Жива історія бібліотеки

Моя робота в ДОУНБ: спогади через багато років»
(продовження) 

Початок роботи: конфузи та конфлікти

 

Робота в бібліотеці починалась о дев’ятій ранку, а для читачів двері відкривались з десятої. Працівники відділів, не пов’язаних із обслуговуванням, працювали з 9.00 до 18.00, як і співробітники відділів обслуговування, коли не працювали з читачами. Робочий день становив дев’ять годин – вісім годин і п’ятнадцять хвилин безпосередньо робота, останні 15 хвилин призначалися для заповнення величезного аркуша, приблизно на пів стола. У кожної співробітниці був окремий власний аркуш і щодня вона записувала все, що робила, скільки зробила і скільки часу витратила. Сорок п’ять хвилин призначалося на обідню перерву. Попервах, швиденько проковтнувши свій обід, я брала якусь книжку і читала, але колежанки попередили мене, що читати на роботі не можна, якщо я вже закінчила обід, то треба братися до діла, бо завідувачка зробить зауваження. Але сидіти біля обіднього столу  протягом усієї законної перерви можна, навіть уже не обідаючи. Можна було і кудись піти, але не запізнюватися з перерви.

В суботу і неділю працювали тільки чергові на обслуговуванні читачів. У п’ятницю обслуговування не було, цей день повністю призначався для внутрішньої роботи.

На обслуговуванні читачів були особливі графіки роботи. Ми в патентному працювали за своєю схемою. Існували перша і друга зміни – перша, по суті, була не повноцінною зміною, а – більше підміною другої, тобто основної. Тиждень у першу зміну співробітниця, скажімо, «А» (попередній тиждень вона вже відпрацювала в другу зміну), обслуговує читачів з 10.00 до 12.00, а потім із 15.00 до 15.45 підміняє на обідню перерву співробітницю другої зміни. Друга зміна, співробітницю назвемо «Б», заступає на чергування з 12.00 і працює до 21.00 з обідньою перервою з 15.00 до 15.45. З наступного тижня співробітниця «А» на обслуговування вже не виходила досить тривалий час, а співробітниця «Б» працювала на підміні. І так по колу. Графік ускладнювався, коли наступна співробітниця – «В», яка мала працювати в другу зміну, не виходила на роботу через хворобу свою чи дитини. Її цілий тиждень мусила заміняти в другу зміну «Б», вона ж заміняла на обслуговуванні Лідію Захарівну, оскільки завідувачку відділу часто відволікали директорка, партнери бібліотеки тощо. Графік був складний, втомливий, особливо в другу зміну.

Дисципліна в бібліотеці була серйозною. Спізнень майже не було, лише через причини, які не залежали від співробітниць. І то, спізнившись на п’ять хвилин через затримку тролейбуса, ще не встигши віддихатись, пам’ятаю, з покаянним виглядом, белькотіла: «Лідь Захар,.. вибачте… я спізнилась… на п’ять хвилин… тролейбус… я відпрацюю…». «Звичайно», – зі строгим виглядом кивала Лідія Захарівна. Пішовши на перерву на десять хвилин пізніше, я повідомляла завідувачці, що вже відпрацювала.

Часом на вході до бібліотеки стояв «народний контроль» – кілька співробітниць із профкому, які записували всіх, хто спізнився хоч на хвилину. Якось Тетяна Василівна, яка ніколи не спізнювалась, бо ходила на роботу пішки, затрималася на кілька хвилин. Дорогою у неї зламався підбор, і вона мусила повернутися додому, щоб перевзутись. Саме цього дня чергував контроль, після чого Тетяна Василівна, людина дуже й дуже дисциплінована, «провисіла» на дошці ганьби пів року.     

На обслуговування читачів мене випустили за місяць від початку моєї роботи. Всі процеси я вже знала: записати нових читачів, вислухати їхні теми, відіслати до відділу каталогів, якщо їм потрібні книжки; прийняти замовлення, знайти книжки в підсобному фонді та видати їх; книжки, яких нема у відділі, перевірити за картотеками відділу та бронеполиці, підготувати на передачу до ЦКХ; показати читачеві, де розташовані описи винаходів потрібного класу; збігати двічі-тричі на горище по старі описи винаходів, стільки ж разів – до підвалу по мікроплівку з іще старішими описами, вставити ту плівку в мікрофот (апарат для перегляду плівок) і показати, в який бік крутити і так далі, і так далі.

Уже в перший місяць у мене трапився конфлікт із читачем. Старенький дідусь ніяк не міг зрозуміти, чому я не видаю йому потрібні книжки, а розказую про передачу замовлень до книгосховища, звідки літературу, потрібну йому негайно, привезуть тільки завтра. Він готовий був сам туди їхати і вимагав дати адресу. Даремно я пояснювала, що це закритий відділ, і читачів туди не пускають. Але найбільше його роздратувало, аж розлютило, коли я сказала, що книгосховище розташоване на вулиці Дніпропетровській. Воно насправді мало адресу по іншій, бічній вулиці, Карла Лібкнехта, але саме там починалась Дніпропетровська, і ми умовною адресою називали її. Він заявив, що такої вулиці в місті нема, і я розгубилась, адже вже була у книгосховищі, чула назву вулиці. Пояснювала, де саме ця вулиця розташована, а діда розбирало все більше, він почервонів, його вже трусило від гніву. Котрась зі співробітниць почула і втрутилась, заспокоївши читача, а мені пояснили, що вулицю Дніпропетровську нещодавно перейменували на Героїв Сталінграду, але нова назва ще не прижилась. Можливо, дідусь воював у Сталінграді, і для нього це було принципово. 

Були й інші дрібні конфлікти з читачами. Пригадую, як інший дідусь по телефону намагався знайти ГОСТ на пряники. Він якось купив у магазині пряники, від яких йому стало зле, і вирішив з’ясувати, які компоненти туди додають. Оскільки дід був старий і хворий, до бібліотеки прийти не міг, тому діставав співробітниць відділу телефоном. Починав розмову з перелічення своїх заслуг і немощів, потім просив знайти відповідний ГОСТ. Усі працівниці відділу вже знали його, і жахалися цих розмов, а якось на такий дзвінок втрапила я. ГОСТів на пряники я знайшла у фонді кілька, зачитувала їх дідові в телефон, але його не це задовольняло. Справа в тому, що у ГОСТах вказувалися лише можливі інгредієнти, з яких печуть ті пряники, а він вимагав детальну рецептуру, яка може бути тільки в ОСТах (отраслевых стандартах), а то й узагалі в рецептурних документах, яких у бібліотеках нема, лише на відповідних підприємствах. Словом, читача я не задовольнила, і він поскаржився директорці, що його не хочуть обслуговувати й ображають.

Траплялись і кумедні випадки. Деякі інженери та винахідники не вміли користуватися мікрофотом, досить простим приладом для перегляду мікроплівки з винаходами ще з 1920-х років, не знали, як ту плівку заправити і куди крутити, доводилось робити це самій. Один винахідник сконструював щось на кшталт дельтаплану і ніяк не міг знайти аналогів «літальних апаратів на мускульній енергії». Другій розробив проєкт обводнення пустелі Сахара (!), який Державний комітет СРСР у справах винахідництва та відкриттів ніяк не хотів сприймати всерйоз. Так само там не сприймали і пристрій (спеціальну ложку чи виделку) для діставання консервованих огірків і помідорів із банки ще одного винахідника, нашого постійного читача. Він розпачливо розповідав нам, що його винахід укотре знову завернули, а ми робили вигляд, що співчуваємо і наївно питали: «А навіщо такий пристрій? Адже можна і рукою дістати». «Це ви можете рукою дістати, а моя в банку не пролазить, – ображався дядечко. – А дружини у мене нема».

Ще до нас часто приходив такий собі «майстер-кухар» А., невисокий кругленький чоловічок з незмінно лискучим червоним обличчям, за що одна зі співробітниць прозвала його «синьйор Помідор». Він вишукував у каталозі найдавніші книжки з рецептурами страв різних національних кухонь і ретельно їх переписував, а потім друкував ці рецепти як власні в «Днепре вечернем».

Обслуговування читачів включало в себе не тільки підбір книжок, ГОСтів та іншої документації, необхідно було орієнтуватися в класифікації описів винаходів, щоб консультувати читачів, допомагати їм знаходити потрібні класи і самі документи. А здану ними літературу потім розбирати і розставляти. Найбільше часу і сил витрачалось на розбір за класами, рубриками та підрубриками, а тоді на розстановку в касети зданих описів винаходів. Часом читачів було багато (бувало до сімдесяти чоловік на день) і вони працювали переважно з патентною документацією. Здані ними описи накопичувалися, бо протягом того ж дня розставити їх не вдавалось, а за тиждень чергування на другій, тобто основній, зміні виростали цілі гори, їх вдавалося розставити лише на наступному тижні під час першої зміни.

 

Ірина Голуб,

головний бібліотекар редакційного-видавничого центру

Далі буде.

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Жива історія бібліотеки

Моя робота в ДОУНБ: спогади через багато років

(продовження) 

Перші враження і перші кроки

 

Уже в перші дні роботи мене послали на так звані курси цивільної оборони, чи як там він називався, цей захід. В інституті нам два роки щосереди викладали медичні предмети, після чого ми здали державний іспит, отримали дипломи медсестер цивільної оборони, і нас поставили на військовий облік. Курси мали тривати тиждень, відривати на такий час досвідчену співробітницю було нераціонально, а я ще все одно не мала конкретної ділянки роботи, моя відсутність у відділі ні на що не впливала. Кілька днів невеликій групі таких, як і я, офірних цапів, начитували про ядерний вибух, зарин, зоман і як від них рятуватись за допомогою таблеток і протигазів, а потім мене і ще двох учительок послали «на практику» до лікарні неподалік. Старша медсестра, літня жіночка, до якої нас спрямували, спитала: «Дівчата, ви звідки?» Ми чесно зізналися в своїх професіях. Тоді вона розповіла нам анекдот про ЛОР-лікаря, який перекваліфікувався на гінеколога, і сказала: «Ідіть, дівчата, в кіно».

Пізніше, в перший рік роботи як молодий фахівець, тобто «старший, куди пошлють» я двічі брала участь у якихось спортивних змаганнях від бібліотеки, перший раз довелося бігати, стрибати і ще щось там робити на майданчику уверху парка Чкалова, другий – у стрільбі зі спортивної рушниці. «У мене поганий зір, я не втраплю в мішень, – сказала я на вимогу увійти до команди від бібліотеки. – Нічого, будеш капітаном команди», – була відповідь. Мені таки довелося пульнути кудись, зрозуміло, в ціль я не втрапила, та і з наших, мабуть, майже ніхто не втрапив, проте нашій команді присудили друге (!) місце. Очевидно, наші суперниці, представниці закладів культури й освіти, були ще сліпіші та криворукіші, ніж ми.

У межах комсомольських навантажень мені також дали список ветеранів Другої світової війни, треба було обійти їх і взяти інтерв’ю. Питання були традиційні: де воював, в яких боях брав участь, поранення, нагороди тощо. Кому і нащо це було потрібно – не знаю. Оскільки я ще не була знайома з містом, мені дали ділянку з адресами по вулиці Шмідта (нині – Степана Бандери) від перехрестя з проспектом Пушкіна (нині Лесі Українки), перший будинок був саме на розі вулиць. Навіть тоді, 1982 року справжніх ветеранів було вже мало, вони були старі й хворі, а частина тих, хто був у списку, як виявилось під час обходу, відійшла в інший світ. Десь мене впускали в квартиру, в одного дідуся немічного і кволого, обставленого з усіх боків ліками, я навіть щось розпитувала і записувала в анкету. Десь брали аркуш з питаннями і казали прийти пізніше. Десь відповідали, що такий тут не проживає, а десь взагалі не відчиняли. Я добросовісно обійшла всіх за списком, відчуваючи сором за цю показуху і здала результати свого обходу в комітет комсомолу. Тим усе й закінчилось, не впевнена, що ці результати справді були кудись передані, та й чи були вони взагалі комусь потрібні, але головне – галочку поставили.  

Ще я відпрацювала один свій вихідний у книгосховищі. Саме готувалося звірювання величезного фонду книгосховища, сил лише працівників цього відділу не вистачало, тому, в «кращих традиціях» комсомолу, усі членкині організації «добровільно» працювали там один день, потім відпрацьовуючи у вихідний в своєму відділі. Чи відпрацьовували члени партії та безпартійні – не відаю. Але така допомога була реально потрібна, здається це звірювання фонду тривало років десять.

Ще мені, за традиціями радянських часів, довелося за рознарядкою раз чи два попрацювати на консервній фабриці. Я опанувала повний цикл промислового консервування огірків – від миття банок і овочів у не дуже чистій воді до недокладання огірків у банки, економного додавання туди лаврового листя і перцю (за цим ретельно слідкували робітниці підприємства, бо ж приправи їм і додому були  потрібні) і аж до виймання стерилізованих банок з автоклава. Хоча, згадуючи зараз події таких давніх літ, сумніваюсь, чи саме в перші місяці роботи я практикувалась на консервній фабриці. Мабуть, в подальші роки, адже огірки відходять раніше, ніж я почала працювати.

До роботи в колгоспі мені якось пощастило не втрапити.

 

Ірина Голуб,

головний бібліотекар редакційного-видавничого центру

Далі буде.

      

Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

 

 

Жива історія бібліотеки

Моя робота в ДОУНБ: 

спогади через багато років

Перші враження і перші кроки

                                                       

До Дніпропетровської обласної бібліотеки я приїхала 26 серпня 1982 року після закінчення Рівненського інституту культури. Директорка Зінаїда Миколаївна спитала, чи хочу я працювати в методичному відділі. – «Ні, ні, тільки не в методичному», – у нас на курсі, та й, мабуть в усьому інституті методичну роботу ніхто не любив, цю нелюбов прищепила нам викладачка предмету Людмила Обарчук, яку ми називали просто Люся. – «Ну, тоді в патентний». Проти цього я не заперечувала, хоча, напевно, з більшим задоволенням пішла б до читального залу, де була література і читачі, які більше відповідали моїм уподобанням.

За кілька хвилин, а, може й секунд, до приймальні впурхнула якась істота, світла, легка і майже невагома. Якась фея, чи що? Саме таке тоді склалося в мене враження про Тетяну Неділько, яка виконувала обов’язки завідувачки відділу Лідії Захарівни Горпиняк на час відпустки останньої. Тетяна Василівна і привела мене до патентного відділу вже працівницею бібліотеки. Так я пов’язала своє життя з Дніпропетровською обласною універсальною науковою бібліотекою, яка тоді ще іменувалась «імені Жовтневої революції».

Тетяна Василівна в першу чергу провела мені екскурсію по відділу, показала всі рослини, частину з яких я тоді побачила вперше (гінуру золотисту, лантану камару, ізолому хірзуту), це вона їх вирощувала і плекала. Я теж любила рослини, і ми тут же знайшли спільну мову і засимпатизували одна одній. Мене посадили за стіл, за яким перед цим працювала Раїса Карпухіна, котра нещодавно звільнилась. За якийсь доволі короткий час вона повернулась до відділу, і мене пересадили за крайній стіл Оксани Гайдук, яка саме була в декретній відпустці.

У патентному відділі на той час працювали завідувачка Лідія Захарівна Горпиняк, Тетяна Василівна Неділько, старійшина відділу Лілія Василівна Шевченко, невтомна гумористка Наталя Гохіна, і двоє молодих дівчат – Таня Новак і Наталка Горяна.

Усі співробітниці відділу працювали на обслуговуванні, з фондом, на проведенні масових заходів, крім цього кожна мала свою ділянку, за яку відповідала. Уже не пригадую конкретного розподілу цих напрямів роботи серед усіх. Запам’яталась тільки, що Лілія Василівна відповідала за роботу з ГОСТами, її робоче місце було в залі обслуговування під пальмою в куточку біля шаф із цими документами. Вона у відділі була найстарша за віком, мала років п’ятдесят, мені вона видалася дуже строгою і серйозною, я її трохи побоювалась.

Мені дали час, щоб я ознайомилась із фондом, всією роботою, загадували різні завдання. Технічна література мене не цікавила, я чистий гуманітарій, але у фонді були й розділи, які привернули мою увагу – кулінарія, квітникарство, рукоділля, особливо книжки про популярне тоді макраме. Ці книжки, а також про ремонт будинку чи машини, шиття, плетіння, журнали мод були на вагу золота. Описи винаходів не були для мене чимось незнайомим, у Рівному розташовувався Центр патентної документації, під час навчання нас, студенток, туди водили.

Початок роботи запам’ятався перенесенням частини фонду «Изобретений стран мира» на горище. Першого числа кожного місяця (якщо цей день не припадав на вихідні) у бібліотеці проводили санітарний день. Бібліотеку закривали для читачів і пилососили, чистили, мили, переставляли фонди. 1 вересня в патентному санітарний день був особливим.  Місця для фондів у відділі, як і у всій бібліотеці, катастрофічно не вистачало, тому щороку цього дня переносили на горище ІЗРи за попередній рік, звільняючи місце для нових надходжень майбутнього року. Патентний відділ розташовувався на першому поверсі, а на горищі над третім поверхом зберігалося все, що не вміщалося внизу – найстаріші описи винаходів з 1924 року, ІЗР, щось іще. Щоб не бігати туди-сюди по вузьких службових сходах, співробітниці ставали в ланцюжок і кидали  підшивки одна одній, а ті, що були на горищі, розкладали їх просто на підлозі. Співробітниць у відділі було семеро, але для цієї роботи нас не вистачало, тому прислали з методичного відділу трьох новеньких, випускниць Київського інституту, які прийшли до бібліотеки одночасно зі мною.

День видався спекотним, вікна на сходових площадках ніколи не відчинялись, тому задуха була неймовірна. Ми ледве дихали і обливались потом у робочих халатах з грубої тканини. Юні помічниці з методичного виявилися кмітливими, вони роздягнулися до… купальників, і їм було трохи легше. Під час цієї роботи завітала директорка і була трохи шокована виглядом дівчат. Не знаю, як кому, а мені цей перший санітарний день запам’ятався.

 

Ірина Голуб,

головний бібліотекар редакційного-видавничого центру

 

Далі буде

Фото 3.  Ірина Голуб  верхній ряд перша праворуч.

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки

 

Бібліотека у 60-ті роки ХХ століття. Рік 1967. Ювілейна наукова сесія

(продовження)

 

Отже вивчаємо «Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої підведенню підсумків діяльності бібліотек за 50 років радянської влади. 22.09.1967 р.», де у виступах провідних фахівців обласної державної бібліотеки ім. Жовтневої революції (зараз – ДОУНБ ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія) віддзеркалюється її робота радянського періоду.

Цього разу познайомимось з виступом на сесії Марії Аністратівни Данилевської, яка на той час була завідувачкою відділу обробки література (з 01.02.1967), а до цього, це був об’єднаний відділ комплектування та обробки літератури, яким вона керувала невеликий період часу (листопад 1966 – лютий 1967). Тема її доповіді: «Формування та раціональне використання книжкових фондів обласної бібліотеки». Одразу необхідно відзначити, що з восьмі доповідей, які увійшли до збірки наукової сесії, ця єдина була українською мовою. Починалася стійка тенденція переходу до масового використання російської мови, яку ми спостерігаємо в документації Бібліотеки.

Майже сімдесят років тому вже сформувався фонд, схожий на сьогоднішній: загальна кількість його складала більше мільйона – 1 014 948 примірників, а за змістом більша частина вже тоді складалася з технічної літератури (53,7%), не забуваємо, що до фонду надходила патентно-технічна документація, в структурі Бібліотеки існував сектор, а пізніше – відділ патентно-технічної літератури. На сьогодні відсоток технічної літератури збільшився до 69,9%. А суспільно-політичної літери, навпаки, стало менше – 11,1%, а було – 16,2%. На жаль, сьогодні у нас стало менше у відсотковому співвідношення і художньої літератури – було 10, 6%, є – 8,8%.

У доповіді відзначається плановий характер комплектування фонду, основними джерелами комплектування були надходження обов’язкового примірника з:

•        центрального колектора комплектування наукових бібліотек,

•        обласного обов’язкового примірника.

Планове придбання літератури в:

•        обласному бібліотечному колекторі,

•        книготорговельних організаціях (букіністичних магазинах, «Книга – поштою», «Магазини країн народної демократії», тощо),

•        передплата періодичних видань,

•        обмін з іншими бібліотеками,

•        придбання патентно-технічної документації.

 

У Бібліотеці на постійній основі працювали з картотеками поточного комплектування та доукомплектування. Вся література, яка надходила, звірялася з даними картотеки поточного комплектування, тим самим контролювались замовлення за тематичними планами.

Доповідачка навела цікаву статистику використання літератури читачами у розрізі структурних підрозділів. Наприклад, у читальному залі за перше півріччя 1967 року загальна книговидача складала – 75 140 примірників, а на абонементі за той же період часу – 44 414. Звичайно, це високі показники у порівнянні з сучасними. Але порівнювати їх не зовсім коректно, тому що від читального залу, наприклад, відокремлені фонди з питань мистецтва, іноземними мовами, періодика. А на абонементі, дійсно, зараз видача у півтори рази менше, ніж у 1967 році (у 2025 році за рік там видано – 59 757 пр.).

Як окреме досягнення Бібліотеки, говориться про факт створення відділів технічної літератури й обслуговування спеціалістів сільського господарства, які відповідно видали 10 524 та 490 примірників патентів і книг за півроку.

Як методичний центр для бібліотек області, обласна бібліотека займалась питаннями їх раціонального комплектування. Велику увагу приділяли координації комплектування книжкових фондів бібліотек. Були розроблені «Положення про координацію комплектування книжкових фондів бібліотек міста». У відповідності до цього документу було створено сім галузевих груп бібліотек: технічна, будівельна, транспортна, хімічна, медична, сільськогосподарська, навчально-педагогічна. В кожній групі встановлена головна бібліотека, яка очолювала цю групу бібліотек. Загальне керівництво з координації бібліотек міста здійснювала обласна бібліотека. 

Для впровадження новітніх практик у роботу бібліотек була створена так звана експериментальна база з питань комплектування в Солонянській районній бібліотеці.

Обласна бібліотека вивчала наявність тої чи іншої літератури в бібліотеках області через надіслані анкети. На основі цих анкет складали картотеки доукомплектування і, за можливістю, надсилали відсутню літературу.

Фахівці-бібліотекарі покладали надії на вирішення проблем з якісного комплектування фондів бібліотек на Раду з комплектування бібліотек усіх систем і відомств, яка була організована при обласному бібліотечному колекторі – спеціально створеної інституції з комплектування бібліотек. Саме для покращення роботи з комплектування було прийнято рішення про відокремлення відділу комплектування від відділу обробки літератури, які до лютого 1967 року працювали як єдиний структурний підрозділ в окрему структуру обласної державної бібліотеки.

 

Тетяна Абраїмова

 

Джерела:

Данилевська М.А. Формування та раціональне використання книжкових фондів обласної бібліотеки // Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої підведенню підсумків діяльності бібліотек за 50 років радянської влади: 22.09.1967 р. [роc. мова]. – С. 38–47. –  Архів «КЗК ДОУНБ» (Ф. 107). – Дніпро.

 

Фото з архіву КЗК «ДОУНБ»:

Данилевська Марія Аністратівна, завідувачка відділу обробки літератури та організації каталогів.

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Діалоги з мистецтвом

 «Віримо!» – це не тільки назва…

 У вересні 2026 року виповнилось 35 років з дня заснування дніпровського молодіжного драматичного театру «Віримо!». Щоб зрозуміти як з аматорського колектив «зріс» до професійного муніципального театру, став улюбленим серед молоді і не тільки, слід перегорнути сторінки історії у минуле.

    Театр виріс із драматичного гуртка, який відкрив режисер і педагог Володимир Петренко у Палаці піонерів (нині – Палац дітей та юнацтва) у Дніпрі.

     Володимир Євгенович Петренко, (народився 18 травня 1964 року, м. Павлоград) – український театральний режисер. Закінчив Харківський державний інститут культури, факультет КПР (культурнопросвітницька робота) за спеціальністю керівник самодіяльного театрального колективу (1991); Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у майстерні Сергія Данченка за спеціальністю режисер драми (1999). Засновник (з 1991-го) та художній керівник (з 2003-го) Дніпровського драматичного молодіжного театру «Віримо!», лауреат премії ім. Сергія Данченка за здобутки у режисурі (2006), лауреат регіональної іменної мистецької премії в галузі театрального мистецтва ім. Іллі Кобринського (2007). Заслужений діяч мистецтв України (2017). З 2021 року – голова Дніпропетровського міжобласного відділення Національної спілки театральних діячів України.

     Основу колективу, склали учні Володимира Євгеновича: Володимир Косоног, Тарас Шевченко, Едуард Парнет, Олександр Корніленко, Марія Пашкурова, Ігор Шульга, Юрій Лісняк, Іван Уличний, Катерина Слюсар, Надія Петренко.

    Прем'єра першої вистави театру відбулася у березні 1992 року за п'єсою Г. Лорки «Дім Бернарди Альби». Над кожною новою постановкою колектив працював довго і вдумливо, шукали, експериментували, відточували майстерність, але кожного року радували відвідувачів прем’єрою нової вистави, яка перетворювалася на «незвичний спосіб відвертого спілкування з глядачем».

    Потім був «Шантеклер» (1998) – масштабний і знаковий спектакль за однойменною п'єсою Едмона Ростана. Вистава стала тріумфом молодого театру, завоювавши Гран-прі регіонального театрального фестивалю «Січеславна-1998». «Кролики та Удави» (2000) – вистава за сатиричною повістю Фазіля Іскандера – здобула високу оцінку критиків і принесла театрові чергове Гран-прі фестивалю «Січеславна-2000». Успіх цих постановок наприкінці 1990-х і на початку 2000-х років заклав фундамент для того, щоб у березні 2003 року рішенням міської ради театр отримав офіційний статус професійного міського драматичного молодіжного театру.

    Саме в це перше десятиліття сформувався унікальний художній стиль театру. На сцені нічого зайвого, мінімум декорацій, органічні сценографія і костюми, щира командна гра акторів, де кожний розуміє свого персонажа, та головне – задум режисера, оригінальне «прочитання» драматичного твору. Усе це створювало атмосферу магічної чарівності, де час зупинявся, грані театрального дійства і реальності зтончувались, і глядачі занурювались у проживання ситуації. Я пам’ятаю ту затамовану тишу переповненої зали (сиділи навіть на сходинках у проходах), шквал оплесків, натхненні обличчя після вистави.

    Пригадую також творчу зустріч із режисером Володимиром Петренком в стінах нашої бібліотеки на запрошення відділу мистецтв. Читальна зала була заповнена вщерть шанувальниками театру, переважно студентською молоддю. Були й старші люди, які зізнавались, що ще не бачили вистав популярного колективу, але прийшли подивитись і послухати режисера.

    Володимир Євгенович був стриманим, здавався трошки схвильованим, але намагався відповідати відверто на численні питання. Говорив про колектив, здійснені вистави, свій погляд на театральне мистецтво, творчі професії, навчання, книги, які його захопили, твори, за якими йому хотілося б створити постановки, трішки про життя, любов, тощо. Кілька цитат від ВП:

«Якщо мистецтво не допомагає, не будує, не творить, значить воно руйнує. Проміжних станів немає».

    «Я люблю театр, який завжди щось шукає, щось знову щоразу відкриває».

«Я хочу спілкуватися з душею і розумом глядача. В мене немає бажання розпалювати людські пристрасті та інстинкти. І в кожній виставі я створюю саме такі стосунки з глядачами».

    Якщо я порушую проблему, що хвилює глядача, з’являється надія на діалог, співпереживання, енергетичний обмін почуттями, думками. Це і є живий театр».

    «Не сприймаю виставу, якщо вона розрахована тільки на касу і абсолютно нічого не дає глядачеві. Часто такі вистави руйнують його душу».

    На згадку про зустріч у бібліотеці режисер отримав у подарунок книгу – збірку японської традиційної поезії у жанрі танка, вірші якого «виражають тонкі душевні переживання і дають людині відчути мить та почути тишу…».

    Зараз у репертуарі театру 16 вистав для Великої і Малої сцени. – глибокі за змістом і яскраві за формою постановки. Найвідомішими стали: «Оргія» – смертельний диспут за мотивами драматичної п’єси Лесі Українки, який є багаторічною візитівкою театру, «Біла пошесть» – драма за п’єсою чеського класика Карела Чапека, яка звучить надзвичайно пророче на тлі становлення рашизму, «KILL ILL» – вистава за п’єсою Фрідріха Дюрренматта «Візит дами», що досліджує ціну людської совісті, «Острів Inishmaan» – відзначена преміями робота за п’єсою ірландського драматурга Мартіна МакДони «Каліка з острова Інішмаан», «Том на фермі» – нічний трилер-експеримент за п’єсою канадського автора Мішеля Марка Бушара, «Ім'я» – комедія за п'єсою М. Делапорта та О. де ла Пательєра, «Голодна кров», сюжет якої розгортається безпосередньо в період Голодомору на території Дніпропетровщини. Текст для вистави, на основі документів та свідчень про реальні події, писали троє місцевих авторок – Олена Бісик, Тетяна Волкова та Дар’я Мєдвєдєва.

    На сторінці колективу у мережі зазначено його творче кредо: «Віримо!» – не тільки назва театру. Це – наш статут і конституція. Ми віримо, що наші автори – генії; віримо, що нам під силу будь-які творчі завдання; віримо, що наші глядачі шукають в театрі серйозної розмови. Ми віримо, що зі сцени потрібно так розповідати і тільки такі історії, які роблять людину сильнішою і світлішою».

    Театр має свого глядача як вдома, у Дніпрі, так і за межами міста. Він відомий у театральному середовищі, часто виїздить на престижні театральні фестивалі та гастролі за кордон і по Україні, має фахові рецензії і схвальні відгуки у пресі.

    У тяжкі і трагічні воєнні роки театр «Віримо!» продовжує працювати для глядачів, які підтримують улюблений колектив і навіть демонструють рекорди у відвідуванні. На думку його директора та художнього керівника Володимира Петренка, сьогодні містяни йдуть до театру, аби знайти емоційну опору та продемонструвати власну незламність.

    «Плани та діяльність театру «Віримо!» у сучасних умовах нерозривно пов'язані з підтримкою війська, адже п’ятеро акторів трупи нині перебувають у лавах Збройних Сил України. Для колективу це стало серйозним ударом по репертуару, проте театр продовжує працювати, поєднуючи творчість із волонтерством. Кожна вистава, зокрема й гастрольна діяльність у Австрії, Румунії та Чехії за підтримки міжнародних партнерів супроводжується збором донатів, закупівлею необхідного для військових», – розповів Володимир Євгенович в одному з інтерв’ю.

    Цього року депутати Дніпровської міської ради підготували звернення до Міністерства культури України з клопотанням про надання академічного статусу КЗК «Дніпровський драматичний молодіжний театр «Віримо!». Згідно з документом, театр «Віримо!» пропонують відзначити за вагомий внесок у розвиток і популяризацію театрального мистецтва, високий професійний рівень колективу та значні творчі досягнення. Будемо чекати добрих новин і рішень, зокрема і довгоочікуване – про окреме приміщення для театру. Вітаємо з ювілеєм!

    Більше дізнатись про історію і творчу діяльність театру «Віримо!», переглянути рецензії, фоторепортажі за виставами можна з документів, які зберігаються у фонді нашої бібліотеки.

 

Світлана Пономаренко,

провідна бібліотекарка відділу мистецтв

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Вулицями нашого міста

Прибережний сквер

Сквер «Прибережний» – одне з наймальовничіших місць сучасного Дніпра, де місто зустрічається з річкою.

Його відкрили 13 вересня 2019 року, напередодні Дня міста. На території площею близько 2,5 гектара висадили сотні дерев і тисячі кущів, облаштували фонтани, дитячі та спортивні майданчики, встановили лави й сучасне освітлення.

Особливої атмосфери скверу додають вечірні світлові шоу. Сьогодні «Прибережний» – це місце для прогулянок, відпочинку та зустрічей, звідки відкривається чудовий краєвид на Дніпро.

Це простір, який показує, як змінюється місто, зберігаючи свій головний символ – велику річку.

 

 Фото https://www.dnipro.libr.dp.ua/skver_pobeda

https://nashemisto.dp.ua/ru/2020/09/04/igra-sveta-neverojatnoj-krasoty-v-dnepre-fontan-v-skvere-pribrezhnyj-prodolzhaet-voshishhat-posetitelej/

Джерела:

Зелені зони – у пріоритеті соціально-економічного розвитку // Наше місто.– 2020.– № 39/1(24.09).– С. 7

Николаенко И. О фонтанах и людях / И. Николаенко // Горожанин Плюс.– 2021.– № 30(5.08).–  С. 7

Супрун Ю. У Дніпрі оновили сквер Прибережний / Ю. Супрун // Наше місто.– 2024.– № 48(28.11).– С. 3 : фот.

 

Посилання на подкаст: https://www.youtube.com/watch?v=8pWH9LRcEgY

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

 

Територія особистості

 Gérard Philipte. 

Між небом та землею

(завершення)

 

«Життя занадто коротке, щоб грати ролі, які не змушують твоє серце битися швидше»

 

Дружина актора видала автобіографічну книгу «Одна мить» (No Longer Than a Sigh, 1963), яка стала бестселером. Для осмислення власного існування після відходу найдорожчої людини, для того щоб врятуватись від болю, не рятуючись від спогадів. Донька Жерара Філіпа Анн-Марі, вважала, що її матуся спочатку зробила з Жерара чоловіка, а після його смерті – легенду. Але актор був легендою за життя. Жереб обраних.

Анн пережила чоловіка на 30 років і померла у 1990 році, заповівши поховати себе в одній могилі з Жераром.

У 2019, до 60-річчя смерті, вийшла пристрасна уважна розповідь. «Остання зима Сіда» авторства французького письменника та журналіста Жерома Гарсена. «Це не за спогадами Анн, це про те, про що вона бажала написати, але не змогла...». Мова про есе, сповнене життя від людини, яка не підозрює, що помирає, оскільки дружина до останнього приховує від нього страшний діагноз. Лікарем актора виявився дядько Жерома – Годар д'Аллен, донька Жерара Філіпа була дружиною автора. Але книга живе немов за лаштунками власних сторінок, підкреслює позачасову сутність чарівності Жерара Філіпа. Автор позначає, що, так, упередженість з емоційної точки зору, але ніколи з історико-літературної. За «Зиму» Гарсен отримав головну французьку  літературну премію Prix des Deux-Magots.

Жерара найбільше вражала короткочасність життя. На запитання «Чи ви боїтеся смерті?», – відповідав: «Так, дуже боюся»... Марлен Дітріх писала: «Філіп Жерар. Ідеальний актор, персоніфікація романтичного героя як у духовному, і у фізичному плані. Вперше я побачила його в "Калігулі", коли він тільки починав свій шлях, а потім, вражена, чекала біля дверей гардеробу. Його смерть зачепила мене глибоко, і не тільки тому, що я втратила близьку людину. У його особі світова сцена втратила романтичний ідеал». Марлон Брандо зізнався, що найулюбленішим для нього актором був Жерар Філіп: «Іншого такого блискучого романтика, який має найблагороднішу душу і серце, в кіно не з'являлося. Я глибоко ціную його як актора та людину. Він умів дарувати добро…». Гру  Жерара Філіпа хвалили Кокто, Сартр, Камю… Кінознавець Жорж Садуль, який присвятив творчості Філіпа чимало сторінок, стверджував: «Будь-яка геніальна особистість (а Жерар був генієм) – складний феномен, що виражає приховані від ока духовні. Тальма служив поясненням нашої Революції та Імперії, Фредерік Леметр "Романтизму. Філіп пояснював усім нашу країну і наш час – повоєнні».

«Він був поетичною істотою від легкості своєї ходи до якості своїх мовчань. Для нього акторська майстерність була функціональною поезією. Чудовий актор був максимально простим. Це був його спосіб творити диво».

Актор похований у простій могилі на невеликому цвинтарі у Раматюелі.

«Його слава – це слава післявоєнного періоду, часу, коли Франція була повністю зруйнована, країни, яка більше не любила себе, яка потребувала чистоти, вогню та оновлення. В молодому акторі, божественної зовнішності та змісту, відданому своїй справі країна впізнала себе і знову почала любити себе завдяки його зовнішності та принципам. Це пояснює його нескінченний успіх».

Багато його фільмів зняті чорно-білими, але в жодному немає нічого застарілого. Він освітлює екран, зображення, запис своєрідною яскравістю внутрішнього позачасового полум'я.

Дослідники згадують про ще одне втілення Жерара Філіпа – його розповідь твору Антуана Сент-Екзюпері «Маленький принц». «Ніжність, мудрість, здатність передавати кольори та нюанси мерехтливій красі цієї притчі оживають на записі в глибокій ідентифікації актора та поетичного тексту».

На фотографії, зробленій за три дні до смерті на його обличчі, попри хворобу, сяє посмішка, яка нагадує останні рядки повісті Сент-Екзюпері, коли пілот усвідомлює зникнення Маленького принца: «Якщо ви проїдете повз місце, де вперше з'явився Маленький принц, благаю вас, не поспішайте. Зачекайте трохи під зіркою! Якщо до вас прийде дитина, якщо вона сміється, якщо в неї золоте волосся, якщо вона не відповідає на ваші запитання, ви дізнаєтеся, хто вона. Тоді будьте добрими! Не залишайте мене в смутку: напишіть мені швидше, що він повернувся...».

Маленький принц втішає пілота незадовго до зникнення: «Коли ти дивитимешся на небо вночі, моя зірка буде однією з них. І завдяки моїй зірці ти полюбиш дивитися на всі зірки. Вони всі будуть твоїми друзями. Я дарую тобі цей подарунок… тому що я живу на одній з цих зірок, тому що я сміюся на одній з них, тобі здаватиметься, що сміються всі зірки».

Він й досі говорить з нами про головне, своїм образом, ролями, голосом, збереженим на плівках й незмінною позачасовою вірою у справжність. Вона народжується завдяки геніям, які завжди існують та втілюють поміж небом та землею мрії Маленького принца, озвучені актором «У світі має бути щось інше, місце, де людина не бореться за владу з кимось чи з собою. Можливо, ніжність».

Саме так, – ніжність.

 

Олена Ємельянова

 

Фото Picture of the film GÉRARD PHILIPE, LE DERNIER HIVER DU CID by Patrick JEUDY © famille philipe

https://www.festival-cannes.com/en/2022/gerard-philipe-le-dernier-hiver-du-cid-a-tribute-to-the-cannes-born-actor-and-an-epic-centenary/

 

Послуга та умови замовлення літератури по МБА

(056) 770-35-73, е-mail: mba@libr.dp.ua

 

Джерела:

https://www.imdb.com/name/nm0679959/bio/

https://www.meer.com/en/66807-gerard-philipe-the-eternal-prince

https://stagescreensong.wordpress.com/gerard-philipe-le-grand-prince/

https://chantiersdeculture.com/2023/01/21/gerard-philipe-la-gloire-au-parking/

https://www.fabula.org/actualites/110853/gerard-philippe.html

https://spletnik.ru/32766-zherar-filip-137645

https://www.festival-cannes.com/.../gerard-philipe-le.../

     Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter