Харукі Муракамі. Думки та душа нарозхрист
Моїм другим мотиватором по залученню до японської літератури був відомий актор. Колись ми навчалися в одному ВИЩі і спілкувалися не часто, але зустрічі ті нагадували сповіді. Він пройшов Афган, рано лишився без матері і питання віри для нього було гострим і болісним. Мова йшла про різність буддизму і православ'я і про те, як саме відбивається її сутність на вчинках і світогляді. Наші розмови назавжди залишилися у моїй пам'яті, як яскраві сполахи віднаходження себе і опісля я шукала у житті «знаки», які були спроможні довести вірність цих відчуттів.
Невдовзі, доля запропонувала мені участь у цікавому культурно-просвітницькому проекті «Космос. Человек. Культура». Якщо коротко, проект був пов'язаний із вивченням різних конфесій, і, як здавалося, я набула знань достатньо. Але знання не є пізнанням, і коли у моїх руках опинився роман Харукі Муракамі «Охота на овец», я зрозуміла , що увесь цей час мала потребу саме у такому підтвердженні. Я гортала сторінку за сторінкою і в мене було враження, що я знову у діалозі із людиною, яка пристрастно шукає шляхів до світу.
Кожен рядок японського авторства, незважаючи на очевидну європейськість, був пронизаний східними «гачками» і «петельками» з буддійським «післясмаком» «моно-но аваре» - «радості страждання». Страждань у романі й насправді було забагато, тому що шлях до збереження у людині - людського вимогливий завжди. Муракамі наполягав на усвідомленні, що кожна особистість зі своїми думками, почуттями і досвідом - є самодостатнім центром Всесвіту і саме тому, образ блукаючої душі Вівці не є переможним (але з іншого боку, і не стовідсотково від'ємним). “Когда солнце совсем зашло, я сделал свой первый шаг — и услышал, как за спиной еле слышно плеснулись волны”, - так закінчується твір. Закінчується ПЕРШИМ кроком.
«Я просто хотел писать о себе и своём мире», - скаже Муракамі, в одному з інтерв'ю і говорить з тобою і про тебе, незважаючи на те, якій релігії ти відданий. Читання його книг - це шлях до себе справжнього. Складно, але цілком можливо, так само як слухати і чути тишу. І в цьому відчайдушному заклику до «справжньості» Харукі близький до творчої домінанти Людмили Уліцької.
Йому близька безсюжетність, бо сюжетом для нього є саме життя. Воно для Харукі - частина смерті, що знов повертає нас до літературно-буддійського акценту «моно-но аваре». І в тому колі - сплетіння «безвихідної прозорості», «світлячок, після польоту якого лишається дуга світла»; необхідність і ніжність іншої долоні у твоїй; «щастя бачити блідо-сіру вітровку улюбленної людини, що загорнена до ліктя» і запалене вогнище, де «кожен вільний бачити, те що підказує йому серце».
Стилістика творів Муракамі споріднена з подихом. Щосекундним і короткоминучим. У цьому сенсі він геніально і образно «цитує» справжній позачасовий шедевр грузинського режисера Отара Іоселіані - стрічку «Жил был певчий дрозд», що вийшла декількома роками раніше його першого письменницького досвіду «Слушай песню ветра».
Романи і оповідання культового автора ніби то не мають фіналу і цей феномен він пояснює так: «Заканчиваешь работу над романом — и остается смутная неудовлетворенность. Тогда садишься и пишешь серию рассказов. Пока их пишешь, начинает чего-то недоставать — и принимаешься за роман. … я, будто бы ведомый тонкой нитью…». Тонка нить… Один з його літературних героїв, має телефон до Бога, смілива метафора. Хоча, по великому рахунку, такий «номер», має кожен з нас, а для зворотнього зв'язку необхідно зовсім «трохи» – пізнати та не зраджувати себе.
Коли у житті виникають складнощі, я обов'язково перечитую книги онука буддійського священика: «ТАНЦУЙ и не останавливайся… Даже если всё вокруг кажется дурацким и бессмысленным - не обращай внимания. За ритмом следи - и продолжай танцевать... Станет казаться, что весь мир устроен неправильно. И ноги начнут останавливаться сами собой... а другого способа нет, обязательно нужно танцевать. Мало того: танцевать… здорово.... Так чтобы все на тебя смотрели... так что - танцуй. Пока играет музыка – ТАНЦУЙ».
Я танцюю, Харукі, «под шорох травы и течение облаков» і «держу мысли и душу нараспашку».
Олена Ємельянова,
провідний бібліотекар сектору соціокультурних проектів і зовнішніх зв'язків
Немає коментарів:
Дописати коментар