Люди, які завжди в серці

 

Лілія Василівна Шевченко: людина шляхетної душі

 

Лілія Василівна Шевченко… Цю людину можна віднести до представників покоління 1960-х років. Її погляди сформувала війна, роки сталінізму, епоха відлиги. Вона була свідком «застою», «перебудови» та розбудови незалежної України.

Лілія Василівна – так всі її називали в бібліотеці, хоча за паспортом вона Ліана (у дівочості Сугакова), народилася 8 січня 1930 року в Дніпропетровську (зараз – м. Дніпро) в інтелігентній родині. Під час війни, коли батько пішов на фронт, вона з матір’ю була в евакуації на Кавказі. Повернулися, як тільки місто було звільнено. Враження від зруйнованого міста не залишали її все життя. Не часто, але розповідала вона молодим колегам, як це страшно, коли повертаєшся додому, а дому немає – тільки руїни…

У рідному місті закінчила школу, в 1951–1955 роках навчалася в Дніпропетровському державному педагогічному інституті іноземних мов і отримала спеціальність викладача французької мови середньої школи. Після закінчення інституту працювала в місті Любомль Волинської області, захоплювалася французькою мовою, культурою та літературою. За сімейними обставинами знову повернулася до рідного міста у 1957 році. Працювала вчителем-вихователем у школі-інтернаті № 2. А в листопаді 1966 року доля привела її до Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Жовтневої революції (зараз – КЗК «ДОУНБ»).

Вільних посад у бібліотеці не було, але їй запропонували попрацювати на умовах, як ми зараз сказали би, волонтерства, безкоштовно, за деякий час опанувати одну з ділянок бібліотечної роботи.

На той час заступницею директора бібліотеки була Євгенія Костянтинівна Дробишевська. Саме вона й познайомила Лілію Василівну з бібліотекою, влаштувала невеличку екскурсію та розповіла про особливості кожного відділу, порадила почати навчання з відділу комплектування й обробки літератури.

Як пригадувала Лілія Василівна, бібліотека їй дуже сподобалась, її не лякали великі купи книжок і журналів, які потрібно було опрацьовувати у відділі. За домовленістю з Євгенією Костянтинівною, їй дозволено було працювати не повний робочий день, але бібліотечна справа так захопила, що вона працювала на рівні з усіма і навіть встигала виконувати денні бібліотечні норми. Колектив, у якому працювала Лілія Василівна, надихав її на роботу. У своїх спогадах вона не раз відзначала, що колеги разом із завідувачкою відділу Марією Аністратівною Данилевською зустріли її дуже привітно. Всі у відділі поважали й цінували її думку. Завідувачки інших відділів також звертали увагу на інтелігентну, уважну, витриману співробітницю і не раз казали, що хотіли б бачити її у своїх відділах.

Лілія Василівна згадувала, як незадовго до Нового 1967 року, до відділу обробки та комплектування зайшов директор бібліотеки Микола Андрійович Билбас. Він помітив нову співробітницю, яка працювала безоплатно, але нічого не сказав. Через декілька днів зайшов вдруге і теж змовчав. І ось коли зайшов утретє, поглянув на Лілію Василівну і зразу ж викликав до себе в кабінет завідувачку відділу. А коли та повернулася, до його кабінету довелося йти і Лілії Василівні. Вона згадувала: «Я дуже хвилювалася, і за шлях від відділу до кабінету директора в голові промайнули усі можливі думки про питання, які він може мені поставити». Микола Андрійович радо зустрів схвильовану працівницю, привітав і поставив їй тільки одне питання: «Ви хочете працювати?». На це Лілія Василівна впевнено відповіла: «Так, я хотіла б!». Микола Андрійович лагідно посміхнувся: «Добре. Якщо Ви нам допомагаєте, то й ми Вам допоможемо. Напишіть заяву від того числа, коли Ви вперше вийшли на роботу…».

З нового року вирішилося питання щодо додаткової штатної одиниці, а з першого січня 1967 року Лілію Василівну перевели на посаду бібліотекаря відділу читального залу. Вона ділилася спогадами, як хвилювалась: «В голові була купа питань: чи зможе працювати з людьми, швидко та професійно обслуговувати користувачів, адже у той час література з усіх галузей знань знаходилася в одному читальному залі…».

Вона вчилась і вдосконалювала свої професійні навички, колеги і читачі помічали жваву та вмілу роботу нової бібліотекарки. Крім обслуговування користувачів, на Лілію Василівну була покладена відповідальність за роботу клубу «Любителів книги». В клубі збиралися знамениті та почесні люди нашого міста: відомі професори університету, письменники, актори… Організовувати роботу такого клубу непросто: потрібно було постійно вишукувати цікавий матеріал, запрошувати відвідувачів особисто, іноді розшукуючи їх по всьому місту (мало у кого на той час був телефон). Робота в читальному залі стала справжньою професійною школою, яка навчила працювати з фондами, з різними категоріями читачів, організовувати просвітницькі заходи.

Але професійне життя в бібліотеці не стояло на місці. Ще у 1957 році був створений сектор патентної літератури. Робота ця була новою, не характерною для обласних бібліотек. Обсяг видань із центрів науково-технічної інформації, які отримував сектор, з кожним роком збільшувався, сектор перетворився на один із найбільших відділів бібліотеки, збільшувався й персонал нового відділу. У 1971 році склався колектив, до якого увійшли цікаві особистості, серед них Ніна Іванівна Баравенська (керівниця відділу), Валентина Павлівна Острейко, Неля Павлівна Риндіна. Колеги, новий зміст роботи зацікавили Лілію Василівну, вона стала часткою цього колективу. Чи думала вона тоді, що цей вибір – на все життя!
Відділ містився в будинку на вул. Ю. Савченка, 10, на 3-му поверсі, в кімнаті, де зараз відділ наукового опрацювання документів і організації каталогів. Пізніше, вже у 1990-ті роки, не раз від старших колег ми чули розповіді про один «довгий стіл», за яким працювали і співробітники, і читачі… Дійсно, матеріально-технічна база була слабенька, але зміст роботи захоплював усіх. Нова науково-технічна документація була потрібна промисловому місту, перед відділом постало завдання – донести інформацію про нові документи спеціалістам міста й області. Запрошували інженерних працівників різних підприємств, які відбирали документи за темами. Бібліотекарі створили тематичні теки, які наповнювали новими надходженнями. З накопиченою інформацією їздили у виробничі та наукові організації, де проводили «Дні інформації», «Дні спеціаліста» Ліля Василівна, як й інші співробітниці відділу, відчувала гордість за свою професію, тому що розуміла, як гостро потребують спеціалісти нових знань, нової інформації, бібліотечних консультацій і оглядів.

З появою у 1973 році нової завідувачки відділу Лідії Захарівни Горпиняк професійне життя отримало нові якісні зміни. До фонду відділу почали надходити нові види нормативно-технічної документації, в тому числі стандарти. Цей фонд потребував особливої уваги: створення каталогу ГОСТів (абревіатура від рос. – государственные стандарты ), каталогу змін до них, потрібно було відслідковувати відмінені стандарти… Цей напрямк роботи закріпився за Л.В. Шевченко. На початку сімдесятих років склалась сильна команда патентного відділу зі своїми традиціями, професійним почерком, особливою атмосферою, яка зберігається до сьогодні. Важлива роль у колективі завжди належала Лілії Василівні. Вона була, як камертон, що допомагав налаштуватися на добро. Шанобливе ставлення до читачів ненав’язливо передавалося від неї всім працівникам. Професійна вчительська пам’ять допомагала Лілії Василівні запам’ятовувати імена читачів, це підкреслювало повагу, з якою вона ставилася до будь-якого відвідувача.

Кожен читач був для неї особистістю, незалежно від того, якого він віку чи яку посаду обіймав, а інформація, яку читачі шукали у патентно-технічному відділі, була інформацією державного значення. Тож і виконання цього запиту сягало відповідного рівня. Це не залишалося поза увагою читачів і завжди викликало почуття глибокої поваги та довіри до Л.В. Шевченко, такої відповідальної та сумлінної працівниці.

Не втрачаючи почуття власної гідності, вона переконливо і ввічливо вела дискусію з читачами з будь-якої теми, навіть не завжди приємної. Кожен, хто спілкувався з цією людиною, відчував її внутрішню душевну чистоту, тверду волю, переконаність в істинності своїх життєвих принципів. У той же час вона готова була простягнути руку допомоги кожному, хто її потребував, бути поблажливою до вчинків, ситуацій, у яких опинилася людина.

Змінювались завідувачки відділу (1973–1983 рр. – Л.З. Горпиняк, 1983–1995 рр. – Тетяна Олександрівна Абраїмова, з 1997 і по сьогодні – Тетяна Миколаївна Мищенко), кожній із них Лілія Василівна допомагала, підтримувала, а коли керівниці йшли у тривалу відпустку – народження дітей, або, як у випадку з Т.О. Абраїмовою – на посаду заступниці директора, виконувала обов’язки керівника відділу. Для неї це були нелегкі часи, іноді доводилося на високому рівні відстоювати інтереси відділу, обстоювати важливість фондів науково-технічної документації.

Усіх, хто працював і спілкувався з цією напрочуд шляхетною та мудрою жінкою, завжди вражало надзвичайне вміння Лілії Василівни захоплюватись своєю роботою та захоплювати інших, прагнення віддавати теплоту свого серця кожному, хто її потребував. Її дружні поради (чи то по роботі, чи з особистих питань), завжди націлювали на позитив, і як надалі підтверджувало життя, були вірними на сто відсотків.

Це була тепла, добра людина, яка могла створити навколо себе домашній затишок, спокій і впевненість, що все буде гаразд. Неперевершена господиня, вона ділилася рецептами різноманітних страв, а про її «секрети» приготування торту «Наполеон» ходили легенди як серед колег, так і читачів: чаювання під час проведення різноманітних інформаційних заходів були брендом відділу. Їй можна було довірити свої особисті, сімейні проблеми, у відповідь почути слова підтримки або щиру пораду. Сама Лілія Василівна неохоче розповідала про себе. У 1980-ті роки вона жила зі своєю старенькою мамою. Колеги знали, що кохання на її шляху трапилося коли їй було за сорок. Приїхала швидка, коли якось занедужала... Лікар, який приїхав на виклик, став її долею…

Про її сімейне щастя не треба було розповідати, воно світилося в її очах після відпусток, коли подружжя поверталося з подорожей по Кавказу або Балтиці, коли чоловік зустрічав її біля бібліотеки. Але щастя тривало недовго… Пішов із життя чоловік, а за ним один за одним не стало двох його дорослих, уже одружених красенів-синів, які були для Лілії Василівни, як рідні. Дружина одного з синів до кінця життя Лілії Василівни була їй опорою, подругою, рідною людиною.

Лілія Василівна пішла, як кажуть, на заслужений відпочинок у поважному віці, у 2006 році, але, навіть уже не працюючи, продовжувала тісно спілкуватися зі своїми колегами. Це було природно, бо бібліотека була для неї продовженням сім’ї. До свого 90-річчя вона не дожила декількох днів, пішла від нас у вічність наприкінці 2019 року. В бібліотеці залишився її добрий слід.

 

Тетяна Мищенко, Тетяна Абраїмова

 

Джерела:

Лілія Василівна Шевченко: людина шляхетної душі. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/portret_53.html (дата звернення: 28.10.2026). – Загол. з екрану.

    

 

Фото з архіву КЗК «ДОУНБ»

1 Лілія Василівна Шевченко, початок 1970-х років.

2. Лілія Василівна Шевченко, 1977 р. – стоїть праворуч.  День інформації у НДІБВ (рос. – НИИСП)

3. Лілія Василівна Шевченко, 1983 р. робоче місце у читальній залі патентно-технічного відділу.

4. Лілія Василівна Шевченко, початок двохтисячних років. 

Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Жива історія бібліотеки

Моя робота в ДОУНБ: спогади через багато років (продовження)

Стінгазети бувають різні

 Ще згадується, як ми удвох із Тетяною Шекшуєвою готували жартівливу стінгазету до якогось свого бібліотечного свята, можливо саме зустрічі Нового 1983 року. Тетяна Григорівна тоді була головним бібліотекарем, працюючи з архівними документами, підтвердила вже знайдену раніше дату заснування бібліотеки – 1834-й. Отже в наступному році нашій бібліотеці мало виповнитися 150 років!

Була вона на вісім років старшою за мене, тому здавалась мені вже ветераном бібліотечної справи. Не можу сказати, що ми подружились, але мені вона подобалась ерудицією, тонким почуттям гумору, захопленістю, якою заражала, я її поважала. Ми мешкали в гуртожитку на проспекті ім. Газети «Правда», тому робили цю стінгазету в її кімнаті. Я час від часу ходила по бібліотеці, фотографувала співробітниць, не всі хотіли позувати, Людмилу Волковську, завідувачку сільськогосподарського відділу, я зненацька підловила в коридорі, вона кумедно здійняла руки. Фото я друкувала в затишній маленькій кімнатці Шекшуєвої, вона мешкала сама, а в мене була сусідка. Потім ми вирізали фото і клеїли на ватман, Тетяна Григорівна малювала, підписувала. Стінгазета вдалась і сподобалась усім співробітницям. Пізніше я зробила ще одну стінгазету, але то була вже інша історія.

Усі великі заходи тоді відбувались у читальній залі нашого патентного відділу, бо це було найбільше приміщення в будинку. На нас лягали додаткові турботи – нам приносили стільці за всієї бібліотеки, а ми їх розставляли біля вже пересунутих столів, а по закінченні давали лад своєму читальному залу.

Калейдоскоп першого року моєї роботи в бібліотеці перервався під кінець літа 1983-го, коли я пішла в декретну відпустку. Знову на роботу вийшла 1-го березня 1985 року, коли синові виповнилось півтора роки. Але це була не робота. Нормально працювати не могла, оскільки малий постійно хворів застудами, щомісяця я тиждень, а то і два-три була з ним удома, на роботу носила лікарняні та довідки.

З одним лікарняним пов’язана досить кумедна історія – зі стінгазетою, про що я вже згадувала. Це було в перший мій лікарняний, який стався вже в березні, скоро після мого виходу з декретної відпустки. Сиділа вдома, лікувала дитину, а у вільний час, коли малий спав, я читала незадовго перед тим куплений роман Загребельного «Розгін», який справив на мене неабияке враження. Дуже сподобалась історія з гумористичним святкуванням Дня кібернетика, що його співробітники інституту вигадали відзначати в сорокову суботу. Наближалось 1-ше квітня, і закінчувався термін мого лікарняного. Я й подумала, а чому б не виготовити свою гумористичну стінгазету до Дня сміху. Малювати я не вмію, тому тільки писала кольоровими фломастерами на аркуші ватману (звідки він у мене взявся?), за основу взяла жарти Загребельного, переінакшивши їх і пристосувавши до бібліотечних тем. Ні про кого конкретно зі співробітниць я не думала і нікого не збиралась критикувати. На роботу 1-го квітня я приїхала дуже рано, щоби без зайвих свідків повісити своє творіння на дошці оголошень. Не тому, що боялась публічності, а просто анонімність вважала додатковим інтригуючим моментом. Проте свідок таки був – нічна вахтерка.

Скоро почали сходитися співробітниці, газету помітили відразу, стали читати і хихотіти, гадали про кого кпини, а деякі відразу «визначали», в чий город той чи інший камінець. Навіть директорка Зінаїда Миколаївна сприйняла один жарт на свою адресу, хоча він був узятий із книжки і лише трохи змінений. У Загребельного було жартівливе оголошення, що бухгалтерія дає консультації, як отримувати по 200 карбованців, нічого не роблячи, а по 300 – і зовсім нічого не роблячи. Я лише зменшила числа до 100 і 200, бо 300 карбованців у бібліотеці було фантастикою. І треба ж, – у директорки зарплатня була саме в 200 карбованців. Якби ж я знала, та й узагалі про те подумала!

Зінаїда Миколаївна швиденько вирахувала мене, провівши розслідування і зателефонувавши додому вахтерці. Мене і Тетяну Олександрівну, на той час уже вона була завідувачкою патентного, директорка викликала «на килим». Завідувачку – тому, що вона як керівниця відділу відповідала за мою моральну поведінку. Найбільша претензія до мене була в тому, що я зробила стінгазету самостійно, не узгодивши її ні з парткомом, ні з комітетом комсомолу, ні навіть із профкомом, що жарти не пройшли цензури, а цензурі ж піддаються навіть найвідоміші гумористи. До того ж Зінаїда Миколаївна боялась скандалу від завідувачки книгосховища Романець, бо один із жартів приписали на її адресу. До речі, про Валентину Романівну я теж не думала. У мене був легкий шок, бо я ніяк не могла второпати, до чого тут профком і комсомол, тим більше партком, невже їм нічого робити, як тільки узгоджувати беззубі кпини, до того ж, запозичені з друкованої книжки. Тетяна Олександрівна мене захищала, посилаючись на мою недосвідченість і обіцяючи, що я більше так не робитиму. Провівши роз’яснювальну роботу, директорка нас відпустила, навіть крамольну газету дозволила забрати. Ще пообіцяла дати мені рекомендацію, аби я брала участь у створенні стінгазет. Дозволених, звичайно ж.

Пізніше, коли в країні почались процеси демократизації, а я стала старше, зрозуміла, чого злякалась директорка, і ніколи на неї не ображалась.

 

Ірина Голуб,

головний бібліотекар редакційного-видавничого центру

Далі буде.

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

 

Несподіване питання

Відповіді на нестандартні питання читачів про Бібліотеку

 

«Зараз для мене зручніше працювати в бібліотеці онлайн. Останнім часом відкрив для себе багато цікавих ресурсів, які створюють бібліотеки. Серед них – матеріали обласної універсальної наукової. Ось цікаво, хто автори публікацій на вашому Порталі «ДніпроКультура»? На сторінці «Україніка», яка є на сайті? А ще на блозі «Бібліотечна універсалка» багато цікавого… Здається, Ви співпрацюєте із професійними журналістами?»

Ви маєте рацію, працівники бібліотек створюють повнотекстові оглядово-аналітичні контенти з різних тем для своїх читачів. Як правило, це тематика професійної діяльності, яка призначена для колег-бібліотекарів. Для читачів створюють публікації із краєзнавства, готують матеріали з літературних і літературознавчих, мистецтвознавчих та інших тем. Працюють над ними, як правило, бібліотекарі, але вони прагнуть до співпраці з професійними журналістами, письменниками, краєзнавцями, вченими-популяризаторами наукових знань. Наприклад, на Порталі «ДніпроКультура» можна знайти публікації знаних краєзнавців, журналістів, вчених-істориків. Серед них Варфоломій Савчук, Ігор Кочергін, Олександр Харлан, Микола Чабан, Григорій Іващенко, Валентина Лазебник та інші відомі діячі науки та культури. А на сторінці сайту «Україніка» публікуються статті Ігоря Кочергіна, Олега Репана, Тетяни Цимлякової, Миколи Чабана й інших.

І все ж-таки, більша частина згаданих вами ресурсів – праця бібліотечних працівників ДОУНБ ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія та їхніх колег – бібліотекарів нашої області. Звичайно ж, їхні публікації різні за якістю, але багато з них не поступаються матеріалам професіоналів. Серед таких – роботи Ірини Голуб, Тетяни Глоби, Оксани Шевченко, Тетяни Сівач, Ірини Браславської, Світлани Сухіної, Віри Піскун, Світлани Пономаренко…

До речі, спеціалізація бібліотечного журналіста вже існує у бібліотечному середовищі. Однойменну дисципліну викладають студентам профільних вищих навчальних закладів протягом останніх років. Бажаючі отримують додаткові знання на заняттях Всеукраїнської онлайн-школи бібліотечного журналіста, яка працює на базі Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Короленка. А конкретніше познайомитися з публікаціями бібліотекарів та інших авторів Порталу «ДніпроКультура» допоможе покажчик «Авторський колектив», розташований на головній сторінці, у підвальчику (футері), він складається з двох частин: перша – автори-партнери Бібліотеки, друга – її працівники.

Приємно, що у вашому питанні відчувається повага до праці співробітників Бібліотеки. І, дійсно, її керівництво намагається долучити до творчої роботи своїх фахівців і правильно розподіляти завдання, враховуючи потенціал кожного. Звичайно ж, до проєктів залучили нашу працівницю, яка має фахову освіту журналіста і працює тут вже 12 років. Це – завідувачка сектору соціокультурних проєктів та зовнішніх зв’язків Олена Борисівна Ємельянова. Серед талановитих робіт бібліотекарів її творчий доробок має особливі відтінки легкості, авторського бачення теми, глибину словесних барв, якими вона користується, щоб розкрити тему. Оскільки підготовка публікацій для інтернет-ресурсів Бібліотеки сьогодні її пріоритетне завдання, розповімо саме про її публікації.

Особливу увагу читачів привертають роботи, розміщені на краєзнавчому просвітницькому Порталі Бібліотеки «ДніпроКультура». Герої її публікацій полярно різні, але поєднані маркером неповторної обдарованості: представник «Розстріляного відродження», письменник, перекладач, найвизначніший прозаїк, наш земляк – Валер’ян Підмогильний; всесвітньо відома особистість, гість Дніпра, 11-й патріарх школи Ягю Шінган-рю тайдзюцу Кадзіцука Ясуші (Японія), інтерв'ю якого для нашого порталу було другим після американської преси; священнослужитель УПЦ КП, настоятель храму на честь Святої Великомучениці Варвари, майстер бойових мистецтв Геннадій Марков; голова обласного об'єднання профспілок, голова обласної організації Профспілки працівників культури Анатолій Яловий; керівник Товариства японської культури «Фудошінкан»,   организатор Дніпро Аракидо Кейкокай, 4 дан Айкідо Айкікай, степень Мокуроку  школи Тенсін Сьоден Каторі Сінто Рю, 1 дан джіу-джитсу АДДУ Дмитро Масько.

Мова і про героїв, які обрали захист нашої Батьківщини – це викладач, військовий, еколог, громадський діяч Дмитро Кошка; заслужений журналіст України, учасник російсько-української війни, громадський діяч Віктор Ожогін, під керівництвом якого Олені пощастило починати журналістській шлях на Дніпропетровському обласному телебаченні; режисер, актор театру та кіно, керівник Патріотичного Театру «Арт-Фронт», ветеран АТО Ігор Кирильчатенко, волонтер Григорій Дем'янов; завідувачка відділу ДНІМ ім. Д.І. Яворницького «Музей Сучасної російсько-української війни», письменниця, волонтерка Ганна Терянік…

   Спілкування із героями публікацій – улюблений формат творчої роботи Олени як журналістки. Для неї завжди «важливо не просто слухати, а й чути співрозмовника. Тоді він розкривається настільки несподівано … для самого себе, перш за все».

Вона може розговорити  будь кого, бо зацікавлена людиною щиро та по-справжньому. Здатна проявити  героїв з тих сторін, які їм самим невідомі, торкнутись тем і подій життя обережно та вдумливо. Доволі часто у відповідь чує: «Ви змусили мене немов знову прожити своє життя, зрозуміти важливі речі, багато чого переосмислити та відкрити в собі». Вона відчуває те ж саме, бо якби не віддзеркалювала, діалоги з такою відкритістю були б неможливі.

Справжньою інформаційною скарбницею Порталу є публікації, про осіб,  які є гордістю краю. Валентина Слобода, колишня директорка КЗК «Дніпровський Будинок мистецтв» Дніпровської міської ради, голова Дніпропетровського осередку Національної спілки кінематографістів України; завідувачка відділу-музею «Літературне Придніпров’я» Дніпропетровського національного історичного музею імені Д.І. Яворницького Олена Аліванцева; поет, прозаїк, перекладач Олександр Ратнер; Валентина Тальян – колишній керівних обласного управління культури, громадська діячка; Ніна Федорівна Голікова, яка все життя не просто працювала, служила людям, віддаючись улюбленій справі. Дніпропетровській Будинок органної та камерної музики увійшов, завдяки її 25-річному керівництву, до десятка найкращих органних залів світу.

А скільки разів цитували та посилались місцеві ЗМІ на матеріал про Леоніда Йосиповича Фурсенка, директора Дніпровського Академічного театру драми та комедії (1993–2019), який нещодавно відійшов у вічність.

Усього для Порталу Олена підготувала 65 публікацій, які на сьогодні переглядались 255,5 тисяч разів. Звісно, справа не в цифрах, а в тому, що в кожній роботі – її душа, почуття та частинка життя. «Впевнена, зняти якісний репортаж або написати матеріал можна лише тоді, коли ти безумовно закоханий у тему чи героя … Тобі має бути цікаво прожити цю мить, долі цих людей і… не зупинити, ні, а продовжити в собі й у тих, хто побачить чи прочитає … І ще, важливо робити тексти автентичними героям, підбирати таку візуальну і рівну їм стилістику письма, щоб під час читання можна було ніби дивитися захопливе неповторне дійство... А ще, неодмінно «ховатися» за ними, з висоти свого польотного розуміння життя, розкриваючи не тільки героїв, але й себе …».

Ще одна її  творча пристрасть – робота над публікаціями сторінки сайту «Україніка»,  для чого вона знаходить цікаві теми, пише легко, з особливим натхненням. Її цікавлять персони, до яких хочеться тягнутись, з якими зводила доля. Мова, наприклад, про Романа Віктюка, з яким  пощастило не лише спілкуватися поза сценою та кулісами, а й відчути в глядацькій залі захоплення від його легендарних творінь, бути присутньою на репетиціях. Обпалюючим трагізмом долі українського генія просочений матеріалі про Сергія Параджанова: «Писати про нього так само складно, як обійняти Всесвіт або відкинути закони земного тяжіння. Ти до кінця не розумієш, що станеться з тобою, але це – неважливо. Головне – неочікуваний стрибок разом в іншу, не менш справжню реальність. Реальність краси вистражданих істин». Побачимо тут і розповідь про нову сторінку життя в британській еміграції харківської художниці Тетяни Сенченко – члена Спілки художників України, неодноразової переможниці місцевих і міжнародних мистецьких конкурсів, який набрав понад 25 тисяч переглядів. А ще Іван Карпенко-Карий, Катерина Білокур, «чотири ноти Незалежності» Миколи Леонтовича, Олена Теліга…

Платформу блогу «Бібліотечна універсалка» створено в ДОУНБ у 2014, але саме коли Олена взялася вести рубрики, ресурс набув популярності в користувачів та в останні роки переживає справжнісінький бум. Відвідування від 200 тисяч на початку 2022 у 2026 перевищили мільйон переглядів. Вона сама дивується такому охопленню, але якщо поглянути на різноманітність рубрик, зміст публікацій, системність їхньої підготовки, стає зрозумілим, – це не випадковість.

Завдяки універсальності фондів Бібліотеки вдається розкривати безліч тем, пов’язаних із українською та зарубіжною класикою, сучасною літературою, знаковими іменами в театральному та музичному світі. Тут Олена проявляє себе і як координаторка корпоративних проєктів, в яких беруть участь колеги-бібліотекарі та партнери ДОУНБ. Йдеться про  матеріали для рубрик з історії Бібліотеки «Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки», «Жива історія бібліотеки» та «Люди, які завжди у серці»; «Діалоги з мистецтвом», «Винахідники, віват!», «Book stories: з рук у руки». Читачі поринають у книжковий світ, завдяки літературним уподобанням співробітників ДОУНБ і рубриці «Що читають бібліотекарі». Здійснюють прогулянки «Вулицями нашого міста» та «Видатними місцями Придніпров'я» разом з краєзнавцями Бібліотеки.

Особлива її любов – підготовка публікацій для блогової рубрики «Територія особистості» – унікальних оглядів про видатні постаті, які надихають своїм життям, творчістю, вчинками, внеском у світову культуру та історію. Чарльз Буковскі, Харакі Муракамі, Симон Петлюра, Іван Марчук, Ален Делон та Ромі Шнайдер, Майкл Джексон, Джером Клапка Джером, Юрій Іздрик, Катерина Бабкіна, Марсель Марсо, Галина Вдовиченко, Одрі Гепберн, Маріанна Кіяновська… Це – її кропітка щоденна робота, щоб рухатися далі, позначати  власний професійний шлях пошуками та здобутками.

Окрема професійна тема – назви її публікацій, де в одному реченні – головне, несподіване, неформатно цікаве.

Вона любить працювати голосом, який теж про ті самі щирі діалоги,  котрі дозволяють глибше відчути ту чи іншу особистість. Мова про цикл аудіоподкастів  на основі ще однієї авторської рубрики блогу – «Пунктир». Олександр Довженко, Іван Байдак, Наталія Гурницька, Вінстон Черчилль, Фредді Мерк'юрі, Антуа́н де Сент-Екзюпері, з яким вона стовідсоткова згодна, що головна розкіш – спілкування.

У створенні аудіоподкасту «Крила поезії», крім Олени Ємельяновій, беруть участь працівники різних відділів – Альбіна Лисенко (відділ документів з питань мистецтв), Світлана Усенко (центр «Вікно в Америку), Ірина Дрозд (відділ документів іноземними мовами) та партнери бібліотеки – студенти міста, любителі поезії. Рубрика відкриє безмежний поетичний світ найкращих митців, твори яких представлено в фондах нашої книгозбірні. Відкриває додаткові барви доль поетів, які означили шляхи української та всесвітньої літератури.

У розділі сайту ДОУНБ «Відеогалерея» ще більше цікавих авторських робіт фахівців ДОУНБ – відеоподкасти, які допомагають у роботі з популяризації книги, серед них і роботи Олени, зараз тут опубліковано 46 її відеороликів, в яких вона озвучує чудові вірші відомих і не дуже знаних поетів. Інтонації, проникливий спокійний голос виконавиці, ілюстративний матеріал, основою якого є авторські роботи її друзів – професійних фотографів з України та інших країн світу – чудова можливість зупинитись на хвилини, поринаючи  у чарівний світ мистецтва.

До речі, вона й сама є автором безлічі чудових репортажних світлин заходів ДОУНБ, і не тільки: «Люблю фотографувати. Кожне фото – завжди історія. Ракурси – унікальні, чудові моментами. Побачив і треба одразу довіряти камері. Тому що міліметр вправо-вліво, вперед-назад і картинка змінюється. Світ уже дивиться на тебе і відбиває інакше. Ілюстрація швидкоплинності життя. Сакурова 😊».

Олена справжня майстриня захоплювати будь які аудиторії, особливо якщо це діти! Вона їх заворожує розповідями про світ мистецтва, літератури, історії.

 

 

Ось так, через питання-припущення нашого читача «Чи співпрацює Бібліотека із професійними журналістами, у нас з’явився привід розповісти, як народжуються наші тексти та подкасти на ресурсах ДОУНБ.

Чекаємо на ваші нові несподівані питання, шановні користувачі.

 

Тетяна Абраїмова

 

Фото з особистого архіву Олени Ємельянової та архіву ДОУНБ

1.  Завідувачка сектору соціокультурних проєктів та зовнішніх зв'язків ДОУНБ Олена Ємельянова;

2. Під час підготовки матеріалу для порталу з 11-й патріархом школи Ягю Шінган-рю тайдзюцу Кадзіцука Ясуші (Японія), 2017;

3.З  Віктором Ожогіним, 2018;

4. З письменником, поетом, перекладачем   Олександром Ратнером, 2018;

5. З Дмитром Маськом, 2018;

6. З харківською художницею Тетяною Сенченко, Харків, квітень, 2018;

7, 8  Під час проведення майстер-класу «Японія – любов моя» в межах проєкту СПЗЗ «Українське вікно до японської душі»  з учнями Навчально-виховного комплексу-ліцею № 100, ДОУНБ , вересень 2019

 

Джерела:

https://www.dnipro.libr.dp.ua/

https://www.dnipro.libr.dp.ua/avtorskiy-kolektyv

https://www.libr.dp.ua/?do=ukrainica

https://www.libr.dp.ua/?do=audiopodcasts

https://dnipro.libr.dp.ua/index.php?route=information/autor&family=%D0%84%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0

https://www.youtube.com/@dounbkm/videoshttps://www.libr.dp.ua/?do=audiopodcasts

     Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

 

Жива історія бібліотеки

Моя робота в ДОУНБ: спогади через багато років
(продовження)

Виставки, групове інформування та буржуазна УДК

 

Із картотекою газетно-журнальних статей у мене і взагалі сталась неабияка халепа. Картотека містила друковані картки з аналітичним розписом періодичних видань технічної  тематики. За бібліографічними канонами, зберігати треба публікації не старіші ніж за п’ять років, оскільки технічна інформація швидко застаріває. В картотеці стояли картки з інформацією десяти, п’ятнадцяти і навіть двадцятирічної давнини, тож я почала їх вилучати. До того ж виявила, що картотека систематизована не за таблицями ББК, які буквально перед закінченням мною інституту почали активно впроваджувати в бібліотеках. Систематизація була за УДК – універсальною десятковою класифікацією. Про цю, останню, в інститутському підручнику був лише коротенький абзац, що УДК – буржуазна класифікація, бо не містить розділів про марксизм-ленінізм і науковий атеїзм, натомість має розділ «Релігія», отже радянським бібліотекам не годиться, в СРСР використовується лише в найбільших науково-технічних бібліотеках.

Наша обласна універсальна наукова бібліотека до найбільших науково-технічних бібліотек не належала. Тому я з чистою совістю вирішила дати лад картотеці, тобто перекласифікувати буржуазну УДК на нашу радянську ББК. Нічого нікому не сказала. А про що тут говорити? Мені веліли працювати з картотекою, показали, де вона розташована, ніяких додаткових інструкцій, настанов, коментарів не дали, отже розраховували, що я і сама знаю, що і як треба робити. Я взяла таблиці ББК, знайшла картонні роздільники, і справа закипіла. Я встигла перекласифікувати приблизно півтори шухляди зі, здається, п’ятьох,  і майже витратити запас роздільників, коли завідувачка звернула увагу на мою тиху зосереджену діяльність і спитала, що я роблю. Я гордо відрапортувала і… злякалась – Лідія Захарівна різко перемінилась на обличчі, на якийсь час навіть втратила дар мови, у неї був шок. Від розносу мене врятувало те, що за короткий час я мала іти в декретну відпустку. Це було вже десь улітку 1983 року. Довелося мені повертати класифікацію УДК назад, бо вона таки була законною для технічної тематики. Більше з тією картотекою я не працювала.

Досі пам’ятаю, правда вже нечітко, проведення у відділі Днів інформації та Днів спеціаліста. Це були солідні заходи з попередньою підготовкою, відбором літератури, документів з тієї чи іншої тематики, із запрошенням конкретних користувачів, організацій, установ і широким інформуванням. Людей приходило немало, біля столів, виставлених у ряд під вікнами з розкладеною літературою, завжди купчились натовпи, тому ми, співробітники, теж весь час були там: пояснювали, консультували і слідкували за збереженням фонду. Мені ці заходи подобались.

От виїзди на підприємства і в установи подобались не завжди. Кудись я виїжджала з колегами, тоді було простіше, а коли сама, – по різному. Часом мене з літературою забирали і відвозили назад. А бувало і таке, що доводилось самотужки тягати непідйомний вантаж. Саме так сталося на фабриці іграшок. До бібліотеки приїхала якась працівниця з контори фабрики, разом із нею ми привезли туди по два пакети книжок і журналів, а після перегляду вона допомогла мені винести літературу за прохідну, переважно, аби мене безперешкодно випустили, і… попрощалась. Я стояла ні в тих, ні в сих з чотирма майже непідйомними сумками-пакетами книжок, добре, що тут же була зупинка тролейбуса. Мобільників тоді ще не було, покликати на допомогу колег було ніяк, мене охопили тиха паніка і розпач, але  якось я дотягла ношу до бібліотеки.

Була з подібними переглядами на заводі Дніпроважпапірмаш, де мені й моїй колезі провели екскурсію, показали велетенську машину для виготовлення паперу. На фабриці «Дніпрянка» я була, якщо нічого не плутаю, двічі, один раз із Надією Литвиненко. Там нас хотіли «пригостити» якоюсь пряжею, але нічого підходящого не було, і слава богу, бо на прохідній, коли ми виходили, нам буквально провели обшук, перевіряли сумки і все присікувалися, що за книжки ми виносимо з фабрики. Була ще на швейній фабриці ім. Володарського, в Будинку моделей у старовинному занедбаному особнячку в центрі за ЦУМом, в Науково-дослідному інститут тваринництва центральних районів УРСР разом із колежанкою з сільськогосподарського відділу, в АТП у районі вулиці Войцеховського, де довелось видати кілька книжок про ремонт автомобілів, а потім їздити випрошувати їх назад. Здається, дві чи три книжки так і не повернули.

 

Ірина Голуб,

головний бібліотекар редакційного-видавничого центру

 

Далі буде.

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter