Пунктир

Леся Воронина: «Треба писати настільки цікаво, щоб від книги не можна було відірватись»
(продовження) 

Знакові події й особистості чимало визначили в її становленні. Мова, зокрема й про Віру Вовк, яка ще дівчинкою разом із батьками мусила покинути Україну і опинилася в Бразилії. Знайомство сталось в Ірпінському будинку творчості письменників, коли наша героїня була підлітком, і лишило колосальне враження. «Тоді, влітку 1968, радянські чиновники якимось дивом пустили пані Віру в Україну, і вона на власні очі побачила, що відбувається в країні "будівників комунізму". Саме тоді молода поетеса з Бразилії, представниця Нью-Йоркської групи,  познайомилася з Ліною Костенко, Євгеном Сверстюком, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Євгеном Гуцалом та іншими шістдесятниками. Вдень вона їздила до Києва, а ввечері, коли поверталася в будинок творчості,.. запрошувала мене на прогулянки до річки Ірпінь і ми говорили про все на світі. Мені здається, нам обом були однаково цікаві ці розмови... До речі, саме від пані Віри я почула про хор "Гомін", саме завдяки їй дізналася про працю Івана  Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", і восени, коли повернулася до школи, почала розмовляти і з однокласниками і з учителями виключно українською. Як розумієте, в ті часи, коли партія і уряд боролися за злиття всіх громадян СРСР у єдину спільноту "радянський народ", мовою якого мала бути, звичайно, лише російська, жилось мені дуже непросто»
Після цієї зустрічі вона почала ходити на репетиції хору "Гомін", що проводив Леопольд Ященко. Ця людина  теж справила на її подальше життя величезне враження. «Це був дивовижний осередок української культури, де ми співали не те, що було дозволено офіційною владою, а те що заборонялося й замовчувалося. Саме тоді вперше я пішла колядувати разом з ватагою, що збиралася в майстерні художниці Людмили Семикіної. Всі ми одягли унікальні костюми, які пані Людмила створила спеціально для легендарного фільму "Захар Беркут", і пізно ввечері йшли, співаючи колядки, засніженими київськими вулицями, заходили до помешкань письменників, художників, композиторів − тих, хто не підкорився совковій ідеології, і співали старовинні колядки».
З 1987 до 1991 року працювала  редактором відділу літератури та мистецтва журналу «Україна».
З 1991-го 15 років  творила  у дитячому журналі «Соняшник». З 1997 року паралельно працювала коментатором у Національній радіокомпанії України. Є авторкою та ведучою культурологічних програм «Українська культура сьогодні і завжди», «Мандрівець», «Відлуння тисячоліть». Топ-тема – сучасний стан української мови та культури.
У жовтні 1994 – березні 1995 на запрошення Міністерства освіти провінції Альберта (Канада) та Канадського інституту українських студій відвідала Едмонтон, де взяла участь в підготовці освітнього проекту «Мова» для двомовних україно-англійських шкіл провінції Альберта.
Має досвід ведучої програм на «Радіо Культура». На початку 2011 року очолила щойно створене дитяче видавництво «Прудкий равлик».
Член журі літературної премії Національної спілки письменників України в царині літератури для дітей імені Платона Воронька.
Перекладає з польської мови (твори Станіслава Лема, Славомира Мрожека, Анни Ковальської, Анни Карвінської, Гелени Бехлерової та інших).
У 2014 році упорядкувала вірші чоловіка Євгена Гуцала в книжці «Зайці в полі варять борщ» (Видавництві Старого Лева)».
Леся Воронина в продовженні «Пунктиру».

 

Олена Ємельянова

«...по-справжньому талановита книжка розвиває фантазію, змушує нас ставати учасником тих уявних подій, вириває зі звичного кола буденності. Я впевнена, що є книжки, які можуть змінити життя людини, особливо людини молодої, вразливої й щирої. Але щойно дитина відчує, що її повчають, розжовуючи прописні істини, вона враз втрачає інтерес до такої "літератури". Жодні дидактичні настанови й педагогічні постулати не замінять майстерно закрученого сюжету, несподіваних відкриттів і загадкових пригод. А ще письменник повинен мати блискуче почуття гумору. Найстрашніші, як на мене, нудні книжки, вони назавжди можуть відбити у дітей охоту до читання». 

«Страшенно люблю мандрувати − це ліки від неприємностей та поганих думок, від усвідомлення того, що життя минає, а ти не встигла здійснити того, про що мріяла в дитинстві і юності. Шкодую за тим часом, коли життя здавалося нескінченним і попереду на тебе чекали неймовірні події та відкриття. А от у мандрах повертається це передчуття радості, впевненості у тому, що ось зараз тобі відкриється щось дивовижне. Моментально "скануєш" кожну людину, як у дитинстві, коли про кожного зустрічного я могла вигадати цілу історію, ніби за тією людиною тягнувся "хвостик" з минулого і того, що з нею буде далі. Саме в подорожах з’являється загострене сприйняття всього нового, незвичного і тому за найменшої нагоди я вирушаю у чергову авантюрну мандрівку».

«Справжня поезія − це абсолютна щирість».

«Сьогодні ситуація з часописами і в Україні, і в усьому світі кардинально змінилася − паперові журнали й газети поступово розчиняються у часопросторі. У минуле відійшли ті часи, коли дитячі часописи виходили півмільйонними накладами. Та, попри гостру конкуренцію з суперсучасними ґаджетами, на які дитина може скачати будь-які ігри, кіно та  мультфільми, все ж виходять "Малятко" й "Барвінок", "Професор Крейд" і "Мамине сонечко", "Ангелятко" й "Пізнайко" та ще з десяток інших дитячих часописів. Колосальні зміни відбулися й у дитячій літературі. Після Революції Гідності відбувся неймовірний прорив у книговиданні, з’явилися нові видавництва, в дитячу й підліткову літературу прийшло багато молодих цікавих авторів, котрі пишуть у різних жанрах. Вони добре розуміють проблеми сучасних дітей та підлітків, адже ще недавно самі переживали подібні життєві ситуації й шукали відповіді на них у книжках улюблених письменників. Це зовсім не означає, що сучасним малим читачам не потрібна класика. За ті два роки, що я працювала у "Прудкому равлику", ми видали 16 книжок, серед яких історичний роман "Сині води" Володимира Рутківського, одного з найталановитіших сучасних українських дитячих письменників,  "Такі самі оповідки" Редьярда Кіплінга, "Маленькі Дикуни" Сетона Томпсона, "Попелюшку" Шарля Перро, три книжки з фентезійного циклу Марини Муляр "Гра", казку литовської художниці й письменниці Сіґуте Ах "Сонні Сонечка", дві мої пригодницькі повісті "Планета смугастих равликів" та "Хто впіймає шаленого кльоцика". Ми навіть "зазіхнули" на шедеври світової літератури, надрукувавши три книжки з серії "Світова література для дітей» у блискучому переказі Барбари Кіндерманн − це «Ромео і Джульєтта», "Фауст" та "Кетхен із Гайльбронна" майже невідомого у нас класика німецької літератури Генріха фон Кляйста». 

«Сучасні діти мають безліч спокус: комп’ютерні ігри, мультфільми, кіно, найрізноманітніші розваги і навіть спілкування – все це у маленькому ґаджеті. Дехто взагалі сумнівається, чи збережеться паперова книжка. Мені здається, все не так трагічно. За останні роки попит на українську дитячу книжку зростає, видавці охоче друкують твори і вже відомих письменників, і молодих авторів».

 

«– Свої історії ви почали писати в дитинстві. Сьогодні вони виникають так само? Чи змінився у дорослому віці фокус бачення? Як це впливає на ваше письмо?
– Фокус бачення змінився, але коли пишу, то ніби повертаюсь в дитинство, мене цікавить щось абсолютно несподіване: карколомні повороти сюжету, хитро закручений сюжет, фантастичні пригоди. Коли пишеш, наперед не можеш визначити всього, що буде в наступному розділі чи навіть у наступному абзаці. Дуже важливо вловити правильний тон, відчути, як твої герої будуть поводитись в тій чи іншій ситуації. Іноді, під час роботи над черговою книжкою, виникають непередбачувані ускладнення, часом курйозні. Так, у повісті "Таємне товариство боягузів", мені навіть довелося змінити… стать головного персонажа. Спершу це була дівчинка, але вона ніяк не хотіла бути сором’язливою й закомплексованою невдахою, яка згодом, подолавши всі свої комплекси, сторчголов кидається у вир небезпечних подій. Тоді кількома ударами по клавішах я перетворила уперту дівчинку на дивакуватого, але дуже симпатичного хлопця Клима Джуру. Надзавданням цієї повісті було − показати підлітку, чому треба завжди залишатися самим собою, вміти перемагати свій страх і не піддаватися чужій  волі, яка хоче тебе підкорити. Якщо ти зламався, то  вже ніколи не будеш собою. Не можна сіяти зневіру в дітях».
 

«Тепер набагато важче, ніж у дитинстві, знайти "свою" книжку. Просто раптом розумієш, як це зроблено і «випадаєш» зі світу, що його створив автор. Пропадає магія, завдяки якій перевтілюєшся в героїв оповіді. Це, мабуть, "іздєржкі проізводства..."

«Треба писати настільки цікаво, щоб від книги не можна було відірватись. Коли вибираєте книжку, раджу розкрити її на будь-якій сторінці і прочитати бодай десять рядків. Якщо після цього дитина схоче дізнатися, що було далі – ця книжка для неї.
Колись один маленький хлопчик написав найкоротшу рецензію на мою книгу і це був мед на серце дитячої письменниці. Була вона така: "Мені подарували книжку Лесі Ворониної "Суперагент 000". Я почав її читати в суботу в 9 годин ранку. Мама сказала, що це дуже хороша книжка, бо я ні разу її не відклав, поки не дочитав. І навіть цілий день не грався в комп’ютерну гру». 

«"– Таємне товариство боягузів та брехунів" у рецензіях називають "книгою, що лікує від страху і брехні дитячі душі". Це так? Як ви взагалі ставитесь до казкотерапії?
– Ставлюсь до цього дуже позитивно, інакше б не писала у тому жанрі, в якому пишу. Для мене будь-які позитивні фантазії, пригоди, вигадані або й невигадані, це завжди спосіб залучити малого читача до спільної гри, коли ми один одному довіряємо. Адже й у найфантастичніших обставинах, в які часом потрапляють герої моїх книжок, вони завжди мають робити вибір – підкоритися жорстокості й приниженню, чи боротися, відстоювати власні переконання і власну гідність. А разом з улюбленими героями діти вчаться бути сильними, сміливими й добрими, вчаться розпізнавати фальш і підступність. Власне кажучи, всім нам, починаючи змалку, треба робити вибір: чи дружити з цією дівчинкою чи хлопчиком, чи дати здачі, коли тобі врізали лопаткою по голові у пісочнику, і чи будеш ти відступати, коли бачитимеш небезпеку, коли тебе принижуватимуть, коли ти відчуєш, що загрожують не тільки тобі, а й людям, яких ти любиш. Всі ці прописні істини давно відомі, та як зробити так, щоб дитина їх сприйняла й повірила їм? Саме тому література має захопити юного читача, зробити його співучасником, і тоді він сам робитиме висновки і вибиратиме, як вчинити».

 

«– У вас досить багато псевдонімів: Гаврило Ґава, Ніна Ворон, Олена Вербна, Сестра Лесич. Як вони з’явилися?
– Усі псевдоніми з’явилися, коли я 15 років була головним редактором дитячого журналу "Соняшник". При цьому "підпільно" вела купу різних рубрик. Комікси підписувала псевдонімом Гаврило Ґава, нариси про давні звичаї українців – Олена Вербна, кумедні історії про тварин – Ніна Ворон, гумористичні побрехеньки – Сестра Лесич. "Розсекретила" свої псевдо, вже коли не працювала у "Соняшнику", і відтоді пишу свої фантастичні, пригодницькі, казкові та детективні твори виключно під власним іменем. Хоча й тут заплутана історія. Від народження мене звуть Лесею, але коли батьки пішли записували мене у столичний РАЦС, їм сказали, що такого імені в їхніх "офіційних списках" нема, що Леся – це скорочене ім’я від Лариса чи Олександра. Мене записали Оленою, але все життя я – Леся, і Оленою ні я себе, ні всі, хто мене знає, не вважають. Те ж саме з прізвищем – мого діда звали Прохор Воронин, але татове прізвище в армії змінили на Воронін. Так записали й мене».

Далі буде.

 

Фото  https://nlu.org.ua/vustavki.php?id=928

 

Джерела:

Воронина Л. Леся Воронина про Брюса Лі, Махатму Ганді, Жорж Санд, Фридеріка Шопена, Івана Миколайчука / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2010. – 128 с. – (Життя видатних дітей).

Воронина Л. Планета Смугастих Равликів: фантастична повість / Л. Воронина. – Київ: Прудкий равлик, 2011. – 84 с.: іл.

Воронина Л. Пригоди голубого папуги: для дітей мол. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 55 с.: кольор. іл.

Воронина Л. Смак олімпійського золота: повість / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2011. – 80 с. – (Дівчата зі спорту).

Воронина Л. Сни Ганса Християна / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – 2-ге вид. – Київ: Грані-Т, 2011. – 101 с.: кольор. іл.

Воронина Л. Таємниця Пурпурової планети: / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2019. – 174 с.: іл. – (Скарбничка).

Воронина Л. Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру: іронічний детектив: для мол. і серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Білетіна. – Харків: Ранок, 2018. – 222 с.: іл. – (Пригоди).

Воронина Л. Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 126 с.: іл.

Воронина Л. Таємне Товариство Брехунів, або Пастка для синьоморда: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 135, [1] с.: іл.

Воронина Л. Таємне Товариство Близнюків, або Чудисько озера Лох-Ойх та інші страховища: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 143 с.: іл.

Воронина Л. Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава: повість: для дітей серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 141 с.: іл.

Воронина Л. У Пошуках Огопого (нотатки навколосвітньої мандрівниці) / Л. Воронина. – Київ: Нора-Друк, 2010. – 176 с., 8 арк. іл. – (Мандри).

***

https://wz.lviv.ua/interview/172410-lesia-voronyna-yakshcho-b-vpiimala-zolotu-rybku-to-zahadala-b-ii-shchob-ukraintsi-nareshti-navchylysia-liubyty-odne-odnoho

https://litgazeta.com.ua/interviews/lesya-voronyna-ne-mozhna-siyaty-zneviru-v-dityah/

https://gre4ka.info/interv-iu/2575-lesia-voronyna-naistrashnishyi-voroh-vtrachaie-sylu-koly-staie-smishnym/

https://archive.chytomo.com/interview/7-zapitan-pismenniku-lesya-voronina

https://rozmova.wordpress.com/2017/05/10/lesya-voronyna-3/

https://rozmova.wordpress.com/2016/05/07/lesya-voronyna/

 

                                                                                                                                  

     Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Жива історія Бібліотеки

 

Література з-за океану

Спогади у трьох епізодах про діаспорні дарунки

Епізод третій. 

Дарунок із Торонто 

для КУБЦ 

Наступний подарунок цього ж Канадського товариства приятелів України, але тепер осередку в Торонто, нашій бібліотеці запропонували в межах програми створення в обласних бібліотеках України мережі Центрів діаспорних видань. На цей раз кількість літератури сягнула 12 тисяч примірників книг і журналів.
І ось, десь у середині вересня 2000 року телефонує Надія Миколаївна з новиною, що книжки вже везуть до нас, треба організувати розвантаження машини, допомога з головного приміщення скоро приїде. Я миттю оббігала відділи в нашому приміщенні на проспекті, просячи допомоги колег. Просто на тротуарі біля самого будинку стояла величезна фура, водій сказав, аби швидше забирали свої коробки, йому ніколи тут стояти, у нього ще вантаж, який треба відвезти в Донецьк.
Ми, як ті мурашки, почали носити запаковані коробки, кілограмів по двадцять. Скоро під’їхали колеги з головного приміщення, розвантаження закінчилося досить швидко, водій, полегшено зітхнувши, тут же зник зі своєю фурою, а я кинулась до коробок, розташованих у холі перед відділом мистецтва. Не терпілося розпечатати і побачити, а що ж там.
 Для Канадського центру виділили невелику кімнату, туди я і стала перетягувати коробки і тут же їх відкривати, ахаючи від захвату від знахідок. На допомогу виділили співробітниць із інших відділів, пам’ятаю Зінаїду Миколаївну Рижкову, Валентину Романець, які разом зі мною і співробітницями нашого відділу розбирали літературу.
Уже не пригадую точну хронологію подій, чи того ж дня, чи наступного несподівано з’явився… митник. Високий сердитий чоловік ходив поміж коробками у холі, відкривав їх, розглядав літературу, щось записував. Сказав, що ми порушили закон, обійшовши митницю, а тут книжок на велику суму, та ще й із-за кордону, погрожував бібліотеці неприємностями і штрафами. Виявляється, водій фури мусив пройти огляд на митниці, але не зробив цього. Я виправдовувалась, що ми, бібліотекарі, нічого про це не знаємо. Саме розпечатала одну коробку, а зверху там лежала тоненька книжечка якогось твору Івана Франка, здається, 1908 року видання. Митник теж побачив її, взяв і зловісно сказав, що, от, коштовні видання контрабандою. І тут я взяла гріх на душу. Ображеним тоном відповіла, що нічого цінного, макулатура, мишами пахне, а нам тепер возитися з цим. Щось і про пилюку та санітарні норми. Охоронець митного кордону і державного бюджету послабив агресію.
Правду кажучи, були у цьому дарунку книжки, видані в Україні в 1960–1970 роки, наприклад із літературознавства про творчість радянських письменників у традиційному заідеологізованому стилі. Така література вже не була актуальна, в бібліотеках її списували. Очевидно, канадські українці купували ці книжки під час своїх відвідин батьківщини, а в старості вони або вже їхні спадкоємці передавали в Канадське товариство. А звідти передавали до бібліотек України, не придивляючись до змісту.
Утім, таких видань було мало, більшість літератури дійсно мала для нас велику цінність. Наприклад, усі томи «Енциклопедії Українознавства» за редакцією Володимира Кубійовича; багатотомний «Літопис Української Повстанської Армії», на жаль, двох чи трьох томів бракувало.
Велике враження на мене справив «Кобзар», виданий у Вiннiпезі 1944 року. У книжці був підпис: «Учениці V кляси Української Реальної Гімназії в Новім Ульмі Марії Бухенко за пильність і кращі успіхи в науці» і печатка гімназії та підпис директора. За цим коротким записом можна прочитати історію не тільки книжки, а й цілого життя конкретної людини.
Ще залишилась у пам’яті невелика книжечка альбомного формату «Сурма. Збірник воєнних пісень.– Львів-Київ: Червона калина, 1922». У вступі від упорядників значилось, що до збірника увійшли пісні, які співали українські січові стрільці. І пісні тут як народні, з різних частин України, так і авторські. У книжечці були не тільки тексти, а й ноти, ілюстрації, а подекуди примітки олівцем. Зі здивуванням я виявила знайому ще з дитинства пісню – «Човник хитається», не раз чула її по радіо, вважала народним романсом. Але ось примітка в книжечці: «Пісня зложена 1917 р. над розлитою Ценівкою в Куропатниках коло Бережан, під впливом місячної ночі та тужливих зітхань хор. УСС. Василя Соловчука. Сл. і муз. Р. Купчинського». Пісня коротенька, по радіо був значно довший текст, можливо, пізніше хтось написав.

Запам’яталась і грубезного формату книжка Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка: хронологія життя і творчости», видана в Нью-Йорку 1970 року. Авторка, до речі, досить довго мешкала в нашому місті, працювала патронажним лікарем у Лоц-Кам’янці.

Згадувати можна ще багато чого з того дарунка.
20 вересня 2000 року Канадсько-український бібліотечний центр був відкритий при краєзнавчому відділі. На його відкриття мав прилетіти з Києва канадський посол, але через негоду рейс відмінили, посол не прибув. Зате були на відкритті члени Канадського товариства – пані Марія Фішер-Слиж і Степан Горлач. Урочистості відбувались у читальному залі сусіднього відділу мистецтва, виголошували промови та привітання.
З призначенням керівника Центру виникли проблеми, отже фонд залишився на моїй відповідальності. Я була рада, мені подобалось із ним працювати.
За умовами передачі літератури її не тільки треба було розташувати окремим фондом, але Канадське товариство передбачало її повернення в разі зміни політики чи ідеології в Україні. Тобто на баланс бібліотеки цю літературу не можна було брати. Вирішили поки що зробити найпростіше – зареєструвати в окремій книзі, ставлячи попереду літеру «Д» – діаспорний фонд. Невелику частину книжок все-таки відділили – англомовну Британську енциклопедію передали до відділу літератури іноземними мовами. Іншу обробляла я.
Це було щось екстремальне. Я уривала від основної роботи по кілька годин на день і потім сиділа до пізнього вечора і повного посиніння у приміщенні Центру. Там було страшенно холодно, проте мене зігрівав ентузіазм. Коли мерзнути не ставало сил, а надворі зовсім темно, я набирала побільше найтонших книжечок і разом із інвентарною книгою забирала їх додому, де продовжувала реєструвати і наклеювати ярлички з номерами.
Розстановка книжок теж була найпростішою – тематична. Журнальний фонд я не реєструвала, тільки розставила на назвами та хронологією, Серед них були «Український історичний журнал», «Сучасність», «Вісті комбатанта», «Визвольний шлях» та інші.  
Десь на початку 2003 року завідувачкою КУБЦ призначили Надію Блінову і перевели туди також Тамару Гуртову. Центр залишився у складі краєзнавчого відділу як  автономний підрозділ із власним штатом. Я передала Надії Василівні фонд, за деякий час його провели через відділи комплектування й обробки, і вони стали повноправною частиною фонду ДОУНБ. Ще пізніше до цього фонду приєднали і попередній дарунок – книжки з Оттави, які були взяті на баланс Бібліотеки від самого початку. Книжки Чапленка залишилися в краєзнавчому відділі. Відтоді я вже не працювала безпосереднього стосунку до діаспорного фонду та роботи Центру.
А я стала активною читачкою КУБЦ. І у зв’язку з робочими потребами, і для себе.
 

 Ірина Голуб,

головна бібліотекарка Редакційно-видавничого центру

 

Пунктир

 

Леся Воронина: 

«Без читання я просто не можу жити»

(продовження) 

Скільки себе пам'ятає, дівочого бажання стати балериною ніколи не мала, бо була схожа на хлопчика. Давалося взнаки виховання, батько робив все, щоб донька ніколи не показувала свого страху. Років з шести вона без побоювання стрімко з’їжджала на лижах з гірок в університетському ботанічному саду, «бігала навипередки зі старшими хлопцями, навіть стояла на воротах, коли дворова ватага грала у футбол». Але, звичайно, залишалася справжньою дівчинкою, бо коли їй першій у дворі в ті ж шість купили на день народження капронове плаття – «мрію всіх моїх подружок у дитячому садочку – то я почувалася справжньою принцесою. Мені навіть запропонував одружитися наш сусід по комуналці веснянкуватий Вітька, вражений неймовірною красою мого сліпучо-білого суперсучасного вбрання. І я дала згоду – дуже хотілося похизуватися у своїй новій сукні в ролі нареченої. Щоправда, коли я ввечері розповіла батькам про майбутнє весілля, тато, ховаючи посмішку, порадив мені перевірити свої почуття і почекати з весіллям хоча б класу до третього». Дещо з цієї давньої історії вона пригадає в своєму «дорослому» оповіданні «Як я не стала балериною».
З найближчою подружкою записалися в секцію самбо. Слід згадати, що на початку 1970-х східні двобої в Радянському Союзі були заборонені, їх навіть прирівнювали до володіння холодною зброєю. Але заборони то завжди був не її формат, бо конче потрібно було навчитися захищати себе та інших.  Це теж показова риса, що вибудовувала подальше життя та цікавість до певних героїв її творів.
Найперша книжка – іронічний дитячий детектив «Суперагент 000». «Це був такий собі нахабний експеримент, спочатку я випробувала історії про непереможного Гриця Мамая на читачах журналу "Соняшник", друкуючи щомісяця черговий розділ. А коли зрозуміла, що діти прийняли мої правила гри і що їм цікаво, видала "Суперагента" окремою книжкою».
Потім з'явились казково-пригодницькі історії «Прибулець з країни Нямликів», «Нямлик і балакуча квіточка», «Різдвяна історія від слона Ґудзика», «Слон Ґудзик і вогняна квітка», «Слон на ім’я Ґудзик».
Для поціновувачів пригодницько-фантастично-детективих історій її «Таємне товариство боягузів, або Засіб від переляку №9», «Таємне Товариство брехунів, або Пастка для синьоморда». «Планета Смугастих равликів», «Хто впіймає шаленого кльоцика», «Хлюсь та інші», «Сни Ганса-Християна», «Леся Воронина про Брюса Лі, Махатму Ганді, Фридеріка Шопена, Жорж Санд, Івана Миколайчука», «Смак олімпійського золота». Дорослі ж з цікавістю зачитуються тревелогом «У пошуках Оґопоґо» (Нотатки навколосвітньої мандрівниці).
Володарка літературних псевдонімів: Гаврило Ґава, Ніна Ворон, Олена Вербна. Під першим написано понад сто сюжетів коміксів, що впродовж тринадцяти років публікувались на сторінках журналу «Соняшник».
Леся Вороніна в продовженні «Пунктиру».
 

Олена Ємельянова

 

«–...з Володимиром Арєнєвим та Юрієм Нікітінським презентували у книгарні «Є» антологію сучасної літератури для підлітків "Книжка заборон і таємниць", що вийшла у видавництві "Віват". Шістнадцять письменників з чотирьох країн – це перекладна література. Чи адаптована вона до української молоді і які цінності виховує в українських підлітків?
– Гадаю, що в наш час не можна розмежувати коло інтересів українських підлітків та їхніх ровесників, які живуть у розвинених західних країнах, як це було ще кілька десятиліть тому, коли існувала "залізна завіса". Для мене найбільш показовим "літературним" прикладом глобалізації була шалена мода на книжку Джоан Роулінг "Гаррі Поттер" став сенсацією світового масштабу, а завдяки видавництву Івана Малковича "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" в Україні переклад цього дитячого бестселера з’явився раніше ніж в росії і ми переконалися, що саме в такий спосіб, видаючи суперпопулярні твори на найвищому рівні, можна привернути й російськомовних дітей до читання україномовних книжок. Так, сьогодні діти всього світу мають однакові уподобання: грають в однакові комп’ютерні ігри, дивляться однакові серіали, одягаються за універсальною світовою модою. Проте Україна має власні неповторні звичаї, пісні, легенди й перекази, якими ми можемо здивувати світ і з якими варто знайомити наших дітей». 

«Іноді якесь дивне слово, звук чи запах "вмикали" оте кіно в голові і далі ніби сама собою розкручувалася цілком закінчена історія. Обов’язково пригодницька, з несподіваними поворотами сюжету, небезпекою і щасливим закінченням. Досить довго я була впевнена, що такі історії складають у себе в голові всі люди».

«...книжку не можна перетворювати на таку-собі розвагу з набором гегів та лякачок, в гарній дитячій книжці мають бути секрети, які дитина схоче розгадати, ця історія має розкривати читачеві складні стосунки між людьми, має навчити його робити висновки й аналізувати, книжка може викликати бажання самому дофантазовувати, домислювати сюжет, вона розвиває уяву». 

«...мене завжди намагались перевиховувати. Я ніколи не була надто слухняною дитиною. А ви знаєте, що люди, які в дитинстві були зразково-показовими відмінниками, рідко наважуються робити сміливі відкриття, майже ніхто з них не звершує якихось карколомних сходжень, не робить відчайдушних вчинків. Це не значить, що я не люблю відмінників. Просто дитина, що звикає жити за чужими приписами і вказівками, втрачає свою індивідуальність, звикає, що за неї думають і вирішують інші. Такій людині важко стати творцем. А от щодо Пеппі чи Тома Сойєра, то вони й справді не можуть бути взірцем для чемних діточок. Але ж на те й існує літературна гра, коли дитина розуміє її правила, адже письменник запрошує її до співтворчості, спільного фантазування». 

«– На початку 70-х років минулого століття почалося переслідування інакодумців, заарештували багатьох учасників "Клубу творчої молоді",  людей, які друкували свої твори в самвидаві.
– Зрозуміло, що за нами назирці ходили "люди в цивільному", які про кожного з учасників "Гомону" мали досьє зі старанно зафіксованими нашими "гріхами". А коли почалися арешти, то й "Гомін" вирішили розігнати, як кубло "українських буржуазних націоналістів". І от одного дня ми з Олькою приходимо на репетицію у Клуб трамвайників (це там, де тепер  Дитячий музичний театр на Контрактовій площі), а на вході стоїть охоронець і не хоче нас пропускати. Ми чуємо, що наш "Гомін" вже співає, намагаємося проскочити повз червонопикого дядька, і тут він штовхає мою подругу в груди, вона падає навзнак, вдаряється головою, плаче. Прибігають наші хлопці з хору, кидаються до охоронця і я чую, як хтось каже: "Зупиніться − це ж провокація, хочуть, щоб ми побилися з охоронцем, щоб у кагебістів був привід когось заарештувати і розігнати хор". І хлопці зупинились, а я повезла заплакану Ольку додому. Ось тоді ми й вирішили будь-що навчитися прийомів карате, у-шу чи кунг-фу, щоб жоден садюга не міг нас подолати. На жаль, "Гомін" за якийсь місяць все ж розігнали, відродився він лише наприкінці вісімдесятих. Але деякі прийоми карате, що нам під великим секретом показав наш тренер у секції самбо,  я пам’ятаю й досі. І в своїх книжках часом пригадую той свій "каратистський" досвід. Так, у моєму дитячому іронічному детективі "Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру", головний герой, непереможний Гриць Мамай володіє не лише східними двобоями, а й давньою українською боротьбою, замаскованою під народний танок гопак. А в одному з розділів книжки "Життя видатних дітей" розповідаю про дивовижну долю легендарного майстра східних двобоїв, зірку голлівудських бойовиків Брюса Лі». 

«– На які теми вам найскладніше писати? Чому?
– Я просто не пишу на такі теми. Ще з дитинства історії крутилися в моїй голові, як живі картинки, – варто було зустріти на вулиці якогось дивного дідуся в панамці з різьбленим ціпком у руці, який сідав у тролейбус №18, як я починала "довигадувати", що з ним буде далі і які неймовірні пригоди чекають на нього у лісовій хатині, до якої він прямує.
Іноді якесь дивне слово, звук чи запах "вмикали" оте кіно в голові і далі ніби сама собою розкручувалася цілком закінчена історія. Обов’язково пригодницька, з несподіваними поворотами сюжету, небезпекою і щасливим закінченням. Досить довго я була впевнена, що такі історії складають у себе в голові всі люди». 

«Найперше, мені хотілося б, щоб моєму читачеві було цікаво. І  головне, щоб після того, як дитина прочитає мою книжку, вона стала хоча б трохи добрішою й розумнішою, щоб почала краще розуміти світ і людей, які її оточують, навчилася співчувати й допомагати тим, хто потребує твого захисту і підтримки. Так важливо, щоб письменникові вірили, і якщо вже це сталося, не можна свого читача дурити, адже найбільше людина пам’ятає дитячі образи й розчарування. А ще я хочу, щоб дитина навчилася з гумором ставитися до світу і до себе. Гумор дуже допомагає у житті. Я не сприймаю надто серйозних письменників – отих, що не розмовляють, а проголошують "істину в останній інстанції", тих, що беруть на себе право повчати й виносити безапеляційні вироки. Дуже часто вони виявляються графоманами з претензіями на геніальність».

«Перші мої казки у видавництві "Веселка" відхилили, звинувативши їх в абстрактному гуманізмі».

«– Пані Лесю, 20 років тому, вже після смерті вашого чоловіка письменника Євгена Гуцала, вийшла збірка його публіцистичних статей "Ментальність орди", яка досі не втратила своєї актуальності. І якщо 1995 року історія московської експансії та хижацька сутність російського колоніалізму були лише попередженням про можливе вторгнення росії в Україну, то сьогодні ми спостерігаємо, як ці передбачення стали реальністю.
– Ці статті почали з’являтися спершу на сторінках газети "Літературна Україна", а 1995 року вийшли окремою книжкою. Тоді декому здавалося, що автор демонізує нашого північного сусіда. Історик Олексій Толочко у статті "Ментальність ясиру" звинуватив Гуцала у ксенофобії та спробі проєктувати власні українські гріхи на "братній народ". А газета "Товарищ" викривала автора "Ментальності орди" як "зоологічного націоналіста" й людиноненависника. На жаль, сьогодні гіркі пророцтва Євгена Гуцала здійснюються на наших очах...».

Далі буде.

Фото https://book.artarsenal.in.ua/guest-2023/lesya-voronyna/

 Джерела:
Воронина Л. Леся Воронина про Брюса Лі, Махатму Ганді, Жорж Санд, Фридеріка Шопена, Івана Миколайчука / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2010. – 128 с. – (Життя видатних дітей).
Воронина Л. Планета Смугастих Равликів: фантастична повість / Л. Воронина. – Київ: Прудкий равлик, 2011. – 84 с.: іл.
Воронина Л. Пригоди голубого папуги: для дітей мол. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 55 с.: кольор. іл.
Воронина Л. Смак олімпійського золота: повість / Л. Воронина. – Київ: Грані-Т, 2011. – 80 с. – (Дівчата зі спорту).
Воронина Л. Сни Ганса Християна / Л. Воронина; худож. К. Штанко. – 2-ге вид. – Київ: Грані-Т, 2011. – 101 с.: кольор. іл.
Воронина Л. Таємниця Пурпурової планети: / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2019. – 174 с.: іл. – (Скарбничка).
Воронина Л. Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру: іронічний детектив: для мол. і серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. К. Білетіна. – Харків: Ранок, 2018. – 222 с.: іл. – (Пригоди).
Воронина Л. Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 126 с.: іл.
Воронина Л. Таємне Товариство Брехунів, або Пастка для синьоморда: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2015. – 135, [1] с.: іл.
Воронина Л. Таємне Товариство Близнюків, або Чудисько озера Лох-Ойх та інші страховища: повість / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 143 с.: іл.
Воронина Л. Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава: повість: для дітей серед. шк. віку / Л. Воронина; худож. В. Штанко. – Київ: Знання, 2018. – 141 с.: іл.
Воронина Л. У Пошуках Огопого (нотатки навколосвітньої мандрівниці) / Л. Воронина. – Київ: Нора-Друк, 2010. – 176 с., 8 арк. іл. – (Мандри).
***
https://wz.lviv.ua/interview/172410-lesia-voronyna-yakshcho-b-vpiimala-zolotu-rybku-to-zahadala-b-ii-shchob-ukraintsi-nareshti-navchylysia-liubyty-odne-odnoho
https://litgazeta.com.ua/interviews/lesya-voronyna-ne-mozhna-siyaty-zneviru-v-dityah/
https://gre4ka.info/interv-iu/2575-lesia-voronyna-naistrashnishyi-voroh-vtrachaie-sylu-koly-staie-smishnym/
https://archive.chytomo.com/interview/7-zapitan-pismenniku-lesya-voronina
https://rozmova.wordpress.com/2017/05/10/lesya-voronyna-3/
https://rozmova.wordpress.com/2016/05/07/lesya-voronyna/
 

     Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут