Пунктир

Юлія Ілюха: «Час шурхотить наче листя і лягає на наші плечі»

(завершення)

 

Тематично-емоційним продовженням «Моїх жінок» є поезії «Уроки любові та ненависті», де теж жіночий погляд на війну від імені безіменних героїнь. Планів писати цю книгу, незважаючи на те, що авторка схильна все планувати, Юлія не мала. Зазвичай, коли працює над прозою, то створює детальний синопсис, ставить собі дедлайни, визначає кількість знаків, які потрібно написати за день. Але поезія – матерія інша.

На превеликий жаль для письменниці, у європейських книгарнях можна побачити багато російської класики. До того ж  у багатьох європейських книгарнях і бібліотеках українську літературу досі вважають частиною російської. «Наприклад, у Франції існує окремий відділ російської літератури – русистика. І саме під цією вивіскою продають й українські книги. Зокрема, «Мої жінки» розмістили саме там».

Вона переконана, що українцям важливо відмежуватись від спільного простору з російською культурою та демонструвати, що ми маємо культуру власну так само, як власних письменників. «Так, раніше наших авторів не видавали за кордоном, не піарили, як тих же російських класиків, тому іноземці про них мало  знають або не знають зовсім. Але зараз все змінюється, бо є запит на український літературний сегмент, з'являються переклади українських авторів – сучасників і класиків».

Щодо зворотного зв'язку із читачами та їхніми запитами, листів вони їй не пишуть, частіше – повідомлення у фейсбук. «Найбільше запам’яталася жінка, яка замовила «Неболови» з автографом, а потім написала, що книжка врятувала її від самогубства, про яке вона давно думала. Бо коли забирала збірку на пошті, вирішила її прогорнути і книжка відкрилася на оповіданні «По той бік» – про жінку, яка теж збиралася вкоротити собі віку, але була врятована незнайомцем, який кардинально змінив усе її життя. Моя читачка вирішила, що це знак для неї. Сподіваюсь, зараз із нею все добре».

Її твори та вірші потрібно читати не лише тому, що в них сучасна генетика незламного міста й автентичне та цілковито авторське віддзеркалення війни, не лише тому, що то справжні зразки сучасної української літератури й не лише тому, що це наповнює душу та розширює свідомість, А й тому, що в її рядках – сприйняття твого болю, як її власного, відчуття  своєрідного сердечного плеча, віддзеркалення близької люди, яка вкрай необхідна кожному.

Необхідна та близька Юлія Ілюха в завершенні «Пунктиру».

 

«…я повернулася до Харкова з мішком ліків для бійців підрозділу мого чоловіка, на той час військового. Побачила розбитий центр, покалічену Салтівку – і вперше нормально заснула, бо не могла спати від початку вторгнення. Ще через за кілька днів я зробила в фейсбуці допис: «Вірю в ЗСУ – лягаю спати без трусів!».

Я згадала про цей допис восени минулого року, коли відчула внутрішню потребу розповісти про цю війну історіями жінок. Першою була саме жінка, яка боялася померти без трусів. За нею прийшли інші. Безіменні жінки, які проживали війну, жили нею, виживали в ній. Історія кожної з них – ні про кого конкретно і водночас про всіх нас».

 

«Якщо говорити відомими словами Гертруди Стайн, яка описувала післявоєнне покоління після Першої світової війни, ми вже маємо своє втрачене покоління. Це ті люди, які пройшли через війну, залишили домівки, люди, які втратили все, діти, які стали сиротами».

 

«Я читаю сучасних українських авторів: збірка «ДНК» (оповідання Сергія Жадана, Юрія Винничука, Ірени Карпи, Олександра «Фоззі» Сидоренка, Андрія Кокотюхи, Володимира Рафєєнка і Макса Кідрука), «Тамплієри» Жадана, «Покров» Люко Дашвар».

 

«Я вимушена дитяча письменниця, бо маю сина  і, природньо, мені хочеться йому щось цікаве розповісти. Він не дуже любить слухати книжки, традиційні історії його не цікавлять. Я написала для нього «Історію Цвірінька» про курчатка, яке народилося в родині качок. Він послухав якось один раз і сказав: «Не дуже, мамо, цікаво, давай щось інше». А в нього як раз був такий період вередунства – не хочу те, не хочу це. І я придумала йому книжку про хлопчика, який любив  вередувати, бо його вкусила Муха-Нехочуха. Він сприйняв це з більшим зацікавленням. А потім попросив написати книжку про котика. І я написала про звичайного українського котика, який мріє познайомитись з Ілоном Маском і полетіти на Марс…».

 

«Я стала дуже жорсткою людиною, яка не хоче бути зручною для всіх і яка не буде терпіти, якщо їй щось не подобається. За ці три роки я навчилася захищатись і відстоювати свої кордони. Велика війна навчила мене не будувати глобальних планів, бо я зрозуміла, що це не має жодного сенсу в світі, де все може змінитися в лічені хвилини.

Я навчилася жити сьогоднішнім днем і насолоджуватись моментом, бо, як каже мій чоловік: «Ми щасливі люди, бо ми живі». Нещодавно я отримала премію «Книга року BBC», а могла ще весною 2022 лежати неживою десь у посадці під Харковом…».

 

«Я завжди на своїх закордонних зустрічах кажу про те, що ніколи б у житті не хотіла писати цю книжку [«Мої жінки»] і не хотіла б мати цих читань у різних країнах. Все це я б залюбки поміняла на своє нормальне нудне життя без подорожей у Харкові – без війни. Так, до великої війни я мріяла мандрувати і зараз мрія справдилась, але у такий от збочений спосіб.

У мене ще є новела про жінку з валізою, яка виїздила з міста. Коли я це писала, думала про ситуацію на харківському вокзалі на початку березня, де було людське море, і люди за будь-яку ціну намагалися потрапити в евакуаційні поїзди.

І моя героїня заскочила на підніжку потяга, але не змогла затягнути із собою свою важку валізу. І в якийсь момент вона просто розтисла руку і відпустила цю валізу – а разом з нею все прожите життя. І отак ні з чим вирушила у невідомість

А яким буде її подальше життя, чи вона буде мріяти про повернення додому з Європи, це вже наступне питання».

 

Фото https://www.facebook.com/photo/?fbid=24335688542730457&set=a.100703673322282&locale=uk_UA

 

Джерела:

Ілюха Юлія. Східний синдром: роман / Ю. Ілюха.– Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2019.– 238 с.

***

https://www.facebook.com/zirka.kharkiv

https://gwaramedia.com/bezimenni-gero%D1%97ni-yuli%D1%97.../

https://chytomo.com/iuliia-iliukha-korinnia-vijny/

https://rozmova.wordpress.com/2023/09/14/uliya-iliukha-2/

https://posestry.eu/zhurnal/no-21/statya/tramontana

https://2day.kh.ua/ru/news/yuliya-ilyukha-pismenniki-buvayut-i-zhivimi

https://craftmagazine.net/ru/yuliya-ilyuha/

https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%8E%D1%85%D0%B0_%D0%AE%D0%BB%D1%96%D1%8F_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0

https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161115_iluha_interview_book_dk

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3456401-ulia-iluha-pismennica.html

https://www.sestry.eu/statti/yuliya-ilyuha-mi-shchaslivi-bo-zhivi-ya-otrimala-knigu-roku-bbc-hocha-mogla-shche-vesnoyu-2022-lezhati-nezhivoyu-des-u-posadci-pid-harkovom?bypass_avif=1

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Пунктир

 

Юлія Ілюха: «Я погано ставлюся до літераторів,

які абстрагуються від того, що відбувається в країні»

(продовження)

 

Повертаючись до історії поновлення писання після 24 лютого… Сильні враження  навесні 2022-го залишив в неї візит до Полтави. «У той момент в місті вирувало життя, працювали всі заклади, на вулицях було людно. А в Харкові каву можна було випити хіба що на «Стрілці», де працювали кілька пересувних точок. Це викликало в письменниці  справжній культурний шок. На початку березня того ж року  до неї звернувся польський журналіст, якого цікавив матеріал про культуру Харкова. Складалося враження, що за кордоном люди мало знають про Україну та про війну, саме про це вона й напише колонку». 

Улітку того ж 2022-го Юлія отримає запрошення до письменницької резиденції в Австрії, куди поїде разом із сином. Через місяць вона змогла знову писати. Відмінність письменницьких бажань полягала в тому, що після початку повномасштабки в авторів найпершим був потяг писати вірші та щоденники. То був справжній поетично-мемуарний  сплеск.

Вона надихалась новими літературними поетичними іменами і це, за переконаннями Юлії, є дуже показовим, бо «у воєнний час важко писати велику прозу, яка потребує часу, планування і щоденної праці. Та й реалії такі, що людина може не завершити свій твір».

Коли її питають про витоковий вплив авторів і книжок найперше, що одразу згадує «Майн Ріда, Фенімора Купера, Всеволода Нестайка та Анатолія Дімарова. Але дитячі враження від прочитаного, скоріше про розваги та пригоди, ніж про повчальні висновки. Щодо дорослого читання в числі топових книг «Вузька стежка на далеку північ» Річарда Фленагана «Рибалки» Чігозі Обіоми, «Ловець повітряних зміїв» Халеда Госсейні. А ще, з юності вона фанатка Ремарка, бо перечитала всі його книги по кілька разів. Особливо надихають «Тріумфальна арка» та «Люби ближнього твого»».

Тем до яких би вона ніколи не звернулась – немає. Головне «як це робити, яким тоном і для чого».

Юлія Ілюха, яка знається на уроках ненависті та любові в продовженні «Пунктиру».

 

«Що б я не писала, все одно я завжди пишу про Харків.

Він у кожній моїй книзі про дорослих, починаючи від «Неболовів» і закінчуючи «Моїми жінками» та «Уроками любові й ненависті».

Я вже з тих харків'ян, які завжди говорять про Харків, (чим трохи, чим не трохи) дратують жителів інших міст. Я написала про Північну Салтівку вірш, який назвала «Уроки любові». Мабуть після цього мені більше нічого додати про любов до Харкова».

 

«Я погано ставлюся до літераторів, які абстрагуються від того, що відбувається в країні, – підкреслила Юлія Ілюха. – І не лише до літераторів, а до всіх людей. Бо неможливо абстрагуватися від війни. Як би ти не хотів – настане момент, коли вона дістане і тебе. Навіть якщо ти вперто намагався її не помічати».

 

«Як ви знаєте, багато літераторів зараз теж на фронті. І це не лише чоловіки, а й жінки: як-от Ліза Жарікова, Ярина Чорногуз та Олена Герасим’юк. Багато літераторів, на жаль, уже загинули – як Максим Кривцов. Мені здається, що під час війни головне завдання всієї української культури й літератури зокрема – це розповідати про війну. Нагадувати про неї всюди, де тільки можливо. Я маю на увазі закордонні майданчики».

 

«Я просто написала перший вірш, який називається «Уроки ненависті» і виклала його у Facebook, як я завжди роблю. Він теж отримав дуже багато реакцій. І я зрозуміла, що мені хочеться продовжувати тему уроків. Уроків, які ми змушені вивчити під час війни. Вірші в цій збірці укладені в хронологічному порядку. Це якоюсь мірою символічно: що перший вірш називається «Уроки ненависті», останній – «Уроки щастя». І мені дуже хочеться, щоб наша ненависть до ворога призвела до щастя на своїй землі. Другий вірш збірки має назву «Уроки люті». Підштовхнула новина про загибель подружньої пари з Харкова: разом із двома собаками їх вбили російські військові під час обстрілу міста. Але є в збірці й місце для художньої фантазії».

 

«Я часто згадую Женю з позивним «Джексон», який подзвонив мені в кінці літа 2014-го і попросив тепловізор. Тоді я не бачила жодної відмінності між тепловізором і телевізором, тож просто спитала його, що це таке. «Та я сам не знаю, – відповів Женя, – я взагалі-то тракторист. Був»

 

«Я говорила з військовим психологом, коли писала книгу «Східний синдром». Він відповів, що цей стан однаковий для усіх, хто був на війні. Вилікувати його може лише час. Коли людина повертається з війни, спершу приходить тільки тіло. Голова за ним повертається лише через рік – тільки тоді приходить усвідомлення того, що він вже – на мирній території».

 

«Я взагалі ніколи не думала, що почну писати книги, працювала журналістом, потім була в декретній відпустці, займалася волонтерством. Раптом я помітила, що назбиралося багато оповідань, вистачить на збірку. Надіслала їх у видавництва, одне з них, «Віват», надрукувало «Неболовів». Коли виходить перша книга – настрій відразу піднесений. Хочеться написати щось іще – роман. Першою до мене прийшла назва, потім придумала героїв. Почала писати в серпні 2016 року, закінчила в травні 2017 року».

 

Далі буде.

Фото https://www.facebook.com/photo/?fbid=7451784191547490&set=a.100703673322282&locale=uk_UA

 

Джерела:

Ілюха Юлія. Східний синдром: роман / Ю. Ілюха.– Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2019.– 238 с.

***

https://www.facebook.com/zirka.kharkiv

https://gwaramedia.com/bezimenni-gero%D1%97ni-yuli%D1%97.../

https://chytomo.com/iuliia-iliukha-korinnia-vijny/

https://rozmova.wordpress.com/2023/09/14/uliya-iliukha-2/

https://posestry.eu/zhurnal/no-21/statya/tramontana

https://2day.kh.ua/ru/news/yuliya-ilyukha-pismenniki-buvayut-i-zhivimi

https://craftmagazine.net/ru/yuliya-ilyuha/

https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%8E%D1%85%D0%B0_%D0%AE%D0%BB%D1%96%D1%8F_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0

https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161115_iluha_interview_book_dk

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3456401-ulia-iluha-pismennica.html

https://www.sestry.eu/statti/yuliya-ilyuha-mi-shchaslivi-bo-zhivi-ya-otrimala-knigu-roku-bbc-hocha-mogla-shche-vesnoyu-2022-lezhati-nezhivoyu-des-u-posadci-pid-harkovom?bypass_avif=1

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Пунктир

 Юлія Ілюха. Лють, розпач, біль, любов, віра  (продовження)

 

Стовідсотковим відображенням сьогодення письменниця вважає збірку «Мої жінки»: «У ній моя лють, мій розпач, мій біль, моя любов, моя віра в Перемогу». Поштовхом став допис жінки, яка боялася заснути без нижньої білизни. Коли Юлія це прочитала впевнився в бажанні розповісти про цю війну саме такими або подібними історіями. «Мої жінки говорять буденно і страшно. Мої жінки діляться болем і відчаєм. Мої жінки вірять і чекають. Мої жінки тримаються, хоч і не вигрібають. Мої жінки знають про ціну кожного дня. Мої жінки хочуть, щоб їх вислухав і почув увесь світ. Мої жінки попри все намагаються жити далі. І мої жінки точно дочекаються Перемоги».
Письменниця переконана, що сучасне завдання української літератури експортне: «Добре, що «Мої жінки» вийшла в Італії навіть раніше, ніж в Україні. Її також видали у Словаччині, США, Австрії, Швеції та Франції. Ознайомляться із нею у Великій Британії та Фінляндії, Польщі, Іспанії та Греції, Болгарії та Латвії».
Юлія цілковито впевнена, що  надзвичайно важливо розповідати про війну на всіх можливих майданчиках. І переконувати європейців: якщо нічого не робити, то наслідки цієї війни відчують і вони.
Презентація жіночої збірки відбулася в Європі та США. Героїні не випадково безіменні, це можливість віддзеркалення або проєкції власного поза національністю та географією. «Не було жодного випадку, щоб на презентацію явилась людина з проросійськими поглядами». Наприкінці ж  зустрічей Юлія завжди отримувала теплі та щирі відгуки. Так було у Франції, США, Швеції.
«Особливо зворушливо було в Стокгольмі, – згадує письменниця. – Там був великий зал, куди прийшли переважно шведи. У багатьох були речі з українською символікою. Було дуже щемко, коли вони підходили за автографом і намагалися звернутися до мене українською. Це було дуже мило, що вони вивчили ці кілька слів. Я бачила лише підтримку України. Під час своїх зустрічей я не стикалася з протилежним».
Юлія Ілюха яка зможе повноцінно відчути та пережити щастя в продовженні «Пунктиру».
 
«У моїй пам'яті Харків – це весна 2022 року. Так багато, як тоді, я не їздила по місту, напевно, за все своє життя. Ми з товаришем тоді пересувалася лише на машині, бо транспорт не ходив і місто було геть порожнє. Майже все тоді було зачинене. У супермаркет у Харкові я потрапила лише у травні 2022. Ми мотались між поодинокими працюючими аптеками й шукали медикаменти. Тоді ми навіть бинти купляли поштучно, зараз це складно уявити. На самому початку з ліками була катастрофа, але згодом друзі почали надсилати якусь гуманітарку з-за кордону.
 
Знаєте, я дуже боялась повертатися в Харків через два тижні відсутності. Мені здавалось, що місто зруйноване, і щойно я в'їду на Холодну Гору, то почну плакати без упину. Але виявилось, що місто стоїть, обороняється і, як писав Сергій Жадан, «над містом майорять наші прапори». Коротше, я так і не заплакала».
 
«У відчутті горя і нещастя набагато більше відтінків і півтонів, ніж у того щастя. Лише той, хто пізнав всю повноту горя, згодом зможе повноцінно відчути і пережити щастя».
 
«У цей перший день, день мого повернення до Харкова, у пам’ять врізався не розтрощений будинок з наче відкушеним якоюсь величезною зубатою чортівнею боком на перехресті Холодногірської та Полтавського шляху, не вигоріла 134-та школа на Шевченка із залишками такої ж згорілої руснявої техніки біля неї, не понівечена Сумська із розбитими бутіками й облдержадміністрацією, в якій провалилося крило, де колись був мій кабінет… Великий фікус з товстими глянцевими листками стояв на підвіконні квартири з вибитими вікнами. Довга біла тюлева фіранка матлялася від протягу по зовнішній стіні будинка. Певно, земля у вазонку промерзла наскрізь і фікус давно вже був мертвий. Але він стояв.
Того дня я теж відчула себе фікусом – бо я так і не заплакала».
 
«Уроки ненависті» також продовжує жіночий дискурс у часі війни. І я свідомо не роблю героїню конкретною жінкою. Щоб кожна читачка і кожен читач – не лише в Україні, а й за кордоном – могли уявити себе на її місці. Всі мої жінки – це просто українські жінки. Не одна конкретна людина, а такий архетипний образ».
 
«Червона помада не вписується у прийняті суспільством норми горювання. Моя історія про те, як жінка переживала своє горе, бо у неї чоловік зник безвісти на війні. Червона помада стала її способом захисту, своєрідною маскою, яку вона «одягала», щоб хоч якось триматися. Під час Другої світової війни червона помада у європейських жінок була символом стійкості та опору. Для багатьох українок зараз – так само».
 
Фото https://www.facebook.com/photo/?fbid=6602209883171596&set=a.100703673322282&locale=uk_UA
 
Джерела
Ілюха Юлія. Східний синдром: роман / Ю. Ілюха.– Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2019.– 238 с.
***
https://www.facebook.com/zirka.kharkiv
https://gwaramedia.com/bezimenni-gero%D1%97ni-yuli%D1%97.../
https://chytomo.com/iuliia-iliukha-korinnia-vijny/
https://rozmova.wordpress.com/2023/09/14/uliya-iliukha-2/
https://posestry.eu/zhurnal/no-21/statya/tramontana
https://2day.kh.ua/ru/news/yuliya-ilyukha-pismenniki-buvayut-i-zhivimi
https://craftmagazine.net/ru/yuliya-ilyuha/
https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%8E%D1%85%D0%B0_%D0%AE%D0%BB%D1%96%D1%8F_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161115_iluha_interview_book_dk
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3456401-ulia-iluha-pismennica.html
https://www.sestry.eu/statti/yuliya-ilyuha-mi-shchaslivi-bo-zhivi-ya-otrimala-knigu-roku-bbc-hocha-mogla-shche-vesnoyu-2022-lezhati-nezhivoyu-des-u-posadci-pid-harkovom?bypass_avif=1

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут