Територія особистості

Тамара Горіха-Зерня.

 Відчуття всеосяжного читання ( продовження)

 

«Доця» – перший роман письменниці, написаний в 2017, вийшов у видавництві «Білка» українською й англійською, пізніше перекладено польскою, литовською, македонською, німецькою.  Події в книзі датовані 2014 роком.

До написання його Тамара Анатоліївна ставилась як до різновиду громадської роботи. Вмотивувало переконнання «як ми катастрофічно програємо росіянам у створенні навіть не міфу, а історії про нашу війну. Чимало допоміг двадцятирічний  досвід перекладачки, бо багато читала англійською та бачила, як на заході формується громадська думка про те, що в Україні йде громадянська війна».

«Доця» вийшла у світ у 2019-му, їй вже шостий рік. І я розумію, що була права. Якби я тоді не написала про ті події, зараз було б значно складніше пояснювати студентам чи підліткам те, як все почалося і чому... Щойно середня донька поділилася, як одна з дівчат-пластунок говорила: «Я таку цікаву книгу зараз читаю, прямо над нею плачу і сміюся, «Доця» називається, я вам її рекомендую». І вона з гордістю відповіла, що не просто її читала, це її мама написала. Той факт, що книгу читає молодь, дуже важливий.

Отже, нам вдалося засіяти це поле в культурному просторі, лишити слід, позначити позицію. І чим далі ми будемо відходити від 2014 року, тим важливішими будуть такі книги».

З її досвіду волонтерського, до якого підключилась влітку 2014 – поїздки до прифронтової  зони з допомогою. За цю діяльність відзначена грамотою мера Києва.

Багато бачила, була і свідком, і учасником зародження цього руху, який у зʼявився одразу після Майдану. Ті нові розмови і знайомства теж підштовхнули до того, що «потрібно писати про Донецьк початку війни, про ці перші місяці, бо це був один із найбільш замовчуваних і перекручених періодів нашої новітньої історії. З цією метою я сіла за роботу».

Вона хотіла, щоб книга «Доця» була «цікавою, художньою, не мемуарною, не щоденниковою. ... щоб... мала документальне підґрунтя. Постаралася зробити її максимально наближеною подієво до того, що відбувалося».

Роман одразу зробив письменницю  відомою, отримав широке визнання – відзначений як книга року BBC,  переможець  Шевченківської премії. Інсценований і поставлений у театрі.

Старт виявився потужним. На питання журналістів, чи не страшно було продовжувати, чуємо: «Ну звісно, що страшно. Адже це досить унікальний випадок в історії української літератури, коли дебютна книга отримує Шевченківську премію. Всі якось трохи розгубилися. Друга моя книга була «Принцип втручання». Я свідомо написала її зовсім інакше – у жанрі детективу з елементами містики. Також там була важлива для мене соціальна складова – тема конфлікту у ставленні до ветеранів, у взаємодії між світом цивільних і воюючих людей...

Але вийшла вона, на жаль, в найбільш непідходящий час – у 2020-му, водночас з оголошенням ковідного карантину. Ми встигли з виданням, але, звісно, всі книжкові фестивалі й презентації тоді скасували…».

Тамара Горіха Зерня в продовженні «Території особистості».

Олена Ємельянова

 

«Зараз у нас підростає покоління, чиє дитинство почалося війною з років Майдану і яке заходить у підлітковий вік теж у війні. Це означає, що буквально за кілька років у нас буде покоління надзвичайно травмоване. Яке не матиме навіть традиції жити спокійно і щасливо, не знатиме, як це. Через усе це треба буде проходити, і якщо ми не звернемо увагу на молодь і на нас самих – це стане катастрофічним наслідком для країни.

Найперше завдання батьків – зберігати видимість дитинства навіть в умовах війни. Проводимо для дітей дні народження, організовуємо поїздки, купуємо їм цікавинки, дозволяємо наряджатися на Геловін та інші свята. Ми з дітьми зачастили на концерти різної музики. Вони й так втратили однолітків-друзів – багато хто поїхав, згасли зв’язки, немає компаній, з якими діти могли б гуляти… Мій рецепт – навіть у маленьких дрібницях і в тому, де ти є, давати собі альтернативу, мати змогу обрати з кількох варіантів і так повертати собі відчуття контролю».

 

«Загалом мої читачі – це достатньо активна читацька спільнота. Це люди, які свідомо шукають сучасних українських авторів, вболівають за них і підтримують. А також люди, які мають певні цінності й мають життєву позицію.

З такими читачами кожна моя книга отримує увагу й активне обговорення».

 

«Коли ти приймаєш рішення писати – всі наступні досвіди, епізоди самі собою лягають на твою канву. Несподівано з усіх сторін починають приходити люди, які можуть опинитись в цій книзі... Таке враження, ніби магніт підносять до залізної стружки, і весь хаос раптом структурується у текст, у якісь образи".

 

"Люди сходяться, розходяться, минає кохання, з’являється нове. Це, як струмок, що всередині нас. Він ніколи не згасає, увесь час знаходить собі вихід. Це те, що нас тримає на плаву і є безкінечним джерелом натхнення. У цьому немає нічого поганого.

Сподіваюся, що ми потроху почнемо для себе відкривати, що і в 50, 60, 80, можливо, навіть в 90 років ці пристрасті не зникають і мають право на життя».

 

«Мені б хотілося, щоб люди відкривали книгу й повністю занурювалися у її світ. Щоб вони відволікалися на якийсь час так, щоб їх не можна було докликатися, щоб вони проїжджали свої зупинки, запізнювалися на роботу через те, що зачиталися. Ми так читали в дитинстві. І мені дуже хочеться повернути людям оце відчуття такого запійного, всеосяжного читання.

Звісно, також у книзі має бути історія й зрозуміла логіка вчинків її героїв. Має бути щирість, відвертість автора і певний катарсис – момент очищення, переходу на новий рівень досвіду. Мені б хотілося, щоб читач проходив цей шлях разом з героями, щоб книга була допоміжним інструментом, полем для власних рефлексій. Тому кожен мій текст також передбачає взаємодію з вдумливим читачем. Я пишу не для тих, хто бере книгу для розваги або щоб згаяти час. Я хочу, щоб у нас був певний метч із читачем. І тому деякі речі я лишаю на розсуд читацької уяви. Мої героїні дещо не договорюють, лишають за кадром, щоб читач, маючи повагу до приватного життя персонажів, за бажання сам додумав, здогадався, що ж там відбувалося».

 

«Мені подобається, що жінки дійшли до того, що зрозуміли: їм не обовʼязково мріяти про принца, який купить їм машину, квартиру й повезе на курорт. І що, за великим рахунком, таким принцем вони є самі для себе...

Жінці цілком реально самій заробити на відпочинок мрії, житло мрії, машину мрії. А ще, вкладаючи в себе, в свою освіту, саморозвиток, можна досягти великих успіхів у житті. Не треба чекати, що твої амбіції і мрії втілить чоловік, бо для нього це часто непосильний тягар – у нього ж свої амбіції, і працювати, втілюючи мрії обох усе життя, дуже важко насправді.

Вважаю, що має бути партнерство вільних людей, які разом тільки тому, що їм добре одне з одним, і вони не чекають, що хтось інший залатає душевні рани й відшкодує те, чого ти не змогла отримати колись або зараз. Ця ідея партнерства здорових (психічно здорових або з полікованими психічними ранами), незакомплексованих, впевнених у собі, щирих людей прекрасна. Водночас я розумію, що тут ще й великий простір для везіння. Комусь пощастило, комусь ні».

 

Далі буде.

 

Фото https://www.ukrinform.ua/.../4032087-roman-doca-tamari...

 

Джерела:

Горіха Зерня, Тамара. Доця / Т. Горіха Зерня. – Київ: Білка, 2023. – 293 с.: фот.

Горіха Зерня, Тамара. Принцип втручання / Т. Горіха Зерня. – Київ: Білка, 2022. – 277 с.

***

https://ukrainky.com.ua/chasto-same-zhinka-zhinku.../

https://www.radiosvoboda.org/a/30324618.html

https://suspilne.media/culture/141948-dla-mene-vijna-e-vazlivou-castinou-nasogo-butta-intervu-z-tamarou-goriha-zerna/

https://sumy.today/interview/8489-pysmennytsia-tamara-horikha-zernia-rozpovila-pro-selo-dotsiu-i-maibutnii-detektyv.html

https://osvitoria.media/experience/najvazhlyvishe-rishennya-zhinky-ne-vybir-cholovika-a-vybir-osvity-i-profesiyi/

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Бібліотечні усмішки

«А мать то за что?»

Це було у 1970–1980-х роках. Група бібліотекарів обласної бібліотеки на чолі із заступницею директора перевіряла роботу районних і сільських бібліотек. В одній сільській бібліотеці завідувачка поскаржилась, що місцева влада нічим бібліотеці не допомагає, а голова взагалі без міри зловживає службовим становищем і краде.
– Його, мать, скоро посадять, – закінчила вона.
– А мать то за что? – здивувалась заступниця нашої бібліотеки. Вона довгий час мешкала в Росії, українську мову знала недостатньо, та й потреби в переважно російськомовному місті у знанні української не було. Звідки їй було знати, що в цьому випадку «мать» означає просторічне скорочене «мабуть». Коли їй пояснили, вона довго сміялась. А фраза з того часу стала в бібліотеці крилатою.
😊 😊 😊
 

«Міль трахнула»

 
Траплялися в нашій бібліотеці й прикрі випадки, коли доводилося відмовляти читачам у тій чи іншій книжці. Відмови бувають через різні причини: книжка списана, а картку на неї з каталогу не вийняли, або передали до МБА чи до іншого відділу, але не зафіксували це. А ще – «нема на місці». Це – найнеприємніша ситуація, книжка має стояти на полиці, проте її там чомусь нема, і де вона – невідомо. Потрібно проводити ціле розслідування, і часом досить довго. А читачеві треба відповісти зараз.
   Якось у читальному залі читачка довго і настирливо допитувалась у бібліотекарки, що означає «нема на місці» і де книжка. Бібліотекарка пояснювала і так, й інак, але читачку це не задовольняло. 
– Так де ж все-таки книжка? – вже вкотре на підвищених тонах питала читачка.
– Міль трахнула! – з відчаєм бовкнула бібліотекарка, вже не знаючи, як ще можна пояснити.
Відповідь була некоректна, але читачка відразу ж зрозуміла, що книжки дійсно нема.
До речі, слово «трахнути» кілька десятиліть тому означало зовсім не те, що нині. А було хоч і не словникове, але цілком пристойне. А відповідь бібліотекарки означала всього лише, що книжку міль з’їла.
😊 😊 😊
 

«Слава КПСС»

 
Було це ще за часів СРСР. У відділі обробки літератури якийсь час працювала надто балакуча співробітниця, яка постійно розповідала анекдоти. Часто вони були такі, що вважались антирадянськими.
– І попадешся ти колись за свій довгий язик, – якось сказала їй завідувачка відділу. – Он, глянь, майор підслуховує, – і жартома показала на стелю, де були дротики і невеличка коробочка – залишки від пожежної сигналізації.
– Слава КПСС! – Тут же відгукнулась балакуча співробітниця, піднявши голову до стелі, та продовжила розповідати анекдоти.
     
                                                😊 😊 😊
 

 

Усмішки для вас зберегли

Ірина Голуб, Тетяна Абраїмова та К°:)

 
 
 

Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки

Переїзд на Кооперативну вулицю

 

15 липня 1959 року Бібліотека відкрила свої двері для читачів у приміщенні на вул. Кооперативна, 10 (згодом – вул. Ю. Савченка, нині – бул. Батальйону Дніпро). Переїзд і облаштування приміщення тривали майже рік (з 1958 року). Очолював у той час бібліотеку Абдела Шарафундинович (Олександр Георгійович) Чекушин – кадровий військовий, полковник у відставці, учасник Другої світової війни, людина авторитетна та рішуча, яка багато зробила, щоб Бібліотека отримала це приміщення.
Якою була в той час обласна універсальна наукова бібліотека? Перш за все, вона називалась – Дніпропетровська обласна державна бібліотека ім. Жовтневої революції. Структура Бібліотеки на той час складалася з трьох відділів:
1. Відділ комплектування та обробки книжкових фондів;
2. Науково-методичний-бібліографічний відділ;
3. Відділ обслуговування із секторами: абонемент, читальні зали, книгосховище.
Потрібно додати, що при секторі читальних залів працював сектор патентної літератури, якій було створено у 1957 році.
З матеріалів «Звіту бібліотеки за 1959 рік» бачимо, що її штат складався з 47 працівників. З них бібліотечних – 32, інших – 15. Сучасним бібліотекарям буде цікаво дізнатися, що у штаті Бібліотеки передбачались посади, які з часом зникли: бібліограф-методист, помічник бібліотекаря, бібліотечний технік.
У Бібліотеці в той час передбачались по одній посаді бухгалтера та завгоспа. Були також по чотири опалювачі та прибиральниці, сторож, дві гардеробниці й електрик.
Екскурсію за новою адресую по приміщенню Бібліотеки кінця 50-х років ХХ століття проведемо наступного разу, вона складатиметься зі спогадів бібліотекарів-ветеранів.
 
Звіт про роботу обласної державної бібліотеки ім. Жовтневої революції за 1959 рік: [машинопис.]. – Дніпропетровськ: [б. р.]. – 44 с.
 
Фото з архіву ДОУНБ: Директор Бібліотеки  (жовтень1954 – лютий 1964 рр.) Абдела Шарафундинович Чекушин. 

Тетяна Абраїмова

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

 

Територія особистості

Тамара Горіха-Зерня. Життя, сповнене задач 

Уродженка Києва, дитинство якої минуло на Сумщині, має дві філологічні освіти, журналістську та перекладацьку: Український гуманітарний ліцей та Інститут журналістики Київського університету. Письменницею бути ніколи не прагнула, складених у стіл рукописів не мала. Досвід не напрацьовувала, крім дописів у соцмережах. Для себе трохи писала вірші.
За наповненням і покликанням суто європейка, полюбляє займати собою чимало просторів, максимально увімкнена до життя. Без перебільшення, відома всім, вважається однією з перших сучасних українських письменниць. «Пише про те, що болить: про жінок і війну. Також є перекладачкою блогеркою, волонтеркою».
Життя для неї сповнене декількох основних задач: перша – працювати, виховувати трьох дітей, робити все можливе для ЗСУ. Друга реалізується разом із одним із українських видавництв і полягає в «пропагуванні й підтримці сучасної української літератури, зокрема, з акцентом на військовій і постмайданній тематиці». Вона рекламує цих письменників, редагує їхні роботи, й частина продажів від її книг іде на те, щоб їхні дебютні твори видавали. Крім всього, багато поїздок, виступів, зустрічей з читачами в Україні та за кордоном. На її думку, це теж частина її роботи.
Тамара Дуда (псевдонім – Тамара Горіха Зерня) – лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка (2022 р.) в рубриці «Територія особистості».

Олена Ємельянова

 
"– Бути мамою в Україні зараз – той ще челендж. Що допомагає вам приймати непрості щоденні рішення?
– Не знаю. Я уявлення не маю, що і як робити, перетворилась на параноїка: все думаю, що моя дитина йтиме з школи, і прилетить якась бомба, і її вбʼє уламком десь у парку перед будинком… Нещодавно в Краматорську загинув 18-річний хлопець – попрощався з другом, вийшов із будинку за ріг, і прилетів уламок. А в Києві скільки дітей загинуло вже? Як однолітка моєї дитини, коли прямо у її спальню шахед влетів. Це ж не можна витримати. Це постійна напруга, і ти розумієш, що їх би треба звідси вивозити.
З іншого боку, я часто буваю за кордоном, зустрічаюся з нашими громадами, і скрізь приходять жінки, які кажуть одне й те саме: діти переживають страшенний стрес. Молодші ще інтегруються, але що значить інтегруються? Втрачають ідентичність, йдуть у садочки, де їх вчать говорити тільки польською й говорити, що є маленький поляк, чи як там в інших країнах... І це посилює стрес, не допомагає, а погіршує стан. Діти впадають в депресію, починають бунтувати, свою злість виливають на батьків, бо на кого ж іще? На тих, хто під рукою, хто принаймні може зрозуміти. Тобто діти страждають там також. Але там вони живі й принаймні у безпеці.
Матері, які сидять в Україні з дітьми, виснажені нервово. З одного боку, ми намагаємося робити так, щоб у них було дитинство, казати, що, от, тобі пощастило сьогодні повітряна тривога, довше поспиш чи в школу не підеш. З іншого боку, розуміємо, що це в будь-який момент може обернутися трагедією. Діти – наша найбільша дорогоцінність. Нічого абсолютно не вартує їхнього життя й безпеки. Але ми повинні дбати і про їхній психологічний комфорт. Психологічно їм в Києві легше. Вони тут вчаться у своїх школах, мають друзів, товариство, бавляться, закохуються, дружать. Тобто роблять все те, що належить робити дітям їхнього віку.
Це важкий вибір, дійсно, постійне, безкінечне зважування вірогідностей".
 
"В мене є хороша базова освіта, я багато читаю, перекладаю. А ще в мене є своє уявлення про те, якою має бути цікава книга. Працюючи,.. я їх звіряю з собою, зі своїм читацьким смаком. Якщо відчуваю, що якась сторінка або й кілька мене не захоплюють, я їх викидаю, переписую".
 
"Врешті-решт, рано чи пізно ми починаємо задумуватися про дітей. Нам хочеться їх народжувати й створювати для них таку абсолютно казкову родину, острівець спокою, затишку. І хочеться, щоб ця родина була повноцінною, з батьком і матір’ю. І так теж складається не завжди.
Що стосується розлучення й виходу з цього, у мене тільки одна порада чи прохання до жінок: намагайтеся розділяти свої стосунки з колишнім чоловіком і його стосунки з дітьми. Робіть так, щоб чоловік будував із дітьми без ваших втручань свої власні стосунки. Щоб вони зустрічалися, проводили разом час, їздили у відпустки й на вихідні, мали свою комунікацію. І щоб це не згасало. Створюйте умови для того, щоб це спілкування було, розділивши свою образу чи незадоволення й життя своєї дитини.
Я спостерігаю за тим, як у багатьох ведуться війни за опіку, і це катастрофічна історія: і для дружини, і для дитини. Часто це призводить буквально до розорення й нервових зривів. І це погано впливає на дитину. Я б сказала так: якщо ми народжуємо дитину, то, певно, якось собі обираємо цього чоловіка, він не є таким вже монстром (хоча іноді з людей потім таке вилазить, що й не передбачиш). Тож, якщо дитині не завдається шкода чи небезпека, було б добре перейти на більш цивілізований формат стосунків, коли люди чітко розуміють, що дитина – це їхнє щастя, здобуток, дорогоцінність. І ніякі подальші розлучення не мають впливати на той факт, що ти є батьком чи матірʼю для своїх дітей".
 
"За великим рахунком, багато з того, що ми зараз приймаємо як належне, років 200–300 тому однозначно було б віднесено до магічної сфери".
 
"...за ці більш ніж 10 років в Україні піднялося покоління людей поза форматом письменницьких спілок. Це і покоління ветеранів, і люди з військовим досвідом. З’явилася хвиля дебютантів, які зрозуміли, що вони теж можуть писати, і їм для цього не потрібна посвідка члена спілки письменників, не потрібен дозвіл чи державне замовлення. Усе, що їм потрібно – екран смартфона, аркуш чи екран ноутбука і впевненість «Я хочу робити цю роботу». Або, принаймні, розпочати.
У нас зараз з’явилися нові голоси, яких ми не чули раніше. Їх дедалі більше! І вони абсолютно приголомшливі. На наших очах просто зараз формується нова культурна ідентичність України".

Далі буде.
 
Фото https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=26804
 
Джерела:
Горіха Зерня, Тамара. Доця / Т. Горіха Зерня. – Київ: Білка, 2023. – 293 с.: фот.
Горіха Зерня, Тамара. Принцип втручання / Т. Горіха Зерня. – Київ: Білка, 2022. – 277 с.
***

https://ukrainky.com.ua/chasto-same-zhinka-zhinku.../

https://www.radiosvoboda.org/a/30324618.html

https://suspilne.media/culture/141948-dla-mene-vijna-e-vazlivou-castinou-nasogo-butta-intervu-z-tamarou-goriha-zerna/

https://sumy.today/interview/8489-pysmennytsia-tamara-horikha-zernia-rozpovila-pro-selo-dotsiu-i-maibutnii-detektyv.html

https://osvitoria.media/experience/najvazhlyvishe-rishennya-zhinky-ne-vybir-cholovika-a-vybir-osvity-i-profesiyi/

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

 

Що читають бібліотекарі

Кідрук, Макс. Любов і піраньї: роман / М. Кідрук. – Харьков: Клуб Семейного Досуга, 2017. – 283 с. 

Із захопленням прочитала тревел-роман (роман про подорожі) Макса Кідрука «Любов і піраньї», в якому письменник ділиться яскравими враженнями від мандрівки Бразилією. Любов у цьому романі нещасна і тільки спонукає нашого письменника поїхати з друзями у незаплановану подорож до цієї країни.
Книга вирізняється живою атмосферою пригод і відчуттям постійної присутності небезпеки, що підсилюється описами дикої природи. Особливе місце у творі займає Пантанал – один із найбільш заболочених регіонів світу. Автор майстерно змальовує цю унікальну екосистему: безкраї водянисті рівнини, густі зарості, розпечене сонце й важке вологе повітря. Особливого напруження додають описи кайманів (місцевих крокодилів), що ховаються у мутній воді й нерухомо чатують на здобич. Їхня тиха присутність створює відчуття постійної загрози. Не менш моторошними є й піраньї – невеликі, але небезпечні риби як символ прихованої агресії природи. Кідрук не просто згадує про них як екзотичну деталь – він показує реальність співіснування з цими істотами, де кожен необережний рух у воді може мати трагічні наслідки. Пантанал постає перед нами як територія, де людина лише гість, а справжні господарі дикі тварини.
Наче в підтвердження цьому сталася незвичайна історія. Один місцевий фазендейро Фабіо, у якого і перебували мандрівники, вирішив побудувати басейн для своїх туристів. Ціною фізичних, моральних і фінансових витрат йому це вдалося. Після урочистого відкриття першого плавального басейну Пантаналу, Фабіо влаштував гучну гулянку для своїх сусідів. Та за декілька днів сталося щось неймовірне, басейн облюбував місцевий крокодил. Приволік у воду купу гілляччя, трави і почав там жити. Зважаючи на те, що в Бразилії крокодили захищені законом, та на доброзичливий характер Фабіо, його ніхто не вигнав. Так він там і живе, наводячи жах на знову прибулих туристів.
Описи природи Пантаналу додають роману кінематографічності: читаючи книгу, я ніби реально чула крики птахів, шелест трави, плескіт води, бачила блиск очей хижаків у сутінках. Тревел-роман Кідрука захоплює щирістю, біографічністю, динамікою та яскравими природними образами. Це книга для тих, хто любить мандрівки, пригоди й історії про сміливість – як у дикій природі, так і в житті.
Тому, якщо ви хочете дізнатись, як полювати на диких кабанів за допомогою китайського будильника чи упіймати піранью, якщо вас захоплює дух мандрів – рекомендую прочитати цей чудовий роман-подорож до загадкової, екзотичної Бразилії.

Тетяна Сподинець, головна бібліотекарка відділу комплектування

Книга в каталозі: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/119AE236-4A29-41EA-AC8D-A24C794072D5

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

 Замовити книги можна тут