Бібліотечні усмішки

Костюм космонавта
 
Завідувачка одного з відділів бібліотеки дуже добре шила, мало хто вірив, що це речі не дорогі брендові, а її робота. Якось вона пошила собі костюм зі сріблястої парчі – він вийшов святковий, але не крикливий, елегантний і дуже їй личив. Найближчим часом вона вдягнула його на роботу, вирішивши, що не варто чекати якоїсь особливої нагоди.
Того дня бібліотекарка була на обслуговуванні. І от заходить перший читач – постійний відвідувач і симпатик відділу. Побачивши жінку в новому вбранні, він захоплено вигукнув:
– О-о-о! Яка ви сьогодні гарна! Така,.. така,.. просто,.. – він намагався підібрати слова для компліменту, – просто, як космонавт!
Той костюм жінка більше не вдягала…
 
J     J     J
 
Книги ридають
 
Якось, роках у 1970–1980-х, група фахівців обласної бібліотеки перевіряла діяльність бібліотек одного з районів області. В одній із сільських бібліотек побачили виставку. На старому нефарбованому стелажі були набиті різнокаліберні погнуті й іржаві цвяхи, на них на мотузочках висіли книжки. Вони були в потертих і подертих палітурках, із плямами різноманітних кольорів, деякі навіть без палітурок з пожмаканими, розірваними сторінками. А наверху стелажа – заголовок виставки: «Книги ридають».
  Бібліотекарка хотіла показати, як неохайні та безвідповідальні читачі часом поводяться з книгами. Дивлячись на цю виставку, дійсно, хотілося ридати.
 
J     J     J
 
Асоціативне мислення
 
Якось на початку 1980-х років молодій співробітниці читального залу Марині доручили поїхати до одного з інститутів міста і привезти двох доцентів, запрошених на масовий захід.
Молодий шофер бібліотечного автобуса раз-по-раз озирався на гарненьку дівчину і розповідав веселі історії, а вона заливалася сміхом, не забуваючи подумки повторювати прізвища запрошених. І раптом машину струснуло на дорожній вибоїні, дівчина аж підстрибнула, зойкнула і… прізвища тут же вилетіли з її голови.
Як же вона тепер знайде тих доцентів, думала бібліотекарка, заходячи до корпусу інституту. Біля входу стояв гурт хлопців-студентів.
– Мені треба знайти двох доцентів,.. їх запросили до обласної бібліотеки, але я забула прізвища, – червоніючи і соромлячись своєї забудькуватості, звернулась до них Марина.
– Яких доцентів? – спитав котрийсь із хлопців. – Ви знаєте, скільки тут тих доцентів? Як знайти, не знаючи прізвищ?
– Я знала, – забелькотіла дівчина, – але машина підстрибнула на ямі,.. і я… підстрибнула... в машині... і забула,.. – у відчаї відповіла вона.
 Студенти перезирнулись.
– Розумієте, у мене асоціативне мислення… Прізвище одного з двох частин… Перша – німецькою мовою «місто», а друга – англійською «чоловік»…
Хлопці отетеріли від такого пояснення, у них повідпадали щелепи, а очі повилазили на лоба. Дівчина ще намагалась щось пояснювати, але тут до виходу підійшли двоє чоловіків середнього віку.
– Не Бургомістер часом? – весело спитав студент. – Ось він.
Марина радісно кинулась до доцентів, вона була щаслива, а хлопці дружно розреготались.
 
J     J     J
 

Усмішки для вас зберегли

Ірина Голуб, Тетяна Абраїмова та К°:)

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Що читають бібіліотекарі

Осман Річард. Клуб убивств по четвергах [Текст] / Річард Осман; переклад. з англ. В. Ракуленка. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2023. – 432 с. 

Іноді книга приходить у твоє життя дуже вчасно. Саме так у мене сталося з романом Річарда Османа  «Клуб убивств по четвергах».  Цей роман став міжнародним бестселером, перекладений десятками мов.
Так, уже є екранізація — і це чудово. Але я щиро раджу: спочатку прочитайте книгу. Бо саме в тексті — ті нюанси, паузи, внутрішні монологи, які не можна передати на екрані. Книга глибша. Тепліша. Ближча.
Усе починається в Куперс-Чейзі — затишному комплексі для літніх людей у графстві Кент. Чай, прогулянки, розмови про погоду. Але там щочетверга збирається четвірка друзів, щоб «для розваги» розбирати старі нерозкриті злочини. Колишня агентка Елізабет Бест — стримана, з минулим, про яке вона говорить небагато, але яке відчувається в кожному її рішенні. Психіатр Ібрагім Аріф — логічний, спокійний, завжди на крок попереду у міркуваннях. Джойс Медоукрофт — колишня медсестра, і саме її щоденникові записи додають історії особливої теплоти та гумору. Рон Річі — колишній профспілковий лідер, прямолінійний, гучний, і дуже справедливий.
Аж поки в Куперс-Чейзі не стається справжнє вбивство. І гра перестає бути грою.  І ось уже до розслідування  мимоволі долучаються місцеві поліцейські — Донна де Фрейтас і Кріс Хадсон. А далі… інтрига, підозри, несподівані повороти.
Але якщо чесно, мене зачепив не сам злочин. Мене зачепили вони.
Особливо — Елізабет і її чоловік Стефан. Пам’ять повільно зраджує його. Він забуває слова, події, іноді її. А вона не відпускає. Вона поруч. Вона тримає його за руку. Вона пам’ятає за двох. І в цих сценах книга стає неймовірно тихою та болісно щирою. Там немає гучних фраз, тільки любов. Та, що залишається, навіть коли стирається все інше.
А Джойс… О, Джойс! Колишня медсестра, добра, уважна до дрібниць, трохи наївна — і саме від її імені ми читаємо частину історії. Її записи, її спостереження, її прості й щирі роздуми створюють відчуття, ніби ти сидиш із нею в кухні за чашкою чаю. І це така насолода! А інша частина тексту — це вже авторська розповідь, яка додає напруги та динаміки.
Мені подобається, як пише Річард Осман. У нього легкий гумор, іронія, але водночас — така теплота до своїх героїв. Він ніби обіймає їх словами. Показує,  старість — це не кінець історії. Це просто інший розділ. І він може бути насиченим, небезпечним, смішним і глибоким водночас.
«Клуб убивств по четвергах» — це початок цілої серії книг: «Людина, яка померла двічі», «Куля, що не влучила», «Останній демон». Я вже прочитала дві з чотирьох. І щоразу ловлю себе на тому, що посміхаюся під час читання, а іноді витираю сльози.
Це –– детектив. Але ще більше — це книга про дружбу, про гідність у будь-якому віці. Про те, що життя триває навіть коли тобі за сімдесят. Воно просто набуває іншої глибини.
І якщо вам хочеться історії, де буде і загадка, і усмішка, і щем — дуже раджу завітати до цього клубу. Обережно: є ризик, що після першої сторінки ви теж захочете  приходити до них щочетверга.

 Наталя Спаріхіна,головна бібліотекарка 

відділу наукової організації та методики бібліотечної роботи

Книга в каталозі: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/9348DD0E-0FC0-484C-B737-34BF7AE8CC1D

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Пунктир

Ілларіон Павлюк: «Література – територія свободи»

 

Один із найпопулярніших сучасних українських письменників, військовий, журналіст, продюсер, начальник  управління преси та інформації Міністерства оборони України (2023–2024 рр.). Лейтенант Збройних Сил України.

Після повномасштабного вторгнення пішов на війну саме в День народження сина – 27 лютого 2022 року. Головне, чого боявся в перші години, – не встигнути приїхати до Києва до того, як його оточать.

Ілларіон Станіславович з'явився на світ 14 травня 1980 у Скадовську (Херсонська область). З дитинства відрізнявся неабияким інтересом до світу та навчання. Перші десять років життя провів із батьками на Сахаліні, де закінчив школу, потім повернення в Україну. 2015-го вирушив на передову до Спілки добровольчого батальйону «Гарпун».

У 2023–2024 українці придбали понад 109 000 друкованих примірників його роману «Я бачу, вас цікавить пітьма».

Особистість, для якої література є територією свободи та ще один зі спосібів змінювати світ у «Пунктирі».

 

«Багато людей не вміють казати "Я тебе люблю". Це жахливий симптом. Що менше ми здатні на такі прості слова, то гірше». 

«Важко назвати книгу одним словом, щоб уже не існувало такої ж назви книги або фільму. Двома словами назвати трохи легше. Я намагаюся, щоб назва чіпляла, приваблювала, викликала цікаві асоціації, щоб хотілося дізнатися, що за цим стоїть. Інколи це вкладається в конструкцію з двох слів, інколи більше. Але важливо, щоб назву було легко запам’ятати».

«Всі ідеї я записую, щойно вони виникають. У мене багато ідей, описаних буквально двома рядками, на рівні "А що, якщо?..". Мій товариш каже, я пишу нелінійно. Так і є. У книзі, яку я пишу зараз, багато подій відбуваються не послідовно у часі. Тому закономірно, що я створюю її не з початку до кінця, а з середини у різні боки».

«– Вам доводилося працювати над текстами не лише як письменнику, але і як журналісту. Як думаєте, цей інший погляд на текст і розуміння того, як текст може впливати на аудиторію, допомагають стати успішним письменником?

– У впливі на людей текстами немає ніякої магії, є лише вміння доносити своє повідомлення, щоб воно було зрозумілим та аргументованим. Коли я пишу, мені допомагає звичка аналізувати та структурувати те, що я роблю. Мій підхід до роботи загалом став моїм підходом у літературі. Я не пишу інтуїтивно, я постійно ставлю собі запитання: який мій персонаж? Яка в нього ціль? Куди він рухається? Яка в нього мотивація в цій точці? Де відбуваються драматургійні повороти? І так далі. Усі ці запитання я постійно пропрацьовую…».

«Вважаю, що жанри не мають значення. Не було такого, щоб мені хтось сказав: "Подивися на Netflix серіал! Там переворот свідомості!" А я відповідаю: "Який жанр? Фантастика? Ні, не буду". Я помітив, що жанром твору починаю цікавитися, коли сумніваюсь, що його автор зміг вдало розповісти певну історію. Жанрами часто спекулюють, їх використовують як інструмент привернення уваги. Особливо в кіноіндустрії. Але я зі своєї профанської точки зору, бо не вважаю себе спеціалістом у літературі, говорю: книжки поділяються на цікаві та нецікаві. Все інше не має значення. Чи буває нудною інтелектуальна проза чи фантастика? Так! Але це не проблема жанру. Тому, гадаю, майбутнє за цікавою літературою, бо жанр – це робочий інструмент автора».

«Для мене розуміння того, що ти відбувся як письменник, складається з двох компонентів: перший – це усвідомлення, що ти не просто щось одного разу написав, а це – частина твого життя. І другий – хтось має видати бодай одну твою книгу. Відповідно, коли я закінчував свою другу книгу "Танець недоумка", я вже думав, що матиму право називатися письменником, коли її видадуть» (посміхається).

«Для мене головне – розповісти не вигадку, а правду про сутність людських вчинків, слабкостей, страхів».

«Для того, щоб не реагувати на вкиди, треба мати в голові алгоритм перевірки інформації й розуміння власної вразливості. А більшість людей думають, що їх не зазомбують, мовляв, у нас є критичне мислення. Люди, які впевнені, що вони мислять критично – це група №1 з точки зору вразливості для маніпуляцій…»

 

Далі буде.

 

Фото https://imi.org.ua/news/illarion-pavlyuk-ya-pishov-na-vijnu-u-den-narodzhennya-svogo-syna-i68316

Джерела:

Павлюк І. Білий Попіл: [роман] / І. Павлюк; пер. з рос. М. Бриних. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 350 с.

Павлюк І. Танець недоумка: роман / І. Павлюк; пер. з рос. Р. Мельників. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2025. – 680 с.

Павлюк І. Я бачу, вас цікавить пітьма: роман / І. Павлюк. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2023. – 664 с.

***

https://i.nure.ua/.../1872-chitaemo-ukrajinske-illarion?fbclid=IwY2xjawRnvmJleHRuA2FlbQIxMABicmlkETF5ZlJnN1lFb2F4aDQ1MlJLc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHlKdUsVldebPuDE_7Z_jmYyMx-gLwTDM7le2_ySN2h2RiJWtVQ1myl5ibjWJ_aem_rQ-NehlUfT-kLOzP703vaQ

https://officiel-online.com/lichnosti/intervju/illarion-pavlyuk/

https://blogs.pravda.com.ua/authors/pogotova/616580cf39b9c/

https://www.village.com.ua/village/culture/culture-interview/368023-illarion-pavlyuk-pro-umovnist-uspihu-y-novu-laquo-avtobiografiyu-v-zhanri-fentezi-raquo-velike-interv-rsquo-yu

https://detector.media/infospace/article/218308/2023-10-19-illarion-pavlyuk-ofitsiyno-obiynyav-posadu-v-ministerstvi-oborony-ocholyv-upravlinnya-presy-ta-informatsii/

https://www.youtube.com/watch?v=J1XKXoPcv7o

https://forbes.ua/lifestyle/naybilshe-ya-perezhivayu-shcho-lyudi-ochikuyut-na-drugu-pitmu-voseni-pismennik-illarion-pavlyuk-vidast-dramu-kniga-emilya-chogo-vid-nei-ochikuvati-intervyu-18082025-32042

https://forbes.ua/lifestyle/doslidnik-siroi-zoni-u-mirnomu-chasi-pismennik-u-voennomu-ofitser-zsu-illarion-pavlyuk-pro-svoe-zhittya-u-riznikh-rolyakh-10022024-19012

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3105872-illarion-pavluk-pismennik.html

https://imi.org.ua/news/illarion-pavlyuk-ya-pishov-na-vijnu-u-den-narodzhennya-svogo-syna-i68316

 

 

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Діалоги з мистецтвом

Мозаїка – мистецтво, присвячене музам

 Мистецтво мозаїки одне з найдавніших ужиткових видів творчості людини, яке містить зображення чи візерунок, виконаний із кольорових каменів, смальти, керамічних плиток, шпону чи інших матеріалів. Римські терми та візантійські палаци, ацтекські маски і китайські шкатулки – безліч старовинних предметів розкоші прикрашені мозаїкою. Завдяки їй оживає сама історія, втілюючись у цих яскравих пазлах.

 Слово моза́їка походить від грецького μοΰσα — «муза», а латиною звучить musivum, буквально – «присвячене музам», тобто дев’яти донькам Зевса, які були покровительками мистецтв.

 Історія мозаїки налічує тисячоліття. Перші приклади цього мистецтва з’явилися ще у IV тисячолітті до н.е. в Месопотамії, де використовували кольорові конуси з глини для оздоблення стін. Однак справжнього розквіту мозаїка зазнала в епоху античності. Стародавній Єгипет прикрашав мозаїкою храми та палаци, застосовуючи коштовні камені та кераміку. У Греції та Римі мозаїка стала важливою частиною інтер’єрів. Найпопулярнішими були підлогові мозаїки, які зображували міфологічні сцени, природу, побутові сюжети. У Візантії мозаїка піднялася на новий рівень. Саме в цей період почали використовувати смальту – непрозоре кольорове скло, що дозволяло створювати яскраві сяючі зображення. Візантійські мозаїки відомі своїми релігійними сюжетами та величною декоративністю, зокрема в храмах Константинополя. Саме з Візантії мистецтво мозаїки прийшло на давні українські землі. Найдавніші, які можна знайти в Києві – це мозаїки в Софії Київській (1043–1046 рр.): «Богородиця-Оранта», «Христос-Пантократор», «Євхаристія» та інші, які добре збереглися донині і радують яскравістю, різнобарвністю і насиченістю тонів. Їхня палітра надзвичайно широка (зелений, золотий, синій червоний, сірий, пурпуровий) і кожний колір має гаму відтінків – в цілому, за підрахунками дослідників – 177 відтінків. До слова, існує давня легенда: поки зображення Богоматері Оранти стоїть у Софійському соборі, стоятиме й Київ. За понад 800 років стіна з цією мозаїкою зберігалася, навіть коли декілька разів руйнували храм.

До визначних пам'яток належать також мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору XII ст. Під час зруйнування собору більшовиками у 1930-х роках, частину мозаїк ученим вдалося зняти і перенести до Софіївського собору. Але багато мозаїк, рельєфів і фресок вивезли до російських музеїв, які навіть після розвалу СРСР Росія категорично відмовилася повертати.

Новий сплеск мозаїчного мистецтва в Україні настав у радянський період (1950–1990 рр.). Роботи тих часів отримали назву «наївної», або монументальної мозаїки. Архітектурна реформа 1955 року дала можливість зведенню великої кількості житлових і громадських будівель, але були вони однотипні, без декору, «сірі та безликі». Це сприяло народженню нового стилю оформлення громадських будівель і вплинуло на розвиток монументально-декоративного мистецтва. Відбувається масове поширення мозаїки на громадських будівлях, школах, станціях метро. Тематика включала працю, космос, культуру, поєднуючи ідеологію з модерністським мистецтвом. Вона була засобом ідеологічної пропаганди, але водночас вираженням народної творчості. На цей період припадає активна творча діяльність талановитих митців-шістдесятників: Григорія Боні, Анатолія Гайдамаки, Галини Зубченко, Степана Кириченко, Надії Клейн, Ернеста Коткова, Григорія Кореня, Валерія Ламаха, Івана Литовченка, Івана Марчука, Володимира Мельниченка, Володимира Прядки, Ади Рибачук, Миколи Стороженка, Володимира Федька та інших. У своїй творчості вони поверталися до традицій українського монументалізму, які було перервано в 1930-х роках, коли комуністи знищили школу митців-«бойчукістів».

Джерелом натхнення стало народне мистецтво, його символічність традиційних образів і декоративність У цей період народжуються мозаїчні полотна присвячені подіям із героїчного минулого українців, сюжетам із творів української літератури, уславленню постаті Кобзаря. Художники експериментували з народними орнаментами, символікою, кольорами та різноманітними формами. «Прагнення митців до новацій суперечило ідеологічним догмам радянської держави. Це, зрештою, спричинило конфлікт із режимом. Почалась «боротьба з формалізмом», унаслідок якої нищили мозаїки, вітражі, розписи і цілі монументальні композиції». Постраждали твори Алли Горської, Опанаса Заливахи, Галини Зубченко, Галини Севрук, Людмили Семикіної, Алли Рибачук, Івана Литовченка, Валерія Ламаха, Ернеста Коткова та інших.

Друга хвиля наступу на мозаїчні твори сталася 2015 року з ухваленням закону «про декомунізацію», який передбачав очищення міського простору від визначеної символіки. Перевірці, насамперед, підлягали мозаїки радянського періоду, що стало предметом для дискусій у мистецьких колах. Але згодом було визнано, необхідність вдумливо підходити до кожного окремого твору – «мозаїки тих часів теж є частиною культурної спадщини, яка приваблює туристів та потребує збереження».

 З початком повномасштабного вторгнення рф до нашої країни зруйновано багато будівель, архітектурних пам’яток, художніх творів. До прикладу, відомі мозаїчні полотна творчої команди Алли Горської «Дерево життя» та «Боривітер» зазнали пошкоджень під час штурму Маріуполя російськими окупантами наприкінці березня 2022 року. Реставрація пошкоджених робіт на сьогодні неможлива.

Більше дізнатись про мистецтво мозаїки, тонкощі техніки, творчість видатних майстрів можна з ілюстрованих документів, які зберігаються у фонді нашої бібліотеки.

 

 Світлана Пономаренко,

провідна бібліотекарка відділу мистецтв 

 

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут