На долоні історії

Улас Самчук. Гомер української прози» (Закінчення)

Про свій рід і своє життя Улас Самчук розповів у книгах спогадів «На білому коні» та «На коні вороному», як й в інших книгах мемуарного характеру — «П'ять по дванадцятій» (1954), «Планета Ді-Пі» та романі-хроніці «Чого не гоїть огонь». Цими книгами Улас Самчук здобув собі в літературі місце талановитого письменника-мемуариста. «Мої спогади розсипані по світі, але їх концентрація все ще у Дермані»,— писав уже зрілий автор.

До кінця життя письменник  працював над проблемним романом «Ost». Роман був висунутий співробітниками російського емігрантського журналу «Современник», з яким активно співпрацював Улас Самчук, на Нобелівську премію, до речі як і вищезгадана  «Волинь». Одержати цю премію Самчук не міг, оскільки положенням про премію вимагається, щоб письменник жив зі своїм народом, на рідній землі, у своїй державі.

Лідія Рибенко у вірші "Уласові Самчуку" згодом  напише:

«Віншують нобелістів королі, 

у троннім залі - урочисті речі, 

та не тобі. У тебе - хрест предтечі 

лауреатів вільної землі».

Також слід зазначити, що по війні Улас Олексійович зорганізував волинське земляцтво в Канаді, і з нього постали дні поважні, відомі в українській діаспорі інституції — Інститут дослідів Волині та Товариство «Волинь» у Вінніпезі, відомі у світі своїми унікальними художніми та науково-історичними виданнями.

«Певен, Улас Самчук думками, почуттями, творчістю до кінця днів своїх земних залишався в просторі предків і в просторі української мови, бо ця колосальна духовна гравітація тримала його на орбіті національного обов'язку, який зобов'язував письменника образно відтворити драматизм і трагізм відходу української людини на інші простори планети Земля», - писав про письменника Микола Жулинський.

Феномен літератора й публіциста Уласа Самчука досі загадковий. Адже, по суті, жодного вищого навчального закладу він так і не зміг закінчити. Але його розуму, мисленню, знанню світової літератури можуть позаздрити навіть випускники Сорбонни та Американських університетів. Кожну науку Улас Самчук опановував без вчителів, самотужки. «На мою думку, людина є коваль своєї долі, писав він. -  Шукати, боротися, змагатися, удосконалювати! Шукати, «куди тече та річка»…». Він володів бездоганно німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами. Його жоден вуз не вчив "на письменника" і "на журналіста", але він досяг впродовж свого нелегкого й довгого творчого життя вершин світового письменства та публіцистики. "З його талантом він міг стати дуже легко письменником, не менш великим, німецьким, чеським, польським чи навіть українським з чужою тематикою. Але він лишився вірним народові й землі, звідки взяв своє фізичне, духовне й національне коріння. Всі його твори написані українською мовою, всі мають українську тематику".  

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

На долоні історії

Улас Самчук. Гомер української прози» (Продовження) 

Після переїзду, основна частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Планета Ді-Пі» (1979).

У 1980 році вийшов останній з розпочатих і вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської української еміграції.

      Роман «Втеча від себе» (остання частина трилогії «Ост»), у якому герой  Іван Мороз знаходить свою другу домівку — канадську, виходить у 1982 р. 

      Пормирає письменник у Торонто 9 липня 1987р.

Одним з найкращих творів Самчука, по праву, вважають повість «Марія» — про страшні метаморфози людського буття в умовах   більшовицької тоталітарної системи. Жах цієї трагедії подається крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. З огляду на похилий вік головної героїні, ця трагедія, може, і не виглядала б такою вражаючою, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіткіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна. Несхитна в моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.

Найвідомішим твором письменника є трилогія «Волинь». «...Я ставив і зараз ставлю,— писав Самчук,— собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». Чи не найповніше конкретизує це завдання саме «Волинь» — розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти, а потім юнака Володьки Довбенка (в образі якого яскраво простежуються автобіографічні мотиви) крізь війни, революції до себе самого. Але попри все це особисті образи повісті розширюються до загальнонаціональних і загальнолюдських масштабів. 

Україна постає на сторінках «Волині»,  державою у пошуках духовного ресурсу. Самчук виступає проти того, щоб хліборобська душа не мала умов для повноцінного самовияву і де слово «хазяїн» є лише синонімом сили. Зміст трилогії цим далеко не вичерпується, про що свідчать назви окремих її частин: «Куди тече та річка» (1928—1933), «Війна і революція» (1929—1938), «Батько і син» (1935—1937), кожну з яких можна вважати своєрідною сходинкою до остаточної і художньо доказової переконаності автора в спромозі українського селянина закласти своєю працею і Духом фундамент рідної держави.

Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук, "У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами".

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

На долоні історії

Улас Самчук. Гомер української прози (Продовження) 

У 1937 році була створена Культурна референтура Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом  Ольжичем. «Ми з ним були протилежно різні.  – писав Самчук  про Ольжича.  Його  вчинки завжди мотивував тільки поклик серця. Анатомія моєї духовності мала одну голову і одне серце, при тому їх головний штаб завжди знаходився в посудині черепу, якому вони були підпорядковані. Одначе,  з Ольжичем ми ніколи не розходилися в поглядах і ніколи не сперечалися. І між усіма моїми близькими  колегами пера, тільки з ним ми були на ти».

Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук.

  У 1938—-1939 роках письменник їздив Закарпаттям, агітуючи за проголошення незалежності Карпатської України, він відвідав з виступами десятки українських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій. У той час він  посідав місце референта пропаганди УНО (українське національне об'єднання) в Хусті, будучи одночасно «звітодавцем командування Карпатської Січі» до нью-йоркської «Свободи» і паризького «Українського слова». Багато міст з виступами протягом 1940-1941 років він об'їздив у Чехії, Німеччині, Польщі .

У 1941 —1942  роках Самчук редагував газету «Волинь». У своїх мемуарах він так згадував про цей період: «Поява «Волині» викликала сенсацію, її дванадцять тисяч початкового тиражу виявилися разюче малим числом.ЇЇ не купували, а розхапували… І головне ми мали в руках важливий, справді живий і справді чинний орган друку, безпосередній контакт з найширшими масами, які горіли бажанням почути від нас слово. Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сірої пропаганди, нещирої патетики. І раптом, щось інше, безпосереднє, щире, колоритне. Все що ми писали – писали від глибини серця і глибини потреби, і читач це одразу відчував».

Згодом Самчук  працював у Німецькому пресовому бюро. У березні 1942 року вихід газети було заборонено, а Самчук заарештований,  німецькою владою за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного для окупантів самостійницького характеру. Проте незабаром Самчука випустили. 

Тут  слід згадати допомогу Германа Блюме, з яким він познайомився під час свого навчання в Бреславському університеті (нині Вроцлавському, у Польщі). Той спонсорував, в ті часи, його навчання, а  мати Германа навчила його німецькій мові. Пізніше Самчук зустрів Блюме, коли він вже очолював цивільну поліцію рейхскомісаріату України, і за його клопотанням в 1942 р. Самчука  було звільнено з-під арешту.

У 1943 році письменник повертається до Львова, але наступного року знову опиняється в Німеччині, рятуючись від радянської влади. Тут він  долучається до  роботи, присвяченій згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду Мистецького Українського Руху МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945 р. 

До того часу належить запис у його щоденнику  від 1 серпня 1945 року. «Маю сорок років життя. Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, п’ятнадцять років вигнання, чотирнадцять - миру. Польська, німецька, мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріату Україна, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори, Муссоліні, Гітлер, Сталін, Голод 1932-33, концентраційні табори...". Його життя й справді вмістило великий пласт всесвітньої історії.

1944 —1987 роки — період «другої еміграції» письменника. 

У 1946 р. під час перебування Самчука в таборах для переміщених осіб виходить друком його повість «Юність Василя Шеремета». У 1948 р. він переїздить до Канадського Торонто.  

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

На долоні історії

Улас Самчук. "Гомер української прози" (Частина 2)

Навчаючись у Кременецькій гімназії, Самчук редагував рукописні журнали «Юнацтво» і «Хвиля». Він був головою літературного гуртка «Юнацтво», яке саме й видавало однойменний журнал. Тут Улас почав писати малі оповідання, романи, вірші та публіцистичні твори. 

У 1922 році у журналі «Юнацтво» Самчук помістив вірш «Не любити не можу свою я Україну...». У 1923 році він вступив до кременецької організації «Просвіта». Наступного 'року зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка скінчилась ув'язненням до польської в'язниці (причина нелегального подолання кордону пояснювалась дуже просто: Улас хотів «стати письменником», а це, на думку 19-річного Самчука, могло зреалізуватись тільки у  Києві). 

У 1926 у с. Дермані Самчук організував школу «українського національного танку», кваліфікацію для чого отримав перед тим на курсах митця народного танцю Василя Авраменка. Була й така сторінка у житті Самчука, хореографічна. 

У 1926 р. у варшавському журналі'«Наша бесіда» Улас Самчук опублікував перше оповідання «На старих стежках». За політичними мотивами він залишив Польщу  переїхав до Німеччини. 

      Але в передвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище, тому згодом він; переїжджає до Праги. 

Прага привела Самчука у велику літературу і велику політику; В 20- 30-х роках,  а протягом- 1929—1931 років Самчук навчався в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті в Празі. 

«Саме  у Бреславі в  моєму всесвіті появилась туманність, з якої поволі вилоньовались контури майбутньої "Волині». « У Празі я визрів як письменник, тут формувалися мої ілюзії, мої фата-моргани, мої суперечності. Тут пізнав певне число людей моєї мови, з якими судилося ділити долю і недолю мого життя...»

      У 1931—1935 pp. у нелегальних революційно-пропагандистських журналах - Української військової організації - ОУН «Сурма» і «Український націоналіст» Самчук помістив 25 політичних «фейлетонів», частина яких була у 1932 році видана пропагандистським відділом Української Військової Організації (УВО -  бойовий підрозділ ОУН організації українських націоналістів, що виникла у Відні у 1929 році ). Фейлетони вийшли окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка.

Тридцяті роки стали періодом найбільшого творчого натхнення Самчука, в цей час він пише самі значні свої романи. У 1932 р. написаний роман «Кулак»-, перша частина трилогії' «Волинь» («Куди тече та річка»), наступного року повість «Марія» — твір, що висвітлює події страшного голодомору в Україні в1 1932—1933 роках. У 1936 р. Самчук видає збірку ранніх оповідань «Віднайдений рай» і роман «Гори - говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність.

Ось цитата з цього оповідання, дивіться якої любові до  України вона сповнена, Самчук сприймає гори як одухотворену натуру: "Гори. Що є на світі краще від наших могутніх, веселих гір. Так, веселих. У горах немає смутку. Гори багаті чарами краси, дивовижністю будови й невичерпністю стилю. Все тут на місці й необхідне. Все так є, як повинно бути. Але гори завжди наївні. Ці потужні, незграбні велетні даються легко на обман. Приходять дикі шахраї та зловживають їх невинною довірливістю".

(Далі буде)

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Замовити книги можна тут

На долоні історії

Улас Самчук. «Гомер української прози» 

Таким як Самчук, кому доля накреслила стати "одним з найбільших українських письменників XX століття", з раннього  дитинства  було закрито дорогу "...в широкий світ, до високої освіти і вершинних здобутків європейської цивілізації. І треба було або змиритися із приреченістю долі, або ж кинути їй виклик, порвати з рідним середовищем і йти до того широкого світу, шукати в ньому себе. Улас Самчук вибрав друге. І саме цей вибір уможливив його шанс стати європейським письменником з українським корінням". 

Літературознавці і сучасники неодноразово наголошували на своєрідному парадоксі, який являє собою життєва і творча доля письменника : він завжди був у центрі подій літературного, громадського, політичного життя, завжди був "при ділі", проте рівно завжди почувався, іншим, чужим де б то чи з ким то не було, в якій бі державі він не опинявся. Він пристрасно та  органічно ненавидів  радянську владу, яка платила йому тією ж монетою. Навіть даровані долею жінки не отримали від нього того, що чекали - світової слави і банківського рахунку. Не мав він і дітей.

Він мав величезний талант і величезний обов’язок на якому сам і наголошував.  „Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом. Бог вложив в мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного”  - і саме це є головною характеристикою для Гомера української прози. Гомера не тому, що він писав багато, а тому, що в його творах епічність тем, характерів, почуттів. Епічність життя, кожна хвилина якого була пов’язана для Самчука з Україною, навіть коли він був на чужині.

Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків, — як на той час, заможних селян.      Батько Уласа мав від двох шлюбів п'ятеро дітей. Улас був середнім. 

Село  було відоме православним монастирем, збудованим князями Острозькими. З ним пов'язана діяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького. «Князь Святослав наділяв монастир багатьма дарунками і сам розміряв своїм варяжським поясом фундаменти Успенського собору.  Тут також жив, працював  і був похований великий літописець Нестор» - згадував у своїх мемуарах Самчук. 

По суті, світогляд майбутнього визначного письменника формували як родина, так і довкілля: «… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами.  Це слово глибоко увійшло в мою плоть і мою кров.  - так згадував Самчук про місто де він народився.

  У 1913р. сім'я у пошуках землі переїхала в Тилявці Кременецького повіту, де хлопець розпочав своє навчання. Цікаво, що ані цієї початкової школи, ані початкової у Дермані, ані української гімназії в Крем'янці, ані вищих шкіл — Бреславльського та Українського вільного в Празі університетів — він уповні так і не скінчив: у перших двох випадках завадили Перша світова війна й польська окупація, потім — арешт і мобілізація до польського війська, згодом — активна  літературна діяльність.

У своїх споминах Улас Самчук мотивує свій життєвий вибір писати так: "Головне, моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письменником. ... Десь з сімнадцятим роком мого життя посіла мене ця пропасниця, з якою я просто не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: "От буде босяк - ледащо, не здібне навіть до хазяйства". ... Жадоба світу, знання, слави у селі, "на краю світу"... Що за дика примха! Мене рвало на куски бажання вирватися звідсіль, отрясти порох взуття і відійти на другий "край світу". 

Рішучість, ризик, наполегливість, витримка - це ті головні якості, завдяки яким Улас Самчук йшов без оглядки до своєї заповітної мети. Як письменника і громадянина його сформували два світи, дві культури, дві традиції - Схід і Захід, Україна і Європа.

(Далі буде).

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

Замовити книги можна тут