Літературне Придніпров'я: пряма мова

Міфопоетика скіфів у нарисі Дмитра Яворницького «Стародавні жителі України»

 

У 1925 році в другому і третьому номерах катеринославського літературно-наукового та політично-громадського журналу «Зоря» було опубліковано нарис академіка Д.І. Яворницького «Стародавні жителі України», який і сьогодні залишається маловідомим у контексті спадщини вченого.
    Ця цікава з літературознавчої точки зору робота в сюжетно-композиційному плані складається з трьох структурних частин, відокремлює три форми розповіді.  А саме:
– ліричний опис українського степу в різні пори року;
– переказ народної легенди про лицаря – зберігача скарбів степових курганів;
– переказ-розповідь про скіфську міфологію, про обряди, традиції, звичаї скіфів.
    Перша частина нарису, яку можна сприймати і як окремий літературно-художній текст Яворницького-письменника, – це поетичний опис українського степу. Це справжня ода любові до степових просторів вітчизни. Яворницький пише: «Кому траплялось їздити літом або весною по наших українських степах, той назавжди сховає в своїй душі і в своїй уяві всю красу і всю величність їх» (ця і наступні цитати наведені зі збереженням правопису оригіналу – О.А.).
 
    Яворницький малює чудову картину: «Незрівняно гарні наші степи ранньою весною, коли вони, визволені від снігу холодної зіми, раптом покриваються ніжною зеленою травою і раптом наповняються цілим морем звуків і голосів ріжних комах і всяких пород птиць …Яка дивна, чарівниче-ніжна блакить виступа в той час над степом в високих і безмежних небесах!.. За для такої краси чудової природи хочеться жити, як можна довше на землі, щоб вічно дивитись на ці безкраї степи, щоб вічно слухати те ніжне щебетання пташок, щоб вдихати в себе п’яніючі пахощі  квітів, щоб вічно підніматись серцем і летіти думками до високих небес...».
    Не менш натхненно академік-письменник описує степ влітку: «Але минає весна. Настає страшенна літня спека. Степ спалений сонцем до чиста. …Степ навів би на чоловіка сум, коли б по ньому не протікали, то сям, то там, тихі річки з прозорою, як скло, і холодною, як крига, водою. ...Степ був би дуже сумний, як би його не оживляли літом могили, що розкидані в великому числі, то окремо, то купами, покриті то високою сивою тирсою, то невеликим чагарником, що здалека видніються темними плямами. І насіяно могил тіх в безкрайому степу, як насіяно зірок в безкрайому небі. … Ні, і в літній час степ не такий уже сумний, не такий журливий і не такий мертвий, як то здається він чоловіку на перший погляд. Треба на нього дивитись не однима тільки очами, але живим серцем і чулою душею…».
    Перша частина нарису, без сумніву, являє собою своєрідну літературну інтерпретацію космогонічного міфу, де цілісний образ степу, весь степовий світ з його мешканцями, постає як міфологічне божество природно схильне законам ініціації (тобто вмирання і оживання).
    Міфопоетична картина степового світу, творіння як першотворіння, тут і далі розгортається через систему образів-символів, ключовими серед яких є: Сонце, Степ, Дніпро, Дніпрові пороги, Кургани (Могили), Кам’яні баби та інші, які відображають архаїчну філософію походження світу і людини.
У першій частині нарису центральне місце приділено одній із найдавніших міфологем краю – міфологемі Степу (Землі), яка, у поєднанні з міфологемою Неба, створює міфологему Світової осі.
    Невеличка друга частина нарису присвячена роздумам Яворницького про стародавні степові кургани-могили: «І кілька згадок, кілька думок викликають в голові ці вічно мовчазні, вічно загадкові і вічно приваблюючи до себе могили, розкидані в такому великому числі по безмежних несходимих і неоглядних степах!».
    Яворницький наводить в нарисі одну з численних українських легенд про скарби скіфських курганів і їх лицарів-охоронців, вкладаючи цей переказ у вуста старого діда: «Чув старий від свого батька, а батько його від діда, а дід від прадіда нібито в могилах закопані якимись-то лицарями безчислені скарби золота і срібла, ніби самі лицарі устають иноді вночі, із глибоких могил, роскішно одягнені, але німі, мовчазні, суворі і величні; ніби вони ваблять проїзжаючих людей до своїх скарбів».
    Далі, через діалог з тим старим дідом, він підводить читачів до головної теми свого нарису: «Але хто ж той лицар, і коли він засипаний, – закопаний там?» – в якийсь уже раз пита сам себе сивий дід, проїзжаючи вночі по степу, поуз могил. Даремне, старче, питання: не дадуть тобі відповіді на нього ні твої діди, ні прадіди, не скажуть, – не оповістять тебе про це ні твої баби, ні прабаби. Роскаже – оповістить тобі про це тільки одна історія, що правдиво заносе на свої сторінки події світу та діла людей».
    У третій, частині нарису Яворницький відтворює міфологізовану картину творіння Скіфії, походження її народів, звертаючись до одного з найважливіших джерел давнини – до «Історії» Геродота, її четвертої частини, яка має назву «Мельпомена».
    Академік виокремлює з великого геродотового тексту про Скіфію історію її створення і походження її народів, ставить у центр розповіді скіфські міфи, ритуали, традиції. Для вченого текст «Історії», судячи з усього, був важливий ще й тому, що він повністю усвідомлював: у цього джерела є своя, ще більш давня передісторія, відображена в наведених міфах і легендах.
    Особливість нарису «Стародавні жителі України» полягає в тому, що вже сам текст «Історії» Геродота в інтерпретації Яворницького певною мірою міфологізується. При цьому Геродот стає свого роду культурним героєм тексту штудії академіка. А сам вчений – його співоповідачем.
    У цілому нарис «Стародавні жителі України» побудовано як ритуал у ритуалі у характерній для скіфської і слов’янської духовності системі. Міфологізована історія Скіфії відтворюється як сходження ззовні в середину історії і землі.
    У міфі про походження скіфів, у трьох його версіях, передані Геродотом, а слідом за ним – і Яворницьким, головним є принцип потрійності, усюдисущий у світосприйнятті скіфів. Світ, за їхнім уявленням, складається з кількох сфер, кожна з яких має потрійну структуру відповідно до космологічних уявлень.

 Нарис вченого побудовано таким чином, що він визначає три ступені занурення в історію, диференціює три рівні її осягнення.
Перша версія цього міфу саме скіфська: «Самі скіфи росповідали Геродотові про своє походження так: ніби праотець роду їх був якись чоловік Таргітай; ніби у того Таргітая було троє синів – Ліпоксай, Арпоксай і Колоксай. … в один час з неба на скіфську землю упали чотирі золотих речі: плуг, ярмо, сокіра та чаша». Імена братів розшифровані лінгвістами: Арпоксай – володар глибин, Ліпоксай – володар гір, середнього світу, Колоксай – Сонце-цар. В міфі першотворення Скіфії тільки богообраний Колоксай зміг наблизитися до палаючих вогнем дарів верховної богині скіфів Табіті: вони перестали горіти і він зміг взяти їх у руки. «Старшим братам показалось це чудом, і вони визнали, що найменший їхній брат наділений богами особливою якоюсь силою, через те віддали йому всю скіфську землю і оголосили його царем».
    Сонце було головним божеством давніх скіфів, джерелом світла і вогню, джерелом життя, від якого повністю залежать людина і природа. В міфі, що дійшов до нас, втіленням Сонця є Колоксай.
    Зауважимо від себе, що подаровані небесами предмети – надсимволи – і зараз  можуть бути внесені до рангу святинь нашої землі: Чаша – символ духовності, Плуг і Ярмо – символ землеробної культури України, Сокира – символ захисту, захисника одновічно жаданих ворогами наших земель.
    Яворницькому важливо було услід за Геродотом навести і другу версію походження скіфів – грецьку. Він пише: «Греки ж про походження скіфів казали: ніби вони повстали від грецького лицаря Геркулеса, який завітав одного разу до Скіфії та скіфської змії-дівчини… У Геркулеса і змії-дівчини ніби-то було три сини – Агатірс, Гелон і Скіф». Тільки Скіф зміг виконати заповіт батька «і через це одержав від матері всю землю яка від його іменя назвалась Скіфією».  
    Далі Яворницький наводить версію самого Геродота і пише: «Передаючи ці два оповідання про походження скіфів, Гердот сам, одначе, не йме віри їм і віре тільки третьому оповіданню, яке каже. що скіфи колись-то, дуже давно, в далекий час вийшли з далекіх місцевостей Азіїв  в Европу і направились в степи, де  протікала річка Борісфен (себто наш Дніпро), і де жили стародавні люде, кіммеріяне. Вони вигнали кіммеріян і захопили їхню землю, яка з тих часів стала зватися Скіфією».
    Академіку вдалося виокремити й осягнути в «Історії» Геродота її міфологічну насиченість, ритуальну сутність, провідні міфологеми скіфського космосу в їхньому первісному вимірі. Він повною мірою розумів, що міфи про первотворіння та інші, сформовані в скіфські часи, частково збереглися, частково трансформувалися і вплинули на культурні парадигми степових народів наступних часів. Вчений усвідомлював значення історії скіфів, їхньої міфології, ритуалів, обрядів, звичаїв в давньої історії (передісторії) України. Саме тому він прагнув у нарисі «Стародавні жителі України» показати спадкоємність традицій, зчеплення епох за допомогою архетипів, першообразів, сталих міфологем, а також підкреслити, що скіфська міфологія стала невід’ємною частиною українського фольклору і літератури.
    Виходячи з поставленого завдання (а це, на нашу думку, було саме завдання, мета роботи), Д.І. Яворницький цією публікацією вступив в дискусію 1925–1930-х років і зайняв цілком визначену позицію у стосовно прихильників радянського вульгарно-соціологічного трактування всього комплексу культурологічних, релігійно-міфологічних, літературознавчих питань. Відзначимо, що для 1925 року цей виступ у пресі – прояв наукової мужності вченого. Можливо саме для того, щоб привернути увагу громадськості, він підписав нарис «Академік Д. Яворницький».

Олена Аліванцева

 
Фото https://www.dnipro.libr.dp.ua/biblioteka_fondi_listuvannya
 
Джерела:
Геродот із Галікарнасу. Скіфія: найдавніший опис України з V століття перед Христом / Геродот із Галікарнасу. Київ: Фірма «Довіра», 1992.– 72 c.
Геродот. Історії в дев'яти книгах / Переклад, передмова та примітки А. О. Білецького... – Київ: Наукова думка, 1993. – 576 с.
Історія України, написана у V ст. до нашої ери Геродотом / голов. ред. Т.А. Хуторна; пер. С.К. Спасько.– Київ: ФОП Стебеляк О.М., 2012.– 143 c.
Геродота турійця з Галікарнасса «Історій» книг дев'ять, що їх називають музами / Геродот; пер. із старогр., предм. та прим. А.О. Білецький; Ін-т л-ри ім. Т.Г. Шевченка НАН України.– Харків: Фоліо, 2006.– 655 с. (Бібліотека світової літератури).– Альтернативна назва: «Історії» в дев'яти книгах / Геродот.
Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / худож. Г.С. Ковпаненко; [упоряд., авт. прим. В.А. Чабаненко]. – Київ: Дніпро, 1990. – 261 c.
Яворницький, Дмитро Іванович. До історії степової України / Д.І. Яворницький.– Дніпропетровськ, 1929.– 536 с.
***
Белетристичні писання Д.І. Яворницького / С. Єфремов // Зоря. Літературно-науковий та політично-громадський журнал.– Катеринослав.– 1925. ч.12, грудень.– С. 25–26.
Стародавні жителі України / Яворницький Д.І. (Академик  Д. Яворницький) // Зоря. Літературно-науковий та політично-громадський журнал.– Катеринослав, 1925.– ч. 2, лютий. – c. 15-17.
Стародавні жителі України / Яворницький Д.І. (Академик Д. Яворницький) // Зоря. Літературно-науковий та політично-громадський журнал.– Катеринослав, 1925.– ч. 3, березень.  – c. 17-19.
Стародавні жителі України / Яворницький Д.І. // «Ілюстрований робітничо-фермерській календар на 1928 рік».– Вінніпег, Ман: Канада.– 1928.– с. 79–88.

 Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Досліджуємо історію

Загадкові споруди в маєтку Лазаря Глоби

Зберігся опис слободи Половиці від 6 серпня 1787 року, де зокрема, згадуються й володіння Лазаря Глоби:«Бывшего Воиска Запорожского войскового асаула Лазаря Глобы. Сад нагоре с фруктовыми разными деревьями, лес всякой, большой, окопаной, ниже оного по над Днепром против острова Монастирского роща всякого дерева; при кирпичном заводе сад большой с разными фруктовыми деревьями вербами и тополями».
Останній об'єкт у описі – це друге володіння Л.О. Глоби. У тексті згаданий «цегельний завод», але не зрозуміло, чи був завод заснований Л.О. Глобою й коли? В інших джерелах ніякої інформації про цегельню немає.
Цікаво, що на генеральному плані Катеринослава Клода Геруа 1786 року зображені й контури споруд у другому володінні Лазаря Глоби. Біля північно-східного кордону ділянки позначено одну споруду великих розмірів у формі літери «Г»: довжиною – до 80 метрів; шириною – до 67 метрів. Зважаючи на це, корпус мав великі розміри. Що це за споруда, досі також залишається загадкою.

 Коли помер Лазар Глоба – лишається загадкою

Історичною загадкою досі залишається й чітка дата смерті Лазаря Глоби. В історичних працях вважається, що це відбулося близько 1793 року. Точний час та обставини його смерті залишилися загадкою. За переказами, йому було понад сто років.

Відомий історик початку ХХ століття Василь Біднов поставив собі це питання. У статті 1912 року він стверджував, що не знайшов у метричних книгах Катеринослава з 1790 по 1798 записів про смерть Лазаря Глоби. Проте, найбільш імовірною датою смерті Глоби історик вважав саме 1793 рік, оскільки після цього про нього вже не було відомостей в архівах.

Відомо точно, що у 1795 р. спадкоємці Глоби – полковий старшина Чорноморського війська Михайло Глоба та дружина місцевого купця Петра Панченка – продали друге володіння сукняній фабриці – найбільшому підприємству нового Катеринослава. Тобто Лазар Глоба помер між 1787 та 1795 роком.

(Далі буде)

Максим Кавун, кандидат історичних наук

Фото: На місці другого саду Лазаря Глоби парк його імені.

Джерело: https://gorod.dp.ua/news/209554

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

 

Досліджуємо історію

Тюркські загадки українського сфінкса

завершення

Самовидці ХVІ – початку ХІХ ст. свідчили, що кримськотатарські й ногайські юнаки вдягалися не так, як старші чоловіки. Із одягу було важко зрозуміти, хто є мурзою, а хто пересічним татарином. А одяг парубків вирізнявся чудернацькою строкатістю й пишнотою; вони носили «черкеську папаху», як і «черкеси, поляки та козаки», та голили голови, залишаючи на маківці чуби, закручені за вухо. Бороди відпускали у 40 років: тоді наставав час для дотримання настанов ісламу. Чоловіків поділяли на безбородих, чорнобородих і сивобородих. Безбороде парубкування припиняли з одруженням, утім воно могло тривати й після 40 років, як-от у кримських чабанів, серед яких траплялися сивовусі парубки (біологічний і соціальний віки не тотожні). Парубоцький стиль передбачав задерикувате розбишацтво та надмірне вживання алкоголю. Хоча Коран і забороняв вино, але пиття бузи (хмільний напій із проса) й аракі (горілки) на бучних бенкетах вважали «звичаєм Чингісхана», шанованим не менше за мусульманські приписи. Юнацтву вибачали пиятику й бешкети, до такого «молодецтва» інколи вдавалися й «чорнобороді», проте вони наражалися на осуд за невідповідну до віку поведінку.

Юнака не вважали повністю чоловіком, він перебував поза межами впорядкованого світу, як «дух», що діє зі спонукання непідвладних йому сил. Це був стан перебування на межі життя і смерті. Гоління голови, як і сп’яніння, в культурах багатьох народів пов’язані з уявленням про смерть. Гоління символізувало вмирання, а народження в новій якості унаочнювали тонкий чубчик і вуса. Стрижка голови у фільмі Мілоша Формана «Волосся» позначила ту саму архаїчну межу, з якої починалася армійська гра зі смертю: спершу вона мала вигляд жарту і травестії, проте закінчилася серйозно. Радянські армійські ініціації («дідовщина»), з їхніми віковими класами (найнижчий – «духи») і приниженням молодших, наслідують прадавні чоловічі спілки. «Краще бути собакою, ніж молодим», стверджує туркменська приказка. Жорстока зверхність старших до молодших наявна в багатьох чоловічих колективах. Хлопці та чоловіки, що з різних причин ізольовані від сімейного простору, відтворюють одноманітну модель поведінки. Американський антрополог Лайонел Тайгер назвав її ґреґорною, тобто біологічно обумовленою, коли стать і вік є не соціальними конструктами, а біологічно заданим чинником соціальності. У романі Вільяма Ґолдінґа «Володар мух» змодельоване те, що може статися з вихованцями англійської школи, коли вони опиняться на відлюдному острові. Спочатку його персонажі намагалися створити раціональну англійську колонію: встановити закони та демократичний лад, піклування старших про молодших (як їх учили), та згодом у них з’явилися архаїчні культи, посвяти, вікові класи, терор сильних над слабкими. Спершу вони полювали на дичину, а потім один на одного. Це вирвалося ніби з глибин підсвідомості, стримуваних цивілізацією. Ізольованим хлопчикам забракло регулятору архаїчної стихії: міфу, сповіщеного в епосі чи казці.

Регулятором чоловічих спілок був принцип взаємності. Ним наскрізь просякнутий степовий епос: дарування спонукає до віддарювання, на послугу відповідають послугою, на кпини кпинами, побиттям на побиття, грабунком на грабунок, убивством на вбивство. Той, хто дарує й надає послуги в більшому обсязі, ніж йому віддячують (а нині – дотепніше кпинить чи вправно б’є), здобуває авторитет, стає лідером гурту. Його найголовніша прикмета – щедрість, унаочнена пишнотою одягу. Він демонстративно легковажить багатством, роздає його і влаштовує бенкети із щедрим частуванням. Той, хто приймає дарунок, визнає верховенство дарувальника і свій обов’язок йому служити. Із цього постає влада. Лідер гурту ставав правителем сімейних громад, коли доводив здатність їх захищати, допомагав нужденним і чинив праведний суд. Він перетворювався на зачинателя клану чи династії, а епос увічнював його як героя-деміурга. Згідно з Генріхом Шурцом, політична влада постала з чоловічих гуртів на кшталт «князь і його дружина». А головними героями степового епосу були хан і батири. Степ довго (подекуди до початку ХХ ст.) не був охоплений державною регуляцією. Тут залишалися архаїчні товариства, де не шанували ані спадкових ієрархій, ані статків, ані правових норм. Усе це зникало з голінням волосся на голові й з’являлося в новій конфігурації, з гри випадку і щоразу знову.

Чоловічий гурт формувався з юнаків, які опинялися за межами батьківських осель. Ібн ал-Факіх (Х ст.) і Гійом Левассер де Боплан (ХVІІ ст.) свідчили: у кочовиків хлопчик зростає під опікою матері й інших жінок, які дають йому кращу їжу та виконують усілякі забаганки. А коли він стає здатним натягнути лук, його з тим і випроваджують, кажучи: «Годуйся сам!». Відтепер він ніби не син своїх батьків, тому пристає до гурту однолітків – джура (жоро), разом із якими полює й рушає в набіги, а також отримує нове ім’я, що символізує переродження на здобичника. До гурту приймали не лише сусідських юнаків, а й чужинців, бо вважали: що більше таких, то більша слава гурту. На відміну від сімейної громади, чоловічі спілки були відкритими для чужинців і запозичення чужого. Звідси ота строкатість в одязі та дивні предмети, що не мали практичного значення, але сигналізували про статус: його не успадковували, а здобували.

Лідера спілки вирізняв знак (мухр): хустка, кільце, запалена свічка тощо. Особливою була увага до шапки, поважно накладеної на поголену голову. Дослідниця історії ногайського одягу Фатіма Канокова розпізнала на картині «Козак Мамай» ногайську «князівську шапку» («мырза боьрк»). Її назва завдячувала ногайському слову «боьри» – вовк, що позначало сірий колір. «Дума про козака Голоту» не промовляє, з чого пошито його шапку-бирку, проте згадує її як прикмету козака. У ХVІІІ ст. запорожці носили шапки з сірих смушків. Проте «Мамаєва» шапка інша. У її зображенні можна бачити натяк на звичай давньоукраїнського судочинства «ставити шапки» на «заклад голови» під залучення свідків. Звісно, мотив виправдання проглядається і в «Мамаї», особливо в написі на картині. Але ця шапка не абияка, а ногайська, мурзинська. Та й ім’я козака авжеж не українське. Воно належало реальній людині, яка жила в ХVІ ст.: ногайському мурзі Мамаю, герою степового епосу.

Владислав Грибовський, 

к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.

Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Досліджуємо історію

Тюркські загадки українського сфінкса

продовження

У ногайців спів епосу був справою чоловіків. Жінці не личило перебувати в їхніх зібраннях і виявляти обізнаність у репертуарі джирау. Саме́ наймення «ногай» початково стосувалося чоловіків, не жінок, дітей і хлопців, які не пройшли посвячення. Ця назва походила від пратюркського слова, що нероздільно позначало вовка і пса. Посвячення символізувало переродження хлопця на хижака, воїна-здобичника. ... Етнограф Ґріґорій Потанін у 1879 році записав на Алтаї переказ про чоловіків із собачими головами, яких звуть «нохой-ерте» («пси-чоловіки»), водночас їхні «жінки мають звичайний вигляд і є гарними». Тюркські герої народжувалися в дикій глушині від зв’язку людини з фантастичною істотою. Дітьми вони там і зростали, їх годувала вовчиця своїм молоком, вони знаходили товаришів, вчилися чаклунства, перетворювалися на звірів, щоб полювати й рушати за здобиччю в людські поселення, і врешті одружувалися з ханською донькою та ставали правителями. Наймення вовка або пса криється в назвах багатьох тюркських народів та їхніх правителів. Переказ виводить етнонім «киргиз» від «кирк-киз» («сорок дівчат»); мовляв, увесь народ з’явився від зв’язку ханської доньки та її дівчачого почту з червоним псом. Різні чоловічі спілки Центральної Азії зазвичай називали «кирк-казак» («сорок козаків»), також був поширеним епічний цикл «Сорок батирів». За грою слів: «сорок дівчат» і «сорок козаків», на позір легковажною, перебуває складна етнічна історія казахів і киргизів.

Фольклор багатьох народів містить відголоски прадавніх посвячень у різноманітних хижаків (вовк, ведмідь, барс, «витязь у тигровій шкурі» тощо). Їхній обрядовий і соціальний смисл давно втрачений, зосталися лише уламки сюжетів у казках, що нашим зарозумілим сучасникам здаються вигадками для дітей. Утім, жодна розповідь так не програмує особистість, як казка, яку чув у дитинстві. Тож міф, попри наше легковаження ним, лишається в силі, часом непомітній і підступній, коли немає надійного провідника-бакси́.

Далі буде

Владислав Грибовський, 

к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.

Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Досліджуємо історію

 Тюркські загадки українського сфінкса

(продовження)

У руках козак тримає кобзу або бандуру. Ногайці та казахи знають інструмент із назвою «кобиз» або «кил-кобиз» («кил» – волос, як і в слові «кекил»). Давній кобиз був смичковим, а не щипковим, як кобза «Мамая», що ближча до лютні. Вона потрапила в Україну в ХVІ ст., була припасована до місцевих смаків і отримала тюркську назву. Як розповідав нащадок запорожця Іван Россолода історикові Дмитру Яворницькому, «кобза […] скидається на вагани, тільки вона кругліша й пузатіша, з кружечком посередині, з вузенькою ручкою, з дірочками на ручці і зі срібними струнами. Довжини буде аршина півтора». Невідомо, коли в Україні з’явилася бандура, чия назва завдячує грецькій пандорі. Бандура ближча до арфи: коли на ній граєш, то струни не треба притискати до грифу, як на лютні. Бандура має більше струн та іншу техніку гри. У ХІХ ст. вона витіснила кобзу і перебрала на себе її назву. Хоча це й різні інструменти, однак їхні назви стали синонімічними. «Кобзо ж моя, дружино вірная, бандуро моя мальованая», йдеться в одній пісні.

Відмінність між кобзарями та бандуристами зникала, проте, в давнину їхній репертуар відрізнявся. Європейська лютня була аристократичним інструментом, призначеним для творів високого стилю, натомість для розваг слугували простіші інструменти, як-от гітара. Схоже, що в козаків кобза, на відміну від демократичнішої бандури, мала таке саме застосування. Тож невипадково, що найголовніша збірка поезії Тараса Шевченка називалася «Кобзар», а не «Бандурист». Як зауважив знавець історії української музики Олександр Кошиць, в основі репертуару кобзарів була дума: пісня ліро-епічного змісту. Це «мелодійний речитатив, де слово панує над музикою», до того ж думи «дуже трудні для виконання й недоступні через те широким масам співаків. Утворювалися самими учасниками оспіваних подій за зразками спершу пісенними, а далі літературними. Побудовані на спеціальній українській скалі, повній орієнтальних мелізматичних прикрас, які надають їм великої імпресивності».

Ближче до сучасності ногайський епос виконували під акомпанемент смичкового кил-кобизу і щипкової домбри. Струни кил-кобизу сплітали з кінського волосу (про це промовляє й назва), а домбра мала жилаві струни, як і більшість давніх струнних інструментів. Український фольклор знає бандуру із золотими струнами, а Іван Россолода говорив про срібні струни кобзи. Звісно, це метафора, адже масове виробництво металевих струн, зокрема посріблених, з’явилося лише в ХІХ ст. Теперішні ногайські джирау (співці) грають переважно на домбрі. Твір сучасного співака й композитора Арсланбека Султанбекова «Домбира» став знаковим для ногайців і вельми популярним у Казахстані та Туреччині. Утім, кил-кобиз давніший за домбру, адже на пізніші інструменти поширювали і його назву. Так сталося не лише з лютнею в Україні, названою кобзою, а й із гармошкою, що її кубанські ногайці називають кобизом. Звук кил-кобизу відповідає урочистому співу епосу, а домбра личить виконанню ліричних і ліро-епічних пісень. А лірика молодша за епос.

Загальнотюркська традиція вважає творцем кобизу і першим співцем епосу міфічного діда Коркита. Дві струни кобизу, сплетені зі 104 кінських волосин, мали густий, повний обертонів, тужливий звук. Смичок був схожим на бойовий лук, здатний обривати життя. Виконавець епосу – не проста людина, а бакси́ – шаман, посередник між живими та мертвими. Його кобиз вважали священним. Легковажний зухвалець, який брав у руки кобиз, не будучи посвяченим у таїнство виконання, наражався на кару вищих сил. Співець епосу урочисто оповідав про богів і героїв, занурював живих у світ мертвих, причащав до того, що виходило за межі повсякдення. Епос знає тільки мертвих героїв, адже лише незвичайна смерть посвідчує героя. Тож епос увічнює діяння героя як взірець, критерій розмежування добра і зла, слави та ганьби. Епос упорядковує світ живих, без нього все перетворюється на хаос і зникає безвісти.

Кобиз у руках бакси́ не народжував трагедії з духу музики, бо трагедія, як і лірика, молодші за епос. Смерть героя не трагічна, вона епічна. Принаймні у світі архаїки, де те, що згодом стало мистецтвом і літературою, існувало в нерозділеному стані міфу, що розкривався в епосі. Як і картина «Козак Мамай», епос не є ні реалістичним відбитком, ні грою довільної фантазії. Він позначає ідеальний образ і передає його в таїнстві посвячення, що символізує вмирання та відродження. Це таїнство було справою лише чоловіків. У більшості архаїчних суспільств існували чоловічі спілки, у які не допускали жінок, бо жінка уособлювала сімейний простір: упорядкований і захищений, а тому – звичайний. Натомість надзвичайне виявляли там, де чоловіки наражали себе на смертельний ризик, а тому мали можливість підвищити власну соціальну вагу. За твердженням німецького історика культури Генріха Шурца, у чоловічих спілках початок таїнства позначав звук певного музичного інструмента, тому жінки щодуху тікали за межі його чутності, зачинялися в сімейних хижах, «інакше вони захворіли б». Сенс посвячення полягав у тому, щоб відокремити хлопчика від матері та перевести його у світ чоловіків. Його піддавали болісним випробуванням, побиттю, приниженню, кпинам, запамороченню від алкоголю тощо – усе це символізувало смерть. Тому, хто торкався смерті й оживав, себто народжувався в новій якості, сповіщали священні міфи, що окреслювали зразки поведінки та будову своїх суспільств.

Далі буде.

Владислав Грибовський, 

к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.

Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

На долоні історії

 

Перші згадки про народну вишивку на Катеринославщині

 

Під час підготовки до ХІІІ археологічного з’їзду за ініціативи історика Д.І. Яворницького на кошти губернського земства в 1904–1905 років етнограф В.О. Бабенко обстежив повіти Катеринославської губернії і зібрав цікавий етнографічний матеріал як у вигляді спостережень, так і у вигляді етнографічних предметів, які експонувались на виставці в історичному музеї.

В.О. Бабенко відзначав, що українське населення Новомосковського та Верхньодніпровського повітів частково або повністю зберегло свої національні особливості в костюмах, причому «в чоловічому одязі старовинного залишилось незрівнянно менше, ніж у жіночому». Українці названих місцевостей на той час носили сорочку з домотканого грубого полотна з широкими і просторими рукавами, яка вбиралась у штани. Комір такої сорочки прикрашали вишивкою, груди на «пазусі», рукави на плечах і на «обшлагах» теж були вишитими. Хлопці носили сорочки з повністю вишитими грудьми.

Від В.О. Бабенка дійшла до наших часів згадка про техніки вишивки українського народного вбрання на Катеринославщині: «Вишивка на сорочках буває вельми різна – «хрестиками», квітками або «лиштвою». Тонкі сорочки одягаються так, щоб мережка була видна з-під верхньої спідниці».

Етнографічні матеріали, які відтворювали заняття, культуру, побут, звичаї, обряди мешканців краю, почали формуватися в історичному музеї Катеринослава з початку ХХ століття. Д.І. Яворницький як палкий подвижник у збереженні та розвитку народних традицій зібрав у фондах очолюваного ним понад 30 років історичного музею одну з найкращих етнографічних колекцій. Речей, прикрашених народною вишивкою, в музейному зібранні близько трьох тисяч: вишитих жіночих, чоловічих, дитячих сорочок, керсеток, рушників, хусток, підзорів, наволочок, фіранок, серветок, вишитих ікон, декоративних картин і зразків різноманітних узорів. Серед експонатів – фрагменти одягу та рушників. Історики пояснюють це тим, що народні майстрині не мали вільного часу складати альбоми зразків вишивки. Вони перешивали орнамент зі старої одежі на нову.

У колекції музею представлені зразки Полтавської, Київської, Чернігівської губерній. Багато зразків волоської вишивки кінця ХІХ століття. Треба зауважити, що зразки київської, полтавської, чернігівської та інших вишивок часто збирались на території Катеринославщини, тобто вишивалися жителями Катеринославщини – вихідцями з тих губерній.

Стародавні фото з сімейних альбомів донесли до наших днів справжні скарби – зразки вишиваного одягу жителів Катеринославщини – міста Новомосковська, селищ Лоц-Кам'янки, Таромського, Старожитньоъ Кам'янки (нині у складі міста Дніпро), сіл Попасне та Всесвятське на Новомосковщині.

Тетяна Глоба

 Історію вишивки нашого краю, орнаменти якої збережені і збагачені не одним поколінням вишивальниць-майстринь та інформацію про фото читайте тут: https://www.dnipro.libr.dp.ua/vishivka_texnika_uzori

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

Телефонне опитування

Американська дослідницька організація - Pew Research Center провела навесні цього року телефонне опитування, в якому брали участь 1601 жителів країни, віком від 16 років і старше.

Респонденти висловлювалися про своє ставлення до сучасних публічних бібліотек. 77% учасників опитування заявили, що публічні бібліотеки забезпечують їх всіма необхідними ресурсами. 66% респондентів сказали, що закриття місцевих бібліотек надасть негативний вплив на жителів мікрорайонів, а 33% учасників опитування впевнені в тому, що ліквідація бібліотек негативно позначиться на них самих та їхні сім'ї.

У порівнянні з дослідженням попереднього року, в 2016 році число респондентів повністю довіряють інформації, що надається бібліотеками, збільшилося на 13% (37% і 24% відповідно). Більшість опитаних людей (69%) вважають, що публічні бібліотеки є цілком безпечними місцями для тих користувачів, які хочуть провести в них свій вільний час або поспілкуватися з друзями. Для 58% респондентів різного віку публічні бібліотеки є безкоштовними освітніми центрами. 49% учасників опитування заявили, що бібліотеки допомагають молодим людям розвивати творчі здібності, а 47% респондентів відзначили важливість вивчення в бібліотеках нових технологій.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter

Багато читаєш - довго живеш!

Вчені Єльського Університету (США) прийшли до висновку, що читання продовжує життя людини на два роки.

Книголюби, які бажають продовжити своє життя, повинні читати всього півгодини в день, заявляють дослідники з Єля. Згідно з даними вчених, люди, які читають більше 3,5 годин в тиждень, збільшують на 23% свої шанси залишитися в живих протягом наступних 12 років.

У дослідженні взяли участь три з половиною тисячі добровольців. Вчені розділили учасників дослідження старше 50 років на три групи. У першій знаходилися ті особи, які не читають зовсім, у другій і третій - читають менше і більше 3,5 годин в тиждень. Спостереження проводилися протягом 12 років.

Група вчених з'ясувала, що найбільшими любителями читання є жінки з вищою освітою і хорошим прибутком. Вчені з Єльського Університету рекомендують, крім преси, яка теж приносить користь, читати художню літературу. Вони ставлять в приклад Білла Гейтса, який читає по одній книзі в тиждень.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter

Читання допомагає заробляти

Троє економістів з Університету в Падуї (Італія) провели дослідження, в якому брали участь 6000 чоловік з 9 європейських країн. Вони прийшли до висновку, що читання в дитячому віці допомагає дорослим людям заробляти більше в порівнянні з тими, хто мало читав або не читав зовсім в юні роки.

Об'єктом дослідження, що охоплює період з 1920 по 1956 роки, стали діти віком 10 років, які проживали в будинках, де було менше 10 книг, полка з книгами, книжкова шафа, що вміщує до 100 книг, дві книжкові шафи або більше двох книжкових шаф. Дослідження показало, що діти, які виросли в будинках, де було мало книг, ставши дорослими, заробляли грошей всього на 5% більше тих, хто зовсім не читав, в той час як багато читали в юні роки респонденти заробляли грошей на 21% більше. Крім того, багато читали в юності учасники опитування, які частіше інших ставали білими комірцями.

Будинок, наповнений книгами, вказує на сприятливі соціально-економічні умови проживання, стимулює розвиток когнітивних і соціально-емоційних навичок, що дуже важливо для економічного успіху в житті.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter

Дослідницький проект

Центр Гарвардського університету з вивчення сім'ї (HFRP), спільно з Асоціацією публічних бібліотек (PLA) та за підтримки благодійного Фонду Паккард, оголосив про старт нового дослідницького проекту «Libraries For the 21st Century: It's a Family Thing». Основною метою проекту є вивчення сімейної участі в навчанні дітей, що проходить в позаурочний час у бібліотеках. Участь дорослих членів сім'ї в позакласному додатковому навчанні дітей, на думку авторів проекту, покращує засвоєння досліджуваних матеріалів і сприяє більш швидкому розвитку здібностей школярів.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter