Територія особистості

Gérard Philipte. Між небом та землею

 «Справжній актор прагне не до того, щоб йому аплодували, а до того, щоб змінити щось у душі того, хто сидить у залі»

 

«Він був другом усієї Землі, – писав відомий французький історик кіномистецтва Жорж Садуль. - Їм захоплювалися в Токіо, у Варшаві, Мюнхені, в Мадриді, у Пекіні, в Калькутті, у Лейпцигу... відмовлялися вірити в такий підступний удар долі». «Жерар Філіп був не тільки гарний собою, – зазначав театральний діяч і театрознавець Морвін Лебек, – він володів дивовижною пропорційністю у всьому і канонічною відточеністю уособленої молодості, якій призначені перші ролі". «Він був би Лоуренсом Олів'є свого часу, якби жив, – стверджувала його партнерка по фільму Джина Лоллобриджида. – Але це також був той унікальний інгредієнт того, що Бональ називав "обіцянкою молодості" – невловимою, чарівною красою та досконалістю, яка з передчасним відходом Філіпа стала "застиглою в часі назавжди легендою". «Жерар Філіп залишив по собі образ весни та молодості. Потрібно вміти позаздрити йому з гіркотою». – почуємо від Луi Арагона. У Японії актора називали «Самураєм весни», в колишньому Союзі – улюбленим Фанфаном, на батьківщині – «Принцом сердець» і «Ангелом».

Усі ці епітети цілковита реальність. Напевно тому, доля подарувала йому такий стрімкий зліт та короткий час життя. Як спалах комети. Між небом та землею.

Протягом майже двох десятиліть Жерар Філіп був першим на французькій сцені та у світовому кінематографі. Він знявся в десятках стрічок від історичних драм до фільму-нуар і сучасних оповідань. У Національному народному театрі грав перші трагічні та комічні ролі європейського театру від Корнеля до Мольєра, Клейста та Мюссе, з'являвся у світових прем'єрах, таких як «Калігула» Альбера Камю. Він був президентом Французького акторського синдикату, який допомагав організовувати та вирішувати питання захисту творчих осіб, членом лівого гуртка, який відвідували Камю, Жан-Поль Сартр та Сімона де Бовуар. Був відданим чоловіком і батьком, був зіркою, якій, за всіма свідченнями, вдалося побудувати щасливе особисте життя, яке він цінував як священне. І це теж, схоже на легенду для звичайних.

Жерар Філіп народився в Каннах 4 грудня 1922 року. Мати була чешкою, батько – француз. Вони керували готелем у Грасі за 40 кілометрів від Ніцци. Марсель Філіп, колишній адвокат, володів великими земельними угіддями в Провансі.

«Добре вихована і гарна дитина», – за словами матері, грайлива і старанна, поступово захопилася театром. Батько, амбітний бізнесмен, спочатку член «Хреста вогню» полковника де Ла Рока, у результаті став активним колабораціоністом у партії Доріо, за що після звільнення був засуджений до страти та згодом утік до Іспанії.

У дитинстві хлопчик мав прізвисько «слабке здоров'я», пізно почав говорити і цурався галасливих компаній. Матуся ласкаво кликала його «Жеже».

Філіп навчався у коледжі Станіслава, відвідував акторські курси в підлітковому віці. Читав мало, любив слухати джаз, плавати, грати у теніс та волейбол. Незабаром навчання довелося перервати – Жерар захворів на сухий плеврит. Одужавши, склав іспит екстерном. Коли виступив на благодійному вечорі з читанням віршів, актриса «Комеді Франсез» зауважила після концерту: «Ваше покликання – театр». Батько Жерара думав інакше. Син мав їхати до Ніцци вчитися на юриста.

1940 року Жерар покинув школу, після своєчасного втручання Марка Аллегре, який вирішив, що юнак має потенціал, Жерар дебютував у п'єсі Клода Дофена «Одна проста дівчина». Після чого вирішив вступити до консерваторії. Він був дивним навіть у музиці, сам знаходив необхідні звуки – точні, несподівані та непередбачувані. Все це допомагало йому створювати чудові образи.

Наступного року вже був у Парижі, у 1943 сенсаційна поява в ролі Ангела у виставі Жана Жіраду «Содом і Гоморра», в 1945 вже грав божевільного імператора Калігулу. Все стрімко та яскраво. Кометно.

Він приєднався до Національного народного театру Жана Вілара, антитезі давній елітній трупі «Комеді Франсез». Згодом Вілар заснував Авіньйонський фестиваль, а його дружба та співпраця з Жераром стали головним ключом успіху цього дійства. Актор був поруч щосезону з 1947 року до смерті, з короткою перервою в 1954–57 роках за сімейними обставинами. Серед успіхів і «Сід» Корнеля – Жерар був наймолодшим актором, який коли-небудь грав Родріге, потім «Лоренцаччо» Мюссе та «Принц д'Омбург» Клейста. На час смерті у віці тридцяти семи готувався до ролі Гамлета в наступному сезоні TNP.

Він був найзнаменитішим, найулюбленішим і найпопулярнішим актором не лише у Франції, – у всьому світі, грав сучасників і героїв класичного репертуару, серед яких Жюльєн Сорель, Уленшпігель, Мефістофель, принц Гамбурзький і Річард III, завжди підкорював глядачів не лише майстерністю, а й невичерпною чарівністю. «Це була дуже гарна людина. Високий. Худорлявий. З матовим кольором обличчя, який буває у чоловіків, які перебувають у чудовій фізичній формі. Він був уособленням сили і віри. І він завжди мріяв про досконалість, хотів стати справжнім актором та справжньою людиною».

Філіп проходить кілька проб, перш ніж отримати роль Міка в комедії Андре Руссена «Зовсім проста дівчина», яку ставив Клод Дофен. Після успішного кінодебюту вирушив у гастрольну поїздку провінцією. Ніцца, Марсель, Ліон… Запам'ятається у спектаклях «Мандрівник без багажу» Ануя та «Дівчисько знало…» Влітку 1943 року Жерар знімається в Алегрі у фільмі «Крихітки з Набережної квітів». Перед випускним іспитом несподівано йде з Консерваторії, спокусившись пропозицією Лакомба зіграти у картині «Країна без зірок» (1946). Він завжди йшов назустріч власній творчій інтуїції і, так, був справжнім актором і справжньою людиною. Цілісність – риса всіх персонажів Філіпа, навіть тих, хто недосконалий, кого роздирають протиріччя, викликані недосконалістю світу. Доля обирала його, як необхідне світло відродження для поколінні післявоєнної депресії та страхів.

 

Олена Ємельянова

Далі буде. 

 

Фото https://www.blu-ray.com/Gerard-Philipe/126094/

 

Послуга  та умови замовлення літератури по МБА

 (056) 770-35-73, е-mail: mba@libr.dp.ua

 

Джерела:

https://www.imdb.com/name/nm0679959/bio/

https://www.meer.com/en/66807-gerard-philipe-the-eternal-prince

https://stagescreensong.wordpress.com/gerard-philipe-le-grand-prince/

https://chantiersdeculture.com/2023/01/21/gerard-philipe-la-gloire-au-parking/

https://www.fabula.org/actualites/110853/gerard-philippe.html

https://spletnik.ru/32766-zherar-filip-137645

https://www.festival-cannes.com/.../gerard-philipe-le.../

 

        Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Винахідники, віват!

Роботизована кав’ярня Антона Котика

 

Антон Котик родом із Дніпра. Ще в дитинстві він захопився рóботами та технологіями. Йому було цікаво не просто користуватися новими винаходами, а й самостійно створювати технології.

Професійний шлях Антон розпочав із програмування. У 25 років він отримав першу роботу як junior C++ developer. За наступні п’ять років виріс до DevLead, а згодом – до Principal Developer. Загалом Антон має понад 16 років досвіду у розробці програмного забезпечення, його впровадженні та реверсингу.

Попри успішну кар’єру в IT, мрія створювати роботів не зникла. П’ять років тому Антон вирішив нарешті її реалізувати. Спочатку відкрив школу робототехніки для дітей. Це стало важливим етапом: він отримав можливість глибше зануритися в робототехніку, сформувати першу команду та поступово перейти до власних розробок. Так розпочався шлях до створення Robol.

Першою великою ідеєю став гуманоїдний робот, здатний працювати баристою. Команда хотіла створити не просто роботизовану руку, яка готує напої, а повноцінного робота, який може взаємодіяти з людьми та працювати в реальному комерційному середовищі.

Проєкт розвивався поступово: команда паралельно працювала над механікою, електронікою, програмним забезпеченням і системами керування, тестуючи свої рішення безпосередньо в реальних умовах бізнесу. Результатом цієї роботи стала Robit Coffee – роботизована кав’ярня з гуманоїдом. В її основі – поєднання робототехніки, комп’ютерного зору, штучного інтелекту, програмного забезпечення та автоматизації процесів. Робот не лише виконує свої завдання, а й реагує на клієнтів та може підлаштовуватися під їхній настрій, роблячи взаємодію більш живою та цікавою. Гуманоїд взаємодіє з професійним кавовим обладнанням і виконує операції, необхідні для приготування напоїв і обслуговування клієнтів. При цьому команда розробляла не лише самого робота. Власна технологічна платформа охоплювала керування роботизованими системами з кавовим обладнанням, систему замовлень та інші компоненти, необхідні для роботи автоматизованої кав’ярні. Для розробників принципово важливо було, щоб технологія працювала не тільки в лабораторії, а й у реальному бізнесі. Саме тому перший роботизований кіоск запустили у торговельному центрі в Дніпрі. Це дозволило перевірити розробку на реальних клієнтах, бачити проблеми, які неможливо передбачити під час лабораторних тестів, і постійно вдосконалювати систему.

Створення такого продукту – це робота на стику одразу декількох напрямів: механіки, електроніки, програмування, робототехніки та бізнесу.

Сфотографуватися з роботом чимало охочих. Для багатьох він стає не лише цікавою технологічною розробкою, а й можливістю отримати позитивні емоції. У такий тяжкий час робот привертає увагу, дарує людям усмішки та допомагає хоча б ненадовго відволіктися від щоденних переживань.

Створення та встановлення роботизованої системи потребували значних інвестицій. Загальна вартість розробки та її встановлення склала близько 35 тисяч доларів. У цю суму увійшли витрати на розробку механіки й електроніки, програмне забезпечення, системи керування, а також монтаж і налаштування обладнання. Це – перша версія технології, яку команда планує надалі вдосконалювати та масштабувати.

Зараз головна мета команди – перетворити перший працюючий прототип на масштабований продукт. У планах на майбутнє розвиток мережі роботизованих кав’ярень, де гуманоїд буде не просто ефектним елементом, а повноцінною частиною бізнес-моделі. Паралельно команда працює над новими роботизованими платформами, зокрема, розробляє велику робособаку, яка має стати окремим напрямом діяльності компанії.

Особиста мета Антона – створити українську робототехнічну компанію, яка розроблятиме складні роботизовані продукти та виводитиме їх не лише на український, а й на міжнародний ринок. Попереду на нього чекає чимало технічних і бізнесових викликів, але Антон Котик прагне довести, що складні робототехнічні продукти можна успішно створювати в Україні!

 

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно-технічного відділу

 

        Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки

Бібліотека у 60-ті роки ХХ століття. Рік 1967. Ювілейна наукова сесія

(продовження)

 

Отже, повертаємось у 1967 рік до «Матеріалів ювілейної наукової сесії, присвяченої підведенню підсумків діяльності бібліотек за 50 років радянської влади. 22.09.1967 р.». Минулого разу розглядали головну доповідь, яка пролунала на заході – Євгенії Костянтинівни Дробишевської, заступниці директора обласної державної бібліотеки ім. Жовтневої революції (таку назву мала тоді ДОУНБ ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія).

Сьогодні познайомимось із роботою тодішньої завідувачки довідково-бібліографічного відділу (1959–1968 рр.) – Маргарити Федорівні Іванової, яка підготувала і представила доповідь «Науково-бібліографічна робота обласної бібліотеки». Особистість Маргарити Федорівни, з точки зору вивчення історії Бібліотеки, цікава тім, що вона у подальшому стане заступницею директора з наукової роботи, її діяльність на багато років визначить перспективу розвитку Бібліотеки з цього напряму. В своїй доповіді Маргарита Федорівна обґрунтувала основні задачі відділу: на першому місці визначена допомога спеціалістам і науковим працівникам, потім – підготовка та видання рекомендаційних бібліографічних посібників, третій напрям – вивчення практики використання рекомендаційної бібліографії в бібліотеках області. Вона підкреслила, що останніми роками бібліографи перестали обмежуватися обслуговуванням стихійно створеного складу читачів і все активніше почали залучати спеціалістів. Це збільшило обсяг довідково-бібліографічної роботи й ускладнило характер читацьких замовлень, збільшилась кількість довідок за темами наукових робіт. У 1967 році, наприклад, було видано 1300 довідок, з них за темами наукових робіт – 150.

Для виконання численних і складних довідок бібліографам допомагав довідково- бібліографічний апарат, який створювали протягом багатьох років фахівці бібліотеки: система каталогів, загальна систематична картотека газетно-журнальних статей, краєзнавча картотека-каталог, картотеки персоналій і видань обласної бібліотеки, картотеки рецензій, назв, тематична картотека художніх творів. Але навіть такий широкий репертуар допоміжних матеріалів іноді не міг допомогти виконати довідку, якщо вона вузької, специфічної тематики. Ось чому останніми роками гостро постало питання про координацію діяльності бібліотек усіх систем і відомств. Ще у 1961 році було створено організаційне бюро бібліографів міста. А у 1966 році розроблено та затверджено «Положення про координацію довідково-бібліографічної роботи у місті Дніпропетровськ». Частину довідок бібліографи почала виконувати у співпраці з фахівцями інших бібліотек. Наприклад: «Література про шахти, які добувають озокерит» – разом із бібліографом Гірничого інституту (зараз – Національний технічний університет «Дніпровська політехніка»).

Авторка доповіді вважала, що суттєвою частиною науково-бібліографічної роботи Бібліотеки було складання рекомендаційних бібліографічних посібників. Такі видання Маргарита Федорівна називала засобами спілкування з читачами при виборі ними книг і формами методичної допомоги бібліотекам області в роботі з літературою. Приклади назв підготовлених видань, звичайно ж, носили ідеологічний характер, притаманний тому часу. Однак ми розуміємо, що бібліографи відгукувались на суспільний запит, який від них вимагав готувати рекомендаційні списки, розраховані на різні групи читачів: для молодих слухачів університету культури, наприклад, – «Художня література на допомогу вивченню історії партії» (1960), «За здоровий побут і комуністичну мораль» (1959); на допомогу робітникам сільського господарства і промислового виробництва – «Технічний прогрес в промисловості і будівництві Кривбасу» (1962), «Буряководам Дніпропетровщини» (1961).

Маргарита Федорівна особливу увагу в доповіді приділила актуальним питанням бібліотечної практики, з якими щодня зустрічалися бібліотекарі в процесі обслуговування користувачів. Не забуваємо, що 1960-ті роки – час створення відкритого доступу читачів до бібліотечних фондів. Цим фактом колеги пишались і активно розвивали й удосконалювали цю роботу. В той же час зросли вимоги від бібліотекарів, які повинні були мати більш глибокі знання літератури, щоб відповідати на різноманітні та складні запитання читачів. Як бібліограф, доповідачка звертала увагу бібліотечних фахівців на активне використання рекомендаційних покажчиків. Тим більш це стосується, коли читачі запитували вузько-спеціальну літературу.

Значна частина доповіді присвячена бібліографічній роботі з краєзнавства. У 1961 році при бібліографічному відділі Бібліотеки було створено так званий «Кабінет краєзнавства». Це сприяло більшим можливостям для підготовки рекомендаційної бібліографії краєзнавчого характеру. Саме в ці роки видається низка цікавих матеріалів: щорічник «Література про Дніпропетровську область за … рік», «Календар знаменних дат Дніпропетровщини».

Як і всі структурні підрозділи, бібліографічний відділ приділяв значну увагу методичній роботі. На допомогу бібліотечним працівникам області бібліографи обласної бібліотеки підготували бібліографічний посібник другого ступеня (бібліографія бібліографії): «Мінімум рекомендаційних бібліографічних посібників для міських, районних і сільських бібліотек». Для колег – бібліотечних працівників області була проведена науково-практична конференція: «Роль бібліографії в наукової, навчальної, самоосвітньої та виробничої роботі», бібліографи брали активну участь у підготовці цього заходу та готували рекомендації конференції, які розсилали бібліотекам.

Цікаво, що доповідачка окреслює серйозні задачі, які стоять перед відділом у перспективі: розробка актуальних проблем бібліотекознавства, теорії та методики бібліографії. Про початок цієї роботи вона розповіла в доповіді: фахівці відділу знайомились зі станом бібліографічної роботи в бібліотеках області. Багатий матеріал для цього вони находили у річних звітах бібліотек, які вивчали, аналізували. Збирали досвід бібліографічної роботи на місцях при виїздах до бібліотек області. Узагальнення досвіду використання бібліографії почали проводити на основі постановки експерементів у реальних умовах. Базой для цих експериментів стала районна бібліотека Верхньодніпровська. З 1966 року здійснювався тісний контакт із цією бібліотекою завдяки виїздам з надання практичної допомоги на місці, листуванню, проходження прктикумів працівників бібліотеки в обласній бібліотеці. Перший етап цієї роботи повинен закінчитись описом отриманих результатів, які заплановано зробити у 1967 році. Така експериментальна робота нагадує роботу шкіл передового досвіду, які пізніше будуть народжуватися в області за актуальними напрямами бібліотечної діяльності.

Масштабність мислення, сміливість конкретних дій, поєднання теорії з вирішенням практичних проблемам – такими якостями вирізняється доповідь завідувачки бібліографічного відділу Маргарити Федорівни Іванової далекого 1967 року на наукової сесії працівників Бібліотеки.

 

Тетяна Абраїмова

 

Джерела:
 
Іванова М.Ф. Науково-бібліографічна робота обласної бібліотеки // Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої підведенню підсумків діяльності бібліотек за 50 років радянської влади: 22.09.1967 р. [роc. мова, машинопис.]. – с. 70 –80.– Архів «КЗК ДОУНБ» (Ф. 107).– Дніпро.
 
Фото з архіву КЗК «ДОУНБ».  М.Ф. Іванова консультує читача. 

 

         Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Територія особистості

 

Marcel Marceau. 19 хвилин тиші

(завершення)

 

1969 року Марсель Марсо відкрив свою першу школу École Internationale de Mime в Театрі музики в Парижі. Школа пропрацювала два роки, пропонуючи навчання фехтуванню, акробатиці, балету та маючи п'ять викладачів. У 1978-му він заснував власну школу, École Internationale de Mimodrame de Paris, Marcel Marceau (Міжнародна школа мімодрами в Парижі, Марсель Марсо).

Школа існувала до 2005 року та розташовувалася в серці старого театрального Парижа, недалеко від знаменитого бульвару Тампль або «бульвару Злочинів» (назва від кривавих мелодрам, які демонстрували в театрах у XIX столітті), який оспівав Марсель Карне у знаменитому фільмі про легендарного міма Жана-Батиста Дебюро «Діти райка» (1944 р.), фільмі, який разом з історіями Чапліна мав вирішальне значення для вибору Марселем Марсо професії та покликання міма.

У 1992 році Марсо викладав на великому семінарі в Італії, серед його учнів був Паоло Францато, який згодом став відомим театральним педагогом. У 1996 році заснував Фонд Марсо для популяризації міма у Сполучених Штатах.

Marcel Marceau є автором монографій про мистецтво, почесний доктор наук трьох університетів.

У 1995 році Майкл Джексон, який товаришував з мімом майже двадцять років, планував спільний концерт, але виступ був скасований після того, як Джексон потрапив до лікарні через виснаження під час репетицій. В одному з інтерв'ю він сказав, що завжди був у захваті від майстерності Марсо.

«Він був чудовим... Я постійно ходив на його концерти ще до Off the Wall. Я потайки пробирався до зали і спостерігав, як він кидав виклик законам гравітації, наче ширяв у повітрі. Я перейняв деякі з цих прийомів і включив їх у ритм і танець, коли рухаюся сам».

У 2000 році Марсо привіз свою трупу мімів до Нью-Йорка для представлення своєї нової мімодрами «Капелюх-котелок», раніше показаної в Парижі, Лондоні, Токіо, Тайбеї, Каракасі, Санто-Домінго, Валенсії (Венесуела) та Мюнхені. З 1999 року, коли Марсо повернувся до Нью-Йорка та Сан-Франциско зі своєю класичною моновиставою після 15-річної перерви, яка отримала визнання критиків і зібрала повні зали, його кар'єра в Америці пережила чудовий ренесанс, який привернув увагу третього покоління глядачів. Він з величезним успіхом виступав у таких легендарних американських театрах, як Театр Форда у Вашингтоні, округ Колумбія, Американський репертуарний театр у Кембриджі, штат Массачусетс, і театр Геффена в Лос-Анджелесі.

Нова постановка Марсо, в якій взяла участь вся трупа «Фантастичні казки» («Les Contes Fantastiques»), з великим успіхом відкрила новий сезон у Театрі Антуана.

У 2000 році з'явилась мініатюра «Руки».

«Я хочу розширити межі мовчання людей, щоб у світлі цього всі звичайні події стали ясними, щоб більше було світла, щоб рухатися до прогресу».

Марсель Марсо помер на французькому іподромі в Каорі 22 вересня 2007 року у віці 84 років. На церемонії його похорону було виконано другу частину 21-го фортепіанного концерту Моцарта, який Марсо довгий час використовував як акомпанемент для своїх мініатюр, а також Сарабанду з 5-ї віолончельної сюїти Баха. Похований на цвинтарі Пер-Лашез у Парижі. 1999 року Нью-Йорк оголосив 18 березня «Днем Марселя Марсо».

У будинку Маселя Марсо в селі Berchères-sur-Vesgre (департамент Eure-et-Loir), де артист прожив більшу частину свого життя раніше була ферма, оточена полями. Рік у рік він садив тут дерева. Сьогодні це справжній ліс, чудовий сад, навіть буря 1999 року, не  пошкодила цієї краси.

Самі дерева незвичні. Марсо надихався живописом імпресіоністів, коли творив цей парк. Він хотів, щоб він нагадував садибу Клода Моне у Живерні. «Він думав, що одного разу, коли цей будинок стане музеєм, і відвідувачі прогулюватимуться в цьому парку, вони знатимуть, що це Марсель Марсо вибрав і посадив усі ці дерева. Це була його пристрасть, весь вільний час він присвячував влаштуванню будинку, напевно, думка про те, що цей будинок залишиться після нього, була для нього заспокоєнням».

Так, іншою його пристрастю все життя був живопис. Це теж його заспокоювало. Він усамітнювався у своїй майстерні в цьому будинку та малював. Тут, як згадують доньки,   зникало поняття часу. Все що відбувалося ніби випадало з сьогодення. «Він створив тут особливий світ, на кшталт театрального, який існує всередині сцени. Особливий світ, який відповідав йому. І не випадково на вікнах тут кольорові вітражі. ...як у поемі Бодлера про людину, яка вважала за краще дивитися на світ через кольорове скло, замість того, щоб бачити грубу реальність життя. І це дуже глибоко відповідало природі нашого батька. Він не любив реальність, – він волів залишатися в світі мрії.  Це теж становило основу, суть його мистецтва...».

Напевно, бо переживши жахіття війни, спрацьовує певний запобіжник. Інакше все це неможливо пережити, так багато віддаючи на загал.

Marcel Marceau намагався наслідувати мімів багатьох країн, але торкнутися талантом небес насправді не вдалося нікому.

Він не залишив великих статків, проєкти робив за власні кошти, а коли їх не вистачало брав кредити. Але він лишив по собі найголовніше – ті пам'ятні хвилини тиші, що назавжди звучатимуть як найгучніше зізнання у любові всіма мовами світу. Навзаєм.

Олена Ємельянова

 

Фото https://www.nacion.com/archivo/estados-unidos-recuerda-a-marcel-marceau-con-lluvia-de-homenajes/32UCPC4YPNDJHH4NX6RFGWBOS4/story/
 
Джерела:
Маркова, Елена Викторовна. Марсель Марсо / ЕВ. Маркова.– Л.: Искусство, 1975.– 144 с.: ил.– (Мастера современного зарубежного театра).
****
https://www.spokesman.com/stories/2007/sep/24/modern-face-of-an-old-art-mime-marceau-dies-at-84/
https://www.denverpost.com/2007/09/23/silence-spoke-volumes/
https://www.theguardian.com/world/2007/sep/24/topstories3.theatre
https://blog.nli.org.il/en/lbh_marceau/
https://www.seattletimes.com/nation-world/marcel-marceau-the-great-french-mime-dies-at-84/
https://www.allmusic.com/artist/marcel-marceau-mn0003018766
https://www.pantomime-mime.com/pantomime/marcel-marceau
https://historicalsnaps.com/2021/03/22/a-snapshot-biography-of-marcel-marceau/
https://ru.citaty.net/avtory/marso-marsel/
https://www.svoboda.org/a/413434.html
https://www.kveller.com/legendary-mime-marcel-marceau-was-a-jewish-holocaust-resistance-fighter/
https://jewish-paris-tours.com/2020/09/mime-artist-marcel-marceau-a-silent-hero/
https://allthatsinteresting.com/marcel-marceau

        Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Територія особистості

Marcel Marceau. 19 хвилин тиші
(продовження) 

У 1949 році, після отримання премії Дебюро (заснованої в пам'ять про майстра пантоміми XIX століття Жана-Гаспара Дебюро) за другу мімодраму «Смерть перед світанком», Марсо заснував трупу пантоміми «Compagnie de Mime Marcel Marceau», єдину в світі на той момент. Колектив виступав у провідних паризьких театрах: Театр на Єлисейських полях, Театр Ренесансу і театр Бернарда та по всьому світу.

З 1959 по 1960 рік у паризькому театрі Амібігу цілий рік йшла ретроспектива його мімодрам – «П'єро де Монмартр», «Три перуки», «Ломбард», «14 липня», «Вовк з Цу-Ку-Мі», «Париж плаче – Париж сміється» і «Дон Жуан» (за мотивами п'єси іспанського письменника Тірсо де Моліни).

«Мистецтво мовчання» (L'art du silencе) поширювалося світом. До першого турне Сполученими Штатами у 1955–1956 роках, невдовзі після північноамериканського дебюту на Стратфордському фестивалі в Канаді, про нього знала лише інтелектуальна еліта. Після дебютного виступу в театрі «Фенікс» у Нью-Йорку, який отримав захоплені відгуки, його запросили до більшого театру «Баррімор», щоб задовольнити чималий попит публіки. Перше турне США завершилося рекордними аншлагами в Сан-Франциско, Чикаго, Вашингтоні, Філадельфії, Лос-Анджелесі та інших великих містах. Його масштабні трансконтинентальні турне включали Південну Америку, Африку, Австралію, Китай, Японію, Південно-Східну Азію, росію та Європу.

Він був одним із найвідоміших мімів у світі й завдяки численним виступам на телебаченні. Перший виступ, уже у статусі зірки,  стався в програмі Макса Лібмана, Майка Дугласа і Діни Шор, також екранами ширилася власна моновистава «Зустрічайте Марселя Марсо». Співпрацював він і у відомих програмах «Шоу ЧервоногоСкелтона»  з американським ведучим та артистом Редом Скелтоном.

Зйомки у стрічках – окрема частина його біографії. «Барбарела» (1968), де він зіграв професора Пінга; «Перший клас» (1970), де виконав 17 ролей; «Шенкс» (1974), де об'єднав майстерність німого кіно, зігравши глухонімого ляльковода й продемонстрував талант до озвучування, зігравши божевільного вченого; а також епізодичну роль самого себе в «Німому кіно» Мела Брукса (1976), де з навмисною іронією його персонаж вимовляє єдину репліку «Ні!», коли Брукс запитує його (через інтертитр), не хотів би той взяти участь у фільмі.

Останні появи – це невеликі ролі у фільмах Клауса Кінскі «Паганіні» (1989) та «Дар Йосипа» (1998). Зіграв він і роль у малобюджетному фільмі, що ґрунтується на його біографії, під назвою «Пофарбуй це в білий колір». Фільм не був завершений, бо інший актор, давній друг, з яким він навчався у школі, помер під час зйомок.

Як письменник, Марсо опублікував дві книги для дітей: «Книгу-азбуку Марселя Марсея» та «Книгу для рахунку Марселя Марсея», а також вірші й ілюстрації, в тому числі «Баладу про Париж і світ» («La ballade de Paris et du Monde»), книгу про мистецтво «Story of Bip», написану та проілюстровану Марсо та видану видавництвом Harper and Row. У 1982 році в Парижі була опублікована збірка з десяти оригінальних літографій «Третє око» (Le Troisième Œil) з супровідним текстом Марсея.

Він дуже захоплювався малюванням, робив це завжди та усюди, полюбляв розпис емаллю, в останні роки – літографію. На літографії зображено всі гріхи і те, що бачив, мандруючи світом. Коли під час гастролей Союзом йому запропонували зробити виставку, з наперевершеною іронією відповів: «Не будемо насаджувати в вас "Марсізм"».

1987 року паризьке видавництво Belfond опублікувало «Пімпорелло». 2001 року в книгарнях США, Франції та Австралії з'явилася нова дитяча фотокнига під назвою «Біп у книзі» («Bip in a Book», видавництво Stewart, Tabori & Chang).

Марсо завжди охоче розповідав про своє мистецтво та ніколи про особисте життя.

Відомо, що був одружений тричі: з Югетт Маллі, від якої мав двох синів – Мішеля і Батиста; з Еллою Ярошевич, а третьою дружиною стала Ганна Сікко, яка навчалась в його школі мімодрами та від якої народилося дві дочки – Каміла й Орелія, які постійно спостерігали за роботою батька та страшенно пишалися ним.

Художниця та мім Полетт Франкл випустила у серпні 2014 року мемуари про свої багаторічні стосунки з Марсо. Книга називається «Марсель і я: Мемуари про кохання, пожадливість та ілюзії» і вийшла 2014 року.

Олена Ємельянова

 

«Chaplin made me laugh and cry without saying a word. I had an instinct. I was touched by the soul of Chaplin – Mime is not an imitator but a creator».
 
«Fathers, I do not practice. I’m not religious in life, but when I perform "The Creation of the World" and when my soul is touched by the confrontation of "Good and Evil", then God enters in me».
«I have tried to shed some gleams of light on the shadow of man startled by his anguish».
 
«I have spent more than half a lifetime trying to express the tragic moment».
 
«Music conveys moods and images. Even in opera, where plots deal with the structure of destiny, it’s music, not words, that provides power».
 
«No art is superior to another one, but every art looks for expertise and perfection. This is life, which continues; this is why there is no death. There is continuation. There is no silence. There is a continuation of thought».
 
«Silence is like a flame, you see?».
 
«To communicate through silence is a link between the thoughts of man».
 
«To communicate through silence is a link between the thoughts of man».
 

Далі буде.

 

Фото https://historicalsnapshots.substack.com/p/marcel-marceau
 
Джерела:
Маркова Елена Викторовна. Марсель Марсо / Е.В. Маркова. - Л.: Искусство, 1975. - 144 с.: ил. - (Мастера современного зарубежного театра).
***
https://www.denverpost.com/2007/09/23/silence-spoke-volumes/
https://www.theguardian.com/world/2007/sep/24/topstories3.theatre
https://blog.nli.org.il/en/lbh_marceau/
https://www.seattletimes.com/nation-world/marcel-marceau-the-great-french-mime-dies-at-84/
https://www.allmusic.com/artist/marcel-marceau-mn0003018766
https://www.pantomime-mime.com/pantomime/marcel-marceau
https://historicalsnaps.com/2021/03/22/a-snapshot-biography-of-marcel-marceau/
https://ru.citaty.net/avtory/marso-marsel/
https://jewish-paris-tours.com/2020/09/mime-artist-marcel-marceau-a-silent-hero/
https://allthatsinteresting.com/marcel-marceau
https://www.svoboda.org/a/413434.html
https://www.kveller.com/legendary-mime-marcel-marceau-was-a-jewish-holocaust-resistance-fighter/

        Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Територія особистості

Marcel Marceau.19 хвилин тиші
(продовження)

Після завершення війни у 1945 році Марсо вступив до Школи драматичного мистецтва Шарля Дюллена при театрі Сари Бернар у Парижі, де навчався у Джошуа Сміт і основоположника пантоміми Етьєна Декру.

Декру педагогом був найвимогливішим, учні повинні були навчитися нахиляти голову 108 різними способами та розучити 205 жестів.

Більшість акторів вважала навчання та саму пантоміму дуже втомливою. Але Марсо вона захопила.

«Я вважаю, що поруч із жестом слово доволі сильно програє. Воно може порушити поезію таємниці та тиші. Лише музика, яку я використовую в рідких випадках, може допомагати драматургічному розвитку. Я приніс тишу у світ театру, де звуки та слова були королями».

Марсо приєднався до трупи Жана-Луї Барро і незабаром отримав роль Арлекіна в пантомімі Батіст (роль якого Барро виконав у фільмі «Діти раю»). Виступ приніс справжній успіх, того ж року його запросили представити свою першу «мімодраму» «Праксій і золота рибка» у театрі. Кар'єра Марсо як міма з перших кроків міцно утвердилася.

1947 року він створив образ клоуна Біпа, і його перший виступ в цьому образі відбувся в паризькому Театрі де Пош (Кишеньковий театр). Одягнений у смугастий пуловер і пошарпаний шовковий оперний капелюх, прикрашений квітами. Це вбрання символізувало крихкість життя, і Біп став його альтер его, подібно до того, як «Маленький Володар» став альтер его Чарлі Чапліна. Пригоди Біпа, пов'язані з усім що навколо – від метеликів до левів, від кораблів і поїздів, до танцювальних залів і ресторанів.

Декруа не схвалював, що учень зробив Біпа смішним, вважаючи це поступкою публіці.

Але Марсо виріс на голівудських комедіях і бачив свого героя різним – зворушливим, трохи патетичним, смішним, чесним і вразливим одночасно.

Ім'я Біп в Марсо від Чарльза Діккенса – це Філіп Піррип або «Піп» з  роману «Великі надії», який був улюбленим його персонажем. Але Біп – вже герой двадцятого століття, який пережив війну, кров і смерть і говорив він про реальність та мрії свого часу, тому й був зрозумілий всім як справжня Людина світу.

Персонажі Декруа були складними, а Біп проживає історії близькі та впізнаванні кожному – одружується, подорожує, потрапляє в кумедні положення. Він – няня, вчитель ботаніки, солдат, буває, що уявляє себе Дон-Жуаном або вуличним музикантом.

«Ми сміємося або плачемо не по-англійськи та не по-французькі. Біп може відправитись куди завгодно та мріяти про що завгодно. Йому не потрібна мова»,– говорив про свого героя Марсо.

В одній з телевізійних розмов із режисером, кінопродюсером і актором Тоддом Фарлі Марсо висловив повагу до прийомів пантоміми, які Чарлі Чаплін використав у своїх фільмах, зазначивши, що Чаплін, мабуть, був єдиним актором німого кіно, який це робив.

Вони зустрінуться в аеропорту Орлі в 1967-му. Марсо заборонив репортерам «Paris Match» знімати, щоб Чаплін не подумав, що використовує його задля самореклами. Опісля жалів, що не збереглися свідоцтва тієї зустрічі, унікальні її моменти, на які чекав все життя. Він мовчки підійшов і поцілував руку Великому Вчителю на знак подяки за те, що змінив його життя.

Стиль Марсо був визнаний неперевершеним. Його пантомімні вправи беззвучні та філософські. «Клітка», «Ходіння проти вітру», «Маскар» і «У парку», «Смерть перед зорею», «Париж сміється – Париж плаче», «Шинель» «Давид та Голіаф», «Сім смертних гріхів», «В майстерні масок», «Трибунал» – стали класикою. Про його узагальнення періодів життя людини у знаменитій пантомімі «Юність, зрілість, старість і смерть» один критик сказав: «Він досягає менш ніж за дві хвилини того, що більшість романістів не можуть зробити за цілі томи».

В інтерв'ю CBS у 1987 році Марсо спробував пояснити деякі зі своїх внутрішніх почуттів під час створення пантоміми, назвавши її «мистецтвом мовчання».

Але поза сценою його було не зупинити, Марсо постійно давав інтерв'ю та жартував над собою: «Ніколи не дозволяйте міму говорити, бо потім не зупините».

Він виходив на сцену п'ять вечорів на тиждень, тричі на тиждень викладав. За 1960–1970-ті років п'ять разів об'їздив світ. Він був дуже відкритим і не беріг сили. Він опікувався тим, що зберігав улюблений жанр і на сцені його театр одного актора був виразнішим за цілу трупу.

Олена Ємельянова

 

«Те, чого ви не побачите, це птахолова, який намагається визволити другого птаха, який повертається до клітки, тому що не за яких обставин не хоче цієї свободи. Він повертається в клітку заради третього птаха. Для мене в "Птахолові" є деякий символізм. Я хотів показати, що диктатори, наприклад, можуть любити свій народ, але завершують тим, що знищують його.  Я хотів показати через цю людину, який добивається любові птахів, що ця людина, яка любила свободу та бажала надати її своїм птахам, завершує тим, що  перетворюється  в хижого птаха. Ким він і був з самого початку». 

«Танцюристу в його мистецтві необов'язково бути актором, хорошому музикантові — тим більше, але мім має бути актором. Він має безпосередньо впливати на публіку та замислюватися, наприклад, над тим, як і чому люди сміються. Він повинен думати про рівновагу душі, що робить необхідними паузи музики, тишу. Все це треба розуміти для того, щоб навчитися робити видимими душу та думки. Моя спеціальність показувати те, чого немає. Але все є навіть якщо виникає з нічого. Не потрібно ніякої карикатури, якщо артист карикатурить, це погано. Прекрасно, коли він оголює душу, це і є пантоміма».

«Спілкуватись крізь тишу – це міст між думками людей». 

«Страсбург спорожнів. Мої батьки разом зі мною вирушили на південь Франції. Я розумів, що війна є жахливою, і ми це відчули на собі. Але в 17 років я пішов у Опір, а після звільнення Парижа я вступив до Французької національної армії. Мій друг запитав мене: "Що ти хочеш робити після війни?" Я відповів: "Займатися пантомімою". Я відчуваю, що в пантомімі моє покликання». 

«Танцюристу в його мистецтві необов'язково бути актором, хорошому музикантові – тим більше, але мім має бути актором. Він має безпосередньо впливати на публіку та замислюватися, наприклад, над тим, як і чому люди сміються. Він повинен думати про рівновагу душі, що робить необхідними паузи музики, тишу. Все це треба розуміти для того, щоб навчитися робити видимими душу та думки. Моя спеціальність показувати те, чого немає. Але все є навіть якщо виникає з нічого. І дуже важливий захід. Не надто ніякої карикатури, якщо артист карикатурить, це погано. Прекрасно, коли він оголює душу, це і є пантоміма». 

«У жодному номері я не буваю собою, я віддаю частину себе, я весь світ.Але є номери, які дуже близькі моєму серцю "Клітка", "Спогади", "Суд", "Сатира", "Контрасти", бо це наш життя».

«У мовчанні та русі можна показати відображення людей». 

«Хіба найзворушливіші моменти в нашому житті не застають усіх нас без слів?» 

«Я намагався пролити трохи світла на таємниці людини через мистецтво жесту».

«Я вважаю, що енергетичний секрет у самій роботі, активній діяльності. Якщо ти продовжуєш працювати, то енергія зберігається. Але якщо людина припиняє працювати, зберегти енергію набагато важче. Я був такою самою дитиною, як усі, але вже тоді був захопленим шанувальником Чарлі Чапліна. Чаплін був великим мімом нашого часу, я впевнений у цьому і говорю, не ризикуючи погрішити проти істини. Звичайно, він робив усе в кіно, але мав фантастичну душу. Я викрав у мого батька казанок, зробив вусики, роздобув довгі штани і став Чапліном у 6 років».

«Я швидко зрозумів, що можу примусити людей плакати або сміятися навіть без слів. Та й не в словах моє мистецтво».

 

Далі буде.

 

Фото https://www.facebook.com/photo/?fbid=733581678959359&set=pcb.1103643634224429
 
Джерела:
Маркова Е.В. Марсель Марсо / Е.В. Маркова.– Л.: Искусство, 1975.– 144 с.: ил.– (Мастера современного зарубежного театра).
***
https://www.denverpost.com/2007/09/23/silence-spoke-volumes/
https://www.theguardian.com/world/2007/sep/24/topstories3.theatre
https://blog.nli.org.il/en/lbh_marceau/
https://www.seattletimes.com/nation-world/marcel-marceau-the-great-french-mime-dies-at-84/
https://www.allmusic.com/artist/marcel-marceau-mn0003018766
https://www.pantomime-mime.com/pantomime/marcel-marceau
https://historicalsnaps.com/2021/03/22/a-snapshot-biography-of-marcel-marceau/
https://ru.citaty.net/avtory/marso-marsel/
https://www.svoboda.org/a/413434.html
https://www.kveller.com/legendary-mime-marcel-marceau-was-a-jewish-holocaust-resistance-fighter/

 

       Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут