Родовід пам'яті

Селянська родина Цекот 
з Волинського Полісся

Мої предки по матері походять із благодатного краю Шацьких озер на північному заході Волині. Села Піща, Кам’янка, Острів’я, Мельники, Затишшя, Пулемець, Ростань, Хрипськ, з якими пов’язана історія мого роду, входять до складу Щацького району Волинської області. Свого часу тут сходилися межі давніх руських земель: Волинської, Берестейської та Хомської. Втім, і зараз цей край лежить на самому прикордонні – поруч Бєларусь і Польща. Як і більшість прикордонних земель, цей район має свою специфіку. Тут ви не зустрінете середньовічних замків або великих міст, інформація про цю місцевість скупа і неповна. Територія на захід від Шацьких озер завжди славилася багатою природою, флорою та фауною. Однак вона ніколи не вирізнялася ні родючими ґрунтами, ні численними за кількістю мешканців поселеннями. 

Село Піща, звідки походить родина Цекот не належить до давніх обійсть. Воно стоїть серед лісових масивів Західного Полісся, тому люди освоїли навколишні території досить пізно. Назва села походить від слова «пещора», що означає густий ліс, хащі.В історичній літературі вказується, що початок села був покладений наприкінці XVIII століття . Такий висновок був зроблений на основі документу, який зберігається в державному архіві Волинської області (далі ДАВО). Це клірова відомість 1796 р., у якій вказано назви поселень, кількість мешканців у них і дані про храми в цих поселеннях. Як відомо, після третього поділу Польщі, який стався у 1795 р., Волинь увійшла до складу Російської імперії. Клірова відомість є свідченням того, що російська влада наприкінці XVIII ст. провела, якщо так можна висловитися, інвентаризацію новопридбаних земель. За згаданою відомістю в селі Піща у 1796 р. мешкало 249  осіб  чоловічої та 230 осіб жіночої статей, нараховувалося 70 житлових будинків і дерев’яний храм святого Семена. Така кількість мешканців і наявність храму (на фото) можуть свідчити про давнішу, ніж пропонується в літературі, історію села.

Після утворення у 1795 р. Волинської губернії село Піща увійшло до Пульмовської волості Володимир-Волинського повіту. До 1939 р. більшість земель у самій Піщі та довкола неї належали до маєтностей поміщиків Гутовських. До 1861 р. господарство Гутовських трималося переважно на праці кріпосних селян, серед яких були і мої предки. Напередодні Селянської реформи у 1860 р. у Піщі налічувалося 96 дворів і 771 мешканець.

Документи другої половини ХІХ ст., які зберігаються в ДАВО, вказують, що найбільш поширеними прізвищами серед цих мешканців були такі: Богут, Корінь, Остапук, Песачук, Прилепа, Сендер, Трухонь, Цвіх, Цекот, Шевчук, Шульга, Яльницький, Яковінич та інші.

Перший із роду Цекотів, про якого є більш-менш достеменні відомості, звався Авраам Степанович. Авраам Степанович Цекот (в одному з документів прізвище пишеться Цекут) народився у 1824 чи 1825 р. Похрещений був у храмі в ім’я Ка-занської Божої матері села Піща. Храм був споруджений у 1801 р. на місці старої Семенівської церкви. Одружився, напевно, в другій половині 1840-х років. Ім’я дружини, на жаль, невідоме.

У 1847–1848 рр. на Волині була проведена інвентарна реформа. За інвентарними правилами за селянами була закріплена надільна земля, хоча вона і залишалася власністю поміщиків. Повинності селян зменшувалися. Тяглі господарства мусили відбувати зі своєю худобою та реманентом три чоловічі (до реформи було п’ять і більше) та один жіночий день панщини. Натуральні данини на користь поміщика реформа скасовувала. Однак інвентарна реформа, метою якої було підірвати матеріальну базу поміщиків, якими на Волині були переважно поляки, незначно покращила становище селян . Лише у 1861 р. внаслідок Селянської реформи Авраам Цекот отримав повну волю та землю площею 4 десятини. За отриману землю, згідно з пунктами уставної грамоти, він мав сплатити викупний платіж і певний час відробляти панщину на землях Володислава Гутовського. Однак 4 квітня1 1863 р. на сільському сході піщанського маєтку пана Гутовського селяни відмовилися виконувати умови уставної грамоти, заявивши, що ніяких грошей вони не платитимуть і працювати на пана не будуть . Серед тих, хто виявив протест був і  Авраам Цекот.  14 червня 1864 р.  він та ще 17 жителів сіл Піща, Острів’я і Кам’янки були викликані на церковний двір для дачі присяги по уставній грамоті. Ніхто з викликаних присяги не склав. Більше того, декілька селян підпалили ліс      В. Гутовського, тому судовий слідчий першої дільниці Володимир-Волинського повіту змушений був почати слідство. 

Ігор Кочергін

(далі буде)
Витоки. Вип. 1 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.–  146 с.: іл.



 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

Родовід пам'яті

Родовід пам'яті 

Рід та родина криворізького

інженера Едуарда Фукса

Постать криворізького геолога та гірничого інженера Едуарда Карловича Фукса, двічі репресованого в 1930-ті роки, тривалий час була маловідома широкому загалу та науковій спільноті. Попри велику кількість наявних на сьогоднішній день публікацій про його життєвий шлях і трудову діяльність у висвітленні біографії видатного науковця Криворіжжя залишається чимало «білих плям», суперечливих тверджень, протиріч і очевидних помилок. Проте, в Музеї історії Криворізького національного університету зберігаються оригінали раритетних документів, які дають однозначну відповідь на велику кількість дослідницьких питань. Власне цим і пояснюється дослідницький інтерес авторки представленої розвідки.

Враховуючи актуальність, наукову і суспільну затребуваність піднятої проблеми, авторка поставила за мету відтворити максимально точний біографічний портрет Е.К. Фукса на основі залучення всіх доступних на сьогоднішній день першоджерел.

Едуард Карлович Фукс (Едуард Карл Юлій Фукс) народився 30 квітня 1872 року в селі Копаткевичі Мозирського повіту Мінської губернії. До речі, це село існує й зараз. Копаткевичі (білорус. Капаткевічы) – міське селище, центр Копаткевичської сільради, з 2013 р. сільради Петриківського району Гомельської області Білорусі. Поблизу розташовані поклади залізняка. Назва походить від особистого прізвиська людини – Копотко, Копаток чи Копитко.

У 1858 р. у селі було 1 062 мешканців. У 1897 р. – у містечку 285 дворів, 2 081 житель; у селі 97 дворів, 644 жителя. В містечку були церква, костьол, два єврейських молитовних будинки, народне училище, поштово-телеграфна контора, аптека, 13 магазинів, вітряний млин і трактир. Поруч розташовувалися два села: Малі Копаткевичі і Старі Копаткевичі.

Серед дев’яти видатних уродженців і мешканців цього села є два Герої Соціалістичної праці, три професори, генерал-майор авіації та відома радянська і білоруська письменниця С.О. Алексієвич – журналістка, сценарист документальних фільмів, лауреат Нобелевської премії 2015 року з літератури. Серед цих відомих людей Е.К. Фукса немає.

Обрусіла німецька родина Фуксів була шанованою і небагатою. Батько Едуарда – Карл Фрідрих був зі спадкових почесних громадян, сином священика. Дід Едуарда Фукса – Христофор Іоанн Фукс – у 1831 році служив вікарієм у місті Бартау, а в 1835 році – дивізійним священиком у місті Дінабург. Мати Едуарда Фукса – Адель Юліївна Фукс (Аделаїда Павліна Петрі), походила з родини шведів, які в Німеччині друкували географічні атласи. В сім’ї Карла й Аделі було семеро дітей: дві доньки – Емілія та Юлія і п’ятеро синів – Едуард, Альфонс, Володимир, Євген, Микола. Едуард був старшим сином.

Родина Фуксів була небагатою. Підтвердження я знайшла, знову ж таки, в архівних документах. У заповіті батька Едуарда Карловича від 8 січня 1890 року читаємо: «1. Все мое движимое и недвижимое имущество, считавшееся при моей смерти собственностью завещать и передать моей супруге… 2. Ей же завещаю и мой страховой полис… брату Альфонсу Христофоровичу Фуксу одну тысячу рублей и брату Эдуарду Христофоровичу двести рублей серебром. 3. Сыну моему Эдуарду прошу передать карманные мои золотые часы, с цепочкой и мой фамильный перстень. Сыну Владимиру моё ружье…» Зовсім небагато, як для сім’ї з сімома дітьми. А на кишеньковий годинник і перстень навряд чи можна прожити 21-річному студенту та ще допомагати матері ростити молодших дітей. Зрозуміло, чому Едуард Карлович покинув навчання в Санкт-Петербурзькому гірничому інституті та почав працювати.

Вікторія Тротнер

Далі буде

Витоки. Вип. 3 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / упоряд.: І.О. Кочергін, Т.В. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпро: ДОУНБ, 2017.– 170 с.: іл.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Родовід пам'яті

Олександр Слоневський

Родове дерево Олександра 

Юлійовича Слоневського

Батьківська лінія життя

Батько автора – Слоневський Юлій Стахович (16.09.1930–06.04.2009) був відомим металургом, який майже 40 років – з 1946 по 1985 рік – працював у прокатному виробництві на Дніпровському металургійному заводі м. Дніпродзержинська (зараз Кам'янське). Він пройшов тернистий шлях від вальцювальника середньосортного до начальника сортопрокатного цеху величезного металургійного підприємства. Унікальність Юлія Стаховича як керівника полягала в тому, що його любили і поважали підлеглі – від простого робітника, бригадира, майстра, до начальника зміни та службовців. Це майже виняток на металургійному виробництві. Він народився 16 вересня 1930 року в селі Малий Митник Хмельницького району Вінницької області в польсько-українській родині. 

Батько Юлія – Станіслав (Стах) Адамович Слоневський, 1902 року народження, був людиною освіченою, передплачував сільскогосподарські журнали, одним із перших у селі використовував хімічні добрива при обробці землі. Людина глибокої віри, Станіслав Слоневський постраждав за свої релігійні переконання: з 1931 по 1934 рік він перебував у Вінницькій в’язниці як стійкий проповідник слова Божого. Це був час нечуваного голодомору, який косив навкруги селян, мешканців українських областей Радянського Союзу. Сім’я Слоневських вижила завдяки матері Онисії Павлівні, а точніше, її братам Івану та Роману, котрі ще в роки революції емігрували до Сполучених Штатів Америки. Під час голодомору вони присилали з Америки «доляри», з якими родичі йшли до Вінницького торгсіну, де обмінювали валюту на продукти харчування. 

Онисія Павлівна Слоневська, 1908 року народження, була шостою дитиною з десяти в українській родині Кравчуків. Вона пам’ятала життя за часів царату, події революції, громадянської війни, встановлення радянської влади, розкуркулення та колективізацію. Пережити страшні часи їй, як і чоловіку, допомагала глибока і чиста віра християнки-баптистки.

З тюрми Станіслав Адамович вийшов з відбитими нирками та вкрай ушкодженим здоров’ям. Він не міг самостійно рухатись, і тому його дружина Онисія, впрягшись у тачку, потягнула чоловіка з Вінниці до самого Малого Митника.

Невдовзі, отримавши від свого брата Стефана Слоневського повідомлення з Ленінграду щодо неминучості репресій проти поляків, Станіслав разом із жінкою та дітьми переїхали до хутора Перекори Кам’янець-Подільської області – рідну домівку його батька Адама Феліксовича Слоневського, а звідти в Дніпропетровську область до села Дружба Криничанського району. Врятувавшись від більшовицького переслідування, він не уникнув німецької кулі. Станіслав Адамович Слоневський безглуздо загинув в жовтні 1943 року під час боїв за визволення села Дружба. Правдиві слова промовила його дружина Онисія: «Комуністи катували чоловіка у в’язниці, відбили нирки й викинули геть, як собаку. Прийшли фашисти і добили його».

Сімейні перекази стверджують, що засновником роду Слоневських був гвардієць, який, начебто, служив охоронцем при імператриці Катерині ІІ. Після закінчення строку служби Катерина нагородила його земельним наділом і дворянським титулом. Як воно було насправді – невідомо, але ж Станіслав Слоневський, нащадок цього майже епічного персонажу, давав своїм дітям незвичайні для українського села імена: Фелікс, Юлій, Апполон, Констанція, Вітольд, Віліна, близнюки Адам та Єва, Вільгельм. Це викликало неабияке дивування з боку сусідів.

Олександр Слоневський

На фото: Олександр Слоневський

Юлій Слоневський таІрма Бухман

Онисія Слоневська з донькою Віліною

Емілія, Стефан, Маня, Станіслав Слоневські

(далі буде).

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Родовід пам'яті

Родовід Резніченко (продовження)

Помер Іван Тимофійович у 1920 р. від тифу, а Дарина Полікарпівна трохи раніше в 1919 р., теж від тифу. Дітей, а їх було п'ятеро, розібрали родичі по лінії матері - Малі.

Діти.

Найстарша була Параскева. Народилася в 1910 р. Метрики не знайшов. Померла 7 березня 1928р. За спогадами родичів вона, молода дівчина, загулявши з подружками, пізно прийшла додому, а жила вона у діда Колоса. Дід її не пустив ночувати. Заночувала в сараї, застудилася і незабаром померла. У записі про смерть ЗАГС йдеться, що вона померла від туберкульозу. Можливо, застуда спровокувала смерть від туберкульозу. Параскева померла у віці 18 років, вела самостійно господарство, заяву про смерть подавав Семен Полікарпович Малий. Про смерть від застуди говорили всі родичі. Але щось тут не так.

Під історію з застудою більше підходить двоюрідна сестра Анна Олександрівна. Вона померла в 1926 році, їй було 19 років, її батько Олександр Тимофійович помер в 1925 році, тобто вона, як видно, на той момент так само залишилася без батьків. Ось вона-то від застуди й померла.

З дідом Колосом поки не все ясно. Мені розповідали, що він чи то, двоюрідний, то чи троюрідний дід / прадід мені. Можна було б припустити, що він був батьком моєї прабабусі. Але це не так. Якщо прабабуся 1845 р. (розрахункова дата), то її батько чи дядько ні як за часом не міг в 1928 р. доглядати за Параскевою. Звідси висновок: він по лінії Малих і не зрозуміло, яке відношення мав до нашого роду. Може, був хрещеним? Взагалі-то в метриках згадуються колосових, але зв'язок з Резніченко та Малими поки не проглядається.

Другою дитиною був Василь. Народився 1 січня 1912 р. На жаль, він трагічно загинув десь в 1933 р. Як розповідали, він їхав потягом з Синельникове в Дніпропетровськ на будівництво транспортного інституту. Їхав на підніжці вагону і був смертельно травмований зустрічним товарним потягом.

Третьою дитиною був Прокіп. Він народився 5 липня 1913 року. Одружився першим шлюбом 26 січня 1934 року на Оксані Білій. У цьому шлюбі були діти: Діна, Дмитро і Віра.

Четвертим був тато - Іван. Народився 22 січня 1916 р. Про нього я написав вище.

Останньою була Ірина. Вона народилася 15 лютого 1918 р.

Прадід Тимофій Якович. Дата народження невідома. Він згадується в метричних записах і як батько, і як хрещений батько, і як поручитель. Згадується по-різному. Прізвище гуляє в різних варіантах: Резник, Резніков, Резніченко.

Взагалі зустрічається багато помилок в метричних записах. Якби не знання батькових братів і сестер, можна було б зробити неправильні висновки в дереві роду. Частину родичів, за формальними ознаками, треба було б виключити з роду. Перші згадки прізвища, які стосуються початку 1880 р. Резник. У міру наближення до 1890-1900 рік. прізвище трансформується в Резніченко. Правильне написання Рѣзнік / Рѣзніченко. Саме через корінь Рѣз. Чи не Рiз, що не Різ, а саме Рѣз. Причому це простежується з 1649 року. Фахівці лінгвісти стверджують, що корінь Рѣз споконвічно російський корінь. Це дає право, принаймні, мені стверджувати, що ми росіяни, гілка малоросійська. Ми об'єднані мовою і віросповіданням.

Повернемося до Тимофія. По батькові його гуляє ще більше. Немає жодного народження дитини у Тимофія, коли батьком він був би записаний з одним і тим же по батькові. З п'яти дітей, на яких я підняв метричні записи, у всіх Тимофій з різним батькові: Іван, Степан, Павло, Григорій, Яків. Загальним для всіх дітей є ім'я-прізвище батька й ім'я по-батькові дружини. Саме за дружиною я і звів їх в один рід. До цього треба додати, що я не зустрічав жодного Тимофія, з іншою дружиною.

Чому я зупинився на батькові Якович. Тому, що в якості хрещеного і поручителя всюди записаний Тимофій Якович. Непрямою ознакою правильності батькові Якович може служити згадка про те, що в Новомосковську Тимофій Якович Резніченко мав вітряк. Думаю це мій прадід.

Припускаю, що Тимофій Якович одружився на Олександрі Дмитрівні десь 1876/1877 р. Це виходить з того, що 9 лютого 1879 р. у Тимофія помер перший син Федір в віці 1 року від скарлатини. Забігаючи наперед скажу: у Тимофія і Олександри з 9 дітей в дитячому віці померло четверо.

Василь Тимофійович Резніков, згідно з «Іменний список №1330 убитим, пораненим і без вісті зниклим солдатам», Катеринославської губ., Новомосковського у., Єлисавета-Хорошевський волості, рядовий, православний, одружений, пропав безвісти в Першу світову війну 22 січня 1915 року [6].

Тимофій Якович Резніченко помер 16 вересня 1927 року в віці 75 років від атеросклерозу. У записі РАГСу вказано саме Якович. Розрахункова дата народження 1852 років. Це виходить із запису РАГСу про смерть (...)

Серед метричний записів в 1916 р. зустрічається хрещений - полтавський козак Яків Іванович Рєзніков.

Була ще одна пряма лінія Якова, це лінія Сили Яковича. Також був рід Філіпа 1 808 р.н. і Осипа. Припускаю, що Філіп, Яків і Осип були братами і батьком їх був Іван. Це тема для подальших досліджень.

Йдеться про витоки до 1830 року. Примітно, соціальний стан у Якова Івановича - полтавський козак. Чи не селянин, солдат чи унтер-офіцер, як у переважної більшості, а саме козак. Це говорить про його солідний вік, т. К. Наступні покоління описувалися як селяни, солдати або унтер-офіцери.

Виходячи з цього, можна припустити, що йому було під 90 і більше років. Якщо це так, то він цілком підходить під мого прапрапрадіда.

Олександра Дмитрівна Резніченко, дружина Тимофія Яковича - моя прабабуся. Розрахункова дата народження 1845 рік. Це виходить із запису РАГСу про смерть: Померла 13 серпня, похована 14 серпня 1920 року. Села Єлизаветівки селянка Олександра Дмитрівна Резніченко, 75 років [7].

Якщо вірити легенді, саме вона дочка того підполковника, в маєтку якого працював за переказами керуючим Тимофій Якович.

З наявних поміщиків в районі Єлизаветівки я зумів знайти маєток, що прилягав до Хорошево: барона Пфейлітцера Франка, Буракова, Гавриленко, Левшин. Ім'я Дмитро носили двоє - Бураков і Гавриленко. Буракова я відстежив досить добре. Дочки Олександри у нього не було. Залишається тільки Гавриленко. Він підходить за віком, званням, дружина Олександра Дмитрівна. Може це стало причиною дачі імені Олександра дочки?

І ось після довгих пошуків я знайшов відповідь на питання - чи була у Гавриленко дочка Олександра. Відповідь я знайшов в книзі В.М. Заруби. У ній говориться, що у Гавриленко була дочка Олександра 1845р. народження, що цілком співвідноситься з легендою роду Резніченко та наявними даними по Олександрі Дмитрівні.

За спогадами родичів, мати Олександри Дмитрівни до заміжжя була актрисою. Вивчаючи простори інтернету знайшов: відомою в той час була трупа поміщика Гавриленка, який у с. Озерах Кобеляцького повіту збудував театральний зал [9].

Видно він був великим театралом. Дружина Гавриленко Дмитра Петровича була актрисою, а була дворянкою, дочкою Дмитра Ілліча Малам - за даними історика В. Заруби.

 Можливо вона грала в цьому театрі, що і послужило підставою для твердження, що вона була актрисою.

Захоплення театром сім'ї Гавриленко можна розглядати як непрямий доказ того, що дружина Івана Тимофійовича - Олександра Дмитрівна була дочкою Гавриленко Дмитра Петровича.

І так, хто ж він Гавриленко Дмитро Петрович?

Гавриленко Дмитро Петрович - син Військового Радника Петра Гавриленко. Випускник Миколаївського кавалерійського училища, випуск 6.08.1830 р. [10].

Служив у лейб-гвардії Московського полку (1830-1833), у 2-й піхотній дивізії. Нагороджений срібною медаллю за взяття Варшави і медаллю за військову гідність 4 ст. Поручик лейб-гвардії Волинського полку (1838).

Вносився в 2-у частину Родоводу Книги (РК) дворянства Катеринославської губернії визначенням Дворянського Депутатського Зібрання (ДДС), але справа згоріла в пожежі 1839 р. Старший ад'ютант першого відділення Херсонського губернського правління (1838-1842). Гвардії капітан у відставці (1844-1858). 31 грудня 1848р. Найвищим велінням присвоєно звання камер-юнкер. Вносився в 3-ю частину РК дворянства Полтавської губернії визначенням ДДС. У 1850-1858 рр. числиться в придворному штаті Його Імператорської Величності (ЕІВ) в чині камер-юнкера. Почесний попечитель Катеринославської гімназії (1845-1856). Підполковник 2-го Малоросійського козачого полку і дивізійний комісар у Східній (Кримській) війні (1856) (згадаємо сімейну легенду). Голова тимчасової будівельної комісії для побудови Катеринославської міської гімназії та пансіону (1855).

Його мати Варвара Костянтинівна (ур. Маврогені. Доказів не знайшов. Але фахівці так кажуть). Вдруге була за бароном Федором Єрмолайовича Пфейліцер-Франк.

В "Планах Генерального межування" маєток Варвари Костянтинівни в Нікольському (Хорошево) згадується як «дочки дружини» баронеси Франк. Я довго не міг зрозуміти вираз дочки дружини. І нарешті зрозумів. Це означає, що маєток належить дочці Маврогені, вона ж дружина барона Франка за другого шлюбу. Дмитро Петрович Гавриленко від матері отримав землю в м. Хорошево по дарчим.

Дружина - Олександра Дмитрівна. Багата поміщиця Кобеляцького повіту. Померла восени 1903 року. Благодійниця. У своєму маєтку, м. Озер, побудувала храм, лікарню і церковно-приходську школу (1886 г.). Внесла 5 тис. Руб. на забезпечення цієї школи.

Мала землю в д. Висока і Раково [12, 13, 14].

Дочка - Олександра Дмитрівна 1845 р.н. Що й потрібно було довести.

Крім цього, сім'я Гавриленко володіла землями в Раївка, Пісках Новомосковського повіту (в 1847 р. мати Варвара Костянтинівна передала маєток в Пісках Дмитру Петровичу), Озерах в Кобеляцькому повіті. Дружина Дмитра Петровича в 1861 р. мала землю в Оленівці Катеринославської губернії Катеринославського повіту.

Помер Дмитро Петрович, мабуть, в 1857 році, так в цьому році 26 листопада в Полтавській Палаті Цивільного суду було засвідчено його духовний заповіт.

Роботи попереду ще багато. Треба наповнити подробицями і історичними коментарями те, що знайдено і рухатися далі - в глиб часів. Хто ж такий Яків Іванович, яке відношення він має до нашого роду, яке відношення до нас мають інші Резніченко з Кислянка?

З'явилася і нова тема дворян Гавриленко.

Так що, роботи дуже багато.

Олександр Резніченко

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Родовід пам'яті

Родовід Резніченко 

З дитинства мені було дуже цікаво що-небудь знаходити, щось старовинне. Причому я не зважав на вартість речі. 

Поки був молодий, і росли діти, я й не думав серйозно займатися пошуками. Напередодні пенсії, так склалося життя, що у мене з'явилася можливість зайнятися військовою археологією. Я вступив до пошукового загону. Старший син навіть подарував мені металодетектор. Але на сьогодні все змінилося, і я перекваліфікувався на пошук монет. Результат: знайшов кілька монет часів революції і передвоєнного періоду. 

Будучи ще маленьким, я чув розповідь тата, що начебто його бабуся була дочкою, мало не дворянина. Поки був молодий, як-то все руки не доходили розпитати і записати. В основному були інші інтереси. А потім тата не стало, і запитати було вже ні в кого.

З віком я став більше цікавитися історією. Стало питання: чиїх кровей ти будеш, «холоп»? Але я все ніяк не міг зайнятися історією свого роду.

В один прекрасний момент я вирішив відновити біографію свого батька Резніченко Івана Івановича. Так народився сайт, присвячений пам'яті батька - 810-shap.org.

А потім я подумав, чи не зайнятися відновленням свого родоводу? Тим більше що існує легенда: мій дід, татів батько, мав на рубежі 1917-1920 рр. в змісті поштову станцію в Єлизавету-Хорошево. Прадід був керуючим у когось в маєтку і одружився на дочці власника маєтку. Власником маєтку був підполковник, а землю йому дали за заслуги в Східній (Кримській) війні (1853-1856 рр.). Рід прабабусі характеризували як небагатий, але, можливо, дворянський. Яке було дворянство - спадкове або приватне - невідомо. Військове звання прадіда дозволяє припустити про можливе причислення до дворянства. Шлюб відбувся без благословення батька нареченої. Батько їй відмовив у спадщині. Очевидно, сім'я прадіда все ж була заможною. Про це свідчить і те, що мій дід (їх син) містив поштову станцію.

Треба відзначити, що в законах про дворянство були описані нерівні шлюби і їх наслідки для наречених та нащадків. Відповідно до них дворянство передавалося по жіночій лінії.

Інтерес представляє і рідня по маминій лінії - Соколов. Але з огляду на те що працювати треба в архівах Білорусії, що на сьогодні не представляється можливим, довелося цей напрямок відкласти до кращих часів. Може мої внуки зуміють досліджувати рід Соколових в майбутньому.

Чи не спробувати дізнатися, ким же була батькова бабуся? І взагалі, звідки ми, хто мої предки? Тому я всього себе присвятив роботі над родоводом тата. Хай вибачить мене мама. Поки я не можу нічого додати до тих спогадів про рід Соколових, які вона залишила.

На щастя, тато родом з села Кислянка Синельниківського району Дніпропетровської області. Я дізнався, що метричні книги частково збереглися в обласному архіві Дніпропетровської області, і пішов в архів.

Сучасна Кислянка утворилася з села Єлизаветівка десь після 1927р. Документально підтверджено, що в 1925 році в Павлоградському окрузі була Єлизаветівська сільська рада, в який входили село Єлизаветівка (...) 

Сама Єлизаветівка утворилася з хуторів Татарських, що на річці Татарці. На Планах Генерального межування вказані хутори Татарські і сільце Нікольське.

Найперша відома мені згадка за відомостями 1859 р. говорить: Єлизаветівка (Татарка), сіл (о) каз (енное). Розташоване при річці Татарка. Від повітового міста (Новомосковськ) 32 версти, від станового кварталу 32 версти. Число дворів 293, осіб чоловічої статі 1115, жіночої статі 1138. Церкви немає.

Таким чином, можна стверджувати, що мої предки не були поміщицькими людьми, а жили як вільні люди. Найімовірніше, рід бере початок від полтавських козаків, але ось з яких, реєстрових або посполитих, поки не відомо.

З іншого боку балки розташовувалося містечко Хорошево. (...)

Ось в ньому-то і був маєток, в якому за легендою керуючим був мій прадід.

Найперша згадка, яка мені зустрілася про Хорошево, це карта 1830 року, де вказані Нікольське (теж Хорошево), Татарські хутори Новомосковського повіту (сьогодні Кислянка) і Татарський хутір Павлоградського повіту (сьогодні Вільне Новомосковського району).

За переказами, хутори Татарські були зимівниками козаків. Сероухов Валерій Олексійович, вивчаючи свій рід Сероухов з д. Бураковкі (Татарки), знайшов в ГПИБ працю - «Катеринославська вчена архівна комісія». У ньому наводяться ордера (рапорти) князя Г.А. Потьомкіна. Один з них присвячений опису селищ і зимівників Новоросії. Можливо, тут жили і представники мого роду. (...) Ордер Потьомкіна вселяє надію. Може з часом знайдуться документи про причислення жителів селищ і зимівників до того чи іншого стану.

Тепер про предків.

Батько - Резніченко Іван Іванович (1916-1983) (див. Фото).

Народився 22 січня 1916 року в селянській родині в селі Єлизавету-Хорошево (нині село Кислянка) Синельниківського району Дніпропетровської області. Рано залишився без батьків, йому було близько чотирьох років. Його з братами і сестрами на виховання взяли рідні дядько з тіткою. Рано почав самостійне життя. Після закінчення семирічки вступив до Дніпропетровського політехнікуму залізничного транспорту, який закінчив в 1936 р.

З травня 1936 року по вересень 1937 року працював в Таганрозі помічником залізничного машиніста паровозного депо. З березня 1937 року по травень 1937 року працював в Нижньодніпровську Дніпропетровської обл. З травня по вересень 1937 року працював в місті Мелітополь Запорізької обл. техніком по техніці безпеки 8-го відділення паровозної служби.

У вересні 1937 по заклику ЦК ВЛКСМ і по спецнабору був покликаний в Чугуївське військове авіаційне училище Харківського військового округу, яке закінчив у жовтні 1940 р.

З жовтня 1940 року по березень 1941 року - Одеський військовий округ, мол. лейтенант 160-го резервного полку.

З березня 1941 року по вересень 1942 року - Орловський і Сибірський військовий округ - льотчик-інструктор Олсуф’євської військової школи стрілків-бомбардувальників.

З вересня 1942 по листопад 1942 року - Приволзький військовий округ - ком. ланки 949 штурмового авіаційного полку 1-й запасної авіабригади.

З листопада 1942 року по травень 1943 року - Приволзький військовий округ - слухач курсів командирів ланок 1-ї запасної авіабригади.

З травня 1943 року по вересень 1943 року - Брянський фронт - заст. командира ескадрильї 810 штурмового авіаполку.

З вересня 1943 року по березень 1945 року - 2-й Прибалтійський фронт - ком. ескадрильї, штурман 810 штурмового авіаполку.

При виконанні бойових завдань був двічі збитий, але в обох випадках «падав» на передньому краї своїх військ.

За період бойових дій здійснив 114 бойових вильотів, з них 90 вильотів провідним дрібних і великих груп літаків до полку включно. Будучи провідним груп, не мав жодної бойової втрати.

У березні 1945 р. був направлений на навчання в Військово-Повітряну академію командно-штурманського складу в м. Моніно, Московської області, яку закінчив в 1949 р. Після закінчення академії продовжив службу у ВПС.

30 березня 1945 одружився на Соколовій Людмилі Петрівні. У цьому щасливому шлюбі виростили і виховали трьох дітей - дочку і двох синів, в тому числі і мене.

У грудні 1958 р демобілізований з лав Збройних Сил за станом здоров'я в званні підполковник. 

Жив і працював в Дніпропетровську.

Помер 10 серпня 1983 р, похований на Сурсько-Литовському кладовищі м. Дніпропетровськ. Його ім'я увічнене на алеї Героїв м.Чугуїв, встановлено меморіальну дошку на будівлі залізничного технікуму у Дніпропетровську, його ім'ям названа вулиця в рідному селі Кислянка.

Його батьки - Іван Тимофійович Резніченко та Дар'я Полікарпівна Мала. Іван Тимофійович народився 20 березня 1888 року в селі Єлизаветівка. Хрещений в Миколаївській церкві м. Хорошево. Це пояснюється тим, що на той момент церкви в Єлизаветівці ще не було.

Історична довідка: церква в Хорошево побудована 1819 році. За довідником «Катеринославська Єпархія 1908 г.» церква побудована в 1819 р. ретельністю дружини дійсного статського радника баронеси Франк і місцевих парафіян, кам'яна, однопрестольний - в ім'я святителя Миколая.

Церква в Єлизаветівці побудована в 1903 році, Успенська церква, побудована старанням прихожан, дерев'яна, однопрестольна.

Дітей Іван Тимофійович і Дарина Полікарпівна хрестили вже в Успенській церкві.

Як я писав раніше, Іван Тимофійович містив поштову станцію. У той час поштові станції здавалися в зміст. (...)

Крім того, він надавав коней для прогону і надавав послуги на поштовій станції. Тим і жили.

(Далі буде)

Олександр Резніченко

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Родовід пам'яті

Вчений, воїн, ректор

 Тривалий і наповнений змістом життєвий шлях вченого, доктора технічних наук, професора, бойового офіцера, ректора Дніпропетровського гірничого інституту (нині Національний гірничий університет) Олександра Олександровича Ренгевича починався з села Августинівка Хортицького району Запорізької області. За часів його народження 19 серпня 1916 р. це був Олександрівський повіт Катеринославської губернії. У зв’язку з будівництвом Дніпрогесу село потрапило в зону затоплення водами приборканого Дніпра, тому він з родиною в 1927 р. переїхав до Дніпропетровська.

У промисловому Дніпропетровську починалася трудова біографія селянського сина О.О. Ренгевича. Але спочатку він закінчив фабрично-заводську семирічку № 2, у 15 років став учнем слюсаря, одночасно навчаючись у рудничної-заводському училищі при залізничному депо. В 1939 р. О.О. Ренгевич закінчив Інститут «з відзнакою», отримав кваліфікацію гірничого інженера-електромеханіка і був направлений за розподілом інженером технічного відділу тресту у м. Богородицьк Тульської області. У цьому Підмосковному вугільному басейні він працював також начальником цеху районних електромеханічних майстерень [1, арк. 3].

Потім більше восьми років Олександр Олександрович віддав військовій службі. У березні 1940 р. він був призваний до лав армії і, оскільки під час навчання в Гірничому інституті отримав звання командира взводу, був зарахований до офіцерського кадрового складу. 

У Другій світовій війні О.О. Ренгевич брав участь з 22 червня 1941 р. по 9 травня 1945 р. Брав участь по-справжньому, сміливо дивився смерті в очі, і смерть не взяла його. У кровопролитних боях отримав п’ять поранень, з них два – важкі, які зробили його інвалідом.

Увесь тягар війни випробувала на собі і дружина Олександра Олександровича, лікар, майор медичної служби Вікторія Іванівна [1, арк. 3 зв].

Демобілізувавшись з армії в 1946 р., підполковник О.О. Ренгевич один навчальний рік працював викладачем Дніпропетровського гірничого технікуму. Восени наступного року він став аспірантом кафедри рудникового транспорту Гірничого інституту. 

Після захисту дисертації кандидат технічних наук Олександр Олександрович Ренгевич працював асистентом кафедри рудникового транспорту; з 1952 р. – доцентом. Восени 1951 р. Наказом Міністра вугільної промисловості (згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1947.) О.О. Ренгевичу було присвоєно звання Гірничого інженера II рангу [1, арк. 12].

У документах середини 60 х рр., наявних в «Особовій справі» вченого, є чіткі визначення наукових досягнень О.О. Ренгевича та їх значимості для виробництва. Зокрема, зазначається, що він спільно з іншими авторами «розробив новий типаж рудникових електровозів, затверджений у 1963 р.». В основу розробки цього типажу були покладені виконані Ренгевичем теоретичні та експериментальні дослідження. Розробка зазначеного типажу рудникових електровозів була удостоєна срібної медалі ВДНГ, а економічний ефект від її впровадження склав 11,2 млн. руб. на рік. Це досить вражаючі успіхи наукової діяльності вченого.

Дев’ять років він очолював один із провідних вузів України. Зрозуміло, що з кожним роком Гірничий інститут досягав нових рубежів. 

Як ректор О.О. Ренгевич у листопаді 1965 р. Фрайберзькою гірничою академією (Німеччина) був запрошений на святкування її 200 річного ювілею. А в 1969 р. він побував у Франції у складі делегації українських професорів «для вивчення системи середньої і вищої технічної освіти». 

У червні 1972 р. О.О. Ренгевич був звільнений з посади ректора ДГІ «за власним бажанням». За цим формулюванням ховаються якісь далеко не завжди відображені в документах причини. О.О. Ренгевич був обраний завідувачем кафедри рудникового транспорту. На посаді завідувача він працював майже 16 років, до 3 січня 1988 р., після чого залишався професором цієї ж кафедри до 15 вересня 2001 р. 

Тільки за перші п’ять років роботи на посаді завідувача він опублікував 26 наукових робіт і підготував п’ять кандидатів технічних наук. І це при щорічному навчальному навантаженні від 700 до 850 годин і підготовлених навчальних посібниках з читаних курсів [1, арк. 120].

У січні 1988 р. О.О. Ренгевич перейшов на посаду професора кафедри рудникового транспорту і ще 13 років невтомно працював, незважаючи на досить поважний вік. 

Ще будучи ректором Гірничого інституту, Олександр Олександрович очолив авторський колектив учених, який повинен був написати «Історію Дніпропетровського гірничого інституту» і приурочити її видання до 75 річного ювілею вузу, що мав відбутися незабаром. Однак зміна керівництва вузу влітку 1972 р. та інші обставини відсунули завершення цієї роботи більш ніж на півтора десятиліття. Тільки наприкінці 1985 р. наказом ректора Г.Г. Півняка була створена редакційна комісія, до якої був включений і О.О. Ренгевич. 

У травні 1995 р. професору О.О. Ренгевичу було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник народної освіти України». Враховуючи заслуги О.О. Ренгевича, на підставі Указу Президента України від 14 лютого 1994 р. «Про присудження державних стипендій видатним діячам науки, освіти та культури» 3 січня 1997 р. Розпорядженням Президента України йому була призначена державна стипендія.

Коли ж у Національній Гірничій Академії України було засновано Почесне звання «Заслужений професор НГАУ», Вчена Рада 19 лютого 2001 р. одноголосно першим удостоїла такого звання Олександра Олександровича Ренгевича, враховуючи його видатні заслуги «перед академією та гірничою галуззю в справі підготовки і виховання спеціалістів» [1, арк. 212].

Пішов із життя Олександр Олександрович Ренгевич 27 грудня 2004 р. і похований у Дніпропетровську. 

Як ректор професор О.О. Ренгевич зробив багато добрих справ для Гірничого інституту. Це відкриття його філіалу в м. Олександрії, підготовка інженерів з нових спеціальностей, відкриття ряду галузевих і проблемних лабораторій, інтенсивне будівництво навчальних корпусів, студентських гуртожитків, навчально-виробничих лабораторій, навчально-геодезичного полігону в Орловщині, забезпечення житлом професорсько-викладацького складу. В історію Національного гірничого університету він вписав яскраві наукову і педагогічну сторінки.

Література:

1. Архів Національного гірничого університету. – Оп. 1. – Спр. 4477. – 51 арк.

2. Биличенко Н.Я. И в памяти, и в сердце. Воспоминания [Текст] / Н.Я. Беличенко.– Д.: НГУ, 2004. – 154 с.

3. Швидько Г. Нариси з історії Національного гірничого університету (1899–2015). Ректори [Текст] / Г.К. Швидько.– Д.: НГУ, 2015.– 170 с. 

Ганна Швидько

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter