Світлана Поваляєва:
«Час
проноситься, як реактивний літак»…»
У старшій школі Світлана навчалась у
педагогічному класі з поглибленим вивченням хімії та біології, писала вірші та
«зарозумілі незакінчені прозові тексти – таку собі поетичну прозу, якісь
уривки».
В українську вона закохалась під час навчання в
інституті: «…її нам викладав Юрко Позаяк
(Юрій Лисенко). Як можна не робити домашку та прогулювати лекції, якщо в тебе
українську читає Позаяк? Стилістику читав Олександр Пономарів – тут така ж
історія. Мені трапилася плеяда таких викладачів, що годі було не стати
україномовною». Її вразив переклад українською
«Путівника по Галактиці для космотуристів» Дугласа Адамса в журналі «Всесвіт»,
«Московіада» Андруховича.
Практичну журналістику починала на телебаченні
на СТБ, коли все неможливе було можливим. «Для програми «КіН» (Культура і
новини) ми робили просто шалені речі. Це була передача тільки про культуру, для
якої можна було знімали сюжети тривалістю по шість хвилин. Не уявляю такого на
сучасному телебаченні. Концерти, виставки, театральні вистави, фестивалі,
літературні вечори… літредактор Ярослав Геляс пожартував: «Ви не пробували писати романи?». Як у воду дивився».
Після народження Романа захотілося зафіксувати «зарозумілі незакінчені прозові тексти –
таку собі поетичну прозу, якісь уривки» більш ретельно, додати свіжого досвіду, і з’явилася «Ексгумація міста». Це був її
перший текст, який писала від початку до
кінця українською.
У творчості та у житті Світлана спирається саме
на сучасників, відчуває спільну енергію, саме через них й лишилася в Києві
після 24 лютого 2022. 18 червня того ж року у рідному місті попрощалися з її
сином, активістом і бійцем 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр»
Романом Ратушним. Він загинув 9 червня під час виконання бойового завдання у
складі розвіддозору на Ізюмському напрямку. Роман ніколи не боявся смерті,
найстрашніше для нього, як і для матусі була неволя. «Рома часто мені говорив, що він мене любить. І навіть у заповіті
написав те, що має стосуватися мене і того, що я маю зробити. Процитував мій
вірш «Чоловіки несуть дерева…» і написав: «Люблю тебе». І смайлик поставив».
Вона ніколи не ховається від фотографів, в
якому б стані її не побачили, бо дійсно головним вважає для себе свободу в усіх
своїх проявах, коли ти можеш бути чесним, перш за все перед самим собою.
Світлана Поваляєва у завершенні «Пунктиру».
«Київ –
це древнє місто, де століттями акумулювалася людська увага – увага як вид
енергії, як фотони чи хвиля. Уяви, скільки всього тут накопичилося за
тисячоліття історії Києва – прагнення, молитви, все найкраще, що люди хотіли
вкласти в майбутнє. На Майдані було дуже відчутно, що невидимі сили, місцеві
охоронці стоять за нас…».
«Час
проноситься, як реактивний літак і його вистачає лише на смерть. Перетворишся
на купку брудної, обісцяної цегли, так і не дочекавшись інвестицій у свою
неповторність».
«У всіх
різне горе. Всі по-різному його переживають. Попри те, що мені до істерики
важко було спілкуватися з людьми, напевно, все-таки сама підтримка і постійна
присутність людей допомогла не кинутись з балкона, умовно кажучи. І тому я
думаю, що з людьми в горі постійно має по можливості бути хтось. Близькі,
насамперед. Мають бути друзі, мають бути люди…
Я не
наклала би на себе руки. Я точно знаю, що цим нічого не вирішується і цим ніщо
не завершиться. Це по-перше. А по-друге, в мене є родина. В мене є старший син,
в мене є чоловік, собака, я їх всіх безмежно люблю. І я знаю, який це біль –
втратити когось найближчого, я не хочу, щоб вони таке переживали».
«У таких
(важких, екстремальних пр. ав) ситуаціях проявляється все найкраще, що в нас є.
Потім стрес спадає і ми повертаємося до звичного пересічного стану. Кияни
загалом показали себе мудрими, але юними та безбашенними. Також я відчула, що
ніколи не опинюся тут без допомоги – навпаки, мені кинуться допомагати, навіть
якщо буде не дуже й потрібно… У Києві люди ніколи не ховалися, завжди виходили
боронити своє».
«Є люди,
чиє життя подорожує крізь час і простір, а моє – ні. Моє життя лежить у сейфі.
Або у шафі. Хтось має його відімкнути й випустити у час і простір».
«Я ніколи
не думаю, якою буде реакція на мої книги, а просто пишу, тому що мені пишеться…
Не хочу дорослішати. Моя вроджена інфантильність – це якість, за яку чіпляюся
зубами та кігтями. Страшенно не хочу в соціум, мені там нічого не подобається:
усе довкола якесь пластмасове, штучне, неякісне…».
«я
мізантропка і соціофобка, не дуже люблю цей світ і не дуже люблю людей, в мене
немає жодних ілюзій про єдинорогів і рожевих поні і про те, що світ прекрасний.
У мене була така idea fix мамська – синів не сильно оберігати, намагатися
соціалізовувати одразу, вже змалечку, щоб їм потім було легше».
Фото https://life.nv.ua/ukr/socium/ratushniy-mati-romana-pro-naybilshu-vtratu-v-zhitti-zapovit-geroya-i-starshogo-sina-v-zsu-50372991.html
Джерела:
Поваляєва,
Світлана. Камуфляж в помаді / С. Поваляєва, В. Наріжна.– Харків : Фоліо, 2006.–
189 с.– (Графіті).
Поваляєва,
Світлана. Після Криму / С. Поваляєва ; худож. С. Фесенко.– Львів : Вид-во
Старого Лева, 2018.– 307 с. : іл.
Поваляєва,
Світлана. Сімург / С. Поваляєва.– Харків : Фоліо, 2006.– 253 с.– (Графіті).
***
https://theukrainians.org/svitlana-povaliaieva/
https://takequotes.com/ua/author/povalyaevasvetlana
Більше про бібліотеку тут
Немає коментарів:
Дописати коментар