Пунктир

 

Ігор Стамбол: «Кожен видатний українець зробив внесок,
певний свій «пазл» у розвиток нашої культури й держави»
(продовження)

З вікон школи, де він навчався «можна було вгледіти будинок знаменитого на весь світ Сергія Панкеєва – Людини-вовка – та козацькі хрести на цвинтарі». Ці знаки спонукали, він «ще більше зацікавився історією та потрапив на історичний факультет університету, названого іменем першого з-поміж українців нобелівського лауреата – Іллі Мечникова. Пишучи курсові роботи, я націлювався на наймасштабніші теми, які допомогли б розуміти проблеми українського суспільства в минулому і в сучасності. А що може бути впливовішим за політичну думку і її носіїв?».
Ігор Іванович закінчив Одеський національний університет імені І.І. Мечникова (спеціальність «Історія України» й аспірантуру Одеського національного університету імені Іллі Мечникова  за тією ж спеціальністю.
Є автором творів у жанрах історичної, містичної та гостросоціальної прози. У 2014 посів третє місце у категорії публіцистика на конкурсі «Мій Шевченко», що проводився одеською газетою «Чорноморські новини».
Історик, біографіст, письменник. Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту біографічних досліджень НБУВ, доцент кафедри інформаційних комунікацій Київського столичного університету імені Бориса Грінченка
У його студентських дослідженнях центральне місце займає найвидатніший український публіцист минулого століття Дмитро Донцов. «Його діяльність і тексти – це не шаблоні кілька рядків, які можна знайти в підручниках історії, а велетенський рій ідей і постулатів щодо кожної з проблем українців: від політики й історії до культури й мистецтва. Але головна річ у тім, що Донцов як ніхто зміг проаналізувати нікчемність імперії, яка й сьогодні прагне вчинити геноцид українців. Ідеї, гасла й тексти цього мислителя надихали цілі покоління українців минулого до боротьби за свободу та власну ідентичність – і надихають досі. Уже тоді я усвідомив значення суспільно-політичної діяльності окремої постаті та здивувався, чому Донцов і подібні постаті такі маловідомі. Адже "на їхніх плечах" ми могли би прогресувати значно швидше. Звісно, відповідь криється в роках цензури – та водночас і в інтелектуальних лінощах».
Ігор Стамбол в продовженні «Пунктиру».  

                            Олена Ємельянова

«Ми всі трохи герої власних нерозказаних історій».

 «Мені подобається тема, що Марк Твен в Одесу приїздив. Такий сюжет, що він вибирається ледь не в першу кругосвітню подорож або якусь круїзну подорож в історії і вони за якоюсь незапланованою потребою потрапили до Одеси. Можливо саме тут він побачив образ волоцюги, тому й змалював Геккельбері Фіна. І це дуже цікаво насправді і каже про нашу включеність. Одеса все одно відома.

Це її щастя та її прокляття. Бо якщо зараз подивитися як дивляться на Одесу в світі, що таке "Клуб одеситів", я не знаю насправді їх візії. Чи візії тих, хто намагається пропагувати в світі ідею якоїсь Одеси... Вони дуже часто, мені здається, зараз шкодять...»

«Навіть зламане серце здатне любити». 

«Наша історія – це не лише дати, це передусім характери, які вистояли там, де інші здалися». 

«Однозначно вся російська еліта не відпускала Україну назавжди. Імперія не може віддавати свої території, яка ж вона тоді імперія. Можна сказати, виходячи з тієї книги (Володимир Крижановський "Ми знову здобули державність"), досвіду тієї людини, осмислення того періоду, що конфлікт був неминучий. Один з розділів якраз так і називається – "Конфлікт неминучий".
З одного боку – це дійсно імперські прагнення, з іншого – як історик скажу, що росія взяла собі за основу Русь, навіть в назву, і от Русь від них відходить, тобто Україна. Що лишається? Що таке росія без Русі? От вони це мають повернути. До речі цікаво, що це думка не Крижанівського, не моя, а наших мислителів середини XX століття».

Фото https://portalhistoryua.com/expert/igor-stambol/

https://news.vn.ua/podillia-ne-dalo-sebe-zrusyfikuvaty-istoryk-ihor-stambol/

Далі буде. 

 Джерела:
Стамбол, Ігор Іванович. Іван та Юрій Липи / І.І. Стамбол, С.В. Кучеренко.– Харків: Бібколектор, 2016.– 121 с.
Стамбол, Ігор. Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка / І.І. Стамбол.– Київ: Кліо, 2024.– 192 с.
***
https://youtu.be/2eM39Unk_mg?si=Vp8tuT5kPG-AfgPb
https://odnb.odessa.ua/view_post.php?id=4486
https://intent.press/publications/society/2024/sho-take-rosiya-bez-rusi-istorik-igor-stambol/
https://portalhistoryua.com/expert/igor-stambol/
https://surl.li/msiwzg

Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Жива історія Бібліотеки

Бібліотека дарує зустрічі з цікавими людьми

Аналізуючи роботу бібліотеки з соціальними партнерами та поринаючи в спогади, добрим словом згадую Володимира Антоновича Луценка. В 2022 році безжальна смерть зупинила відлік часу життя цього талановитого письменника. Він тонко відчував гумор, блискуче знав його природу і закони, про що свідчать майстерно змальовані персонажі в його творах і спроба художньо дослідити, донести до читача та заплямувати всі негаразди в суспільстві, з якими необхідно боротись. Вибравши для себе досить непростий гумористично-сатиричний напрям, йому вдавалося, не зважаючи ні на що, зберегти власний голос, не підлаштовуватися під усілякі тренди. Творчість В.А. Луценка – не просто майстерне зображення  негативних явищ у суспільстві, політичних обставин часу, це – заглиблення у важкодоступні аспекти людського життя, що йому вдавалось робити делікатно і з добрим гумором.

Наша перша зустріч відбулася в 1992 році в колі читачів, у межах створеного при нашій бібліотеці краєзнавчого клубу «Ріднокрай». На той час, проголошення незалежності України створило нову суспільно-політичну ситуацію, що сприяло демократизації видавничого процесу. З 1991 року в Україні почали з’являтись нові сатирично-гумористичні часописи серед яких був і часопис нашого краю «Носоріг», засновником і незмінним редактором якого був Володимир Луценко. Перший номер цього часопису вийшов у квітні 1991 року. Походження назви часопису Володимир Антонович пояснював так :«Якщо вірити східним легендам, носоріг з'являється саме там, де неспокійно, де панує безладдя і хаос. Далі свого рогу він нібито не бачить, зате нюх має винятковий. Відчувши сигнал тривоги, долаючи перешкоди, мчить назустріч небезпеці…».

Часопис «Носоріг» користувався високим читацьким попитом і став переможцем двох Всеукраїнських фестивалів гумору та сатири. Тож на численні прохання читачів краєзнавчого відділу, який я на той час очолювала, на чергове засідання читацького клубу «Ріднокрай» на роль головного доповідача був запрошений В.А. Луценко, який розповів про історію започаткування цього надзвичайно цікавого сатирично-гротескного видання. Пам’ятаю, як на одне з питань читачів щодо «запізнення» року його виходу і необхідності появи такого видання в Дніпропетровську набагато раніше, Володимир Антонович чесно відповів, що це скоріше всього було б неможливо. Адже соціально-політична сатира завжди перебувала в опозиції до політичної системи, до існуючого соціального ладу. А вона якраз була домінуючою на сторінках цього видання. За тоталітарного режиму це неодмінно стало б вироком для появи цього часопису.

Майже піввіку Володимир Антонович присвятив журналістській справі. Із них половину – на Дніпропетровському обласному телебаченні, де обіймав посаду головного редактора (1986–2001). На посаді головного редактора В.А. Луценко завжди перебував у творчому пошуку такої інформації, яка стала б телеродзинкою для дніпрян, була неординарною і цікавою для всіх, хто палко любить Україну та прагне відтворити її справжню історію Так у 2000 році в розмові зі мною Володимир Антонович занотував повідомлення про те, що в результаті тривалих перемовин нашої бібліотеки з українською діаспорою («Канадське товариство приятелів України», Торонто), бібліотеці підготовлено унікальний подарунок – більше 12 тисяч книжок про Україну, виданих українською діаспорою за кордоном у період комуністичного режиму в СРСР. Коли вантаж із-за океану було доставлено, книги упорядковані, 20 вересня 2000 року на відкриття в Дніпропетровській ОУНБ «Канадсько-Українського Бібліотечного Центру» прибули дарувальники і організатори цієї акції – Степан Горлач, голова товариства приятелів України і Анна-Марія Фішер-Слиж, членкиня Ліги українських меценатів. Володимир Антонович особисто запросив їх разом зі мною на телебачення. Згадую, як він сам майстерно вів розмову, це інтерв’ю вийшло цікаве, насичене цікавими фактами, порівняннями та прикладами. Причому, зустріч із цими шанованими людьми не завершилась у телестудії, Володимир Антонович не зважаючи на свою зайнятість, шляхетно запропонував гостям відвідати знакові місця Дніпропетровська і особисто їх супроводжувати. А біля пам’ятника Т.Г. Шевченку на Монастирському острові він з таким натхненням прочитав декілька віршів поета, що у гостей з Канади в очах забриніли сльози, адже вони колись теж народились в Україні.

Без сумніву, справжній талант письменника розкривається не тільки у його власній творчості, але і в умінні розгледіти нову обдарованість, в намаганні допомогти їй зробити наступні кроки до вершин майстерності. В останні роки, перебуваючи на посаді голови Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України, Володимир Луценко намагався всіляко сприяти письменникам, зокрема закликав кожного до участі в літературному конкурсі імені Валер’яна Підмогильного – спільному проєкті Дніпропетровської обласної державної адміністрації та обласної Спілки письменників. Урочисте підведення підсумків конкурсу в 2017–2019 роках проходило в нашій бібліотеці, це було справжнє свято.

Володимир Антонович в ці дні був щасливий, в доброму гуморі і радів за кожного, хто був удостоєний цієї премії. Завдяки його клопотанню кожен фіналіст отримував від обласної державної адміністрації – грошову винагороду, від Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України – диплом і черговий випуск альманаху «Степова Еллада», упорядником якого він був.

Володимир Антонович щиро любив рідне місто, завжди із задоволенням приходив до бібліотеки, був надзвичайно працьовитою, наполегливою, енергійною людиною. Впевнена, що його ім'я буде назавжди вписане в історичний літопис нашого краю.

Надія Тітова, директорка КЗК «ДОУНБ»

 

Пунктир

 

Ігор Стамбол: «Ми всі трохи герої власних нерозказаних історій»

Одеса. Це місто неможливо не любити, не згадувати, не досліджувати. Воно неповторне. Люди, які з ним пов'язані, ту неповторність віддзеркалюють максимально, лишаючись відданими цій легендарній в усі часи локації назавжди. Своїми думками, вчинками, життям.
Сучасний український історик, письменник і дослідник Ігор Стамбол – саме про це.  А ще про видатних українських особистостей, долі та шлях яких вивчає та досліджує, заповнюючи невідомі сторінки української історії. Даючи нам можливість зрозуміти, що знання справжньої історії допомагає сповнити душу та розширити світогляд.
Ігор Іванович – уродженець Одещини, с. Василівка, про яке часто згадує в своїх інтерв'ю та дослідженнях. «Село моє повне міфів, звичайно як і напевно, кожне село: панський будинок, старий цвинтар і навколо цього теж ніякої правди не знайти. Цвинтар – це оті лапчасті хрести типові в тому числі для козаків, української та християнської культури XIX століття. А у Василівці казали, що це німецькі хрести, бо Кам'янка – це якраз колонія. Але це звичайний козацький хрест. Я кілька разів навіть робив світлини про те, що це майже козацький цвинтар. Звичайно багато національностей, важко сказати, хто ти є там...»
Його шлях до вивчення та популяризації біографій українських особистостей почався, за власним зізнанням, з кількох книжок, які в дитинстві випадково потрапили до рук. Мова «про томик Джека Лондона з його  відомими ідеями про те, що людина здатна на значно більше, ніж здається на перший погляд, і тексти Марка Твена з його не менш відомими дитячими героями, які, серед іншого, розповідали про американське суспільство ХІХ століття». Він зачитувався та замислювався.
Ігор Стамбол в «Пунктирі».

                            Олена Ємельянова
 

«Але молодь не мала страху і вкотре доводила свою прогресивність, адже молоді було за що боротися – за власне майбутнє».

«Грінченко був не просто письменником, а архітектором українського світу в умовах бездержавності».

«...Говорячи про Липу-старшого, я дотично дослідив і деякі аспекти діяльності його сина Юрія Липи, який став найвідомішим українським геополітиком: його праці неперевершені в питаннях можливої економічної платформи навколо України («Чорноморська доктрина») та щодо основних інструментів перемоги над основним ворогом українців («Розподіл росії»)...». 

«З 1891 року Наддніпрянщина, яка була залякана і загнана царською дубиною в межі вузького культурництва, породила рух, що чітко окреслював свою політичну мету, – свободу для українського народу».

«Зараз є певні тенденції до пошуку еліти. Давайте дивитися інакше на козацтво, багатії – не просто поміщики, які обдирали бідних нещасних селян. А може це люди, які нам лишили спадок? Які реально креативили? У світі десь такий підхід, щодо багатіїв у Італії чи Франції. Десь вони лишили музеї після себе. Наприклад, Терещенки чи Ханенки, або Чикаленко на Одещині. Делегація наших істориків, які їхали Перешори дивитися, то в історичній пам'яті населення Чикаленко – пан. Ми ж не говоримо про нього як про пана або у негативному контексті, бо це діяч національного руху. У нас були совєти, а в Європі пішли іншою дорогою».

«Коли широта думки варта масштабного обрамлення, не кожен осягне таку читацьку мандрівку». 

«...Кіплінг для світу вже не такий приємний, як був колись, тому що – це такий автор, який був у тому числі колонізатором. В Україні ми мали би стверджувати, що колоніалізм це одне з найбільших лих у світовій історії взагалі, тому що ми якраз країна, яка дуже сильно постраждала від московського колоніалізму, від московсько-совєтського колоніалізму, який, напевно, був ще страшніший. Але те, що Юрій Липа його цитує, це якраз підтвердження того, що він шукав автора із "сильним" словом».

«Кожен видатний українець зробив внесок, певний свій "пазл" у розвиток нашої культури й держави. Не знати автора цього "пазлу" не лише несправедливо – це ще й викривлює наше розуміння світу. А процес дослідження видатних попередників – це завжди захопливий пошук, що веде до розуміння цілого покоління й епохи».

 

Далі буде. 

Фото https://odnb.odessa.ua/view_post.php?id=2880

 Джерела:

Стамбол, Ігор Іванович. Іван та Юрій Липи / І.І. Стамбол, С.В. Кучеренко.– Харків: Бібколектор, 2016.– 121 с.

Стамбол, Ігор. Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка / І.І. Стамбол.– Київ: Кліо, 2024.– 192 с.

***

https://youtu.be/2eM39Unk_mg?si=Vp8tuT5kPG-AfgPb

https://odnb.odessa.ua/view_post.php?id=4486

https://intent.press/publications/society/2024/sho-take-rosiya-bez-rusi-istorik-igor-stambol/

https://portalhistoryua.com/expert/igor-stambol/

https://surl.li/msiwzg

Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Пунктир

Леся Воронина: «Найталановитіші дитячі письменники до старості мають дитяче світосприйняття»

(завершення)

 Перші казки вона почала складати у дитячому садку, пошепки розповідала ці історії подружці під час тихої години. «У голові весь час крутилися якісь історії, і я довго вважала, що всі люди це вміють. Коли народився син, то вигадувала для нього цілі казкові серіали з продовженням». Женя-молодший занурений в IP-технології – разом із цим має чуття мови, добрий смак до сучасного мистецтва, до авторського кіно та музики. Для неї ж головне, що ми не просто найближчі родичі, а й однодумці.

Називає себе «книжковим хробаком», бо в дитинстві прочитала всю українську й світову дитячу класику з хатньої бібліотеки. Найулюбленішим героєм був Том Соєр, бо як герой Марка Твена також ніколи не була «зразковою дитиною».

Одним із улюблених є роман «Обіцяння на світанку» Ромена Гарі. Найперспективнішими з молодих українських авторів  вважає Галину Ткачук, Сашка Дерманського, Марину Муляр, Олесю Мамчич.

Впевнена, що дитячий автор це – людина, яка має світосприйняття чотирнадцятилітнього підлітка. За власним баченням віддзеркалює бузковий, пурпуровий, смарагдовий кольори. Коли довго не засинає слухає аудіокнижки.

Повертаючись до мандрів, які до яких відноситься пристрасно, вважає ліками від неприємностей, поганих думок, від усвідомлення того, що життя минає. Полюбляє подорожі Україною автостопом і Польщею на байдарках. Особливі враження привозить звідусіль зі сплавів по Мазурських озерах, польських річках і річечках. Якось майже два місяці зупинилась у Нідерландах: Амерсфорт, Амстердам, Гаага, об’їздила навколишні містечка на велосипеді, ловлячи себе на думці, що нікому не спало на думку руйнувати цю красу, щоб будувати «новий мір».

«В її оселі багато світла та квітів. Кумедні слоники на морських камінцях, розписані Володимиром Штанком, акуратно розставлені у дерев’яній рамці, на стінах – подаровані картини художників-ілюстраторів. На канапі причаїлась м’яка іграшка − Ворона, яку пані Леся бере з собою на зустрічі з школярами, щоб ворожити дітлахам».

Історію кохання з чоловіком Євгеном Гуцалом вважає щасливою та трагічною. Вони були разом 18 років і лише раз розлучилися на п’ять місяців, коли на запрошення Канадського інституту українських студій вона поїхала до Едмонтона готувати програму для англо-українських шкіл провінції Альберта. «Скучали одне за одним страшенно. У листах чоловік писав, що завів спеціальний календар – довгу паперову стрічку, від якої щодня відриває одну позначку, щоб бачити, скільки днів чекати нашого зі сином повернення».

Родина мала традиції, одна з них весняна, коли з чоловіком і сином обов’язково ходили в ботанічний сад на схилах Дніпра «на бузок». «Не лише милувалися усіма відтінками бузку та вдихали неймовірні пахощі, а й сідали десь у затишному куточку ботанічного саду і… різалися у "дурня" – наш тоді ще малий син страшенно любив вигравати у тата й мами, не розуміючи, що ми, переморгуючись, йому піддаємося...»

Рецепт гарного настрою – прогулянки з онукою Марічкою. Надихає спілкування з розумними, щирими добрими людьми.

Леся Воронина в завершенні «Пунктиру». 

Олена Ємельянова

 

«– Уявіть час як 100-відсоткову шкалу. Скільки відсотків ви відводите читанню і скільки – письму?

– 50/50. Без читання я просто не можу жити, ця книжкова залежність у мене відтоді, як навчилася читати. Не писати – можу, я не графоман, але дуже люблю вигадувати якусь чергову історію, бо мені цікаво врешті дізнатися, чим вона закінчиться :)». 

«У мене є така хитрість, яку я використовувала у спілкуванні зі своїм Женькою (син – пр. авт) і для якого, власне, я всі свої історії й вигадувала. Він був дуже непосидючим і цілком міг би стати товаришем Пеппі. Тому, щоб якось його укоськати, мені треба було щовечора розповідати йому неймовірні історії, щоб він врешті вгамувався й заснув. А коли син трохи підріс, я брала якусь цікаву книжку і починала її читати, а потім на найцікавішому місці зупинялась. І коли дитя починало канючити: "Ну почитай, прочитай…", я казала: "Не можу. Але ж ти знаєш усі літери, вмієш читати слова. Це не треба робити з секундоміром. Тобі цікаво, що буде з Перевертайчиком, Нямликом, чи з Хлюсем? Тоді ти сам мусиш прочитати, бо я просто не маю часу". І син не просто навчився читати – з дитинства він не уявляв свого життя без книжок». 

«– У 2012 році ви відмовилися від премії Президента України, аргументуючи це несприйняттям політики. Чи часто у житті доводиться робити вибір на користь літератури, а не грошей?
– Просто я не могла прийняти премію з рук Януковича, бо цим перекреслила б усе, що є для мене найважливішим і заради чого, власне, я й пишу свої книжки. Що ж до вибору між літературою та грішми, то більшість українських письменників жити за свої гонорари не може. Це, скоріш, приємний додаток до інших заробітків. Хоча був один випадок в моїй біографії, коли мене намагалися спокусити  шаленим гонораром. Колись в далекі й голодні дев’яності мені обіцяли досить великі гроші за переклад книжки "Щоденник Фанні Хілл", у якій ішлося про буремне життя та еротичні пригоди колишньої повії. Пригадую, що ті замовники страшенно здивувалися, коли я відмовилася від такої вигідної пропозиції…». 

«– Чи ведете ви щоденник? Оксана Забужко каже, що "ведення щоденників – це фізіологічна функція письменника". Чи погоджуєтесь Ви з цією думкою?
– Ні, щоденників я не веду. У мене нема такої потреби, може тому, що постійно, скільки себе пам’ятаю, веду цей щоденник у своїй голові. Мабуть це погано, бо багато речей я "прокручую" в уяві і мені вже цього достатньо. Я їх не записую, вони назавжди відлітають кудись у безвість, у Всесвіт. І десь там, можливо, на іншій планеті реалізуються − в чужій голові чи в чужій книжці». 

«Ще з дитинства історії крутилися в моїй голові, як живі картинки, – варто було зустріти на вулиці якогось дивного дідуся в панамці з різьбленим ціпком у руці, який сідав у тролейбус №18, як я починала "довигадувати", що з ним буде далі і які неймовірні пригоди чекають на нього у лісовій хатині, до якої він прямує». 

«...школярі мають також вивчати книжки, написані не ПРО дітей, а ДЛЯ дітей, коли вони зможуть ототожнювати себе з героями цих творів. І українці у цих книжках поставатимуть переможцями: сміливими, відчайдушними, здатними захищати себе і свою землю. Лише два роки тому до шкільної програми включили твори сучасних письменників Володимира Рутківського, Зірки Мензатюк, Галини Малик, Ярослава Стельмаха».

«Якби колись захотіли створити музей моїх героїв, думаю, найкраще для цього підійшов би Ірпінь мого дитинства. Тоді там ще був ставок з високими очеретами, багато бабок з оксамитовими крильцями і жаб з помаранчевими пузцями. Там біля річки росли незабудки і на лужку пасся білий кінь Серьожа – так його називав дідусь, що часом запрягав Cерьожу і дозволяв мені залізти на гору сіна, що пахла так солодко й терпко, і покататися на возі. Нині ті чари Ірпеня зникли, але мої хлюсі, нямлики й перевертайчики, цілком можливо, повистрибували саме звідти».

«Я людина, яку роблять абсолютно щасливою зустрічі з дітьми».

«– Як дитячому автору встигнути за інноваційними технологіями, які впливають зараз на дітей і як книжці перемогти і не втратити авторитет перед ґаджетами?
– Знаєте, син  час від часу дарує мені якісь нові суперсучасні ґаджети, а коли я намагаюсь пояснити йому, що мене цілком влаштовує старий айфон-4 і що я все одно не опаную усіх неймовірних можливостей, прихованих у айфоні-6 чи навіть-7, Євген усміхається і радить звернутися по консультацію до когось із моїх юних читачів.  Часом я так і роблю».

 «Я впевнена, що найталановитіші дитячі письменники до старості мають дитяче світосприйняття. Вони не опускаються до рівня дитини, не удають із себе малу дівчинку чи хлопчика. Вони просто так почувають і пишуть про те, що для них цікаво, що їх смішить чи захоплює. Це і Туве Янсон, і Астрід Ліндгрен, і Анні Шмідт, з творчістю якої я познайомилась зовсім недавно, коли потрапила до Голландії. Вона писала таку розкішну, блискучу, дивовижну, особливу дитячу прозу. Її читають, і читатимуть по цілому світу. На щастя, тепер і ми в Україні будемо її перекладати і видавати. Я відчуваю, що всі ці письменники – мої однодумці». 

«– Які книжки допомагають вам у творчій роботі?
–…Розумні, талановиті, дотепні, несподівані, чесні. Написані з любов’ю, а не з відразою до читача. Навіть коли в тій книжці йдеться про сумні чи страшні речі. Тепер набагато важче, ніж у дитинстві, знайти "свою" книжку. Просто раптом розумієш, як це зроблено і "випадаєш" зі світу, що його створив автор. Пропадає магія, завдяки якій перевтілюєшся в героїв оповіді. Це, мабуть, "іздєржкі проізводства"…
Дуже люблю Туве Янсон – і дитячу, і дорослу її прозу можу перечитувати безліч разів. Останнім часом повернулася до Ніла Геймана, особливо люблю його "Американських богів". Читаю Марію Ґаліну, яка так майстерно вибудовує цілком неможливі, але неймовірно живі світи. Можу назвати ще кілька десятків важливих для мене книжок, але іменний покажчик час від часу оновлюється, а іноді кардинально».

 

Фото https://www.ukrlib.com.ua/bio/author.php?id=505

Джерела:

Воронина Л. Леся Воронина про Брюса Лі, Махатму Ганді, Жорж Санд, Фридеріка Шопена, Івана Миколайчука / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2010. – 128 с. – (Життя видатних дітей).

Воронина Л. Планета Смугастих Равликів: фантастична повість / Л. Воронина. – Київ: Прудкий равлик, 2011. – 84 с.: іл.

Воронина Л. Пригоди голубого папуги: для дітей мол. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 55 с.: кольор. іл.

Воронина Л. Смак олімпійського золота: повість / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2011. – 80 с. – (Дівчата зі спорту).

Воронина Л. Сни Ганса Християна / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – 2-ге вид. – Київ: Грані-Т, 2011. – 101 с.: кольор. іл.

Воронина Л. Таємниця Пурпурової планети: / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2019. – 174 с.: іл. – (Скарбничка).

Воронина Л. Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру: іронічний детектив: для мол. і серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Білетіна. – Харків: Ранок, 2018. – 222 с.: іл. – (Пригоди).

Воронина Л. Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 126 с.: іл.

Воронина Л. Таємне Товариство Брехунів, або Пастка для синьоморда: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 135, [1] с.: іл.

Воронина Л. Таємне Товариство Близнюків, або Чудисько озера Лох-Ойх та інші страховища: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 143 с.: іл.

Воронина Л. Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава: повість: для дітей серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 141 с.: іл.

Воронина Л. У Пошуках Огопого (нотатки навколосвітньої мандрівниці) / Л. Воронина. – Київ: Нора-Друк, 2010. – 176 с., 8 арк. іл. – (Мандри).

***

https://wz.lviv.ua/interview/172410-lesia-voronyna-yakshcho-b-vpiimala-zolotu-rybku-to-zahadala-b-ii-shchob-ukraintsi-nareshti-navchylysia-liubyty-odne-odnoho

https://litgazeta.com.ua/interviews/lesya-voronyna-ne-mozhna-siyaty-zneviru-v-dityah/

https://gre4ka.info/interv-iu/2575-lesia-voronyna-naistrashnishyi-voroh-vtrachaie-sylu-koly-staie-smishnym/

https://archive.chytomo.com/interview/7-zapitan-pismenniku-lesya-voronina

https://rozmova.wordpress.com/2017/05/10/lesya-voronyna-3/

https://rozmova.wordpress.com/2016/05/07/lesya-voronyna

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки

 Бібліотека у 60-ті роки ХХ століття.

Рік 1960

 

1960 рік був повноцінним часом, коли всі 12 місяців Бібліотека працювала за новою адресою після переїзду з вул. Ворошилова, 9 (зараз – Сергія Єфремова) на Кооперативну, 10 (пізніше – вул. Ю. Савченка, зараз – бул. Батальйону Дніпро). Як ми знаємо, очолював заклад у цей час (жовтень 1954 – лютий 1964 рр.) Чекушин Абдела Шарафундинович (Олександр Георгійович). Початок 1960-х років для Бібліотеки був часом якісних змін і цікавих починань. Якщо опустити пропагандистські наративи, що пронизували всю діяльність Бібліотеки – від комплектування до роботи з читачами, можемо побачити цікаві моменти, які особливо корисно знати з точки зору сьогодення. Першоджерельні документи 1960-х років свідчать про факт особливої уваги бібліотечних спеціалістів до зміцнення координаційних професійних зав’язків між бібліотеками різних систем і відомств за всіма напрямами роботи.

Для організації цієї діяльності були створені обласна, міські та районні Міжвідомчі бібліотечні ради. Завдяки їхній роботі були зроблені перші кроки у координації методичної роботи з підвищення кваліфікації бібліотечних працівників: проведені міжвідомчі кущові семінари, почалось складання єдиних планів з вивчення й узагальнення досвіду роботи бібліотек різних систем і відомств. Корисно дізнатися про початок організації координації краєзнавчої діяльності бібліотек області. Була поставлена задача про створення єдиного зведеного каталогу краєзнавчої літератури бібліотек вишів, історичного музею, обласного архіву, міських бібліотек та інших організацій. Наприкінці 1960 року розпочалася робота зі складання зведеного каталогу. У цій роботі допомагали студенти технікуму підготовки культосвітніх працівників (зараз – КЗ «Дніпропетровський фаховий мистецько-художній коледж культури» Дніпропетровської обласної ради»). На першому етапі розпочали здійснювати бібліографічний опис краєзнавчої літератури в бібліотеках міста й області. Головна проблема в реалізації цієї роботи була в тому, що не існувало схеми класифікації українською мовою для побудови краєзнавчого каталогу та відсутня методична література з цього питання.

У цей же рік почалась координація зі створення бібліографічних робіт бібліотеками всіх систем і відомств. Обласною бібліотекою було складено зведений план бібліографічних робіт бібліотек Дніпропетровської області на 1961–1965 рр.

 

Звіт про роботу обласної державної бібліотеки ім. Жовтневої революції за 1960 рік: [машинопис.]. – Дніпропетровськ: [б. р.]. – 45 с.

 

Фото з архіву ДОУНБ: Співробітники Бібліотеки 1960 р., зліва направо: Малік Володимир Михайлович, завгосп (прізвище не встановлено), Васеніна Тамара Василівна, Рябова Неллі Валентинівна, Мохначова Ксенія Логвинівна, Рубан Наталія Іванівна, Корженко Людмила Полікарпівна, Баравенська Ніна Іванівна, Старішко Зінаїда Григорівна

 

Тетяна Абраїмова