Неймовірно,але правда. Факти з історії бібліотеки

Перший рік на Кооперативній. 
Основне книгосховище
(продовження)

 

Після переїзду бібліотеки (1958–1959) в приміщення на вул. Кооперативна, 10 (нині – вул. Ю. Савченка, нині – бул. Батальйону Дніпро) сектор книгосховища розташувався у підвальному приміщенні. Перевезення книжкового фонду, його впорядкування, звільнення від застарілої літератури та розстановка – колосальна робота, якою працівники займалися рік. Із січня 1959 року в книгосховищі перейшли на інвентарну розстановку книг, винятками були розділи суспільно-політичної та художньої літератури. В перший рік роботи на Кооперативній вулиці було списано рекордну кількість книг – 15 000 примірників як застарілої за змістом та розставлено 29 801 примірник нової літератури.

Нагадаємо, що на 01.01.1960 р. загальний фонд бібліотеки складав 516 932 примірників. Усього надійшло за 1959 р. – 73 431 примірник, а вибуло – 19 354 примірники. Цифри говорять про ретельне очищення фонду від застарілої літератури. А великий показник нових надходжень необхідно пояснити тим, що вже почав формуватися фонд патентно-технічної літератури, та відсоток нової патентно-технічної документації складав 68%.

Цікавим фактом в історії книгосховища є те, що у 1959 році багато читачів самостійно обирали книги в основному книгосховищі. Конкретно про роботу однієї зі співробітників книгосховища згадує заступниця директора Євгенія Костянтинівна Дробишевська «Олександра Іванівна Панькова, відданий своїй справі бібліотекар, боячись, щоб справа не постраждала, прийнявши тільки МБА, продовжувала вести і масову роботу читального залу, розміщення книг книгосховища, і ремонт книг, і облік».

Тетяна Абраїмова 

 

Джерело:

Звіт про роботу обласної державної бібліотеки ім. Жовтневої революції за 1959 рік: [машинопис.]. – Дніпропетровськ: [б. р.]. – 44 с.

 

Фото з архіву ДОУНБ. Олександра Іванівна Панькова, сидить друга праворуч. 

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Бібліотечні усмішки

 Читачі заважають

 

Час від часу в нашій бібліотеці проводяться ради при директорі, коли завідувачки відділів звітують про роботу своїх підрозділів, говорять про проблеми та плани. Якось у 1970-х роках завідувачка одного з відділів розповідала про виконану роботу, назвала кількість читачів, відвідувань, книговидачі, масові заходи, виставки тощо. А закінчила виступ фразою, яка на десятиліття в бібліотеці стала «крилатою»: «Ми зробили б іще більше, якби нам не заважали читачі».

  

☺️☺️☺️

 

Де Титова? 

На майданчику перед приміщенням бібліотеки проводили чергову Бібліоальтанку. Виставили стелажі, столики, розставили і розклали літературу. Час від часу підходили прохожі, затримувались, бібліотекарки показували їм книжки, розповідали про ресурси книгозбірні, бажаючих тут же і записували, спрямовували до відповідних відділів.

Мимо проїжджала машина, зупинилась біля бібліотеки, з неї вийшов чоловік і підійшов до гурту.

– Доброго дня. Не скажете де тут Титова?

– А вона у відпустці, – майже хором відповіли бібліотекарки.

Чоловік подивився здивовано.

– Мені вулицю… Вулицю Титова.

– А,.. – розсміялись жінки. – А ми подумали, що вам потрібна наша директорка. У неї таке ж прізвище.

 

 ☺️☺️☺️

 Погрози кандидатам 

Якось співробітниця нашої бібліотеки потрапила в одну із сільських бібліотек області. В тісному приміщенні впритул до стелажа стояв стіл, на якому лежала розкладка інформаційних матеріалів про кандидатів у місцеві ради. Портрети, біографії, програми зі щедрими обіцянками, все, як годиться. А на стелажі просто над розкладками заголовок: «Не забудемо, не пробачимо».

– Ви що, майбутнім депутатам погрожуєте? – здивовано спитала гостя. – За що ви так із ними?

Виявилося, що на стелажі перед цим стояла виставка, присвячена подіям Другої світової війни, був травень. Виставку нещодавно розібрали, а заголовок чи то не встигли зняти, а, може, забули…  

Усмішки для вас зберегли

Ірина Голуб, Тетяна Абраїмова та К°:)

Фото на Фейсбук  https://blog.yakaboo.ua/10-knyzhok-pro-druzhbu/

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Що читають бібіліотекарі

Бурлака О. Пробачити Платона / О. Бурлака. – Б. м., 2024. – 272 с.

 

«Усе можна виправити, поки б’ється твоє серце. Усе можна змінити, якщо ти справді цього бажаєш. Люди роблять помилки, та не кожен має такі сили й сміливість, щоб їх виправляти. Шанс сказати «пробач» не можна відбирати, і зникати так, що і зачіпки не знайдеш. Це жорстоко. Порожнеча і тиша вбивають. Почуття вини штовхає тебе в бій. Інколи ти воюєш із собою, а інколи – на справжній війні»

Оксенія Бурлака. Пробачити Платона

 

Мені подобається творчість Оксенії Бурлаки, української письменниці, відомої своїми романами, що торкаються глибоких емоційних тем, таких як кохання, зрада, внутрішній конфлікт, самопізнання та прощення. Її книги часто зображують реальні життєві ситуації, в яких герої стикаються з болючими проблемами та мають знайти в собі сили для подолання труднощів.

Нещодавно завершила читання її роману «Пробачити Платона». Це не просто історія про кохання – це сповідь про біль, зраду та відродження. У центрі сюжету – молода дівчина Анна, чиє життя перетворюється на вир складних почуттів. Роман, в першу чергу, історія про непросте життя українки, яка опинившись без житла, грошей, відрахована з університету, бо була обманутою та покинутою Платоном, повертається в село до матері, заховатися, зануритися в себе, побути в особистому просторі та набратися сил, але не почувалася як вдома. Вона шукала прихистку, а знайшла осуд і претензії від матері, бо була вагітною. Звісно, мати бажала своїй донечці добра, але постійно нав'язує свою думку, ніби Анна маленька дівчинка та кожна розмова перетворювалась на сварку. Але Анна вже доросла і має сама вирішувати, та сама вже скоро стане мамою.

Ця книга описує життя Анни, яка після зради Платона відчуває тригери від спогадів, бо, коли ти закоханий ідеалізуєш тих, кого любиш. Вона пригадувала з ним ночі, де він обіймав її, і поцілунки, пестощі, близькість і біль, який він їй завдав. Бажання і рефлексії були контрастними. Хотілося, щоб він шкодував і намагався повернути її. Та хотілося розплати і сліз, зробити йому так само боляче, як він зробив їй. Але хотілося і в його обійми, щоб пожалів, притиснув до себе, сказав, що змінився, розкаявся і більше ніколи так не вчинить. Він зробив їй боляче, тому потрібен був час.

По-друге – це переживання флешбеків від прекрасних платонічних стосунків зі старшим чоловіком Левом, батьком Платона. Він дав їй підтримку, показав, що таке турбота, нічого не вимагаючи навзаєм. Анна відчула себе живою, повноцінною, потрібною і коханою, ту любов, якої так не вистачало у свій час від батька. Лев був першою людиною, який любив Анну лише душевною безумовною любов’ю, ніби батько дочку. Незважаючи на величезну різницю у віці, Анна любила його, але платонічно. Та у нього була тяжка невиліковна хвороба, і він помер. Від відчуття втрати Анні було дуже боляче. Ця втрата залишила в її душі порожнечу. Та після смерті він залишив їй квартиру і ресторан. Але Анні це було не потрібно.

Головна героїня пізнала два полюси любові – чисте кохання з Левом, чия передчасна смерть розбила її душу навпіл, та нищівну пристрасть до Платона, чия зрада й обман ледь не позбавили її волі до життя.

Єдиним світлом для героїні стає дитина, яку вона носить під серцем. Поява у її житті Паші – чоловіка, здатного стати надійним батьком, – ставить Аню перед важким вибором між закликом серця, що пам'ятає Платона, та холодним розумом. Головна героїня веде боротьбу між минулим, яке не відпускає, і майбутнім, яке здається надто складним.

Паша здається ідеальним батьком для її дитини. Він має добре серце і виявляє турботу до Анни. Але спогади про Платона не залишають її, серце ще стискається, та викликають біль. Проте вона робить свій вибір і виходить заміж за Пашу. Анна розуміє, що заплуталась і наробила багато дурниць і тепер хоче все виправити, спробувати все повернути.

Платон теж не полишав пошуків Анни та намагань її повернути. Пише багато листів до неї. Його мудрі слова про те, що вони повинні були пройти цей шлях, щоб зрозуміти цінність одне для одного. Що живемо і робимо багато помилок, багато втрачаємо, а потім платимо за них високу ціну. Та коли робиш вибір на користь любові й щастя, воно варте того, щоб за нього боротися, щоб його чекати, берегти і не втрачати. І нарешті позбутися всіх образ. Просто відпустити їх. Люди змінюються, ніколи не пізно пробачати і поставити любов на перше місце. Не варто захлинатися і витрачати своє життя на обрáзи, а вчасно пробачити, щоб потім не було пізно.

Що мене зачепило, так це чесність. Авторка не прикрашає почуття – тут і відчай, і біль втрати, і страх перед новим вибором. Книга закінчується народженням донечки Єсенії та прийняттям Платоном рішення піти на війну в зону АТО. Тепер це його шлях, обов’язок, доля чоловіка, якому хотілося просто жити, радіти усмішкам донечки і мати щасливу сім’ю.

Книга в жанрі сучасної української прози написана живою мовою та зачіпає теми, близькі багатьом жінкам у нинішньому світі. Авторці вдалося детально передати внутрішню трансформацію жінки, яка вчиться жити заново після тяжких втрат. Дитина стає для героїні якорем, що не дає піти на дно. Це не просто любовний роман, а історія про те, як важливо вчасно відпустити минуле та «пробачити» своїх особистих «платонів» заради майбутнього.

Роман сподобається поціновувачам суттєвої жіночої прози та драм, де головна увага приділяється почуттям, моральному вибору та материнству. Раджу всім, хто любить глибоку сучасну прозу, яка змушує задуматися над власним життям.

 Олена Коваленко, бібліотекарка відділу комплектування

Книга в каталозі: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/01559777-0539-4862-9B18-8C23D9C316F8

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Бібліотечні усмішки

«Д.К. Мирон.  Пока Що»

 Довгий час у нашій бібліотеці працював центр художньої літератури. Якось туди зайшов молодий читач – студент.

– Мені треба цю книжку, – і він простягнув аркушик. «Д.К. Мирон.  Пока Що», – було написано на ньому.

В електронному каталозі не було ні такого автора, ні назви книги.

– Нема такої, – сказала бібліотекарка.

– Є, – впевнено відповів відвідувач. – Моя однокурсниця у вас брала.

– Де… Ка… Мирон.., – стала вже вголос читати бібліотекарка. І раптом їй сяйнуло – Декамерон? Ви маєте на увазі «Декамерон» Бокаччо?

– Ну я ж так і написав, – майже ображено відповів читач.

Давлячись від сміху, бібліотекарка швиденько принесла книжку, записала її у формуляр, а коли студент пішов, уже не стримуючись, розреготалась. На її сміх зазирнули співробітниці з сусідніх відділів. Скоро в бібліотеці сміялись усі, хоча, напевне, треба було плакати.

Між іншим, студент навчався на філологічному факультеті…

 

«Ваш інвентарний номер?»

 У 1980-х роках у патентному відділі завжди було багато відвідувачів: інженери, студенти, патентознавці, винахідники і навіть пенсіонери, стояли черги. І запити були різноманітні та складні: видати книжки з підсобного фонду, замовити відсутні в книгосховищі, визначити клас патенту чи номер ГОСТу, знайти їх у фонді. Протягом дня по кілька разів збігати на горище над третім поверхом по старі описи винаходів і в підвал по мікроплівку, а потім заправити її в мікрофот і навчити читача ним користуватися. До кінця робочого дня  бібліотекарки збивалися з ніг, втомлювались, і не тільки фізично, а вже й голова відмовлялася працювати.

Тому траплялись кумедні випадки, коли бібліотекарка у читача замість «Ваш читацький квиток?» спитала «Ваш інвентарний номер?». А інша на циферблаті стаціонарного телефона замість номера абонента набирала номер ГОСТа, який тримала в руках. Одна ж солідна співробітниця відділу, зайшовши в тролейбус, показала кондукторці проїзний і сказала: «Ось мій читацький квиток».

 

Яблуко за Машукова

 Наприкінці 1990-х років краєзнавчий відділ якийсь час відвідувала немолода солідна дама в дорогій шубі та численних золотих прикрасах. Поводилась вона пихато, до бібліотекарок ставилася зверхньо, як до прислуги. Шукала вона інформацію про дитячі притулки на Катеринославщині.

Якось ця дама стала вимагати звіти Катеринославської міської думи. Бібліотекарка пояснила, що їх у бібліотеці нема і ніколи не було, а є вони в бібліотеці історичного музею. Проте читачка наполягала, що саме тут кілька днів тому вона отримувала звіти і навіть зробила ксерокопію.

– Ви не знаєте свого фонду, – зверхньо процідила вона бібліотекарці й кинула аркуш копії з книжки.

Фонд співробітниця відділу знала. Уважно подивившись на кинутий їй аркуш, за кілька хвилин принесла книжку, з якої була зроблена копія, і мовчки поклала перед читачкою, відкривши на потрібній сторінці. Це було видання В. Машукова «Воспоминания об Екатеринославе за последние двадцать три года его существования (1887–1910 гг.)».

Дама, зрозумівши, що правда не на її боці, тут же змінила гнів на милість і, великодушно усміхнувшись, вручила бібліотекарці велике червонобоке яблуко.

 

 

Усмішки для вас зберегли

Ірина Голуб, Тетяна Абраїмова та К°:)

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут