Літературне Придніпров'я: пряма мова

Міфопоетика скіфів у нарисі Дмитра Яворницького «Стародавні жителі України»

 

У 1925 році в другому і третьому номерах катеринославського літературно-наукового та політично-громадського журналу «Зоря» було опубліковано нарис академіка Д.І. Яворницького «Стародавні жителі України», який і сьогодні залишається маловідомим у контексті спадщини вченого.
    Ця цікава з літературознавчої точки зору робота в сюжетно-композиційному плані складається з трьох структурних частин, відокремлює три форми розповіді.  А саме:
– ліричний опис українського степу в різні пори року;
– переказ народної легенди про лицаря – зберігача скарбів степових курганів;
– переказ-розповідь про скіфську міфологію, про обряди, традиції, звичаї скіфів.
    Перша частина нарису, яку можна сприймати і як окремий літературно-художній текст Яворницького-письменника, – це поетичний опис українського степу. Це справжня ода любові до степових просторів вітчизни. Яворницький пише: «Кому траплялось їздити літом або весною по наших українських степах, той назавжди сховає в своїй душі і в своїй уяві всю красу і всю величність їх» (ця і наступні цитати наведені зі збереженням правопису оригіналу – О.А.).
 
    Яворницький малює чудову картину: «Незрівняно гарні наші степи ранньою весною, коли вони, визволені від снігу холодної зіми, раптом покриваються ніжною зеленою травою і раптом наповняються цілим морем звуків і голосів ріжних комах і всяких пород птиць …Яка дивна, чарівниче-ніжна блакить виступа в той час над степом в високих і безмежних небесах!.. За для такої краси чудової природи хочеться жити, як можна довше на землі, щоб вічно дивитись на ці безкраї степи, щоб вічно слухати те ніжне щебетання пташок, щоб вдихати в себе п’яніючі пахощі  квітів, щоб вічно підніматись серцем і летіти думками до високих небес...».
    Не менш натхненно академік-письменник описує степ влітку: «Але минає весна. Настає страшенна літня спека. Степ спалений сонцем до чиста. …Степ навів би на чоловіка сум, коли б по ньому не протікали, то сям, то там, тихі річки з прозорою, як скло, і холодною, як крига, водою. ...Степ був би дуже сумний, як би його не оживляли літом могили, що розкидані в великому числі, то окремо, то купами, покриті то високою сивою тирсою, то невеликим чагарником, що здалека видніються темними плямами. І насіяно могил тіх в безкрайому степу, як насіяно зірок в безкрайому небі. … Ні, і в літній час степ не такий уже сумний, не такий журливий і не такий мертвий, як то здається він чоловіку на перший погляд. Треба на нього дивитись не однима тільки очами, але живим серцем і чулою душею…».
    Перша частина нарису, без сумніву, являє собою своєрідну літературну інтерпретацію космогонічного міфу, де цілісний образ степу, весь степовий світ з його мешканцями, постає як міфологічне божество природно схильне законам ініціації (тобто вмирання і оживання).
    Міфопоетична картина степового світу, творіння як першотворіння, тут і далі розгортається через систему образів-символів, ключовими серед яких є: Сонце, Степ, Дніпро, Дніпрові пороги, Кургани (Могили), Кам’яні баби та інші, які відображають архаїчну філософію походження світу і людини.
У першій частині нарису центральне місце приділено одній із найдавніших міфологем краю – міфологемі Степу (Землі), яка, у поєднанні з міфологемою Неба, створює міфологему Світової осі.
    Невеличка друга частина нарису присвячена роздумам Яворницького про стародавні степові кургани-могили: «І кілька згадок, кілька думок викликають в голові ці вічно мовчазні, вічно загадкові і вічно приваблюючи до себе могили, розкидані в такому великому числі по безмежних несходимих і неоглядних степах!».
    Яворницький наводить в нарисі одну з численних українських легенд про скарби скіфських курганів і їх лицарів-охоронців, вкладаючи цей переказ у вуста старого діда: «Чув старий від свого батька, а батько його від діда, а дід від прадіда нібито в могилах закопані якимись-то лицарями безчислені скарби золота і срібла, ніби самі лицарі устають иноді вночі, із глибоких могил, роскішно одягнені, але німі, мовчазні, суворі і величні; ніби вони ваблять проїзжаючих людей до своїх скарбів».
    Далі, через діалог з тим старим дідом, він підводить читачів до головної теми свого нарису: «Але хто ж той лицар, і коли він засипаний, – закопаний там?» – в якийсь уже раз пита сам себе сивий дід, проїзжаючи вночі по степу, поуз могил. Даремне, старче, питання: не дадуть тобі відповіді на нього ні твої діди, ні прадіди, не скажуть, – не оповістять тебе про це ні твої баби, ні прабаби. Роскаже – оповістить тобі про це тільки одна історія, що правдиво заносе на свої сторінки події світу та діла людей».
    У третій, частині нарису Яворницький відтворює міфологізовану картину творіння Скіфії, походження її народів, звертаючись до одного з найважливіших джерел давнини – до «Історії» Геродота, її четвертої частини, яка має назву «Мельпомена».
    Академік виокремлює з великого геродотового тексту про Скіфію історію її створення і походження її народів, ставить у центр розповіді скіфські міфи, ритуали, традиції. Для вченого текст «Історії», судячи з усього, був важливий ще й тому, що він повністю усвідомлював: у цього джерела є своя, ще більш давня передісторія, відображена в наведених міфах і легендах.
    Особливість нарису «Стародавні жителі України» полягає в тому, що вже сам текст «Історії» Геродота в інтерпретації Яворницького певною мірою міфологізується. При цьому Геродот стає свого роду культурним героєм тексту штудії академіка. А сам вчений – його співоповідачем.
    У цілому нарис «Стародавні жителі України» побудовано як ритуал у ритуалі у характерній для скіфської і слов’янської духовності системі. Міфологізована історія Скіфії відтворюється як сходження ззовні в середину історії і землі.
    У міфі про походження скіфів, у трьох його версіях, передані Геродотом, а слідом за ним – і Яворницьким, головним є принцип потрійності, усюдисущий у світосприйнятті скіфів. Світ, за їхнім уявленням, складається з кількох сфер, кожна з яких має потрійну структуру відповідно до космологічних уявлень.

 Нарис вченого побудовано таким чином, що він визначає три ступені занурення в історію, диференціює три рівні її осягнення.
Перша версія цього міфу саме скіфська: «Самі скіфи росповідали Геродотові про своє походження так: ніби праотець роду їх був якись чоловік Таргітай; ніби у того Таргітая було троє синів – Ліпоксай, Арпоксай і Колоксай. … в один час з неба на скіфську землю упали чотирі золотих речі: плуг, ярмо, сокіра та чаша». Імена братів розшифровані лінгвістами: Арпоксай – володар глибин, Ліпоксай – володар гір, середнього світу, Колоксай – Сонце-цар. В міфі першотворення Скіфії тільки богообраний Колоксай зміг наблизитися до палаючих вогнем дарів верховної богині скіфів Табіті: вони перестали горіти і він зміг взяти їх у руки. «Старшим братам показалось це чудом, і вони визнали, що найменший їхній брат наділений богами особливою якоюсь силою, через те віддали йому всю скіфську землю і оголосили його царем».
    Сонце було головним божеством давніх скіфів, джерелом світла і вогню, джерелом життя, від якого повністю залежать людина і природа. В міфі, що дійшов до нас, втіленням Сонця є Колоксай.
    Зауважимо від себе, що подаровані небесами предмети – надсимволи – і зараз  можуть бути внесені до рангу святинь нашої землі: Чаша – символ духовності, Плуг і Ярмо – символ землеробної культури України, Сокира – символ захисту, захисника одновічно жаданих ворогами наших земель.
    Яворницькому важливо було услід за Геродотом навести і другу версію походження скіфів – грецьку. Він пише: «Греки ж про походження скіфів казали: ніби вони повстали від грецького лицаря Геркулеса, який завітав одного разу до Скіфії та скіфської змії-дівчини… У Геркулеса і змії-дівчини ніби-то було три сини – Агатірс, Гелон і Скіф». Тільки Скіф зміг виконати заповіт батька «і через це одержав від матері всю землю яка від його іменя назвалась Скіфією».  
    Далі Яворницький наводить версію самого Геродота і пише: «Передаючи ці два оповідання про походження скіфів, Гердот сам, одначе, не йме віри їм і віре тільки третьому оповіданню, яке каже. що скіфи колись-то, дуже давно, в далекий час вийшли з далекіх місцевостей Азіїв  в Европу і направились в степи, де  протікала річка Борісфен (себто наш Дніпро), і де жили стародавні люде, кіммеріяне. Вони вигнали кіммеріян і захопили їхню землю, яка з тих часів стала зватися Скіфією».
    Академіку вдалося виокремити й осягнути в «Історії» Геродота її міфологічну насиченість, ритуальну сутність, провідні міфологеми скіфського космосу в їхньому первісному вимірі. Він повною мірою розумів, що міфи про первотворіння та інші, сформовані в скіфські часи, частково збереглися, частково трансформувалися і вплинули на культурні парадигми степових народів наступних часів. Вчений усвідомлював значення історії скіфів, їхньої міфології, ритуалів, обрядів, звичаїв в давньої історії (передісторії) України. Саме тому він прагнув у нарисі «Стародавні жителі України» показати спадкоємність традицій, зчеплення епох за допомогою архетипів, першообразів, сталих міфологем, а також підкреслити, що скіфська міфологія стала невід’ємною частиною українського фольклору і літератури.
    Виходячи з поставленого завдання (а це, на нашу думку, було саме завдання, мета роботи), Д.І. Яворницький цією публікацією вступив в дискусію 1925–1930-х років і зайняв цілком визначену позицію у стосовно прихильників радянського вульгарно-соціологічного трактування всього комплексу культурологічних, релігійно-міфологічних, літературознавчих питань. Відзначимо, що для 1925 року цей виступ у пресі – прояв наукової мужності вченого. Можливо саме для того, щоб привернути увагу громадськості, він підписав нарис «Академік Д. Яворницький».

Олена Аліванцева

 
Фото https://www.dnipro.libr.dp.ua/biblioteka_fondi_listuvannya
 
Джерела:
Геродот із Галікарнасу. Скіфія: найдавніший опис України з V століття перед Христом / Геродот із Галікарнасу. Київ: Фірма «Довіра», 1992.– 72 c.
Геродот. Історії в дев'яти книгах / Переклад, передмова та примітки А. О. Білецького... – Київ: Наукова думка, 1993. – 576 с.
Історія України, написана у V ст. до нашої ери Геродотом / голов. ред. Т.А. Хуторна; пер. С.К. Спасько.– Київ: ФОП Стебеляк О.М., 2012.– 143 c.
Геродота турійця з Галікарнасса «Історій» книг дев'ять, що їх називають музами / Геродот; пер. із старогр., предм. та прим. А.О. Білецький; Ін-т л-ри ім. Т.Г. Шевченка НАН України.– Харків: Фоліо, 2006.– 655 с. (Бібліотека світової літератури).– Альтернативна назва: «Історії» в дев'яти книгах / Геродот.
Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / худож. Г.С. Ковпаненко; [упоряд., авт. прим. В.А. Чабаненко]. – Київ: Дніпро, 1990. – 261 c.
Яворницький, Дмитро Іванович. До історії степової України / Д.І. Яворницький.– Дніпропетровськ, 1929.– 536 с.
***
Белетристичні писання Д.І. Яворницького / С. Єфремов // Зоря. Літературно-науковий та політично-громадський журнал.– Катеринослав.– 1925. ч.12, грудень.– С. 25–26.
Стародавні жителі України / Яворницький Д.І. (Академик  Д. Яворницький) // Зоря. Літературно-науковий та політично-громадський журнал.– Катеринослав, 1925.– ч. 2, лютий. – c. 15-17.
Стародавні жителі України / Яворницький Д.І. (Академик Д. Яворницький) // Зоря. Літературно-науковий та політично-громадський журнал.– Катеринослав, 1925.– ч. 3, березень.  – c. 17-19.
Стародавні жителі України / Яворницький Д.І. // «Ілюстрований робітничо-фермерській календар на 1928 рік».– Вінніпег, Ман: Канада.– 1928.– с. 79–88.

 Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Що читають бібліотекарі

Шабловський, Вітольд. Кухня терору. Як збудувати імперію ножем, ополоником і виделкою / В. Шабловський; пер. з пол. А. Бондар.– Львів: Вид-во Старого Лева, 2023.– 376 с.: фот.

 

Як ви думаєте, який зв’язок між кухнею, стравами приготованими в підземних коридорах заблокованої і розбомбленої російськими окупантами «Азовсталі» і стравами приготованими в часи Голодоморів, в часи Чорнобиля, в часи воєн, які розв’язала росія.

Автор книги «Кухня терору. Як збудувати імперію ножем, ополоником і виделкою» Вітольд Шабловський був  у декількох колишніх радянських республіках, спілкувався з кухарями часів, коли росія жорстоко і безжально керувала руками божевільних вождів, генсеків та інших радянських партійних діячів, і провів аналогії з сучасністю, часом чергової загарбницької війни росії проти України, війни, яка спочатку почалась як «их там нет», а зараз відбувається повномасштабне вторгнення під гаслом знищення «фашистського» режиму в Україні.

Гасла загарбань України були різні, мета одна – знищити, покорити Україну. Книга про те, як через кожну смажену котлету, в кожній радянській їдальні від Калінінграду до Північного полюса, від Молдови до Владивостока їжа слугувала пропаганді, загарбанню, окупації, знищенню, маніпуляціям від часів російських царів до часів росії путіна. Книга розказує, як через кухню можна показати механізм влади тоталітарної держави, яка базує свою міць крім зброї, ще й ножем, ополоником, виделкою і … голодом.

Так і зараз путін намагається тиснути на світ, аби той надав йому свободу дій у війні з Україною, погрожує, що інакше він не випустить з портів українські кораблі з зерном, що загрожує Україні економічною безпекою, а країнам Африки та Близького Сходу голодом.

Книга знімає пропагандистську полуду з очей. Це розповідь про втрату ілюзій щодо влади росії від часів царату до сучасної росії.

Розділи книги – це вісімнадцять тарілок-історій про кухарів царської росії, леніна, кухні Голодомору, Сталіна, блокадного Ленінграду, Гагаріна, Кремля, Брежнєва, кухні часів війни в Афганістані, Чорнобильської катастрофи. Розділи розкажуть, чим відрізнялась тарілка генсека від тарілки пересічного громадянина країни Совєтів.

 

Ірина Прокопенко,

головна бібліотекарка відділу періодичних видань 

 

 

Книга  в каталозі: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/D22B066B-86F3-4558-B274-93E9BEDB17B0

 

Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Винахідники, віват!

Віталій Боюн – учений, який підкорив вершини української кібернетики

 

Історія української науки складається з тисяч імен. Одні залишаються відомими лише вузькому колу фахівців, інші стають символами цілих наукових напрямів. До таких учених належить Віталій Петрович Боюн. Він є доктором технічних наук, професором, лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки, лауреатом премій Національної академії наук України імені Сергія Лебедєва та Віктора Глушкова, заслуженим винахідником України, завідувачем відділу керуючих машин Інституту кібернетики імені В.М. Глушкова НАН України.

Уродженець Кам`янського Віталій Петрович Боюн все своє життя присвятив розвитку обчислювальної техніки, кібернетики й інформаційних технологій.

Віталій Боюн народився 8 серпня 1941 року у Кам`янському (тодішньому Дніпродзержинську). Місто, яке в післявоєнні роки швидко відбудовувалося та розвивалось як один із найбільших промислових центрів України, виховало не одне покоління талановитих інженерів, науковців і винахідників. Саме в такому середовищі формувався майбутній учений.

Свій професійний шлях Віталій Петрович розпочав після закінчення Дніпродзержинського металургійного заводу-втузу у 1965 році. Саме в цей період стрімко розвивався один із найперспективніших напрямів науки й техніки – електронні обчислювальні машини, які згодом стали основою сучасних комп'ютерних технологій. Молодий інженер обрав цей інноваційний напрям і присвятив йому багато років своєї професійної діяльності.

Ще у 1961 році він брав участь в унікальному для свого часу експерименті – одному з перших у Європі проєктів дистанційного керування технологічним процесом. Із Києва було здійснено дистанційне керування повалкою бесемерівського конвертера в Кам'янському за допомогою першої напівпровідникової керуючої електронної обчислювальної машини «Дніпро-1». Ця подія стала важливою віхою у розвитку автоматизації промислових процесів в Україні.

У співпраці з НМЦ ультразвукової медичної діагностики «Істина» під керівництвом Віталія Петровича було створено цифровий оптичний капіляроскоп – сучасний діагностичний комплекс для дослідження стану мікроциркуляції. На базі цифрового капіляроскопа та допплерографії розроблено гемодинамічну лабораторію, яка забезпечує комплексну діагностику, оцінку та контроль функціонального стану всієї серцево-судинної системи людини. Ця розробка є результатом поєднання досягнень біомедичної інженерії, оптичних технологій, сучасної електроніки та цифрової обробки даних, що дозволяє отримувати високоточну діагностичну інформацію для своєчасного виявлення патологічних змін і моніторингу ефективності лікування.

Наукові інтереси Боюна охоплюють широкий спектр проблем сучасної кібернетики. Він зробив вагомий внесок у створення спеціалізованих процесорів, систем реального часу, інтелектуальних відеосистем, автоматизованих комплексів керування та розвиток динамічної теорії інформації.

Віталій Боюн розробив оригінальну систему електронного голосування з візуалізацією самого процесу, аудіосупроводом і паперовим підтвердженням результатів волевиявлення.

У 2001 році під керівництвом Віталія Петровича Боюна була створена перша в Україні інтелектуальна відеокамера ІВК-1 із програмованими параметрами зчитування та попередньою обробкою зображень. ІВК-1 було використано у розробленому у 2003 році відеокомп'ютерному комплексі (ВКК) для автоматизації процесу візуального контролю динамічних параметрів фізичних, хімічних, біологічних об'єктів. До цього напряму великий інтерес виявили китайські вчені та підприємці. Віталій Боюн відвідав Китай на запрошення Інституту автоматики Шандунської Академії наук КНР. Він прочитав низку лекцій, було створено спільну лабораторію й укладено договір про науково-технічне співробітництво. Йому надано звання Почесного професора Інституту автоматики Шандуньської Академії наук КНР»

За десятиліття наукової праці Віталій Петрович став автором 450 наукових публікацій, 11 монографій і понад 200 авторських свідоцтв і патентів на винаходи.  Його роботи отримали визнання не лише в Україні, а й за її межами, а результати досліджень використовувалися під час створення сучасних інформаційно-керувальних систем.

Сьогодні ім'я Віталія Боюна добре відоме фахівцям у галузі комп'ютерних наук. Його наукова спадщина є частиною історії української кібернетики, а життєвий шлях – прикладом відданості науці, професіоналізму та наполегливої праці.

Кам'янське по праву може пишатися своїм земляком. Адже успіхи таких людей формують інтелектуальний авторитет країни, нагадуючи, що великі відкриття нерідко починаються в звичайних українських містах.

 

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно-технічного відділу

 

Фото https://old.nas.gov.ua/UA/PersonalSite/Statuses/Pages/default.aspx?PersonID=0000001319

https://www.icfcst.kiev.ua/MUSEUM/MALINOVSKY/BNMalinovsky_Revich_u.html

  Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Жива історія Бібліотеки

 

Перші кроки в професії

 

Кожен студент, який закінчував вищий навчальний заклад у радянські часи, мусив відробити три роки за направленням там, де найбільше потрібен був той чи інший спеціаліст. Питання про місце моєї роботи після закінчення Харківського державного інституту культури (зараз – Харківська державна академія культури) вирішилось десь за півроку до отримання диплому й одруження. Враховуючи діючі у той час в нашому інституті правила, успішним студентам надавалась можливість обирати будь-яку бібліотеку в представленому списку назв міст України. Для мене було все відкрито, крім єдиного міста, куди я дійсно хотіла – Харкова. Харків тільки для тих, хто мав місцеву прописку, у мене її не було. Тоді довелось розглядати географічну карту і обирати «по справедливості»: місце, яке було б на рівній відстані від мого рідного міста та міста, де коріння мого майбутнього чоловіка. Зупинились на Дніпропетровську – загадковому на той час для багатьох, великому, закритому для відвідування іноземцями. Там головна річка України – Дніпро. Розвинута мережа міського електротранспорту – важлива деталь для  майбутнього місця роботи чоловіка, є залізничний зв’язок, до батьків 6–7 годин потягом. Наче все враховано, обрала обласну універсальну наукову бібліотеку ім. Жовтневої революції. У методистів своєї улюбленої харківської державної наукової бібліотеці ім. В.Г. Короленка отримала дуже позитивний відгук про роботу дніпропетровців, короленківці надихнули і налаштували на можливість особистого професійного розвитку в Дніпрі. До речі, саме так – Дніпром усі між собою називали Дніпропетровськ. Особисте життя тісно переплелося з професійним. Готувалися до випускних екзаменів, одногрупниці одна за одною виходили заміж. Серед таких була і я: одружились ми 22 травня 1976 року (пізніше з’ясується, що це день народження нашої Бібліотеки), отримала диплом і вже 4 червня чоловік супроводжував мене у Дніпропетровськ на роботу. Їхали зі своїми «умовами»: мені потрібно було розпочати роботу раніше, щоб отримати можливість у вересні взяти відпустку, інакше я почну процедуру «відкріплення» і покину Дніпро… Такий войовничий і рішучий настрій був тому, що наша тільки що народжена молода сім’я повинна була розлучитися: у чоловіка – студента 3-го курсу Харківського інституту комунального будівництва (зараз – Харківський національний університет міського господарства імені О.М. Бекетова), розпочиналась двомісячна  практика у далекому місті на Волзі… І нашому «медовому місяцю» загрожувало повне фіаско!

Потяг прибув до міста о четвертій ранку… Вирішили покататися трамваєм, познайомитись із Дніпром, увійшли у вагон, це був 14-й маршрут. Одразу зрозуміли, що віддаляємось від центру, побачили трамвайне депо поруч із Палацом Ілліча (зараз – Палац Праці), де великими літерами: БІБЛІОТЕКА! Чудовий збіг: місця роботи для нас із чоловіком – поруч. Але було зрозуміло, що це не та бібліотека, куди мене направили працювати… Повернулися пішки головним проспектом, розпочинався робочий день, у перехожих розпитували де знаходиться обласна наукова бібліотека. Адреси я не знала, бо була впевнена, що будь-який житель міста має знати, де розташована головна бібліотека області. Але обласна наукова бібліотека вже два роки була закрита на капітальний ремонт, тому дехто говорив щось про Кооперативну вулицю, але потім згадували, що там ремонт і направляли до міської бібліотеки. Не довго думаючи, я зайшла в телефонну будку, набрала довідкову службу та дізналась номер телефону саме обласної наукової бібліотеки. Як з’ясувалося пізніше, відповіла заступниця директора з наукової роботи Тамара Василівна Васеніна. Пояснила, як знайти потрібну мені бібліотеку.

А вона, виявилося, неподалік від Центральної міської, теж на проспекті, тільки ближче до вокзалу, зараз це приміщення повернутої Євангелічно-лютеранської церкві Святої Катерини (пр. Яворницького, 103). Тамара Василівна виконувала обов’язки директора Зінаїди Миколаївни, яка на той час була у відпустці. Про цих жінок потрібна окрема розповідь, яка ще попереду. А моя історія майбутнього методиста продовжувалась. Лякати Тамару Василівну не довелось. Вона легко погодилась на умови, домовилися, що одразу розпочинаю працювати, а у вересні забираю цей час як відгули, офіційне оформлення буде як у всіх молодих спеціалістів – з початку серпня. І час почав відлік, почались бібліотечні будні, які були дуже насичені подіями, знайомствами та зануреннями у поточні справи.

Моя безпосередня керівниця – Алла Андріївна Обревко (Рудік) з перших днів доручила готувати консультацію на обласний семінар для директорів ЦБС. Тема консультації – використання бібліобуса (бібліотечного автобуса) в обслуговуванні користувачів. На той час централізація бібліотек в нашій області тільки завершилась, про бібліобуси знали мало, точилися розмови, що вони будуть у кожній ЦБС. Звісно, в інституті ми про централізацію конкретно нічого не вивчали. Почалось практичне особисте навчання, але методист повинен не тільки сам розумітися у справах, а ще зуміти передати свої знання іншим. Цьому нас, методистів, навчала Алла Андріївна. До моєї консультації допомогла підібрати літературу, це були статті з фахових журналів, разом склали план консультації, яку через якийсь час було підготовлено і написано. Але цим не закінчилося, виявилось, що консультації розглядаються на методичній раді, до якої входили всі завідувачки відділів. Вони мали її прочитати і надати свої зауваження. Мабуть, моє хвилювання було би більшим, якби не досвід нещодавно складених державних іспитів із захисту диплома в інституті. Пам’ятаю Ірину Миколаївну Котову – завідувачку абонементу. Вона дуже співчувала мені й обурювалась: «Як же можна було доручати таку серйозну справу новому працівнику, якій тільки вчора отримав диплом!». Але все закінчилось добре: мабуть, тема була нова, незнайома для досвідчених фахівців, матеріал затвердили.

Другого серпня 1976 року велика група молодих спеціалістів приїхала до Бібліотеки влаштовуватися на роботу. Це були випускниці Харківського та Київського державних інститутів культури та Дніпропетровського училища культури (зараз відповідно: Харківська державна академія культури, Київський національний університет культури і мистецтв, Дніпропетровський фаховий мистецько-художній коледж культури). Семеро з них – із Харкова, двоє – з Києва, троє – з Дніпра. Всіх того ж дня оформили, переважно, на посаду бібліотекарів у різні відділи. А трьох з них – майбутніх методистів у той же день разом із чотирма провідними спеціалістами бібліотеки відправили у відрядження до Томаківської центральної бібліотеки, де проводився обласний семінар для директорів ЦБС області. Крім мене, це були випускниці з Харкова Любов Михайлівна Астапова та Ніна Василівна Хмельницька, з нами у відрядження поїхали завідувачка методичного відділу Алла Андріївна Обревко, завідувачка відділу абонемента Ірина Миколаївна Котова, методисти Зінаїда Опанасівна Трясак і Валентина Олександрівна Радостіна.

І ось перший виступ на обласному заході. Довелося мобілізувати всю мужність, яка тільки була, зібратись і вийти у велику читальну залу, заповнену поважними досвідченими керівниками нещодавно створених ЦБС. Уважно слухають, просять дещо повторити – записують у зошити. Виступ закінчено, всі пішли на перерву. Але до мене ще запитання, уточнення… Колеги-методисти очікують мене у бібліобусі обласної бібліотеки – круглястому горбатому автобусі «Кубань». Влітаю до них і перше, що випалюю: «Алло Андріївно, сховайте мене, я вже не знаю що їм розповідати!...» Звичайно ж, у практиків було багато питань: про норми, технології видачі літератури, масову роботу в межах дії бібліобуса…

Особливо запам’яталася дуже активна, енергійна керівниця Васильківської ЦБС Лідія Петрівна Матвієнко. У неї були дуже конкретні питання як у керівника-практика для подальшого навчання своїх колег. Пізніше Алла Андріївна заспокоїла всіх тим, що доки інструкції відсутні, керуємось рекомендаціями, які пролунали в консультації про роботу бібліобусів.

Діяльність методичного відділу була чітко організована. Кожен співробітник курирував роботу бібліотек декількох районів і міст. За мною, наприклад, були закріплені бібліотеки міста Марганця, Томаківського, Нікопольського та Петропавлівського районів. Це означало, що потрібно знати всі проблеми та досягнення бібліотек цих районів і міст, орієнтуватися в їхній статистиці, бувати на заходах з підвищення кваліфікації з консультаціями або практичними заняттями. Крім цього, у кожного методиста був свій напрям роботи, в якому він мав бути глибоко обізнаним. Знову ж про себе – відповідала за роботу з фондами. Крім методистів, такі напрямки курирували досвідчені фахівці, як правило, завідувачки відділів. Питаннями фондів бібліотек області займалася Лідія Михайлівна Надтока, завідувачка відділу комплектування. Разом ми готували річні аналізи роботи бібліотек області з фондами, рекомендаційні матеріали, проводили практичні заняття. Бездоганний авторитет Лідії Михайлівни як спеціаліста налаштовував і мотивував на якісну роботу, виховував організованість, послідовність, системність у роботі. Якщо вона запитувала якийсь матеріал по бібліотеках області, хотілось швидко все підготувати, надати необхідні довідки. Оцінка роботи Лідією Михайлівною мала велике значення для самоствердження, впевненості у своїй роботі, налаштовувала на професійний розвиток.

Щомісяця три–п’ять днів методисти були у відрядженні в бібліотеках області. Особливо тривалими були так званні «комплексні перевірки бібліотек». Якщо тебе включали до бригади перевіряльників, ти відсутня вдома тиждень. Три–чотири таких відрядження на рік – норма для методиста. За змістом це теж важка робота. Періодично кожну бібліотечну мережу перевіряли за всіма напрямами роботи. Задача – виявити недоліки і надати рекомендації та терміни їх усунення. По закінченні перевірки проводили нараду, де кожен учасник бригади виступав із доповіддю за своїм напрямом.

Молоді методисти на своїх перших нарадах не виступали, тільки письмово готували довідки і надавали старшим колегам. Готували таки матеріали, як правило, вночі у готелі. Робочі наради перед підсумковими заходами теж проводились пізніми вечорами у когось в кімнаті. Коли тиждень проводиш робочий час в такому режимі, починаєш краще розуміти колег, цінувати їхні сильні якості, враховувати слабкі. Тому молоді методисти доволі швидко адаптувались, знайшли своїх симпатиків і друзів у бібліотеці, легко пристосовувались до вимог керівників. Перший мій досвід роботи з комплексної перевірки був у Петропавлівському районі. Головне, що запам’яталося – ближче знайомство із завідувачкою відділу абонемента Іриною Миколаївною Котовою, про неї теж потрібна окрема розповідь.

Завідувачка науково-методичного відділу Алла Андріївна поступово акцентувала нашу увагу на особисті недоліки, які заважали роботі. Мені, наприклад, було рекомендовано говорити зі спеціалістами бібліотек області суворішим тоном, навчитися вимагати, а не просити. Довелось згадати досвід участі у шкільному театральному гуртку, інакше «по-справжньому» не виходило.

А ще кожну п’ятницю виділяли час, коли методисти підвищували свою кваліфікацію. Кожна співробітниця готувала призначену завідувачкою тему і розповідала всьому колективу відділу. Щоб підготуватись, доводилося на тижні брати матеріали додому, готуватись, писати конспекти… Згадалось, що у деяких колег від ручки на пальцях були мозолі – так багато доводилося писати!

З перших місяців роботи методистів залучали до підготовки методико-бібліографічних видань. Моя перша участь у командній роботі була присвячена підготовці рекомендацій до «60-річчя революції»… так, тієї самої – жовтневої. До речі, готували українською, без питань… (Велике 60-річчя: Методичні рекомендації на допомогу бібліотекам / Упоряд. А.А. Обревко, З.О. Трясак, Т.О. Абраїмова. – Дніпропетровськ, 1977.– 8 с.) Не обійшлося без казусів: знайшлись, на мій погляд, чудові цитати з творів «рупора» революції В. Маяковського до книжкових виставок. Але де ж переклади українською? Знайома дівчина сміливо взялася допомогти! З її перекладів сміявся майже увесь відділ, особливо завідувачка! Довелося зануритись у вивчення творчості українських «рупорів революції»…

Не минуло і півроку, мене як методиста перевели «на легку працю»: не відправляли у відрядження, доручали нескінченну роботу «кур’єра»: віднести-забрати з обкому-міському, заводу-інституту… Так я доволі швидко познайомилась із містом, рухом транспорту, визначними місцями… Остання моя справа під час «легкої праці» – звірка періодики з реєстраційною картотекою. Видали налобний ліхтар, показали де переносна драбина, відвели до сховища, де розміщена періодика відділу читальних залів, і я розпочала… Через багато років побачила ці реєстраційні картки вже відділу періодики – великого формату (А5), щільний картон, де трапляється і мій почерк з додатками та уточненнями до описів журналів.

За рік після народження сина повернулась до відділу – повний захват! Бібліотека переїхала у відремонтоване приміщення на вулиці Ю. Савченка, 10 (бул. Батальйону Дніпро). Методисти на третьому поверсі, де зараз бухгалтерія. Після темного тісного приміщення відділу на пр. К. Маркса, 103 моє робоче місце здавалося шикарним. В колективі відділу сталися зміни: прийшли нові працівники – молоді спеціалісти. Серед них – Ніна Остапчук (Сергєєва), Валентина Височина. А Валентина Радостіна стала завідувачкою відділу читальних залів. І знову відрядження, підготовка заходів із підвищення кваліфікації бібліотекарів області, робота над рекомендаційними листами, складання довідок за підсумками відряджень, контроль за виконанням різних інструкцій, наказів … Життя вирувало, але для моєї сім’ї, яка не мала підтримки родичів, бо вони жили за сотні кілометрів, такі справи були не під силу. Забрати дитину з дитсадочка, коли я у відрядженні, а чоловік у 12-ти годинній зміні, могли подруги, або сусіди. Але як довго це могло продовжуватися? Тому довелося йти на важку розмову із завідувачкою. Нам обом було тяжко, Алла Андріївна запропонувала залишитися у відділі і не виїжджати, робити тільки внутрішні справи. Але як я почуватимусь перед колегами з такими привілеями? Тоді моя сувора рішуча начальниця пішла до директора. Не знаю, яка у них була розмова, але замість відділу обробки, куди я просила перевестись, мене призначили на посаду вченого секретаря.

Тетяна Абраїмова

 

Фото 1 https://uk.wikipedia.org/wiki Кірха Святої Катерини. Дніпро

 

Фото з архіву КЗК «ДОУНБ:

Фото 2 Тамара Василівна Васеніна. Заступник директора з НР.

Фото 3 Алла Андріївна Обревко, завідувачка методичного відділу.

Фото 4. Лідія Петрівна Матвієнко, керівниця Васильківської ЦБС.

Фото 5. Лідія Михайлівна Надтока, завідувачка відділу комплектування

Фото 6. Ірина Миколаївна Котова (у центрі), завідувачка відділу абонемента.

Фото 7. Друга зліва: Алла Андріївна Обревко, Зінаїда Опанасівна Трясак; сидять: Ніна Кимівна Остапчук (Сергєєва), Тамара Григорівна Морозова, Ніна Василівна Хмельницька.

 Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Неймовірно,але правда. Факти з історії бібліотеки

 Бібліотека у 60-ті роки ХХ століття. Рік 1965.
Фронтальна перевірка
(продовження)

 

На початку 1965 року в Бібліотеці відбулась так званна фронтальна перевірка роботи, яку здійснювали спеціалісти Харківської державної науковїї бібліотеки ім. В. Короленка. Це означало, що превірялась бібліотечна діяльність за всіма напрямами роботи, кожний структурний підрозділ і адміністрація. Щоб оцінити методичне керівництво обласної наукової бібліотеки, вибірково, перевірялась і робота бібліотек області.

З серйозних зауважень, зроблених за підсумками перевірки, були питання стосовно незадовільної організації збереження книжкового фонду та неправильного розподілу обов’язків між працівникками відділів. Щодо методичної роботи, колеги, які перевіряли роботу Бібліотеки, рекомендували складати плани-графіки фронтальних перевірок бібліотек області, щоб забезпечити підвищення якості їхньої роботи.

Усі зауваження були враховані. Поліпшенню якості збереження фондів сприяв проведений наприкінці року ремонт, який дозволив збільшити площі книгосховища та сектору патентної літератури.

Методичній роботі також приділялась особлива увага. «З урахуванням пропозицій бригади Харківської бібліотеки зроблено 6 фронтальних перевірок райбібліотек. Результати перевірок завжди оформлялись довідкою та обговорювались на раді при директорі обласної бібліотеки, або на нараді при начальнику обласного управління культури. По фронтальній перевірці Кринічанської районної бібліотеки було проведено виїздне засідання міжвідомчої ради».

Ще одна важлива подія відбулася того року: переведення Євгенії Костянтинівни Дробишевської з посади завідувачки методико-бібліографічного відділу на посаду заступника директора. Ось як вона про це згадувала: «Наказом №125 від 10.11.65 р. я була призначена заст. директора з наукової роботи. Посада заступника була номенклатурною і обов’язково затверджувалася Управлінням культури. Я просила зробити деякі перестановки. Мені важливо було зміцнити методичний відділ. Я просила замінити Малика Діною Ісаєвою, а в бібліографічний прийняти М. Іванову. В Ісаєвій я бачила творчі сили, дисциплінованість і працьовитість, уміння аналізувати й організовувати. Тільки на неї я могла покластися повною мірою. Вона була чесною, порядною людиною. Ісаєва потрібна області, потрібна справі».

Тетяна Абраїмов 

Джерело:

Звіт про роботу обласної державної бібліотеки ім. Жовтневої революції за 1965 рік, ч. 1: [машинопис.]. – Дніпропетровськ: [б. р.]. – 98 с.

Фото з архіву ДОУНБ: Завідувачка відділу читальних залів Олена Петрівна Рєзіна.

Колишня співробітниця Бібліотеки Дінара Ісаєва на заході для читачів. Приблизно 2013 рік.

  Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут