Територія особистості

村上春樹. Власний стиль
 

Сонце торкнулось обличчя, пронизливо скрикнув птах. Він вдихнув ще раз. Глибше та легше, немов перетворюючи легені на метеликів, готових спурхнути на інший берег життя...

 

Муракамі сан для мене – історія особиста. Пов'язана з містами, людьми та відчуттями, що назавжди прокреслили суттєве. Ці мусубі (яп. 結び) віддзеркалені маркерно, бо дозволяють споріднювати себе з речами камертонними, головними, як у творчості, так і поза нею.
    Ми полюбляємо однакові речі, письменників, абсолютно віддзеркалено усвідомлені. Так само, як і не сприймаємо або байдужі до однакових проявів будь чого.
    Іноді мені здається, що це лише примхи неба розділили нас країнами, віком, ментальністю. Хоча щодо ментальності прародичі в усіх єдині. Більше того, східна тема супроводжує мене зі студентства, і один з перших літературних досвідів пов'язаний саме з «Полювання на овець» в далекому 1991 році. Посилилось це в той же період практикою східних бойових мистецтв, посвяченими майстрами, з якими разом проходила непрості шляхи пошуків себе.
    Хоча, східна тема Харукі має особливості й інших забарвлень, прокреслених часом і місцем його народження. Реальностями й обставинами, в які він охоче занурювався, щоб віднайти для себе ті єдино необхідні вузлики (яп. 結び). Для того, щоб легко підтягнутися на цьому сплетеному «канаті», підкоривши інше життя.
    村上 春樹. Письменник, перекладач, лауреат багатьох міжнародних найважливіших премій і нагород за видатний внесок у світову літературу. Премії принцеси Астурійської (2023, Іспанія); Премії Франца Кафки (2006, Чехія); Єрусалимської (2009, Ізраїль); Ганса Хрістіана Андерсена (2016, Данія); Всесвітньої премії фентезі (2006, США). На знак визнання літературних заслуг отримав почесні докторські ступенів (honoris causa) Університету Васєда (Токіо, Японія); Прінстонського університету (США); Льєзького університету (Бельгія).
    Він вважає себе просто письменником без усіляких нагород, статусів або захоплених епітетів. Абсолютно індеферентно ставиться до стійкої всесвітньої популярності, у тому числі, до Нобелівських премій з літератури, на які номінувався вісім разів з 2009, але так і не отримав.  Єдине, що змістовно його тригерить, із позначкою «плюс» - переклади. Про цей значущий для нього простір обов'язково поговоримо  пізніше.
    Він не розуміє, чому люди прагнуть познайомитись із ним, коли бачать на вулиці, відчуває себе при цьому дивно. Максимум для нього, певна увага, не більше.
    Він дивиться на себе та картину світу відсторонено, так само, як його герої. Доволі часто вони не мають імен, як світлячки в нічному японському лісі або як таємничі та багатосмислові кандзи (яп. 漢字).
    Зазвичай він починає художній твір тільки з назви або ледь накресленого образу, а потім просто сідає за робочий стіл ранок за ранком, імпровізуючи, доки не закінчить. «1Q84» тримав його в такому полоні три роки.
    Ще один із його «полонів» – спогади. Герой Муракамі  в тому ж «1Q84» настільки мучиться через свій перший у житті спогад, який постійно питає кожного, кого зустрічає, про власний. У три роки Харукі якимось чином самостійно вийшов із дому. Хитаючись, перейшов дорогу та впав у струмок. Вода несла його вниз по течії до темного жахливого тунелю. Темрява вже готова була поглинути, але матінка встигла врятувати. «Я пам'ятаю це дуже виразно. Холод води, форму темряви тунелю... Це жахливо. Думаю, тому ця тема мене приваблює». Муракамі подарує цей емоційний сплеск одному зі своїх персонажів в «Хрониці заводного птаха».
    Білий кубик дзен, коку (яп. 石) і далі за змістом – теж про твори Муракамі сан.  І все це з різною інтенсивністю сперечається з американо-європейськими маркерами, в яких його часто звинувачує японська критика. «Я був білою вороною в японському літературному світі, з цього все починалось».
    Початок життя Муракамі сан багато чого пояснює, але, на жаль, це дивним чином не сприятиме прощенню та прозрінню знавців (хоча він цього й не потребує). З часом деякі західні досдідники напишуть про те, що Муракамі відчуває себе чужинцем у власній країні. Їм дуже хотілось вважати його майстерність своїм надбанням. Але все, що пов'язано з Японією – константа віддана та набагато складніша.
     Муракамі народився в одному з найдивніших соціально-політичних просторів в історії. Мова про Кіото 1949-го – колишню імперську столицю Японії у розпал повоєнної американської окупації. «Важко знайти інший міжкультурний момент, – знайдемо в історика-японіста Джона У. Доуер про кінець 1940-х, – більш інтенсивний, непередбачуваний, неоднозначний, заплутаний і захоплюючий, чим цей». Якщо замінити у цій пропозиції слово «момент» на «вигадку», ви отримаєте ідеальний опис творчості Муракамі, впевнений критик Сем Андерсен.
    Харукі виріс переважно в передмістях Кобе – міжнародного портового міста, просочегого шумом багатьох мов, до яких зацікавлено прислухався. Підлітком ввібрав багато чого з культури американської, особливо з детективних романів в стилі «нуар» та з джазу. Так, він завжди заперечував вплив японських письменників на початку своєї кар'єри, бо його літературні уподобання формувались в завдяки читанню класичних західних романістів (Стендаль, Чарльз Діккенс), особливо американських письменників XX століття. Він перечитував їх знову і знову протягом усього свого життя – Раймонд Чандлер, Труман Капоте, Ф. Скотт Фіцджеральд.
    «Моє писання своерідний "микс" з впливів ... літератури сторіччя XIX і американської прози ХХ. Літературу японську я майже не читав».
Тканина його оповідань – звичайне життя, затиснуте між несумісними світами – основа відчуттів першого життєвого досвіду.
    Він сповнився цим іншим духом, після чого замість того, щоб влаштуватися до великої корпорації, відростив волосся і бороду, одружився всупереч бажанню батьків, узяв кредит і відкрив у Токіо джаз-клуб «Пітер Кет». Сім років підмітав, слухав музику, робив бутерброди та змішував коктейлі до пізньої ночі.
    «Моєю сильною стороною завжди була працьовитість – я скоріше робоча конячка, ніж змагальний скакун. Я виріс у сім'ї службовців, тому мало знав про бізнес, але, на щастя, у сім'ї моєї дружини був свій бізнес і інтуїція мене часто рятувала.
    Робота була важка, треба було працювати з ранку до ночі. Додому йшов стомлений і спустошений. Було багато розчарувань і хворобливого досвіду. Незабаром я став заробляти достатньо, щоб найняти людей і нарешті зміг перевести дух.
    Я відчував, що стою на останній сходинці крутих сходів і готовий вийти у відкритий космос. Я був упевнений, що впораюся з будь-якими проблемами, з'явись вони зараз. Я глибоко вдихнув, подивився назад на сходи, якими щойно дерся, повільно озирнувся і почав обмірковувати наступний етап життя».
 

Олена Ємельянова

Далі буде. 

Фото https://www.cw.com.tw/article/5097870
 
Джерела:

Муракамі, Харукі. Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі: роман / Х. Муракамі; пер. з яп. О. Забурана. – Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017. – 301 с.
Муракамі, Харукі. Погоня за вівцею: роман / Х. Муракамі; пер. з яп. І. Дзюба. – Харків: Фоліо, 2012. – 318 с. – (Література).
Муракамі, Харукі. Танцюй, танцюй, танцюй / Х. Муракамі; Пер. з яп. І.П. Дзюба. Т. 1. – Харків: Фоліо, 2005. – 350 с.
Муракамі, Харукі. Танцюй, танцюй, танцюй / Х. Муракамі; Пер. з яп. І.П. Дзюба. Т. 2. – Харків: Фоліо, 2006. – 319 с.
Муракамі, Харукі. 1Q84: роман / Х. Муракамі; пер. з яп. І. Дзюба. – Харків: Фоліо, 2012. – Кн. 1. – 2012. – 504, [2] с. – Пер. изд.: 1Q84 / Murakami H. – Tokyo, 2010.
Муракамі, Харукі. 1Q84: роман / Х. Муракамі; пер. з яп. І.П. Дзюба. – Харків: Фоліо, 2009. – Кн. 2. – 2012. – 447 с.
Муракамі, Харукі. 1Q84: роман / Х. Муракамі; пер. з яп. І. Дзюба. – Харків: Фоліо, 2012. – Кн. 3. – 2012. – 542, [1] с. – Пер. изд.: 1Q84 / Murakami H. – Tokyo, 2010.
Муракамі, Харукі.Про що я говорю, коли говорю про біг = What I talk about when I talk about running: A Memoir / Х. Муракамі; пер. з англ. О. Михельсон. – Київ: Yakaboo Publisching, 2020. – 160 с.
***
https://nogibogi.com/haruki-murakami-running-novelist/
https://lithub.com/a-feminist-critique-of-murakami-novels-with-murakami-himself/
https://www.nytimes.com/2011/10/23/magazine/the-fierce-imagination-of-haruki-murakami.html
https://bombmagazine.org/arti.../1994/01/01/haruki-murakami/
https://www.cw.com.tw/article/5097870
https://english.kyodonews.net/articles/-/8530
https://www.cw.com.tw/article/5097870
https://www.newyorker.com/books/this-week-in-fiction/haruki-murakami-02-17-20
https://lithub.com/a-feminist-critique-of-murakami-novels-with-murakami-himself/


Більше про бібліотеку тут 
       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
         Замовити книги можна тут

 
 
 

Що читають бібіліотекарі

Гуменюк Н.П.– Та, що ламає вітер: роман / Н. Гуменюк. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. – 272 с.

 

Надія Гуменюк – відома українська письменниця, авторка понад шістдесяти книг прози, поезії, творів для дітей. Лауреатка премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки, володарка гран-прі Міжнародного конкурсу «Коронація слова» та багатьох інших літературних премій.
Цей роман я прочитала одним подихом. У вихорі бурхливих подій роману переплетено чимало історичних подій, які відбувалися в Україні. Це – драматична історія 17-річної вчительки Насті, яка по закінченні Другої світової війни приїхала вчителькою у волинське село. Основна сюжетна лінія – любовний трикутник: головна героїня Настя, її коханий Роман – місцевий прихильник національно-визвольної боротьби ОУН і УПА, капітан МГБ Круглов, закоханий у свою криваву роботу і красуню-вчительку. З першої зустрічі молода красуня запала йому у серце. Він пообіцяв зробити з неї огранений діамант, щоб сяяла лише для нього. Дорогими подарунками засипав, життям її розпоряджався. Та серце Настине сповнювалося щастям, коли вона дивилася на Романа, дарма що в нього зі статків лише звинувачення в неблагонадійності. Але капітан Круглов загнав її в пастку, як здобич. Красивий і перспективний, жорстокий і владолюбний – він був карателем не лише над власним народом, коли знищував боївки УПА, виселяв людей до Сибіру, а й щодо коханої жінки, яку бив і принижував.
Головна героїня випадково знаходить заблукале в сибірському снігу хлоп’я, яке няньчить сестричка, пропускаючи школу, доки мама каторжною працею заробляє їм на їжу. Виявляється, що діти родом із Турійського району на Волині. Настя провідує, дітей, підгодовує, а її чоловік-енкаведист, дізнавшись, вигукує: «Як ти могла?! Тут, у цьому довбаному Кисельовську, мало не пів Волині. Це ж столиця волинських виселенців. Тебе могли впізнати, сказати, донести. Ти подумала, що буде тоді зі мною?». Авторка описує правдиві умови проживання і праці вимушених спецпоселенців. Але в цій цитаті цікаво ще одне – страх чекіста за свою шкуру в його кар’єрному зрості. Образ Круглова типовий – він показує тих українців, які пристосувалися до радянської влади й вірно їй служили.
Книжка Надії Гуменюк є літературно-естетичним щепленням від рашизму. Недаремно рукопис цього роману здобув перемогу в «Гранд-коронації слова – 2021».
Книга вражає поетичною мовою, динамічним сюжетом із елементами детективу та змальовує силу жіночого духу, здатність протистояти жорстоким життєвим обставинам і кохання.
Головна героїня роману нагадала мені, що всередині кожної з нас живе та сама «незламна гілка», яка не тріщить навіть під найлютішим штормом. Мене до глибини душі вразило те, як авторка описує випробування. Це історія про те, як важко залишатися світлою людиною, коли світ навколо стає жорстоким. У центрі всього для мене стала одна фраза, яка тепер точно залишиться в пам’яті: «Соколиця з родини боривітрів, пташка-вітроламка – та, що ламає вітер. Жінка-боривіта – та, що бореться за життя».
Читання цього роману це свого роду терапія. Якщо вам зараз не вистачає підтримки або віри у власні сили – візьміть цю книгу!
Роман залишає світле відчуття віри в добро, гідність і перемогу над життєвими негараздами!

 

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно технічного відділу

 
Книга в каталозі: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/91DDC221-B12A-4271-B39B-39EAC6D8BE3F

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Пунктир

 

Ігор Стамбол: «Наша історія – ... це передусім характери, які вистояли там, де інші здалися»
(завершення)

У його науковому активі два проєкти інтерв’ю, «які також сприяють поширенню біографічних знань: ідеться про популяризаторські спецпроєкти Українського кризового медіа-центру "Навколо книги" і "Навколо постаті"». В їх межах відбулося понад сто розмов із різними авторами й дослідниками.
У 2017 році став переможцем у номінації «Проза» на Конкурсі ім. Л. Мартовича та ім. Г. Тютюнника, його новела «Бумеранг» здобула друге місце у всеукраїнському конкурсі «Новела по-українськи». У 2018 році оповідання «Проблиск в Одесі», яке отримало друге місце на конкурсі історичних оповідань «Про минуле» було опубліковане у збірці «Memento Momentum свободи».
2018-го з'явилась перша збірка оповідань «Злочинний порятунок», презентована в Одесі, яка містила шість історичних і соціальних оповідань про події Другої світової, повоєнний голод та 1990-ті роки в Україні. Також світ побачила «Іван та Юрій Липи». В 2020 читачі побачили містичний трилер «Прокляття інших».
Лауреат бліц-конкурсу короткої прози в межах проєкту «Бесарабські діалоги» Міністерства культури України (2015). Посів друге місце на конкурсі історичних оповідань «Про минуле» (2018), потрапив до Короткого списку конкурсу «Новела по-українськи» за новелу «Випадковий подарунок» (2019).
У 2021-му виступив укладачем і редактором-упорядником книги першого Надзвичайного і Повноважного Посла України в російській федерації Володимира Крижанівського «Ми знову здобули державність. Спогади першого посла незалежної України в Росії».
У 2024 на книжковому ринку з'явилась «Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка».
Ігор Стамбол в завершенні «Пунктиру». 

                           Олена Ємельянова

 

«– Розкажіть про Василівку, де ви народилися. Яким є це село, яким ви його бачили?
– Єдиний насправді важливий елемент українськості там – це школа. Мені пощастило, прекрасна перша вчителька, яка десь з глибини Одеської області, ближче до центральної України приїхала. Перша вчителька, яка навчає, вірить в те, що каже. Але поряд, наприклад, є село Кам'янка, яке було з російськомовною школою і після того от спробуй щось доведи. ... А якщо ти їдеш з нього, тим більше в Одесу і приїздиш, говориш українською мовою, то до тебе є багато питань. Багато чого дійсно є хорошого – звичайно, наш степ – це про свободу. Коли я писав таку невеличку власну біографію, буквально в чотири речення: "Я народився в селі Василівка, яка поряд із Біляївкою, названою на честь Сидора Білого. А з вікна школи було видно козацькі хрести та панський будинок".
Панський будинок як ще один елемент міфотворчості в селі, начебто Катерина його будувала. Ну добре не будувала, а проїздила і побачила вже панський будинок, тому примусила пана побудувати церкву. Звичайно, це все було після Катерини. А інший міф, що панський будинок – це копія зимового палацу в петербурзі. Просто міф вигаданий.
Тільки український контекст нас захистить. Якщо м будемо будувати тут сильну ідентичність ніякий московит не захоче сюди прийти, бо він буде знати, що тут йому не раді».

«– Чи дала повномасштабна війна вам як історику нові знання про Україну та росію?
– Якщо казати про дослідження чи про архіви, то навпаки – війна закриває архіви. Тому що їх треба зберігати, так само як бібліотеки. Ми все ж таки, коли говоримо про українську науку, негативні моменти впливу, відсутність фінансування. То уявіть, як зараз написати, наприклад, дисертацію з історії або з літературознавства, якщо доступ до джерел обмежений. І щось горить, зникає безслідно. Тому більше не про відкриття, а про закриття.
На початку вторгнення була теж якась певна світоглядна криза і це не тому, що вони напали й невідомо, що буде далі. А те, що наша гуманітаристика, а особливо українська історія якоюсь мірою мала спрацювати, як запобіжник».

«Чи вчимося ми на помилках? Ми їх ще й досі не визнаєм, ось що мені здається правдою».

«Як Шевченко освітлював усе життя через призму вільної і незалежної України, так Костомаров все творчі події освітлював через свою призму федералізму».

«– Якби мали змогу з ким з історичних постатей хотіли б поговорити й що б ви сказали?
– Історики зазвичай проти фантастики, навіть умовний спосіб постійно критикується. Я зазвичай люблю пофантазувати в цей напрямок. Питання в тому, а що ми хочемо, щоб сталось?
Наприклад, моя теза теж фантастична, якби Україна втрималася, скажімо в 1921 році, і залишилась петлюрівською. Тобто УНР і на чолі з Петлюрою, або з Грушевським, то не було б Другої світової війни, не стали б такими потужними комуністи. Могли б не прийти нацисти в Німеччині, тому що вони ставили ставку на антикомунізм. Якби я повернувся і сказав про це Петлюрі, думаю він і так це розумів. Тому що в нього якраз отака і була політика, те саме у Бандери. Цих людей не треба було ні в чому переконувати, їм би дати ресурси. Сказати б комусь із європейців: "Зверніть увагу на Україну. Не давайте, наприклад, танки білим, не боріться суто проти червоних, а допоможіть Україні. Залиште її в Європі…"».

Фото https://www.instagram.com/tempora.publishing/ 

Джерела:

Стамбол, Ігор Іванович. Іван та Юрій Липи / І.І. Стамбол, С.В. Кучеренко.– Харків: Бібколектор, 2016.– 121 с.

Стамбол, Ігор. Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка / І.І. Стамбол.– Київ: Кліо, 2024.– 192 с.

***

https://youtu.be/2eM39Unk_mg?si=Vp8tuT5kPG-AfgPb

https://odnb.odessa.ua/view_post.php?id=4486

https://intent.press/publications/society/2024/sho-take-rosiya-bez-rusi-istorik-igor-stambol/

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D0%BE%D0%BB_%D0%86%D0%B3%D0%BE%D1%80_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

https://portalhistoryua.com/expert/igor-stambol/

https://surl.li/msiwzg

Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Пунктир

Ігор Стамбол: 
«Навіть зламане серце здатне любити»
(продовження)

Він завзято та серйозно досліджує «так само важливих, але маловідомих українців, незнання про яких робить нас слабшими й біднішими».
Дисертацію «"Іван Львович Липа в українському національному русі" захистив у 2016. У цій праці та в монографії на її базі йдеться про політичного діяча, літератора й лікаря, який стояв біля витоків самостійницького руху в Наддніпрянщині, очоливши "Братерство тарасівців"».
2020 року вийшло «"Листування Івана Липи", яку Ігор Іванович підготував до друку, – "унікальне джерело, яке фіксує спілкування лікаря-українця з однодумцями на політичні, культурні та літературні теми"».
Рік потому він «записав і впорядкував для книжкового видання «Ми знову здобули державність» (2021) спогади Володимира Крижанівського – першого посла незалежної України до росії". Мова про "збережені цінні свідчення про настрої московитів щодо українців ще на зорі нашої незалежності".
Маючи викладацький досвід, долучився до науково-дослідницької діяльності в Інституті біографічних досліджень НБУВ, де значно краще познайомився з теорією біографічних студій та у співпраці з колегами реалізовув Всеукраїнський бібліотечний «Біографічний рейтинг» (2017–2020), покликаний підсвічувати проблеми галузі та відзначати її успіхи».
Досвід став у пригоді й на наступній роботі – науково-педагогічній. Ігор Іванович від 2019 року викладає в Київському університеті імені Бориса Грінченка, де запровадив біографічний конкурс для молоді «Борис Грінченко – лідер українства» й разом із колегами започаткував першу в Україні міждисциплінарну програму «Біографістика і текстологія».
Мета програми – формувати фахівців, які не тільки розвиватимуть українську біографістику, а й готуватимуть до публікації біографічні тексти».
Ігор Стамбол в продовженні «Пунктиру».

                             Олена Ємельянова

«– Одесу XX століття зазначають як місто із сильною національною українською ідеєю. Яких діячів цього періоду ми маємо знати?
– Треба знати, звичайно, Михайла Комарова. Насправді з одного боку боляче, а з іншого – соромно, наскільки мало зроблено останнім часом, щоб його популяризувати. Постать, яка є інтегруючою з точки зору Одеси, всієї України. Він дійсно був в Одесі, але залучав до комунікації, роботи представників з усієї України. Таким чином не знати його в Одесі дуже шкода... А поряд з Комаровим є ще кілька десятків людей, яких теж можна пам'ятати. Наприклад, Юрій Липа, який теж нас попереджав, в тому числі й про московію і про те, що вона має розпастися, пояснював чому. Ідеї він черпав десь у цьому середовищі – одеському.
Звичайно, мова йде про культурно-політичних діячів, ціла когорта, яка входила до "Просвіти", до українського клубу. Ці люди багато чого робили, тільки треба розкривати що та яким чином. Наприклад, твір Івана Липи, який я зазвичай раджу прочитати в контексті розмови про Союз, більшовиків, московське зло – "Звіринець". Ми добре знаємо Орвелла з його фермою тварин, але не знаємо Івана Липу, який зобразив суспільство часів імперії у вигляді корабля, на якому везуть тварин і вони починають тікати з кліток. Це мова про російську революцію, падіння монархії й найцікавіше, що він прямолінійно називає хто захопив владу на цьому кораблі – мавпи, тобто більшовики. Як на мене, текст мав би вивчатися в школі. Пояснення українцям отих подій 1917 року, зокрема, в Петрограді.
Серед митців згадується Амбросій Ждаха, якого я часто зустрічаю в інших регіонах України. Він видав свого часу листівки на тему українських пісень. Тобто там було по кілька рядків народних пісень і до них замальовка. Популяризація народної пісні й вона пішла широко по Україні.
Варто згадувати літературний процес початку XX століття, тому що в літературному процесі Одеса позначилася для всієї України досить потужно – альманахи видавалися. Широке поле для пізнання, тому що були люди, які залучали сюди всю Україну. Можемо згадувати Леоніда Смоленського, як діяча громади.
Зараз важливі українські наративи. Сергій Павленко написав досить багато художніх творів, зокрема, віршів і знову ж таки, сьогодні це ім'я не лунає в Одесі, а треба, щоб лунало. Людина тут жила, працювала і потім активно відзначилася на міжнародному рівні, як дипломат і політик. Я не всіх згадаю зараз, але важливо, щоб були їхні твори, залучалися до шкільних, освітніх програм. Щоб навколо цих постатей були проєкти, які молодь підхоплювала». 

«Студенти, що прагнули серйозної громадсько-політичної роботи, потрапивши на Чернечу гору, відчули в собі сили для рішучого кроку. Як згадував І. Липа: "...Щось дуже давнє заворушилося, виплило з глибокої душі те, що таїлося досі там, десь-десь на самісінькому споді її..." Тому на могилі Генія вони виголосили обітницю: до кінця життя сумлінно і безкомпромісно працювати на користь українського народу і втілювати в життя заповіти Великого Кобзаря. Так з’явилася таємна організація "Братерство Тарасівців"». 

«Харків, незважаючи на появу потужної київської громади, займав провідне місце в національному русі в другій половині ХІХ століття завдяки активній культурницькій діяльності інтелігенції».

Далі буде.

 

Фото https://www.instagram.com/tempora.publishing/

 

Джерела:

Стамбол, Ігор Іванович. Іван та Юрій Липи / І.І. Стамбол, С.В. Кучеренко.– Харків: Бібколектор, 2016.– 121 с.

Стамбол, Ігор. Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка / І.І. Стамбол.– Київ: Кліо, 2024.– 192 с.

***

https://youtu.be/2eM39Unk_mg?si=Vp8tuT5kPG-AfgPb

https://odnb.odessa.ua/view_post.php?id=4486

https://intent.press/publications/society/2024/sho-take-rosiya-bez-rusi-istorik-igor-stambol/

https://portalhistoryua.com/expert/igor-stambol/

https://surl.li/msiwzg

Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Неймовірно, але правда. Факти з історії біблотеки

 

Бібліотека у 60-ті роки ХХ століття.

Рік 1961 (продовження)

 

На початку 1960-х років ключове значення в Бібліотеці надавалось організації науково-методичній роботі. Річний звіт Бібліотеки за 1961 рік повністю був присвячений організації цієї ділянки роботи за всіма напрямами, він так і називався: «Звіт про методичне керівництво бібліотеками області в 1961 році». Документ підписано директором Бібліотеки О.Г. Чекушиним і завідувачкою науково-методичного та бібліографічного відділу Є.К. Дробишевською.
    У 1961 році в бібліотечній галузі області продовжувалась робота з провадження нових ініціатив, які перебували під пильним контролем партійних і комсомольських організацій. Ідеологічна складова бібліотечної діяльності була обов’язковою, це окрема тема. Але хочеться відібрати здорові зерна, які народжувались в бібліотечній справі того часу, деякі з них давали гарні плоди, інші були мертвими і канули в Лету.
    Була поставлена задача організації «доведення книги до кожного населеного пункту, до кожної сім’ї». Для виконання цієї задачі прийнята тактика розвитку так званих «громадських начал в бібліотечній справі», створення бібліотек на громадських засадах, використання особистих бібліотек в обслуговуванні населення, широке залучення до бібліотечної роботи громадськості, книгонош, пересувників.
    Методисти звітували про створення в області 227 бібліотек на громадських засадах, про працю понад 970 громадських бібліотекарів.
Як результат – у сільських бібліотекарів з’явилися заступники, які працювали на громадських засадах, вони замінювали бібліотекарів під час їхніх відпусток, бібліотеки мали можливість перейти на роботу з подовженим робочім днем і без вихідних.
    Для підготовки громадських бібліотекарів при бібліотеках організовували гуртки і курси з бібліотечної справи. До нас дійшли конкретні приклади результатів цієї роботи з прізвищами та назвами бібліотек. 
    Широківська районна бібліотека організувала школу громадських пропагандистів книги, випустила 20 громадських бібліотекарів.
У Хорошівській сільській бібліотеці Петропавлівського району бібліотечній справі навчились доярка Писаренко і секретар школи Л.І. Москаленко.
    У Березівській сільській бібліотеці Покровського району професією бібліотекаря оволоділи доярка Л. Пильгун і учениця 9-го класу З. Польська.
Велику допомогу з бібліотечного обслуговування населення надають бібліотеки на громадських засадах при управліннях будинків №5 цементного заводу й азотнотукового заводу м. Дніпродзержинська (зараз – ПАТ «ДніпроАзот», м. Кам’янське). Вони обслуговували 124 читача.
    У Широківському районі відкрилось 7 бібліотек на громадських засадах.
Майже в кожній бібліотеці Софіївського району був громадський заступник, який видавав книги, допомагав у проведенні масових заходів, доведенні книги до кожного двору.
    В області організовано 549 філіалів і пунктів видачі та 2559 пересувок. Всі вони обслуговувались громадськістю.
    В аналізі роботи у 1961 році відзначалось, що в бібліотечному обслуговуванні населення немалу роль відіграли особисті бібліотеки, які книголюби видавали в громадське користування. Як приклад, говориться про жителя м. Інгулець, пенсіонера І. Антоненко, який обслуговував літературою своєї бібліотеки, яка нараховувала 500 примірників книг, 50 читачів. В Дніпропетровську (м. Дніпро) також не один книголюб надавав особисту бібліотеку у користування населенню. В бібліотеці інженера-металурга Жигуліна 1300 томів книг, є на них каталог.
Так бібліотекарі намагалися наблизити бібліотечну книгу до населення та залучити як можна більше людей до читання.
 
    Звіт про методичне керівництво бібліотеками області в 1961 році: [машинопис.]. – Дніпропетровськ: [б. р.]. – 38 с.
 
    Фото з архіву КЗК «ДОУНБ»: Володимир Михайлович Малік, головний бібліотекар з координації та Євгенія Костянтинівна Дробишевська, завідувачка методико-бібліографічного відділу.

 

Тетяна Абраїмова

Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Пунктир

 

Ігор Стамбол: «Кожен видатний українець зробив внесок,
певний свій «пазл» у розвиток нашої культури й держави»
(продовження)

З вікон школи, де він навчався «можна було вгледіти будинок знаменитого на весь світ Сергія Панкеєва – Людини-вовка – та козацькі хрести на цвинтарі». Ці знаки спонукали, він «ще більше зацікавився історією та потрапив на історичний факультет університету, названого іменем першого з-поміж українців нобелівського лауреата – Іллі Мечникова. Пишучи курсові роботи, я націлювався на наймасштабніші теми, які допомогли б розуміти проблеми українського суспільства в минулому і в сучасності. А що може бути впливовішим за політичну думку і її носіїв?».
Ігор Іванович закінчив Одеський національний університет імені І.І. Мечникова (спеціальність «Історія України» й аспірантуру Одеського національного університету імені Іллі Мечникова  за тією ж спеціальністю.
Є автором творів у жанрах історичної, містичної та гостросоціальної прози. У 2014 посів третє місце у категорії публіцистика на конкурсі «Мій Шевченко», що проводився одеською газетою «Чорноморські новини».
Історик, біографіст, письменник. Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту біографічних досліджень НБУВ, доцент кафедри інформаційних комунікацій Київського столичного університету імені Бориса Грінченка
У його студентських дослідженнях центральне місце займає найвидатніший український публіцист минулого століття Дмитро Донцов. «Його діяльність і тексти – це не шаблоні кілька рядків, які можна знайти в підручниках історії, а велетенський рій ідей і постулатів щодо кожної з проблем українців: від політики й історії до культури й мистецтва. Але головна річ у тім, що Донцов як ніхто зміг проаналізувати нікчемність імперії, яка й сьогодні прагне вчинити геноцид українців. Ідеї, гасла й тексти цього мислителя надихали цілі покоління українців минулого до боротьби за свободу та власну ідентичність – і надихають досі. Уже тоді я усвідомив значення суспільно-політичної діяльності окремої постаті та здивувався, чому Донцов і подібні постаті такі маловідомі. Адже "на їхніх плечах" ми могли би прогресувати значно швидше. Звісно, відповідь криється в роках цензури – та водночас і в інтелектуальних лінощах».
Ігор Стамбол в продовженні «Пунктиру».  

                            Олена Ємельянова

«Ми всі трохи герої власних нерозказаних історій».

 «Мені подобається тема, що Марк Твен в Одесу приїздив. Такий сюжет, що він вибирається ледь не в першу кругосвітню подорож або якусь круїзну подорож в історії і вони за якоюсь незапланованою потребою потрапили до Одеси. Можливо саме тут він побачив образ волоцюги, тому й змалював Геккельбері Фіна. І це дуже цікаво насправді і каже про нашу включеність. Одеса все одно відома.

Це її щастя та її прокляття. Бо якщо зараз подивитися як дивляться на Одесу в світі, що таке "Клуб одеситів", я не знаю насправді їх візії. Чи візії тих, хто намагається пропагувати в світі ідею якоїсь Одеси... Вони дуже часто, мені здається, зараз шкодять...»

«Навіть зламане серце здатне любити». 

«Наша історія – це не лише дати, це передусім характери, які вистояли там, де інші здалися». 

«Однозначно вся російська еліта не відпускала Україну назавжди. Імперія не може віддавати свої території, яка ж вона тоді імперія. Можна сказати, виходячи з тієї книги (Володимир Крижановський "Ми знову здобули державність"), досвіду тієї людини, осмислення того періоду, що конфлікт був неминучий. Один з розділів якраз так і називається – "Конфлікт неминучий".
З одного боку – це дійсно імперські прагнення, з іншого – як історик скажу, що росія взяла собі за основу Русь, навіть в назву, і от Русь від них відходить, тобто Україна. Що лишається? Що таке росія без Русі? От вони це мають повернути. До речі цікаво, що це думка не Крижанівського, не моя, а наших мислителів середини XX століття».

Фото https://portalhistoryua.com/expert/igor-stambol/

https://news.vn.ua/podillia-ne-dalo-sebe-zrusyfikuvaty-istoryk-ihor-stambol/

Далі буде. 

 Джерела:
Стамбол, Ігор Іванович. Іван та Юрій Липи / І.І. Стамбол, С.В. Кучеренко.– Харків: Бібколектор, 2016.– 121 с.
Стамбол, Ігор. Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка / І.І. Стамбол.– Київ: Кліо, 2024.– 192 с.
***
https://youtu.be/2eM39Unk_mg?si=Vp8tuT5kPG-AfgPb
https://odnb.odessa.ua/view_post.php?id=4486
https://intent.press/publications/society/2024/sho-take-rosiya-bez-rusi-istorik-igor-stambol/
https://portalhistoryua.com/expert/igor-stambol/
https://surl.li/msiwzg

Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут