Що читають бібліотекарі

Огнєнович Віда. Мілева Айнштайн: п`єса / В. Огнєнович; пер. з серб. А. Татаренко. – Львів: Вид-во Анетти Антоненко, 2017. – 127 с. – (Колекція театральна).

 

«Мілева Айнштайн» – це драма сербської письменниці Віди Огнєнович, що досліджує складну долю Мілеви Марич, першої дружини Альберта Айнштайна. Твір фокусується на її інтелектуальному внеску, особистій трагедії, ролі жінки в науці та втрачених можливостях у тіні геніального чоловіка. П’єса висвітлює життя Мілеви від навчання в Цюриху до розлучення.
Книга заінтригувала мене з перших сторінок. У першому розділі ми знайомимося з  Мілєвою Марич у Політехнічній школі. Вона до сьогодні залишається загадковою постаттю. Віда Огнєнович вводить у своїй книзі до фізичних лабораторій і до приватних покоїв славетного подружжя, оповідаючи про перемоги та поразки, прокляття душевної хвороби і драму безмежного кохання. «Мілева Айнштайн» ставить перед читачами складні питання жіночої емансипації, однозначні відповіді на які дати нелегко. Біографічна лінія, яка показує народження, розвиток і занепад любовного, інтелектуального і шлюбного зв’язку між двома фізиками, угорською сербкою Мілевою Марич і німецьким євреєм Альбертом Айнштайном, насправді є лише основою драми... Центральне місце у цій багатошаровій конструкції посідає питання, яке пов’язане не з суспільним життям (прогресом, війною, емансипацією), а з найінтимнішим: чи існують межі відданості в коханні і чи абсолютна самовідданість є запорукою справжньої любові?
П`єса дає відповідь на питання: «Як це бути дружиною генія?».  Можна сказати, що окрім теорії відносності Айнштайн вигадав теорію знущань – стільки принижень довелося зазнати його дружині.
З Мільовою Маріч майбутній відомий вчений познайомився у Політехнічній школі. Дівчині виповнився 21 рік, Айнштайну – 17. Багато біографів згадують, що дівчина була негарна, до того ж кульгала через туберкульоз суглобів. Можливо, саме страх Мільови ніколи не вийти заміж і призвів до того, що вона прийняла пропозицію руки та серця від Альберта.
Батьки Айнштайна заперечували шлюб з емігранткою, а мати навіть говорила, що до 30 років Марич «стане старою відьмою». Але юнак наполіг на своєму. Його листи до Мільови були повні пристрасті: «Я втратив розум, вмираю, палаю від кохання та бажання. Подушка, на якій ти спиш, у сто разів щасливіша за моє серце!» Дівчина танула, коли читала ці рядки, – вона ще не знала, що на неї чекає. Перша дитина народилася у пари в 1902 році, але чоловік наполягав, щоб дочку віддали бездітним родичам «у зв'язку з матеріальними труднощами». Про існування дівчинки світ дізнався зовсім недавно, в 1997 року, коли правнуки вченого продали його особисті листи на аукціоні. Після дочки у пари з'явилися двоє синів – Ганс і Едуард, який страждає на шизофренію. Послання Альберта перестали бути романтичними. Одне з них так і зовсім виявилося інструкцією, яку мала виконувати Мільова. Їй наказувалося дбати про одяг та ліжко чоловіка, тричі на день приносити до кабінету їжу та виконувати для чоловіка математичні розрахунки. При цьому Альберт заявив, що дружині не варто чекати від нього жодних проявів почуттів. Але цього мало: у вказівках говорилося, що Мільова має відмовитися від усіх особистих контактів із Альбертом, крім тих, які вважаються нормами пристойності в суспільстві.
Життя жінки з роками ставало все важчим: чоловік постійно заводив зв'язки на стороні, а всі претензії сприймав як щось дивне та недоречне. Часом подружжя не розмовляло кілька днів. Але останньою краплею для Мільови стала вимога чоловіка відмовитися від інтимної близькості з ним, яку він висунув, одночасно, ведучи таємне любовне листування зі своєю кузиною Ельзою.
Після цього Мільова вимагала розлучення. Діти залишилися з нею, Альберт платив аліменти приблизно в половину своєї зарплатні. Жінка жила дуже скромно, але коли Ейнштейн отримав Нобелівську премію, гроші – 32 тисячі доларів – перейшли до довірчого управління синів пари. Марич купила на них три будинки в Цюріху, але два з них довелося продати. Розлад Едуарда прогресував і треба було оплачувати рахунки з психіатричної клініки.
Будинок, що залишився, був переписаний на Ейнштейна, він продовжив утримувати дружину і хворого сина. А ще одружився вдруге з тією самою кузиною. Їй також довелося нелегко: своїх коханок Альберт іноді приводив на сімейні вечері. Тож Мільові пощастило: нехай вона не була заможною дамою, зате позбулася постійних знущань чоловіка. Незважаючи на слабке здоров'я, вона дожила до 72 років і була похована на цвинтарі Нордгейм.
Історики досі сперечаються, чи Марич був співавтором чоловіка: інакше чому він приписував до слів «теорія» та «робота» займенник «наша»?
Книга читається одним подихом!
Рекомендую до прочитання всім, кому цікава постать Мілєви Марич і Альберта Ейнштейна.

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно технічного відділу

 

Книга в каталозі: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/B261C233-45F0-4417-95E7-07962837D3CA

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Територія особистості

 Тамара Горіха Зерня:
«Мені подобається, що жінки зрозуміли: їм не обовʼязково мріяти про принца»
(продовження)
 
Блогерство є частиною її діяльності, й вона вважає, що зараз дуже важливою є активна громадянська позиція. «Незалежно від того, ким ми працюємо, що ми робимо, потрібно бути в курсі новин про стан в країні й обрати для себе сферу прикладення своїх волонтерських зусиль, наразі це наш обовʼязок».
Вона доволі відверта, повідомляє про власні стани, в т. ч. особисті. Трапляється це, як на сторінках її творів, так і в контентах соцмереж.
Раніше значно більше публікувала приватних фото, але зараз розуміє, що це небезпечно, бо можна необережним дописом наразити на безпеку рідних людей.
«Що стосується розлучення… Тут неможливо дати пораду. Кожна жінка сподівається, що це її омине. Я, наприклад, дивлюся на своїх батьків, які відсвяткували 50 років щасливого шлюбу і впевнено рухаються далі, збільшуючи цей рахунок, і розумію, що це предмет моєї величезної заздрості. Все життя я хотіла, щоб в мене було як у тата з мамою, а зараз розумію, що такий сімейний стаж я можу заробити хіба по очках комбінації усіх шлюбів. І то не факт.
Я бачу, як вони все життя разом, скільки труднощів подолано. Розумію, що коли їхня сімʼя формувалася, крім того, що їм пощастило одне з одним, і установки були зовсім іншими. Розлучення в цьому поколінні було як якась виняткова обставина, трагедія. Вони заходили в шлюб і думали, що обирають людину до кінця життя. А вже як вони будуть жити, інше питання: чи будуть щасливі, чи будуть мучитися до кінця.
Те, що у нас зʼявився вибір і змінилося ставлення до цього, як на мене, навіть добре. Тому що дуже багато людей відкрили для себе, що не треба мучитися. Ви маєте бути одне для одного джерелом натхнення, радості, а не джерелом побиття, скандалів, абʼюзу тощо, коли діти ростуть і спостерігають жахливі речі, коли всі травмують, мучать і скорочують одне одному життя. Реально скорочують».
Вона не вважає себе драматургом чи творцем, скоріше людиною з антеною чи внутрішнім радаром. В захваті від нашої поезії. Вважає це українським «новим відродженням», новим явищем в нашій літературі, трендом, що  точно вплине на ціле покоління. Йдеться, зокрема, про Олену Герасим’юк – колишню госпітальєрку і дивовижну поетку. «Разом з колегами вона веде проєкт "Недописані", присвячений вбитими росією письменникам. Там відкривається величезний пласт сучасних імен». Згадує поета Василя Муліка, вертолітника, військового. Збірку військової снайперки Ірини Бобик «Д’воїна», де надзвичайно глибокі вірші чинного військового із псевдонімом Анатолій Анатолій. З прозаїків і останнього читаного – Павло Белянський, Артем Чех, Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає».
Тамара Горіха Зерня в продовженні «Території особистості».

Олена Ємельянова

 
"Треба змиритися з тим, що внаслідок цієї війни ми всі будемо психічно травмовані, й наслідки цієї травми відчуватимуться ще багато років. І це ще якщо нам пощастить бути живими, щоб з цими наслідками щось робити. Тим часом, час іде швидко, і діти ростуть в цій війні, тож треба для них робити радість. І собі лишати місце для якоїсь радості, для того, що ви любите: комусь – вчитися, на роботі щось нове придумувати й реалізувати, комусь – творити, малювати, подорожувати. У кожного свій варіант.
Якщо все відкладати, мовляв, я цим займуся, коли закінчиться війна… А коли вона закінчиться? Хтось може сказати точну дату, чи рік, чи навіть десятиріччя, коли ця війна закінчиться? Може статися, що вона триватиме більшу частину нашого життя або навіть до його кінця, ми цього не знаємо. І тому всі ті плани й справи, які я свого часу відклала, намагаюся зараз дороблювати.
Також зʼясувалося, що мені легше, якщо я планую короткі відпустки кожні три місяці, півроку. Я знаю, що вони будуть, вони заплановані, і це така пауза – ці поїздки або походи.
Я дуже люблю з дітьми їздити або ходити, для мене це в радість".
 
"– Чи звертаєтесь до психологів?..
– До психологів я не ходжу, в цьому відношенні я така людина трохи підозріла. Ніяк не знайду свого, хоча мені все рекомендують подруги, які якраз ходять до психологів. Але мені всі вони якісь не такі. Тому я жаліюся своїй мамі в разі чого. Або тим же подругам. В принципі, поки що справляюся. Але цю тему для себе ще не закрила. Може, ще буду звертатися, а поки що й грошей на це шкода.
А от старша донька звертається до психолога, через Ветеран-хаб – вони дружинам військовим пропонують безкоштовну психологічну допомогу. І там дуже хороший, фаховий пул психологів, які працюють саме з родинами військовими, тому що вони стикаються з проблемами, з якими ніхто не може допомогти. Тільки ті, хто розуміє проблематику військових, сам має такий досвід.
Є речі, у яких я доньці нічого не пораджу, бо просто не знаю, що робити. Тоді допомагають саме військові психологи".
 
"– Що вас надихає і додає ресурсу зараз? І глобальне, і таке буденне, просте.
– Як би нам зараз складно не було, які б трагічні речі не відбувалися в Україні, на мою думку, це все одно краще, ніж та доля, що випала нашим бабусям, які народилися в срср, пережили голод, війну, другий голод, а потім померли теж в колгоспі і в срср без перспектив звільнення. І які, напевно, думали, що це назавжди вже. А у нас принаймні є шанс вирватися з цієї окупації. Сподіваюся, що не тільки наші діти будуть жити у вільній, мирній, переможній, незалежній від російського впливу Україні, а що, може, й нам ще випаде така нагода. Мене щодня надихає ця думка. Це глобальне.
А дрібне, буденне… Я, наприклад, сама собі купую квіти. Люблю квіти, люблю певні, конкретні, і не відмовляю собі в задоволення купити час від часу букет. Потім ходжу, милуюся, це приносить мені радість. Смачне й красиве теж люблю. Щодня".
 
"Щодо «кризи середнього віку»... «Мені дуже допомагає жіноча підтримка. Думаю, у житті жінки мають бути присутні інші жінки, тож важливо культивувати стосунки з подругами не тільки в дитинстві чи юності, а й у більш зрілому віці, бо у багатьох випадках саме жінка жінку рятує. До подруг ми звертаємося зі усіма своїми бідами й за замовчуванням готові одна одну підтримувати, захищати, витягувати. Тож у ці стосунки треба свідомо вкладатися – жінка, у якої є подруги, коло жіночої підтримки, набагато сильніша й захищеніша.
Друге – мені пощастило, що у мене троє дітей різного віку. Це завжди джерело величезного натхнення й хорошого настрою. Ну й джерело тривог також. Але я намагаюся дати їм щасливе дитинство і юність, я з ними разом подорожую, ходжу на концерти, читаю книги, щось обговорюю. Вважаю, це дуже круто, що я маю трьох моїх людей, які завжди на моєму боці, з якими мені добре, з якими я можу бути сама собою. І той факт, що їх народила я сама, вже сам по собі – велике везіння".
 
"У мене є брат, який теж довго не читав. І мама просто садила його, клала лозину поруч із собою і змушувала його читати (хоч ніколи тією лозиною не користувалася). А ми це робимо без лозини. І своєю добровільною волею брат зачитав у класі сьомому. І через кілька років перетворився на запійного читача, включеного. Відкрив для себе «свої» книги, знайшов свої жанри й захопився фантастикою та детективами. Я собі думаю, що якби мама його не змушувала на початку читати, хочеш чи ні, він би просто знав, що це потрібно, – цілком могло бути, що він так би і не зачитав".
 
"Це відповідальність кожного свідомого громадянина – хоч на копійку, хоч якоюсь мінімальною участю волонтерити, укріплюючи соціальні звʼязки, бо це те, що цементує нашу стійкість і дозволяє нам триматися. Це може бути і турбота про тварин, і створення спільнот за інтересами, куди ми включаємо тих, кому важче, хто слабше, і їм допомагаємо. І це, безумовно, допомога ЗСУ. Я збираю кошти на автівки й іншу техніку, хтось робить ще щось, в будь-якому русі".
 
Далі буде.
 
Фото https://book.artarsenal.in.ua/guest.../tamara-goriha-zernya/
 
Джерела:
Горіха Зерня, Тамара. Доця / Т. Горіха Зерня.– Київ: Білка, 2023.– 293 с.: фот.
Горіха Зерня, Тамара. Принцип втручання / Т. Горіха Зерня.– Київ: Білка, 2022.– 277 с.
 
***
https://ukrainky.com.ua/chasto-same-zhinka-zhinku.../
https://www.radiosvoboda.org/a/30324618.html
https://suspilne.media/culture/141948-dla-mene-vijna-e-vazlivou-castinou-nasogo-butta-intervu-z-tamarou-goriha-zerna/
https://sumy.today/interview/8489-pysmennytsia-tamara-horikha-zernia-rozpovila-pro-selo-dotsiu-i-maibutnii-detektyv.html
https://osvitoria.media/experience/najvazhlyvishe-rishennya-zhinky-ne-vybir-cholovika-a-vybir-osvity-i-profesiyi/

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Люди, які завжди у серці

 

Її життя – Бібліотека: 

спогади про колегу

 

«Я підбираю ключики до людських душ»

 

Вона жила бібліотекою, вона розчинялася в ній. Бібліотека була сенсом і способом її життя. Мова про Бібліотекарку з великої букви – Людмилу Феодосіївну Волошину, яка працювала у відділі абонемента Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотек ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія з вересня 1986 по травень 2017 року. 30 років віддала себе відділу абонемента.

У 40-річний ювілей відділу абонемента на ж/м Калинівський (в минулому Клочко-6) ми згадуємо про тих бібліотекарів, кого й досі пам’ятають читачі масиву. Її не стало в травні 2017 року.

Колеги згадують вражаючий трудовий ентузіазм Людмили Феодосіївни, відповідальність, дисциплінованість і неабияку жіночу доглянутість і бездоганне робоче місце, наповнене квітами і порядком.

Її кредо: «Краса врятує світ». Тому, починаючи зі свого робочого місця, яке було наповнене квітами, і кожний листочок натертий цукровою сумішшю, і до бездоганного манікюру, зачіски, зовнішнього вигляду – у всьому відчувалася краса. А який лад був у неї в роботі! Кожний читацький формуляр позначався маркером різного кольору за категоріями читачів, оформлення роздільників, індивідуальна бронеполичка для замовлених книг, тематичні персональні підбірки. Фонд кафедри видачі був показовим, розстановка книжок за тематикою, видання відремонтовані, роздільники в кольорі і навколо багато квітів.

 

 

 

Звідки така естетика в побуті і таке трепетне ставлення до роботи? Генетика? Сімейне виховання і наслідування українським традиціям?

Це сьогодні ми можемо з упевненістю сказати – українність! А це – гостинність, працьовитість, потяг до особистої свободи, глибока повага до родини і традицій. Все це є в нашій героїні. Трохи автобіографії.

Народилася Людмила Феодосіївна 10 липня 1952 року в с. Петриківка Дніпропетровської області. Мабуть, мальовниче село Петриківка і давало Людмилі вміння бачити красу землі, її людей, натхненно працювати. Вона гарно малювала, займалася кухнею, а без її котлет не обходилося жодне застілля у відділі! Гарна господиня, гарна співачка, душа компанії. А хто ж в Україні не співає? А це йде з сім’ї. Вона вміла співати! Мама та її сестри були вчительками і чудово співали! Краса рідного краю дала їй оцю українність: щедрість, вміння пригостити, наслідувати українські традиції, любити українську мову і обожнювати квітникарство! Про неї писала місцева газета, а потім і «Дніпро вечірній» (14.11.1988). Читачі присвячували їй вірші:

 

Ми, читачі, йдемо до них,

До тих дівчат, що біля книг

Цвітуть, як квіти серед квітів

Душею і лицем привітним,

Щоб читачів своїх зустріти.

І ми йдемо, йдемо до них,

До цих дівчат, щоб біля книг

Повести важнії розмови

Про книги, про знання, про мови…

                            І.Ф. Лящ

 

З 1969 року працювала завідувачкою Петриківської сільської бібліотеки. В 1972 році закінчила Дніпропетровське культурно-освітнє училище за спеціальністю «бібліотечна справа» і з цього року працювала на посаді бібліотекаря в Дніпропетровській міській дитячій бібліотеці.

З 1977 року – працювала старшим техніком технічного відділу Дніпропетровської філії Укргіпродор з виконанням функцій завідувачки технічної бібліотеки й архіву, згодом – на посаді завідувачки технічного архіву технічного відділу інституту Укркомунремдорпроєкт.

У 1986 році Людмила Феодосіївна прийшла до відділу абонемента на посаду бібліотекаря Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки, згодом була переведена на посаду провідного бібліотекаря. 

 

Окрім обслуговування читачів, виконувала довідково-консультаційну роботу, готувала тематичні добірки літератури на замовлення, залучаючи при цьому в повній мірі ввесь довідково-пошуковий апарат відділу. Людмила Феодосіївна брала активну участь у колосальній роботі з упорядкування фонду відділу, систематичного та топографічного каталогів, виїздила на «бібліобусі» до проєктного інституту «Укрзалпроєкт».

Людмила Феодосіївна писала в своїх спогадах «Двадцять років потому» :

«Велика робота велась з вилучення застарілої та зношеної літератури. Але основна увага була приділена обслуговуванню читачів не тільки лівобережжя. А й усього міста. Були черги на книги. Контингент був різний, від наукових працівників до пенсіонерів, і кожен знаходив книгу для навчання і душі. Бібліотекар це – лікар людських душ. І як би мені довелось вибирати професію ще раз – я б, не задумуючись вибрала бібліотечну справу. Тому, що люблю працювати з людьми, люблю допомагати їм, люблю своїх читачів. Я живу їхніми болями і радощами, їхніми досягненнями і поразками…»

 

 

Людмила Феодосіївна дуже любила українську літературу і відповідала за її упорядкування, приймала активну участь в організації книжкових виставок, дитячого куточка, куточка молодої мами, в оформлювальній роботі кафедри. З боржниками вела активну роботу. Дуже хотіла опанувати комп’ютер, навіть почала вивчати його але… не довелося. Затяжна хвороба поставила крапку.

Сьогодні, святкуючи 40-річчя відділу абонемента на масиві Калинівський, ми згадуємо Людмилу Феодосіївну, яка все своє життя віддала єдиній обраній професії. А бібліотека для неї була сакральним, особистим простором, який дарував їй затишок, красу і силу. 

 

 

Світлана Сухіна

 

 

Фото 2. На обслуговуванні: бібліотекарі (зліва вправо): Волошина Людмила Феодосіївна, Кондратенко Раїса Степанівна, 1994 рік

Фото 3. 1990-ті роки. Працівники відділу абонемента: 1 ряд: Філіппович Валентина Павлівна, Афанасьєва Людмила Федорівна; 2 ряд: Волошина Людмила Феодосіївна, Кондратенко Раїса Степанівна, Салó Галина Іванівна, Колесникова Любов Володимирівна

Фото 4. «Як актор готується до зустрічі зі своїми глядачами, так і бібліотекар – до зустрічі зі своїми читачами», – Л.Ф. Волошина 

Фото 5. Консультує молодь біля каталогу Людмила Феодосіївна Волошина

Фото 6. Людмила Феодосіївна Волошина (сидить) на своєму робочому місці з колективом

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут