Жива історія бібліотеки

Моя робота в ДОУНБ: спогади через багато років
(продовження)

Виставки, групове інформування та буржуазна УДК

 

Із картотекою газетно-журнальних статей у мене і взагалі сталась неабияка халепа. Картотека містила друковані картки з аналітичним розписом періодичних видань технічної  тематики. За бібліографічними канонами, зберігати треба публікації не старіші ніж за п’ять років, оскільки технічна інформація швидко застаріває. В картотеці стояли картки з інформацією десяти, п’ятнадцяти і навіть двадцятирічної давнини, тож я почала їх вилучати. До того ж виявила, що картотека систематизована не за таблицями ББК, які буквально перед закінченням мною інституту почали активно впроваджувати в бібліотеках. Систематизація була за УДК – універсальною десятковою класифікацією. Про цю, останню, в інститутському підручнику був лише коротенький абзац, що УДК – буржуазна класифікація, бо не містить розділів про марксизм-ленінізм і науковий атеїзм, натомість має розділ «Релігія», отже радянським бібліотекам не годиться, в СРСР використовується лише в найбільших науково-технічних бібліотеках.

Наша обласна універсальна наукова бібліотека до найбільших науково-технічних бібліотек не належала. Тому я з чистою совістю вирішила дати лад картотеці, тобто перекласифікувати буржуазну УДК на нашу радянську ББК. Нічого нікому не сказала. А про що тут говорити? Мені веліли працювати з картотекою, показали, де вона розташована, ніяких додаткових інструкцій, настанов, коментарів не дали, отже розраховували, що я і сама знаю, що і як треба робити. Я взяла таблиці ББК, знайшла картонні роздільники, і справа закипіла. Я встигла перекласифікувати приблизно півтори шухляди зі, здається, п’ятьох,  і майже витратити запас роздільників, коли завідувачка звернула увагу на мою тиху зосереджену діяльність і спитала, що я роблю. Я гордо відрапортувала і… злякалась – Лідія Захарівна різко перемінилась на обличчі, на якийсь час навіть втратила дар мови, у неї був шок. Від розносу мене врятувало те, що за короткий час я мала іти в декретну відпустку. Це було вже десь улітку 1983 року. Довелося мені повертати класифікацію УДК назад, бо вона таки була законною для технічної тематики. Більше з тією картотекою я не працювала.

Досі пам’ятаю, правда вже нечітко, проведення у відділі Днів інформації та Днів спеціаліста. Це були солідні заходи з попередньою підготовкою, відбором літератури, документів з тієї чи іншої тематики, із запрошенням конкретних користувачів, організацій, установ і широким інформуванням. Людей приходило немало, біля столів, виставлених у ряд під вікнами з розкладеною літературою, завжди купчились натовпи, тому ми, співробітники, теж весь час були там: пояснювали, консультували і слідкували за збереженням фонду. Мені ці заходи подобались.

От виїзди на підприємства і в установи подобались не завжди. Кудись я виїжджала з колегами, тоді було простіше, а коли сама, – по різному. Часом мене з літературою забирали і відвозили назад. А бувало і таке, що доводилось самотужки тягати непідйомний вантаж. Саме так сталося на фабриці іграшок. До бібліотеки приїхала якась працівниця з контори фабрики, разом із нею ми привезли туди по два пакети книжок і журналів, а після перегляду вона допомогла мені винести літературу за прохідну, переважно, аби мене безперешкодно випустили, і… попрощалась. Я стояла ні в тих, ні в сих з чотирма майже непідйомними сумками-пакетами книжок, добре, що тут же була зупинка тролейбуса. Мобільників тоді ще не було, покликати на допомогу колег було ніяк, мене охопили тиха паніка і розпач, але  якось я дотягла ношу до бібліотеки.

Була з подібними переглядами на заводі Дніпроважпапірмаш, де мені й моїй колезі провели екскурсію, показали велетенську машину для виготовлення паперу. На фабриці «Дніпрянка» я була, якщо нічого не плутаю, двічі, один раз із Надією Литвиненко. Там нас хотіли «пригостити» якоюсь пряжею, але нічого підходящого не було, і слава богу, бо на прохідній, коли ми виходили, нам буквально провели обшук, перевіряли сумки і все присікувалися, що за книжки ми виносимо з фабрики. Була ще на швейній фабриці ім. Володарського, в Будинку моделей у старовинному занедбаному особнячку в центрі за ЦУМом, в Науково-дослідному інститут тваринництва центральних районів УРСР разом із колежанкою з сільськогосподарського відділу, в АТП у районі вулиці Войцеховського, де довелось видати кілька книжок про ремонт автомобілів, а потім їздити випрошувати їх назад. Здається, дві чи три книжки так і не повернули.

 

Ірина Голуб,

головний бібліотекар редакційного-видавничого центру

 

Далі буде.

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

 

Жива історія бібліотеки

 

Моя робота в ДОУНБ: спогади через багато років»

(продовження)

 

Виставки, групове інформування та буржуазна УДК

 

Крім обслуговування я брала участь і в усіх інших процесах роботи відділу – підготовці та проведенні Днів інформації, Днів спеціаліста, обробці нових партій описів винаходів, у виїздах на підприємства й організації з переглядами літератури; переміщеннях фондів і всьому іншому. Отримала і власну ділянку роботи – організацію виставок літератури у відділі, групове інформування, ведення картотеки газетно-журнальних статей.

Ставити виставки мені подобалось, хоча часом дуже важко було підібрати літературу. Пам’ятаю, як готувала виставку про екологічні проблеми, пов’язані з промисловістю. Спочатку я відшукала декілька книжок у підсобному фонді відділу, але для виставки їх було мізерно мало, тому відібрала і виписала в генеральному каталозі все, що могло згодитися. Там теж було не густо. Книжки треба було замовляти у відділі сільськогосподарської літератури, читальному залі та книгосховищі. На частину замовлень надійшли відмови: «списано», «нема на місці»; а з того, що я отримала, годилось не все – за самою анотацією не завжди можна визначити зміст; дещо було занадто потерте і не мало презентабельного вигляду. Та й узагалі тема екології ще не була популярною, літератури майже не було, принаймні в нашій бібліотеці точно не було. Крім того, на виставці з будь-якої теми, чи про будівництво, чи металургію, чи ту ж екологію, обов’язково (!) треба було на перше місце ставити… праці Маркса, Енгельса, Леніна, постанови партії (комуністичної, інших не існувало) й радянського уряду. Дуже бажано було також хоч якийсь перл «таварища Брєжнєва». І спробуй, боронь боже, не поставити! От і доводилось вишукувати в працях класиків марксизму-ленінізму, в постановах партії та матеріалах її останнього з’їзду хоч якісь слова про розвиток будівництва, металургії чи екології. 

Тим, хто народився незадовго до кінця існування радянського союзу чи вже після його розвалу, це, напевно, звучить дико. А бібліотекарі мого покоління можуть підтвердити – кожна книжка про будь-що: розвиток сільського господарства чи машинобудівної промисловості, безпеку атомних електростанцій, ремонт автомобілів, машинні мови, навіть про технологію макраме і вишивки, кулінарію та ресторанне обслуговування обов’язково починалась мантрою про заходи комуністичної партії та радянського уряду в розвитку саме цієї галузі, про невтомну турботу з підвищення добробуту радянських людей і тому подібне. Ось невеликі уривки з такого тексту: «Исторический XIX съезд Коммунистической партии…», «Партия всегда считала и считает главной своей задачей всемерное развитие тяжелой индустрии…», «Пленум ЦК КПСС,.. указал, что главной задачей, решению которой партия посвящает все свои силы, было и остается укрепление могущества нашей Родины…», «Только наши враги, клевещущие на социализм…», «Настоящее освобождение женщины, – писал В.И. Ленин – настоящий коммунизм…», «Под руководством нашей славной Коммунистической партии, ее Центрального Комитета и Советского правительства народы нашей необъятной и могучей социалистической Родины…» і таке подібне. Все це – з видання 1955 року «Книга о вкусной и здоровой пище» (яка трапилась мені під руку, іншого з подібними текстами не тримаю), ось такий вступ на дев’ять сторінок.

Ту виставку про вплив промислових підприємств на довкілля я таки поставила, за всіма канонами, для чого довелося додатково вишукувати книжки по відділах, а одну чи дві я навіть привезла з Бердянська зі своєї власної бібліотечки, саме тоді їздила до мами.

Групове інформування полягало в тому, що я раз на місяць мала обдзвонювати всі районні бібліотеки і повідомляти колегам про новинки. От цієї ділянки роботи я зовсім не пригадую, залишився у пам’яті лише конфуз першої спроби з’язатися з бібліотеками. Що таке телефон і як ним користуватись, я знала з раннього дитинства, оскільки у моїх дідуся і бабусі по мамі був хатній телефон, дідусь працював завгоспом на пошті. Але в часи мого дитинства і юності не існувало автоматичного з’єднання, щоб поговорити з абонентом в іншому місті, треба було телефонувати на телефонну станцію і замовляти розмову. Так само в часи мого навчання в Рівному я розмовляла з мамою в Бердянську, замовляючи розмову заздалегідь на міжміському переговорному пункті. Ні про які міжміські коди я не знала, бо ніколи цим не користувалась, а мої колежанки, мешканки великого обласного міста, не сказали мені, провінціалці, про такі тонкощі – не думали, що хтось може не знати елементарних речей. Отож я раз за разом набирала номери районних бібліотек без коду, зрозуміло, що нікуди не могла пробитися. Врешті котрась із мої співробітниць зрозуміла в чім причина і підказала про коди. З мене трохи покпинили, Неділька, незлостиво сміючись, зронила «техніка в руках дикуна», а я відтоді стала без проблем з’язуватися з колегами в області.

                                         

 

Ірина Голуб,

головний бібліотекар редакційного-видавничого центру

Далі буде.

  Фото 2. Ірина Голуб друга ліворуч (сидить)     

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter                                                         

                   

Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки

 

Бібліотека у 60-ті роки ХХ століття. Рік 1967. Ювілейна наукова сесія
(продовження)

 

Нарешті підійшли до завершення огляду доповідей провідних спеціалістів на ювілейній науковій сесії, присвяченій роботі Бібліотеки у радянські часи (1917–1967 рр.). Цікаво дізнатися, як наші колеги майже 60 років тому оцінювали результати своєї діяльності, чим пишалися і яких успіхів досягали.

Сьогодні настала черга розповісти про виступи двох завідувачок відділів обслуговування користувачів – абонемента та читальних залів.

Відділом читальних залів керувала в той час Олена Петрівна Рєзіна. У неї був виступ суто ідеологічно-пропагандистського змісту про комуністичне виховання: «Бібліотека на допомогу комуністичному вихованню трудящих». Різноманітні приклади впливу Бібліотеки на процес формування комуністичної ідеології та методи роботи з читачами, приклади ефективності такої роботи, назви книг, які пропагували, і їхніх авторів – все це з історичної точки зору дає можливість уявити зміст читання та вплив бібліотеки на культуру читання, коли книга перетворилась на інструмент ідеологічної обробки людей. Бачимо системність і цілеспрямованість роботи з пропаганди книги.

Для цього використовували різні форми пропаганди літератури: конференції, вечори, усні журнали, диспути, індивідуальні бесіди. В цьому процесі була активно задіяна державна політика: на загальнодержавному рівні проводилися читацькі конференції, заходи, які організовувались бібліотеками різних рівнів (обласна із районною) демонструвалися на місцевому телебаченні. Олена Петрівна навела приклад проведення читацької конференції нашої Бібліотеки із Першотравенською міською бібліотекою, в якій взяли участь 500 чоловік, перевжно це були шахтарі. Наприкінці заходу виступали відомі українські радянськи письменники Придніпров’я – Ф.Д. Залата, П.П. Нечай, А.Й. Билінов. Участь відомих учених, представників влади, партійців, акторів, музикантів у пропагандистських заходах була звичайним явищем того часу та додавала їм  переконливості.  

Працювали з конкретними групами людей у так званих «червоних кутках» робітничих гуртожитків, де проводились кампанії різної тематики, наприклад, місячник пропаганди антирелігійних знань, під час якої виступали відомі лектори товариства «Знання».

Для любителів поезії проводили цикли літературних вечорів, присвячених радянській поезії. На одному з таких вечорів-концертів у Бібліотеці виступали поети Галина Камінна та Ігор Тищенко. До речі, Олена Петрівна розповіла, що при відділі у 1966 році було створено клуб любителів книги, до якого увійшло 100 чоловік –  робочі, інженери, лікарі, студенти. Вона назвала прізвища професорів і доцентів вишів, які виступали на засіданнях цього клубу. Люди тягнулися до знань, але, на жаль, вся робота з пропаганди літератури була повністю пронизана комуністичною ідеологією.

Ще одна керівниця відділу обслуговування читачів – завідувачка абонементу Ірина Миколаївна Котова виступила з доповіддю «Вивчення інтересів і запитів читачів і диференційований підхід до їх задоволення».

При великій відвідуваності відділу абонемента, бібліотекар не міг не тільки поговорити с кожним читачем, але й обмінятися словом. Тому записи читацьких  запитів, оцінок прочитаних книг, які вели бібліотекарі відділу, були не точними та неповними, картотека відмов читачам велась безсистемно. Щоб виправити таку ситуацію, на початку 1966 року у відділі абонемента були організовані кафедри для обслуговування окремих груп читачів: молоді, наукових працівників і фахівців народного господарства, загальна кафедра – для всіх інших груп читачів.

Біблотекар отримав можливість іти від книги до читача. Він сам записував нових читачів своєї групи, мав можливість ставити читачеві додаткові питання, які допомогали глибше дізнатися читацькі уподобання. В той же час бібліотекареві легше було орієнтуватись у фондах, щоб надати оперативну допомогу, тому, що фонди для конкретної групи читачів формували як рекомендаційний ресурс, який розкривали тематичними полицями і доповнювали рекомендаційними бібліографічними покажчиками та рекомендаційними списками літератури.

Фахівці відділу чітко встановлювали читацьке призначення виставок, полиць, що сприяло диференційованому обслуговуванню окремих груп. Наприклад, фонд технічної літератури розкривали із урахуванням читацького призначення: для робітників – на допомогу професії та підвищенню кваліфікації, для інженерів – на допомогу науковій організації праці, якості продукції, технічної естетики. Науковим працівникам адресували тематичні  полиці: «Фізика ХХ століття», «Автоматика в наші дні», «Досягнення сучасної біології», «Науковці застерігають».

Ірина Миколаївни як досягнення вказала у доповіді на високий запит читачів на суспільно-політичну літературу. Вона пише: «Отже, не так вже увага читачів прикована до розважальної літератури, як здається декому. Невірне уявлення складається тому, що декілька разів повторена за день назва будь-якого модного роману запам’ятається швидше, ніж запити на різні теми». І все-таки керівниця абонементу констатує, що більшість  читачів із широким кругозором читають або вузько-професійну літературу або лише художню.

Вивчаючи окремі групи читачів, фахівці абонементу відзначили труднощі у роботі з учителями. Вони пояснюють, що учителі мають дуже високу завантаженість і не можуть регулярно відвідувати бібліотеку. Ефективним у роботі з ними тільки використання картотеки професій (позначки, – що беруть за фахом) і метод спостерігання. Бібліотекарі спостерігали за змістом читання різних груп читачів. З цією метою систематично аналізували читацькі формуляри, надавали конкретні рекомендації читачам, що їм читати. Мета такого керівництва – підвищення свідомості людей, залучення до будівництва соціалістичного суспільства – офіційної ідеології тодішньої влади. Прикладом може бути наведений факт такого вивчення: «Аналізуючи читацькі формуляри групи робітників до 30 років, ми прийшли до висновку, що робітники цього віку із неповною середньою освітою виявляють більшу зацікавленість до суспільно-політичної літератури, ніж робітники того ж віку, але зі середньою освітою. Перші продовжують навчання і беруть літературу в навчальних цілях».

Ірина Миколаївна розповіла про досвід відділу у вивченні інтересів читачів до літератури різної тематики – технічної, природничо-наукової, прослідкувала залежність зацікавленості до тієї чи іншої теми від віку, освіти читачів. Рекомендувала до використання деяких інструментів у процесі вивчення читацьких інтересів: ведення картотеки читацьких інтересів, картотеки професій, складання індивідуальних планів читання, проведення анкетування читачів, аналіз індивідуальних і групових читацьких формулярів, відгуків на книги, ведення обліку читацьких запитів, проведення тематичних бесід із читачами за рекомендованими темами.

Як бачимо, на бібліотекарів і читачів здійснювався немалий ідеологічний тиск, який у ті часи не всі усвідомлювали, але надмірна бюрократична складова в роботі із читачами врешті-решт привела до краху таку систему «вивчення інтересів та запитів читачів…».

 

Тетяна Абраїмова

 

Джерела:

Котова І.М. Вивчення інтересів та запитів читачів і диференційований підхід до їх задоволення // Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої підведенню підсумків діяльності бібліотек за 50 років радянської влади: 22.09.1967 р. [роc. мова].– С. 47–58.–  Архів «КЗК ДОУНБ» (Ф. 107).– Дніпро.

Рєзіна О.П. Бібліотека на допомогу комуністичному вихованню трудящих // Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої підведенню підсумків діяльності бібліотек за 50 років радянської влади: 22.09.1967 р. [роc. мова].– С. 29–37.– Архів «КЗК ДОУНБ» (Ф. 107).– Дніпро. 

 

Фото з архіву КЗК «ДОУНБ»

1. Письменник Федір Залата дає автографи учасникам свята книги, поруч з ним – дитяча письменниця Зінаїда Грієва.

2. Олена Петрівна Рєзіна презентує виставку читачам. 1967 р.

3. Олена Петрівна Рєзіна та Ірина Миколаївна Нікуліна (Котова) 08.03.1961 р., читальна зала.

4. Ірина Миколаївна Котова в центрі, обслуговує читачів. 1960-ті роки.

         Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Жива історія бібліотеки

Моя робота в ДОУНБ: спогади через багато років»
(продовження) 

Початок роботи: конфузи та конфлікти

 

Робота в бібліотеці починалась о дев’ятій ранку, а для читачів двері відкривались з десятої. Працівники відділів, не пов’язаних із обслуговуванням, працювали з 9.00 до 18.00, як і співробітники відділів обслуговування, коли не працювали з читачами. Робочий день становив дев’ять годин – вісім годин і п’ятнадцять хвилин безпосередньо робота, останні 15 хвилин призначалися для заповнення величезного аркуша, приблизно на пів стола. У кожної співробітниці був окремий власний аркуш і щодня вона записувала все, що робила, скільки зробила і скільки часу витратила. Сорок п’ять хвилин призначалося на обідню перерву. Попервах, швиденько проковтнувши свій обід, я брала якусь книжку і читала, але колежанки попередили мене, що читати на роботі не можна, якщо я вже закінчила обід, то треба братися до діла, бо завідувачка зробить зауваження. Але сидіти біля обіднього столу  протягом усієї законної перерви можна, навіть уже не обідаючи. Можна було і кудись піти, але не запізнюватися з перерви.

В суботу і неділю працювали тільки чергові на обслуговуванні читачів. У п’ятницю обслуговування не було, цей день повністю призначався для внутрішньої роботи.

На обслуговуванні читачів були особливі графіки роботи. Ми в патентному працювали за своєю схемою. Існували перша і друга зміни – перша, по суті, була не повноцінною зміною, а – більше підміною другої, тобто основної. Тиждень у першу зміну співробітниця, скажімо, «А» (попередній тиждень вона вже відпрацювала в другу зміну), обслуговує читачів з 10.00 до 12.00, а потім із 15.00 до 15.45 підміняє на обідню перерву співробітницю другої зміни. Друга зміна, співробітницю назвемо «Б», заступає на чергування з 12.00 і працює до 21.00 з обідньою перервою з 15.00 до 15.45. З наступного тижня співробітниця «А» на обслуговування вже не виходила досить тривалий час, а співробітниця «Б» працювала на підміні. І так по колу. Графік ускладнювався, коли наступна співробітниця – «В», яка мала працювати в другу зміну, не виходила на роботу через хворобу свою чи дитини. Її цілий тиждень мусила заміняти в другу зміну «Б», вона ж заміняла на обслуговуванні Лідію Захарівну, оскільки завідувачку відділу часто відволікали директорка, партнери бібліотеки тощо. Графік був складний, втомливий, особливо в другу зміну.

Дисципліна в бібліотеці була серйозною. Спізнень майже не було, лише через причини, які не залежали від співробітниць. І то, спізнившись на п’ять хвилин через затримку тролейбуса, ще не встигши віддихатись, пам’ятаю, з покаянним виглядом, белькотіла: «Лідь Захар,.. вибачте… я спізнилась… на п’ять хвилин… тролейбус… я відпрацюю…». «Звичайно», – зі строгим виглядом кивала Лідія Захарівна. Пішовши на перерву на десять хвилин пізніше, я повідомляла завідувачці, що вже відпрацювала.

Часом на вході до бібліотеки стояв «народний контроль» – кілька співробітниць із профкому, які записували всіх, хто спізнився хоч на хвилину. Якось Тетяна Василівна, яка ніколи не спізнювалась, бо ходила на роботу пішки, затрималася на кілька хвилин. Дорогою у неї зламався підбор, і вона мусила повернутися додому, щоб перевзутись. Саме цього дня чергував контроль, після чого Тетяна Василівна, людина дуже й дуже дисциплінована, «провисіла» на дошці ганьби пів року.     

На обслуговування читачів мене випустили за місяць від початку моєї роботи. Всі процеси я вже знала: записати нових читачів, вислухати їхні теми, відіслати до відділу каталогів, якщо їм потрібні книжки; прийняти замовлення, знайти книжки в підсобному фонді та видати їх; книжки, яких нема у відділі, перевірити за картотеками відділу та бронеполиці, підготувати на передачу до ЦКХ; показати читачеві, де розташовані описи винаходів потрібного класу; збігати двічі-тричі на горище по старі описи винаходів, стільки ж разів – до підвалу по мікроплівку з іще старішими описами, вставити ту плівку в мікрофот (апарат для перегляду плівок) і показати, в який бік крутити і так далі, і так далі.

Уже в перший місяць у мене трапився конфлікт із читачем. Старенький дідусь ніяк не міг зрозуміти, чому я не видаю йому потрібні книжки, а розказую про передачу замовлень до книгосховища, звідки літературу, потрібну йому негайно, привезуть тільки завтра. Він готовий був сам туди їхати і вимагав дати адресу. Даремно я пояснювала, що це закритий відділ, і читачів туди не пускають. Але найбільше його роздратувало, аж розлютило, коли я сказала, що книгосховище розташоване на вулиці Дніпропетровській. Воно насправді мало адресу по іншій, бічній вулиці, Карла Лібкнехта, але саме там починалась Дніпропетровська, і ми умовною адресою називали її. Він заявив, що такої вулиці в місті нема, і я розгубилась, адже вже була у книгосховищі, чула назву вулиці. Пояснювала, де саме ця вулиця розташована, а діда розбирало все більше, він почервонів, його вже трусило від гніву. Котрась зі співробітниць почула і втрутилась, заспокоївши читача, а мені пояснили, що вулицю Дніпропетровську нещодавно перейменували на Героїв Сталінграду, але нова назва ще не прижилась. Можливо, дідусь воював у Сталінграді, і для нього це було принципово. 

Були й інші дрібні конфлікти з читачами. Пригадую, як інший дідусь по телефону намагався знайти ГОСТ на пряники. Він якось купив у магазині пряники, від яких йому стало зле, і вирішив з’ясувати, які компоненти туди додають. Оскільки дід був старий і хворий, до бібліотеки прийти не міг, тому діставав співробітниць відділу телефоном. Починав розмову з перелічення своїх заслуг і немощів, потім просив знайти відповідний ГОСТ. Усі працівниці відділу вже знали його, і жахалися цих розмов, а якось на такий дзвінок втрапила я. ГОСТів на пряники я знайшла у фонді кілька, зачитувала їх дідові в телефон, але його не це задовольняло. Справа в тому, що у ГОСТах вказувалися лише можливі інгредієнти, з яких печуть ті пряники, а він вимагав детальну рецептуру, яка може бути тільки в ОСТах (отраслевых стандартах), а то й узагалі в рецептурних документах, яких у бібліотеках нема, лише на відповідних підприємствах. Словом, читача я не задовольнила, і він поскаржився директорці, що його не хочуть обслуговувати й ображають.

Траплялись і кумедні випадки. Деякі інженери та винахідники не вміли користуватися мікрофотом, досить простим приладом для перегляду мікроплівки з винаходами ще з 1920-х років, не знали, як ту плівку заправити і куди крутити, доводилось робити це самій. Один винахідник сконструював щось на кшталт дельтаплану і ніяк не міг знайти аналогів «літальних апаратів на мускульній енергії». Другій розробив проєкт обводнення пустелі Сахара (!), який Державний комітет СРСР у справах винахідництва та відкриттів ніяк не хотів сприймати всерйоз. Так само там не сприймали і пристрій (спеціальну ложку чи виделку) для діставання консервованих огірків і помідорів із банки ще одного винахідника, нашого постійного читача. Він розпачливо розповідав нам, що його винахід укотре знову завернули, а ми робили вигляд, що співчуваємо і наївно питали: «А навіщо такий пристрій? Адже можна і рукою дістати». «Це ви можете рукою дістати, а моя в банку не пролазить, – ображався дядечко. – А дружини у мене нема».

Ще до нас часто приходив такий собі «майстер-кухар» А., невисокий кругленький чоловічок з незмінно лискучим червоним обличчям, за що одна зі співробітниць прозвала його «синьйор Помідор». Він вишукував у каталозі найдавніші книжки з рецептурами страв різних національних кухонь і ретельно їх переписував, а потім друкував ці рецепти як власні в «Днепре вечернем».

Обслуговування читачів включало в себе не тільки підбір книжок, ГОСтів та іншої документації, необхідно було орієнтуватися в класифікації описів винаходів, щоб консультувати читачів, допомагати їм знаходити потрібні класи і самі документи. А здану ними літературу потім розбирати і розставляти. Найбільше часу і сил витрачалось на розбір за класами, рубриками та підрубриками, а тоді на розстановку в касети зданих описів винаходів. Часом читачів було багато (бувало до сімдесяти чоловік на день) і вони працювали переважно з патентною документацією. Здані ними описи накопичувалися, бо протягом того ж дня розставити їх не вдавалось, а за тиждень чергування на другій, тобто основній, зміні виростали цілі гори, їх вдавалося розставити лише на наступному тижні під час першої зміни.

 

Ірина Голуб,

головний бібліотекар редакційного-видавничого центру

Далі буде.

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Жива історія бібліотеки

Моя робота в ДОУНБ: спогади через багато років

(продовження) 

Перші враження і перші кроки

 

Уже в перші дні роботи мене послали на так звані курси цивільної оборони, чи як там він називався, цей захід. В інституті нам два роки щосереди викладали медичні предмети, після чого ми здали державний іспит, отримали дипломи медсестер цивільної оборони, і нас поставили на військовий облік. Курси мали тривати тиждень, відривати на такий час досвідчену співробітницю було нераціонально, а я ще все одно не мала конкретної ділянки роботи, моя відсутність у відділі ні на що не впливала. Кілька днів невеликій групі таких, як і я, офірних цапів, начитували про ядерний вибух, зарин, зоман і як від них рятуватись за допомогою таблеток і протигазів, а потім мене і ще двох учительок послали «на практику» до лікарні неподалік. Старша медсестра, літня жіночка, до якої нас спрямували, спитала: «Дівчата, ви звідки?» Ми чесно зізналися в своїх професіях. Тоді вона розповіла нам анекдот про ЛОР-лікаря, який перекваліфікувався на гінеколога, і сказала: «Ідіть, дівчата, в кіно».

Пізніше, в перший рік роботи як молодий фахівець, тобто «старший, куди пошлють» я двічі брала участь у якихось спортивних змаганнях від бібліотеки, перший раз довелося бігати, стрибати і ще щось там робити на майданчику уверху парка Чкалова, другий – у стрільбі зі спортивної рушниці. «У мене поганий зір, я не втраплю в мішень, – сказала я на вимогу увійти до команди від бібліотеки. – Нічого, будеш капітаном команди», – була відповідь. Мені таки довелося пульнути кудись, зрозуміло, в ціль я не втрапила, та і з наших, мабуть, майже ніхто не втрапив, проте нашій команді присудили друге (!) місце. Очевидно, наші суперниці, представниці закладів культури й освіти, були ще сліпіші та криворукіші, ніж ми.

У межах комсомольських навантажень мені також дали список ветеранів Другої світової війни, треба було обійти їх і взяти інтерв’ю. Питання були традиційні: де воював, в яких боях брав участь, поранення, нагороди тощо. Кому і нащо це було потрібно – не знаю. Оскільки я ще не була знайома з містом, мені дали ділянку з адресами по вулиці Шмідта (нині – Степана Бандери) від перехрестя з проспектом Пушкіна (нині Лесі Українки), перший будинок був саме на розі вулиць. Навіть тоді, 1982 року справжніх ветеранів було вже мало, вони були старі й хворі, а частина тих, хто був у списку, як виявилось під час обходу, відійшла в інший світ. Десь мене впускали в квартиру, в одного дідуся немічного і кволого, обставленого з усіх боків ліками, я навіть щось розпитувала і записувала в анкету. Десь брали аркуш з питаннями і казали прийти пізніше. Десь відповідали, що такий тут не проживає, а десь взагалі не відчиняли. Я добросовісно обійшла всіх за списком, відчуваючи сором за цю показуху і здала результати свого обходу в комітет комсомолу. Тим усе й закінчилось, не впевнена, що ці результати справді були кудись передані, та й чи були вони взагалі комусь потрібні, але головне – галочку поставили.  

Ще я відпрацювала один свій вихідний у книгосховищі. Саме готувалося звірювання величезного фонду книгосховища, сил лише працівників цього відділу не вистачало, тому, в «кращих традиціях» комсомолу, усі членкині організації «добровільно» працювали там один день, потім відпрацьовуючи у вихідний в своєму відділі. Чи відпрацьовували члени партії та безпартійні – не відаю. Але така допомога була реально потрібна, здається це звірювання фонду тривало років десять.

Ще мені, за традиціями радянських часів, довелося за рознарядкою раз чи два попрацювати на консервній фабриці. Я опанувала повний цикл промислового консервування огірків – від миття банок і овочів у не дуже чистій воді до недокладання огірків у банки, економного додавання туди лаврового листя і перцю (за цим ретельно слідкували робітниці підприємства, бо ж приправи їм і додому були  потрібні) і аж до виймання стерилізованих банок з автоклава. Хоча, згадуючи зараз події таких давніх літ, сумніваюсь, чи саме в перші місяці роботи я практикувалась на консервній фабриці. Мабуть, в подальші роки, адже огірки відходять раніше, ніж я почала працювати.

До роботи в колгоспі мені якось пощастило не втрапити.

 

Ірина Голуб,

головний бібліотекар редакційного-видавничого центру

Далі буде.

      

Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

 

 

Жива історія бібліотеки

Моя робота в ДОУНБ: 

спогади через багато років

Перші враження і перші кроки

                                                       

До Дніпропетровської обласної бібліотеки я приїхала 26 серпня 1982 року після закінчення Рівненського інституту культури. Директорка Зінаїда Миколаївна спитала, чи хочу я працювати в методичному відділі. – «Ні, ні, тільки не в методичному», – у нас на курсі, та й, мабуть в усьому інституті методичну роботу ніхто не любив, цю нелюбов прищепила нам викладачка предмету Людмила Обарчук, яку ми називали просто Люся. – «Ну, тоді в патентний». Проти цього я не заперечувала, хоча, напевно, з більшим задоволенням пішла б до читального залу, де була література і читачі, які більше відповідали моїм уподобанням.

За кілька хвилин, а, може й секунд, до приймальні впурхнула якась істота, світла, легка і майже невагома. Якась фея, чи що? Саме таке тоді склалося в мене враження про Тетяну Неділько, яка виконувала обов’язки завідувачки відділу Лідії Захарівни Горпиняк на час відпустки останньої. Тетяна Василівна і привела мене до патентного відділу вже працівницею бібліотеки. Так я пов’язала своє життя з Дніпропетровською обласною універсальною науковою бібліотекою, яка тоді ще іменувалась «імені Жовтневої революції».

Тетяна Василівна в першу чергу провела мені екскурсію по відділу, показала всі рослини, частину з яких я тоді побачила вперше (гінуру золотисту, лантану камару, ізолому хірзуту), це вона їх вирощувала і плекала. Я теж любила рослини, і ми тут же знайшли спільну мову і засимпатизували одна одній. Мене посадили за стіл, за яким перед цим працювала Раїса Карпухіна, котра нещодавно звільнилась. За якийсь доволі короткий час вона повернулась до відділу, і мене пересадили за крайній стіл Оксани Гайдук, яка саме була в декретній відпустці.

У патентному відділі на той час працювали завідувачка Лідія Захарівна Горпиняк, Тетяна Василівна Неділько, старійшина відділу Лілія Василівна Шевченко, невтомна гумористка Наталя Гохіна, і двоє молодих дівчат – Таня Новак і Наталка Горяна.

Усі співробітниці відділу працювали на обслуговуванні, з фондом, на проведенні масових заходів, крім цього кожна мала свою ділянку, за яку відповідала. Уже не пригадую конкретного розподілу цих напрямів роботи серед усіх. Запам’яталась тільки, що Лілія Василівна відповідала за роботу з ГОСТами, її робоче місце було в залі обслуговування під пальмою в куточку біля шаф із цими документами. Вона у відділі була найстарша за віком, мала років п’ятдесят, мені вона видалася дуже строгою і серйозною, я її трохи побоювалась.

Мені дали час, щоб я ознайомилась із фондом, всією роботою, загадували різні завдання. Технічна література мене не цікавила, я чистий гуманітарій, але у фонді були й розділи, які привернули мою увагу – кулінарія, квітникарство, рукоділля, особливо книжки про популярне тоді макраме. Ці книжки, а також про ремонт будинку чи машини, шиття, плетіння, журнали мод були на вагу золота. Описи винаходів не були для мене чимось незнайомим, у Рівному розташовувався Центр патентної документації, під час навчання нас, студенток, туди водили.

Початок роботи запам’ятався перенесенням частини фонду «Изобретений стран мира» на горище. Першого числа кожного місяця (якщо цей день не припадав на вихідні) у бібліотеці проводили санітарний день. Бібліотеку закривали для читачів і пилососили, чистили, мили, переставляли фонди. 1 вересня в патентному санітарний день був особливим.  Місця для фондів у відділі, як і у всій бібліотеці, катастрофічно не вистачало, тому щороку цього дня переносили на горище ІЗРи за попередній рік, звільняючи місце для нових надходжень майбутнього року. Патентний відділ розташовувався на першому поверсі, а на горищі над третім поверхом зберігалося все, що не вміщалося внизу – найстаріші описи винаходів з 1924 року, ІЗР, щось іще. Щоб не бігати туди-сюди по вузьких службових сходах, співробітниці ставали в ланцюжок і кидали  підшивки одна одній, а ті, що були на горищі, розкладали їх просто на підлозі. Співробітниць у відділі було семеро, але для цієї роботи нас не вистачало, тому прислали з методичного відділу трьох новеньких, випускниць Київського інституту, які прийшли до бібліотеки одночасно зі мною.

День видався спекотним, вікна на сходових площадках ніколи не відчинялись, тому задуха була неймовірна. Ми ледве дихали і обливались потом у робочих халатах з грубої тканини. Юні помічниці з методичного виявилися кмітливими, вони роздягнулися до… купальників, і їм було трохи легше. Під час цієї роботи завітала директорка і була трохи шокована виглядом дівчат. Не знаю, як кому, а мені цей перший санітарний день запам’ятався.

 

Ірина Голуб,

головний бібліотекар редакційного-видавничого центру

 

Далі буде

Фото 3.  Ірина Голуб  верхній ряд перша праворуч.

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки

 

Бібліотека у 60-ті роки ХХ століття. Рік 1967. Ювілейна наукова сесія

(продовження)

 

Отже вивчаємо «Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої підведенню підсумків діяльності бібліотек за 50 років радянської влади. 22.09.1967 р.», де у виступах провідних фахівців обласної державної бібліотеки ім. Жовтневої революції (зараз – ДОУНБ ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія) віддзеркалюється її робота радянського періоду.

Цього разу познайомимось з виступом на сесії Марії Аністратівни Данилевської, яка на той час була завідувачкою відділу обробки література (з 01.02.1967), а до цього, це був об’єднаний відділ комплектування та обробки літератури, яким вона керувала невеликий період часу (листопад 1966 – лютий 1967). Тема її доповіді: «Формування та раціональне використання книжкових фондів обласної бібліотеки». Одразу необхідно відзначити, що з восьмі доповідей, які увійшли до збірки наукової сесії, ця єдина була українською мовою. Починалася стійка тенденція переходу до масового використання російської мови, яку ми спостерігаємо в документації Бібліотеки.

Майже сімдесят років тому вже сформувався фонд, схожий на сьогоднішній: загальна кількість його складала більше мільйона – 1 014 948 примірників, а за змістом більша частина вже тоді складалася з технічної літератури (53,7%), не забуваємо, що до фонду надходила патентно-технічна документація, в структурі Бібліотеки існував сектор, а пізніше – відділ патентно-технічної літератури. На сьогодні відсоток технічної літератури збільшився до 69,9%. А суспільно-політичної літери, навпаки, стало менше – 11,1%, а було – 16,2%. На жаль, сьогодні у нас стало менше у відсотковому співвідношення і художньої літератури – було 10, 6%, є – 8,8%.

У доповіді відзначається плановий характер комплектування фонду, основними джерелами комплектування були надходження обов’язкового примірника з:

•        центрального колектора комплектування наукових бібліотек,

•        обласного обов’язкового примірника.

Планове придбання літератури в:

•        обласному бібліотечному колекторі,

•        книготорговельних організаціях (букіністичних магазинах, «Книга – поштою», «Магазини країн народної демократії», тощо),

•        передплата періодичних видань,

•        обмін з іншими бібліотеками,

•        придбання патентно-технічної документації.

 

У Бібліотеці на постійній основі працювали з картотеками поточного комплектування та доукомплектування. Вся література, яка надходила, звірялася з даними картотеки поточного комплектування, тим самим контролювались замовлення за тематичними планами.

Доповідачка навела цікаву статистику використання літератури читачами у розрізі структурних підрозділів. Наприклад, у читальному залі за перше півріччя 1967 року загальна книговидача складала – 75 140 примірників, а на абонементі за той же період часу – 44 414. Звичайно, це високі показники у порівнянні з сучасними. Але порівнювати їх не зовсім коректно, тому що від читального залу, наприклад, відокремлені фонди з питань мистецтва, іноземними мовами, періодика. А на абонементі, дійсно, зараз видача у півтори рази менше, ніж у 1967 році (у 2025 році за рік там видано – 59 757 пр.).

Як окреме досягнення Бібліотеки, говориться про факт створення відділів технічної літератури й обслуговування спеціалістів сільського господарства, які відповідно видали 10 524 та 490 примірників патентів і книг за півроку.

Як методичний центр для бібліотек області, обласна бібліотека займалась питаннями їх раціонального комплектування. Велику увагу приділяли координації комплектування книжкових фондів бібліотек. Були розроблені «Положення про координацію комплектування книжкових фондів бібліотек міста». У відповідності до цього документу було створено сім галузевих груп бібліотек: технічна, будівельна, транспортна, хімічна, медична, сільськогосподарська, навчально-педагогічна. В кожній групі встановлена головна бібліотека, яка очолювала цю групу бібліотек. Загальне керівництво з координації бібліотек міста здійснювала обласна бібліотека. 

Для впровадження новітніх практик у роботу бібліотек була створена так звана експериментальна база з питань комплектування в Солонянській районній бібліотеці.

Обласна бібліотека вивчала наявність тої чи іншої літератури в бібліотеках області через надіслані анкети. На основі цих анкет складали картотеки доукомплектування і, за можливістю, надсилали відсутню літературу.

Фахівці-бібліотекарі покладали надії на вирішення проблем з якісного комплектування фондів бібліотек на Раду з комплектування бібліотек усіх систем і відомств, яка була організована при обласному бібліотечному колекторі – спеціально створеної інституції з комплектування бібліотек. Саме для покращення роботи з комплектування було прийнято рішення про відокремлення відділу комплектування від відділу обробки літератури, які до лютого 1967 року працювали як єдиний структурний підрозділ в окрему структуру обласної державної бібліотеки.

 

Тетяна Абраїмова

 

Джерела:

Данилевська М.А. Формування та раціональне використання книжкових фондів обласної бібліотеки // Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої підведенню підсумків діяльності бібліотек за 50 років радянської влади: 22.09.1967 р. [роc. мова]. – С. 38–47. –  Архів «КЗК ДОУНБ» (Ф. 107). – Дніпро.

 

Фото з архіву КЗК «ДОУНБ»:

Данилевська Марія Аністратівна, завідувачка відділу обробки літератури та організації каталогів.

      Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут