Територія особистості

Галина Вдовиченко. Свій голос
(завершення)

Вона розповідає про себе легко, просто та щиро. І це завжди чіпляє, немов камертонний відгук. Одного разу їй зателефонував незнайомий і попросив про зустріч. Йшлося про те, що вони родиною хочуть видати книжку про його маму до річниці смерті. «Книжка інтимна, для родини та друзів, зі спогадами та фотографіями. Ось макет, уже все готово. А прохання полягає в тому, щоб я просто прочитала, і якщо... зачепить – написала кілька речень для неї. А якщо ні, то й не писати, а просто знати, що ця жінка, Людмила Москаленко, мала всі мої книжки, розказувала про них синові, але він жодної з них не прочитав, просто слухав мамині розповіді, а тепер хоче, щоб я про це знала.

Коли прочитала цю книжку, то зрозуміла, що десь поруч була жінка, яка могла би бути моєю подругою – так багато спільного в нас було. Ми з товаришками таких називаємо "наша людина". І я написала те, що відчула. А за місяць Людмилин син привіз мені цю книжку, найдивовижнішу з усіх у моїй домашній бібліотеці».

Коли починає працювати частіше за все нічого про новий роман говорити не хоче, згадуючи гемінгвеївського Старого зі своєю рибою: "не відомо, хто вийде переможцем і чи взагалі тут доречне це слово".

Буває пишеться як вперше й дуже дивним методом, бо бачить увесь роман одночасно,  може писати будь яку главу. Загалом  задумів для романів в неї на два життя.

Волонтером себе не вважає, а їх помічницею з 2014. Допомагає донатами, власним часом, речами. Дуже радіє, коли  вдається акумулювати зусилля і зробити щось справді корисне.

«Хіба те, що я роблю для бібліотек, є волонтерством. У Німеччині – все трохи інакше, ніж вдома, в Україні. Минулого року я була в кількох бібліотеках Німеччини на запрошення Гьоте-Інституту і Українського Інституту Книги. А цього року роблю це сама, бо переконалася, як це важливо всюди, де є діти з України.

Одного разу ми прийшли з чоловіком в німецьку міську бібліотеку Ідштайна (ми то тут, то в Україні, у Львові; живемо на дві країни, на два доми). І я запитала, які є книжки українською. Жодної! А українська громада у місті і околицях є. Якщо це ніхто ще не зробив – зроби сама. Почни. Знайшлися люди, які підтримали цю ідею. Один з них – генеральний консул Україні у Франкфурті Вадим Костюк. Він поділився книжками, які українські видавці залишають консульству після закінчення роботи на Франкфуртському книжковому ярмарку. Я зібрала свої книжки, які мала з собою. І це був перший внесок, ми відкрили український відділ у бібліотеці... Активістки з української громади сусіднього містечка теж хочуть відкрити український відділ у місцевій бібліотеці, я вже сказала, що допоможу... зустрічі з дітьми ...проводжу і наживо, і онлайн. ...У ці особливі хвилини такий обмін теплом відбувається, що наповнює енергією усіх учасників».

Галина Вдовиченко в завершенні «Території особистості».

Олена Ємельянова

 

«– Як знайти слова, щоб промовляти у своїх текстах до українців у різних куточках країни?
– Не знаю, чи це мають бути якісь особливі слова. Важливо просто говорити від душі, з любов’ю та емпатією до людей. Саме книжки є одним із чинників, які об’єднують Україну. Коли, скажімо, діти зі сходу і заходу, центру, півночі й півдня люблять одні й ті самі книжки, читають їх і перечитують – тоді і створюється певне коло єднання, формується ідентичність, відчуття приналежності до великої спільноти, яка має свою літературу. От тільки б був до тих книжок однаковий доступ усюди, щоб працювали книгарні, а бібліотеки мали відповідне поповнення в усіх куточках України».

«– Як Ви почали писати, що стало поштовхом викласти свої думки на папері?
– Виникла врешті-решт потреба писати "своє", "інше", тобто зовсім не те і не так, як до газети. І відкладати набридло "до кращих часів". Яких? Коли? Найкращий час почати – зараз. Купила ноутбук, і набрала на клавіатурі перше речення. Через рік і чотири місяці закінчила перший роман. Писала ранками до роботи, вечорами після роботи. У вихідні, під час відпустки. Дуже важливо зробити перший крок, навіть коли за щоденною роботою, здавалося б, немає часу ні на жодну іншу роботу. А писання – це важка робота, бажана і виснажлива водночас. Мій потяг тоді вже рушив, я могла спізнитись на нього, але встигла застрибнути в останній вагон. Таке було враження. Варто було зробити певне надзусилля. І сталося диво – звідкись додався мені час на писання, і сил прибуло, ідеї посипалися як з мішку.
Тільки недавно я подумала про те, що, можливо, саме так і мало скластися. Я дозріла до писання роману, і все сталося вчасно, не зарано і не запізно. Ще й у першого роману склалася щаслива доля. Це був 2008 рік. Він  отримав спецвідзнаку літературного конкурсу "Коронація слова". Відтоді роман "Пів’яблука" виходить весь час, новими накладами, вже у третьому видавництві. Тепер – у Видавництві Старого Лева, з яким я співпрацюю вже кілька років. Книжка в Україні може жити довго, як показує досвід, а не лише кілька місяців після виходу в світ».

«– Якщо уявити, що ви можете запросити на каву будь-якого письменника, незалежно від країни й часу в які він жив, хто б склав вам компанію?
– Навіть не треба довго думати – своїх улюблених авторок. Кавували б вчотирьох у "пів’яблучному" форматі. І розмовляли б не лише про книжки та літературу. І це були б Ольга Токарчук, сучасна польська авторка, Еліс Манро з Канади і Туве Янссон, фінсько-шведська письменниця, якої вже, на жаль, немає. Перша – моя ровесниця, друга – трохи старша від моєї мами, а третя – ровесниця моєї бабусі. Отаке було б товариство. Це саме ті авторки, в яких є сторінки, абзаци та речення, що викликають щирий захват. Кожна з них має свій голос зі своїм особливим тембром та інтонаціями. Я часом помічаю в їхніх текстах і прохідні місця, не все написане – одного рівня, але від того люблю їхні твори не менше. А може, й більше, бо розумію, що богів в літературі немає, а є талановиті й працьовиті ремісники, які все своє творче життя щоразу піднімають планку вище і тягнуться до неї».

«– Як у вас з'явилася ідея для книги "Сова, яка хотіла стати жайворонком"?
– Це відбулося під час розмови з моєю товаришкою. Я розповідала їй, якими гарними бувають ранки, як все змінюється за хвилини. Якщо ти побачиш місто в дуже ранній час, це неповторні хвилини.
Я описувала свої почуття так яскраво, що вона сказала "як би я хотіла стати жайворонком".
Ця ідея ділити людські психотипи на сов та жайворонків (моя товаришка – сова) і дала поштовх для написання дитячої книжки. Я написала її одразу і через декілька місяців переробила в готовий текст.
Мені здається, що дітям за допомогою простих історій можна розповісти важливі життєві речі.
Вона ("Сова") не тільки про те, що лежить на поверхні. Тобто про пошук свого я, вірність своїй натурі, про те, як важливо прийняти себе таким, яким ви є, і про інші речі, як, наприклад, вміння робити вибір, про здатність говорити "ні", про повагу до "інакшості", про право на помилку, і про малі помилки, що бережуть від великих».

«Я можу йти знайомою вулицею і раптом побачити барельєф, на якому, скажімо, крилатий Лев. А я його раніш не помічала. Як так могло бути? Львів постійно готує для нас такі сюрпризи. Тому в моїх історіях є крилаті дракони, сови, лебеді, орли і, звісно, ангели. Коли почала писати книжку про містельфів, зрозуміла, що Львів – місто крилатих скульптур. І в книжці вони теж допомагають відстояти своє місто. Навіть пам’ятник Король Данило Галицький теж зійде зі свого постаменту для того, щоб взяти участь у захисті свого міста. І плащ йому слугуватиме, як крила». 

«– Як часто ти плачеш тепер? І чи плачеш?
– Я можу триматися. Ком стоїть в горлі. І я би хотіла заплакати. Але не можу цього зробити. А буває, коли ніби все добре в якусь мить. І тоді це може бути, наприклад, вино. Кілька ковтків… і раптом відчуваю, що абсолютно недоречно до обстановки, до розмови, до людей, які поруч, в мене починають литись сльози. Але ми всі зараз одне одного розуміємо. Я це бачу по всіх. По своїх рідних, по подругах, по собі. Яку ми всі глибоку травму маємо, носимо її в собі, і  як ще довго часу нам треба буде щось робити з нею, виходити з цього стану, долати травми. Тому, коли хтось дивно поводиться поруч, або ображається на якісь дурниці, або істерика раптом, я розумію чому це стається. Я і за собою це помічаю.  Якусь розгубленість. Довго будемо це все вигрібати ще». 

Фото https://photo.unian.net/photo/158226-galina-vdovichenko 

Джерела:

Вдовиченко Г.К. Бора: роман / Г. Вдовиченко. – 2-ге вид. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2015. – 238 с.

Вдовиченко Г. Інші пів'яблука: роман / Г. Вдовиченко; передм. М. Рудської. – Харків: Кн. Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 252 с.

Вдовиченко Г. Пів'яблука: роман / Г. Вдовиченко. – Київ: Нора-Друк, 2008. – 240 с. – (Популярні Книжки).

Вдовиченко Г.К. Купальниця: роман / Г. Вдовиченко. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2012. – 238 с.

Вдовиченко Г.К. Ліга непарних шкарпеток / Г. Вдовиченко. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2013. – 128 с.

Вдовиченко Г.К. 36 і 6 котів-детективів [Шрифт Брайля]: у 2-х ч. Ч. 1 / Г.К. Вдовиченко. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – [102] с.

Вдовиченко Г.К. 36 і 6 котів-детективів [Шрифт Брайля]: у 2-х ч. Ч. 2 / Г.К. Вдовиченко. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – [97] с. –

***

20 письменників сучасної України / упоряд. О.В. Красовицький. – Харків: Фоліо, 2011. – 379 с. – укр. і рос. мовами.

20 письменників сучасної України: збірка / [упоряд. і передм. О.В. Красовицького]. – Харків: Фоліо, 2011. – 381 с.: фотогр. – Текст укр. та рос.

Історія України очима письменників: [зб. оповід., уривків з романів, візій, повістей] / упоряд. та вступ. ст. О.В. Красовицького; худож.-оформ. О.М. Іванова. – Харків: Фоліо, 2013. – 510 с.

***

https://www.facebook.com/share/1EAX6qeB5E/

http://graduates.lnu.edu.ua/interview/halyna-vdovychenko/
https://zahid.espreso.tv/naykrashche-lyudinu-stabilizue-tvorchist-i-kultura-galina-vdovichenko
https://rozmova.wordpress.com/2024/06/19/halyna-vdovychenko-12/
https://rozmova.wordpress.com/2019/10/01/halyna-vdovychenko-7/
https://bookforum.ua/en/p/vidvertyj-tekst-pro-stosunky-roman-galyny-vdovychenko-najvazhlyvishe-naprykintsi
https://starylev.com.ua/blogs/shcho-chytayut-ti-hto-stvoryuye-knygy-rozmova-chetverta?srsltid=AfmBOopdY-MCItt7XCxNiFzy9iS_BCpKg4ryzHMhdFsDadzjbg3ztOPX
https://www.bbc.com/ukrainian/features-46032539
https://wz.lviv.ua/interview/499762-dity-peretiahly-mene-na-svoiu-terytoriiu
https://wz.lviv.ua/interview/397659-mii-novyi-roman-dlia-tykh-komu-varto-vchasno-zrobyty-reviziiu-svoikh-stosunkiv-iz-blyzkoiu-liudynoiu
https://starylev.com.ua/old-lion/author/galina-vdovicenko?srsltid=AfmBOooSYfzEFr5E1NwlvNKDFToIvUOnEhw7FIjW5BERcAaxZbuj4tyI
https://ukurier.gov.ua/uk/articles/galina-vdovichenko-lyudi-ne-zdogaduyutsya-sho-ya-y/
https://www.facebook.com/share/g/14bUKqAt6Jw/
https://blog.yakaboo.ua/vdovychenko/
https://archive.chytomo.com/interview/7-zapitan-pismenniku-galina-vdovichenko
https://hromadske.radio/podcasts/kyiv-donbas/prodovzhennya-36-i-6-kotiv-obov-yazkovo-bude-galyna-vdovychenko?fbclid=IwY2xjawRf8QpleHRuA2FlbQIxMQBzcnRjBmFwcF9pZBAyMjIwMzkxNzg4MjAwODkyAAEeeviiy_wRgZdAfv1rLT9t1UuUcJMOfESkA2Nbzx8kgNLxNDWOjljMT-OIOtU_aem_BsZop6ZoRl57_hrTevcrxA
https://espreso.tv/galina-vdovichenko-u-lyudey-yakim-vdalosya-vibratis-iz-okupovanogo-mariupolya-pershim-pitannya-bulo-kiiv-nash

             Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Жива історія Бібліотеки

Література з-за океану

Спогади у трьох епізодах про діаспорні дарунки

 

Епізод другий. 

Купа книжок із Оттави

 

Наступне надходження діаспорної літератури сталося в жовтні 1997 року, бібліотека  отримала в дар приблизно 1700 чи 1800 книжок, переданих ДОУНБ Канадським товариством приятелів України з Оттави.

Досі пам’ятаю, як ми з Миколою Чабаном годинами перебирали ці книжки в колишньому читальному залі для наукових співробітників, а нинішньому приміщенні відділу комплектування. За умовами передачі книжки не можна було розпорошувати по відділах, а обов’язково зберігати єдиною колекцією. Оскільки до краєзнавчого відділу вони не могли потрапити, то я хотіла описати для каталогу ті, що мали хоч якусь краєзнавчу інформацію. Микола Петрович виступав моїм консультантом, бо ніхто краще нього не володів потрібною інформацією. Ну, а оскільки він журналіст і письменник-краєзнавець, то вишукував цікавинки і для себе.

Література була різнопланова: художня, науково-популярна, довідкова, енциклопедична, видана як за кордоном, так і в Україні. Тематика: історія, культура, мистецтво, персоналістика, вона заповнила прогалини радянського й українського книгодрукування.

Ми захоплено охали, перебираючи книжки, постійно смикали одне одного:  «Гляньте ось це», «А це ви бачили?» і суперничали, щоб першим погортати знахідку. Закінчили роботу пізно увечері, коли в бібліотеці давно вже нікого не було, крім вахтера. Забрали свої чималенькі списки для подальшої роботи, а на столах по всьому периметру і в центрі кімнати тісно лежали рясні викладки книжок.

Дирекція проробляла варіанти, де розмістити цю літературу: в книгосховищі, читальному залі чи секторі цінного і рідкісного фонду. Проте у цих відділах не було зайвих площ, та й книжки були досить специфічні, розраховані на певну аудиторію, а досвіду популяризації їх у бібліотекарів не було. Втім, думаю, що головно причиною було те, що більшість бібліотекарів просто ще не оцінила гідно діаспорні видання: надруковані давно, на поганому папері, переважно в неяскравих обкладинках, з неприємним запахом, про невідомі для більшості речі, а тексти то і взагалі малозрозумілі. Річ у тім, що книжки в діаспорі друкували за харківським правописом 1928 року, так званою скрипниківкою. Для непідготовленого читача це дійсно було незручно, не кожен розумів, що таке «соша», «знадоба», «Атени», або чому пишеться «катедра», «хемія» і «мітологія». Тому і вирішено було передати цей подарунок… до мого краєзнавчого відділу, хоча більшість літератури ніяк не була пов’язана з краєзнавством, та і місця теж бракувало. Але аргументи були такі: у відділі вже є діаспорні видання, співробітниці до таких уже звикли, а головне – є аудиторія, котрій ця література потрібна. Сказати, що я була безмежно рада – нічого не сказати. Для мене це було щастя! І для частини наших читачів теж. Було багато цікавого.

Пам’ятаю тоненьку книжечку – драма Лесі Українки «Бояриня», видана у Торонто 1971 року. Якось на початку 1990-х років я чула радіоспектакль, але не з початку, не зрозуміла, що за твір і чий, але щось незнайоме і цікаве. Погортавши книжку, зрозуміла, що це саме він. Перевірила в дванадцятитомному виданні Лесі Українки 1970-х років, там цієї драми не було, в радянські часи її не друкували. Лише Організація українок Канади спромоглася видати цей її окремою книжкою до 100-річчя з дня народження письменниці.

Виявили кілька невеликих поетичних збірок уже відомої мені Галі Мазуренко – «Три мiсяцi в лiтерi життя», «Зелена ящірка», «Скит поетів», виданих у Лондоні на початку 1970 років. Авторка, поетеса, художниця  на початку XX століття жила і вчилась у нашому місті. Брала участь в українських національно-визвольних змаганнях у складі 3-ї Залізної Стрілецької Дивізії Армії УНР, нагороджена «Хрестом залізного стрільця». У краєзнавчому фонді її творів не було, тому ці книжечки в невибагливих оправах стали дуже цінними, ми часто видавали їх читачам.

Цінними були і книжки Миколи Капустянського «Похiд Українських Армiй на Київ-Одесу в 1910 роцi…», видана в Мюнхені 1946 року та збірка документів «ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 р.». Цінним виданням для нас були і спогади громадського і політичного діяча Ісаака Мазепи «Україна в огні й бурі революції 1917–1921» у трьох томах, видана у Празі в 1942–1943 роках. До речі, на початку 2000 років дніпровське видавництво «Січ» перевидало книгу саме за нашими примірниками. 

Серед художніх видань знайшовся цікавий пригодницький роман у двох томах – «Жаїра (Історичний роман з Бразилійського життя)» Ольги Мак – за ним можна знімати серіал набагато крутіший, ніж ті мексиканські та бразильські, що демонстрували по телевізору. Авторка, Ольга Петрова, у першому шлюбі Дорошенко, згодом – Гец, теж мала стосунок до нашого краю, у 1930-х роках деякий час мешкала в Кривому Розі. В еміграції проживала в Бразилії, потім у Торонто в Канаді, стала відомою українською та канадською письменницею.

Було багато інших цікавих книжок, авторів – маловідомих на той час або і взагалі невідомих, серед них Іван Багряний, Ірена Книш, Леонід Мосендз, Улас Самчук, багато інших. 

Крім суто української літератури була і книга О. Солженіцина «Архипелаг ГУЛАГ» у кількох томах, видана в Парижі в 1970-х роках. Я подужала прочитати два з половиною томи, далі не змогла виносити жахіття, описуваних подій, довго відходила на вишиванні серветок.

Розмістили книжки в підсобному приміщенні – поділеній навпіл кімнаті патентного відділу, де вже розташовувався місцевий примірник, і тут же заходились її популяризувати. 20 листопада 1997 року відбулося засідання клубу «Ріднокрай» за темою: «Катеринославський просвітянин Іван Труба», 25 грудня – «Талант і доля», присвячене, зокрема, всесвітньо відомій оперній співачці Марії Сокіл, 22 січня 1998 року ми провели засідання клубу: «Яр Славутич – життя і творчість». Після того були ще засідання, присвячені Юрію Семенку, Олексію Девладу, Василю Біднову, тим, кого десятиліттями замовчували, про кого знали лише одиниці. Організовували і виставки діаспорних книжок, і перегляди з приводу чи без. І попит на цю літературу дійсно був немалий.

Ірина Голуб,

головна бібліотекарка Редакційно-видавничого центру

 Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

 

 

Територія особистості

Галина Вдовиченко:
«Художня правда іноді є правдивішою за правду життєву»
(продовження)

Вона має особливі місцини, наприклад Івано-Франківськ, подвір’я та вулички її дитинства. «Це хатинка за Добромилем, яку я кілька років тому випадково купила, і тепер люблю ті місця на українсько-польському прикордонні, наче вони мені рідні. І Львів, звісно. Тут багато "моїх" місць».

Вона намагається працювати щодня і не робити тривалих перерв, якщо не виходить, починає псуватися характер. Зауважує, що творчий процес – «це не лише робота над текстом, робота за комп’ютером, але й збір потрібного матеріалу, "виходжування" ідеї, продумування сюжету, його розвитку, наступних епізодів і таке інше. Є також чимало супутньої роботи, теж важливої – спілкування з читачами, скажімо».

Їй важливо знати, що роблять колеги, які думки висловлюють, які новинки мають.

Читання  для неї  це і задоволення, і робота, і обов’язкова складова щоденного стилю життя. «І це найкраща наука і майстер-клас для того, хто пише, бо бачиш, до чого варто тягнутись і чого варто уникати».

Серед авторів і творів «Ворошиловград» Сергія Жадана, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Потонулі в снігах» Галини Пагутяк, «Століття Якова» Володимира Лиса, «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового, «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» Олега Лишеги, «Роман юрби. Хроніка "безперспективної" вулиці» Валерія Шевчука, «Валет Валентина Другета» Сергія Федаки, «Львівська сага» Петра Яценка. У найближчих планах – придбати й прочитати найсвіжіші новинки: «БотакЄ» Тараса Прохаська та «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко.

З початком повномасштабки письменниця відчула на себе цілющий  вплив арт-терапії та  розповіла про  нове захоплення. Вона складає гармонію з уламків і цей колажний погляд на світ стає помічним. «...творення нових світів з фрагментів картинок, що колись прикрашали рекламні проспекти, журнали, флаєри чи іншу друковану продукцію, призначену в часі на викидання, не просто її розраджує, а захоплює настільки, що в момент творення забуває про все на світі».

Перший колаж, що з часом виріс у триптих, створений з ілюстрацій латвійського художника та засушених квітів, які назбирала під час прогулянки лісом. Можливо формат цей надихне її на новий роман, в усякому разі, такі думки в неї є.

Галина Вдовиченко в продовженні «Території особистості».

Олена Ємельянова 

 

«– Чим ще лікуєш душу в ці часи?
– Я відчула, що є потреба говорити з дітьми, і написалась перша коротка історія, казка "Хмарний пазл". Вона про те, як дітям вдалося закрити небо. Був такий час, коли ми просили закрити небо. І нам пояснювали, чому це неможливо зробити. А діти в цій казці взяли й зробили. Вони не знали, що це неможливо. А далі вийшла ціла серія таких казок».

«Читаю щодня, час від часу якісь книжки перечитую. Нещодавно чомусь узяла до рук повість "Старий і море" Гемінґвея. Коли пишу або читаю, маю один із критеріїв підходу до тексту, радше відчуття: чогось бракує. Щасливий той автор, кому вдається намацати це "щось" – воно або витягне весь твір, або без нього написане залишиться просто добрим текстом, до кінця не реалізованим шансом. Якби Старому в цій повісті вдалося дотягнути рибу до берега неушкодженою, це все одно був би чудовий твір. Однак він не залишав би такого потужного післясмаку. Зрештою, не став би підмогою людині у складній ситуації, нерідко безвихідній. Гемінґвею вдалося вхопити це "щось". Його Старий повернувся зі скелетом гігантської риби, яку об’їли акули. Він програв, так принаймні сам думає. Але ж у читача залишається інше відчуття. "Людину можна знишити, але перемогти її неможливо"».

«– Чи є у вас такі люди, без кого стає незатишно?
– Окрім рідних, це мої подруги зі студентських часів і одна – зі шкільних. Зараз ми бачимось значно рідше, а колись це були стабільні "фіалки щосереди". Зідзвонюватися щоранку чи щовечора не виходить, але мені важливо знати, що вони живі й здорові, і що ми незабаром побачимось. У літературному середовищі близько потоваришувала з письменницями Ірен Роздобудько та Ларисою Денисенко. З письменницею Галиною Пагутяк ми живемо в одному районі Львова, на Сихові. Спілкуємось доволі часто, були разом на замку Гербуртів поблизу Добромиля, облазили скелі на місці зруйнованої столиці білих хорватів (поблизу містечка Миколаїв), обходили закутки рідного села Галини – Уріж, яке є героєм кількох її книжок. Галя жартома називає нас «волоцюгами».

«– Чого в літературі має бути більше – правди чи вигадки?
– Залежно від того, що пише автор, який у нього задум. У художній літературі навіть реальні події відрізнятимуться від того, що було насправді. Твір сам визначає, в яких пропорціях у ньому поєднуватимуться правда і вигадки. Навіть у нон-фікшн-літературі правда буде неповною, частковою – передовсім тому, що її ретранслятором через літературний твір є людина. А людина має таку особливість: те, на що звернув увагу один, пройшло повз увагу іншого. Кожен про реальні події, свідком яких він став, розповідатиме дещо по-іншому.
Якщо не брати до уваги нон-фікшн, а лише художню літературу, то в будь-якій історії, навіть суцільно вигаданій, все одно буде прозирати правда життя. Тому у фантастиці часом більше правди, ніж в історичному романі. І художня правда іноді є правдивішою за правду життєву». 

«Я зрозуміла, що коли відбувається якась трагедія, всі ми потребуємо з неї виходу. Для когось це можуть бути розмови, обговорення. Я не така відкрита, закриваюся у своєму панцирі. Я можу посміхатися, а потім приходить момент, коли я залишаюся сам на сам – і це теж я, але більш відверта і більш відкрита. Кожен має прожити свій біль, і у всіх це відбувається по-іншому».

«– Як на вашу творчість впливає місце вашого народження? Чи є таке поняття, як "письменницька ідентифікація"?
– Я народилася у такому місці, куди ніколи не поверталася і не повернусь – це далека Північ за полярним колом – Кольський півострів, Печенга. Насправді ж – колишнє фінське Петсамо. Це містечко разом з усією місцевістю Радянський Союз відібрав у Фінляндії 1944 року. Минулого року я вперше побувала у Фінляндії, і там у деяких місцях мала відчуття, схоже на дежавю. Мені там добре працювалося, бо ноутбук був зі мною, і саме там я закінчила свій роман "Найважливіше – наприкінці". Для мене Фінляндія виявилась – випадково чи ні – місцем сили. А коли я за допомого ґуґл-карти спробувала віртуально побувати у селищі, де народилася, була вражена його занедбаним сирітством. У кількох кілометрах через кордон – цивілізація і сучасний світ, а тут, на колишніх фінських землях, – розруха і занепад.
Для мене місце народження – це швидше те місце, де людина починає усвідомлювати себе і пізнавати світ довкола. Місце, з яким пов’язані перші спогади. У мене це Івано-Франківськ і село моїх бабусі й дідуся – Отинія на Івано-Франківщині».

«Я люблю спілкуватися з дітьми. У горах по сусідству чоловік косив траву, а його маленька донька чи онука зазирала за паркан, дивилась на нас, але соромилась, ховалась. Я принесла пластмасову жабку, посадила її у траву, а тоді вдала, що знайшла її. Дівчинка спостерігала за мною. Я показала їй жабку. "Каже, що вона твоя. Он, мовляв, моя дівчинка. Нехай вона мене побачить". Треба було бачити очі тої дівчинки, коли вона узяла іграшку. Я і голос дівчинки почула, і усмішку побачила. Мала притискала ту жабку до себе і розпитувала мене, що ще вона говорить, про що розказує… З казками майже те саме. Розказуєш дитині якусь історію, і самій цікаво, що там далі».

«Я вбралася в мереживні рукавички на першу в своєму житті автограф-сесію, і так сталося, що ця подія була щасливою для мене – прийшло несподівано багато людей. Може, просто хотіли яблук, йшли на яблучний аромат… Це було на Форумі видавців. Я перед тим купила кілька кілограмів, помила, порізала їх навпіл і виклала на таці разом зі своєю першою книжкою. Бажаючих придбати книжку і взяти автограф було стільки, що рука втомилася писати. Відтоді рукавички стали моїм талісманом. Хоча любила цю частину гардероба завжди, але в новому етапі життя вони набули ще й іншого сенсу» .

Далі буде.

 

Фото https://www.facebook.com/photo.php?fbid=25304695245809729&set=pb.100000878047605.-2207520000&type=3

 

Джерела:

Вдовиченко Г.К. Бора: роман / Г. Вдовиченко. – 2-ге вид. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2015. – 238 с.

Вдовиченко Г. Інші пів'яблука: роман / Г. Вдовиченко; передм. М. Рудської. – Харків: Кн. Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 252 с.

Вдовиченко Г. Пів'яблука: роман / Г. Вдовиченко. – Київ: Нора-Друк, 2008. – 240 с. – (Популярні Книжки).

Вдовиченко Г.К. Купальниця: роман / Г. Вдовиченко. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2012. – 238 с.

Вдовиченко Г.К. Ліга непарних шкарпеток / Г. Вдовиченко. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2013. – 128 с.

Вдовиченко Г.К. 36 і 6 котів-детективів [Шрифт Брайля]: у 2-х ч. Ч. 1 / Г.К. Вдовиченко. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – [102] с.

Вдовиченко Г.К. 36 і 6 котів-детективів [Шрифт Брайля]: у 2-х ч. Ч. 2 / Г.К. Вдовиченко. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – [97] с. –

***

20 письменників сучасної України / упоряд. О.В. Красовицький. – Харків: Фоліо, 2011. – 379 с. – укр. і рос. мовами.

20 письменників сучасної України: збірка / [упоряд. і передм. О.В. Красовицького]. – Харків: Фоліо, 2011. – 381 с.: фотогр. – Текст укр. та рос.

Історія України очима письменників: [зб. оповід., уривків з романів, візій, повістей] / упоряд. та вступ. ст. О.В. Красовицького; худож.-оформ. О.М. Іванова. – Харків: Фоліо, 2013. – 510 с.

***

https://www.facebook.com/share/1EAX6qeB5E/

http://graduates.lnu.edu.ua/interview/halyna-vdovychenko/
https://zahid.espreso.tv/naykrashche-lyudinu-stabilizue-tvorchist-i-kultura-galina-vdovichenko
https://rozmova.wordpress.com/2024/06/19/halyna-vdovychenko-12/
https://rozmova.wordpress.com/2019/10/01/halyna-vdovychenko-7/
https://bookforum.ua/en/p/vidvertyj-tekst-pro-stosunky-roman-galyny-vdovychenko-najvazhlyvishe-naprykintsi
https://starylev.com.ua/blogs/shcho-chytayut-ti-hto-stvoryuye-knygy-rozmova-chetverta?srsltid=AfmBOopdY-MCItt7XCxNiFzy9iS_BCpKg4ryzHMhdFsDadzjbg3ztOPX
https://www.bbc.com/ukrainian/features-46032539
https://wz.lviv.ua/interview/499762-dity-peretiahly-mene-na-svoiu-terytoriiu
https://wz.lviv.ua/interview/397659-mii-novyi-roman-dlia-tykh-komu-varto-vchasno-zrobyty-reviziiu-svoikh-stosunkiv-iz-blyzkoiu-liudynoiu
https://starylev.com.ua/old-lion/author/galina-vdovicenko?srsltid=AfmBOooSYfzEFr5E1NwlvNKDFToIvUOnEhw7FIjW5BERcAaxZbuj4tyI
https://ukurier.gov.ua/uk/articles/galina-vdovichenko-lyudi-ne-zdogaduyutsya-sho-ya-y/
https://www.facebook.com/share/g/14bUKqAt6Jw/
https://blog.yakaboo.ua/vdovychenko/
https://archive.chytomo.com/interview/7-zapitan-pismenniku-galina-vdovichenko
https://hromadske.radio/podcasts/kyiv-donbas/prodovzhennya-36-i-6-kotiv-obov-yazkovo-bude-galyna-vdovychenko?fbclid=IwY2xjawRf8QpleHRuA2FlbQIxMQBzcnRjBmFwcF9pZBAyMjIwMzkxNzg4MjAwODkyAAEeeviiy_wRgZdAfv1rLT9t1UuUcJMOfESkA2Nbzx8kgNLxNDWOjljMT-OIOtU_aem_BsZop6ZoRl57_hrTevcrxA
https://espreso.tv/galina-vdovichenko-u-lyudey-yakim-vdalosya-vibratis-iz-okupovanogo-mariupolya-pershim-pitannya-bulo-kiiv-nash

 

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут