Тамара Горіха-Зерня.
«Струмок
всередині нас»
(продовження)
У всіх її книгах є елементи магії, містики, таємничості, всього, що
притаманно українкам.
«Мені
ще пощастило застати ті давні часи... ...бабусям і по маминій, і по татовій
лінії довелося виживати. Те, що випало на їхні долі, їх досвід, не порівняти з
тим, що ми переживаємо...
І
те, що вони вижили й народили дітей, і ті вижили також – це з розряду дива. Це
покоління ніколи в житті, ніколи не стане заперечувати, що містики не існує чи
що Бога не існує, чи відьми, чи ворожки. Вони були дуже чутливі до таких речей,
бо всі їхні інстинкти "кричали": "Треба виживати, рятуватися!".
Вдаючись до всіх можливих ресурсів...
У
баби, скільки пам’ятаю, завжди висіли букети різних трав, і вона навіть не
вчила мене, а побіжно весь час розказувала. Вже до підліткового віку я знала,
що до чого.
А
ще ж цей величезний пласт сільських легенд і розповідей про магію, відьомство,
перевтілення, про впливи магічної природи на людей і життєві обставини, на
погоду навіть».
Журналісти та літературознавці називають «Шептуху» книгою
автобіографічною, де «трігерна жінка в кризі середнього віку та ще й під час
війни». Центральну мотивацію письменниця позначає абсолютно відверто, що,
безумовно, відгукується, бо є реальністю для багатьох.
«Я
зрозуміла, що заходжу в той вік, після якого жінки в Україні стикаються з
окремим набором проблем і викликів. І коли вони намагаються це сформулювати,
озвучити, вже сама ця спроба наражає їх на певну хвилю агресії й тиску. Є речі,
про які у нас не прийнято говорити, про які ми говоримо виключно в своєму
жіночому колі й не наважуємося винести це на широкий загал.
Це
невидимість жінок, те, що жінки зникають із суспільних радарів після 50 років.
Це сильна вікова дискримінація, з якою стикаються жінки в усіх сферах. Це той
тиск, під яким ми живемо впродовж життя, який нас змушує спершу поспішати з
заміжжям, а потім з народженням дітей. Ми увесь час поспішаємо. А потім
зʼясовуємо, що в кінцевому підсумку все одно залишаємося винними.
Коли
цей тиск накопичується... у багатьох стається справжня криза віку. Діти, якщо
вони рано народжені, вже виросли й живуть своїм життям. А жінка залишається з
порожнечею. І починає проводити переоцінку, аудит свого життя й стосунків...
Спостерігаючи
за подругами й колегами, я схилялася до думки, що нам потрібна якась
філософська, психологічна, художня опора й підтримка. ... Нам треба більше
думати про себе, вкладати час і ресурси у власні розвиток, благополуччя й
захист. Цю роботу не зроблять чоловіки, це саме наша робота. Це питання нашої
безпеки, довголіття, якості життя, реалізованості у цьому світі. І це все
потрібно робити своїми руками.
З
думкою про це я почала писати книгу».
Перелік уточнень щодо змісту «Шептухи», висунутий директоркою
видавництва, був додатково прописаний. До того ж Тамара Анатоліївна розіслала
рукопис знайомим, спираючись на практику бета-рідерства необхідну для
видавничої галузі, коли люди професійно читають тексти та тестують їх на собі
як читачі. Отже, всі можливі маркери були використані.
Після виходу книга отримала чимало полярно-різних читацьких рецензій «...сумно,
що негатив політично зумовлений. Я не вперше бачу, як жанр читацької рецензії
використовується для розправи як не зовсім чесний інструмент конкурентної
боротьби, коли певні автори чи видавництва потрапляють під вогонь тому, що крім
суто художніх якостей твору на реакцію впливають інші чинники – якісь антипатії
й інтереси...».
Але переважна більшість відгуків
все ж була щирою й позитивною,
незважаючи на стать читачів. «Шептуха» все-таки писалися з думкою про
жінок,.. питання, які там порушені, резонують з жіночим досвідом. ...те, що й
чоловіки її читають і знаходять для себе цікавою, для мене стало... приємним
сюрпризом».
Роман було презентовано на Мюнхенській книжковій толоці, в Україні все
розкупили за передзамовленням. До Німеччини теж доїхали не всі екземпляри. Вона
жартує, що їй зі своїми книгами можна не виїжджати, бо за ними шикуються черги
безпосередньо на КП, в тому числі з митників.
Письменниця не полишає перекладацької роботи, вважає її основною, з
останнього британська класика – Бронте. Також «закінчила для видавництва "Комора"
переклад книги американської ветеранки й фотожурналістки, яка кілька років
працювала в Україні з нашими добровольцями і робила їхні портрети, записувала
інтервʼю. Це книга спогадів, де є синтез її власного ветеранського досвіду, бо
вона була в Іраку й Афганістані, і того, що вона побачила у нас, у 2014–2015
роках і вже зараз після вторгнення. Мені було дуже цікаво працювати з цим
рукописом, бо він давав велику кількість інсайтів про ветеранську спільноту. І
деякі речі, які мені були незрозумілі, отримали своє логічне пояснення».
Що ж до власної наступної книги, поки що ідей немає, але з її всебічним
ввімкненням до життя це лише питання часу.
Далі буде.
Джерела:
Горіха Зерня, Тамара. Доця /
Т. Горіха Зерня.– Київ: Білка, 2023.– 293 с.: фот.
Горіха Зерня, Тамара. Принцип
втручання / Т. Горіха Зерня.– Київ: Білка, 2022.– 277 с.
***
https://ukrainky.com.ua/chasto-same-zhinka-zhinku.../
https://www.radiosvoboda.org/a/30324618.html
https://suspilne.media/culture/141948-dla-mene-vijna-e-vazlivou-castinou-nasogo-butta-intervu-z-tamarou-goriha-zerna/
https://sumy.today/interview/8489-pysmennytsia-tamara-horikha-zernia-rozpovila-pro-selo-dotsiu-i-maibutnii-detektyv.html
https://osvitoria.media/experience/najvazhlyvishe-rishennya-zhinky-ne-vybir-cholovika-a-vybir-osvity-i-profesiyi/
