Василь Симоненко: «Я для тебе горів, український народе…»
Є в історії нашої держави особистості, доля і творчі вібрації яких нерозривно і глибоко злиті з духовною сутністю української нації. Один з них, Василь Симоненко. Народившись на другий після Різдва день, він усім своїм життям довів глибоку віру у силу літературного слова, осяянного красою власного таланту та справжністю почуттів.
Йому були підкорені майже всі жанри писемності - вірші, проза, байки, казки, сатиричні та гумористичні вірші, епіграми, пародії. Він не ввійшов, а увірвався в затхлу царину словесності у часи «відлиги» 60-х років минулого століття. І вже перші його поезії, що з'явилися на шпальтах періодичних видань, засвідчили: в українській літературі з'явився самобутній і зрілий Майстер, «більший за самого себе».
Він був романтиком, моралістом, максималістом. Любив твори Джека Лондона, Сент-Екзюпері, Олександра Блока. Дуже цінував людську гідність: «Ти знаєш, що ти людина, ти знаєш про це чи ні?», - наполягав митець на неповторності і гідності людської особистості.
Від творчості великого Кобзаря Симоненко взяв глибоку приналежність народові, полум’яну любов до України і гнів проти її ворогів. Сучасники згадували, як він босоніж з Аллою Горською – відомою українською художницею і діячем правозахисного руху, підіймався на Тарасову гору в Каневі, демонструючи цим велику шану до поета, який "вказував на чистоту слова, чистоту думки, чистоту життя". Український літературознавець Євген Сверстюк зауважував: «Шевченко розмовляв з Богом, присутність якого відчував постійно. Симоненко навчився говорити, як перед Богом».
В його дипломі було зазначено: «літописець сучасності» і це цілком відповідало його творчим задумам, крокам, намаганням. Відповідало його людському стрижню. В його редакційному журналі можна прочитати: «Нам треба вище піднімати свій голос проти байдужості» і ще: «Скільки нашого українського люду з різних причин розкидано по світу, напевно ніхто не знає…вибирати собі вітчизну не можна, як до речі і матір».
Він не вибирав, він народився в "диво-країні" з особистим Чумацьким шляхом і прожив своє коротке і яскраве життя, як проспівав пісню.
Якщо досліждувати аналогії, то саме сповідальність і глибина виконання, вірної Україні до останньої секунди життя, співачки Квітки Цісик близька до тієї щемливої космічної любові і відповідальності за країну, яку мав Симоненко.
«Живуть століттями після смерті ті, що роблять те чого неможна» - пророкував «витязь української поезії». І «пролився крапелькою крові на священне знамено».
