Жива історія Бібліотеки

 

Література з-за океану

Спогади у трьох епізодах про діаспорні дарунки

Епізод третій. 

Дарунок із Торонто 

для КУБЦ 

Наступний подарунок цього ж Канадського товариства приятелів України, але тепер осередку в Торонто, нашій бібліотеці запропонували в межах програми створення в обласних бібліотеках України мережі Центрів діаспорних видань. На цей раз кількість літератури сягнула 12 тисяч примірників книг і журналів.
І ось, десь у середині вересня 2000 року телефонує Надія Миколаївна з новиною, що книжки вже везуть до нас, треба організувати розвантаження машини, допомога з головного приміщення скоро приїде. Я миттю оббігала відділи в нашому приміщенні на проспекті, просячи допомоги колег. Просто на тротуарі біля самого будинку стояла величезна фура, водій сказав, аби швидше забирали свої коробки, йому ніколи тут стояти, у нього ще вантаж, який треба відвезти в Донецьк.
Ми, як ті мурашки, почали носити запаковані коробки, кілограмів по двадцять. Скоро під’їхали колеги з головного приміщення, розвантаження закінчилося досить швидко, водій, полегшено зітхнувши, тут же зник зі своєю фурою, а я кинулась до коробок, розташованих у холі перед відділом мистецтва. Не терпілося розпечатати і побачити, а що ж там.
 Для Канадського центру виділили невелику кімнату, туди я і стала перетягувати коробки і тут же їх відкривати, ахаючи від захвату від знахідок. На допомогу виділили співробітниць із інших відділів, пам’ятаю Зінаїду Миколаївну Рижкову, Валентину Романець, які разом зі мною і співробітницями нашого відділу розбирали літературу.
Уже не пригадую точну хронологію подій, чи того ж дня, чи наступного несподівано з’явився… митник. Високий сердитий чоловік ходив поміж коробками у холі, відкривав їх, розглядав літературу, щось записував. Сказав, що ми порушили закон, обійшовши митницю, а тут книжок на велику суму, та ще й із-за кордону, погрожував бібліотеці неприємностями і штрафами. Виявляється, водій фури мусив пройти огляд на митниці, але не зробив цього. Я виправдовувалась, що ми, бібліотекарі, нічого про це не знаємо. Саме розпечатала одну коробку, а зверху там лежала тоненька книжечка якогось твору Івана Франка, здається, 1908 року видання. Митник теж побачив її, взяв і зловісно сказав, що, от, коштовні видання контрабандою. І тут я взяла гріх на душу. Ображеним тоном відповіла, що нічого цінного, макулатура, мишами пахне, а нам тепер возитися з цим. Щось і про пилюку та санітарні норми. Охоронець митного кордону і державного бюджету послабив агресію.
Правду кажучи, були у цьому дарунку книжки, видані в Україні в 1960–1970 роки, наприклад із літературознавства про творчість радянських письменників у традиційному заідеологізованому стилі. Така література вже не була актуальна, в бібліотеках її списували. Очевидно, канадські українці купували ці книжки під час своїх відвідин батьківщини, а в старості вони або вже їхні спадкоємці передавали в Канадське товариство. А звідти передавали до бібліотек України, не придивляючись до змісту.
Утім, таких видань було мало, більшість літератури дійсно мала для нас велику цінність. Наприклад, усі томи «Енциклопедії Українознавства» за редакцією Володимира Кубійовича; багатотомний «Літопис Української Повстанської Армії», на жаль, двох чи трьох томів бракувало.
Велике враження на мене справив «Кобзар», виданий у Вiннiпезі 1944 року. У книжці був підпис: «Учениці V кляси Української Реальної Гімназії в Новім Ульмі Марії Бухенко за пильність і кращі успіхи в науці» і печатка гімназії та підпис директора. За цим коротким записом можна прочитати історію не тільки книжки, а й цілого життя конкретної людини.
Ще залишилась у пам’яті невелика книжечка альбомного формату «Сурма. Збірник воєнних пісень.– Львів-Київ: Червона калина, 1922». У вступі від упорядників значилось, що до збірника увійшли пісні, які співали українські січові стрільці. І пісні тут як народні, з різних частин України, так і авторські. У книжечці були не тільки тексти, а й ноти, ілюстрації, а подекуди примітки олівцем. Зі здивуванням я виявила знайому ще з дитинства пісню – «Човник хитається», не раз чула її по радіо, вважала народним романсом. Але ось примітка в книжечці: «Пісня зложена 1917 р. над розлитою Ценівкою в Куропатниках коло Бережан, під впливом місячної ночі та тужливих зітхань хор. УСС. Василя Соловчука. Сл. і муз. Р. Купчинського». Пісня коротенька, по радіо був значно довший текст, можливо, пізніше хтось написав.

Запам’яталась і грубезного формату книжка Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка: хронологія життя і творчости», видана в Нью-Йорку 1970 року. Авторка, до речі, досить довго мешкала в нашому місті, працювала патронажним лікарем у Лоц-Кам’янці.

Згадувати можна ще багато чого з того дарунка.
20 вересня 2000 року Канадсько-український бібліотечний центр був відкритий при краєзнавчому відділі. На його відкриття мав прилетіти з Києва канадський посол, але через негоду рейс відмінили, посол не прибув. Зате були на відкритті члени Канадського товариства – пані Марія Фішер-Слиж і Степан Горлач. Урочистості відбувались у читальному залі сусіднього відділу мистецтва, виголошували промови та привітання.
З призначенням керівника Центру виникли проблеми, отже фонд залишився на моїй відповідальності. Я була рада, мені подобалось із ним працювати.
За умовами передачі літератури її не тільки треба було розташувати окремим фондом, але Канадське товариство передбачало її повернення в разі зміни політики чи ідеології в Україні. Тобто на баланс бібліотеки цю літературу не можна було брати. Вирішили поки що зробити найпростіше – зареєструвати в окремій книзі, ставлячи попереду літеру «Д» – діаспорний фонд. Невелику частину книжок все-таки відділили – англомовну Британську енциклопедію передали до відділу літератури іноземними мовами. Іншу обробляла я.
Це було щось екстремальне. Я уривала від основної роботи по кілька годин на день і потім сиділа до пізнього вечора і повного посиніння у приміщенні Центру. Там було страшенно холодно, проте мене зігрівав ентузіазм. Коли мерзнути не ставало сил, а надворі зовсім темно, я набирала побільше найтонших книжечок і разом із інвентарною книгою забирала їх додому, де продовжувала реєструвати і наклеювати ярлички з номерами.
Розстановка книжок теж була найпростішою – тематична. Журнальний фонд я не реєструвала, тільки розставила на назвами та хронологією, Серед них були «Український історичний журнал», «Сучасність», «Вісті комбатанта», «Визвольний шлях» та інші.  
Десь на початку 2003 року завідувачкою КУБЦ призначили Надію Блінову і перевели туди також Тамару Гуртову. Центр залишився у складі краєзнавчого відділу як  автономний підрозділ із власним штатом. Я передала Надії Василівні фонд, за деякий час його провели через відділи комплектування й обробки, і вони стали повноправною частиною фонду ДОУНБ. Ще пізніше до цього фонду приєднали і попередній дарунок – книжки з Оттави, які були взяті на баланс Бібліотеки від самого початку. Книжки Чапленка залишилися в краєзнавчому відділі. Відтоді я вже не працювала безпосереднього стосунку до діаспорного фонду та роботи Центру.
А я стала активною читачкою КУБЦ. І у зв’язку з робочими потребами, і для себе.
 

 Ірина Голуб,

головна бібліотекарка Редакційно-видавничого центру

 

Пунктир

 

Леся Воронина: 

«Без читання я просто не можу жити»

(продовження) 

Скільки себе пам'ятає, дівочого бажання стати балериною ніколи не мала, бо була схожа на хлопчика. Давалося взнаки виховання, батько робив все, щоб донька ніколи не показувала свого страху. Років з шести вона без побоювання стрімко з’їжджала на лижах з гірок в університетському ботанічному саду, «бігала навипередки зі старшими хлопцями, навіть стояла на воротах, коли дворова ватага грала у футбол». Але, звичайно, залишалася справжньою дівчинкою, бо коли їй першій у дворі в ті ж шість купили на день народження капронове плаття – «мрію всіх моїх подружок у дитячому садочку – то я почувалася справжньою принцесою. Мені навіть запропонував одружитися наш сусід по комуналці веснянкуватий Вітька, вражений неймовірною красою мого сліпучо-білого суперсучасного вбрання. І я дала згоду – дуже хотілося похизуватися у своїй новій сукні в ролі нареченої. Щоправда, коли я ввечері розповіла батькам про майбутнє весілля, тато, ховаючи посмішку, порадив мені перевірити свої почуття і почекати з весіллям хоча б класу до третього». Дещо з цієї давньої історії вона пригадає в своєму «дорослому» оповіданні «Як я не стала балериною».
З найближчою подружкою записалися в секцію самбо. Слід згадати, що на початку 1970-х східні двобої в Радянському Союзі були заборонені, їх навіть прирівнювали до володіння холодною зброєю. Але заборони то завжди був не її формат, бо конче потрібно було навчитися захищати себе та інших.  Це теж показова риса, що вибудовувала подальше життя та цікавість до певних героїв її творів.
Найперша книжка – іронічний дитячий детектив «Суперагент 000». «Це був такий собі нахабний експеримент, спочатку я випробувала історії про непереможного Гриця Мамая на читачах журналу "Соняшник", друкуючи щомісяця черговий розділ. А коли зрозуміла, що діти прийняли мої правила гри і що їм цікаво, видала "Суперагента" окремою книжкою».
Потім з'явились казково-пригодницькі історії «Прибулець з країни Нямликів», «Нямлик і балакуча квіточка», «Різдвяна історія від слона Ґудзика», «Слон Ґудзик і вогняна квітка», «Слон на ім’я Ґудзик».
Для поціновувачів пригодницько-фантастично-детективих історій її «Таємне товариство боягузів, або Засіб від переляку №9», «Таємне Товариство брехунів, або Пастка для синьоморда». «Планета Смугастих равликів», «Хто впіймає шаленого кльоцика», «Хлюсь та інші», «Сни Ганса-Християна», «Леся Воронина про Брюса Лі, Махатму Ганді, Фридеріка Шопена, Жорж Санд, Івана Миколайчука», «Смак олімпійського золота». Дорослі ж з цікавістю зачитуються тревелогом «У пошуках Оґопоґо» (Нотатки навколосвітньої мандрівниці).
Володарка літературних псевдонімів: Гаврило Ґава, Ніна Ворон, Олена Вербна. Під першим написано понад сто сюжетів коміксів, що впродовж тринадцяти років публікувались на сторінках журналу «Соняшник».
Леся Вороніна в продовженні «Пунктиру».
 

Олена Ємельянова

 

«–...з Володимиром Арєнєвим та Юрієм Нікітінським презентували у книгарні «Є» антологію сучасної літератури для підлітків "Книжка заборон і таємниць", що вийшла у видавництві "Віват". Шістнадцять письменників з чотирьох країн – це перекладна література. Чи адаптована вона до української молоді і які цінності виховує в українських підлітків?
– Гадаю, що в наш час не можна розмежувати коло інтересів українських підлітків та їхніх ровесників, які живуть у розвинених західних країнах, як це було ще кілька десятиліть тому, коли існувала "залізна завіса". Для мене найбільш показовим "літературним" прикладом глобалізації була шалена мода на книжку Джоан Роулінг "Гаррі Поттер" став сенсацією світового масштабу, а завдяки видавництву Івана Малковича "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" в Україні переклад цього дитячого бестселера з’явився раніше ніж в росії і ми переконалися, що саме в такий спосіб, видаючи суперпопулярні твори на найвищому рівні, можна привернути й російськомовних дітей до читання україномовних книжок. Так, сьогодні діти всього світу мають однакові уподобання: грають в однакові комп’ютерні ігри, дивляться однакові серіали, одягаються за універсальною світовою модою. Проте Україна має власні неповторні звичаї, пісні, легенди й перекази, якими ми можемо здивувати світ і з якими варто знайомити наших дітей». 

«Іноді якесь дивне слово, звук чи запах "вмикали" оте кіно в голові і далі ніби сама собою розкручувалася цілком закінчена історія. Обов’язково пригодницька, з несподіваними поворотами сюжету, небезпекою і щасливим закінченням. Досить довго я була впевнена, що такі історії складають у себе в голові всі люди».

«...книжку не можна перетворювати на таку-собі розвагу з набором гегів та лякачок, в гарній дитячій книжці мають бути секрети, які дитина схоче розгадати, ця історія має розкривати читачеві складні стосунки між людьми, має навчити його робити висновки й аналізувати, книжка може викликати бажання самому дофантазовувати, домислювати сюжет, вона розвиває уяву». 

«...мене завжди намагались перевиховувати. Я ніколи не була надто слухняною дитиною. А ви знаєте, що люди, які в дитинстві були зразково-показовими відмінниками, рідко наважуються робити сміливі відкриття, майже ніхто з них не звершує якихось карколомних сходжень, не робить відчайдушних вчинків. Це не значить, що я не люблю відмінників. Просто дитина, що звикає жити за чужими приписами і вказівками, втрачає свою індивідуальність, звикає, що за неї думають і вирішують інші. Такій людині важко стати творцем. А от щодо Пеппі чи Тома Сойєра, то вони й справді не можуть бути взірцем для чемних діточок. Але ж на те й існує літературна гра, коли дитина розуміє її правила, адже письменник запрошує її до співтворчості, спільного фантазування». 

«– На початку 70-х років минулого століття почалося переслідування інакодумців, заарештували багатьох учасників "Клубу творчої молоді",  людей, які друкували свої твори в самвидаві.
– Зрозуміло, що за нами назирці ходили "люди в цивільному", які про кожного з учасників "Гомону" мали досьє зі старанно зафіксованими нашими "гріхами". А коли почалися арешти, то й "Гомін" вирішили розігнати, як кубло "українських буржуазних націоналістів". І от одного дня ми з Олькою приходимо на репетицію у Клуб трамвайників (це там, де тепер  Дитячий музичний театр на Контрактовій площі), а на вході стоїть охоронець і не хоче нас пропускати. Ми чуємо, що наш "Гомін" вже співає, намагаємося проскочити повз червонопикого дядька, і тут він штовхає мою подругу в груди, вона падає навзнак, вдаряється головою, плаче. Прибігають наші хлопці з хору, кидаються до охоронця і я чую, як хтось каже: "Зупиніться − це ж провокація, хочуть, щоб ми побилися з охоронцем, щоб у кагебістів був привід когось заарештувати і розігнати хор". І хлопці зупинились, а я повезла заплакану Ольку додому. Ось тоді ми й вирішили будь-що навчитися прийомів карате, у-шу чи кунг-фу, щоб жоден садюга не міг нас подолати. На жаль, "Гомін" за якийсь місяць все ж розігнали, відродився він лише наприкінці вісімдесятих. Але деякі прийоми карате, що нам під великим секретом показав наш тренер у секції самбо,  я пам’ятаю й досі. І в своїх книжках часом пригадую той свій "каратистський" досвід. Так, у моєму дитячому іронічному детективі "Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру", головний герой, непереможний Гриць Мамай володіє не лише східними двобоями, а й давньою українською боротьбою, замаскованою під народний танок гопак. А в одному з розділів книжки "Життя видатних дітей" розповідаю про дивовижну долю легендарного майстра східних двобоїв, зірку голлівудських бойовиків Брюса Лі». 

«– На які теми вам найскладніше писати? Чому?
– Я просто не пишу на такі теми. Ще з дитинства історії крутилися в моїй голові, як живі картинки, – варто було зустріти на вулиці якогось дивного дідуся в панамці з різьбленим ціпком у руці, який сідав у тролейбус №18, як я починала "довигадувати", що з ним буде далі і які неймовірні пригоди чекають на нього у лісовій хатині, до якої він прямує.
Іноді якесь дивне слово, звук чи запах "вмикали" оте кіно в голові і далі ніби сама собою розкручувалася цілком закінчена історія. Обов’язково пригодницька, з несподіваними поворотами сюжету, небезпекою і щасливим закінченням. Досить довго я була впевнена, що такі історії складають у себе в голові всі люди». 

«Найперше, мені хотілося б, щоб моєму читачеві було цікаво. І  головне, щоб після того, як дитина прочитає мою книжку, вона стала хоча б трохи добрішою й розумнішою, щоб почала краще розуміти світ і людей, які її оточують, навчилася співчувати й допомагати тим, хто потребує твого захисту і підтримки. Так важливо, щоб письменникові вірили, і якщо вже це сталося, не можна свого читача дурити, адже найбільше людина пам’ятає дитячі образи й розчарування. А ще я хочу, щоб дитина навчилася з гумором ставитися до світу і до себе. Гумор дуже допомагає у житті. Я не сприймаю надто серйозних письменників – отих, що не розмовляють, а проголошують "істину в останній інстанції", тих, що беруть на себе право повчати й виносити безапеляційні вироки. Дуже часто вони виявляються графоманами з претензіями на геніальність».

«Перші мої казки у видавництві "Веселка" відхилили, звинувативши їх в абстрактному гуманізмі».

«– Пані Лесю, 20 років тому, вже після смерті вашого чоловіка письменника Євгена Гуцала, вийшла збірка його публіцистичних статей "Ментальність орди", яка досі не втратила своєї актуальності. І якщо 1995 року історія московської експансії та хижацька сутність російського колоніалізму були лише попередженням про можливе вторгнення росії в Україну, то сьогодні ми спостерігаємо, як ці передбачення стали реальністю.
– Ці статті почали з’являтися спершу на сторінках газети "Літературна Україна", а 1995 року вийшли окремою книжкою. Тоді декому здавалося, що автор демонізує нашого північного сусіда. Історик Олексій Толочко у статті "Ментальність ясиру" звинуватив Гуцала у ксенофобії та спробі проєктувати власні українські гріхи на "братній народ". А газета "Товарищ" викривала автора "Ментальності орди" як "зоологічного націоналіста" й людиноненависника. На жаль, сьогодні гіркі пророцтва Євгена Гуцала здійснюються на наших очах...».

Далі буде.

Фото https://book.artarsenal.in.ua/guest-2023/lesya-voronyna/

 Джерела:
Воронина Л. Леся Воронина про Брюса Лі, Махатму Ганді, Жорж Санд, Фридеріка Шопена, Івана Миколайчука / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2010. – 128 с. – (Життя видатних дітей).
Воронина Л. Планета Смугастих Равликів: фантастична повість / Л. Воронина. – Київ: Прудкий равлик, 2011. – 84 с.: іл.
Воронина Л. Пригоди голубого папуги: для дітей мол. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 55 с.: кольор. іл.
Воронина Л. Смак олімпійського золота: повість / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2011. – 80 с. – (Дівчата зі спорту).
Воронина Л. Сни Ганса Християна / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – 2-ге вид. – Київ: Грані-Т, 2011. – 101 с.: кольор. іл.
Воронина Л. Таємниця Пурпурової планети: / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2019. – 174 с.: іл. – (Скарбничка).
Воронина Л. Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру: іронічний детектив: для мол. і серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Білетіна. – Харків: Ранок, 2018. – 222 с.: іл. – (Пригоди).
Воронина Л. Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 126 с.: іл.
Воронина Л. Таємне Товариство Брехунів, або Пастка для синьоморда: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 135, [1] с.: іл.
Воронина Л. Таємне Товариство Близнюків, або Чудисько озера Лох-Ойх та інші страховища: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 143 с.: іл.
Воронина Л. Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава: повість: для дітей серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 141 с.: іл.
Воронина Л. У Пошуках Огопого (нотатки навколосвітньої мандрівниці) / Л. Воронина. – Київ: Нора-Друк, 2010. – 176 с., 8 арк. іл. – (Мандри).
***
https://wz.lviv.ua/interview/172410-lesia-voronyna-yakshcho-b-vpiimala-zolotu-rybku-to-zahadala-b-ii-shchob-ukraintsi-nareshti-navchylysia-liubyty-odne-odnoho
https://litgazeta.com.ua/interviews/lesya-voronyna-ne-mozhna-siyaty-zneviru-v-dityah/
https://gre4ka.info/interv-iu/2575-lesia-voronyna-naistrashnishyi-voroh-vtrachaie-sylu-koly-staie-smishnym/
https://archive.chytomo.com/interview/7-zapitan-pismenniku-lesya-voronina
https://rozmova.wordpress.com/2017/05/10/lesya-voronyna-3/
https://rozmova.wordpress.com/2016/05/07/lesya-voronyna/
 

     Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Пунктир

 Леся Воронина:
 «Я вигадувала різні історії відколи себе пам’ятаю» 

Її дідусь Прохор Воронін був письменником, тато – художником-оформлювачем і реставратором, мама – перекладачкою художніх творів.
Генетика вдячна, і вона її стовідсотково виправдала, обравши власний авторський шлях.
Українська письменниця, перекладачка, журналістка, член Асоціації українських письменників Леся Вороніна (справжнє ім'я – Олена Анастасіївна Вороніна) народилась навесні 1955 року в українській столиці.
У дитинстві жила в будинку Морозова, навпроти Шевченківського парку. Перші її спогади пов'язані з величезною комуналкою. Ігри у дворі з ранку до вечора, таємні операції, секретні схованки. До того ж існування непорушних законів серед яких «неприпустимість ябедничати старшим, бути жаднюгою і боягузом. Найбільше цінувалася дружба, а ще вміння розповідати цікаві історії. Часом з нами траплялися просто анекдотичні ситуації. Якось, надивившись фільмів про шпигунів, ми запідозрили поважного дядечка, який жив на п’ятому поверсі, у тому, що він американський шпигун. А як же було не запідозрити, коли, як і всі "американські кіно-шпигуни", він носив піжонську борідку, чорні окуляри й модного крислатого капелюха? А ще до нього весь час приходили якісь дивні типи з пакунками у руках і, головне, якось ми почули, що той дядько спілкується з ними чужою мовою! Тоді ж ми з сестрою і ще кількома друзями почали писати детективний роман з карколомними пригодами й стріляниною, де в ролі головного лиходія виступав наш бородатий сусіда. Та одного дня наш підозрюваний несподівано "взяв у полон" Шурку, ватажка нашої компанії, затяг до себе додому, показав йому колекцію екзотичних метеликів, яких він збирав по цілому світу. І з’ясувалося, що він професор-ентомолог. Так ми того шпигунського роману й не дописали…»
Випускниця філологічного факультету Київського університету (заочне відділення) під час навчання активно вмикалась у життя, встигнувши попрацювати «кур'єром у Спілці письменників України, лаборантом у школі, електромонтером на деревообробному комбінаті, екскурсоводом у Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові та на багатьох інших роботах». Досвід велика справа без якої неможливе справжнє народження таланту. Вона це вкотре переможно довела.
    Володарка відзнак і винагород, книжки якої ставали лауреатами багатьох літературних конкурсів та фестивалів: «Коронація слова», «Книжка року», «Книжка року Бі-бі-сі», «Краща книга України» Леся Воронина  в рубриці «Пунктир».

Олена Ємельянова

 

«Без читання я просто не можу жити, ця книжкова залежність у мене відтоді, як навчилася читати. Не писати – можу, я не графоман, але дуже люблю вигадувати якусь чергову історію, бо мені цікаво врешті дізнатися, чим вона закінчиться». 

«– Ваші персонажі вражають уяву, як вигадуєте сюжети та де черпаєте натхнення для їх створення?
– Важко сказати. Знаєте, коли я починаю над цим замислюватися, то нагадую собі стоніжку, у якої запитала, як це в неї виходить – отак швидко й спритно переставляти ніжки? Стоніжка замислилася, розгубилася, заплуталася в ніжках і… впала. Я вигадувала різні історії відколи себе пам’ятаю. І досить довго вважала, що це вміють робити всі. Ну ось, наприклад, бачиш на вулиці старенького дідуся з дивною паличкою, в якій ручка вирізьблена у вигляді голови грифона… І одразу в голові починає крутитись якась історія. Ти вже знаєш, що ось зараз цей дідусь сяде в тролейбус, доїде до кінцевої зупинки на околиці Києва, там де починається ліс. Він піде стежкою поміж високих сосон, де з-під землі вилазитимуть переплетені соснові корінці і побачить жука-оленя з великими блискучими ріжками на голові. І все це я бачу зовсім чітко, з найменшими подробицями і знаю точно, що буде далі. Так що будемо вважати, що я просто "зчитую" ці історії з якихось паралельних вимірів, що знаю якийсь фокус, який, до речі, знають майже всі письменники».
 

«В моїй повісті "Таємне товариство боягузів та брехунів" хижі космічні прибульці-синьоморди намагаються заразити людство вірусом страху, адже підкорити найлегше тих людей, які бояться. І тут найсильнішою зброєю стає винахідливість і кмітливість, подолання власного переляку і… сміх. Найстрашніший ворог, хоч би якою потужною зброєю він володів, втрачає силу, коли стає смішним. Я дуже люблю людей, які готові з усмішкою сприймати себе і світ навколо себе. Люблю добру іронію і самоіронію, вона дуже допомагає жити і не піддаватися жодними погрозам малих і великих синьомордів». 

«Вважаю, що письменник, особливо дитячий, має послуговуватися добрим смаком, почуттям міри та розумінням того, що ми відповідаємо за тих, хто нам повірив і кого ми приручили... своїми книжками». 

«Гроші це чудовий засіб для здійснення мрій для людей з фантазією». 

«Дитячі книжки мають бути цікавими, і це найперша вимога до дитячої літератури. Бо я переконана – хоч би якою правильною, ідейно витриманою, високоморальною та гендерно-збалансованою була книжка, вона ніколи не зацікавить малого читача чи підлітка, якщо буде нудною. Коли ж дитина змушена буде читати таку «правильну» книжку, наприклад, за шкільною програмою, то прийматиме її, як гіркі ліки. І, крім відрази до літератури, це ні до чого доброго не приведе. При цьому, дуже не люблю, коли автор намагається спекулювати на "заборонених темах". Хоча мені можуть заперечити – сьогодні дитина легко отримує будь-яку інформацію з Інтернету, та все ж вважаю, що письменник, особливо дитячий, має послуговуватися добрим смаком, почуттям міри та розумінням того, що ми відповідаємо за тих, хто нам повірив і кого ми приручили… своїми книжками». 

«– До шкільної програми входять ваші твори, зокрема фантастична повість "Таємне товариство боягузів". Якби ви зараз працювали вчителем у школі, як би ви проводили ці уроки?

– Дуже важливо, щоб дітям не було нудно, щоб урок не перетворювався на повторення вже наперед заготовлених у підручнику відповідей. Хотілося б, щоб учні навчилися думати, аналізувати й робили власні оцінки твору. Можливо, щоб зацікавити дітей, я зробила б літературний квест за своїми пригодницькими книжками, перетворила б урок на детективне розслідування. Або запропонувала учням уявити, як розвиватимуться події у книжці, якщо поміняти місцями головного героя повісті та негативного персонажа. Завжди цікаво, коли у спілкуванні з дітьми є елемент гри». 

«Дуже люблю казки Андерсена, чудові книжки Туве Янсон, Астрід Ліндгрен, Марка Твена, Анні Шмідт. Із задоволенням читаю блискучі історично-пригодницькі книжки Володимира Рутківського і вважаю, що саме він відродив серед наших дітей та підлітків інтерес до історичної прози. ... Повісті Всеволода Нестайка витримали випробування часом і досі приваблюють малих читачів неймовірно кумедними й захопливими історіями, Зірка Мензатюк пише щирі, світлі й добрі книжки і для малих читачів і для підлітків, Галина Малик створила цілий фантастичний світ, де герої мають розгадати безліч таємниць і загадок. А ще ознакою того, що наша дитяча література має майбутнє є те, що в останні роки для дітей почали писати такі талановиті молоді прозаїки як Галя Ткачук, Сашко Дерманський, Олександр Гаврош та інші цікаві автори. Останнім часом повернулася до Ніла Геймана, особливо люблю його "Американських богів". Читаю Марію Галіну, яка так майстерно вибудовує цілком неможливі, але неймовірно живі світи. Можу назвати ще кілька десятків важливих для мене книжок, але іменний покажчик час від часу оновлюється, а іноді кардинально змінюється».

 

Далі буде. 

Фото https://chytomo.com/lesia-voronyna-zaklykala-do-dialohu-pislia-skandalu-na-knyzhkovij-kraini/ 

Джерела:
Воронина Л. Леся Воронина про Брюса Лі, Махатму Ганді, Жорж Санд, Фридеріка Шопена, Івана Миколайчука / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2010. – 128 с. – (Життя видатних дітей).
Воронина Л. Планета Смугастих Равликів: фантастична повість / Л. Воронина. – Київ: Прудкий равлик, 2011. – 84 с.: іл.
Воронина Л. Пригоди голубого папуги: для дітей мол. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 55 с.: кольор. іл.
Воронина Л. Смак олімпійського золота: повість / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2011. – 80 с. – (Дівчата зі спорту).
Воронина Л. Сни Ганса Християна / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – 2-ге вид. – Київ: Грані-Т, 2011. – 101 с.: кольор. іл.
Воронина Л. Таємниця Пурпурової планети: / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2019. – 174 с.: іл. – (Скарбничка).
Воронина Л. Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру: іронічний детектив: для мол. і серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Білетіна. – Харків: Ранок, 2018. – 222 с.: іл. – (Пригоди).
Воронина Л. Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 126 с.: іл.
Воронина Л. Таємне Товариство Брехунів, або Пастка для синьоморда: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 135, [1] с.: іл.
Воронина Л. Таємне Товариство Близнюків, або Чудисько озера Лох-Ойх та інші страховища: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 143 с.: іл.
Воронина Л. Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава: повість: для дітей серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 141 с.: іл.
Воронина Л. У Пошуках Огопого (нотатки навколосвітньої мандрівниці) / Л. Воронина. – Київ: Нора-Друк, 2010. – 176 с., 8 арк. іл. – (Мандри).
***
https://wz.lviv.ua/interview/172410-lesia-voronyna-yakshcho-b-vpiimala-zolotu-rybku-to-zahadala-b-ii-shchob-ukraintsi-nareshti-navchylysia-liubyty-odne-odnoho
https://litgazeta.com.ua/interviews/lesya-voronyna-ne-mozhna-siyaty-zneviru-v-dityah/
https://gre4ka.info/interv-iu/2575-lesia-voronyna-naistrashnishyi-voroh-vtrachaie-sylu-koly-staie-smishnym/
https://archive.chytomo.com/interview/7-zapitan-pismenniku-lesya-voronina
https://rozmova.wordpress.com/2017/05/10/lesya-voronyna-3/
https://rozmova.wordpress.com/2016/05/07/lesya-voronyna/

     Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки

 Перший рік на Кооперативній.

 Робота МБА та ЗА

(продовження)

 

І знову повертаємось до знакового для нашої Бібліотеки 1959 року, коли 15 липня, після переїзду з вул. Ворошилова, 9 (зараз – Сергія Єфремова) на Кооперативну, 10 (пізніше – вул. Савченко, зараз – бул. Батальйону Дніпро), вона відкрилася для читачів.

Продовжуємо екскурсію по будинку Бібліотеки того часу і знайомимось із відділом обслуговування та його секторами, серед яких – МБА (міжбібліотечний абонемент) і ЗА (заочний абонемент).

За надання послуг цього напряму роботи відповідала Олександра Іванівна Панькова, на той час – старший бібліотекар книгосховища, а до цього – завідувачка відділу читальних залів.

Як поводила себе ця співробітниця після того, як залишила посаду завідувачки відділу, є спогади Євгенії Костянтинівни Дробишевської, колишньої заступниці директора бібліотеки: «Алешковську і Рєзіну (керівниць книгосховища та читального залу*) цілком улаштовувало те, що Олександра Іванівна Панькова, відданий своїй справі бібліотекар, боячись, щоб справа не постраждала, прийнявши тільки МБА, продовжувала вести і масову роботу читального залу, розміщення книг книгосховища, і ремонт книг, і облік. Алешковська і Рєзіна захоплювалися книжковими виставками, які вміла організувати Олександра Іванівна, такими вони були актуальними, привабливими, і багато ілюстрованими. Вони душі не чули в Олександрі Іванівні. Покладалися на неї цілком і вчилися у неї».

Високий професіонал, вона з відповідальністю ставилась і до безпосередньо своєї ділянки роботи. МБА і ЗА з 1 вересня 1959 року розпочали роботу з обслуговування населення і бібліотек області книгами. Всім районним та іншим бібліотекам було розіслано листи про початок роботи, яка була перервана на час переїзду Бібліотеки, та бланки гарантійного зобов’язання на повернення літератури, яку абоненти будуть отримувати.

Хочу зауважити, що служба МБА існує і досі: це – обмін літературою між бібліотеками в тимчасове користування, а ЗА – заочний абонемент трансформувався у електронну доставку документів. ЗА – індивідуальна послуга для читачів: поштою доставлялась література додому.

У звіті про роботу Бібліотеки у 1959 році дається аналіз за 4 місяці – час роботи того року у порівнянні з 8 місяцями, що вона була відкрита для читачів у 1958 році, коли готувалася та переїжджала на нове місце.

За 4 місяці 1959 року по МБА обслужили 53 бібліотеки (за 8 місяців 1958 – 84), а заочному абонементі 101 читач (за 8 місяців 1958 – 114), видано літератури 671 пр. (за 8 місяців 1958 – 1321). Статистика говорить про якісний старт роботи цього напряму. Додається, що співробітником МБА і ЗА відправлено 196 бандеролей поштою. В аналітичній частині роботи приводиться цікавий приклад активного використання ЗА читачами, як приклад говориться про конкретного читача: «…Кривіс Михайло Дмитрович – начальник експлуатаційного відділу «Стальенерго» м. Апостолове, йому вислано 12 книг по електротехніці, машинобудуванню та іншу літературу».

Необхідно відзначити, що у «Звіті…» надається розгорнутий аналіз не тільки позитивних прикладів, а й перелічуються недоліки в організації роботи МБА та ЗА і ставляться задачі для покращення цієї роботи.

______________

* Примітка автора публікації

 

Фото з архіву КЗК «ДОУНБ»: 1. старший бібліотекар Олександра Іванівна Панькова; 2. Олена Петрівна   Рєзіна, Олена Іванівна Філіппова, Тамара Григорівна  Алешковська.

 

Звіт про роботу обласної державної бібліотеки ім. Жовтневої революції за 1959 рік: [машинопис.]. – Дніпропетровськ: [б. р.]. – 44 с.

 

Рєзіна О.П. Спогади про бібліотеку // Люди. Роки. Бібліотечне життя: Спогади ветеранів / Упорядн. З.М. Рижкова. – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2004. – с. 15

 

Дробишевська Є.К. Спогади про роботу в обласній бібліотеці ім. Жовтневої революцї // Люди. Роки. Бібліотечне життя: Спогади ветеранів / Упорядн. З.М. Рижкова. – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2004. – с. 21

Тетяна Абраїмова

          Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут