Пунктир

 Ілларіон Павлюк: 
«Коли не пишеться, є причина»
(продовження)

 

Випускник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля за спеціальністю «Журналістика» розпочав  професійну медіа-кар'єру в Києві як  репортер-міжнародник, багато часу приділяв журналістським розслідуванням, арабо-ізраїльському конфлікту. Робота Павлюка у телевізійних репортажах і доповідях про небезпечні регіони світу, як зазначають колеги, вражала сміливістю здатністю глибоко занурюватися в гострі теми.

У 2010–2011 рр. продюсер документально-мистецьких проєктів каналу «1+1», у 2011-му стає членом журі 63-ї американської телепремії «Еммі». Автор документальних стрічок «Блакитний пил», «Код нації».

Усвідомлюючи, що захист потрібно забезпечувати не лише фізично, а й інформаційно, займався документального дослідницькими проєктами «Звичайні зомбі. Як працює брехня», «Зомбі 2. Промивка Мізків», де про техніки маніпуляції свідомістю та технології переконання й пропаганди.

Коли його питають, чому, маючи такий солідний журналістський беграунд, взявся за написання прози, розповідає про рівні редактури на телебаченні та після цього розуміння, яку свободу дає книжка. Але насправді письменництво, то дитяча мрія, «що існувала поряд з прикордонником, собакою чи генеральним секретарем ...». Перемогла «дивовижна можливість створювати світи і водночас, ніби розважаючи читача, висловити якусь свою думку. Причому книга живе довше, ніж телевізійний сюжет чи  документальний фільм, які я теж дуже люблю робити».

Ілларіон Павлюк в продовженні рубрики «Пунктир».

«Думаю, "чоловіки не плачуть" – це звичайний сексизм. У нашому суспільстві він виражений так, що жінкам із дитинства нав’язують їхню меншовартість, а чоловікам – суперстійкість, неемоційність і психологічну залізобетонну витривалість, яка в принципі непритаманна людям. Про цей бік проблеми теж треба говорити, бо часто бачу, що чоловіки не до кінця розуміють, що таке фемінізм. Що це, зрештою, про рівні гендерні права, і чоловіки теж можуть страждати від сексизму та нерівності цих прав».

«Книжки потрібні, щоб робити світ кращим. Для чого ще?».

«Коли не пишеться, є причина. Коли все класно, тобі дуже цікаво створювати текст і хочеться робити це далі. Тому чекати натхнення – це просто ігнорувати якусь свою внутрішню проблему й сподіватись, що вона сама зникне. Писати щодня певну норму для мене означає пробігати 4 000 кроків, незважаючи на напрямок. І це проблема, бо можна не добігти до мети. Змушувати себе не треба, бо це впливає на якість тексту, але якщо просто чекати натхнення, то можна взагалі нічого не створити…»

«Книга Еміля» – це історія, викладена як казка чи притча. У такий спосіб можна говорити на болючі теми, щоб вони були зрозумілі та не травмували когось, а давали розуміння виходу. Я не психолог і не маю бути психологом, але я розповідаю, як мої персонажі долають ті чи інші проблеми, і намагаюсь їх зрозуміти. Ця книга загалом про розуміння чужих учинків».

«...люди, які кажуть про себе: де війна, а де я? Я не знаю і не можу. А я знаю і можу перебувати в умовах війни і не боятися, бо був у цій ситуації в гарячих точках.

У мене було чітке враження, що це все саме про мене, що мене там чекають і якщо я не піду, то хто піде? Єдине, я хотів зробити цей крок максимально зваженим.

Спочатку сам себе обманював, що я буду більше прес-офіцером. Підрозділ виявися розвідувальним, секретним, офіційно його засекретили, поки я оформляв документи. І вже прес-секретар цього батальйону – смішно звучало. Так я й потрапив у батальйон. Пройшов підготовку, вишкіл і вже розумів, що не можу не поїхати – скільки сил і грошей на мене витратила держава, щоб навчити цьому.

Я мав відбути хоча б одну ротацію, і я її відбув.

Це був 2015-й рік, закінчилася ера добровольчих батальйонів, треба було робити вибір – або укладати контракт із ЗСУ, або йти в Нацгвардію. Я повернувся до цивільного життя, усвідомлюючи, що доклався, аби стримати загрозу. Я пройшов підготовку і готовий повернутися, якщо буде треба. Це дало мені відчуття безпеки і виконаного громадянського боргу».

«Містика є інструментом, щоб провести читача через хитросплетіння темних куточків душі головного героя».

«Моєму старшому сину 13 років, і він обожнює читати. Так само любить і ґаджети. Все залежить від того, наскільки йому цікаво читати щось нове чи грати у якусь справді класну гру. Я розумію, що йому треба і те й інше. Варто лише регулювати, щоб у житті лишався час для прогулянок, уроків та інших обов'язків... Дітей варто заохочувати, але не можна змушувати. Бо щойно тиск припиниться, дитина перестане читати».

«Нація – це не про форму носа. Нація – це про цінності».

«Найбільше мене цікавить мотивація вчинків і вибору. В моєму житті вторгнення змінило все. Я сиджу у чужій квартирі, моя родина – за девʼять годин машиною звідси. Бачу сімʼю кілька разів на рік. Я дуже сумнівався, що доживу до 42 років. Потім думав, що до 43 – точно ні. Тепер маю щастя нести службу в Києві та припускати, що, може, доживу до 44. Моє звичайне життя на паузі, я живу іншим. І роблю те, чого не збирався робити. Будую карʼєру, про яку ніколи не думав. Зараз усе інакше, і неможливо спрогнозувати, коли щось повернеться назад».

Далі буде.

 

Фото https://detector.media/infospace/article/218308/2023-10-19-illarion-pavlyuk-ofitsiyno-obiynyav-posadu-v-ministerstvi-oborony-ocholyv-upravlinnya-presy-ta-informatsii/ 

Джерела:

Павлюк І. Білий Попіл: [роман] / І. Павлюк; пер. з рос. М. Бриних. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 350 с.

Павлюк І. Танець недоумка: роман / І. Павлюк; пер. з рос. Р. Мельників. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2025. – 680 с.

Павлюк І. Я бачу, вас цікавить пітьма: роман / І. Павлюк. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2023. – 664 с.

***

https://i.nure.ua/.../1872-chitaemo-ukrajinske-illarion?fbclid=IwY2xjawRnvmJleHRuA2FlbQIxMABicmlkETF5ZlJnN1lFb2F4aDQ1MlJLc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHlKdUsVldebPuDE_7Z_jmYyMx-gLwTDM7le2_ySN2h2RiJWtVQ1myl5ibjWJ_aem_rQ-NehlUfT-kLOzP703vaQ

https://officiel-online.com/lichnosti/intervju/illarion-pavlyuk/

https://blogs.pravda.com.ua/authors/pogotova/616580cf39b9c/

https://www.village.com.ua/village/culture/culture-interview/368023-illarion-pavlyuk-pro-umovnist-uspihu-y-novu-laquo-avtobiografiyu-v-zhanri-fentezi-raquo-velike-interv-rsquo-yu

https://detector.media/infospace/article/218308/2023-10-19-illarion-pavlyuk-ofitsiyno-obiynyav-posadu-v-ministerstvi-oborony-ocholyv-upravlinnya-presy-ta-informatsii/

https://www.youtube.com/watch?v=J1XKXoPcv7o

https://forbes.ua/lifestyle/naybilshe-ya-perezhivayu-shcho-lyudi-ochikuyut-na-drugu-pitmu-voseni-pismennik-illarion-pavlyuk-vidast-dramu-kniga-emilya-chogo-vid-nei-ochikuvati-intervyu-18082025-32042

https://forbes.ua/lifestyle/doslidnik-siroi-zoni-u-mirnomu-chasi-pismennik-u-voennomu-ofitser-zsu-illarion-pavlyuk-pro-svoe-zhittya-u-riznikh-rolyakh-10022024-19012

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3105872-illarion-pavluk-pismennik.html

https://imi.org.ua/news/illarion-pavlyuk-ya-pishov-na-vijnu-u-den-narodzhennya-svogo-syna-i68316

 

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки

Перший рік на Кооперативній. 
Методико-бібліографічний відділ
(продовження) 

Продовжуємо екскурсію Бібліотекою після її переїзду (1958–1959) з вул. Ворошилова, 9 (зараз – Сергія Єфремова) в приміщення на вул. Кооперативна, 10 (вул. Ю. Савченка, нині – бул. Батальйону Дніпро). В попередніх публікаціях ми вже розповідали про відділи читальних залів, абонемента, сектор книгосховища, які відповідно розмістилися на третьому та першому поверхах і в підвальному приміщенні. На другому поверсі розмістився відділ із цікавою назвою методико-бібліографічний. Так, відділи методичний і бібліографічний було об’єднано в один структурний підрозділ, яким керувала (1957–1965) Євгенія Костянтинівна Дробишевська.

Про цю людину варто розповісти трохи докладніше. Євгенія Костянтинівна почала працювати в обласній науковій бібліотеці у 1946 році. А вже за рік перейшла у відкриту тоді нову міську публічну бібліотеку та працювала там бібліографом і завідувачкою пересувного фонду майже 10 років. За покликом душі вона була справжнім бібліографом, тому наполегливе прохання обласного управління культури перейти до обласної наукової бібліотеки сприйняла дуже тяжко. Але, згодившись, за роботу взялась гаряче, захоплено. Сама вона згадувала: «З шаленою ретельністю взялася я за справу. Стан бібліотечної роботи хвилював методистів країни. Пропонувалося багато форм і навіть напрямів. Деякі фахівці ратували за об’єднання бібліографічного і методичного відділів – у цьому було багато розумного: методист повинен знати і форми роботи, і літературу, так само, як і бібліограф зобов’язаний не тільки вказувати літературу, але і знати форми роботи з нею. Вузька ж спеціалізація, що склалася в результаті відриву методистів від бібліографів, не давала потрібних результатів».

У нашій бібліотеці ці два відділи об’єднали адміністративно та територіально – всі працівники розмістилися в одній кімнаті. У даному конкретному випадку сили колективу збільшились, і керівниця відділу, спеціаліст-бібліограф, розвіваючи методичну діяльність бібліотеки, могла впливати на розвиток бібліографічної роботи. Обидва напрями отримали потужну базу, яку заклала Євгенія Костянтинівна, і досі, не замислюючись, ми користуємось результатами праці наших старших колег, якими керувала ця талановита фахівчиня. У своїх спогадах, вона зробила такі висновки про роботу Бібліотеки у 1960-ті роки: «Вважаю важливим було в роботі бібліотек нашої області налагоджена система навчання бібліотечних працівників, університет культури для бібліотекарів, клуб краєзнавців, клуб любителів книг, обласне об’єднання бібліографів, такі видання, як щорічні літописи літератури, “письменники області”, “Пам’ятка  Обласної бібліотеки”, проведення усних журналів, свят книг, зв’язок із громадськими організаціями, проведення соціологічних досліджень, масові заходи щодо пропаганди книг, з товариством “Знання”, застосування телебачення в пропаганді книги, були регулярні огляди новинок, статті про роботу бібліотек у місцевих газетах.

Гордістю вважаю наші зв’язки з бібліотеками інших областей і Республік Литви, Естонії, Грузії, з Харківським інститутом культури, науковою бібліотекою ім. Короленка, із Запоріжжям, Донецьком, із Клайпедою, з Міською бібліотекою в Празі, доктором Мамком, який в ЮНЕСКО очолював бібліотечну справу. Певний внесок зроблено в том “Історія міст і сіл Дніпропетровської області” 26-томного видання».

Звичайно, змінилася термінологія, назви інституцій, ідеологія, соціально-економічний і політичний устрій країни, але ми і зараз відчуваємо, що підходи до праці, ставлення колег до бібліотечної справи залишаються актуальними, зрозумілими й сьогодні, у 20-ті роки ХХІ століття.

Тетяна Абраїмова

 

Джерела:

Спогади про роботу в обласній бібліотеці ім. Жовтневої революції Є.К. Дробишевської // Люди. Роки. Бібліотечне життя: Спогади ветеранів / упоряд. З.М. Рижкова. – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2004. – С. 21–35.

***

Спогади про роботу в обласній бібліотеці ім. Жовтневої революції Є.К. Дробишевської. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/histori_osob.html (дата звернення: 06.05.2026). – Загол. з екрану.

 

Фото з архіву ДОУНБ: Євгенія Костянтинівна Дробишевська

         Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

 

Бібліотечні усмішки

Костюм космонавта
 
Завідувачка одного з відділів бібліотеки дуже добре шила, мало хто вірив, що це речі не дорогі брендові, а її робота. Якось вона пошила собі костюм зі сріблястої парчі – він вийшов святковий, але не крикливий, елегантний і дуже їй личив. Найближчим часом вона вдягнула його на роботу, вирішивши, що не варто чекати якоїсь особливої нагоди.
Того дня бібліотекарка була на обслуговуванні. І от заходить перший читач – постійний відвідувач і симпатик відділу. Побачивши жінку в новому вбранні, він захоплено вигукнув:
– О-о-о! Яка ви сьогодні гарна! Така,.. така,.. просто,.. – він намагався підібрати слова для компліменту, – просто, як космонавт!
Той костюм жінка більше не вдягала…
 
J     J     J
 
Книги ридають
 
Якось, роках у 1970–1980-х, група фахівців обласної бібліотеки перевіряла діяльність бібліотек одного з районів області. В одній із сільських бібліотек побачили виставку. На старому нефарбованому стелажі були набиті різнокаліберні погнуті й іржаві цвяхи, на них на мотузочках висіли книжки. Вони були в потертих і подертих палітурках, із плямами різноманітних кольорів, деякі навіть без палітурок з пожмаканими, розірваними сторінками. А наверху стелажа – заголовок виставки: «Книги ридають».
  Бібліотекарка хотіла показати, як неохайні та безвідповідальні читачі часом поводяться з книгами. Дивлячись на цю виставку, дійсно, хотілося ридати.
 
J     J     J
 
Асоціативне мислення
 
Якось на початку 1980-х років молодій співробітниці читального залу Марині доручили поїхати до одного з інститутів міста і привезти двох доцентів, запрошених на масовий захід.
Молодий шофер бібліотечного автобуса раз-по-раз озирався на гарненьку дівчину і розповідав веселі історії, а вона заливалася сміхом, не забуваючи подумки повторювати прізвища запрошених. І раптом машину струснуло на дорожній вибоїні, дівчина аж підстрибнула, зойкнула і… прізвища тут же вилетіли з її голови.
Як же вона тепер знайде тих доцентів, думала бібліотекарка, заходячи до корпусу інституту. Біля входу стояв гурт хлопців-студентів.
– Мені треба знайти двох доцентів,.. їх запросили до обласної бібліотеки, але я забула прізвища, – червоніючи і соромлячись своєї забудькуватості, звернулась до них Марина.
– Яких доцентів? – спитав котрийсь із хлопців. – Ви знаєте, скільки тут тих доцентів? Як знайти, не знаючи прізвищ?
– Я знала, – забелькотіла дівчина, – але машина підстрибнула на ямі,.. і я… підстрибнула... в машині... і забула,.. – у відчаї відповіла вона.
 Студенти перезирнулись.
– Розумієте, у мене асоціативне мислення… Прізвище одного з двох частин… Перша – німецькою мовою «місто», а друга – англійською «чоловік»…
Хлопці отетеріли від такого пояснення, у них повідпадали щелепи, а очі повилазили на лоба. Дівчина ще намагалась щось пояснювати, але тут до виходу підійшли двоє чоловіків середнього віку.
– Не Бургомістер часом? – весело спитав студент. – Ось він.
Марина радісно кинулась до доцентів, вона була щаслива, а хлопці дружно розреготались.
 
J     J     J
 

Усмішки для вас зберегли

Ірина Голуб, Тетяна Абраїмова та К°:)

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут