На долоні історії

Юрій Литвин: «Мій вірш підвівся над тюремним дахом.

 І ось летить!...

Летить Чумацьким шляхом»

(закінчення)

В 1980-му році  зарубіжне представництво Української Гельсинської Групи  видало книгу «Юрій Литвин (портрети сучасників)». 1981 – го року  у Львові вийшла збірка віршів Василя Стуса і  Юрія Литвина «Передчуття».  А 1996-го  року в Харкові коштом його друга, колишнього політв’язня Пашкова видано збірку віршів Литвина «Трагическая галерея».

42 документи справи — рукописи, статті, заяви, листи в 1991 передані з СБУ матері Литвина - частина з них видана 1999 року окремою книжкою.

Литвин був козаком найвищої проби — згинув, але не здався. А це найвищий дар, що може син Батьківщини принести в жертву.  Дуже вірна оцінка героїчного життя цієї людини.

17 листопада 1989 року рідні та друзі Юрія Литвина, Василя Стуса і Олекси Тихого — своїми руками викопали три домовини  та  перевезли їх з  уральських тюремних кладовищ  до України.19 листопада тіла героїв України з великими почестями перепоховали на Байковому кладовищі. В останню путь вулицями Києва їх проводжали майже 400 тисяч чоловік. Сучасні історики вважають цей хресний хід початком ще невідомої тоді Помаранчевої революції.

Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин… Окрім Донеччини де Олекса Тихий народився, а Литвин і  Стус провели  малочисельні роки свого вільного життя, окрім  вчительської практики Тихого і Стуса і виховання у родині вчителів Литвина, головне , що їх поєднувало, це  любов до  людини, до правди і свободи і ненависть до тиранії і брехні.

Всі вони були надзвичайно обдарованими людьми, але свідомо принесли свій талант на вівтар захисту прав людини в тоталітарній пост- сталінській країні, яка боролася з ними нелюдськими жорсткими  методами.  

 Саме завдяки їм  Україна  в часи страшної задушливої  неволі, усвідомила справжню ціну права нації на самовизначення, її прагнення  до демократії і національної ідентичності .

Їх сила насамперед була в правді, тому вони залишаться  в нашій історії назавжди.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Замовити книги можна тут

На долоні історії

Юрій Литвин: «Мій вірш підвівся над тюремним дахом.

 І ось летить!...

Летить Чумацьким шляхом»

(продовження)

Уважним читачем праць Литвина був і КДБ. За півтора року куцої волі поет переніс ще дві операції — на ногах і знову на шлунку. Але хворий слабкий чоловік, 19 червня того  ж 1979 року, зустрівши біля річки п’ятьох дужих міліціонерів, спромігся “побити” їх. Саме  цей арешт став останнім для славного сина України. За “побиття міліціонерів” його засудили на три роки. Справа була настількі сфальсифікована, що суддя Васильківського району Київської області районного суду направив її на дорозслідування. 

А під закінчення строку за 1, 5 місяці,  йому  додали ще десять років . Уповноважений КДБ заявив «Як же ми випускатимемо вас на волю, коли ви не роззброїлися. Ви ж продовжите боротися проти нас» Литвину, зокрема, інкримінували написання низки статей "Борцям за свободу і незалежність Чехословаччини", "Слово про грішників, що каються", "Некролог", "Звернення до Дж. Картера", "Радянська держава і радянський робітничий клас" та інші публіцистичні твори, а також "зведення наклепів на органи радянської влади в усній формі". 

Юрій Тимонович опинився у селі Кучиному Чуковського району Пермської області. Режимні умови тут були  нестерпні. Побачень позбавляли всіх, листи відбирали під приводом “подозрительное содержание”, тероризували обшуками. Влада, очевидно, хотіла довести світові, що в СРСР немає політичних в’язнів... Тут помер Андрій Турик, Михайло Курка, Олекса Тихий та Іван Мамчин, звідси забрали на смертний етап 37-річного Валерія Марченка. Далі була черга Юрія Литвина, Акпера Керимова, Василя Стуса.

Литвин кілька разів голодував. У вересні 1983-го — два тижні. За це його покарали карцером. Через тиждень він ще раз протестує — голодування тривало 26 діб. Останніх десять днів його підтримували уколами глюкози. Лікар сказав, що є вказівка не допомагати політв’язням, які борються  з адміністрацією, доки голодуючий не дійде стану коми. 

У Литвина боліли зуби. Стоматолог обточив емаль на всіх його зубах і дев’ять місяців не з’являвся, щоб ставити протези. Зуби псувалися і боліли дедалі дужче. Треба було стати на коліна — і лікар з’явився б. Але Литвин зробив інакше, він вскрив собі живіт. 5 вересня 1984 року, в день річниці червоного терору, його не стало.

 «Християнство засуджує самогубство як один із непростимих гріхів. Я — християнин, і все-таки вважаю вчинок Литвина подвигом», - писав Левко Лук'яненко.

На мій погляд, в його самогубстві був відчайдушний протест проти системи, яка принижувала людську гідність,  були - велика нескореність та велич духу. 

Так, Литвин писав на російській мові - (лише в останні роки українською) і  новий, п’ятий арешт не дав йому змоги перекласти  свої вірші українською мовою. Він дуже хотів щоб знайшли перекладача, розуміючи, що в нього майже немає шансів залишитися живим і бажаючи донести свої твори до максимально  більшої кількості читачів.  Переклад поезій Юрія Литвина, здійснив Леонід Ямковий, у 80-ті роки.  

(далі буде)

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

На долоні історії

Юрій Литвин: «Мій вірш підвівся над тюремним дахом. 

 І ось летить!...

Летить Чумацьким шляхом»

 «І хай моя трибуна ешафот, я єсть!» Так написав про себе в епоху радянських часів поет-правозахисник Юрій Литвин. Так, саме поет і правозахисник, тому що його творчій світогляд, моральність та доброта, якими пронизано кожний рядок віршів, небайдужість до порушень справедливості,  максимально відбилися  на його правовому світогляді. 

Він не дожив до свого 50-річчя 50 днів і його загальний термін, згідно  приговорів складав 41 рік, з яких він встиг перебути за гратами  - 20 років. Саме так оцінив тоталітарний режим любов поета до України. Трагізм і парадокс полягали  в тому, що український патріот писав свої вірші на російській мові. 

Він був романтиком, ліриком, людиною глибоких почуттів і ніжної любові і разом з тим ніколи не тремтів перед наглядачами концтабору, ніколи не опускав перед ними  очей. Він мав дивовижну пам'ять і годинами міг цитувати Кобзар Шевченка, Лесю Українку, Уїтмена. І на питання скільки ж віршів він знає, Литвин відповів – тисячу, чи кілька тисяч, не рахував. 

Все що він писав під час лагерного життя в нього відбирали. І коли йому радили писати щось маленьке і ховати окремо, він відповідав – Хай забирають, хай знають, що ми не скорилися.. 

Нажаль більшість з написаного Литвиним заховано в архівах колишнього  КДБ.

Він народився 1934 року на Київщині у селі Ксаверівці в родині вчителів. Батько його був на фронті з першого дня, потім потрапив  до загону легендарного Сидора Ковпака. 1944-го року Тимон Литвин помер від ран у шпиталі. 

  Рятуючі  дванадцятирічного Литвина від злиднів, дядько забирає його на Кавказ. Хлопець опиняється у російськомовному оточенні. Він закінчує семирічку,  навчається у    гірничопромисловій школі, працює на шахті у Донбасі. У вісімнадцять років повертається на Васильківщину, живе біля матері в селі Барахтах. Він був  активним комсомольцем, навіть комсоргом та дуже відверто реагував  на колгоспне кріпацтво. За перший юнацький бунт його  етапували на будівництво Куйбишевської ГЕС. Мати Надія Антонівна Парубченко дісталася  тоді до заступника голови Верховної Ради УРСР Сидора Ковпака. Той добре пам’ятав свого бійця Тимона Литвина і  визволив його сина. 

Та тільки-но в лютому 1955-го Юрко приїхав погостювати до дядька Миколи в Ленінград, як його знову заарештували,  звинувачуючи   у створенні в неволі  підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України». Литвина   засудили до 10 років позбавлення волі за  статтею — «Зрада Батьківщині».

Він  відбував покарання у політичних таборах Сибіру, потім у Мордовії, де зібрали учасників національно-визвольних рухів з усього СРСР. Тут Юрій Литвин  мав можливість слухати митрополита Йосипа Сліпого, знав адвоката Степана Бендери – Володимира Горбового, зустрів найавторитетнішого з-поміж українських політв’язнів Михайла Сороку. Це був період громадянського визрівання Литвина і становлення його як поета. У Мордовії й написано головним чином поетичну збірку  “Трагічна галерея”, яка згодом була присвячена політв’язню та правозахиснику   Левку Лук'яненко.

Звільнившися через десять років, у 1965-му, Литвин прямо з Мордовії поїхав до Москви та й прорвався у канадійське посольство, лишивши в руках міліціонера піджак. Політв’язні доручили йому передати звернення до урядів вільних країн про становище в концтаборах. Щоб не ризикувати, текст Юрій вивчив напам’ять. Співробітники амбасади вивезли його потай машиною і дали можливість вискочити на ходу.

(далі буде)



Більше про бібліотеку  тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна  тут