА» у Львові: Спогади. – Львів: Нан України – Наукова бібліотека ім. В. Стефаника, 2004. – 304 с.

Николишин, Юрій Ігорович. Усе про Карпати. – Львів: Апріорі, 2012. – 116 с.

Пасіцька, Оксана Ігорівна. Українське робітництво Львова у 20–30 рр. ХХ ст.: автореферат. –Львів, 2011. – 20 с.

Перший напад Росiї на Львiв (1914): В 40-лiття контр-нападу українцiв на Петербург (25.II.1917– 25.II.1957). – Ню Йорк, 1957. – 104 с.

Українські часописи Львова.1848–1939: Історико-бібліографічне дослідження. У 3-х т. / М.В. Галушко. – Львів: Світ, 2001. – Т. 1: 1848–1900. – 744 с.

Українські часописи Львова 1848–1939. – Львів: Світ. Т. 3 (1920–1939). Кн. 2: 1929–1939. – 2003. – 926 с. 

Шах, Степан. Львів – місто моєї молодости (Спомин, присвячений Тіням забутих Львов'ян). –Мюнхен: Християнський Голос, 1955.

Шах, Степан.  Львів – місто моєї молодости. Ч. III "Цісарсько-Королівська Академічна гімназія". – Мюнхен: Християнський голос, 1956. – 362 с.

Степан Васильович Щурат: Бібліограф. покажчик. – Львів, 1988. – 39 с.




 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут