Пунктир

Генрі Міллер: «Ми проходимо повз і не впізнаємо один одного»
(продовження)

 

Хоча Міллер і далі не може публікуватися в Сполучених Штатах, його твори в цей час продовжують виходити у Франції в Obelisk Press, пізніше в Olympia Press, і вже звідти потайки потрапляють на батьківщину письменника. «Відтак він потроху здобуває скандальну популярність серед європейських і американських авангардистських і андеграундних культурних кіл, зокрема, справляє значний вплив на молоде покоління американських письменників, що виходять на літературну арену наприкінці 1950-х, так зване «покоління бітників», особливо на Джека Керуака, що був чи не єдиним письменником-бітником, творчістю якого Міллер щиро захоплювався».

У 1961 році молоде й авангардне американське видавництво Grove Press наважується на публікацію найвідомішого роману Міллера «Тропік рака». Проти його публікації було подано близько 60 судових позовів, але Верховний суд визнав її літературним твором.  Після суду, що завершився в 1965 році, інші книги Міллера були опубліковані видавництвом Grove: «Чорна весна», «Тропик Козерога» і трилогія «Рожеве розп'яття».

«Тропік Раку» мав величезний успіх, розійшовшись тиражем у 1,5 мільйона екземплярів у перший рік і ще мільйон у наступний.

Літературна слава «скандального письменника поза законом» не йде на спад, однак стосується вона переважно його творів паризького періоду. Натомість зацікавлення особою літнього Міллера-самітника, що в цей час знову мешкає неподалік від Лос-Анджелеса, спадає. Його невелика книжка «Коли тобі виповнюється вісімдесят», присвячена власному вісімдесятиліттю, що виходить у незалежному видавництві Capra Press, продається накладом усього в 200 примірників. У трьох есе, що входять до видання, читач бачить зовсім іншого Генрі Міллера – не бонвівана й бабія-волоцюгу з «Тропіка рака» та «Тихих днів в Кліші», а людину, яка прожила довге та повноцінне життя, й пізнала не лише його розкоші, але й болі та розчарування.

Олена Ємельянова

 

«Ти живеш плодами своїх дій, а твої дії – результат твоїх думок. Думка і дія єдині».
 
«Трагедія в тому, що ніхто не бачить вираження безнадійного відчаю на моєму обличчі. Нас тисячі і тисячі, ми проходимо повз і не впізнаємо один одного».
 
«Твоє призначення – це не місце, а новий погляд на речі».
 
«Єдине, чого нам завжди недодають, – це любов. Єдине, чого ми завжди недодаємо, – це любов».
 
«Єдине, чого вимагає від нас життя – усвідомлювати її, а не приймати беззастережно. Все, на що ми закриваємо очі, все, від чого ми тікаємо, все, що ми заперечуємо, принижуємо або зневажаємо, врешті-решт призводить нас до краху. Те, що здається огидним, болючим, злим, може стати джерелом краси, радості та сили, якщо поглянути на це без упередження, кожна секунда може стати прекрасною для того, хто здатний усвідомлювати її як таку».
 
«...читаючи книгу, я сплю. Дуже небагато книг мали здатність кидати мене в транс абсолютної ясності, де, сам того не знаючи, людина приймає найважливіші рішення».
 
«Щоб забути жінку, треба написати про неї роман».
 
«Щоб зрозуміти іншого, необхідно відмовитися від себе».
 
«Уділ святих – вічне страждання, вічне подолання».
 
Далі буде.
 

Фото: https://www.mutualart.com/Artwork/Henry-Miller/C9AE49D4375010B4EADCA2505039B1B7

 

Джерела:

Миллер Г. Тропик Рака: роман / Г. Миллер; пер. с англ. Г. Егорова.– М.: АСТ, 2010.– 350 с.

Миллер Г.  Мадемуазель Клод: роман, рассказы / Генри Милле; Пер. с англ. А.В. Куприна, А.Я. Ливерганта, И.С. Стамм.– М.: Эксмо-Пресс, 2000.– 509 с.– («Зарубежная классика. ХХ век»).

Денисова Т.Н. Історія американської літератури ХХ століття: навчальний посібник / Т.Н. Денисова; Національна академія наук України, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка.– Київ: Києво-Могилянська академія, 2012.– 486 с.– Бібліогр.: с. 463–474.

***

https://komubook.com.ua/.../henri-miller-shtrykhy-do...

https://www.thoughtco.com/biography-of-henry-miller...

https://lectambulos.com/henry-valentine-miller-en-el.../

https://www.doctorhugo.org/henry/miller.html

 

         Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Що читають бібліотекарі

Кавагуті, Тосікадзу. Доки кава не охолоне: роман / Т. Кавагуті; пер. з англ. Н.І. Гоїн. – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2025.– 240 с.

«Доки кава не охолоне» Тосікадзу Кавагуті – це неймовірно затишна, але водночас щемлива книга, яка змушує задуматися про цінність часу. Історія про маленьке токійське кафе, де можна повернутися в минуле, але неможливо змінити теперішнє, заворожує з перших сторінок. Головне правило – повернутися, доки кава не охолола. Попри фантастичний елемент, це – історія про реальних людей, їхній біль, жаль, образу та любов. Кавагуті майстерно показує, що іноді нам потрібно повернутися в минуле не для того, щоб змінити хід подій, а щоб змінити власне ставлення до них і знайти сили жити далі.

Це дуже атмосферний, камерний і терапевтичний роман про любов, жаль і прощення. Ідеальна книга для тихих вечорів, яка залишає теплий післясмак. Цей роман нагадує нам про цінність кожної хвилини та важливість вчасно сказати близьким «люблю», «вибач» або «дякую». Чудове читання для тихих вечорів із чашкою гарячого напою. Рекомендую кожному!

Тетяна Мищенко, 

завідувачка патентно технічного відділу

Книга в каталозі: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/0B965C43-57B2-437C-924D-28FF3FAC7A64

 

        Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Пунктир

Генрі Міллер: «Реальність існує лише в тому вигляді, в якому видається тобі» (продовження)

 

Міллер заплакав, побачивши панораму Бостона на шляху додому з Європи. У Нью-Йорку він довго не затримався, бо мав бажання подорожувати Сполученими Штатами, немов повертаючись до своїх витоків в духовному пошуку просвітління. Придбавши «Б'юїк» разом із другом художником Абрахамом Раттнером вирушив численними шляхами, провівши в переїздах рік.

Письменник був вражений, який скалічений вигляд мала природа промислових регіонів. Роман «Кондиціонований кошмар» не був опублікований в патріотичні передвоєнні часи, з'явившись лише в грудні 1945-го, оскільки був непримиренно критичним стосовно споживчої культури й одностайно погано сприйнятий офіціальною журналістикою.

Міллер переїхав до Каліфорнії, де намагався знайти роботу сценариста, хоча був далекий від комерційно-шаблонної індустрії. Ці місця разом із забудовою, насиченою автомобілями, викликала в нього чимале несприйняття, оскільки він звик вільно ходити пішки.

У 1942 році почав писати «Сексус», опублікований в 1949-му і став першою частиною трилогії «Рожеве розп'яття», слідом з'явилися  «Нексус» і «Плексус». У творах йдеться про шестирічний період його життя в Брукліні та скандальний роман і шлюб із Джун Менсфілд. Книги були заборонено у США й опубліковано у Франції та Японії. Пізніше письменник переїхав в місто, в яке закохався з першого погляду, в суворий, ізольований регіон Біг-Сур: «Тут я знайду спокій. Тут я знайду сили, щоб робити те, для чого було створено... Світ та усамітнення! Я відчув це навіть в Америці». Краєвиди Біг-Сура подарували «таке почуття задоволення, таке почуття вдячності, що я інстинктивно підняв руку у благословенні. Благословення! Благословення вам усім! Я благословив дерева, птахів, собак, кішок, я благословив квіти, гранати, колючі кактуси, я благословив чоловіків і жінок усюди, незалежно від того, з якого боку паркану вони були».

Генрі жив у віддаленій хатині без електрики та телефону до середини 1950-х. Саме тут він пише визначні «Тихі дні в Кліші», «Біґ-Сур та помаранчі Ієроніма Босха» й вищезгадану трилогію «Рожеве розп’яття», спілкується з музичним винахідником і теоретиком Гаррі Парчем, впевнено стаючи частиною літературної та художньої спільноти, до якої входили Еміль Уайт, Хайме де Ангуло, Ліліан Бос Россі її чоловік Харрідік Росс, Ефраїм Донері й інші.

Він повертається на Східне узбережжя, щоб відвідати хвору матір і знайомиться з Яніною Мартою Лепськи, студенткою Єльського університету, яка вивчала філософію і була молодша за нього на 30 років. Вони одружилися в грудні в Денвері та разом оселилися в Біг-Сурі. Народилася дочка Валентайн і син Генрі Тоні Міллер. Після розлучення з Яніною в 1952 Міллер одружувався ще двічі. У 1953 році з художницею Євою МакКлюр, у 1967 із п'ятою й останньою дружиною, співачкою Хокі Токуде.

«Апельсини Ієроніма Босха» стають його останньою амбітною літературною роботою. Роман опублікований в 1957 році і описує враження від Біг-Сура, включаючи замальовки пейзажів і людей, які там жили, у тому числі його дітей Вела та Тоні. У заключній частині йдеться про візит Конрада Морікана, астролога, з яким Міллер був знайомий у Парижі.

Протягом цього «віддаленного від загалу» десятиліття він також опублікував листування з сучасниками, включаючи листи з австрійським письменником Альфредом Перлесом і британським прозаїком і поетом Лоуренсом Дарреллом. Його листи з Анаїс Нін були опубліковані посмертно в 1987 році, як і його листування з близькими друзями американським художником-акварелістом, графіком, прозаїком і поетом Ірвінгом Стетнером, американським художником, професором образотворчого мистецтва, наставником Емілем Шнеллоком і англійським романістом, філософом, лектором, критиком і поетом, Джоном Каупером Поуісом.

 

Олена Ємельянова

 

«Можна бути щасливим, розчищаючи вуличну сльоту. Головне, щоб про це ніхто не здогадався. Тому що варто їм розкрити твою таємницю, пиши пропало!».
 
«Мета життя – не в тому, щоб бути бездоганним, а в тому, щоб продовжувати рости та ділитися тим, що маєш».
 
«Місце призначення ніколи не місце, а скоріше новий погляд на речі».
 
«Найбільший обман – обіцяти любити одну людину все життя».
 
«Приклад рухає світом більше, ніж доктрина».
 
«Під панцирем байдужості завжди можна знайти потворну глибоку рану, що не гоїться».
 
«Посмішка коштує так мало – чому ж не посміхатися, катаючись у відкритому екіпажі. Усміхайся в смертному хрипі – так буде легше для тих, кого ти залишаєш. Усміхайся, чорт тебе забери! Посмішка, яка вічно з тобою!».
 
«Посмішка жила своїм власним життям, блукаючи по губах із загадковою відчуженістю, ніби їй було відомо невідоме».
 
«Реальність існує лише в тому вигляді, в якому видається тобі».
 
«Світ – це жах, але це дивовижний жах».
 
«Справжнє призначення вашої подорожі – це не місце на карті, а новий погляд на життя».
 
«Справжній лідер не має потреби вести за собою. Він просто йде вперед, і виявляється, що інші йдуть за ним».
 
Далі буде.
 

Фото: https://www.rollingstone.com/culture/culture-features/henry-miller-reflections-of-a-cosmic-tourist-171175/

 

Джерела:

Миллер Г. Тропик Рака: роман / Г. Миллер; пер. с англ. Г. Егорова.– М.: АСТ, 2010.– 350 с.

Миллер Г.  Мадемуазель Клод: роман, рассказы / Генри Милле; Пер. с англ. А.В. Куприна, А.Я. Ливерганта, И.С. Стамм.– М.: Эксмо-Пресс, 2000.– 509 с.– («Зарубежная классика. ХХ век»).

Денисова Т.Н. Історія американської літератури ХХ століття: навчальний посібник / Т.Н. Денисова; Національна академія наук України, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка.– Київ: Києво-Могилянська академія, 2012.– 486 с.– Бібліогр.: с. 463–474.

***

https://komubook.com.ua/.../henri-miller-shtrykhy-do...

https://www.thoughtco.com/biography-of-henry-miller...

https://lectambulos.com/henry-valentine-miller-en-el.../

https://www.doctorhugo.org/henry/miller.html

 

        Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Пунктир

Генрі Міллер: «Митець завжди самотній – якщо це митець»
(продовження)

                                      

Письменниця Анаїс Нін  самовіддано та постійно підтримує, Генрі, маючи на нього величезний вплив як у творчому, так і в емоційному плані. На довгі роки зберігається їхній тісний зв'язок. Нін була, відомою оповіданнями й еротичними творами, редагувала та фінансувала його першу книгу.

Тільки в Парижі, як пишуть дослідники, Міллер знайшов свій голос, став тим самим Генрі Міллером. «Париж – це лише акушерський інструмент, який вириває живий ембріон з утроби і поміщає його в інкубатор», – писав він.

Докладно про історію їхніх стосунків знайдемо в щоденниках Нін.

Саме завдяки Анаїс у 1934 році у видавництві Obelisk Press Джека Кагане виходить друком перший із опублікованих романів Міллера – знаменитий «Тропік рака». У 1936-му та 1939-му за ним не менш контроверсійні «Чорна весна» та «Тропік козерога». Обидва останні твори також були заборонені в Америці, але копії контрабандою ввозилися до США, і Міллер почав здобувати популярність, немов у підпіллі. Разом з іншими його творами заборона на батьківщині подовжиться до початку 1960-х. Його перша опублікована книга більш стриманої тематики в Штатах «Космологічне око» вийшла в 1939 році.

«Міллера вважають найбільш відомим завдяки творам на тему людського існування та процесу пошуку порятунку чи просвітлення у житті. Його життя за кордоном, дозволило читачам інших країн звернути ширший погляд на Америку, запропонувавши унікальну критику американських цінностей і міфів».

У Парижі письменник запізнається з молодим британським колегою Лоуренсом Даррелом, майбутнім автором знаменитих і «Александрійського квартету» та «Чорної книжки», натхненних значною мірою «Тропіком Рака». Лоуренс стає його справжнім відданим шанувальником. У 1939, з наближенням війни, Даррел, який на той час мешкає на грецькому острові Корфу, запрошує Генрі до себе, і наступні неповні два роки Міллер проводить у Греції.

Врешті у 1940-му, після майже десятиліття, проведеного в Європі, він повертається до Сполучених Штатів

Результатом грецької поїздки стає роман «Колос Маруссі», написаного відразу після повернення до Нью-Йорка й опубліковано в 1941 році видавництвом Colt Press після численних відмов. Роман складається з дорожніх нотаток про чудові пейзажі та містить творчий портрет геніального письменника й оповідача Георгіоса Кацимбаліса. Міллер вважає «Колос» найбільш значущим своїм твором.

«У тексті відчувається невгамовна життєва сила та життєрадісність, які захоплюють дух; це справжній порив духу, немовби всі ігристі вина відкрили одночасно; ми уважно слухаємо, як мова скаче, волає і крутиться сторінками Міллера», – читаємо в колонці The New York Times Book Review  авторства Вільяма Х. Гасса.

 

Олена Ємельянова

 

«Люди стали для мене книгами. Я прочитую їх від дошки до дошки і викидаю за непотрібністю. Чим більше читаю, тим ненаситнішим стаю».
 
«Людське серце розбити не можна. Це тільки здається, що воно розбите. Насправді страждає душа. Але і в душі достатньо сил, і, якщо захотіти, можна її воскресити».
 
«Ми перебуваємо в хибному стані приходу, незавершеної дії – тупцюємо на порозі, не увійшли, не зникли, а так час зайшли запитати. Вічні мандрівники…».
 
«Митець  завжди самотній – якщо це митець».
 
«Ми вічно поспішаємо кудись, поспішаємо, гримасуючи і блазнюючи, тікаючи від самих себе, відкладаючи «на потім» найважливіше. Клоун кривляється в цирку, а ми – в житті. Ми весь час тягнемо шию і стаємо навшпиньки, замість того щоб просто йти».
 
«Ми танцюємо в лощині небуття. Ми єдине тіло, але розділені як зірки».
 
«Ми отримуємо насолоду від чого завгодно, тільки не від життя».
 
«Мати ніколи ні рядка не прочитала з того, що я написав. Коли їхні друзі питали про мене, цікавилися, якою я зайнятий справою, у відповідь звучав черговий жарт: "Якою справою? О, так він у нас пише ..." Немов кажучи: та він же божевільний, цілими днями ліпить з дурниць пиріжки"».
 
«Між речами немає істотної різниці, все швидкоплинно, все тлін. Навколо тебе життя руйнується, зате всередині ти стаєш твердішим за алмаз. Мабуть, саме це щільна серцевина як магнітом приваблює до тебе інших».
 
«Мене завжди дивувало, що деякі всерйоз сподіваються покращити стан речей, – дурість яка! Адже світ можна змінити, лише змінивши людину зсередини, а кому це під силу?».
 
Далі буде.

 

Фото https://www.themarginalian.org/2012/10/09/the-wisdom-of-the-heart-henry-miller/

 

Джерела:

Миллер Г. Тропик Рака: роман / Г. Миллер; пер. с англ. Г. Егорова.– М.: АСТ, 2010.– 350 с.

Миллер Г.  Мадемуазель Клод: роман, рассказы / Генри Милле; Пер. с англ. А.В. Куприна, А.Я. Ливерганта, И.С. Стамм.– М.: Эксмо-Пресс, 2000.– 509 с.– («Зарубежная классика. ХХ век»).

Денисова Т.Н. Історія американської літератури ХХ століття: навчальний посібник / Т.Н. Денисова; Національна академія наук України, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка.– Київ: Києво-Могилянська академія, 2012.– 486 с.– Бібліогр.: с. 463–474.

***

https://komubook.com.ua/.../henri-miller-shtrykhy-do...

https://www.thoughtco.com/biography-of-henry-miller...

https://lectambulos.com/henry-valentine-miller-en-el.../

https://www.doctorhugo.org/henry/miller.html

 Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Люди, які завжди в серці

Марія Олександрівна Пушкар.

Творець дружнього обличчя координації

 

У 1970-ті роки до штатного розкладу обласної універсальної наукової бібліотеки  була введена посада головного бібліотекаря з координації роботи бібліотек усіх систем і відомств. Адміністрація Бібліотеки виважено підходила до призначення на цю посаду відповідного фахівця. Серед тих, хто займався цим напрямом, найяскравішою особистістю та успішним фахівцем була Марія Олександрівна Пушкар, яка працювала на цій ділянці з 1979 по 1995 роки.

Чи варто розповідати, які вимоги були до претендентів на таку посаду? Адже головний бібліотекар із координації входив до складу центрального органу міжвідомчих зв’язків – міжвідомчої ради, під керівництвом обласного управління культури. Виконавчим органом цієї ради була обласна бібліотека в особі директорки З.М. Рижкової, заступниці директора Т.В. Васеніної і головного бібліотекаря з координації М.О. Пушкар.

 В обласному центрі було визначено 10 бібліотек-методичних центрів, із керівниками яких підтримувались постійні зв’язки. Роботу організували так, що кожен методичний центр і його профільна мережа бібліотек обслуговували певний контингент читачів зі своїми запитами, були створені секції з основних напрямів роботи:

Робота з кожного напряму була нелегкою. Уявіть собі, наскільки різні потреби та можливості у бібліотек різних видів, як різняться їхні головні задачі. Але ж знаходились такі рішення, щоб задовольняти інтереси всіх бібліотек.

 Питання комплектування бібліотечного фонду було вирішено шляхом зведеного координаційного планування, при якому були визначені профілі комплектування і базові бібліотеки. Наприклад, усіма питаннями з придбання спеціальної літератури з будівництва й архітектури займалася бібліотека Будівельного інституту (нині – Придніпровська державна академія будівництва і архітектури Українського державного університету науки і технологій), а літературу для широкого кола читачів із будівництва комплектувала Центральна міська бібліотека тощо. Таке профільне комплектування давало можливість раціональніше використовувати фінансові кошти і вичерпніше задовольняти запити читачів різних категорій.

 Вирішення конкретних питань потребував високого рівня професійних знань і вміння співпрацювати з різними спеціалістами, враховувати характери, амбіції колег, йти на розумні компроміси та вміти запропонувати альтернативні пропозиції. Саме такі якості були притаманні Марії Олександрівні Пушкар. Вона входила в суть справ бібліотек, допомагала сама або залучала колег-фахівців обласної бібліотеки в рішенні різних проблем. Марія Олександрівна була нагороджена найціннішими якостями: людяністю, терпінням, умінням спокійно міркувати.  Навколо цієї людини створювалась доброзичлива аура, яка дбайливо накривала всіх, хто з нею спілкувався або був поруч. У відповідь зміцнювалась повага та довіра до обласної бібліотеки в особі головного бібліотекаря М.О. Пушкар. Головні методичні центри щорічно надавали їй свої плани і звіти. Це давало можливість аналізувати роботу бібліотек усього регіону за основними напрямами їхньої діяльності.

У результаті аналізу, якій здійснювала Марія Олександрівна, Бібліотекою було видано кілька довідників «Бібліотечна справа області в цифрах і фактах», які відображали стан мережі бібліотек області, кадровий склад, а також основні події в житті бібліотечних систем області: огляди-конкурси, ювілейні дати окремих бібліотек, нагородження працівників, одержання додаткових дотацій окремими системами і бібліотеками тощо.

 Марія Олександрівна була ініціатором багатьох форм міжвідомчої взаємодії бібліотек, які завжди мали підтримку адміністрації. Ось як вона сама згадувала у 1995 році про організацію міжвідомчих науково-практичних конференцій: «Це був справжній форум бібліотек області, все одно як теперішній перший Всеукраїнський день бібліотек. Для запрошених це було свято зустрічей, спілкування, а для нас, організаторів, – кропітка підготовча робота: визначення теми, підготовка виступаючих, складання програми і її оформлення, розсилання листів керівникам підприємств, організацій, навчальних закладів із проханням відряджати працівників бібліотек для участі у конференції та інші організаційні питання, – аж до аудиторії та організації харчування і проживання відряджених. Такі форуми проводилися один раз на рік, потім скоротилися до одного разу в два роки. Нас завжди радувало те, що збиралася численна аудиторія – у 180–200 чоловік, а іноді і більше, з усіх регіонів області і різних відомчих підпорядкувань. А ми, у свою чергу, намагалися спланувати питання, з якими працюють бібліотеки різних відомств. Нагадаю основні: формування бібліотечних фондів, організація обслуговування читачів, інформаційна діяльність тощо»

 Постійною формою підвищення кваліфікації фахівців усіх видів бібліотек області були міжвідомчі семінари. Головними учасниками семінарів були представники профспілкових бібліотек і публічні (масові) бібліотеки. Час від часу коло учасників розширювалося, приєднувались бібліотеки вишів і науково-технічні. Для багатьох із них цікавими були актуальні питання того часу: впровадження ББК, списання літератури, її перерозподіл, створення депозитаріїв та багато інших.

 У 1980–1990 р. за активної участі Марії Олександрівни та інших її колег-фахівців ДОУНБ вдалося  зорганізувати та регулярно проводити заняття двох міжвідомчих шкіл передового досвіду: на допомогу промисловому виробництву та на допомогу сільськогосподарському виробництву. Базами шкіл були визначені  м. Дніпродзержинськ (зараз – м. Кам’янське) і Покровський район (зараз – Синельниківський, Покровська сільська територіальна громада). Саме Марія Олександрівна обґрунтувала вибір цих баз, ось як вона про цей час згадувала: «У Дніпродзержинську є багатопрофільне промислове виробництво з розгалуженою мережею підвідомчих бібліотек, у яких склалася злагоджена система обслуговування фахівців та інших категорій працівників. Крім того, у Центральній міській бібліотеці на всіх ділянках працювали висококваліфіковані працівники. Директор ЦБС Фесун Олена Григорівна зуміла організувати роботу як централізованої системи, так і великих бібліотек інших відомств міста.

 Вивчивши це питання взаємодії, і організували школу. Учасниками її стали три системи: державні, профспілкові і науково-технічні бібліотеки. Програма занять складалася на 2 навчальні роки і була розрахована на різні категорії працівників, найчастіше це були зав. відділами обслуговування і бібліографи. При складанні програми занять нам, працівникам ОУНБ, в особі директора, зам. директора з науки, зав. відділом патентно-технічної документації і завідувачами методичними відділами базової профспілкової бібліотеки при ДК ім. Ілліча і НТБ Міністерства чорної металургії доводилось ламати голову над тим, як представити програмний матеріал, як знайти точку дотику і зацікавити учасників школи. Хотілося, щоб матеріал був зрозумілим і прийнятним для всіх присутніх. І це нам вдавалося. Працювала школа плідно, поки не вичерпала свою програму. Всього вона пропрацювала шість років».

 Ніколи Марія Олександрівна не підходила формально до будь-якого напряму роботи і завжди чесно аналізувала підсумки своєї діяльності, могла виважено признати невдачі, щоб зробити правильні висновки. А невдачі були, наприклад, в організації міжвідомчої школи передового досвіду на допомогу сільськогосподарському виробництву на базі Центральної районної бібліотеки Покровського району. Причини та висновки про неефективність роботи школи Марія Олександрівна зробила такі: «Позначалася віддаленість від бази. Наприклад, у П’ятихатському районі дві бібліотеки-філії (Ерастівського сільгосптехнікуму і дослідної станції), і працівникам з одного кінця області до іншого складно було добиратися, були потрібні додатковий час на дорогу, фінансові витрати, і, до того ж, заважала нечисленність працівників бібліотек. Це одне. А інша причина в тому, що в райбібліотеці мінялося керівництво, і уже функціонувала міжвідомча система державних і профспілкових бібліотек. Але, у першу чергу, вважаю, позначилося те, що ми, ОУНБ, нечітко продумали питання створення цієї школи, не зважили всіх нюансів, тому ефективності від її двох занять не було, і в результаті школа припинила своє існування».

Дуже цікавою формою взаємодії бібліотек різних систем і відомств були заняття так званого Університету культури, організацією роботи якого займалась Марія Олександрівна у 1980 році. Під її керівництвом Університет працював десять років. Требо сказати, що це був один із найбільш улюблених її, кажучи сучасною мовою, проєктів. Заняття проводили щомісяця, в найбільшому на той час читальному залі патентно-технічного відділу ДОУНБ. І щоразу до 80 читацьких місць приносили додаткові стільці. Крім обласної бібліотеки, заняття проводили в інших бібліотеках, закладах культури, музеях міста. Для проведення занять запрошували висококваліфікованих фахівців із провідних бібліотек країни. Запам’яталися зустрічі зі вченими – авторами класичних підручників із бібліотечних фондів, бібліотекознавства, бібліографії, письменниками, акторами, викладачами вишів. Доводилось іноді допомагати Марії Олександрівні обдзвонювати слухачів на чергове заняття і слухати від них прохання не забути і  наступного разу їх запросити.

 Університет культури бібліотечних працівників у Всеукраїнському огляді-конкурсі роботи університетів культури одержав Диплом «Кращий університет культури республіки». Марію Олександрівну Пушкар як керівника університету управління культури нагородило туристичною путівкою.

 Одним зі складних і у відомому сенсі делікатних напрямів міжвідомчої діяльності бібліотек були виїзди комплексних бригад до бібліотеки для аналізу їхньої роботи і надання методичної допомоги. Марія Олександрівна згадувала: «Такі виїзди здійснювалися в основному у міста, де функціонували бібліотеки різних відомств, це Дніпродзержинськ (Кам’янське), Кривий Ріг, Марганець, Нікополь. Бригади для виїздів на місця формувалися з представників бібліотек різних відомчих підпорядкувань, в основному це були  директори або зав. методичними відділами. Керівником завжди був фахівець ДОУНБ – директор або заступник директора з наукової роботи, іноді – зав. методичним відділом.

 Для об’єктивного аналізу діяльності бібліотек використовувався перехресний метод. Так, фахівець профспілкової системи, наприклад, знайомився з роботою державної бібліотеки, і навпаки, фахівець технічної бібліотеки – з роботою профспілкової бібліотеки і т.д.

 Мені запам’яталися  виїзди в кожний регіон, але найбільше – у м. Кривий Ріг. Чому? По-перше, тому, що бригада змогла ознайомитись і проаналізувати роботу великої кількості бібліотек, а по-друге, охопити «нічийні», як говориться, «одиночні» бібліотеки, що не мали своїх методичних центрів, а значить, не мали консультаційного підживлення і варилися у власному соку. Це бібліотеки деяких НДІ, конструкторських і проектних організацій та інші. Що й говорити про ці бібліотеки, якщо бібліотекар технікуму (тепер уже не пам’ятаю якого, пам’ятаю тільки, що технічного профілю) 6 років  не підвищувала свою кваліфікацію і в очі не бачила журналу «Бібліотекар».

 Але цих прикрих фактів було менше, ніж позитивних. На підсумкову нараду зібралася дуже велика і професійна аудиторія зі своїми проблемами, досягненнями і недоліками в роботі. Радувало те, що і бригада з області, і працівники бібліотек Кривого Рогу прийшли до загального знаменника – переборюючи труднощі, поліпшувати обслуговування читачів. І ми, і вони розуміли, що всіх назрілих питань нам не вирішити, однак підказки, спілкування, рекомендації, внесли свіжі, а для декого і нові аспекти в роботу».

 Делікатність цього напряму була і в тому, що ДОУНБ  не мала юридичного права вирішувати питання бібліотек різного відомчого підпорядкування. Робота відбувалася і давала результати за рахунок професійного авторитету її працівників і насамперед – головного бібліотекаря з координації Марії Олександрівни Пушкар.

Зрілість результатів координаційної роботи в області віддзеркалилась у пропозиції керівних структур бібліотечної галузі ДОУНБ – створити на базі обласного центру територіальне бібліотечне об’єднання (ТБО). Про це згадувала директорка Бібліотеки того часу З.М. Рижкова: «…була проведена велика організаторська робота, яка дозволила змінити зміст роботи, матеріальну базу цілої низки відомчих бібліотек, зокрема профспілкових бібліотек ДТТУ, заводу Комінтерна, обласної медичної бібліотеки, бібліотеки інституту кукурудзи та інших. І лише через нерозуміння цього питання з боку облрадпрофу не було прийнято рішення облвиконкому. Та, незважаючи на це, бібліотеки укріпили свої зв’язки й можливості у вдосконаленні роботи з координації питань комплектування, методичної та науково-дослідної роботи.

Маючи досвід цієї роботи в обласному масштабі, ми провели величезну роботу щодо створення ТБО в м. Жовті Води і наблизили вирішення цього питання у Верхньодніпровському й Томаківському районах, об’єднавши зусилля всіх бібліотек району. Говорячи про це, хочеться добрим словом відзначити роботу головного бібліотекаря з координації Пушкар Марії Олександрівни. Любов до роботи та відповідальність, вміння працювати з людьми значно підняли престиж обласної бібліотеки як головної бібліотеки в регіоні. І її допомога у вирішенні багатьох питань щодо ТБО була неоціненною». Марія Олександрівна своєю працею творила атмосферу дружнього бібліотечного товариства в області, вона близко до серця брала проблеми колег, їй довіряли, до неї зверталися по допомогу і завжди отримували підтримку. За шістнадцять років на посаді головного бібліотекаря з координації роботи бібліотек усіх систем і відомств області Марія Олександрівна стала душею бібліотечного товариства Дніпропетровщини.

У 1995 році вона закінчила роботу на цій ділянці, перейшла до відділу краєзнавства і до 2001 року займалася новим для себе напрямом – краєзнавчою бібліографією. Участь у роботі з упорядкування науково-бібліографічних посібників, популяризація краєзнавчої літератури в місцевих ЗМІ – коло її нових творчих досягнень. А ще важлива складова – її вплив на якість взаємин в колективі відділу. Співробітникам, які працювали в ті часи, пощастило працювати з людиною, яка при своїй м’якості, доброті, ніколи не втрачала людської гідності. Неможливо було почути від неї недобрі слова про будь-кого. А якщо була незадоволена, завжди прямо, а головне – доброзичливо, висловлювала свою думку, щоб зрозуміти людину. Приклади високої внутрішньої культури і доброзичливості для багатьох були зразком для наслідування.

Цього року виповнюється 10 років, як Марія Олександрівна пішла у вічність, з 2001 року  не працювала в Бібліотеці, але чомусь здається, що вона десь поруч – спокійна, виважена, зацікавлена і така рідна…

І сьогодні колеги – фахівці ДОУНБ продовжують забезпечувати на обласному рівні взаємодію бібліотек різних видів. Сучасна робота з цього питання проводиться на новому рівні, з урахуванням сучасних науково-технічних досягнень і впровадження IT-технологій: бібліотекарі намагаються не втрачати поза увагою один одного завдяки спільним заходам, публікаціям у соціальних мережах, підведенням підсумків статистичних показників, обміну досвідом, реалізації корпоративних проєктів. Залишається побажати всім нам, бібліотечним працівникам, не втрачати духу дружньої взаємодії та бути нащадками добрих традицій, які залишили нам  колеги, серед яких ім’я Марії Олександрівни Пушкар.

Тетяна Абраїмова

 

Фото 1. Пушкар М.О.

Фото 2. Пушкар М.О. разом із редактором Наталією Олександрівною Меднік, 1989

Фото 3. Пушкар М.О разом із редактором Галиною Володимирівною Романенко

Фото 4. Пушкар М.О.  (праворуч) у методичному відділі

Фото 5. Пушкар М.О. (третя ліворуч). Зустріч із ветеранами Бібліотеки, 2005

Фото 6. Пушкар М.О., Шекшуєва Тетяна Григорівна, 2009

Фото 7. Рижкова З.М.  – директорка  бібліотеки 1974-1994

 Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут