Літературне Придніпров'я: пряма мова

Міфопоетика скіфів у нарисі Дмитра Яворницького «Стародавні жителі України»

 

У 1925 році в другому і третьому номерах катеринославського літературно-наукового та політично-громадського журналу «Зоря» було опубліковано нарис академіка Д.І. Яворницького «Стародавні жителі України», який і сьогодні залишається маловідомим у контексті спадщини вченого.
    Ця цікава з літературознавчої точки зору робота в сюжетно-композиційному плані складається з трьох структурних частин, відокремлює три форми розповіді.  А саме:
– ліричний опис українського степу в різні пори року;
– переказ народної легенди про лицаря – зберігача скарбів степових курганів;
– переказ-розповідь про скіфську міфологію, про обряди, традиції, звичаї скіфів.
    Перша частина нарису, яку можна сприймати і як окремий літературно-художній текст Яворницького-письменника, – це поетичний опис українського степу. Це справжня ода любові до степових просторів вітчизни. Яворницький пише: «Кому траплялось їздити літом або весною по наших українських степах, той назавжди сховає в своїй душі і в своїй уяві всю красу і всю величність їх» (ця і наступні цитати наведені зі збереженням правопису оригіналу – О.А.).
 
    Яворницький малює чудову картину: «Незрівняно гарні наші степи ранньою весною, коли вони, визволені від снігу холодної зіми, раптом покриваються ніжною зеленою травою і раптом наповняються цілим морем звуків і голосів ріжних комах і всяких пород птиць …Яка дивна, чарівниче-ніжна блакить виступа в той час над степом в високих і безмежних небесах!.. За для такої краси чудової природи хочеться жити, як можна довше на землі, щоб вічно дивитись на ці безкраї степи, щоб вічно слухати те ніжне щебетання пташок, щоб вдихати в себе п’яніючі пахощі  квітів, щоб вічно підніматись серцем і летіти думками до високих небес...».
    Не менш натхненно академік-письменник описує степ влітку: «Але минає весна. Настає страшенна літня спека. Степ спалений сонцем до чиста. …Степ навів би на чоловіка сум, коли б по ньому не протікали, то сям, то там, тихі річки з прозорою, як скло, і холодною, як крига, водою. ...Степ був би дуже сумний, як би його не оживляли літом могили, що розкидані в великому числі, то окремо, то купами, покриті то високою сивою тирсою, то невеликим чагарником, що здалека видніються темними плямами. І насіяно могил тіх в безкрайому степу, як насіяно зірок в безкрайому небі. … Ні, і в літній час степ не такий уже сумний, не такий журливий і не такий мертвий, як то здається він чоловіку на перший погляд. Треба на нього дивитись не однима тільки очами, але живим серцем і чулою душею…».
    Перша частина нарису, без сумніву, являє собою своєрідну літературну інтерпретацію космогонічного міфу, де цілісний образ степу, весь степовий світ з його мешканцями, постає як міфологічне божество природно схильне законам ініціації (тобто вмирання і оживання).
    Міфопоетична картина степового світу, творіння як першотворіння, тут і далі розгортається через систему образів-символів, ключовими серед яких є: Сонце, Степ, Дніпро, Дніпрові пороги, Кургани (Могили), Кам’яні баби та інші, які відображають архаїчну філософію походження світу і людини.
У першій частині нарису центральне місце приділено одній із найдавніших міфологем краю – міфологемі Степу (Землі), яка, у поєднанні з міфологемою Неба, створює міфологему Світової осі.
    Невеличка друга частина нарису присвячена роздумам Яворницького про стародавні степові кургани-могили: «І кілька згадок, кілька думок викликають в голові ці вічно мовчазні, вічно загадкові і вічно приваблюючи до себе могили, розкидані в такому великому числі по безмежних несходимих і неоглядних степах!».
    Яворницький наводить в нарисі одну з численних українських легенд про скарби скіфських курганів і їх лицарів-охоронців, вкладаючи цей переказ у вуста старого діда: «Чув старий від свого батька, а батько його від діда, а дід від прадіда нібито в могилах закопані якимись-то лицарями безчислені скарби золота і срібла, ніби самі лицарі устають иноді вночі, із глибоких могил, роскішно одягнені, але німі, мовчазні, суворі і величні; ніби вони ваблять проїзжаючих людей до своїх скарбів».
    Далі, через діалог з тим старим дідом, він підводить читачів до головної теми свого нарису: «Але хто ж той лицар, і коли він засипаний, – закопаний там?» – в якийсь уже раз пита сам себе сивий дід, проїзжаючи вночі по степу, поуз могил. Даремне, старче, питання: не дадуть тобі відповіді на нього ні твої діди, ні прадіди, не скажуть, – не оповістять тебе про це ні твої баби, ні прабаби. Роскаже – оповістить тобі про це тільки одна історія, що правдиво заносе на свої сторінки події світу та діла людей».
    У третій, частині нарису Яворницький відтворює міфологізовану картину творіння Скіфії, походження її народів, звертаючись до одного з найважливіших джерел давнини – до «Історії» Геродота, її четвертої частини, яка має назву «Мельпомена».
    Академік виокремлює з великого геродотового тексту про Скіфію історію її створення і походження її народів, ставить у центр розповіді скіфські міфи, ритуали, традиції. Для вченого текст «Історії», судячи з усього, був важливий ще й тому, що він повністю усвідомлював: у цього джерела є своя, ще більш давня передісторія, відображена в наведених міфах і легендах.
    Особливість нарису «Стародавні жителі України» полягає в тому, що вже сам текст «Історії» Геродота в інтерпретації Яворницького певною мірою міфологізується. При цьому Геродот стає свого роду культурним героєм тексту штудії академіка. А сам вчений – його співоповідачем.
    У цілому нарис «Стародавні жителі України» побудовано як ритуал у ритуалі у характерній для скіфської і слов’янської духовності системі. Міфологізована історія Скіфії відтворюється як сходження ззовні в середину історії і землі.
    У міфі про походження скіфів, у трьох його версіях, передані Геродотом, а слідом за ним – і Яворницьким, головним є принцип потрійності, усюдисущий у світосприйнятті скіфів. Світ, за їхнім уявленням, складається з кількох сфер, кожна з яких має потрійну структуру відповідно до космологічних уявлень.

 Нарис вченого побудовано таким чином, що він визначає три ступені занурення в історію, диференціює три рівні її осягнення.
Перша версія цього міфу саме скіфська: «Самі скіфи росповідали Геродотові про своє походження так: ніби праотець роду їх був якись чоловік Таргітай; ніби у того Таргітая було троє синів – Ліпоксай, Арпоксай і Колоксай. … в один час з неба на скіфську землю упали чотирі золотих речі: плуг, ярмо, сокіра та чаша». Імена братів розшифровані лінгвістами: Арпоксай – володар глибин, Ліпоксай – володар гір, середнього світу, Колоксай – Сонце-цар. В міфі першотворення Скіфії тільки богообраний Колоксай зміг наблизитися до палаючих вогнем дарів верховної богині скіфів Табіті: вони перестали горіти і він зміг взяти їх у руки. «Старшим братам показалось це чудом, і вони визнали, що найменший їхній брат наділений богами особливою якоюсь силою, через те віддали йому всю скіфську землю і оголосили його царем».
    Сонце було головним божеством давніх скіфів, джерелом світла і вогню, джерелом життя, від якого повністю залежать людина і природа. В міфі, що дійшов до нас, втіленням Сонця є Колоксай.
    Зауважимо від себе, що подаровані небесами предмети – надсимволи – і зараз  можуть бути внесені до рангу святинь нашої землі: Чаша – символ духовності, Плуг і Ярмо – символ землеробної культури України, Сокира – символ захисту, захисника одновічно жаданих ворогами наших земель.
    Яворницькому важливо було услід за Геродотом навести і другу версію походження скіфів – грецьку. Він пише: «Греки ж про походження скіфів казали: ніби вони повстали від грецького лицаря Геркулеса, який завітав одного разу до Скіфії та скіфської змії-дівчини… У Геркулеса і змії-дівчини ніби-то було три сини – Агатірс, Гелон і Скіф». Тільки Скіф зміг виконати заповіт батька «і через це одержав від матері всю землю яка від його іменя назвалась Скіфією».  
    Далі Яворницький наводить версію самого Геродота і пише: «Передаючи ці два оповідання про походження скіфів, Гердот сам, одначе, не йме віри їм і віре тільки третьому оповіданню, яке каже. що скіфи колись-то, дуже давно, в далекий час вийшли з далекіх місцевостей Азіїв  в Европу і направились в степи, де  протікала річка Борісфен (себто наш Дніпро), і де жили стародавні люде, кіммеріяне. Вони вигнали кіммеріян і захопили їхню землю, яка з тих часів стала зватися Скіфією».
    Академіку вдалося виокремити й осягнути в «Історії» Геродота її міфологічну насиченість, ритуальну сутність, провідні міфологеми скіфського космосу в їхньому первісному вимірі. Він повною мірою розумів, що міфи про первотворіння та інші, сформовані в скіфські часи, частково збереглися, частково трансформувалися і вплинули на культурні парадигми степових народів наступних часів. Вчений усвідомлював значення історії скіфів, їхньої міфології, ритуалів, обрядів, звичаїв в давньої історії (передісторії) України. Саме тому він прагнув у нарисі «Стародавні жителі України» показати спадкоємність традицій, зчеплення епох за допомогою архетипів, першообразів, сталих міфологем, а також підкреслити, що скіфська міфологія стала невід’ємною частиною українського фольклору і літератури.
    Виходячи з поставленого завдання (а це, на нашу думку, було саме завдання, мета роботи), Д.І. Яворницький цією публікацією вступив в дискусію 1925–1930-х років і зайняв цілком визначену позицію у стосовно прихильників радянського вульгарно-соціологічного трактування всього комплексу культурологічних, релігійно-міфологічних, літературознавчих питань. Відзначимо, що для 1925 року цей виступ у пресі – прояв наукової мужності вченого. Можливо саме для того, щоб привернути увагу громадськості, він підписав нарис «Академік Д. Яворницький».

Олена Аліванцева

 
Фото https://www.dnipro.libr.dp.ua/biblioteka_fondi_listuvannya
 
Джерела:
Геродот із Галікарнасу. Скіфія: найдавніший опис України з V століття перед Христом / Геродот із Галікарнасу. Київ: Фірма «Довіра», 1992.– 72 c.
Геродот. Історії в дев'яти книгах / Переклад, передмова та примітки А. О. Білецького... – Київ: Наукова думка, 1993. – 576 с.
Історія України, написана у V ст. до нашої ери Геродотом / голов. ред. Т.А. Хуторна; пер. С.К. Спасько.– Київ: ФОП Стебеляк О.М., 2012.– 143 c.
Геродота турійця з Галікарнасса «Історій» книг дев'ять, що їх називають музами / Геродот; пер. із старогр., предм. та прим. А.О. Білецький; Ін-т л-ри ім. Т.Г. Шевченка НАН України.– Харків: Фоліо, 2006.– 655 с. (Бібліотека світової літератури).– Альтернативна назва: «Історії» в дев'яти книгах / Геродот.
Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / худож. Г.С. Ковпаненко; [упоряд., авт. прим. В.А. Чабаненко]. – Київ: Дніпро, 1990. – 261 c.
Яворницький, Дмитро Іванович. До історії степової України / Д.І. Яворницький.– Дніпропетровськ, 1929.– 536 с.
***
Белетристичні писання Д.І. Яворницького / С. Єфремов // Зоря. Літературно-науковий та політично-громадський журнал.– Катеринослав.– 1925. ч.12, грудень.– С. 25–26.
Стародавні жителі України / Яворницький Д.І. (Академик  Д. Яворницький) // Зоря. Літературно-науковий та політично-громадський журнал.– Катеринослав, 1925.– ч. 2, лютий. – c. 15-17.
Стародавні жителі України / Яворницький Д.І. (Академик Д. Яворницький) // Зоря. Літературно-науковий та політично-громадський журнал.– Катеринослав, 1925.– ч. 3, березень.  – c. 17-19.
Стародавні жителі України / Яворницький Д.І. // «Ілюстрований робітничо-фермерській календар на 1928 рік».– Вінніпег, Ман: Канада.– 1928.– с. 79–88.

 Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Ракурс

 Ми – частина всього, 

що зустрічаємо у дорозі …

 

Ще один рік разом.
Дякуємо всім, хто гортав віртуальні сторінки нашого блогу. Ще дванадцять складних місяців, сповнених стійкості, болю та надій.
З нами чудові універсальні фонди, партнери, автори, їхні твори, герої, думки та долі, які рухали та віддзеркалювали, підтримували й огортали вірою серця.
Маркери блогового року – сила слова, ніжність, війна, щастя, крізь глибокі особисті драми та трагедії, трансформації відчуттів і свідомості, крізь писання як спосіб взаємодії зі світом.
Ми продовжили пізнавати його разом із Катериною Бабкіною, для якої «ніжність – прозорий, беззахисний бог дрібниць» і погодились із нею, що «власну силу можна відчути… – коли бути щедрим, добрим, терплячим, коли давати та підтримувати вибір, розуміти та приймати емоції, підтримувати тих, що в скруті».
Поринали у міфічно казковий і прозорий всесвіт поезій і прози Богдани Матіяш, якій ніколи не цікаво бути в юрбі, а щодо ніжності – саме проживати її, а не говорити про неї. Перечитували твори Костянтина Москальця, згадуючи разом улюбленого Василя Стуса та його пронизливе: «У мені вже народжується Бог...». Вклонялись перед мужністю та жертовністю наших Воїнів Світла та погоджувались, що після війни вже ніколи не будемо такими, як раніше.
Ми долали сотні кілометрів письменницьких і волонтерських шляхів разом із Андрієм Любкою, з яким все найкраще траплялося випадково і якій хотів би створити щоденник війни. Такий, де не література в чистому сенсі, радше якісь підслухані фрази чи власні спостереження, які шкода забути.
Саме ці імена надихнули емоціями та думками наш щорічний проєкт «Письменники, короновані словом» регіональної кампанії «Читаємо разом».
Ми занурювались у сторінки творів і доль інших авторів, міцно прошитих минулою та сучасною історією України, споріднених і полярних у літературних течіях, жанрах, стилях. Всі вони, так само, як постаті вищезазначеного проєкту, вписані в європейській сучасний контекст перекладами українського слова та мірою всеосяжного таланту.
Це і харківська прозаїкиня та поетка,  Юлія Ілюха, для якої теж головною темою на зараз є тема війни, а книги «Мої жінки» та «Уроки любові та ненависті» як прозріння для читачів країн інших в часі, що лягає на наші плечі.
Це – і переконані в силі слова – Олена Захарченко та Наталля Сняданко. Маріанна Кіяновська, яка все життя пише немов одну велику книжку та є автором обпалюючої збірки «Бабин Яр. Голосами», присвячену одному з найбільших позачасових злочинів – Голокосту, що  стовідсотково маркується автентикою сьогодення. Ми вслухалися в кожен її рядок серцем і щиро поділяли велике бажання, щоб книга ця попри всі болі та жахи сприймалась не як історія про смерть, а як історія про перенародження.
Ми погоджувалися та сперечалися з думками Юрія Іздрика, згадували його знаковий для становлення сучасної української літератури журнал «Четвер», що дав доленосний поштовх багатьом з наших цьогорічних авторів, занотувавши майстерність в Станіславському феномені.
Ми раділи авторському змістовному оновленню улюбленої рубрики «Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки». Дізнавались цікаві подробиці про наші перші звіти українською, перші кроки методичної діяльності, наліт отамана Махна на бібліотеку в 19019, обов'язки бібліотекарів на початку століття XX, корисні реорганізації за зразком харків’ян, дивувались, що книги наші переплітали навіть арештанти, поринали у зворушливий текст про багаторічного Голову Ради Бібліотеки Павла Гнатовича Мордовського, дізнавались, яка саме література, ілюструє той час контекстно до нашої бібліотечної хроніки.
Згадували й наших колег, які завжди у серці – і без яких неможливо уявити стрічку сучасної історії: завідувачку сектору рідкісних та цінних документів Людмилу Гурай і першого завідувача комп'ютерного відділу Олександра Абраїмова. Неймовірного Сашу, який так багато і так трагічно замало встиг у свої двадцять чотири. Який прожив ушир, у пошуках вічного питання про наявність душі та відповіді, що кожному ушановується по вірі. З іронією, теплим, подібним до сонячного зайчика почуттям гумору, улюбленою всіма усмішкою. Відчували його хармсівські інтонації в ескізах малюнків і рим, Реріхівські відлунням в ракурсах світлин.
Продовжили маршрути, здійснені за участю співробітників краєзнавчого відділу. Їх цьогорічні публікації прокреслили адреси до Набережної Дніпра, вулиць Ганни Швидько та Василя Чапленка, музею Літературне Придніпров’я, Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького, Дніпровського державного цирку, Кельнского бульвару, Дніпропетровської філармонії ім. Л.Б. Когана, Будинків Пчолкіна та Катеринославської міської думи, Аерокосмічного музею О.М. Макарова.
Прекрасні винаходи та винахідники знову підкорювали талантами та силою національної думки, завдяки рубриці патентно-технічного відділу «Винахідники, віват!». А ще, ми дізнавались, як рухалися читацькі смаки наших колег в рубриці «Що читає бібліотекар».
Ми навчалися цінувати кожну мить, завдяки долі та творам одного з найкращих австралійських письменників сучасності Річарда Фленага, переконаного що саме зараз, як ніколи, потрібні істини, закладені, в тому числі, у вигаданих історіях. Нас навчав чути тишу один із найбільших загадкових письменників скандинавської та світової інтелектуальної літератури, визнаний апологет данської естетики в трикутнику поруч із Гансом Християном Андерсеном і Сереном Кьеркегором – Петер Хьог.
Кохання... Тема, яка наріжним каменем прошивала кожну публікацію та знайшла своє окреме віддзеркалення в обличчі кохання століття двадцятого, уособлене в історії Ромі Шнайдер і Алена Делона,  який назавжди разом із власною «здертою шкірою» залишив найпотаємніше та найневимовніше виключно для своєї єдиної Puppelе.
Поруч із коханням, звичайно музика і сцена та їхні легенди – Луї Армстронг і Майкл Джексон. Всупереч їхнім драмам, болю, втратам, ми до мурах усвідомлювали – what a wonderful world. Вмикаючи записи, гортаючи їхні сторінки життя, відчували, що в нас щось вивільняється, посміхались і сумували, відкриваючись собі та світові на повну.
Наші літературні художні подорожі віддзеркалила рубрика відділу документів з питань мистецтв, де цього року йшлося про стиль архітектури, мистецтво вогню та металу, музичний фільм «Пісня завжди з нами», про одну з головних мистецьких подій року на здобуття найвищої театральної премії Придніпров’я – фестиваль-конкурс «Січеславна», про світ маленьких шедеврів мініатюри та про авторські права відомих особистостей, зокрема художника Миколи Корниловича Пимоненка.
Щира дяка багаторічним партнерам бібліотеки Музею «Літературне Придніпров'я» та рубриці, на яку ви завжди чекаєте «Літературний музей: пряма мова». В ракурсі досліджень 2025 – професор Олександр Потебня, Валер'ян Підмогильний у літературній і мемуарній спадщині Бориса Антоненка-Давидовича, письменник-гуморист Микола Кучер, освітянка, громадський і культурний діяч Софія Русова, ліричне я Михайла Дубовика, просвітянка публіцистка,  літературознавиця Любов Біднова.
Так, ми – частина всього, що зустрічаємо у дорозі. І читач, насправді, створює книгу разом із класними авторами, а книги так само, як щирі талановиті люди, неодмінно спонукають перечитати наші душі та рухають почуття.
Блог «Бібліотечна універсалка», віддзеркалюючи ці істини, за 12 років став співрозмовником для понад 600 тисяч читачів з 20 країн світу. 400 до нашого віртуального діалогу доєднались – за три попередніх роки, з них більше 200  тисяч – за 2025.
Дякуємо за співпричетність, за те, що позначені «Універсалкою» маркери думок і емоцій виявилися для нас спільно-маяковими.
З Прийдешнім. Огортайте себе любов'ю та ніжністю близьких і коханих, вірте у Дива, що неодмінно трапляються, цінуйте кожну мить життя, витрачайте ці жменьки щастя лише на тих, хто насправді вартий ваших безцінних часу та таланту.
Побачимось 🤗❤️

 

Олена Ємельянова,

завідувачка сектору соціокультурних проєктів та зовнішніх зв'язків ДОУНБ

         Більше про бібліотеку тут

         Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Літературне Придніпров`я: пряма мова

Михайло Дубовик:  ліричне «Я»

 

Літературний Січеслав 1910–1920-х років – місце, де народжувалися таланти, сходили нові зірки світової величини, місце, де на шпальтах періодичних видань, альманахів і збірників з’являлися нові імена, які потім так несправедливо забуде історія, а нащадкам доведеться докладати чимало зусиль, щоб зіставити факти, події, людей, зіткати полотно літературного життя нашого міста на початку минулого століття, зрозуміти, хто, коли та з яким голосом увійшов до літератури, що хотів привнести до неї та як запам’ятатися.
Чимало постатей сьогодні вдалося повернути, заново відродити у вільному ХХІ столітті, та життя й творчість Михайла Дубовика залишаються злочинно маловідомими, картину їх доводиться збирати по крихтах, встановлюючи наново ниточки соціальних зв’язків поета із нашим містом, із тогочасними діячами культури, яких сьогодні сміливо можна назвати класиками.
Юний поет вирізнявся філософською заглибленістю поглядів на світ, медитативним замилуванням, пошуками сенсу та намаганням відчути ритм нового формату життя – життя у великому місті, яке грюкотить заводами і фабриками, трамваями та поїздами. Перед нами свіжий, незамулений, сміливий і відкритий погляд на тогочасну дійсність, спроба укласти своє ліричне «Я» у загальну картину світу, що так стрімко змінювався й вимагав встигати за ним, крокуючи в тому ж шаленому темпі.
Зі спогадів Василя Чапленка бачимо зухвалого студента, що, як відомо, з першого разу не зумів здобути вищої освіти, нудився на ґрунтовних лекціях Петра Єфремова та все ж дошукувався відповідей на одвічні питання й власні істини у нетрях буремного Січеслава:
 
 
***
Сьогодні люблю я город розгульний,
А за віщо – і сам не знаю.
Може тому, що якийсь безпритульний
Квітки продавав –
На вулиці – сині без краю.
Я ж – селюк.
Мене мама в любистку купала,
А у хаті завжди пахнула м’ята.
І тут сонце для мене – Купало,
А квіткам я почуваюся братом,
Дарма, що вітрини
І кармінові губи,
Дарма, що тут гамір і рух безнастанний, –
Я рухові – рідний, рух – мені любий,
А культурі я співаю осанну.
Але я квітки люблю: сині, червоні –
Ріжні, барвисті – і там, і тут.
І здається мені,
         що на цьому камінному ґроні
Ще нові якісь,
Незнані, квітки проростуть…
Сьогодні люблю я город розгульний,
А за віщо – і сам не знаю.
Може тому, що якийсь безпритульний
Квітки продавав –
На вулиці –
                   сині без краю.
 
Молодий автор говорить про вічне, про те, що болить кожному юнакові та юнці:
 
Юнь моя березова,
Гай та синь – ріка.
Світлих дум мережива,
Дівчина струнка.
         Все пройшло, як марево,
         Як луна пісень,
         Затуманивсь хмарами
         Золотавий день.
Гай стоїть безлистяний,
Дівчини нема,
Я один, розхристаний,
Та печаль німа.
         Вже не буду в лісі
         Серцем веселіть.
         Юнь, як сонна візія,
         В думах пада сніг.
Може під сугробами
Сніжно-зимних дум
У спокої гробному
Тихо сам паду…
         … Ой, ясні мережива,
         Світозарний день,
         Юнь моя березова,
         Де ви? Де ви? Де?
 
 
Березовий смуток
 
Весняні вже чуються гуди –
Забудеш мене, як печаль,
Та, мабуть, не пройде, все буде
Березовий смуток в очах.
 
Ти, наче береза плакуча,
Хилилася вчора к мені;
І марилась юність кипуча,
І снилися вітри огні.
 
Як кучері, спомини впали.
І чоло відразу смутне,
І щось твої губи шептали,
І кликала ти не мене.
 
Казала: як часто ходила
Ти з ним там, де сосни гудуть,
І як цілував тебе милий
У чоло, ув очі, у грудь…
 
Далеке і світле, як казка,
Сказала: йому не минать…
Тому і німа твоя ласка,
Що я – лиш неясна луна.
 
Притихне луна, будеш в лісі,
Вклонися від мене йому.
І там на зорі на узліссі
Мене, як печаль, занімуй.
 
Вже близько веснянії гуди
Як лебеді, далі ячать,
Все пройде… лиш я не забуду
Березовий смуток в очах.
 
 
Ночі зимовії…
 
Ночі зимовії,
                   білі хуртовини
білого цвіту троянд…
сни первоцвітнії,
         сни неповторнії
Снить мені юнка моя.
Ласкою теплою,
         ласкою ніжною
Губи червоні цвітуть,
Наче долиною,
         білою сніжною
Стелеться радісна путь.
Білі хуртовини
         землю вигаптовують,
Тчуть срібно-білу парчу.
З юнкою бурною,
         завжди готовою,
В срібному повозі мчу.
Гей, коні бистрії!
         гей, коні білії!
Гей, не ставайте й на мить!
Скоро я, … скоро я
         з юнкою милою
Снів тих не буду вже снить.
 
Ми, читачі, бачимо срібно-білі засніжені пейзажі, сині степові квіти.. Уява малює широкими мазками й дивовижно точно підібраними кольорами єднання сільського молодика із великим містом на тлі січеславських степів, без яких жоден образ, жоден сюжет не могли би «говорити» уповні в Михайла Дубовика.
 

Анастасія Теплякова ,

ст. наук. співробітниця музею «Літературне Придніпров’я»

 
Джерела з фонду ДОУНБ:
Дубовик М.Ф. Вибрані поезії. – Київ: Радянський письменник, 1957. – 252 с.
Дубовик М. Вежі: поезії. – Київ, 1931. – 63 с.
Дубовик М. Змагання: поезії. – Київ, 1931
Дубовик М. Тепловій: поезії. – Київ, 1940.
Дубовик М. Багряний листопад: поезії. – Київ, 1941. – 11 с.
Дубовик М. Весна; Сад // Антологія української поезії: В 4 т. / упоряд. М. Рильський, М. Нагнибіда. – Київ: Держлітвидав України, 1957. – С. 423–424.
Весняна прорість / упоряд. текстів, передм. та приміт. В. Півторадні. – Київ: Молодь, 1969. – 316 с.
***
Бухарєва І., Кулаковський П. Списки громадян, розстріляних органами НКВС у в’язницях міста Києва та Ізмаїла на початку Великої Вітчизняної війни (липень 1941 р.) // З архівів ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – Київ, 2003. – №1 (20). – С. 413.
…З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій / Авт. кол.: Бойко Л.С. та ін. – Київ: Радянський письменник, 1991. – Вип. 1 / Упоряд. О.Г. Мусієнко. – С. 172–174.
Ковальова А.В. Михайло Тадейович Дубовик // Об’єднані магією слова. – Дніпропетровськ: Пороги, 2011. – С. 42–44.
Кулаковський П. Розстріляні на початку війни // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1994. – № 1. – С. 192–228.
Реабілітовані історією. Сумська область. У трьох книгах. Книга перша. – Суми: Видав.-вироб. підприємство ТОВ «Мрія-1», 2005. – С. 32.
Розіп'ята муза. Антологія українських поетів, які загинули насильницькою смертю/ Упорядник Ю. Винничук. – Т. 2. – Львів: Піраміда, 2011. – 624 с.
Українська літературна енциклопедія: В 5 т. / Редкол.: І.О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. – Т. 2. – Київ: Голов. ред. УРЕ ім. М.П. Бажана, 1990. – С. 118.
Чабан М. Січеслав у серці: Нариси / Книга пам’яті. – Дніпропетровськ: Дніпро, 1994.– С. 18.

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут