Територія особистості

Marcel Marceau. 19 хвилин тиші
(продовження)

За батьком гестапо прийшло в один із оперних домашніх вечорів, і він потрапив до Освенциму. Марсо вступає до лав французького Опору. Брат Симон, який під ім'ям лейтенанта Алена був одним із провідних постатей в цьому русі, пропонує йому змінити прізвище. Марсель обирає наполеонівського генерала Марсо, згадуючи рядок з поеми Гюго «Ош на Адіджі, Марсо на Рейні», бо також хотів переможно дійти до Рейну. І дійшов – після звільнення Франції у листопаді 1944 року, Марсель вступає до Армії Генерала Делаттра де Тассіньї, яка звільняла Ельзас та увійшла до Німеччини.

Він небагато розповідав про ті часи, вважаючи, що те, що зробив замало в порівнянні з подвигами тих, хто загинув. Чудове володіння англійською, французькою та німецькою мовами дозволило йому бути офіцером зв'язку.

Він не брав участі у відкритих протистояннях, бо головною цінністю вважав життя, тому всіляко опікувався порятунком людей. Як свідчать джерела, йому вдалося врятувати десятки тисяч.

Французів, які досягли 18–19 років, відправляли на воєнні заводи Німеччини. Марсо підробляв їм документи, змінюючи вік і національність і таким чином рятував юнаків. Він переправляв у безпечні місця дітей, особливо сиріт, євреїв або ромів, дітей із вадами та відхиленнями, яких нацисти вважали не вартими життя взагалі.

Відома історія про 70 вихованців притулку, коли Марсель домовився з керівництвом щоб ті відпустили їх ніби на екскурсію. Це були діти, батьки яких були розстріляні, які перебували в постійному стресі та напруженні. Марсо ж було потрібно, щоб вони були цілковито спокійні, щоб не викликати підозри, тому він розважав їх пантомімою. Симон розповідав, що діти Марселя обожнювали та почувались поруч в абсолютній безпеці.

Як проходили прикордонну ділянку, сюжет окремий. Марсель не менше 10 разів з'являвся під очі прикордонників, зображуючи тренера, старшого брата, бойскаута. Вартові не помітили, що пропускають одну й ту саму людину, при тому, – єврея. Дітей було врятовано.

При звільненні Ельзасу якось із декількома солдатами вони взяли в полон цілий німецький підрозділ. За допомоги акторського таланту він переконав фашистів, що на підході французька дивізія, й ті поспішили здатися.

У 1944 році батько Марсо загинув у концтаборі. Того ж року після звільнення Парижа він дав свій перший виступ перед трьома тисячами американських солдат.

Через два дні його світлини з'являться на обкладинках журналів.

Якось він сказав, що всю свою творчість присвячує батькові. Його донька Каміла згадувала: «Це назавжди, на все життя помітило мого батька, надаючи якогось відтінку непереборного смутку всім його творінням. Тому що для нього мистецтво міма ніколи не зводилося до набору технічних навичок, навіть найдосконаліших, це був тягар душі, який завдяки якійсь внутрішній силі, яка їм рухала, ставав зримим. Кожен погляд, кожен жест народжувався зсередини, а потім повільно піднімався по всьому тілу».

Мати Марселя перестала вірити в Бога, коли заарештували чоловіка. Марсо ніколи не прив'язувався до будь-якої догми, називаючи себе громадянин світу та людиною без релігії. Але все життя прискіпливо цікавився питаннями історії релігій, мучився співвідношенням Добра і Зла у світі, тим, звідки народжуються страшні періоди, коли людство сповзає в ненависть. В останні місяці перед смертю читав книгу «Mémoire du mal. Tentation du bien» франко-болгарського письменника Цвєтана Тодорова, використовував у мініатюрах церковну музику.  «Він був містиком, вірив у якусь енергію, яка трансцендує людину. ... коли його питали чи вірите ви в Бога, він відповідав: ні, але коли я граю, мені іноді здається, що Бог наповнює мене. В його спальні були ікони та фігурки Будди, вона нагадувала маленький храм».

Натхненний майстерністю Чапліна, Бастора Кітона та братів Маркс він безпомилково відчув свій шлях і знав куди рухатись далі.

Марсель Марсо в продовженні «Території особистості».

 Олена Ємельянова

Далі буде.

 

Фото https://www.kveller.com/legendary-mime-marcel-marceau-was-a-jewish-holocaust-resistance-fighter/

Джерела:

Маркова Е.В. Марсель Марсо / Е.В. Маркова.– Л.: Искусство, 1975.– 144 с.: ил.– (Мастера современного зарубежного театра).

***

https://www.denverpost.com/2007/09/23/silence-spoke-volumes/
https://www.theguardian.com/world/2007/sep/24/topstories3.theatre
https://blog.nli.org.il/en/lbh_marceau/
https://www.seattletimes.com/nation-world/marcel-marceau-the-great-french-mime-dies-at-84/
https://www.allmusic.com/artist/marcel-marceau-mn0003018766
https://www.pantomime-mime.com/pantomime/marcel-marceau
https://historicalsnaps.com/2021/03/22/a-snapshot-biography-of-marcel-marceau/
https://ru.citaty.net/avtory/marso-marsel/
https://www.svoboda.org/a/413434.html
https://www.kveller.com/legendary-mime-marcel-marceau-was-a-jewish-holocaust-resistance-fighter/

         Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Що читають бібліотекарі

 Бакман, Фредрік. Шляхи життя: збірка оповідань / Ф. Бакман; пер. зі швед. Лева Грицюка.– Київ: Книголав, 2024.– 144 с.

 

«Шляхи життя» Фредріка Бакмана – це коротка, глибока та надзвичайно емоційна збірка з двох новел: «І щоранку дорога додому стає все довшою й довшою» та «Справи твого життя», які розповідають про пам’ять, старіння, батьківську любов та неминучість втрати.

Автор дає відповідь на питання: Що означає бути людиною? Щодня йти тим чи іншим шляхом. В одних містах зупинятися, а з інших тікати. Інколи поспішати, а інколи намагатися запам’ятати кожну секунду.

Мені дуже сподобався формат цієї книги. Вона тоненька, дуже зручна. Всього в ній 144 сторінки. Дуже легко читається на одному подиху. Перша новела присвячена стосункам дідуся, онука та сина на тлі втрати пам’яті (деменції),  друга змушує замислитися над життєвим вибором і тим, що ми залишаємо після себе.

Стиль цієї книжки філософський, сповнений метафор і влучних цитат, якими славиться автор.

Книга викликає сильні почуття та доводить до сліз, але залишає по собі світлий сум. Допомагає переосмислити стосунки з найближчими людьми та навчитися цінувати кожну спільну мить.

Кожен із цих текстів зворушує, викликає море емоцій і водночас спонукає задуматися про життя та його шляхи. Про великі й маленькі вибори, які нам доводиться робити під час своєї мандрівки. Про справжню цінність і сенс досягнень, перемог і невдач. Про жертовність, кохання та любов. І про смерть – про те, що відбувається, коли подорож закінчується.

Шукаєте книгу, яка затишно обійме та розіб'є серце водночас? Рекомендую «Шляхи життя» Фредріка Бакмана. Це історія, де є над чим щиро посміятися і про що поплакати. Бакман як ніхто вміє писати про звичайних людей так, що перехоплює подих. Обов'язково додайте цю книжку до свого списку читання.

 

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно технічного відділу

Книга в каталозі: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/B25CA853-0851-4A0D-8A17-F0753E078537

         Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Територія особистості

Marcel Marceau. 19 хвилин тиші

В Японії зізнання у найглибшому та найвідданішому  коханні та повазі звучатиме: 「 あなたは私の静けさ 」– «Ти моя тиша».

Щодо іншої ментальності тиші – це окремий прийом в різних видах мистецтв, який чимало висвітлює, розповідає, підкреслює й інтонує. Чи то великий мовчазний план у кіно, чи то вміння тримати паузу на театральній сцені, чи то музичні  новації  Джона Кейджа. Але є окреме мистецтво актори якого – справжні чарівники мовчання, відомі з часів прадавніх Риму та Греції.

У 1970 році американський лейбл MGM Records випустив платівку під назвою «The Best of Marcel Marceao» на Discogs.  Кожна сторона  містила приблизно 19 хвилин абсолютної тиші, яка завершувалась хвилиною овацій. Платівка є культовим сувеніром серед знаних колекціонерів.

Йдеться про геніальне втілення запису мімодрам і визнання публікою неперевершеного мистецтва мовчання. Його найвищу сутність наш герой доводив на сцені 60 років, розсипавши діаманти власної майстерності у віддзеркаленнях інших геніїв, наприклад Майкла Джексона.

Марсель Марсо. Коли йому було п'ять, мати відвела його на фільм Чарлі Чапліна, який з першого погляду на екран зачарував та викликав бажання стати мімом. Він повертався додому, копіюючи його ходу, в дев'ять давав для сусідів вистави-імпровізації.

Серед численних нагород і почестей – володар звання «Великий офіцер ордену Почесного легіону» (1998), нагороджений Національним орденом «За заслуги» (1998) у Франції. Двічі нагороджений премією «Еммі» за роботу на телебаченні, член Академії образотворчих мистецтв у Берліні, оголошений «національним надбанням» Японії. І це, повертаючись до посилання в перших рядках, цілком не випадково.

Марсель Мангель народився в Страсбурзі (Франція), в 1923 році та походив із єврейської сім'ї, батьками були Енн Верцберг – уродженка Коломийщини в Україні й уродженець Польщі Шарль Мангель – кошерний м'ясник. Батько гарно співав, мріяв про оперну кар'єру, але потрібно було утримувати близьких. У родині генетично полюбляли мистецтво, й рід мав чимало танцюристів і музикантів, до того ж батьки з дітьми відвідували концерти, кіно та вистави. Вдома була спеціальна зала, куди запрошували для виступів співаків, які ставали друзями родини. Також Шарль брав Марселя на змагання з боксу. Активний член профспілки, соціаліст за переконаннями користався великою повагою.

З початком Другої світової родина встигла евакуюватись до окупації міста, але французька армія капітулювала. Довелось боротися за виживання.

На щастя, Марсель мав можливість навчатись у Школі Декоративних Мистецтв в Ліможі, де опановував і театральне мистецтво. В якийсь період Дордонь, де вони ховалися від фашистів, стає небезпечним, і юнака відправляють до родички в Севр, неподалік від Парижа. Це дозволяє йому потрапити в паризьку Школу Шарля Дюллена, де він знайомиться з Етьєном Декру, славетним вчителем Жана-Луї Барро і батьком-засновником нового мистецтва сучасної пантоміми. «Її відмінність від традиційної пантоміми а тому, що вона заснована не на імітації на сцені об'єкта з найбільшою точністю, а на враженні від об'єкта, його ілюзії. Але якщо він був найзнаменитішим учнем Декру, своїм батьком у мистецтві завжди вважав Чапліна, і з дитинства до останніх днів дивився і переглядав усі його фільми».

Найбільший мім у світі Марсель Марсо в «Території особистості».

Олена Ємельянова

 

«В мене була тітка в Ельзасі, яка влітку влаштовувала масовий відпочинок для дітей. Діти приїжджали з усієї Франції, я грав їм Чапліна, але не тільки Чапліна».

 

«Він (Майкл Джексон – прим. авт.) приходив на мої концерти у 70-ті роки, а я тоді грав цю пантоміму "Проти вітру" і на нього це справило враження. Але він робить все по-своєму, включаючи пантоміму до танцю. Він чудовий танцюрист, можливо навіть великий. Він запрошував мене поставити йому номер, але в той момент я виявився занадто втомленим, і це не склалося, але ми стали друзями і завжди бачимося, коли я приїжджаю в Америку».

 

«Іноді корисно замовкнути».

 

«Люблю малювати і читати це розвиває мою уяву. Займаюсь фехтуванням, бо це вчить мене швидкої реакції».

 

«Музика і тиша сильно пов'язані, тому що музика створюється за допомогою тиші, а тиша сповнена музики».

 

«Мел Брукс дзвонить мені і каже: "Марсель, я пропоную тобі роль у моїй картині. Ти повинен просто вимовити одне слово – "ні"». Я не хотів зніматись. Я сказав: "Це не дуже добре, моя публіка буде розчарована. Я маю для моєї публіки показати хоча б малу пантоміму". Через дві години він каже: "Це буде страшна гроза в Парижі, і ти йтимеш проти вітру". І я зробив цю пантоміму».

 

«Мистецтво мовчання, подібно до музики, звертається до душі, створюючи комедію, трагедію і романтику, залучаючи вас і ваше життя… створюючи характер і простір, розігруючи цілу виставу на сцені – показуючи наше життя, наші мрії, наші очікування».

 

«Пантоміма робить невидиме видимим, а видиме невидимим».

 

«Пантоміма – це оголення душі».

 

Далі буде.

 

Фото https://video.alexanderstreet.com/channel/marcel-marceau

 

Джерела:

Маркова Е.В. Марсель Марсо / Е.В. Маркова.– Л.: Искусство, 1975.– 144 с.: ил.– (Мастера современного зарубежного театра).

***

https://www.denverpost.com/2007/09/23/silence-spoke-volumes/
https://www.theguardian.com/world/2007/sep/24/topstories3.theatre
https://blog.nli.org.il/en/lbh_marceau/
https://www.seattletimes.com/nation-world/marcel-marceau-the-great-french-mime-dies-at-84/
https://www.allmusic.com/artist/marcel-marceau-mn0003018766
https://www.pantomime-mime.com/pantomime/marcel-marceau
https://historicalsnaps.com/2021/03/22/a-snapshot-biography-of-marcel-marceau/
https://ru.citaty.net/avtory/marso-marsel/
https://www.svoboda.org/a/413434.html
https://www.kveller.com/legendary-mime-marcel-marceau-was-a-jewish-holocaust-resistance-fighter/https://jewish-paris-tours.com/2020/09/mime-artist-marcel-marceau-a-silent-hero/
https://allthatsinteresting.com/marcel-marceau

 

         Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Пунктир

 Генрі Міллер: «Я був один в оточенні мільйонів людей»
(завершення)

 

Він вплинув на безліч авторів, включаючи письменників біт-покоління Джека Керуака й Аллена Гінзберга. Норман Мейлер, Філіп Рот, Конрад Маккарті та Еріка Джонг також вважають його своїм кумиром. Він прекрасний художник-аквареліст, який створив за життя тисячі картин, влаштовував персональні виставки в галереях по всьому світу і написав книгу «Малювати – це знову любити».

У біографічній розвідці літературної редакторки Julia Pierson читаємо: «Генрі Міллер вважається одним із найбільших письменників XX століття, чиї твори зробили революцію у традиційних формах, стилях та тематиці літератури. Будучи пристрасним читачем різних культур та ідей, він використовував свої праці як живильний фільтр, відсіваючи зі свого безмежного джерела мислителів і письменників. Особливо сильно на нього вплинули американські романтики Ральф Уолдо Емерсон, Генрі Девід Торо і Уолт Вітмен, які ... відстоювали ідею усунення від суспільства заради розвитку індивідуального «я». Він також любив творчість Д.Х. Лоу і французького романіста Луї-Фердинанда Селіна. Крім того, звертався до численних тем, які його захоплювали, таких як окультизм, астрологія та інші давні філософії».

1963 року Міллер переїхав до Лос-Анджелеса, де й прожив до кінця життя та помер  7 червня 1980 року у віці 88 років. Після смерті його твори продовжували публікуватися: «Молох», один з його перших романів, написаний ще в 1927 році – в 1992; «Божевільний півень», також написаний того десятиліття, опублікований видавництвом Grove в 1991.

«Його називали бунтарем і богемною людиною, яка прожила життя, паралельне тій, за яку ратувало, присвячене свободі самовираження. Він був типовим бідним художником, який багато подорожував завдяки добрій волі тих, кого зустрічав, і ніколи не переставав критично та поетично оцінювати все, що бачив.

Про нього знято документальні фільми, він дав інтерв'ю для фільму «Червоні» (1981) Уоррена Бітті, а його романи «Тропик Рака» та «Тихі дні в Кліші» були екранізовані в 1970».

Він подарував своїм читачам розуміння свободи та  чуттєве сприйняття радості життя в її повсякденних дрібницях.

 

Олена Ємельянова

 

«У нас є знання, але немає мудрості, є комфорт, але немає безпеки, є віровчення, але немає віри».
 
«Це в крові в нас – туга за раєм».
 
«Уся наша теорія освіти базується на абсурдній ідеї, що ми повинні спочатку навчитися плавати на суші, перш ніж увійти у воду».
 
«У нинішній ситуації самотність мене не лякає. Коли доходить до гіршого, поряд завжди Бог».
 
«Я був один в оточенні мільйонів людей».
 
«Я хочу, щоб у світ повернулася класична чистота, за якої лайно називалося лайном, а ангел – ангелом».
 
«Я існую – і цим все сказано. Мене анітрохи не хвилюють ваші симпатії та антипатії; мене нітрохи не турбує, погоджуєтеся ви зі мною чи ні. Якщо ви вирішите зараз же закрити книгу, я просто знижу плечима. Я аж ніяк не пульверизатор, з якого можна видавити тоненький струмок надії».
 
«Якщо є в чомусь справжня потреба, вона буде задоволена».
 
«Якщо те, що я малюю, зрештою виявиться не схожим на коня, я завжди можу зробити з нього гамак».
 
«…я, зрозуміло, не відповідаю за свою долю».
 
«Я стою посеред пустелі, чекаючи на потяг».
 
«Я ніколи нікому не допомагав з добрих спонукань – я допомагав тому, що не міг інакше».
 
«Як я переконався на гіркому досвіді, світ тримається на сексуальних стосунках».
 

Фото: Henry Miller en 1960 (Foto: Everett/Shutterstock)

https://www.yakaboo.ua/author/view/Genri_Miller?srsltid=AfmBOoqBVmZlpElJQI_V9sc4vVLPv2Dbdicg-jg3-Hh0U2ikA71mq9hp

 

Джерела:

Миллер Г. Тропик Рака: роман / Г. Миллер; пер. с англ. Г. Егорова.– М.: АСТ, 2010.– 350 с.

Миллер Г.  Мадемуазель Клод: роман, рассказы / Генри Милле; Пер. с англ. А.В. Куприна, А.Я. Ливерганта, И.С. Стамм.– М.: Эксмо-Пресс, 2000.– 509 с.– («Зарубежная классика. ХХ век»).

Денисова Т.Н. Історія американської літератури ХХ століття: навчальний посібник / Т.Н. Денисова; Національна академія наук України, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка.– Київ: Києво-Могилянська академія, 2012.– 486 с.– Бібліогр.: с. 463–474.

***

https://komubook.com.ua/.../henri-miller-shtrykhy-do...

https://www.thoughtco.com/biography-of-henry-miller...

https://lectambulos.com/henry-valentine-miller-en-el.../

https://www.doctorhugo.org/henry/miller.html

 

         Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки

Бібліотека у 60-ті роки 

ХХ століття. 

Рік 1966. 

Роботи під час ремонту

(продовження)

 

У 1966 році фахівці Бібліотеки працювали в особливому режимі: продовжувався ремонт приміщень і це було додаткове навантаження на колектив. Звільняли читальні зали та книгосховища, переміщували книжкові фонди, заразом відбирали літературу на списання. Особливу увагу приділяли роботі з каталогами, працювали над бібліографічними покажчиками, не зменшували уваги до методичної діяльності. Звісно, під час ремонтних робіт читальні зали та інші відділи обслуговування користувачів доводилось закривати, тому кількість читачів зменшилась у порівнянні з попереднім 1965 роком, інші важливі показники якості та ефективності роботи закладу також були нижче минулорічних. Якщо поглянути на ситуацію того часу зі сьогоднішньої позиції, побачимо таку картину: штат Бібліотеки в 1966 році складався з 38 бібліотечних працівників. Переважали спеціалісти з вищою бібліотечною освітою – 23 особи (68,4%), 9 осіб мали середню бібліотечну освіту, при цьому 8 з них навчались у вишах. За стажем бібліотечної роботи це був молодий колектив – більше 5 років мали 84,2% співробітників.

І ось 38 бібліотечних працівників прийняли і обслужили всього 6 640 читачів (у 1965 – 7 664), які відвідали Бібліотеку 32 266 разів (у 1965 – 42 609), видали читачам 135 868 примірників літератури (у 1965 – 165 221), підтримували, опрацьовували майже мільйонний книжковий фонд (961 865 пр.). Зараз важко уявити як змогли наші колеги вмістити таку кількість літератури в цьому приміщенні на бул. Батальйону Дніпро, 10! При цьому для читачів були створені доволі комфортні умови для роботи з літературою. Для них були доступні три читальні зали зі 120 читацькими місцями. Працював відділ абонементу, де було організовано відкритий  доступ до літератури, відділ займав 150 м². До послуг читачів – довідково-бібліографічний відділ із секторами краєзнавства та каталогів, вони розташувались на 86 м² , а сектор патентної літератури займав 60 м². Під час ремонту було встановлено 600 погонних метрів стелажів. Замінено котел парового опалення. Придбано для читальних залів 40 столів і 100 стільців.

Ще дивує розклад роботи Бібліотеки того часу: вона була відкрита з 9-ої до 22-ої години, крім четверга і неділі (з 11-ої до 18-ої). Вихідний день – п’ятниця, кожне 1-ше число місяця – санітарний день.

Тетяна Абраїмова

 

Джерела:

Звіт про роботу обласної державної бібліотеки ім. Жовтневої революції за 1966 рік: [машинопис.]. – Дніпропетровськ: [б. р.]. – 124 с.

 

Фото з архіву ДОУНБ: Огляд книжкової виставки в читальному залі.1967 р. Стоїть ліворуч О.П. Рєзіна – завідувачка відділу.

  

Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Пунктир

Генрі Міллер: «Ми проходимо повз і не впізнаємо один одного»
(продовження)

 

Хоча Міллер і далі не може публікуватися в Сполучених Штатах, його твори в цей час продовжують виходити у Франції в Obelisk Press, пізніше в Olympia Press, і вже звідти потайки потрапляють на батьківщину письменника. «Відтак він потроху здобуває скандальну популярність серед європейських і американських авангардистських і андеграундних культурних кіл, зокрема, справляє значний вплив на молоде покоління американських письменників, що виходять на літературну арену наприкінці 1950-х, так зване «покоління бітників», особливо на Джека Керуака, що був чи не єдиним письменником-бітником, творчістю якого Міллер щиро захоплювався».

У 1961 році молоде й авангардне американське видавництво Grove Press наважується на публікацію найвідомішого роману Міллера «Тропік рака». Проти його публікації було подано близько 60 судових позовів, але Верховний суд визнав її літературним твором.  Після суду, що завершився в 1965 році, інші книги Міллера були опубліковані видавництвом Grove: «Чорна весна», «Тропик Козерога» і трилогія «Рожеве розп'яття».

«Тропік Раку» мав величезний успіх, розійшовшись тиражем у 1,5 мільйона екземплярів у перший рік і ще мільйон у наступний.

Літературна слава «скандального письменника поза законом» не йде на спад, однак стосується вона переважно його творів паризького періоду. Натомість зацікавлення особою літнього Міллера-самітника, що в цей час знову мешкає неподалік від Лос-Анджелеса, спадає. Його невелика книжка «Коли тобі виповнюється вісімдесят», присвячена власному вісімдесятиліттю, що виходить у незалежному видавництві Capra Press, продається накладом усього в 200 примірників. У трьох есе, що входять до видання, читач бачить зовсім іншого Генрі Міллера – не бонвівана й бабія-волоцюгу з «Тропіка рака» та «Тихих днів в Кліші», а людину, яка прожила довге та повноцінне життя, й пізнала не лише його розкоші, але й болі та розчарування.

Олена Ємельянова

 

«Ти живеш плодами своїх дій, а твої дії – результат твоїх думок. Думка і дія єдині».
 
«Трагедія в тому, що ніхто не бачить вираження безнадійного відчаю на моєму обличчі. Нас тисячі і тисячі, ми проходимо повз і не впізнаємо один одного».
 
«Твоє призначення – це не місце, а новий погляд на речі».
 
«Єдине, чого нам завжди недодають, – це любов. Єдине, чого ми завжди недодаємо, – це любов».
 
«Єдине, чого вимагає від нас життя – усвідомлювати її, а не приймати беззастережно. Все, на що ми закриваємо очі, все, від чого ми тікаємо, все, що ми заперечуємо, принижуємо або зневажаємо, врешті-решт призводить нас до краху. Те, що здається огидним, болючим, злим, може стати джерелом краси, радості та сили, якщо поглянути на це без упередження, кожна секунда може стати прекрасною для того, хто здатний усвідомлювати її як таку».
 
«...читаючи книгу, я сплю. Дуже небагато книг мали здатність кидати мене в транс абсолютної ясності, де, сам того не знаючи, людина приймає найважливіші рішення».
 
«Щоб забути жінку, треба написати про неї роман».
 
«Щоб зрозуміти іншого, необхідно відмовитися від себе».
 
«Уділ святих – вічне страждання, вічне подолання».
 
Далі буде.
 

Фото: https://www.mutualart.com/Artwork/Henry-Miller/C9AE49D4375010B4EADCA2505039B1B7

 

Джерела:

Миллер Г. Тропик Рака: роман / Г. Миллер; пер. с англ. Г. Егорова.– М.: АСТ, 2010.– 350 с.

Миллер Г.  Мадемуазель Клод: роман, рассказы / Генри Милле; Пер. с англ. А.В. Куприна, А.Я. Ливерганта, И.С. Стамм.– М.: Эксмо-Пресс, 2000.– 509 с.– («Зарубежная классика. ХХ век»).

Денисова Т.Н. Історія американської літератури ХХ століття: навчальний посібник / Т.Н. Денисова; Національна академія наук України, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка.– Київ: Києво-Могилянська академія, 2012.– 486 с.– Бібліогр.: с. 463–474.

***

https://komubook.com.ua/.../henri-miller-shtrykhy-do...

https://www.thoughtco.com/biography-of-henry-miller...

https://lectambulos.com/henry-valentine-miller-en-el.../

https://www.doctorhugo.org/henry/miller.html

 

         Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Що читають бібліотекарі

Кавагуті, Тосікадзу. Доки кава не охолоне: роман / Т. Кавагуті; пер. з англ. Н.І. Гоїн. – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2025.– 240 с.

«Доки кава не охолоне» Тосікадзу Кавагуті – це неймовірно затишна, але водночас щемлива книга, яка змушує задуматися про цінність часу. Історія про маленьке токійське кафе, де можна повернутися в минуле, але неможливо змінити теперішнє, заворожує з перших сторінок. Головне правило – повернутися, доки кава не охолола. Попри фантастичний елемент, це – історія про реальних людей, їхній біль, жаль, образу та любов. Кавагуті майстерно показує, що іноді нам потрібно повернутися в минуле не для того, щоб змінити хід подій, а щоб змінити власне ставлення до них і знайти сили жити далі.

Це дуже атмосферний, камерний і терапевтичний роман про любов, жаль і прощення. Ідеальна книга для тихих вечорів, яка залишає теплий післясмак. Цей роман нагадує нам про цінність кожної хвилини та важливість вчасно сказати близьким «люблю», «вибач» або «дякую». Чудове читання для тихих вечорів із чашкою гарячого напою. Рекомендую кожному!

Тетяна Мищенко, 

завідувачка патентно технічного відділу

Книга в каталозі: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/0B965C43-57B2-437C-924D-28FF3FAC7A64

 

        Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут