Сторінки

вівторок, 30 червня 2020 р.

Світ знань нових видань

Кулаков, А. Самые громкие аферы в истории человечества / А. Кулаков.- Харьков: Виват, 2018.- 224 с.- (Полезная книга)

Неодноразово ми чули про аферистів – людей, які здійснювали махінації, мали безліч псевдонімів, вільно володіли кількома мовами і примудрялися отримувати гроші навіть за те, що неможливо продати чи купити. Вони «розводили» навіть найобережніших й недовірливих.
Про самих знаменитих і найбільш винахідливих шахраїв в історії людства, їх біографії та хитромудрі афери повістує Анатолій Кулаков у книзі «Самые громкие аферы в истории человечества».
Впевнені, що і вам буде цікаво дізнатися як Люстіг Віктор двічі зумів продати Ейфелеву вежу, хто знайшов «філософський камінь», чому Майнке Герман багато років «пускав пил у очі» цілій країні тощо.
Видання розраховане на широке коло читачів



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

пʼятниця, 26 червня 2020 р.

Пунктир

Тарас Шевченко. Ім'я. Історія. Код нації. 
Його бачення світу у листах до друзів .

«Да, человек в несчастии живет в самом се¬бе, как говорят разумные люди, т.е. размышляет. А к чему ведет размышление? Спросить бы этих умных людей. К тому, что разрушает надежду, эту всесветную пре¬красную обманщицу!» (З листа до Семена Гулака-Артемовського)

«Коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся» ( З листа до Михайла Щепкіна)

«Мати, всюди однакова мати. Коли розум¬на та щира, то й діти вийдуть в люди, хоч попідтинню; а хоч і одукована, та без розу¬му, без серця, то й діти виростуть, як те ледащо в шинку»  ( З листа до Варфоломія Шевченка)

«Мы вообще более или менее любим извинять свои даже неизвинительные проступки и маскировать их чем попало, лишь бы казалось правдоподобно» ( З листа до Броніслава Залеського)

«Ничтожны материальные нужды в сравнении с нуждами души — а я теперь брошен в жертву той и другой!» (З листа до Варвари Рєпніної)

«Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога. Велике щастя буть вольним чоловіком: робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить» ( З листа до Микити Шевченка)

«Ужасна безнадежность! так ужасна, что одна только христианская философия может бороться с нею» ( З листа до Варвари Рєпніної)

«Хто не журиться, не плаче, то той ніколи й не радіє» ( З листа до  Андрія Лизогуба)

«Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш» (З листа до  Якова Кухаренка)

Спогади про Тараса Шевченка [Текст] / уклад.: В. Бородін, М. Павлюк, О. Бороня. - К. : Дніпро, 2010. - 608 с. : портр.

Шевченко, Тарас Григорович. Повне зібрання творів у 12-ти томах [Текст] / Т. Г. Шевченко. - К. : Наукова думка. - ISBN 966-00-0625-Х.
   Т. 6 : Листи. Дарчі та власницькі написи. Документи, складені Т. Шевченком або за його участю. - 2003. - 628 с.





Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут




четвер, 25 червня 2020 р.

Що читають бібліотекарі

Грем, Вінстон. Росс Полдарк [Текст] : корнуоллський роман (1783-1787) / В. Грем ; пер. з англ. Т. Мухамедшин. - Харків : Ранок : Фабула, 2018. - 480 с.

Верх дурості - шкодувати про отримане задоволення. Що зроблено - те зроблено

Сага «Полдарки» була розпочата Вінстоном Гремом в 1945 році, але і через 70 років не втрачає своєї популярності. Дві екранізації, мільйони прихильників та поціновувачів досі переживають сюжет роману і  захоплюються всіма пригодами, що трапляються з персонажами.
Події відбуваються в Англії, графстві Корнуолл. Росс Полдарк – молодий британський офіцер – повертається з війни за незалежність США. Поки його не було, в рідному місті змінилось все: батько помер, залишивши у спадок напіврозвалений маєток, наречена Елізабет заручилась з кузеном героя, а шахта (що мала статус сімейного бізнесу) зовсім занепала. Ліпше було б і не повертатись, скажете ви. Але одна зустріч з юною дівчиною змінює весь хід подій в розстроєному житті Росса.
Коли я брала до рук цю книгу, навіть не могла розраховувати, що мене так «затягне». Чудовий склад, легкий хід історії розгортається перед тобою, як клубок ниток, яскраві персонажі – все це безсумнівно є у творі. Але між строк ховається щось більше – неймовірна привабливість та щирість того, що розповідається. Незважаючи на важкі теми (бідність, післявоєнні часи, розорення), не відчувається тяжкості від прочитаного. Навпаки – хочеться швидше дочитати та дізнатись – як же можна розв’язати виниклі проблеми.

Олександра Залогіна, провідний бібліотекар відділу читальних залів



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 24 червня 2020 р.

«Літературні історії поза часом та кордонами»



Прокоп, Дмитро. Українці в Західній Канаді: до історії їхнього поселення та поступу [Текст] : зб. цікавих статтей і дописів для старших і молоді / Д. Прокоп. - Едмонт ; Вінніпег : [б. и.], 1983. - 291 с. - Б. ц.


Продовжуємо подорожі історією завдяки джерелам  з Канадсько-Українського  бібліотечного центру ДОУНБ.

Дмитро Прокоп – відомий вчитель і громадський діяч. Прожив в Канаді все життя. Приїхав в 1912 році з Західної України. Протягом цього довгого часу вчителював та займався культурницькою діяльністю. Часто виходили його статті з історії українського поселення на Заході в різних часописах.
В книжці «Українці в Канаді» висвітлено багато подій піонерського часу українських поселень та дана характеристика окремих українців, що розбудовували Канаду. Просто та  невимушено описує автор ті часи, додаючи при нагоді щедрий фактичний матеріал та приводячи документальні дані.
Багато своїх  статей Дмитро Прокоп присвячує національно – культурній діяльності. Розуміючи вагу збереження української спадщини, він детально пише про українські школи, про поширення української мови на континенті, про ставлення місцевого населення до перших українських поселенців
 «Українці в Західній Канаді» - літературний нерукотворний пам’ятник. Ми гортаємо сторінки та пишаємося успіхами наших дідів й прадідів , які розбудовували Канаду, переборюючи великі  труднощі, зазнаючи поневірянь й дискримінації.
Зберігаймо пам'ять про минуле. А щоб краще  його знати вивчаймо спомини про наших поселенців в Канаді.


Якщо вас зацікавила ця книга, ласкаво просимо до Канадсько – Українського Бібліотечного Центру за адресою: пр. Д.Яворницького, 18, 2-й поверх.




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

вівторок, 23 червня 2020 р.

Досліджуємо край

20 червня виповнилося 330 років від дня народження останнього кошового гетьмана Запорозької Січі Петра Калнишевського.

ЧИ ЗНАЛИ ВИ, що Петро Калнишевський, твердо взявши кошівську булаву до рук в 1765 році, одразу проводить через козацьку раду рішення, яке скасовує всі обмеження на заснування нових слобід під запорозьким управлінням?
Особливу увагу Калнишевський приділив межиріччю Орелі та Самари, при цьому старшина Андрій Порохня з козацькою командою спеціально мав стежити, щоби чужі тут не селилися. За оцінками російських урядовців, за кошівства Калнишевського населення Вольностей збільшилося більше ніж удвічі. 
Крім безпосереднього заснування нових слобід, поширеною практикою стало переселення вже заснованої поміщицької слободи на нове місце. Така доля спіткала засновану китайгородським сотником П. Семеновим Курилівку, яку запорожці переселили в долину річки Чаплинки. Зараз це – райцентр нашої області Петриківка. Для такої діяльності січовики активно використали російсько-турецьку війну 1768–1774 років, коли згони незаконних поселень запорозькими командами стали нормальним явищем. Наприклад, в 1774 році низовики під командою полковника Чорного зігнали слободу, засновану полковником Дніпровського пікінерного полку Адобашевим, переселивши її мешканців до Комісарівки.
Сприяючи господарській колонізації Вольностей, П. Калнишевський і сам виступає вправним господарем. Йому належали три зимівника – на річках Протовча, Багата та Кам’янка. Цікаво, що пам’ять про зв’язок Камянки й останнього кошового зберіглася і досі – каскад порогів на цій річці називається «Водоспад Калнишевського». Зимівники П. Калнишевського були багатопрофільними господарствами, де вирощували жито, пшеницю, овес, розводили коней, корів, овець. На кошового працювало понад 40 працівників, які отримували по 7 рублів на рік – серйозні на той час гроші для некваліфікованого робітника. П. Калнишевський вів жваву торгівлю з Гетьманщиною, Кримом, Правобережжям, причому обсяги операцій сягали десятків тисяч карбованців. 
Пов’язаний кошовий господарськими зв’язками і з місцями, де нині розташоване місто Дніпро. В Новому Кодаку (сучасний Новокодацький район міста) він мав власний будинок, тут йому належав млин. Певний час кодацьким полковником був племінник П. Калнишевського – Йосип, а сам кошовий кілька разів перебував тут, розбираючи справи місцевих мешканців.
Загалом, діяльність кошового саме як адміністратора можна оцінювати дуже по різному. Фактично з 1765 року щорічні вибори перетворилися на формальність. Старшини домовлялися поміж собою, не допускаючи сірому до прийняття рішень. Петро Калнишевський, як й інші старшини, використовував службове становище в корисних цілях. Ми знаємо, що безкоштовно виділялося дерево на господарські потреби кошового, залучалися посполиті до різних робіт на його користь тощо. 
У той же час П. Калнишевський, коли йшлося не про захист права вільно грабувати, а про інтереси місцевого населення, був надзвичайно наполегливим. Приклади можна наводити у великій кількості. Після руйнівного татарського набігу, від якого постраждали Самарська, Орільська та Протовчанська паланки, кошовий домігся від уряду виплати хоча б часткової компенсації. Полковник протовчанський Чепіга отримав наказ П. Калнишевського вигнати дві роти Білозерського піхотного полку, які самочинно стали на квартири в с. Могилів. Такі постої під час війни були дуже обтяжливими для мешканців, тому кошовий пояснював старшині Самарської паланки, що влітку регулярні війська взагалі не треба розташовувати – адже за імператорським наказом вони можуть стояти табором у полі. Взимку складніше, але П. Калнишевський цілком логічно нагадував, що козаки теж повертаються з фронту на зиму і їм потрібно давати квартири – відповідно, старшина мала всі підстави відмовляти російським солдатам.
Відзначимо, що кошовий здійснював свою владу не тільки опосередковано, через паланкову старшину, але й безпосередньо, під час об’їздів Вольностей. До нас дійшли описи перебування П. Калнишевського в Новому Кодаку 1772 і 1774 років. Близькість людей до влади дозволяла не бюрократизувати розгляд пекучих проблем. З точки зору якихось «високих державних інтересів» наступні рішення кошового можуть видатися дрібничкою, але саме люди і складають державу, якщо це нормальна держава. Так, мешканка Старого Кодака Олена Дика була звільнена на два роки від усіх податків і повинностей – вона лишилася удовою, а син лише підростав. Аналогічне рішення, тільки на один рік, у зв’язку із важкою хворобою чоловіка отримала таромчанка П. Таран, а мешканець Кам’янського С. Заредутний, у якого згоріла хата, міг собі нарубати в Самарській Товщі матеріалу на нову.
Велику увагу в своїй діяльності приділяв Петро Калнишевський православній церкві. У Вольностях Війська Запорозького це фактично була автономна структура, дуже слабко залежна від Російської православної церкви. Формально, очевидно, такої залежності не можна було уникнути, і Калнишевський звертався до київського митрополита то з проханням дозволити будівництво церкви в Петриківці, то пропонував висвятити на священника новозбудованої церкви в с. Котівка козака Івана Висоту. 
Реально місцеве духовенство, яке переважно походило з січовиків, найпершою визнавало владу Коша. Наведемо лише один приклад. За бюрократичною процедурою ікона, яку мешканці починають вважати чудотворною, має бути обстежена вищою церковною владою. Коли керівництво Старокодацького духовного намісництва звернулося до Коша з питанням, що робити з поклонінням Новокодацькій іконі Божої Матері, то П. Калнишевський запропонував не заважати місцевим мешканцям, ще й виділив гроші для облаштування нового кіоту. Зауважимо, що він мав цілковиту рацію. Коли Січ ліквідували, вище церковне начальство заборонило поклоніння цій іконі як чудотворній, що викликало обурення серед людей. П. Калнишевський докладав значних зусиль, щоби поступово ствердити автономію церкви на Запоріжжі також і юридично. Він домігся надання начальнику січових церков В. Сокальському чину архимандрита, проте часи Січі були вже полічені.
Церковні клопоти Петра Івановича не обмежувалися адмініструванням. Завдяки йому постали церква Різдва Богородиці в Лохвиці, церква Святої Трійці у Пустовійтівці, Покровська церква в Ромнах, кам’яна церква Петра і Павла в Києво-Межигірському монастирі. На кошти кошового побудовано церкву в Петриківці, причому гроші надходили з майна П. Калнишевського навіть після його арешту.
Поза тим, що кошовий був вправним політиком і господарем, він ніколи не забував, що основою козацьких вольностей є постійна готовність до війни. Для П. Калнишевського та Війська Запорозького російсько-турецька війна 1768–1774 років стала виконанням рицарського обов’язку. Загони низовиків блокували татар у Криму, рейдували ногайським запіллям, робили сміливі виправи на чайках. Основна частина Війська, очолена П. Калнишевським, діяла в складі Другої армії в Очаківському степу. Сам кошовий неодноразово водив козаків під Очаків. Спроба турецького гарнізону вчинити вилазку коштувала дорого – крім убитих і полонених, турки втратили 3 гармати та 11 прапорів. Дуже ефективною була діяльність запорозької флотилії, яка перерізала турецькі комунікації й не дозвояла перекидати підкріплення та вільно постачати продовольство. За мужність П. Калнишевський та інші бойові запорозькі старшини отримали від імператриці Катерини ІІ в 1770 році золоті медалі, роком пізніше монархиня надіслала кошовому особисту подяку.
Проте жодні воєнні заслуги не могли змінити того, що Запорожжя з особистою свободою козаків і посполитих й ефективною економікою, що спиралася на вільнонайману працю, занадто сильно відрізнялося від Російської імперії, в якій існувало тільки одне право – воля монарха, а основою господарства була праця кріпака. Влітку 1775 року, незабаром після переможного закінчення війни, російські війська увійшли у Вольності. Ні січовики, ні Калнишевський не очікували на такий поворот. Більша частина запорожців розійшлася по промислах, і в Січі було не більше 3 000 козаків. Січова фортеця зачинила ворота, проте сили були занадто нерівними. Сірома закликала боротися: «Москаль стане із пушками, А ми з кулаками, Нехай вічна буде слава, Поміж козаками!» Проте старшина та священники умовили козаків здатися без бою. 
Доля останнього кошового, символу Запорожжя, була невеселою. Його заарештували і утримували в ув’язненні в Соловецькому монастирі понад чверть століття, аж поки Олександр І в 1801 році не амністував Петра Івановича. Виснажений літами та тюрмою Калнишевський вже не мав сили повернутися в Україну і дожив віку в монастирі. 1803 року його не стало. Здавалося б, підсумок абсолютно сумний. П. Калнишевський зробив найбільшу помилку, яку може зробити політик – він програв. Проте не марно зараз ми згадуємо останнього кошового. Саме завдяки його діяльності українська колонізація опанувала степове прикордоння, а десятки тисяч людей зуміли знайти свободу і щастя.

Олег Репан (м.Дніпро)

Повністю статтю можна прочитати тут : https://www.dnipro.libr.dp.ua/ Kalnishevskiy_koshevoy

Найцікавіше про запорозьке козацтво читайте тут: https://www.facebook.com/%D0%A4%D0%BB%D0%B5%D1%88%D0%B1%D1%83%D0%BA-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%BA%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0-107093384191968



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

понеділок, 22 червня 2020 р.

Неймовірно, але правда

Внаслідок порушення Радою бібліотеки питання про необхідність будівництва спеціального приміщення для потреб книгозбірні, Міська Дума на зібранні 18 лютого 1902 року уповноважила Міського Голову Олександра Яковича Толстікова придбати для закладу будинок, попередньо призначений для Комерційного Банку. Вартість купівлі та оздоблення будинку склала 40528 крб. 83 коп., з них 5000 крб. – із коштів бібліотеки, зібраних Радою за багато років. В рахунок цієї суми ввійшло й пристосування у дворі приміщення для службовця та двірника. Оздоблення будівлі проводилось під безпосереднім наглядом міського голови та голови бібліотечної Ради. Тим не менш саме пристосування спеціально для бібліотеки, розподіл приміщень для зберігання книг, читальні та інших потреб книгозбірні , а також переміщення її до нового приміщення викликали багато клопоту.

Отчет Екатеринославской Городской Общественной библиотеки за 1902год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Типо-литогр. Губерн. Правления, 1903. – 57 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=96 (дата звернення: 15.06.20). – Загл. с экрана.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

пʼятниця, 19 червня 2020 р.

Пунктир

Знакова постать у сучасній українській літературі, поет, прозаїк, есеїст, «Патріарх» поетичної групи Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада). 
Юрій Андрухович в «Пунктирі»

«Весна псує поетів так само, як і жінок: шкіра зацвітає, слизова оболонка подразнена до знемоги, алергія на запахи змушує до розчуленості, сльози в очах, липкі плями замість предметів і цілковита просторова дезорієнтація»

«Дефініцій людини є тисячі, хай існує й така - двонога тварина без пір'я, котрій властиво сподіватися»

«Минуле, як би ми його не розуміли, є всього тільки невдалою проекцією майбутнього, його завжди недосконалим наслідуванням»

«Світ цей занадто брутальний, аби можна було його змінити на краще за допомогою слів, але й занадто ніжний, аби щось у ньому змінити за допомогою куль»

«Справжня свобода - не тоді, коли вона є, а тоді, коли ти її по-справжньому хочеш»

«Усі ми - тільки відголоски великого Світового Дзвону, і жодне наше слово не народжується само собою»

«Щасливі спільноти не мають потреби в історії. Тільки нещасливим спільнотам вкрай потрібна їхня історія, бо вони через неї прагнуть пояснити собі й іншим свої нещастя, легітимізувати свої невдачі, свою неспроможність»

Андрухович, Юрій. ВорохтаріумВорохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами [Текст] / Ю. Андрухович, О. Бойченко, О. Друль. - К. : Пабулум, 2018. - 239 с.

Кулешов, М. Поминки по надприродному: [Про візит до Дніпропетровська письменника Юрія Андруховича] [Текст] / М. Кулешов // Наше місто : Газета для жителів Дніпропетровська. - 2015. - № 8(26.02). - С. 33

Онищенко, А. Відверто про життя та творчість: [Про творчий вечір поета, прозаїка, перекладача Юрія Андруховича в Палаці Культури металургів ПАТ "Арселор Міттал Кривий Ріг"] [Текст] / А. Онищенко // ArcelorMittal : Обласний соціально-економічний щотижневик. - 2015. - N 6(20.02). - С. 7 : фот.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 18 червня 2020 р.

Що читають бібліотекарі

Скляренко, Семен Дмитрович. Святослав [Текст] : роман / С. Скляренко. - Харків : Фоліо, 2012. - 670 с.

"Мандруючи понад старим Днiпром свiтанками, удень i вечорами, вночi, пiд чистим зоряним шатром, перед вогнем, що руки грiв теплом, я думкою летiв через тумани. Туди, в минувшину далеких днiв, коли дiди, забутi й незабутнi, уперше стали мiж високих гiр, оглянули широкий виднозiр, за поколiння дбаючи майбутнi..."

Нещодавно знову перечитувала чудові по виконанню історичні романи українського письменника Семена Скляренка. Вони повертають читача в часи Київської Русі. Про життя людей - від князів до простих смертних - він оповідає в багатогранній дилогії "Святослав" і "Володимир".
У романі «Святослав» дивовижний світ епохи правління мудрої княгині Ольги та її сина Святослава (942—972), чиє життя простежується письменником від юнацьких років до трагічної загибелі. Великий князь Київський, визначний політичний діяч і воєначальник зображений автором простою людиною із власними сумнівами, мріями, болем та любов’ю до ключниці Малуші, яка народила йому сина Володимира, майбутнього хрестителя Русі. 
У підсумку - мені сподобалося, прочитала за три дні і практично на одному диханні. Атмосферна книга про час, який люблю. Добре, що є такі видання. Ті, хто захоче ознайомитися з історією своєї Батьківщини, може зануриться в захопливий світ давнини.

Олена Осипович, головний бібліотекар відділу періодики



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 17 червня 2020 р.

На долоні історії

Барон фон Мюнхгаузен. Відомий усім та нікому
(закінчення)

Окрім Рудольфа Еріха Распе, про нашого героя писав граф Рокс Фрідріх Лінар. Три сюжети фігурують в його книзі «Der Sonderling», що видана в 1761-му. Саме тоді ім'я барона вперше увійшло в літературну середу.
У 1781 році збірник забавних історій було опубліковано в берлінському альманасі «Путівник для веселих людей» із зазначенням, що належать вони відомому своєю дотепністю пану М-г-з-ну (Мюнхгаузену), що живе в Г-рі (Ганновері). У 1783-му в тому ж альманасі вийшли ще два оповідання.
Через два роки Распе публікує власну версію почутих розповідей, а ще через рік - німецький письменник Готфрід Август Бюргер випускає в Геттінгені, недалеко від рідного містечка Карла, перше видання "Пригод" на німецькій мові.
Реальний барон Мюнхгаузен став свідком всього цього і погрожував подати в суд за образу честі й гідності. До суду, правда, справа не дійшла.
Так він отримав титул «короля брехунів».

Літературний персонаж завоював славу у всій Європі, в той час, як життя реального Мюнхгаузена виявилася нелегким. 
У 1790 році померла дружина Якобінія. Через деякий час наш герой одружився знов - на зовсім молодій Бернардіні фон Брун, яка виявилася легковажною та марнотратною. Скінчилося все тим, що барон став банкротом і помер в 1797-му від апоплексичного удару.
Перед смертю відпустив останній у своєму житті жарт: на питання служниці, як він втратив два пальці на нозі (відморожених в далеких краях), Мюнхгаузен відповів: «Їх відкусив на полюванні білий ведмідь».
Але, після смерті, слава нашого героя тільки множилася. Багато творців, через роки й століття, поверталися думками й творчістю до пригод барона. Так його життя обросло новими вигаданими пригодами, що побачили світ не тільки через публікації, але і через екранізації, мультиплікації, театральні постановки, скульптури і карбування.

https://www.nkj.ru/archive/articles/30845/
 Бюргер, Готфрид Август. Приключения барона Мюнхгаузена [Текст] / Г. А. Бюргер ; пер. с нем. В. С. Вальдман ; худож. О. М. Рябченко. - Каневская : Бакай, 1994. - 127 с.
Соловей, Т. Г. "Самый праведивый человек на земле" в новом тысячелетии:["Приключения барона Мюнхгаузена"Р.-Э.Распе] [Текст] / Т.Г. Соловей // Литература в школе. - 2003. - Ст. 2. - С. 44-48.
Амбарцумян, Г. Подлинная история барона Мюнхгаузена [Текст] / Г. Амбарцумян // Знание-сила. - 2004. - Ст. 5. - С. 115-123



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

вівторок, 16 червня 2020 р.

Світ знань нових видань

Шовковский, А. Всё в твоих руках / А. Шовковский.- Киев: КМ-БУКС, 2018.- 264 с.

Олександр Шовковський - легенда українського футболу. Його кар'єра почалася з мрії про спортсменське майбутнє і книга «Всё в твоих руках» - не лише автобіографічна,  це більше ніж виклад  хронології життєвих подій. Мова про  історії, що іменитий воротар згадує  із теплотою та смутком; роздуми про життя та  футбол, причини злетів й падінь; аналіз власних помилок.
Автор розповідає, як важливо не опускати руки, вірити в свої сили та йти вперед.
У виданні багато цікавих фактів, що не потрапили у ЗМІ. Родзинка - фотографії з особистого архіву Олександра Шовковського.
Книга буде цікава не лише  поціновувачам футболу й фанатам відомого воротаря, а й будь-кому з нас, адже автор хоче, щоб на його помилках вчилися та не повторювали.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 15 червня 2020 р.

Неймовірно, але правда

Протягом 1902 року склад Ради бібліотеки зазнав деяких змін: на місце директора реального училища С. Ф. Яржембовського було призначено А. В. Крижановського, а ректора Духовної семінарії о. Агапіта замінив архімандрит о. Іоаннікій. Незмінною залишалась завідувачка бібліотеки С. Єгорова та її помічниці Є. Булах та В. Пчелкіна. У зв’язку з переїздом бібліотеки в нове приміщення і взагалі з розширенням її діяльності, закладу знадобилося збільшення кількості помічниць завідуючої. На посаду помічниць з 1-го жовтня Радою бібліотеки були призначені У. Дикарьова та О. Іванова. Обов’язки секретаря Ради тимчасово виконувала пані Єгорова. На початку року І. Чудновський склав з себе повноваження члена Ради, але на його місце так нікого й не призначили.

Отчет Екатеринославской Городской Общественной библиотеки за 1902 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Типо-литогр. Губерн. Правления, 1903. – 57 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=96 (дата звернення: 15.06.20). – Загл. с экрана.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

пʼятниця, 12 червня 2020 р.

На долоні історії

Барон фон Мюнхгаузен. Відомий усім та нікому
(продовження)


От ми й дійшли до найцікавішого – яким чином барон із звичайного аристократа перетворився в літературний персонаж.
Все почалося з розповідей самого Мюнхгаузена про себе в мисливському павільйоні. Послухати його збиралися не тільки друзі, але й сторонні люди. Для цього він спеціально навіть виїжджав у сусідні міста - Гамельн, Ганновер, Геттінген.
Один із сучасників так описав власні враження від барона: «Зазвичай він починав розповідати після вечері, закуривши свою величезну пінкову трубку з коротким мундштуком і поставивши перед собою паруючий стакан пуншу ... Він жестикулював все виразніше, крутив руками на голові свій маленький франтівською паричок, обличчя дедалі більш пожвавлювалося і червоніло, і він, звичайно, дуже правдива людина, в ці хвилини чудово грав свої фантазії».
Серед слухачів нашого героя був і бібліотекар ландграфа з Касселя Рудольф Еріх Распе. Саме він, в подальшому, видасть кілька почутих неймовірних історій та зробить Карла відомим  на весь світ.
Так і виникли "Розповіді барона Мюнхгаузена про його дивовижні подорожі та походи". У канонічний набір увійшли мисливські й солдатські байки про коня, що повис на церковному шпилі, оленя, підстреленого вишневою кісточкою, вовка, що потрапив в упряжку замість з'їденого ним коня, скажену шубу, політ на гарматному ядрі та багато інших.
Після видання першої збірки, Распе їде до Шотландії, але літературний Мюнхгаузен продовжує жити! 

(Далі буде)

https://www.nkj.ru/archive/articles/30845/
  Бюргер, Готфрид Август. Приключения барона Мюнхгаузена [Текст] / Г. А. Бюргер ; пер. с нем. В. С. Вальдман ; худож. О. М. Рябченко. - Каневская : Бакай, 1994. - 127 с.
  Соловей, Т. Г. "Самый праведивый человек на земле" в новом тысячелетии:["Приключения барона Мюнхгаузена"Р.-Э.Распе] [Текст] / Т.Г. Соловей // Литература в школе. - 2003. - Ст. 2. - С. 44-48.
Амбарцумян, Г. Подлинная история барона Мюнхгаузена [Текст] / Г. Амбарцумян // Знание-сила. - 2004. - Ст. 5. - С. 115-123





Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 11 червня 2020 р.

Що читають бібліотекарі

Мойєс, Джоджо.  Один плюс один: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. – 384 с.

Джоджо Мойєс - англійська романістка, журналістка, одна з небагатьох письменниць, кому вдалося двічі здобути премію Асоціації любовних романістів у номінації «Любовний роман року». Її зворушливі історії кохання  перекладено  багатьма мовами світу. Мойєс - найпопулярніша романістка сучасності.
Я прочитала її роман  «Один плюс один». Це іронічна, романтична й дивовижно захоплива книжка.
Головна героїня Джесс Томас – мати-одиначка, яка змушена працювати на двох роботах, щоб якось прогодувати дітей. У житті все йде шкереберть. Жінка мріє про мужнього сильного лицаря, який витягне її з цієї безодні та розірве замкнене коло нещасть. Ед Ніколс – справжній сучасний принц, успішний комп’ютерник у великій прибутковій корпорації. Джесс інколи прибирає в його розкішному заміському будинку. Та в цього заможного красеня не все так ідеально, як здається. Розчарований у житті одинак, він не вірить, що знайде своє щастя. Та одного разу Ед помічає: Джесс так само страждає від самотності… Відтепер їх двоє – самотні серця в пошуках кохання.
Вся книга – подорож чарівно-ненормальної сімейки на змагання з математики (молодше чадо – геній в математиці) через всю Англію. На вас чекають різноманітні пригоди…
Роман дуже легко читається і залишає виключно світлі емоції після прочитання. 
Гаряче рекомендую шанувальникам жанру, або коли просто хочеться відпочити з хорошою, легкою книгою. 

Там, де двоє, самотність не живе…
Іноді потрібен час, аби розібратися з тим, що робити далі.
Добрі речі трапляються. Часом коли ти найменше цього очікуєш.
…життя – це черга перешкод, які просто треба здолати.

Валентина Гайдаш, бібліотекар 1 категорії відділу абонемента



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 10 червня 2020 р.

Світ знань нових видань

Манро, Р. А що,  як?.. Серйозні відповіді на абсурдні запитання [Текст]/ Р. Манро: пер. з англ. Є. Даскал.- Харків: Віват, 2018.- 320 с.

Ренделл Манро - колишній робототехнік НАСА, автор бестселера № 1 за версією The New York Times «А що, як?..», однойменного блоґу та популярного інтернет-комікса xkcd. Він постійно отримує безліч запитань, частіше саме ті, що ми з вами ставили у дитинстві дорослим, і на які не отримали відповідей. «Скільки себе пам’ятаю, на дивні запитання я завжди намагався відповідати за допомогою математики». І книга «А що, як?..» не просто надає відповіді, а й пояснює, чому саме так. Можливо, вам також цікаво, що буде, якщо усі люди на Землі одночасно посвітять на Місяць лазерними указками? Чи змінить він колір? Як довго зможе протриматися на орбіті атомний підводний човен? Відповіді зайдуться у виданні! Однак, не намагайтеся вдома відтворити нічого з описаного в ній! 
Книга сподобається як дітям, так і дорослим: яскрава обкладинка, великий формат і шрифт, менше тексту і більше малюнків - ідеально для дітлахів, а порушені у книзі проблеми - головоломка для дорослих.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 8 червня 2020 р.

На долоні історії

Барон фон Мюнхгаузен. Відомий усім та нікому
(продовження)

З 1952 року та  до самої смерті барон Мюнхгаузен прожив в своєму родовому маєтку з красунею дружиною. Однак, його долала нудьга. У містечку із населенням трохи більше тисячі чоловік відважному ротмістру нікуди було докласти свої сили й енергію. Тому він будує мисливський павільйон в парковому стилі, де проводить час із друзями. Там Карл розповідав дивовижні небилиці про життя на чужині, через що, вже після смерті барона, грот прозвали «павільйоном брехні».
Але зараз - трохи правдивих історій.
Все почалося в Німеччині. Майже відразу після прибуття, наш герой вступив в конфлікт із рідним містечком. В архіві Боденвердер зберігається чимало документів, що підтверджують це.
Перший випадок пов'язаний із будівництвом містка, по якому Мюнхгаузен міг би перебиратися через річку від свого будинку до своєї ж ділянки землі на іншому березі, щоб не робити великий гак через центральний міст. Але бургомістр заборонив, аргументуючи тим, що доведеться охороняти ще один вхід до  міста. Однак барон й уявити не міг, що хтось завадить відставному офіцеру перекинути кілька колод через вузьку канаву. Не тут то було! Тільки встигли покласти балки, як городяни зібралися на площі й під дзвін вирушили до садиби нашого героя та в одну мить скинули балки у воду. Оскільки народу зібралося багато, а справи на всіх не вистачило, то заодно розламали й новий паркан навколо двору.
Наступним був арешт свиней за несплату якихось податків. Через деякий час - його ще й штрафують.
Багато чого довелося пережити барону перш, ніж завестися друзями в рідних краях, яким він і розповідав неймовірні історії за власної участі.

(Далі буде)

https://www.nkj.ru/archive/articles/30845/
  Бюргер, Готфрид Август. Приключения барона Мюнхгаузена [Текст] / Г. А. Бюргер ; пер. с нем. В. С. Вальдман ; худож. О. М. Рябченко. - Каневская : Бакай, 1994. - 127 с.
  Соловей, Т. Г. "Самый праведивый человек на земле" в новом тысячелетии:["Приключения барона Мюнхгаузена"Р.-Э.Распе] [Текст] / Т.Г. Соловей // Литература в школе. - 2003. - Ст. 2. - С. 44-48.
Амбарцумян, Г. Подлинная история барона Мюнхгаузена [Текст] / Г. Амбарцумян // Знание-сила. - 2004. - Ст. 5. - С. 115-123





Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

неділя, 7 червня 2020 р.

Неймовірно, але правда

1907

Головою Ради обраний Л.К. Реймер.

За циркуляром Міністерства Внутрішніх Справ (8 лютого 1907 №1805), допустили в обіг книги, вилучені в різний час з фондів бібліотеки: 193 книги і 10 журналів. 

Прийнята в дар народна бібліотека Юлії Андріївни Пєхотинської. 

Складений і зданий в друк алфавітний додатковий каталог на більш ніж 2200 назв. 

На 1.01.1908 р. фонд налічує 22292 томи (8920 назв). 

1908

1 листопада - Завідуючою бібліотеки обрана У.І. Дикарєва. На місце її помічниці прийнята К. С. Голубовська. 

Рада постановила «отвести квартиру для заведующей библиотекой» і розширити приміщення для служителів. 

На 1.01.1909 фонд бібліотеки налічував 24567  примірників (9802 назв). 

Отчет Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1908 год [Текст]. - Екатеринослав : [б. и.], Б. г. - 31 с. (ксерокс)
Отчет о состоянии Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1892, 1894, 1897, 1898, 1900, 1901, 1902, 1903, 1904, 1909, 1910, 1911, 1912, 1914 год [Текст]. - Екатеринослав : Тип. Губерн. Правления : Типо-Литогр. Губерн. Правления, 1893 - 1915. - 449 (в одной обложке) с.




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 4 червня 2020 р.

На долоні історії

Барон фон Мюнхгаузен. Відомий усім та нікому
(продовження)

"По дорозі ми не зустріли ніякої дивини, крім кількох летючих жінок, що пурхали в повітрі, як метелики».
Рудольф Еріх Распе 
«Пригоди барона Мюнхгаузена»


Нашому герою – двадцять три. Він все ще в Ризі, веде неспокійне життя ротного командира. Та її не можна було б  назвати повним без кохання. Це розумів і барон. Мюнхгаузен одружився на прибалтійської німкені Якобінії фон Дунтен, дочки ризького судді. До речі, рід юної дівчини походить з тих же місць, де народився Карл, з нинішньої Нижньої Саксонії. 
Тепер - «сімейне гніздечко»! Адже війна закінчилася, а подальша кар'єра не складалася. Лише у 1750-му він отримав чин ротмістра, останнім з представлених до підвищення. Відразу ж після цього взяв річну відпустку і відправився додому, до Німеччини, «для виправлення крайніх і необхідних потреб», як було написано в проханні.
Мюнхгаузен двічі продовжував відпустку, розуміючи, що нового звання йому не дочекатися. Зрештою, в 1754 році, його відрахували зі складу полку за неявку. 
Але наш герой не залишав надії домогтися вигідної відставки, яка давала, крім престижного чину, право на пенсію. Свідченням цього є клопотання до Військової Колегії його двоюрідного брата - канцлера Ганноверського князівства барона Герлаха Адольфа Мюнхгаузена. Однак і це прохання результатів не мало, й до кінця життя Карл підписувався як ротмістр. 
Цей період – не з легких. Та прибалтійська німкеня була завжди поряд, не зважаючи ні на які перешкоди. Прожили душа в душу більше сорока років. А якими були ці роки – в наступній частині.

(Далі буде)

https://www.nkj.ru/archive/articles/30845/
  Бюргер, Готфрид Август. Приключения барона Мюнхгаузена [Текст] / Г. А. Бюргер ; пер. с нем. В. С. Вальдман ; худож. О. М. Рябченко. - Каневская : Бакай, 1994. - 127 с.
  Соловей, Т. Г. "Самый праведивый человек на земле" в новом тысячелетии:["Приключения барона Мюнхгаузена"Р.-Э.Распе] [Текст] / Т.Г. Соловей // Литература в школе. - 2003. - Ст. 2. - С. 44-48.
Амбарцумян, Г. Подлинная история барона Мюнхгаузена [Текст] / Г. Амбарцумян // Знание-сила. - 2004. - Ст. 5. - С. 115-123





Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут




середа, 3 червня 2020 р.

Що читають бібліотекарі

Павич,  Милорад.  Остання любов у Царгороді [Текст]  : посібник для ворожіння /М.Павич; переклад. з серб. Н. Чорпіта. - Харків : Фоліо, 2018. - 159 с. : іл. - (Карта світу). 

Як карта ляже…

Сербський письменник Милорад Павич запрошує читача у справжню постмодерністську гру, де не цурається літературних містифікацій, кодування і приховування смислових пластів. Твір «Остання любов у Царгороді» може здатися дивним романом-довідником, з цікавими нісенітницями та оригінальними художніми засобами. Унікальність книги полягає в тому, що це – своєрідна романізована інтерпретація карт Таро, в якій кожна карта стала окремою історією з певною символікою та значенням. Від того, як ляжуть магічні карти, залежить подальший розвиток сюжету й кінцевий характер розв'язки. Таким чином, читач наче бере участь в створенні сюжету, насолоджуючись не тільки читанням, але й захоплюючою грою.
Дія роману припадає на кінець XVIII - початок XIX ст., на епоху Наполеонівських воєн і рококо, протікає на великих просторах від річки Ельби до Венеції, від Трієста до Царгорода. У творі багато незвичайних, ні на що не схожих образів, які вражають сміливістю й пронизливою точністю. На сторінках книги багато уваги приділено темі війни, політики та сенсу життя. Багатство неповторної мови Павича зачаровує та приголомшує, окремі філософські фрази назавжди залишаються в душі, змушуючи повертатися до них подумки знову й знову.
Особисто для мене – це Книга-настрій, в якій письменник перетворив літературний простір на світ чарівної казки, в якому головним чудом є читання. До неї можна повертатися знову й знову, через бажання ще раз зустрітися з героєм, побути з ним довше, точніше – вічність і один день.

Оксана Шевченко, заступник директора з внутрібібліотечної роботи



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут


вівторок, 2 червня 2020 р.

Портрет в бібліотечному інтер'єрі

Бібліограф – це не професія, це стан душі

Ці слова повною мірою характеризують Віру Анатоліївну Піскун – головного бібліографа відділу наукової інформації та бібліографії Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Первоучителів слов’янських  Кирила і Мефодія.
Як правило, серед бібліографів немає випадкових людей. Бібліографія – це всепоглинаюча справа, якою можна займатися 24 години на добу. Тому неможливо стати бібліографом без специфічних властивостей характеру та особливого світогляду. 
У нашому випадку зійшлося все. Ще в дитинстві Віра дуже рано призвичаїлася до читання. Її допитливий розум постійно потребував нової інформації. І саме книги допомогли кмітливій дівчинці відкрити дивовижний світ знань. У дитячій бібліотеці Віра була найактивнішим читачем, книжки читала сотнями, чим викликала здивування дорослих. Мабуть, це й вплинуло на вибір професії.
Своє майбутнє вона визначила задовго до останнього шкільного дзвоника. Без вагань подала документи до Дніпропетровського училища культури. Витримавши  великий конкурс – 12 осіб на місце, у 1989 році вона стала студенткою бібліотечного факультету. Роки навчання були цікавою сторінкою життя. Доля подарувала їй зустріч з талановитим викладачем бібліографії Кириченко Вірою Вікторівною. Саме вона допомогла дівчині захопитися бібліографією й  зацікавитися  її  пошуковими можливостями. Теплі стосунки між ними тривають вже не один десяток років. Тільки тепер вони спілкуються на рівних, вже як колеги. 

Закінчивши училище з червоним дипломом, наша героїня, за пропозицією директора Рижкової Зінаїди Миколаївни, прийшла працювати в обласну наукову бібліотеку на  посаду бібліотекаря читальних залів. На шкалі цінностей, що були прищеплені родиною, чільне місце посідали працелюбність та наполегливість у досягненні мети. Тому Віра старанно заглиблювалася в тонкощі бібліотечної специфіки, прислухалася до порад старших колег, вчилася «чути» й «слухати читача», а головне – дуже хотіла бути корисною. Все це помітно виділяло її серед інших. Вже в 1992 році вона була переведена на посаду бібліотекаря І категорії. Розуміючи, що для того щоб досягти більшого, необхідно рухатися вперед, вона вступила до Харківського інституту культури. Молодого, вдумливого спеціаліста побачила завідувачка довідково-бібліографічного відділу Л. І. Загайна, яка й запропонувала їй спробувати себе в іншому бібліотечному напрямі. Так, з 1993 року розпочалася діяльність Віри на бібліографічній ниві.

У 2002 році вона стала провідним бібліотекарем, а у 2004 – завідуючої сектором. З 2009 року й до сьогодні Віра Анатоліївна  – головний бібліограф відділу наукової інформації та бібліографії, вона   пройшла цікавий шлях від учениці до професіонала.

Будь-яка біографія складається з вузликів, які зав’язує життя.  Неможливо розпочати свій власний шлях, не перетинаючись з особистостями, які навчали основ професії, передавали знання, вчили мати  власний  погляд на речі. 

Повертаючись у думках у ті часи, Віра з великою теплотою згадує людей, які допомогли їй розкрити власні здібності. Помітною сторінкою у професійному становленні сталa співпраця  із завідуючою відділом Ларисою Іванівною Загайною та провідним  бібліографом  Прудченком Євгеном Дмитровичем. Саме під їх керівництвом теорія перетнулася з практикою і розпочався самостійний  шлях бібліографа. Допомога досвідчених фахівців сприяла формуванню у нашої героїні власного погляду на професію і, так би мовити, творчого  методу бібліографа.
Сьогодні Віра Анатоліївна – кваліфікований спеціаліст у сфері інформаційно-бібліографічних ресурсів. Комунікабельна, ерудована, з гарною пам’яттю на обличчя, факти та книги – саме такою її знають читачі й колеги. 
Багатовекторність роботи бібліографа як навігатора інформаційного простору чітко простежується в колі її професійних обов’язків. Це робота над бібліографічними покажчиками, інформаційними збірками, інтернет-дайджестами, тематичними добірками, інформуванням органів влади, електронними розсилками інформації індивідуальним та колективним абонентам, бібліографічні консультації, участь у проєктах з формування інформаційної компетентності користувачів, і це далеко не повний перелік. 

Палітра видань, укладених Вірою Анатоліївною, досить різноманітна. Серед них «Річне коло свят», «Літературна круговерть. Літературний календар світу», «Шевченкіана ДОУНБ. Документальна колекція», «Читання як мандри душі», «Бережи свою духовність», «Без строку давності»,  «Дмитро Яворницький і українська національна ідентичність», «Рік двох революцій. Перший крок до незалежності. До 100-річчя Української національної революції 1917-1921 років», «Золоте сторіччя детективу» і багато інших.  Своєрідним узагальненням її багаторічного досвіду з укладання бібліографічних видань стала збірка методичних рекомендацій «Укладання бібліографічних посібників». 

Треба зазначити, що її бібліографічний доробок – це результат кропіткої праці, знань, можливостей,  творчого  потенціалу і своєрідний  гарант затребуваності  видань  як сучасним користувачем, так і бібліотечною  спільнотою. 
Бібліограф «проживає життя» з кожним виданням, але завжди є щось найулюбленіше. Для Віри Анатоліївни – це проєкт  «Календар знаменних і пам’ятних дат», який з  1999 року  щорічно виходить під її авторством і  є інформаційною платформою для бібліотекарів області.

Створення календарів – робота дуже цікава, творча і  кропітка. Підготовка саме  цих видань вимагає від бібліографа-укладача не тільки широкого кругозору, пошукової допитливості, прискіпливості під час підготовки та  структурування матеріалу, а й чіткого розуміння кінцевої мети.  Велику увагу Віра Анатоліївна  приділяє достовірності підібраної інформації, оскільки несе за неї персональну відповідальність. Саме це допомагає їй бути впевненою в якості кінцевого продукту, який надається широкому загалу.

Кожен з 20 існуючих на сьогодні календарів має своє власне обличчя й отримав визнання широкого кола користувачів – бібліотечного товариства, освітян і читачів. 
Віра Анатоліївна вважає, що сучасні електронні технології дають новий імпульс роботі бібліографа. Тому в 2014 році запропонувала використовувати соціальні мережі як майданчик для просування Календарів та ініціювала створення бібліотечної  сторінки «День за днем» у Фейсбук. Сторінка  має багато прихильників. Якщо спочатку було кілька десятків поціновувачів, то зараз їх вже  більше тисячі. 
Наша героїня впевнена, що бібліографічний пошук – це стан душі, й кожного разу невеличке відкриття. Без розвиненої інтуїції, творчого підходу та загальнокультурного рівня робота бібліографа неможлива. Саме тому, ніколи не задовольняючись вже надбаним, вона постійно перебуває в пошуку нового й цікавого. Її професійне кредо: «Все творчо, інакше – навіщо!».
Якщо говорити про сферу її особистих інтересів, то вона дуже різнобарвна. Віра любить подорожувати й фотографувати побачене. Недарма ж багато років опікувалася бібліотечною фотохронікою. І  сьогодні її захоплення стало  в пригоді багатьом бібліотечним проєктам.
 Сім’я – це надійний тил нашої героїні. Вона цінує сімейні узи, має турботливого чоловіка, виховує сина.
Віра Анатоліївна  вважає себе щасливою людиною, оскільки займається тим, що їй до вподоби й приносить радість. А це – одна з умов життєвої та професійної повноцінності. А бібліографія давно вже стала невід’ємною частиною її біографії… 




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter