Винахідники, віват!

Унікальний енергетичний пристрій

Юні винахідники Дніпропетровщини створили пристрій, ефективніший за сонячні панелі.

У травні 2024 року юні винахідники з Павлограда, учні місцевого ліцею, запатентували унікальний енергетичний пристрій. На Всеукраїнському етапі міжнародної програми First Lego League Challenge за свій винахід отримали патент від Національного офісу інтелектуальної власності та інновацій. Їхня розробка ефективніша за звичайні сонячні панелі, яка дозволяє отримувати у півтора рази більше енергії.

Проєкт називається «Система стеження за сонцем». Спеціальний пристрій дозволяє отримувати максимум енергії від світила. Навіть попри природні перешкоди або зміну розташування обладнання. Адже техніка «навчена» відслідковувати напрямок сонячних променів. В результаті вона ефективніша за стандартні панелі.

«Попри війну, діти продовжують працювати над ідеями та підкорюють міжнародні конкурси. Власні інновації презентувала команда робототехніків нашого міського ліцею. Обдаровані хлопці та дівчата разом з наставниками тепер винахідники вже на державному рівні», – зазначив Павлоградський міський голова Анатолій Вершина.

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно-технічного відділу

 

 

Фото https://adm.dp.gov.ua/news/pavlohradski-dity-vynakhidnyky-stvoryly-prystrii-efektyvnishyi-za-standartni-soniachni-paneli

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Неймовірно, але правда.Факти історії бібліотеки

Перший рік  на Кооперативній

(продовження)

 

Отже, у липні 1959 року обласна наукова бібліотека відкрилась у приміщенні за новою адресою. Після надзвичайної тісноти, яка була під час розташування її в будинку на вул. Ворошилова, 9 (зараз – Сергія Єфремова, будівля на вул. Кооперативну, 10 (вул. Савченка, бул. Батальйону Дніпро) була більш простора та зручна для розміщення фондів і обслуговування користувачів. Сьогодні будівля «научки» добре відома і читачам, і бібліотекарям. Але який у неї був вигляд майже 70 років тому? Збереглось не дуже якісне фото фасаду будинку того часу. Не було ганку, масивні дерев’яні двостулкові двері відкривалися з вулиці, всередині одразу перед людиною – декілька сходинок, якими підіймались до приміщення. Вестибюлю не було, майже увесь перший поверх займав відділ абонементу та книгосховище відділу і МБА (міжбібліотечний абонемент). У підвальному приміщенні також розташовувалось книгосховище відділів абонементу і читальних залів.

На другому поверсі у торці праворуч розташувалась адміністрація, на цьому ж поверсі працювали відділи комплектування й обробки літератури, методисти із бібліографами. А третій поверх майже увесь було зайнято відділом читальних залів. Цікаво, що там, де зараз приймальна директора, був так званий підйомник. Це було пристосування для підняття літератури з книгосховища у підвалі: металеву скриньку із замовленими виданнями на мотузці підіймали вручну, щоб потім цю літературу видати для роботи читачам.

За розповідями бібліотекарів-ветеранів, перше враження, коли входили до будинку бібліотеки кінця 1950-х років було доволі похмуре. Тоді ще ніхто не знав, як довго буде тут «проживати» бібліотека, продовжували домагатися будівництва спеціального приміщення і сподівалися на краще майбутнє. 

Тетяна Абраїмова

 

Люди. Роки. Бібліотечне життя: Спогади ветеранів / Упорядн. З.М. Рижкова. – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2004. – 91 с.

 

Фото з архіву ДОУНБ: приміщення Бібліотеки, 1958 рік

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

 

 

Територія особистості

 

 Тамара Горіха-Зерня:
 "Ми всі шукаємо для себе... тепло душевне"(продовження)

Доля її книг різна. Наклад збірки «Мотанка», наприклад, згорів внаслідок ракетного удару по харківському видавництву. Йдеться про жіночі фантастичні, містичні оповідання про війну, тринадцяти авторок, в тому числі її оповідання «Потяг». «Збірка – це завжди певний виклик: авторки різні, кожна із своїм стилем, баченням. Вони обʼєднані певною темою, але реалізують її абсолютно по-різному, і це цікаво».
Книгу видало харківське видавництво «Віват», на Книжковому Арсеналі... її було представлено у вигляді єдиного, обгорілого примірника, який дістали з-під завалів. Видавництво зробило колосальні зусилля для того, щоб передрукувати її, і буквально за кілька місяців «Мотанка» надійшла в книгарні та була розкуплена.
Хронологія 2022-го була заповнена перевиданням збірки віршів Гліба Бабіча, з доповненням спогадів друзів і колег. Вони були зібрані разом з Іриною Білоцерківською, потім ... художня обробка. Тамара Анатоліївна вважає це важливою й важкою роботою.
Подібною було й впорядкування щоденника загиблого львівського поета Юрія Руфа – її друга і хрещеного батька сина. «Його дружина розповіла, що біля тіла знайшли телефон із щоденниковими записами – практично увесь час на фронті (він пішов на війну у перший день і зразу опинився в зоні бойових дій, біля Попасної, де й загинув 1 квітня), він робив нотатки. Мене попросили їх впорядкувати, і з розрізнених речень, уривків фраз я намагалася скласти якусь хронологію. Я зробила це й передала родині, яка планує видати біографічну книгу, куди увійде й цей щоденник».
Згадує, що на початку 2022-го взагалі було не до роботи. Після вторгнення вивезла дітей і батьків в Західну Україну й відразу повернулася до Києва. «Довкола видавництва «Білка» й фонду 4.5.0 утворилося видавниче волонтерське коло – письменники, видавці, робітники друкарні, поліграфи, дизайнери. Ми пакували і приймали допомогу для військових і цивільних – ліки, одяг, їжу. Цим займалися до звільнення Київщини, а потім з Іриною, директоркою видавництва, поїхали у Польщу й Чехію. Якраз вийшов переклад «Доці» польською, і дуже вчасно. Ми скористалися нагодою, щоб провести велику кількість презентацій і зустрічей. Фактично, літо минуло у фестивалях і розʼїздах за кордоном.
А після повернення я сіла працювати над новою книгою «Шептуха».
Майже увесь наклад «Шептухи» розійшовся за передзамовленням.
Справа і в тому, що вона, як і в першому випадку із «Доцею», добре розуміла про що писала. Письменниця має досвід життя в селі та вважає це за велике щастя, бо бачила традиції, уклад, що зараз вже зникають.
Авторка, чиї твори мають стійкі затребуваність, популярність і завжди очікувані – Тамара Горіха Зерня в продовженні «Території особистості».

Олена Ємельянова

«..мені хотілося написати («Шептуха») про критичний період у нашій новітній історії: кілька місяців перед повномасштабним вторгненням і кілька місяців після. Певна, це потрібно зафіксувати, щоб те, що відбувалося, вся ця сукупність рішень і вчинків і нашої влади, і наших громадян, збереглася в літературі для подальшого осмислення й оцінок. Якщо це не зробити зараз, гострота, точність і щирість можуть бути втрачені. У нас стала дуже коротка памʼять – під впливом стресу ми швидко втрачаємо свої спогади. Тож важливо їх якимось чином зафіксувати.

У «Шептусі» я зробила спробу писати так, як це відбувалося, принаймні, на наших очах, про те, що я бачила й чула на прикордонні Сумщини ».

 
«Мені дуже подобається те, що ветеранська проза потихеньку виходить за межі біографічних нарисів і замальовок, переходить на високий рівень. Цей процес триватиме, і ми найближчими роками (так мені здається) дочекаємося великого ветеранського роману про війну. У мене таке відчуття, що він уже десь пишеться, зароджується. І це не буде збірка новел чи оповідань, а саме великий жанровий роман. Свого часу нам казали: «Український Ремарк ще не народився, не написався». Зараз у мене дуже сильне відчуття, що наш пишеться. Тільки це буде не Ремарк, а щось значно краще».
 
«Мама – публічна особа має трішки більше ваги у своїх публічних дописах. І тому, коли мені дитя розповідає про якісь історії в школі, то відразу починає: мам, не пиши про це, бо зараз ти напишеш, а потім у школі буде купа перевірок, тебе ж усі читають. І я на це зважаю, намагаюся менше своє роздратування людьми виливати в соцмережі.
Водночас я пишу про це, якщо бачу, що хтось або щось є свідченням певного тренду, тенденції, а не просто бахнутості на всю голову якоїсь конкретної людини. Коли я бачу саме погану тенденцію, вважаю, це треба як мінімум озвучити, привернути до цього увагу. І тоді я пишу, інколи навіть не приховуючи автора коментаря чи допису, – з думкою про те, що це явище, якому треба протидіяти.
Але це стається все рідше останнім часом. Можливо, я розумнішаю 🙂».
 
«Не уявляю, як можна зараз бути українцем і не докладати зусиль до формування нашої спільноти, підтримки нашої армії. Це як робота, хоча й неоплачувана. Часом вона перетягує на себе велику частину сил і часу, але це потрібно робити».
 
«Ми також маємо весь час пам’ятати про почуття людей, які зараз усе cприймають з оголеною, наче знятою, шкірою. У нас зараз багато людей, яким би теж треба жити, і їхнім рідним треба було б жити, але так багато людей і сімей зіштовхнулись із втратами. Що, боюсь, коли вони щоразу чують ось цей заклик «треба жити» – вони відчувають біль, щем у серці. У мене таке враження, що я з ними весь час цей біль теж відчуваю. Це таке співчуття і наше спільне горе, якого на одну людину надто багато. Хочеш не хочеш – ми всі його ділимо між собою, цей біль. Тим більше, всі, хто живе в Україні, у передчутті різних сценаріїв. І ніхто не може з упевненістю сказати, що він зробить «так, як треба» і буде жити на наступний день і ранок. Це впливає на психіку, на відчуття, коли маєш дітей».
 
«Не можу сказати, добре це для мене чи погано, що я є достатньо публічною людиною. Раніше я з більшою відвертістю писала в соцмережах, бо мене читало вузьке коло 20–30 читачів, і я могла ділитися з ними будь-чим. Зараз, коли на Фейсбуці вже 50 тисяч підписників, і частина з них, звісно, мають протилежні політичні погляди або просто по-людськи мене недолюблюють чи заздрять, кожне необережне слово провокує якусь хвилю хейту. Тож не можу сказати, що це лишилося джерелом натхнення.
Ще я свідомо вкладаю ресурси у власне здоров’я: займаюся спортом, ходжу у басейн, за можливості бігаю.
Я не відмовляю собі в якихось дрібних радощах, вони в моєму житті присутні щодня. Загалом важливо частину своїх заробітків вкладати у себе».
 
«Приємно, що те, що я пишу ( дописи в соцмережах), часом людям піднімає настрій. Мені часто кажуть при зустрічах: ми отримуємо додаткове натхнення від того, що ви пишете. Навіть якщо я пишу щось дурацьке 🙂 Тож хай буде»..
 
«Першим читачем усіх моїх книг є старша донька, Марія Воротило. Так ми з нею домовилися, і вона завждз8и чекає цього моменту. Мені приємно, що мої діти і мої батьки, загалом моя сімʼя дуже мене підтримує.
Далі, звичайно, книга пішла у видавництво. Я жартую, що воно апріорі готово видавати все, що я напишу: якби я б переписала телефонну книгу, мабуть, «Білка» б знайшла спосіб якось це оприлюднити. Тут мені дуже довіряють, і це окрилює. Також я знаю, що в плані якості книги все буде зроблено на найвищому рівні. І що вона отримає достатню підтримку з боку видавництва в просуванні. Бо багато колег нарікають на те, що їх наклади видають, але роботу з просування книги перекладають на плечі авторів, а самотужки пробитися на фестивалі, презентації тощо важко. Цим має займатися видавець, це окрема робота. І мені пощастило знайти видавництво, яке все це робить».
 
«Сама для себе я є людиною з достатньо здоровим глуздом і достатньо великим життєвим досвідом. Я читала достатньо багато психологічної літератури, хоч і розумію, що це аматорство. Але цього було достатньо, щоб переживати власні життєві кризи, аналізувати й бачити свої хибні стратегії, усвідомлювати, чому в той період життя так сталось і які на той момент у мене були установки».
 
Далі буде.
 
Фото https://www.knuba.edu.ua/zaproshuyemo-na-zustrich-iz.../
 
Джерела:
Горіха Зерня, Тамара. Доця / Т. Горіха Зерня. – Київ: Білка, 2023. – 293 с.: фот.
Горіха Зерня, Тамара. Принцип втручання / Т. Горіха Зерня. – Київ: Білка, 2022. – 277 с.

***

https://ukrainky.com.ua/chasto-same-zhinka-zhinku.../

https://www.radiosvoboda.org/a/30324618.html

https://suspilne.media/culture/141948-dla-mene-vijna-e-vazlivou-castinou-nasogo-butta-intervu-z-tamarou-goriha-zerna/

https://sumy.today/interview/8489-pysmennytsia-tamara-horikha-zernia-rozpovila-pro-selo-dotsiu-i-maibutnii-detektyv.html

https://osvitoria.media/experience/najvazhlyvishe-rishennya-zhinky-ne-vybir-cholovika-a-vybir-osvity-i-profesiyi/

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Що читають бібліотекарі

Вікінг Мік. Дім хюґе. Як перетворити помешкання на оселю щастя / Пер. з англ. Д. Москвітіної. – Харків: КСД, 2023. – 268 с.
 
«Дім хюґе»: мистецтво створення затишку. Книга написана відомим дослідником щастя та засновником Інституту дослідження щастя в Копенгагені – Міком Вікінгом. Вона присвячена концепції хюґе, яка стала ключем до високого рівня задоволеності життям у Данії, одній із найщасливіших країн світу.
Хюґе – це данське слово, яке не має прямого перекладу. Це – не просто затишок, а ціла філософія, зосереджена на створенні атмосфери комфорту, тепла та благополуччя. Це про насолоду простими речами, відчуття безпеки та перебування в гармонії з собою та оточуючими.
Видання Міка Вікінга – це не лише практичний посібник із інтер’єру, а й глибоке дослідження того, як простір навколо нас формує наше внутрішнє самопочуття. Автор доводить, що дім – це наше емоційне укриття, де кожна деталь має значення для ментального здоров’я.
Хюґе закликає цінувати щоденні дрібниці. Створюючи затишок, важливо уникати надмірної розкоші та зосереджуватися на речах, які приносять радість. Автор не нав'язує жорстких правил, а надихає на створення унікального простору: через вироби з дерева, кераміки, велику кількість рослин і натуральні тканини.
Серед ключових аспектів оформлення простору автор виділяє окремі речі.
1. Магія світла: декілька джерел м’якого теплого світла (свічки, торшери) набагато кращі за одну яскраву люстру.
2. Функціональність і комфорт: від правильної організації місць для зберігання до вибору меблів, що сприяють релаксації.
3. Емоційний зв'язок: спільні вечері, настільні ігри та читання вголос зміцнюють родинні зв’язки і створюють атмосферу довіри.
Науковий підхід автора підкріплений цікавими фактами. Наприклад, Мік згадує дослідження психолога Роджера Ульріха, які демонструють, що споглядання природи здатне зменшувати біль і рівень стресу, що безпосередньо впливає на нашу імунну систему.
Проте хюґе – це не лише про зовнішній комфорт, а й про внутрішнє світло, яке допомагає пережити «темні часи». Особливу цілющу силу мають слова, якими автор наповнює книгу. Одним із найсильніших моментів є згадка про вірш (який традиційно приписують перському поету XIV століття Гафізу, хоча існує версія, що його автором є Деніел Ладінскі):

 

Коли ти самотньо блукаєш у темряві,

хотів би я, щоб ти побачив

дивне сяйво власного буття.

 
У Данії, де взимку мало сонця, світло є головним ресурсом. Вікінг проводить паралель: так само, як ми запалюємо лампи в домі, ми маємо пам'ятати про «сяйво власного буття», щоб не загубитися в душевній темряві. Самотність у цьому контексті стає станом, у якому людина нарешті може розгледіти свою справжню сутність. Хюґе вчить нас бути добрими до самих себе, і ці рядки дарують читачам справжню надію.
У книжці є один милий епізод, де автор запитує: «Як забезпечити собі більше денного світла?». І сам же відповідає: «По-перше, самі сяйте від щастя, і, по-друге, ви можете багато чого зробити, щоб впустити більше природного світла в свій дім».
Це видання стане натхненням для тих, хто прагне перетворити власну оселю на джерело сили та гармонії.

Ірина Савченко, головна бібліотекарка краєзнавчого відділу 

Книга в каталозі: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/81C7D17B-FB22-4D3E-9CA2-C60624CCB617
 

Територія особистості

Тамара Горіха-Зерня.

 Відчуття всеосяжного читання ( продовження)

 

«Доця» – перший роман письменниці, написаний в 2017, вийшов у видавництві «Білка» українською й англійською, пізніше перекладено польскою, литовською, македонською, німецькою.  Події в книзі датовані 2014 роком.

До написання його Тамара Анатоліївна ставилась як до різновиду громадської роботи. Вмотивувало переконнання «як ми катастрофічно програємо росіянам у створенні навіть не міфу, а історії про нашу війну. Чимало допоміг двадцятирічний  досвід перекладачки, бо багато читала англійською та бачила, як на заході формується громадська думка про те, що в Україні йде громадянська війна».

«Доця» вийшла у світ у 2019-му, їй вже шостий рік. І я розумію, що була права. Якби я тоді не написала про ті події, зараз було б значно складніше пояснювати студентам чи підліткам те, як все почалося і чому... Щойно середня донька поділилася, як одна з дівчат-пластунок говорила: «Я таку цікаву книгу зараз читаю, прямо над нею плачу і сміюся, «Доця» називається, я вам її рекомендую». І вона з гордістю відповіла, що не просто її читала, це її мама написала. Той факт, що книгу читає молодь, дуже важливий.

Отже, нам вдалося засіяти це поле в культурному просторі, лишити слід, позначити позицію. І чим далі ми будемо відходити від 2014 року, тим важливішими будуть такі книги».

З її досвіду волонтерського, до якого підключилась влітку 2014 – поїздки до прифронтової  зони з допомогою. За цю діяльність відзначена грамотою мера Києва.

Багато бачила, була і свідком, і учасником зародження цього руху, який у зʼявився одразу після Майдану. Ті нові розмови і знайомства теж підштовхнули до того, що «потрібно писати про Донецьк початку війни, про ці перші місяці, бо це був один із найбільш замовчуваних і перекручених періодів нашої новітньої історії. З цією метою я сіла за роботу».

Вона хотіла, щоб книга «Доця» була «цікавою, художньою, не мемуарною, не щоденниковою. ... щоб... мала документальне підґрунтя. Постаралася зробити її максимально наближеною подієво до того, що відбувалося».

Роман одразу зробив письменницю  відомою, отримав широке визнання – відзначений як книга року BBC,  переможець  Шевченківської премії. Інсценований і поставлений у театрі.

Старт виявився потужним. На питання журналістів, чи не страшно було продовжувати, чуємо: «Ну звісно, що страшно. Адже це досить унікальний випадок в історії української літератури, коли дебютна книга отримує Шевченківську премію. Всі якось трохи розгубилися. Друга моя книга була «Принцип втручання». Я свідомо написала її зовсім інакше – у жанрі детективу з елементами містики. Також там була важлива для мене соціальна складова – тема конфлікту у ставленні до ветеранів, у взаємодії між світом цивільних і воюючих людей...

Але вийшла вона, на жаль, в найбільш непідходящий час – у 2020-му, водночас з оголошенням ковідного карантину. Ми встигли з виданням, але, звісно, всі книжкові фестивалі й презентації тоді скасували…».

Тамара Горіха Зерня в продовженні «Території особистості».

Олена Ємельянова

 

«Зараз у нас підростає покоління, чиє дитинство почалося війною з років Майдану і яке заходить у підлітковий вік теж у війні. Це означає, що буквально за кілька років у нас буде покоління надзвичайно травмоване. Яке не матиме навіть традиції жити спокійно і щасливо, не знатиме, як це. Через усе це треба буде проходити, і якщо ми не звернемо увагу на молодь і на нас самих – це стане катастрофічним наслідком для країни.

Найперше завдання батьків – зберігати видимість дитинства навіть в умовах війни. Проводимо для дітей дні народження, організовуємо поїздки, купуємо їм цікавинки, дозволяємо наряджатися на Геловін та інші свята. Ми з дітьми зачастили на концерти різної музики. Вони й так втратили однолітків-друзів – багато хто поїхав, згасли зв’язки, немає компаній, з якими діти могли б гуляти… Мій рецепт – навіть у маленьких дрібницях і в тому, де ти є, давати собі альтернативу, мати змогу обрати з кількох варіантів і так повертати собі відчуття контролю».

 

«Загалом мої читачі – це достатньо активна читацька спільнота. Це люди, які свідомо шукають сучасних українських авторів, вболівають за них і підтримують. А також люди, які мають певні цінності й мають життєву позицію.

З такими читачами кожна моя книга отримує увагу й активне обговорення».

 

«Коли ти приймаєш рішення писати – всі наступні досвіди, епізоди самі собою лягають на твою канву. Несподівано з усіх сторін починають приходити люди, які можуть опинитись в цій книзі... Таке враження, ніби магніт підносять до залізної стружки, і весь хаос раптом структурується у текст, у якісь образи".

 

"Люди сходяться, розходяться, минає кохання, з’являється нове. Це, як струмок, що всередині нас. Він ніколи не згасає, увесь час знаходить собі вихід. Це те, що нас тримає на плаву і є безкінечним джерелом натхнення. У цьому немає нічого поганого.

Сподіваюся, що ми потроху почнемо для себе відкривати, що і в 50, 60, 80, можливо, навіть в 90 років ці пристрасті не зникають і мають право на життя».

 

«Мені б хотілося, щоб люди відкривали книгу й повністю занурювалися у її світ. Щоб вони відволікалися на якийсь час так, щоб їх не можна було докликатися, щоб вони проїжджали свої зупинки, запізнювалися на роботу через те, що зачиталися. Ми так читали в дитинстві. І мені дуже хочеться повернути людям оце відчуття такого запійного, всеосяжного читання.

Звісно, також у книзі має бути історія й зрозуміла логіка вчинків її героїв. Має бути щирість, відвертість автора і певний катарсис – момент очищення, переходу на новий рівень досвіду. Мені б хотілося, щоб читач проходив цей шлях разом з героями, щоб книга була допоміжним інструментом, полем для власних рефлексій. Тому кожен мій текст також передбачає взаємодію з вдумливим читачем. Я пишу не для тих, хто бере книгу для розваги або щоб згаяти час. Я хочу, щоб у нас був певний метч із читачем. І тому деякі речі я лишаю на розсуд читацької уяви. Мої героїні дещо не договорюють, лишають за кадром, щоб читач, маючи повагу до приватного життя персонажів, за бажання сам додумав, здогадався, що ж там відбувалося».

 

«Мені подобається, що жінки дійшли до того, що зрозуміли: їм не обовʼязково мріяти про принца, який купить їм машину, квартиру й повезе на курорт. І що, за великим рахунком, таким принцем вони є самі для себе...

Жінці цілком реально самій заробити на відпочинок мрії, житло мрії, машину мрії. А ще, вкладаючи в себе, в свою освіту, саморозвиток, можна досягти великих успіхів у житті. Не треба чекати, що твої амбіції і мрії втілить чоловік, бо для нього це часто непосильний тягар – у нього ж свої амбіції, і працювати, втілюючи мрії обох усе життя, дуже важко насправді.

Вважаю, що має бути партнерство вільних людей, які разом тільки тому, що їм добре одне з одним, і вони не чекають, що хтось інший залатає душевні рани й відшкодує те, чого ти не змогла отримати колись або зараз. Ця ідея партнерства здорових (психічно здорових або з полікованими психічними ранами), незакомплексованих, впевнених у собі, щирих людей прекрасна. Водночас я розумію, що тут ще й великий простір для везіння. Комусь пощастило, комусь ні».

 

Далі буде.

 

Фото https://www.ukrinform.ua/.../4032087-roman-doca-tamari...

 

Джерела:

Горіха Зерня, Тамара. Доця / Т. Горіха Зерня. – Київ: Білка, 2023. – 293 с.: фот.

Горіха Зерня, Тамара. Принцип втручання / Т. Горіха Зерня. – Київ: Білка, 2022. – 277 с.

***

https://ukrainky.com.ua/chasto-same-zhinka-zhinku.../

https://www.radiosvoboda.org/a/30324618.html

https://suspilne.media/culture/141948-dla-mene-vijna-e-vazlivou-castinou-nasogo-butta-intervu-z-tamarou-goriha-zerna/

https://sumy.today/interview/8489-pysmennytsia-tamara-horikha-zernia-rozpovila-pro-selo-dotsiu-i-maibutnii-detektyv.html

https://osvitoria.media/experience/najvazhlyvishe-rishennya-zhinky-ne-vybir-cholovika-a-vybir-osvity-i-profesiyi/

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут