Прозріння війни

Артем Чех (Артем Чередник): «Я – український солдат…»

 

Уродженець міста Черкаси. За освітою соціолог, за фахом не працював. Має досвід роботи актора, охоронця, продавця, промоутера, журналіста, копірайтера, художника-модельмейкера і старшого стрільця та навідника БТР у лавах Збройних Сил України. Якщо підсумувати, у свої майже сорок – на декілька життів.
У 2007 – переможець другого конкурсу від видавництва «Фоліо» «Міський молодіжний роман». Окремі твори перекладені німецькою, англійською, польською, чеською, російською, видані у зарубіжних періодичних виданнях і альманахах. Палітра жанрів всеохоплююча: сюрреалізм, гротеск плюс  філософія, літературні експерименти, автобіографічність.
З травня 2015 по липень 2016 – солдат Збройних Сил України. 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення російських військ на територію України, повернувся до лав ЗСУ.
Навесні 2020 року увійшов до п'ятірки фіналістів престижної щорічної літературної нагороди за найкращу книгу репортажів, видану польською мовою з книгою «Punkt zerowy» («Точка нуль») – збірки пронизливих і відвертих есеїв, присвячених війні на південному сході України.
30 червня 2022 у The New York Times вийшла колонка Артема Чеха «Я – український солдат, і я прийняв те, що можу померти». Війна його змінила, загострила світогляд, щось назавжди відсунула в расфокус, чітко позначила головне на передньому плані роздумів-емоцій.
Цей документ часу потрібно читати всім, щоб за кожним рядком відчувати справжні відчуття та долі тих, хто безстрашно боронить нашу державу. Для того, щоб усвідомлювати вдячність за кожну хвилину тим, хто лишається в тилу. Для того, щоб ставитись до власних дій ще більш вимогливо, звіряючи їх із подвигом наших захисників і з допомогою для них. Щоб вкотре занурюючись до полотна думок і вражень, відчути те саме прозріння війни, яке назавжди поділило наше життя на «до» та «після».
Дружина письменника, українська режисерка Ірина Цілик зазначила: «Я не помітила спершу, що під публікацією є коментарі. …Понад триста реакцій переважно реальних людей, судячи з того, як саме вони написані. Більшість з них – це щирі багатослівні листи підтримки автору й українським військовим. (…) Хтось написав, що роздрукував цей текст, аби дати прочитати своїм онукам. Дуже багато захвату українцями та українськими військовими загалом».
Фрагменти есеїв Антона Чеха «Я – український солдат, і я прийняв те, що можу померти» в рубриці «Прозріння війни».

Олена Ємельянова

 

«ІВАНЬКІВ, Україна – Нещодавно одна із рот нашого батальйону повернулася із завдання на сході України. Коли ми бачили наших товаришів місяць тому, вони були усміхненими та веселими. Тепер вони навіть не розмовляють один з одним, ніколи не знімають бронежилети і взагалі не посміхаються. Їхні очі порожні і темні, як сухі колодязі. Ці бійці втратили третину свого складу…
 
Раніше я думав, що бачив достатньо смертей у своєму житті. Я прослужив на передовій на Донбасі майже рік у 2015 та 16 роках і був свідком багатьох трагедій. Але в ті дні масштаб втрат був зовсім іншим, принаймні там, де я був…
…У мене також є свої мерці. Під час конфлікту я дізнався про загибель різних друзів і знайомих, людей, з якими я працював, або людей, яких ніколи не зустрічав особисто, але з якими я підтримував дружні стосунки в соціальних мережах. Не всі ці люди були професійними військовими, але багато хто не зміг утриматися і взявся за зброю, коли Росія вторглася в Україну.
Я читаю некрологи на Facebook щодня. Бачу знайомі імена і думаю, що ці люди мають продовжувати писати звіти та книги, працювати в наукових інститутах, лікувати тварин, навчати студентів, вирощувати дітей, пекти хліб та продавати кондиціонери. Натомість вони йдуть на фронт, зазнають поранень, зазнають важкої ПТСР і вмирають.
Одним із найбільших нещодавніх ударів для мене стала смерть журналіста Олександра Махова. У нього вже був деякий військовий досвід, і знаючи його безстрашність і відвагу, я уважно стежив за ним у мережі. Я заходив на його сторінку у Facebook і був радий бачити нові пости: вони показували, що він живий. Я зосередився на його житті як на маяку в бурхливому морі. Але потім Олександра вбили і все розвалилося. Одна за одною я отримував новини про загибель тих, кого знав.
Я заборонив собі вірити, що я й ті, кого люблю чи люблю, виживемо. Тяжко перебувати в такому стані, але прийняття можливості власної смерті необхідне кожному солдатові. Я почав думати про це ще у 2014 році, коли, ще не тримаючи в руках зброю, я вже відчував, що колись зможу її взяти – і так воно й виявилося. За 10 місяців, проведених на передовій під Попасною, на Луганщині, я часто думав про смерть. Я відчував її тихі кроки та спокійне дихання поруч із собою. Але щось підказувало мені: ні, не цього разу.
Ну хто знає? Наразі моя служба проходить на північному кордоні… Завдання нашого підрозділу – не допустити повторення подій березня, коли було окуповано північну частину Київської області, а противник обстрілював околиці столиці артилерією.
Я готовий їхати до будь-якої гарячої точки. Страху немає. Нема безмовного жаху, як було на початку, коли дружина і син ховалися в коридорі нашої київської квартири, намагаючись хоч якось заспокоїтися чи навіть заснути серед болісного виття повітряних тривог та вибухів. Звичайно, є й сум: найбільше на світі я хочу бути з дружиною, яка все ще у Києві із сином. Хочу жити з ними, а не загинути десь на передовій. Але я прийняв можливість своєї смерті як факт, що майже відбувся. Перехід через цей Рубікон заспокоїв мене, зробив сміливішим, сильнішим, врівноваженим. Так, мабуть, і в тих, хто усвідомлено йде шляхом війни.
Загибель мирних жителів, особливо дітей, – зовсім інша справа. І ні, я не маю на увазі, що життя мирного жителя цінніше за життя військового. Але до смерті звичайного українця, який жив своїм життям і був раптово вбитий руською рулеткою, бути готовим трохи складніше. Також неможливо бути готовим до звірячих тортур, масових поховань, понівечених дітей, похованих у дворах багатоквартирних будинків тілах, ракетних обстрілів житлових кварталів, театрів, музеїв, дитячих садків та лікарень.
Як підготуватися до думки, що мати двох дітей, яка ховалася в підвалі, повільно вмирала в них на очах? Як упокоритися зі смертю 6-річної дівчинки, яка померла від зневоднення під руїнами свого будинку? Як реагувати на те, що деякі люди в країні, як і в окупованому Маріуполі, змушені їсти голубів та пити воду з калюж, ризикуючи підхопити холеру?
Цитуючи Курта Воннегута, навіть якби війни не приходили як льодовики, все одно була б звичайна стара смерть. Але зустрічі зі смертю могли бути зовсім іншими. Ми хочемо вірити, що нам і нашим улюбленим, сучасним людям 21 століття більше не доведеться вмирати від середньовічних варварських тортур, епідемій чи ув'язнення в концентраційних таборах. Це частина того, за що ми боремося: право не лише на гідне життя, а й на смерть.
Давайте, народе України, побажаємо собі доброї смерті – у власних ліжках, наприклад, коли настане час. А не коли вдосвіта в наші будинки вдарять російські ракети.
 

Артем Чех – солдат, письменник, автор «Абсолютного нуля»».

 

Фото https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1270243383011853&set=t.1322813428&type=3&locale=ru_RU

Джерела:

Кашпор, Ольга. Війна очима ТСН: 28 історій по той бік камери / О. Кашпор ; ред. А. Чех. – К. : Основи, [2015]. – 213 с. : фот. 

Чех, Артем. Точка нуль: збірка есеїв / А. Чех. – Харків : Віват, 2017. – 221 с.

Чех, Артем. Район "Д" / А. Чех. – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2019. – 317 с.

Чех, Артем. Хто ти такий? / А. Чех. – 4-е вид. – Чернівці : Померанцев Святослав, 2023. – 299 с.  __________

https://suspilne.media/culture/276835-a-prijnav-te-so-mozu-pomerti-artem-ceh-napisav-kolonku-dla-nyt/ Більше про бібліотеку тут             Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter             Замовити книги можна тут