На долоні історії

Олексій Тихий: «Я – українець»
(закінчення)

Але КДБ вважав інакше, тому переслідування свої  та періодичні затримання не припиняв. Влітку 1976 року під час   чергового затримання спецслужби запропонували  Олексі написати заяву і виїхати закордон. Він відповів: «Мої однодумці й друзі сидять в таборах. Я мушу робити все, що в моїх силах, щоб звільнити їх. Моє місце тут, в Україні» і вже у листопаді  Олекса був у складі тієї жменьки відважних людей, які проголосили створення Української групи сприяння Виконанню Гельсінських Угод. Також цього року він підписав Меморандум УГГ, де наводилися конкретні приклади протиправних дій КДБ і радянського уряду, відомості про українських політв’язнів, використання психіатричних лікарень проти інакомислячих.  

В  цьому ж році  він відвіз один з примірників своєї найбільшої праці «Мова - Народ» професору Донецького університету. Олекса був першим в Україні, хто зібрав в одинадцяти розділах документи і вислови більш ніж 250 авторів про рідну українську мову. Тут  є відомості про процес поширення грамотності на Україні, про склад населення за мовним принципом. Книга, за яку його згодом   так тяжко покарали, була адресована вчителям української мови ті літератури, учням та їх батькам, але Тихий вірив, що  прийдуть часи, коли його працю зможе прочитати більш широке коло людей.

 Професор одразу настрочив донос. Машинопис рукопису вилучили, двоє суток  Тихого продержали  під вартою під привидом  - пограбування магазину, а у нього  вдома під час обшуку  знайшли заліплений у глині на горищі німецький карабін 19 віку, про який він не здогадувався і діло було сфабриковане.

Справу Тихого було об'єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України Миколи  Руденка. Суд проходив у Дружківці у ленінській кімнаті, влада  всяко намагалася ізолювати цей процес  від громадськості,  процес слухали у відкритому режимі тільки на 6 день.  Промова  Тихого на суді  сповнена не тільки справжньої сили і величі духу, але й  гідності та безстрашшя. 

 Олексу Тихого позбавили волі на строк 10 років і заслання на строк 5 років. Він потрапив  до табору в Мордовії, потім до Пермської області, пережив тривалі голодування (найдовше 52 дні), протести. Разом  з  іншими політв'язнями він підписав переданий   Андрію Сахарову лист «Історична доля України. Лист українських політв’язнів. Спроба узагальнення». 

Відомий правозахисник і колишній політв’язень Василь Овсієнко, який перебував в одній камері  с Тихим, згадував: «Про нього можна говорити тільки пафосно. Це була людина близька до того ідеалу, де починається святість. Людина залізної волі, рідкісної толерантності і виняткової терпимості. Єдиним можливим ненасильницьким и прийнятним шляхом вважав ненасильницьке противлення злу. Основною метою молоді бачив освіту, науку, культуру».

Він тяжко хворів, тільки після  втручання міжнародних громадських організацій  тюремні лікарі звернули на нього увагу. На захист Тихого виступили визначні правозахисники Петро Григоренко, Андрій Сахаров, Левко Лук'яненко, Олександр Подрабінек та інші.

 У 1979 році  з іншими 18 політв'язнями  Олекса Тихий також підписав «Звернення українського національного визвольного руху в справах української самостійності»,  у якому ставилося питання про вихід України зі складу СРСР.

Помер він  6 травня 1984 у тюремній лікарні у Пермі, йому таки   вчасно не надали лікарську допомогу.

Шість років потому, Постановою Пленуму Верховного суду УРСР,  вироки щодо Тихого  було скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину».

Згідно з Указом Президента України від 8 листопада 2006 року «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод», Олексу Тихого  нагороджено Орденом «За мужність» I ступеня.

Відома українська дисидентка Надія Світлична, дружина Івана Світличного , так писала про нашого героя : «Якщо вдуматися Олекса Тихий вже багато років палає на кострищі за єдину єресь – намагання мати свою думку». 

І я б додала  -  за прагнення  українців   говорити  рідною мовою на рідній землі і цим зміцнювати себе і свій народ.

Він не тримав образи ні на кого, натомість мав любов у вищому сенсі цього слова і в останню зустріч з сином Володимиром і першою дружиною Ольгою просив пам’ятати Нагірну проповідь Ісуса Христа. 

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Замовити книги можна  тут

На долоні історії

Олексій Тихий: «Я – українець»
(закінчення)

 «Я завжди дивився на мир своїми очами», - так сам про себе казав Олекса Тихий. Своїми тому, що він про все мав свою особисту незалежну думку, своїми тому що він вважав комуністичну теорію та високі слова комуністичних вождів про загальні ідеали справедливості реальним керівництвом до  їх дій і намагався, коли вони жорстоко порушували свої красномовні обіцянки, апелювати до них саме з позицій відповідальності.  

Для нього Україна і  його маленька Батьківщина Донеччина були понад усе в його прагненні зберегти людську гідність, національну самосвідомість, рідну українську мову.

«Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. ….передусім, як українець, я – "громадянин світу... Люблю свою Донеччину. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови...» це цитата з його «Роздумів».

Оле́кса (Олексі́й) Іва́нович Ти́хий  народився на Донеччині, 27 січня 1927 року на  хуторі Їжівка, біля міста  Дружківка. Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету, а до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті й у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту.

У 1948 вперше  був засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецької) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне.

З 1950 року  працював учителем біології у Ново-Костянтинівській школі (тепер Приазовського району Запорізької області), потім  мешкав у селі Рубцове, викладав у школі. 

З 1954 році  був вчителем  історії у рідному селі.

 Був заарештований у лютому 1956 року, у тому числі,   за  висловлювання під час шкільних зборів  з питань  щодо вдосконалення учбового процесу, згідно настановам Макаренка,  у зв’язку з висловлюваннями,  що «трудящі сільської місцевості ледве животіють», що «комунізму ми не будуємо» і «вибори в СРСР – є комедія». 

Також причиною арешту був  лист, надісланий до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину.

18 квітня 1957 року  на закритому засіданні Сталінського обласного суду у Донецьку  на підставі статей Карного кодексу УРСР «за антирадянську агітацію та пропаганду» його було  засуджено на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Термін покарання Олекса  відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлазі.

У таборах у цей час сиділо дуже багато інтелігентних людей, як з України, переважно із Західної, так і з усього Союзу. В'язні були на безкамерному режимі – дозволялося ходити по зоні, спілкуватися, навіть вирощувати квіти. Була можливість виписувати і читати журнали, книжки. Ці роки загартували його волю, загострили почуття гідності, національної гордості, розширили та поглибили його світогляд.

Коли Олекса Тихий повернувся після першого ув’язнення, у саморобній фанерній валізі лежали ноти, старенький кларнет та  шахи, - згадував його син Володимир Тихий. Кілька років після звільнення йому не дозволяли працювати вчителем. Він працював теслею в міжколгоспбуді, згодом йому дозволили вчителювати, але викладати лише природознавчі науки.

В цей час  він стежить за публікаціями в «Літературній Україні», його цікавлять    нові збірки поезій Івана  Драча,  Василя Симоненка, Миколи Вінграновського,  особливе визнання він надає «Собору»  Олеся Гончара.  Саме в ці часи він опрацьовує  педагогічні та історичні питання, захоплюється  саме історією розвитку української мови на Донеччині, що пізніше стає ґрунтовною працею «Думки про рідний Донецький край».

Його  твори  визнають антирадянською агітацією і пропагандою,  та стають приводом  для визнання  Тихого особливо небезпечним рецидивістом. Він пише заяву, у якій посилається на формальне ставлення до навчання педагогів та учнів: «так вчити як можу і хочу мені не дозволяють, а так як дозволяють я вважаю негідним», - після чого звільняється зі школи. 

У січні 1972 Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973-го  — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край».

 У  його нарисі початку 70-х   «Сільські проблеми» є такі рядки: « З болем дивляться вони на запустіння села, втрату природної любові до праці на землі, занепад моралі та культури на селі. Чому ж село вмирає? Чому ж в селі пустують будівлі? Чому вмирають хутори?». До того ж часу відносяться  роздуми «Ви і ми», в яких Тихий виступив проти процесу русифікації та на захист української мови та  «Вільний час трудящих», де викладені пропозиції для всебічного творчого  розвитку особистості і   по суті  це гуманітарна програма розвитку.  

(далі буде)

 Більше про бібліотеку  тут

 Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

 Замовити книги можна тут