Жива історія бібліотеки

Моя робота в ДОУНБ:

спогади через багато років

Випадок на горищі

Коли співробітники господарчої частини встановили на горищі стелажі, нам оголосили, що можна їх заповнювати. Завідувачка відділу, а була вже Тетяна Олександрівна Абраїмова, яка обійняла цю посаду з 1983 року, наполягала, аби ми не працювали і взагалі не ходили на горище поодинці – мало що може статися. Про те, що саме могло статися, ми не думали (ну що там узагалі могло статися?), але працювати з розстановкою цього фонду зручніше було удвох.

Отже піднялися ми удвох з Тетяною Василівною на горище, а там саме тоді працювали двоє чоловіків з ліфтової служби, ремонтували мотор нашого багатостраждального підйомника. Ну ми привітались і взялися до роботи, тут же забувши про тих ремонтників.

Легкі металеві стелажі були скріплені між собою по чотири в ряд, між рядами проміжки, достатні, аби людина середньої товщини пройшла між ними, могла щось поставити на стелаж чи взяти з нього. Ми з Тетяною Василівною мали нормальну комплекцію, товстих у нашому відділі взагалі не було. У нас навіть існував жартівливий тест – якщо проходиш між стелажем і колоною біля кафедри обслуговування, а проміжок там був невеликий, якраз протиснутися, втягнувши живіт, то у відділі працювати можеш, не застрягнеш у фонді.

Я брала вже розставлені в потрібному порядку касети, подавала їх Тетяні Василівні, яка стояла поміж стелажів, вона ставила їх на полиці. Заповнили якусь кількість стелажів, спочатку з одного боку, потім із протилежного, потім почали заповнювати новий ряд, ось він уже наполовину готовий, підлога поступово вивільняється. Все як і має бути. І раптом… 

Я вчергове подаю колежанці пару касет, вона ставить їх на стелаж, а той починає хилитися в її бік, Тетяна упирається в нього, але він все одно продовжує хилитись, я хапаюся за крайній стелаж і намагаюсь вивернути його в протилежний від людини бік, але весь ряд переповнених з одного боку стелажів вже відверто падає на Тетяну. Мої руки слабнуть, важка металева конструкція ось-ось вирветься, і я кричу, волаю, горлаю, верещу не своїм голосом. Ремонтники миттєво опиняються біля нас, в чотири руки хапають стелаж і відтягують його від жінки. Тетяна Василівна вискакує з-поміж стелажів, чоловіки відпускають їх, і весь ряд з грюкотом падає на попередній, той, у свою чергу, на ще попередній і так далі, як доміно. Ми, усі четверо, важко дихаючи, в ступорі дивимось на картину погрому біля своїх ніг. І лише потім поволі усвідомлюємо, що, не дай боже, могло трапитись. Усе це сталося миттєво, блискавично, швидше, ніж я зараз написала про це.

Зрозуміло, що цей випадок не міг залишитися непоміченим, інформація тут же розлетілась по бібліотеці, почалося розслідування класичного питання: «хто винен?». Заступник директора з господарчих питань Олексій Нікішов, немолодий полковник у відставці, як і належить «справжньому полковникові», швидко розібрався в ситуації та знайшов винних. Ними виявились… ми з Тетяною Василівною. Аякже – не дотримувались техніки безпеки, адже стелажі не були прикріплені до підлоги! До того ж ми неправильно їх заповнювали – спочатку з одного боку, а тільки потім з другого, а треба було рівномірно й одночасно з обох (!) сторін. Як при такій методі дотриматись потрібного порядку розстановки, нічого не переплутати, полковник не пояснив. Не взяв він до уваги і те, що стелажі до нерівного бетону прикрутити мала його служба, а не ми, бібліотекарки. Проте після цього стелажі таки закріпили, і ми всім відділом ліквідували наслідки аварії та розставили решту фонду.

А Тетяна Василівна оголосила мене своєю рятівницею і подарувала мені напам’ять книжку – щось із класики, якої тоді не можна було просто так купити в книгарнях, це був великий дефіцит, не менший, ніж кришки для консервування (утім, дефіцитом в ті роки, після смерті Брежнєва, стало все навіть у Дніпропетровську). Подарункові я була дуже рада, хоча ніколи не вважала свій крик про допомогу подвигом, бо якби не ті чоловіки біля підйомника, то ніяке волання не допомогло б. Таким чином, цей випадок завершився щасливо,  всі лишилися живі-здорові-непокалічені, а наша робота продовжилась.

Ірина Голуб,

головний бібліотекар редакційного-видавничого центру

 Далі буде.

Фото 2:  Олексій Іванович Нікішов, четвертий ліворуч, 9 травня 1985 р.

Фото 3:  Тетяна Василівна Неділько консультує читача, 1984 р.

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Територія особистості

Joe Dassin. Опік любові

(продовження)

Травневий страйк 1968 року паралізував радіостанції, які, крім новин, майже безперервно транслювали музичні програми. У саундтрек увійшла нова пісня Джо Дассена: Siffler sur la Colline. Ця ніжна історія затвердила співака як справжню зірку французької музики, принісши йому перший із довгого списку золотих дисків.
    Через кризу у виробництві грампластинок CBS відкладає випуск синглів, але 10 листопада у програмі Tele-Dimanche Джо співає Le petit pain au chocolat. Французькі пекарі дякували йому за те, що шоколадні булочки зникають з прилавків з надзвичайною швидкістю, кондитери отримали чималі прибутки. В березні 1969 року пісня стає хітом – 450 000 копій синглів. Дассен залучає до співпраці П'єра Деланое, який стає новим улюбленим автором текстів. Співпрацю з Жан-Мішелем Ріва та Франком Томасом завершено.
    Здоров'я Дассена на межі, 1 квітня 1969 року у співака стався інфаркт. Відновлення після ускладнень хвороби тривало майже місяць. Через шуми у серці він свого часу не потрапив до армії Ще не до кінця оговтавшись, у травні-червні записує альбом і сингл Les Champs-Elysées і Le Chemin de papa. Успіх змусив Джо повірити у справедливість приказки Жако: «Що подобається Пле, то подобається публіці».
    Якось у Пор-Салю Дассен познайомився з актором і виконавцем Боббі Лапуантом. Вони стають друзями та разом їдуть на гастролі. Саме Боббі знайомить Джо з Жоржем Брассенсом, з якого й почалася співоча кар'єра Джо. Зустріч зі знаменитим шансоньє стала величезною радістю. Все життя Джо буде вдячний Боббі за цю зустріч. Після того, як Лапуант помер, Дассен сприяв випуску його записів студією Philips, вважаючи, що Боббі гідний залишитися в історії музичної культури.
    У 1969 році Les Champs-Elysees, французька адаптація П'єра Деланое британської пісні Лайонела Мортона, яка  розійшлися тиражем в 600 000 і стає одним з найбільших хітів, згодом перекладеним десятками мов, включаючи англійську, голландську, іспанську, німецьку японську, італійську, англійську. Пісня потрапляє в хіт-парад Нідерландів і тримається в чартах 7 тижнів, починається й тріумфальна хода світовими хіт-парадами 20 країн світу, Джо стає справжньою знаменитістю і навіть у срср, випередивши The Beatles. Його пісні співатимуть під час мільйонних протестів китайські студенти на площі Тяньаньмень в 1989 році, стоячи обличчям до танків.
    Париж, 9-й округ, бульвар Капуцинок, 28, тут знаходиться один із найпопулярніших у світі музики будинків – Olympia,  вершина Олімпу для будь-якого музиканта. Концертна історія Olympia у другій половині XX століття пов'язана з ім'ям композитора й імпресаріо Бруно Кокатрікса, протягом багатьох десятиліть його помічником є Жан Мішель Борис, в подальшому директор залу: «Настав жовтень 1969 року перший концерт в Олімпії Джо Дассена. Концерт пройшов з величезним успіхом, він був гарним чоловіком, чудово співав, прекрасні манери, харизма».
    Виступ закінчується тріумфом, а 25 жовтня Джо отримав подарунок, про який не смів і мріяти: вітальну телеграму від Жоржа Брассенса.
З того часу за ранковими газетами бігала Моріс, Джо дуже добре знали в обличчя. Вона скуповувала пачками журнали, де на обкладинці стояло прізвище Дассена. Але тепер вона належала не тільки великому батькові, а й великому синові, який доводився їй чоловіком. Йому був 31 рік.
    Дассен отримав Гран-прі від Академії Шарля-Кро за альбом Le Chemin de papa, в якому були присутні всі тогочасні хіти. За два роки він стає однією з найбільших французьких зірок.
    Поки родичі та друзі тріумфували, спостерігаючи за злетом Джо, сам він переживав колосальний стрес, бо був до непристойності непублічною людиною. Хіба можна з такою даністю стати зіркою естради. Джо ніби з самого початку боявся того іншого життя, яке було неминучим додатком популярності. Потенційний вчений етнограф, ким був у душі, не отримував задоволення, в тому, що його життя, в тому числі й особисте, належало мільйонам.
Після обіду він приїжджав до Olympia перевіряв техніку мікрофони, а потім зникав, і повертався до зали через потаємні двері мюзик-холу за 15 хвилин до початку, а після концерту одразу намагався втекти. І якщо міг уникнути зустрічі з глядачами,  робив це завжди.
    З усіма, хто торкався його особистого, Джо непримиренний,  коли питання ставали надто нескромними, резюмував: «Моє особисте життя нікого не стосується!». За спогадами журналіста Жака Уревіча та сестри Дассена, з початком концертної діяльності він з іміджевою метою приховував від шанувальників свій шлюб і на публіці був «неодружений». Маріз представлялася всім як супутниця журналіста Уревича, який супроводжував Дассена на світських раутах. «Джо і Маріз грали в цю гру, – розповідала сестра Дассена Рікі. – Сенс був у тому, щоб диски краще продавалися. У дівчат мала зберігатися надія: Джо хотів, щоб вони плакали від нерозділеної любові до кумира. Важко уявити, яка травма була у Джо, якби всі дізналися, що він одружений». Ніхто не знав точно, коли почалася ця гра, але вона для нього була зручна.
    До того ж, романтичний зв'язок перетворився на подружній аркан. Вона завжди була поруч, вела по життю особистому та професійному. Але що більше її хвалили оточуючі, то більше йому хотілося залишитися одному. Бути вільним і належати лише творчості.
    Після Olympia Дассен вирушає на гастролі до Німеччини з німецькими версіями пісень. У грудні Пле, після довгих сумнівів і пошуків пісень, які могли б повторити успіх попередніх, обирає C'est la vie Lily та Billy Le Bordelais. Диск, що ледь вийшов, продається нарозхват. Як і минулого року, Джо зовсім вимотаний, а йому треба берегти серце. Оскільки  Джо та Маріз не мали медового місяця, вони їдуть у відпустку. Після короткого візиту до Нью-Йорка й участі у виставі O! Calcutta вирушають на Барбадос.

Олена Ємельянова

 Далі буде. 

Фото        https://www.radiofrance.fr/francebleu/podcasts/ils-ont-fait-l-histoire/joe-dassin-de-new-york-a-papeete-7625058

 https://in.pinterest.com/pin/178525572722254095/

 
Джерела:
Виноградова Т.Р. Характер как судьба. Великие несломленные.– Харків: Аргумент Принт, 2015.– 352 с.
***
Козлова Ю. Джо Дассен: Сердце таланта // Караван историй.– 2006.– №12.– С. 186–201: фото.
Melnik Y. Joe Dassin, chanteur des petits pains au chocolat // Іноземні мови.– 2019.– № 3.
***
https://surli.cc/jukprz
https://surli.cc/eaujbm
https://surl.li/qtemrv
https://fr.wikipedia.org/wiki/Joe_Dassin
https://50plus.com.ua/nevidomyj-dzho-dassen/
https://ru.scribd.com/document/922060108/Joe-Dassin

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Територія особистості

 Joe Dassin. Опік любові

(продовження)

    «Коли ви говорили про роботу, не сказали не одного  розумного слова», – зазначить Пле Дассену при знайомстві.  Одразу пропонує змінити зачіску, робити платівки в кольорових конвертах. Для 70-х, то було справжнє ноу-хау й CBS починає випускати серію Gemini. Джо Дассен одним із перших серед французьких співаків випробував на собі це нововведення – через три роки всі звукозаписні компанії Франції наслідували приклад CBS.
    Що стосується зачіски, Джо покапризував, але волосся відростив і з того часу з Жаком Пле вони не розлучалися п'ятнадцять творчих років.
«Ви навіть не уявляєте, наскільки Джо був людиною повною тривог і хвилювань. Жахливо закомплексований ніби парадоксально це не звучало. Він справді потребував кермової, людини, яка б постійно вселяла впевненість у собі, так у його житті з'явився Жак Пле. Директор, продюсер, як би сказали зараз», – згадував Клод Лемель.
    Вони працювали в студії на знос, якщо Пле просив Дасена зробити 25 дублів пісні, той записував на 10 більше. Жак Пле допоміг американцю Джо Дассену спочатку завоювати Францію, потім всю Європу, невдовзі весь світ.
Джо Дассен відвідав Американський центр для студентів і художників за адресою     Бульвар Распай, 261, де щовівторка ввечері проходила «хутенані» – вечори відкритого мікрофону, які вів Лайонел Рошеман. У пошуках банджоїста він познайомився з людиною, яка згодом стала автором текстів його пісень і близьким другом – письменником Клодом Лемелем. Їх познайомила молода співачка Мішель Шердель. Дассен дуже уважно ставився до професійності своєї команди та протягом життя завжди відчував і долучав до неї насправді талановитих і відданих.
Хронологія роботи, гастролей виступів Дассена настільки щільна, що це складно, навіть неможливо уявити. Він наполегливо, крок за кроком іде до своєї авторської неперевершеної неповторної майстерності.
    Джо та Жак Пле, якого він охрестив Жако, наполегливо працюють – треба шукати пісні, робити обробки, шукати музикантів і студію. Пле ставить за мету вийти на перше місце в хіт-парадах. Але приємних мелодій і хороших текстів недостатньо. На початку року Джо їде з концертом до Італії, повернувшись до Парижа з повними валізами платівок, Жак Пле пропонує у Лондоні, але треба знайти дириґента-аранжувальника. Їм стає Джонні Арті (Johnny Arty), який працює у компанії Feldman Music. У лютому 1966 року Джо і Жак прилітають до Британії і зустрічаються з Арті, показують йому пісні, які збираються записувати, і домовляються – Арті готовий допомагати. Він буде студійним аранжувальником Джо протягом усієї його кар'єри.
    У студії Де Лейн Ле Мюзік у напруженій робочій обстановці були записані чотири переведені пісні, знайдені в Італії, в березні вони виходять на ринок на двох одночасно надрукованих синглах.
    Навесні 1966 року з'являється четвертий альбом (перший у співпраці з Жаком Пле). Продажі лишалися скромними, але треки отримали значну ротацію на радіо і популярність зростала. Джо міцно стверджувався як французький фолк-співак.
Дассен також дав перший публічний концерт у Ancienne Belgique у Брюсселі. На жаль, невдалий. Наприкінці року випустив новий альбом Excuse me lady, а також дебютний Joe Dassin à New-York, який записав в Америці. Цей реліз, як і раніше, не мав комерційного успіху, хоча Джо Дассен продовжував повільно підніматися в чартах.
    У січні 1967 року Андре Сальве та Бернар Шеврі створюють MIDEM – найбільший міжнародний музичний ярмарок і конференція для професіоналів музичної індустрії. Жак Пле, який знає Сальве і багатьом завдячує йому, вирішує підтримати проєкт. На презентації, організованій на яхті в Каннах, він з'являється разом із Джо, Маріз і Колетт, з легкої руки якої Дассен отримав контракт. Джо опинився в центрі уваги преси, але вирішує не давати інтерв'ю, і обмежується представленням усіх успіхів на прем'єрі MIDEM. Того вечора він не співав, але вся преса звернула увагу на гарного молодика, який чудово провів презентацію двома мовами. Наступного дня із «зірки наполовину» Джо стає зіркою в повному розумінні слова.
    Вранці на яхті Джо з'являється з гітарою в руці і пояснює Пле, що має намір заспівати Анрі Сальвадору одну пісеньку – дрібничку, складену ним разом з Ріва і Тома. Пле, заінтригований, хоче її почути, Дассен починає співати: «Taka ta taka ta, voilà les Dalton, / Taka ta taka ta, y'a plus personne...»
    Жак уже з перших тактів зрозумів, ось він – довгоочікуваний хіт. Після довгої суперечки та посилань на контракт, де зазначено можливість запису співаком однієї ковбойської пісні, Джо погодився записати таку пісню – вперше і востаннє. Так всі почули Les Dalton.
    3 травня 1967  року перший справжній успіх з цією піснею, яка посіла 8-го місце у французьких чартах. Під час телевізійної програми Анрі Сальвадора Les Salves d'Or, у якій він виконав Les Dalton, Жаклін його дружина запропонувала Джо співати в білому костюмі, який, за її словами, краще б відбивав світло – пораду, якій він неухильно з тих пір дотримувався.

Олена Ємельянова

 

Далі буде. 

Фото https://www.gettyimages.com/search/2/image?phrase=olympia+joe+dassin&tracked_gsrp_landing=https%3A%2F%2Fwww.gettyimages.com%2Fphotos%2Folympia-joe-dassin
 
Джерела:
Виноградова Т.Р. Характер как судьба. Великие несломленные.– Харків: Аргумент Принт, 2015.– 352 с.
***
Козлова Ю. Джо Дассен: Сердце таланта // Караван историй.– 2006.– №12.– С. 186–201: фото.
Melnik Y. Joe Dassin, chanteur des petits pains au chocolat // Іноземні мови.– 2019.– № 3.
***
https://surli.cc/jukprz
https://surli.cc/eaujbm
https://surl.li/qtemrv
https://fr.wikipedia.org/wiki/Joe_Dassin
https://50plus.com.ua/nevidomyj-dzho-dassen/
https://ru.scribd.com/document/922060108/Joe-Dassin

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки

 

Бібліотека у 60-ті роки ХХ століття.

Відділ обслуговування спеціалістів сільського господарства

 

Докладний розгляд виступів провідних фахівців Бібліотеки на «Ювілейній науковій сесії» 1967 року у попередніх публікаціях дав можливість побачити картину тодішнього стану бібліотечного життя. З наведених фактів ми знову переконались у жорсткому ідеологічному тиску на роботу закладів культури. Нагадаю про конкретні партійні «Постанови» про роботу бібліотек, відповідно до яких будувалась бібліотечна діяльність. Мова про ключовий радянський документ повоєнного періоду «Про стан і заходи для поліпшення бібліотечної справи в країні» від 22 вересня 1959 року. Але попри ідеологізацію, цей документ надав поштовху для масштабної реорганізації системи бібліотек країни, серед таких – завершення формування типової структури обласної універсальної наукової бібліотеки, яка передбачала розширення штатів і створення нових спеціалізованих структурних підрозділів. Окрім звичних відділів читальних залів і абонемента, вводились нові відділи: обслуговування спеціалістів сільського господарства, патентно-технічної та виробничої літератури, літератури з питань мистецтв тощо.

У нашій Бібліотеці саме у 1967 році був створений відділ обслуговування спеціалістів сільського господарства. Про початок роботи цього відділу згадувала у 2004 році його перша керівниця, а пізніше – директорка бібліотеки (1974–1994 рр.) Зінаїда Миколаївна Рижкова: «У 1967 році директор бібліотеки Микола Андрійович Билбас запросив мене на роботу очолити тільки-но створений відділ обслуговування фахівців сільського господарства. Для відділу була виділена кімната площею 20 кв. м. Тесля бібліотеки по периметру спорудив пристінні стелажі.

Необхідно було сформувати фонд. У обласному управлінні сільського господарства та у відділі сільського господарства Обкому КПУ я дізналася про задачі, проблеми і перспективи розвитку сільського господарства області, про те, кому і в чому необхідна  допомога. Спілкування з фахівцями сільського господарства дозволило мені визначити, яка необхідна література. У генеральному каталозі я вибирала найбільш сучасну літературу, яка б могла допомогти фахівцям сільського господарства в рішенні задач і проблем, що стоять перед ними.

Паралельно з добором літератури йшла кропітка робота з аналітичного розпису збірників, періодичних видань. Після добору в підсобний фонд близько 7 тис. примірників книг почалася плідна робота щодо його пропаганди. Для інформування були запрошені провідні спеціалісти обласних сільськогосподарських організацій, викладачі вузів.

Згідно з планом обласного управління сільського господарства я виїжджала з відкритим переглядом літератури на всі заходи обласного масштабу. До кожного такого заходу готувалися інформаційні списки за темами: «Тваринництво», «Благоустрій села», «Обробка сільгосппродукції» і т. д. З кожним днем зростав обсяг роботи. Часті відрядження не дозволяли систематично проводити обслуговування читачів в обласному центрі. Назріла необхідність вирішувати питання про ще одного співробітника. За сумісництвом у відділі почала працювати фахівець сільського господарства, викладач культосвітучилища, Прищепа Надія Павлівна. Вона була гарним помічником у рішенні багатьох питань, пов’язаних зі спеціальними знаннями.

У кожну районну газету були відправлені й у більшості районів опубліковані статті про роботу відділу і його можливості щодо обслуговування фахівців сільського господарства. За запрошенням Солонянського і Межівського районів я виїжджала на районні заходи, де проводила Дні агронома, тваринника, механізатора. Особливо запам’ятався захід, проведений у Межівському районі. Я поверталася без літератури, тому що усе, що експонувалося на відкритому перегляді, було розібрано механізаторами. За короткий час відділ добре себе зарекомендував: був підібраний фонд, притягнуто  165 читачів, оформлена наочна агітація, складений довідковий апарат.

Але недовго (з 1.03. по 26.06.1967 р.) мені довелося працювати на цій цікавій і конкретній роботі. У червні 1967 року мене переводять у міську публічну бібліотеку на посаду директора».

 

Тетяна Абраїмова

 

Джерела:

Рижкова З.М. Етапи пройденого шляху // Люди. Роки. Бібліотечне життя: Спогади ветеранів / Упорядн. З.М. Рижкова.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2004.– С. 38–63.

 

Фото з архіву КЗК «ДОУНБ»:

З.М. Рижкова.  Заслужений працівник культури України. Директорка ДОУНБ, 1974–1994 рр.

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

 

Територія особистості

 Joe Dassin. Опік любові

(продовження)

 

    «Джо був закоханий без сумніву, але дуже молодий і боявся стати бранцем шлюбних зв'язків, це не заперечує того, що йому було добре з Моріз. Їй він багато чим зобов'язаний», – згодом скаже його найближчий друг автор легендарних текстів його легендарних пісень Клод Лемель.

    Отже, Париж, очікування, він – молодий і безтурботний, вона розумна і ділова ... Джо як і раніше бринчав на гітарі і щось собі підспівував, але думав тільки про одне, він категорично вирішив пов'язати долю з кінематографом. Йому подобалось озвучувати фільми французькою й англійською, працювати  асистентом режисера, зніматися, на той час вже у п'яти фільмах як актор, із Соф виходив вранці за свіжими газетами і бачив на перших шпальтах і на обкладинках журналів прізвище Дассен, не міг не страждати, бо мова йшла не про нього, а про його видатного батька-режисера.

    Журналіст Жак Уревіч зазначав: «Жуль був дуже ніжним, але майже не проявляв себе як батько. Я б назвав їхні стосунки млявими. Джо любив свого батька, а Джо дивився на нього як на каченя з виводка». Подруга, співачка Джин Менсон уточнює: «Джо любила мати вона розповідала, що коли була вагітна – продовжувала грати на скрипці. Напевно, тому Джо став співаком».

    Моріз поставила умову – чи похід у мерію, чи розставання. З дня розлучення батьків, ми пам'ятаємо ставлення Джо до шлюбу. На розпис він демонстративно вирушив у старому костюмі з триденною щетиною, був злий через примус і дуже напився в день весілля.

    Дружина не тільки студіювала кулінарні книги і натирала до блиску сімейне вогнище, вона зробила для свого обранця дещо набагато суттєвіше. Вона мала подругу Катрін Реньє – секретарку в звукозаписній компанії, яка відкрила паризьку філію в будинку 42 по вулиці Параді і займалася поширенням платівок американських артистів. Моріз вирішує зробити коханому подарунок до дня народження у двадцять шість і передає подрузі його запис американської народної пісні «Freight Train».

    Катрін вирішує показати касету роботодавцю. У Sony Music Entertainment послухали запис, вирішили, що голос цікавий і запросили, Джо зробити перший диск. Сюрприз не викликав захвату, як і можливість роботи зі звукозаписною компанією. Пропозиція зустрітися з керівництвом фірми отримує рішучу відмову: Джо не має наміру ставати співаком.

    Але врешті-решт він здався та погодився, щоб подивитися, що з цього насправді вийде. За кілька днів до Різдва було підписано контракт, і 26 грудня Дассен почав працювати в студії з оркестром Освальда д'Андреа над чотирма піснями для супер-45 платівки у глянцевому конверті. Все було зроблено дуже швидко. Дві – французькі версії американських пісень, дві – написані Жаном-Мішелем Ріва і Франком Тома. Пізніше співпраця цих молодих талантів із Джо стане початком легенди.

    Це була проба пера, але вона провалилась, і в нього було єдине бажання все припинити. Але він не зробив цього, хоча  не було такого ранку, коли вмить прокинувся знаменитим. Монік Ле Марсі з RTL і Люсьєн Лейбовітц з Europe Un – єдині програмні директори, які одразу відчули щось в артисті-початківці та включили його в плейлисти своїх радіостанцій, хоча на думку багатьох виконавцем він був середнім. Сказали б йому відразу, що він геній, він точно засумнівався б у собі, а ця невпевненість інших послужила найпотужнішою пружиною для розвитку.

    Друзі згадують показову історію, як в Куршавелі якось зайшли в кафе, де грали в шахи. Один із гравців, власник готелю запитав Джо: «Ви граєте в шахи? – Так». Джо програв. Він повернувся в готель, зателефонував комусь до Парижа і через два дні йому привезли валізу, набиту книгами про шахи. За тиждень він повернулися до кафе і виграв. «В цьому весь Джо, все давалося йому завдяки праці та навчанню».

    «Моя робота, – згадував Дассен про професійний дебют, – дозволяє бачити людей з кращого боку: приходячи на концерт, людина на якийсь час стає дитиною, ... вона приходить відпочити і трохи помріяти … Мене привело до пісні саме кохання… Я записав свій перший диск, для того, щоб сподобатись дівчині, в яку закохався…».

    Джо поступово втягувався в цю гру і разом із CBS все з тим же оркестром Д'Андреа записує чотири кавер-версії для другої платівки – знову нічого. Для третьої Дассен знаходить «свою» пісню-хіт Shame And Scandal In The Family, що мала успіх в Америці, припускаючи заспівати його по-французьки. Але директор CBS вагався, бо пісню цю вже записує Саша Дистель, який співпрацює з «Пате-Марконі» та гурт Les Surfs для музичного фестивалю. У результаті – надзвичайний успіх обох і чорна смуга в роботі Джо, він навіть збирався розірвати контракт. Не маючи загальних результатів, керівництво компанії, вирішує змінити директора французької філії. Новим керівником стає Жак Супле, після розмови з яким Джо  вирішує почекати.

    Його третій альбом вийшов наприкінці 1965-го. Хоча Bip Суле ще не справив значного враження на музичному ринку та продано було всього близько 25 000 копій, він став його першим успіхом. Це була адаптація відомої O Calhambeque португальською, виконаною бразильским майстром рок-н-ролу Роберто Карлосом, який на довгі роки стане його другом. Отже, це був перший справжній радіохіт, і вперше в своїй кар'єрі Джо Дассін з'явився в чартах. Незважаючи на те, що одночасно з Джо пісню Guantanamera записали Нана Мускурі та Les Compagnons de la chanson, платівка добре розкуповується.

    Безумовно, йому трохи пощастило. Поруч опинилися люди, які повірили, що цей голос, здатний легко перейти на шепіт і невловимо пообіцяти більше, може бути приємний мільйонам.

    Про Джо заговорили, його ім'я стає відомим. Жак Супле розширює CBS, підписує нові контракти, на Дассена часу не вистачає. Супле розуміє, початківець потребує свого продюсера, провідника та порадника. Його вибір зупинився на геніальному кандидаті. Супле вважає, що в цієї людини чимало спільного з Джо – любов до джазу, вивчення права, розуміння Америки й американців. Мова про Жака Пле. «Він випустив перші у Франції диски Дізі Гіллеспі і Чарлі Паркера, працював на «Pathé Marconi» з Шарлем Азнавуром, зробив ім'я торгової марки Capitol Records, був художнім директором Сержа Гензбура і Джонні Холлі. Нарешті, він був першим незалежним продюсером на Philips Records і працював з Шейлою разом з Клодом Каррером. Жаки зустрічаються і приходять до згоди щодо статусу незалежного продюсера на CBS для Пле, за умови, що він і Дассен порозуміються. Після зустрічі 31 грудня 1965 рішення ухвалено. Пле пояснює, Дассен слухає, Супле відверто насолоджується тим, що відбувається – вони порозумілися».

Олена Ємельянова

Далі буде. 

 
Фото  https://www.facebook.com/groups/1031487854269923/posts/221300892611780

https://ar.pinterest.com/pin/819162619698634302/

 
Джерела:
Виноградова Т.Р. Характер как судьба. Великие несломленные.– Харків: Аргумент Принт, 2015.– 352 с.
***
Козлова Ю. Джо Дассен: Сердце таланта // Караван историй.– 2006.– №12.– С. 186–201: фото.
Melnik Y. Joe Dassin, chanteur des petits pains au chocolat // Іноземні мови.– 2019.– № 3.
***

https://surli.cc/jukprz
https://surli.cc/eaujbm
https://surl.li/qtemrv
https://fr.wikipedia.org/wiki/Joe_Dassin
https://50plus.com.ua/nevidomyj-dzho-dassen/
https://ru.scribd.com/document/922060108/Joe-Dassin

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Жива історія бібліотеки

 

Моя робота в ДОУНБ: спогади через багато років

(продовження) 

Робота легка і чиста

 

Традиційно вважається, що в бібліотеці робота легка і чиста («не пыльная», як казали). Проте чи насправді так? Звичайно, якщо порівнювати з сапанням буряків на полі чи будівельними роботами, то, дійсно, легка, чиста. Але і бібліотекарям час від часу доводиться перевдягатись у старі халати, і мова не про санітарні дні, коли витирають від пилу полиці, перетрушують книжки та журнали, миють рослини.

Наша бібліотека довгий час кочувала по різних приміщеннях, а коли отримала свої, то виявилось, що переміщення відділів і фондів не припинилось. Справа у тім, що площ у бібліотеці дуже й дуже не вистачало завжди і зараз не вистачає, тому, аби розмістити нові надходження літератури, треба знайти місце. А його нема. Тому доводиться списувати старе і не дуже, те, що вже не користується попитом, морально застаріле чи фізично зношене, дублетне. Але такої літератури мало, місця майже не звільняється. І тут починається… Бібліотекарі надягають халати, шикуються в ланцюжки і передають чи перекидають одна одній книжки, підшивки газет і журналів, коробки з описами винаходів, грамплатівки та все інше. І розставляють це у приміщеннях, з яких уже кудись щось чи когось перемістили – у підвалах, на горищах, у розгороджених холах чи в приймах у інших закладів культури. 

Я вже згадувала, як у перший санітарний день моєї роботи ми переносили підшивки бюлетенів з першого поверху на горище. А були і переміщення більші за обсягами. Наприклад, коли звільняли від фонду німецьку кірху на головному проспекті та будинок священника за нею. У якийсь чудовий день перевозили в приміщення по вулиці Ю. Савченка фонд відділу інформації з культури та мистецтва (не плутати в відділом літератури з питань мистецтва). Традиційно передавали, кидаючи пачки книжок одна одній від входу на другий поверх, і тут працювали всі, хто був на той час на роботі – в тому числі завідувачки відділів, заступниці директора і навіть Зінаїда Миколаївна у незвичному для мого ока вигляді – в коричневому саржевому халаті. Участь директорки у цьому процесі мене здивувала, але я почула від співробітниць, що так було завжди, вона ніколи не уникала подібної роботи.

Ще масштабнішим було перевезення з німецької кірхи, яка в радянські часи, як і більшість подібних споруд, слугувала для нерелігійних потреб (добре, коли там були архівні чи бібліотечні фонди, а не мінеральні добрива чи склад якихось запчастин), до головного будинку частини патентного фонду. Там зберігалися описи винаходів країн РЕВ, тобто Ради економічної взаємодопомоги, країн так званого «соціалістичного табору» (російською мовою – «стран СЭВ»), бюлетені сигнальної та експрес-інформації. Весь храмовий простір був зайнятий багатоповерховими конструкціями аж до самої стелі, схожими на риштування, якими обставляють будинки перед ремонтом і які  ми називали – ярусами. На ярусах стояли стелажі з описами винаходів у касетах і все інше. До речі, цими документами ми теж обслуговували читачів. Їх запитували вкрай рідко, а коли хтось замовляв, співробітниця їхала до кірхи, знаходила потрібні описи, привозила у відділ, а пізніше, коли накопичувалась невелика кількість таких документів, уже зданих читачами, відвозила назад і розставляла на місця.

Подробиці вже вивітрились із пам’яті, пригадую лише, що ми ходили по тих ярусах у взутті на низьких підборах, бо умовна «підлога» була решітчастою, на високих підборах було навіть небезпечно. Якщо у когось щось дрібне, наприклад, ручка, падало, то шукати треба було в самому низу, на підлозі. І не обов’язково знаходилось, могло застрягнути десь між ярусами. Спустивши касети вниз, вантажили в наш бібліотечний старенький і маленький мікроавтобусик, сидіння в якому були вже заздалегідь зняті. Водій, Петро Петрович, літній чоловік, вантажити не допомагав, у нього була хвора спина, або щось таке. Ну а ми, жінки від двадцяти до років тридцяти п’яти були здорові, як корови. А якби у нас не було цього автобусика-ветерана, вишикувались би в ланцюжок від проспекту до вулиці Савченка і передавали б касети з рук в руки. На щастя, автобусик був і час від часу навіть їздив.

Поки наш безцінний транспорт чухрикав до бібліотеки через центр міста, де був жвавий рух, ми неспішно йшли через парк і вчасно встигали до розвантаження. Піднімали на горище старим деренчливим вантажним ліфтом, утім, це був все-таки невеликий підйомник, розставляли, намагаючись дотримуватися схеми розстановки. Пізніше там же, на підлозі, упорядкували за класами, підкласами і так далі. А згодом на горищі нам поставили металеві стелажі, і ми почали переставляти касети на них. І з того трапилась ціла пригода, яка мало не закінчилася трагічно.

Ірина Голуб,

головний бібліотекар редакційного-видавничого центру

     Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Територія особистості

 Joe Dassin. Опік любові
(продовження) 

Під час студентства Джо доводиться підробляти. Але це для нього була історія звична. Вечорами працює сміттярем, мийником посуду, барменом, водієм вантажівки, доставником товарів додому, проводить психологічне тестування, пробує себе ді-джеєм на детройтській радіостанції WCX.
    Після трьох років опанування медицини Джо переключився на гуманітарні науки і в 1961 з відзнакою отримав ступінь бакалавра антропології. Так, він бачив себе саме антропологом, фахівцем із культури і звичаїв народів світу. Йому справді подобалася ця професія. Експедиції, внутрішня споглядальність наукового життя були  ідеально зіставлені з його натурою інтроверта.
    Журналіст Жаку Уревіч згадує: «Я познайомився з Джо в його ранньому віці, влітку під час канікул він приїжджав до Франції побачитися зі своїм батьком. Симпатичний молодий американський студент». 
    Через два роки Джо захистив магістерську дисертацію, присвячену племені хопі, та читав лекції в університеті. Одночасно написав новелу «Wade in water», яка отримує другу премію на національному конкурсі.
    Прагнучи поглиблювати знання мов, вільно володіти ними, жив із двома франкомовними приятелями – французом Аленом Жиро і швейцарцем Бернаром, який мріяв не менш, як про лаври декана факультету в Женеві.
    Джо не можна було назвати мрійником. Якщо потрібно було дійти до будь якої мети, він робив це завжди спокійно, поступово та впевнено. Все його життя виглядає ззовні поступовим і розміреним немов без зайвих емоцій. Але ж він інтроверт, згадаємо. «Я завжди любив укладати найнеймовірніші парі, я завжди хотів досягти своєї мети». Хлопчиною Джо часто вправлявся з ласо, щоб дістати бажаний предмет. У підсумку життя, не всі «предмети» виявилися йому на користь, але це завжди були його особисті рішення і, якщо їх намагались обмежувати або проти його волі ним керувати – це завжди викликало супротив і емоційний розлад.
    Американська музика швидко «електрифікується», але Елвіс Преслі з популярним тоді рок-н-ролом, оминув його цікавість, Разом із Аленом Жиро вони слухають і виконують дуетом пісні улюбленого Жоржа Брассенса, акомпануючи собі на гітарі. Двоє французів стали першими, хто познайомив мешканців університетського містечка з його поезію. Обом на думку спадає ідея співати в кафе в студентському кампусі, в Детройті, Чикаго і Клівленді, або на весіллях, що приносить їм 50 доларів за уїк-енд. Але це більше задоволення, ніж реальний заробіток.
    Саме в ці часи Дассен знайомиться з Пітом Сігером і Бобом Діланом. Так поступово в його життя входить музика.
    Університетські роки збіглися з роками всесвітньої слави батька. У 1958 році той попросив Джо записати кілька пісень до фільму «Закон» за участі Джини Лолобріджиди і Марчело Мастрояні. У 1959 році диск-сорокап'ятка з цими піснями вийшов на фірмі грамзапису Versailles. Спроба виявилася не надто вдалою, йому навіть радили більше не співати. «Я завжди був упертим, тому я вирішив продовжувати. Головне – вивчити це ремесло. Я не люблю дилетантства, – говорив він. – І я не хочу бути зіркою на п'ять хвилин».         Протягом довгих тижнів Джо працює над голосом, вправляється у грі на гітарі.
Якось дипломований етнограф замість чергової етноекспедиції в долину річки Арканзас заліз у вантажний відсік лайнера, що рухався до Європи і попрощався зі Штатами та з наукою назавжди. Без грошей у кишені, сховавшись у трюмі вантажного судна, вирушає до Італії.
    У 1962 році батько запросив його як помічника на зйомки фільму «Topkapi» свого другого успішного фільму в Європі. Відразу після цього він починає працювати ведучим програм на RTL і журналістом в Playboy.
Розмірковує він про кар'єру письменника, повернувшись до Франції наприкінці 1963 року, коли  возз'єднався з матір'ю та сестрами та написав декілька нових оповідань і новел.
    Перший крок від зрозумілого майбутнього до себе можливого він зробив сам, а далі втрутилася жінка. Якби хтось міг знати заздалегідь, коли відбудеться найважливіша зустріч у житті. Адже доленосні зустрічі бувають і без обіцяного щастя. Але це не відміняє їх незворотності. Якось дня молодий безтурботний красень вирушив до кінотеатру на прем'єру фільму. 13 грудня 1963 року відбувалась вечірка, організована Едді Барклаєм на честь виходу на французькі екрани стрічки «Цей божевільний, божевільний, божевільний, божевільний світ…».  
    Усе, що стосувалося жінок, було нескінченно важливим для Джо. Він навіть казав друзям, що  божеволіє від думки про всіх прекрасних жінок, яких не доведеться зустріти.

На вечірці Джо познайомився з Маріз Массьєра. Їхні стосунки розвивалися стрімко, і наприкінці січня вони, а скоріше вона, почала думати про заручини. Після поїздки до Швейцарії, переселилися в трикімнатну квартиру в кварталі Сен-Жермен-де-Пре, яку Джо впорядкував. Гітара залишалася його пристрастю і Маріз поділяла його захоплення музикою. Але у той час навряд чи хтось міг припустити, що Джо стане співаком, навіть він сам.

Олена Ємельянова

Далі буде. 

Фото        https://alchetron.com/Joe-Dassin

https://stuki-druki.com/podborka/istoriya-lubvi-joe-dassina-i-maryse-massiera.php

 

Джерела:
Виноградова Т.Р. Характер как судьба. Великие несломленные.– Харків: Аргумент Принт, 2015.– 352 с.
***
Козлова Ю. Джо Дассен: Сердце таланта // Караван историй.– 2006.– №12.– С. 186–201: фото.
Melnik Y. Joe Dassin, chanteur des petits pains au chocolat // Іноземні мови.– 2019.– № 3.
***

https://surli.cc/jukprz
https://surli.cc/eaujbm
https://surl.li/qtemrv
https://fr.wikipedia.org/wiki/Joe_Dassin
https://50plus.com.ua/nevidomyj-dzho-dassen/
https://ru.scribd.com/document/922060108/Joe-Dassin

 

       Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут