Пунктир

 

Ігор Стамбол: «Ми всі трохи герої власних нерозказаних історій»

Одеса. Це місто неможливо не любити, не згадувати, не досліджувати. Воно неповторне. Люди, які з ним пов'язані, ту неповторність віддзеркалюють максимально, лишаючись відданими цій легендарній в усі часи локації назавжди. Своїми думками, вчинками, життям.
Сучасний український історик, письменник і дослідник Ігор Стамбол – саме про це.  А ще про видатних українських особистостей, долі та шлях яких вивчає та досліджує, заповнюючи невідомі сторінки української історії. Даючи нам можливість зрозуміти, що знання справжньої історії допомагає сповнити душу та розширити світогляд.
Ігор Іванович – уродженець Одещини, с. Василівка, про яке часто згадує в своїх інтерв'ю та дослідженнях. «Село моє повне міфів, звичайно як і напевно, кожне село: панський будинок, старий цвинтар і навколо цього теж ніякої правди не знайти. Цвинтар – це оті лапчасті хрести типові в тому числі для козаків, української та християнської культури XIX століття. А у Василівці казали, що це німецькі хрести, бо Кам'янка – це якраз колонія. Але це звичайний козацький хрест. Я кілька разів навіть робив світлини про те, що це майже козацький цвинтар. Звичайно багато національностей, важко сказати, хто ти є там...»
Його шлях до вивчення та популяризації біографій українських особистостей почався, за власним зізнанням, з кількох книжок, які в дитинстві випадково потрапили до рук. Мова «про томик Джека Лондона з його  відомими ідеями про те, що людина здатна на значно більше, ніж здається на перший погляд, і тексти Марка Твена з його не менш відомими дитячими героями, які, серед іншого, розповідали про американське суспільство ХІХ століття». Він зачитувався та замислювався.
Ігор Стамбол в «Пунктирі».
 

«Але молодь не мала страху і вкотре доводила свою прогресивність, адже молоді було за що боротися – за власне майбутнє».

«Грінченко був не просто письменником, а архітектором українського світу в умовах бездержавності».

«...Говорячи про Липу-старшого, я дотично дослідив і деякі аспекти діяльності його сина Юрія Липи, який став найвідомішим українським геополітиком: його праці неперевершені в питаннях можливої економічної платформи навколо України («Чорноморська доктрина») та щодо основних інструментів перемоги над основним ворогом українців («Розподіл росії»)...». 

«З 1891 року Наддніпрянщина, яка була залякана і загнана царською дубиною в межі вузького культурництва, породила рух, що чітко окреслював свою політичну мету, – свободу для українського народу».

«Зараз є певні тенденції до пошуку еліти. Давайте дивитися інакше на козацтво, багатії – не просто поміщики, які обдирали бідних нещасних селян. А може це люди, які нам лишили спадок? Які реально креативили? У світі десь такий підхід, щодо багатіїв у Італії чи Франції. Десь вони лишили музеї після себе. Наприклад, Терещенки чи Ханенки, або Чикаленко на Одещині. Делегація наших істориків, які їхали Перешори дивитися, то в історичній пам'яті населення Чикаленко – пан. Ми ж не говоримо про нього як про пана або у негативному контексті, бо це діяч національного руху. У нас були совєти, а в Європі пішли іншою дорогою».

«Коли широта думки варта масштабного обрамлення, не кожен осягне таку читацьку мандрівку». 

«...Кіплінг для світу вже не такий приємний, як був колись, тому що – це такий автор, який був у тому числі колонізатором. В Україні ми мали би стверджувати, що колоніалізм це одне з найбільших лих у світовій історії взагалі, тому що ми якраз країна, яка дуже сильно постраждала від московського колоніалізму, від московсько-совєтського колоніалізму, який, напевно, був ще страшніший. Але те, що Юрій Липа його цитує, це якраз підтвердження того, що він шукав автора із "сильним" словом».

«Кожен видатний українець зробив внесок, певний свій "пазл" у розвиток нашої культури й держави. Не знати автора цього "пазлу" не лише несправедливо – це ще й викривлює наше розуміння світу. А процес дослідження видатних попередників – це завжди захопливий пошук, що веде до розуміння цілого покоління й епохи».

 

Далі буде. 

Фото https://odnb.odessa.ua/view_post.php?id=2880

 Джерела:

Стамбол, Ігор Іванович. Іван та Юрій Липи / І.І. Стамбол, С.В. Кучеренко.– Харків: Бібколектор, 2016.– 121 с.

Стамбол, Ігор. Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка / І.І. Стамбол.– Київ: Кліо, 2024.– 192 с.

***

https://youtu.be/2eM39Unk_mg?si=Vp8tuT5kPG-AfgPb

https://odnb.odessa.ua/view_post.php?id=4486

https://intent.press/publications/society/2024/sho-take-rosiya-bez-rusi-istorik-igor-stambol/

https://portalhistoryua.com/expert/igor-stambol/

https://surl.li/msiwzg

Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Пунктир

Леся Воронина: «Найталановитіші дитячі письменники до старості мають дитяче світосприйняття»

(завершення)

 Перші казки вона почала складати у дитячому садку, пошепки розповідала ці історії подружці під час тихої години. «У голові весь час крутилися якісь історії, і я довго вважала, що всі люди це вміють. Коли народився син, то вигадувала для нього цілі казкові серіали з продовженням». Женя-молодший занурений в IP-технології – разом із цим має чуття мови, добрий смак до сучасного мистецтва, до авторського кіно та музики. Для неї ж головне, що ми не просто найближчі родичі, а й однодумці.

Називає себе «книжковим хробаком», бо в дитинстві прочитала всю українську й світову дитячу класику з хатньої бібліотеки. Найулюбленішим героєм був Том Соєр, бо як герой Марка Твена також ніколи не була «зразковою дитиною».

Одним із улюблених є роман «Обіцяння на світанку» Ромена Гарі. Найперспективнішими з молодих українських авторів  вважає Галину Ткачук, Сашка Дерманського, Марину Муляр, Олесю Мамчич.

Впевнена, що дитячий автор це – людина, яка має світосприйняття чотирнадцятилітнього підлітка. За власним баченням віддзеркалює бузковий, пурпуровий, смарагдовий кольори. Коли довго не засинає слухає аудіокнижки.

Повертаючись до мандрів, які до яких відноситься пристрасно, вважає ліками від неприємностей, поганих думок, від усвідомлення того, що життя минає. Полюбляє подорожі Україною автостопом і Польщею на байдарках. Особливі враження привозить звідусіль зі сплавів по Мазурських озерах, польських річках і річечках. Якось майже два місяці зупинилась у Нідерландах: Амерсфорт, Амстердам, Гаага, об’їздила навколишні містечка на велосипеді, ловлячи себе на думці, що нікому не спало на думку руйнувати цю красу, щоб будувати «новий мір».

«В її оселі багато світла та квітів. Кумедні слоники на морських камінцях, розписані Володимиром Штанком, акуратно розставлені у дерев’яній рамці, на стінах – подаровані картини художників-ілюстраторів. На канапі причаїлась м’яка іграшка − Ворона, яку пані Леся бере з собою на зустрічі з школярами, щоб ворожити дітлахам».

Історію кохання з чоловіком Євгеном Гуцалом вважає щасливою та трагічною. Вони були разом 18 років і лише раз розлучилися на п’ять місяців, коли на запрошення Канадського інституту українських студій вона поїхала до Едмонтона готувати програму для англо-українських шкіл провінції Альберта. «Скучали одне за одним страшенно. У листах чоловік писав, що завів спеціальний календар – довгу паперову стрічку, від якої щодня відриває одну позначку, щоб бачити, скільки днів чекати нашого зі сином повернення».

Родина мала традиції, одна з них весняна, коли з чоловіком і сином обов’язково ходили в ботанічний сад на схилах Дніпра «на бузок». «Не лише милувалися усіма відтінками бузку та вдихали неймовірні пахощі, а й сідали десь у затишному куточку ботанічного саду і… різалися у "дурня" – наш тоді ще малий син страшенно любив вигравати у тата й мами, не розуміючи, що ми, переморгуючись, йому піддаємося...»

Рецепт гарного настрою – прогулянки з онукою Марічкою. Надихає спілкування з розумними, щирими добрими людьми.

Леся Воронина в завершенні «Пунктиру». 

Олена Ємельянова

 

«– Уявіть час як 100-відсоткову шкалу. Скільки відсотків ви відводите читанню і скільки – письму?

– 50/50. Без читання я просто не можу жити, ця книжкова залежність у мене відтоді, як навчилася читати. Не писати – можу, я не графоман, але дуже люблю вигадувати якусь чергову історію, бо мені цікаво врешті дізнатися, чим вона закінчиться :)». 

«У мене є така хитрість, яку я використовувала у спілкуванні зі своїм Женькою (син – пр. авт) і для якого, власне, я всі свої історії й вигадувала. Він був дуже непосидючим і цілком міг би стати товаришем Пеппі. Тому, щоб якось його укоськати, мені треба було щовечора розповідати йому неймовірні історії, щоб він врешті вгамувався й заснув. А коли син трохи підріс, я брала якусь цікаву книжку і починала її читати, а потім на найцікавішому місці зупинялась. І коли дитя починало канючити: "Ну почитай, прочитай…", я казала: "Не можу. Але ж ти знаєш усі літери, вмієш читати слова. Це не треба робити з секундоміром. Тобі цікаво, що буде з Перевертайчиком, Нямликом, чи з Хлюсем? Тоді ти сам мусиш прочитати, бо я просто не маю часу". І син не просто навчився читати – з дитинства він не уявляв свого життя без книжок». 

«– У 2012 році ви відмовилися від премії Президента України, аргументуючи це несприйняттям політики. Чи часто у житті доводиться робити вибір на користь літератури, а не грошей?
– Просто я не могла прийняти премію з рук Януковича, бо цим перекреслила б усе, що є для мене найважливішим і заради чого, власне, я й пишу свої книжки. Що ж до вибору між літературою та грішми, то більшість українських письменників жити за свої гонорари не може. Це, скоріш, приємний додаток до інших заробітків. Хоча був один випадок в моїй біографії, коли мене намагалися спокусити  шаленим гонораром. Колись в далекі й голодні дев’яності мені обіцяли досить великі гроші за переклад книжки "Щоденник Фанні Хілл", у якій ішлося про буремне життя та еротичні пригоди колишньої повії. Пригадую, що ті замовники страшенно здивувалися, коли я відмовилася від такої вигідної пропозиції…». 

«– Чи ведете ви щоденник? Оксана Забужко каже, що "ведення щоденників – це фізіологічна функція письменника". Чи погоджуєтесь Ви з цією думкою?
– Ні, щоденників я не веду. У мене нема такої потреби, може тому, що постійно, скільки себе пам’ятаю, веду цей щоденник у своїй голові. Мабуть це погано, бо багато речей я "прокручую" в уяві і мені вже цього достатньо. Я їх не записую, вони назавжди відлітають кудись у безвість, у Всесвіт. І десь там, можливо, на іншій планеті реалізуються − в чужій голові чи в чужій книжці». 

«Ще з дитинства історії крутилися в моїй голові, як живі картинки, – варто було зустріти на вулиці якогось дивного дідуся в панамці з різьбленим ціпком у руці, який сідав у тролейбус №18, як я починала "довигадувати", що з ним буде далі і які неймовірні пригоди чекають на нього у лісовій хатині, до якої він прямує». 

«...школярі мають також вивчати книжки, написані не ПРО дітей, а ДЛЯ дітей, коли вони зможуть ототожнювати себе з героями цих творів. І українці у цих книжках поставатимуть переможцями: сміливими, відчайдушними, здатними захищати себе і свою землю. Лише два роки тому до шкільної програми включили твори сучасних письменників Володимира Рутківського, Зірки Мензатюк, Галини Малик, Ярослава Стельмаха».

«Якби колись захотіли створити музей моїх героїв, думаю, найкраще для цього підійшов би Ірпінь мого дитинства. Тоді там ще був ставок з високими очеретами, багато бабок з оксамитовими крильцями і жаб з помаранчевими пузцями. Там біля річки росли незабудки і на лужку пасся білий кінь Серьожа – так його називав дідусь, що часом запрягав Cерьожу і дозволяв мені залізти на гору сіна, що пахла так солодко й терпко, і покататися на возі. Нині ті чари Ірпеня зникли, але мої хлюсі, нямлики й перевертайчики, цілком можливо, повистрибували саме звідти».

«Я людина, яку роблять абсолютно щасливою зустрічі з дітьми».

«– Як дитячому автору встигнути за інноваційними технологіями, які впливають зараз на дітей і як книжці перемогти і не втратити авторитет перед ґаджетами?
– Знаєте, син  час від часу дарує мені якісь нові суперсучасні ґаджети, а коли я намагаюсь пояснити йому, що мене цілком влаштовує старий айфон-4 і що я все одно не опаную усіх неймовірних можливостей, прихованих у айфоні-6 чи навіть-7, Євген усміхається і радить звернутися по консультацію до когось із моїх юних читачів.  Часом я так і роблю».

 «Я впевнена, що найталановитіші дитячі письменники до старості мають дитяче світосприйняття. Вони не опускаються до рівня дитини, не удають із себе малу дівчинку чи хлопчика. Вони просто так почувають і пишуть про те, що для них цікаво, що їх смішить чи захоплює. Це і Туве Янсон, і Астрід Ліндгрен, і Анні Шмідт, з творчістю якої я познайомилась зовсім недавно, коли потрапила до Голландії. Вона писала таку розкішну, блискучу, дивовижну, особливу дитячу прозу. Її читають, і читатимуть по цілому світу. На щастя, тепер і ми в Україні будемо її перекладати і видавати. Я відчуваю, що всі ці письменники – мої однодумці». 

«– Які книжки допомагають вам у творчій роботі?
–…Розумні, талановиті, дотепні, несподівані, чесні. Написані з любов’ю, а не з відразою до читача. Навіть коли в тій книжці йдеться про сумні чи страшні речі. Тепер набагато важче, ніж у дитинстві, знайти "свою" книжку. Просто раптом розумієш, як це зроблено і "випадаєш" зі світу, що його створив автор. Пропадає магія, завдяки якій перевтілюєшся в героїв оповіді. Це, мабуть, "іздєржкі проізводства"…
Дуже люблю Туве Янсон – і дитячу, і дорослу її прозу можу перечитувати безліч разів. Останнім часом повернулася до Ніла Геймана, особливо люблю його "Американських богів". Читаю Марію Ґаліну, яка так майстерно вибудовує цілком неможливі, але неймовірно живі світи. Можу назвати ще кілька десятків важливих для мене книжок, але іменний покажчик час від часу оновлюється, а іноді кардинально».

 

Фото https://www.ukrlib.com.ua/bio/author.php?id=505

Джерела:

Воронина Л. Леся Воронина про Брюса Лі, Махатму Ганді, Жорж Санд, Фридеріка Шопена, Івана Миколайчука / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2010. – 128 с. – (Життя видатних дітей).

Воронина Л. Планета Смугастих Равликів: фантастична повість / Л. Воронина. – Київ: Прудкий равлик, 2011. – 84 с.: іл.

Воронина Л. Пригоди голубого папуги: для дітей мол. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 55 с.: кольор. іл.

Воронина Л. Смак олімпійського золота: повість / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2011. – 80 с. – (Дівчата зі спорту).

Воронина Л. Сни Ганса Християна / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – 2-ге вид. – Київ: Грані-Т, 2011. – 101 с.: кольор. іл.

Воронина Л. Таємниця Пурпурової планети: / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2019. – 174 с.: іл. – (Скарбничка).

Воронина Л. Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру: іронічний детектив: для мол. і серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Білетіна. – Харків: Ранок, 2018. – 222 с.: іл. – (Пригоди).

Воронина Л. Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 126 с.: іл.

Воронина Л. Таємне Товариство Брехунів, або Пастка для синьоморда: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 135, [1] с.: іл.

Воронина Л. Таємне Товариство Близнюків, або Чудисько озера Лох-Ойх та інші страховища: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 143 с.: іл.

Воронина Л. Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава: повість: для дітей серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 141 с.: іл.

Воронина Л. У Пошуках Огопого (нотатки навколосвітньої мандрівниці) / Л. Воронина. – Київ: Нора-Друк, 2010. – 176 с., 8 арк. іл. – (Мандри).

***

https://wz.lviv.ua/interview/172410-lesia-voronyna-yakshcho-b-vpiimala-zolotu-rybku-to-zahadala-b-ii-shchob-ukraintsi-nareshti-navchylysia-liubyty-odne-odnoho

https://litgazeta.com.ua/interviews/lesya-voronyna-ne-mozhna-siyaty-zneviru-v-dityah/

https://gre4ka.info/interv-iu/2575-lesia-voronyna-naistrashnishyi-voroh-vtrachaie-sylu-koly-staie-smishnym/

https://archive.chytomo.com/interview/7-zapitan-pismenniku-lesya-voronina

https://rozmova.wordpress.com/2017/05/10/lesya-voronyna-3/

https://rozmova.wordpress.com/2016/05/07/lesya-voronyna

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки

 Бібліотека у 60-ті роки ХХ століття.

Рік 1960

 

1960 рік був повноцінним часом, коли всі 12 місяців Бібліотека працювала за новою адресою після переїзду з вул. Ворошилова, 9 (зараз – Сергія Єфремова) на Кооперативну, 10 (пізніше – вул. Ю. Савченка, зараз – бул. Батальйону Дніпро). Як ми знаємо, очолював заклад у цей час (жовтень 1954 – лютий 1964 рр.) Чекушин Абдела Шарафундинович (Олександр Георгійович). Початок 1960-х років для Бібліотеки був часом якісних змін і цікавих починань. Якщо опустити пропагандистські наративи, що пронизували всю діяльність Бібліотеки – від комплектування до роботи з читачами, можемо побачити цікаві моменти, які особливо корисно знати з точки зору сьогодення. Першоджерельні документи 1960-х років свідчать про факт особливої уваги бібліотечних спеціалістів до зміцнення координаційних професійних зав’язків між бібліотеками різних систем і відомств за всіма напрямами роботи.

Для організації цієї діяльності були створені обласна, міські та районні Міжвідомчі бібліотечні ради. Завдяки їхній роботі були зроблені перші кроки у координації методичної роботи з підвищення кваліфікації бібліотечних працівників: проведені міжвідомчі кущові семінари, почалось складання єдиних планів з вивчення й узагальнення досвіду роботи бібліотек різних систем і відомств. Корисно дізнатися про початок організації координації краєзнавчої діяльності бібліотек області. Була поставлена задача про створення єдиного зведеного каталогу краєзнавчої літератури бібліотек вишів, історичного музею, обласного архіву, міських бібліотек та інших організацій. Наприкінці 1960 року розпочалася робота зі складання зведеного каталогу. У цій роботі допомагали студенти технікуму підготовки культосвітніх працівників (зараз – КЗ «Дніпропетровський фаховий мистецько-художній коледж культури» Дніпропетровської обласної ради»). На першому етапі розпочали здійснювати бібліографічний опис краєзнавчої літератури в бібліотеках міста й області. Головна проблема в реалізації цієї роботи була в тому, що не існувало схеми класифікації українською мовою для побудови краєзнавчого каталогу та відсутня методична література з цього питання.

У цей же рік почалась координація зі створення бібліографічних робіт бібліотеками всіх систем і відомств. Обласною бібліотекою було складено зведений план бібліографічних робіт бібліотек Дніпропетровської області на 1961–1965 рр.

 

Звіт про роботу обласної державної бібліотеки ім. Жовтневої революції за 1960 рік: [машинопис.]. – Дніпропетровськ: [б. р.]. – 45 с.

 

Фото з архіву ДОУНБ: Співробітники Бібліотеки 1960 р., зліва направо: Малік Володимир Михайлович, завгосп (прізвище не встановлено), Васеніна Тамара Василівна, Рябова Неллі Валентинівна, Мохначова Ксенія Логвинівна, Рубан Наталія Іванівна, Корженко Людмила Полікарпівна, Баравенська Ніна Іванівна, Старішко Зінаїда Григорівна

 

Тетяна Абраїмова

 

Пунктир

Леся Воронина: «Треба писати настільки цікаво, щоб від книги не можна було відірватись»
(продовження) 

Знакові події й особистості чимало визначили в її становленні. Мова, зокрема й про Віру Вовк, яка ще дівчинкою разом із батьками мусила покинути Україну і опинилася в Бразилії. Знайомство сталось в Ірпінському будинку творчості письменників, коли наша героїня була підлітком, і лишило колосальне враження. «Тоді, влітку 1968, радянські чиновники якимось дивом пустили пані Віру в Україну, і вона на власні очі побачила, що відбувається в країні "будівників комунізму". Саме тоді молода поетеса з Бразилії, представниця Нью-Йоркської групи,  познайомилася з Ліною Костенко, Євгеном Сверстюком, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Євгеном Гуцалом та іншими шістдесятниками. Вдень вона їздила до Києва, а ввечері, коли поверталася в будинок творчості,.. запрошувала мене на прогулянки до річки Ірпінь і ми говорили про все на світі. Мені здається, нам обом були однаково цікаві ці розмови... До речі, саме від пані Віри я почула про хор "Гомін", саме завдяки їй дізналася про працю Івана  Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", і восени, коли повернулася до школи, почала розмовляти і з однокласниками і з учителями виключно українською. Як розумієте, в ті часи, коли партія і уряд боролися за злиття всіх громадян СРСР у єдину спільноту "радянський народ", мовою якого мала бути, звичайно, лише російська, жилось мені дуже непросто»
Після цієї зустрічі вона почала ходити на репетиції хору "Гомін", що проводив Леопольд Ященко. Ця людина  теж справила на її подальше життя величезне враження. «Це був дивовижний осередок української культури, де ми співали не те, що було дозволено офіційною владою, а те що заборонялося й замовчувалося. Саме тоді вперше я пішла колядувати разом з ватагою, що збиралася в майстерні художниці Людмили Семикіної. Всі ми одягли унікальні костюми, які пані Людмила створила спеціально для легендарного фільму "Захар Беркут", і пізно ввечері йшли, співаючи колядки, засніженими київськими вулицями, заходили до помешкань письменників, художників, композиторів − тих, хто не підкорився совковій ідеології, і співали старовинні колядки».
З 1987 до 1991 року працювала  редактором відділу літератури та мистецтва журналу «Україна».
З 1991-го 15 років  творила  у дитячому журналі «Соняшник». З 1997 року паралельно працювала коментатором у Національній радіокомпанії України. Є авторкою та ведучою культурологічних програм «Українська культура сьогодні і завжди», «Мандрівець», «Відлуння тисячоліть». Топ-тема – сучасний стан української мови та культури.
У жовтні 1994 – березні 1995 на запрошення Міністерства освіти провінції Альберта (Канада) та Канадського інституту українських студій відвідала Едмонтон, де взяла участь в підготовці освітнього проекту «Мова» для двомовних україно-англійських шкіл провінції Альберта.
Має досвід ведучої програм на «Радіо Культура». На початку 2011 року очолила щойно створене дитяче видавництво «Прудкий равлик».
Член журі літературної премії Національної спілки письменників України в царині літератури для дітей імені Платона Воронька.
Перекладає з польської мови (твори Станіслава Лема, Славомира Мрожека, Анни Ковальської, Анни Карвінської, Гелени Бехлерової та інших).
У 2014 році упорядкувала вірші чоловіка Євгена Гуцала в книжці «Зайці в полі варять борщ» (Видавництві Старого Лева)».
Леся Воронина в продовженні «Пунктиру».

 

Олена Ємельянова

«...по-справжньому талановита книжка розвиває фантазію, змушує нас ставати учасником тих уявних подій, вириває зі звичного кола буденності. Я впевнена, що є книжки, які можуть змінити життя людини, особливо людини молодої, вразливої й щирої. Але щойно дитина відчує, що її повчають, розжовуючи прописні істини, вона враз втрачає інтерес до такої "літератури". Жодні дидактичні настанови й педагогічні постулати не замінять майстерно закрученого сюжету, несподіваних відкриттів і загадкових пригод. А ще письменник повинен мати блискуче почуття гумору. Найстрашніші, як на мене, нудні книжки, вони назавжди можуть відбити у дітей охоту до читання». 

«Страшенно люблю мандрувати − це ліки від неприємностей та поганих думок, від усвідомлення того, що життя минає, а ти не встигла здійснити того, про що мріяла в дитинстві і юності. Шкодую за тим часом, коли життя здавалося нескінченним і попереду на тебе чекали неймовірні події та відкриття. А от у мандрах повертається це передчуття радості, впевненості у тому, що ось зараз тобі відкриється щось дивовижне. Моментально "скануєш" кожну людину, як у дитинстві, коли про кожного зустрічного я могла вигадати цілу історію, ніби за тією людиною тягнувся "хвостик" з минулого і того, що з нею буде далі. Саме в подорожах з’являється загострене сприйняття всього нового, незвичного і тому за найменшої нагоди я вирушаю у чергову авантюрну мандрівку».

«Справжня поезія − це абсолютна щирість».

«Сьогодні ситуація з часописами і в Україні, і в усьому світі кардинально змінилася − паперові журнали й газети поступово розчиняються у часопросторі. У минуле відійшли ті часи, коли дитячі часописи виходили півмільйонними накладами. Та, попри гостру конкуренцію з суперсучасними ґаджетами, на які дитина може скачати будь-які ігри, кіно та  мультфільми, все ж виходять "Малятко" й "Барвінок", "Професор Крейд" і "Мамине сонечко", "Ангелятко" й "Пізнайко" та ще з десяток інших дитячих часописів. Колосальні зміни відбулися й у дитячій літературі. Після Революції Гідності відбувся неймовірний прорив у книговиданні, з’явилися нові видавництва, в дитячу й підліткову літературу прийшло багато молодих цікавих авторів, котрі пишуть у різних жанрах. Вони добре розуміють проблеми сучасних дітей та підлітків, адже ще недавно самі переживали подібні життєві ситуації й шукали відповіді на них у книжках улюблених письменників. Це зовсім не означає, що сучасним малим читачам не потрібна класика. За ті два роки, що я працювала у "Прудкому равлику", ми видали 16 книжок, серед яких історичний роман "Сині води" Володимира Рутківського, одного з найталановитіших сучасних українських дитячих письменників,  "Такі самі оповідки" Редьярда Кіплінга, "Маленькі Дикуни" Сетона Томпсона, "Попелюшку" Шарля Перро, три книжки з фентезійного циклу Марини Муляр "Гра", казку литовської художниці й письменниці Сіґуте Ах "Сонні Сонечка", дві мої пригодницькі повісті "Планета смугастих равликів" та "Хто впіймає шаленого кльоцика". Ми навіть "зазіхнули" на шедеври світової літератури, надрукувавши три книжки з серії "Світова література для дітей» у блискучому переказі Барбари Кіндерманн − це «Ромео і Джульєтта», "Фауст" та "Кетхен із Гайльбронна" майже невідомого у нас класика німецької літератури Генріха фон Кляйста». 

«Сучасні діти мають безліч спокус: комп’ютерні ігри, мультфільми, кіно, найрізноманітніші розваги і навіть спілкування – все це у маленькому ґаджеті. Дехто взагалі сумнівається, чи збережеться паперова книжка. Мені здається, все не так трагічно. За останні роки попит на українську дитячу книжку зростає, видавці охоче друкують твори і вже відомих письменників, і молодих авторів».

 

«– Свої історії ви почали писати в дитинстві. Сьогодні вони виникають так само? Чи змінився у дорослому віці фокус бачення? Як це впливає на ваше письмо?
– Фокус бачення змінився, але коли пишу, то ніби повертаюсь в дитинство, мене цікавить щось абсолютно несподіване: карколомні повороти сюжету, хитро закручений сюжет, фантастичні пригоди. Коли пишеш, наперед не можеш визначити всього, що буде в наступному розділі чи навіть у наступному абзаці. Дуже важливо вловити правильний тон, відчути, як твої герої будуть поводитись в тій чи іншій ситуації. Іноді, під час роботи над черговою книжкою, виникають непередбачувані ускладнення, часом курйозні. Так, у повісті "Таємне товариство боягузів", мені навіть довелося змінити… стать головного персонажа. Спершу це була дівчинка, але вона ніяк не хотіла бути сором’язливою й закомплексованою невдахою, яка згодом, подолавши всі свої комплекси, сторчголов кидається у вир небезпечних подій. Тоді кількома ударами по клавішах я перетворила уперту дівчинку на дивакуватого, але дуже симпатичного хлопця Клима Джуру. Надзавданням цієї повісті було − показати підлітку, чому треба завжди залишатися самим собою, вміти перемагати свій страх і не піддаватися чужій  волі, яка хоче тебе підкорити. Якщо ти зламався, то  вже ніколи не будеш собою. Не можна сіяти зневіру в дітях».
 

«Тепер набагато важче, ніж у дитинстві, знайти "свою" книжку. Просто раптом розумієш, як це зроблено і «випадаєш» зі світу, що його створив автор. Пропадає магія, завдяки якій перевтілюєшся в героїв оповіді. Це, мабуть, "іздєржкі проізводства..."

«Треба писати настільки цікаво, щоб від книги не можна було відірватись. Коли вибираєте книжку, раджу розкрити її на будь-якій сторінці і прочитати бодай десять рядків. Якщо після цього дитина схоче дізнатися, що було далі – ця книжка для неї.
Колись один маленький хлопчик написав найкоротшу рецензію на мою книгу і це був мед на серце дитячої письменниці. Була вона така: "Мені подарували книжку Лесі Ворониної "Суперагент 000". Я почав її читати в суботу в 9 годин ранку. Мама сказала, що це дуже хороша книжка, бо я ні разу її не відклав, поки не дочитав. І навіть цілий день не грався в комп’ютерну гру». 

«"– Таємне товариство боягузів та брехунів" у рецензіях називають "книгою, що лікує від страху і брехні дитячі душі". Це так? Як ви взагалі ставитесь до казкотерапії?
– Ставлюсь до цього дуже позитивно, інакше б не писала у тому жанрі, в якому пишу. Для мене будь-які позитивні фантазії, пригоди, вигадані або й невигадані, це завжди спосіб залучити малого читача до спільної гри, коли ми один одному довіряємо. Адже й у найфантастичніших обставинах, в які часом потрапляють герої моїх книжок, вони завжди мають робити вибір – підкоритися жорстокості й приниженню, чи боротися, відстоювати власні переконання і власну гідність. А разом з улюбленими героями діти вчаться бути сильними, сміливими й добрими, вчаться розпізнавати фальш і підступність. Власне кажучи, всім нам, починаючи змалку, треба робити вибір: чи дружити з цією дівчинкою чи хлопчиком, чи дати здачі, коли тобі врізали лопаткою по голові у пісочнику, і чи будеш ти відступати, коли бачитимеш небезпеку, коли тебе принижуватимуть, коли ти відчуєш, що загрожують не тільки тобі, а й людям, яких ти любиш. Всі ці прописні істини давно відомі, та як зробити так, щоб дитина їх сприйняла й повірила їм? Саме тому література має захопити юного читача, зробити його співучасником, і тоді він сам робитиме висновки і вибиратиме, як вчинити».

 

«– У вас досить багато псевдонімів: Гаврило Ґава, Ніна Ворон, Олена Вербна, Сестра Лесич. Як вони з’явилися?
– Усі псевдоніми з’явилися, коли я 15 років була головним редактором дитячого журналу "Соняшник". При цьому "підпільно" вела купу різних рубрик. Комікси підписувала псевдонімом Гаврило Ґава, нариси про давні звичаї українців – Олена Вербна, кумедні історії про тварин – Ніна Ворон, гумористичні побрехеньки – Сестра Лесич. "Розсекретила" свої псевдо, вже коли не працювала у "Соняшнику", і відтоді пишу свої фантастичні, пригодницькі, казкові та детективні твори виключно під власним іменем. Хоча й тут заплутана історія. Від народження мене звуть Лесею, але коли батьки пішли записували мене у столичний РАЦС, їм сказали, що такого імені в їхніх "офіційних списках" нема, що Леся – це скорочене ім’я від Лариса чи Олександра. Мене записали Оленою, але все життя я – Леся, і Оленою ні я себе, ні всі, хто мене знає, не вважають. Те ж саме з прізвищем – мого діда звали Прохор Воронин, але татове прізвище в армії змінили на Воронін. Так записали й мене».

Далі буде.

 

Фото  https://nlu.org.ua/vustavki.php?id=928

 

Джерела:

Воронина Л. Леся Воронина про Брюса Лі, Махатму Ганді, Жорж Санд, Фридеріка Шопена, Івана Миколайчука / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2010. – 128 с. – (Життя видатних дітей).

Воронина Л. Планета Смугастих Равликів: фантастична повість / Л. Воронина. – Київ: Прудкий равлик, 2011. – 84 с.: іл.

Воронина Л. Пригоди голубого папуги: для дітей мол. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 55 с.: кольор. іл.

Воронина Л. Смак олімпійського золота: повість / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2011. – 80 с. – (Дівчата зі спорту).

Воронина Л. Сни Ганса Християна / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – 2-ге вид. – Київ: Грані-Т, 2011. – 101 с.: кольор. іл.

Воронина Л. Таємниця Пурпурової планети: / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2019. – 174 с.: іл. – (Скарбничка).

Воронина Л. Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру: іронічний детектив: для мол. і серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Білетіна. – Харків: Ранок, 2018. – 222 с.: іл. – (Пригоди).

Воронина Л. Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 126 с.: іл.

Воронина Л. Таємне Товариство Брехунів, або Пастка для синьоморда: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 135, [1] с.: іл.

Воронина Л. Таємне Товариство Близнюків, або Чудисько озера Лох-Ойх та інші страховища: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 143 с.: іл.

Воронина Л. Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава: повість: для дітей серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 141 с.: іл.

Воронина Л. У Пошуках Огопого (нотатки навколосвітньої мандрівниці) / Л. Воронина. – Київ: Нора-Друк, 2010. – 176 с., 8 арк. іл. – (Мандри).

***

https://wz.lviv.ua/interview/172410-lesia-voronyna-yakshcho-b-vpiimala-zolotu-rybku-to-zahadala-b-ii-shchob-ukraintsi-nareshti-navchylysia-liubyty-odne-odnoho

https://litgazeta.com.ua/interviews/lesya-voronyna-ne-mozhna-siyaty-zneviru-v-dityah/

https://gre4ka.info/interv-iu/2575-lesia-voronyna-naistrashnishyi-voroh-vtrachaie-sylu-koly-staie-smishnym/

https://archive.chytomo.com/interview/7-zapitan-pismenniku-lesya-voronina

https://rozmova.wordpress.com/2017/05/10/lesya-voronyna-3/

https://rozmova.wordpress.com/2016/05/07/lesya-voronyna/

 

                                                                                                                                  

     Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут