Територія особистості

Joe Dassin. Опік любові

 

Є люди, які лишаються з тобою назавжди, бо відчуття їхнього генія абсолютно споріднене, необережно пронизлеве. Як опік, біль від якого стає тією позачасовістю любові, заради якої все насправді й трапляється. І вимірює необхідним співзвуччям миті власного життя.
    Скільки він отримав цих «опіків»... Ніжний і невпевнений, цілеспрямований перфекто, якому судилося стати геніем, а він цього навіть не помічав. Більше того, світова популярність викликала в нього ще більше комплексів і вимогливості до себе. Спонукала до десятків годин додаткової праці в досягненні творення його візитівки –  довершеної досконалості.
    Його голос звучав французською, англійською, іспанською, італійською, грецькою, німецькою, японською… Загалом по всьому світу було продано близько 25 млн копій альбомів і синглів. Журналісти та музикознавці назвуть його виконання «ніжним стилем».
    Написати про нього хотілося з максимальними подробицями творчого та життєвого, бо багатьом, на жаль, відома лише, так звана, верхівка. Для нього ж самого значуща та важлива була кожна сходинка, змістовність кожного року. Тому  поговоримо про «вшир» та наповнення.
    Джозеф Айра Дассен (Дассін, Joseph Ira Dassin) народився 5 листопада 1938 року в Нью-Йорку в сім'ї актора єврейського театру, в майбутньому відомого кінорежисера Жуля Дассена (Джуліуса Дассіна). Генетична батькова гілочка зросла в Одесі, й у прізвищі цьому, і в чарівній літері «J» немов зашифровано всю історію його сім'ї, де багато чого, вихідники в усякому разі, схожі на легенду, яка виявляється цілковитою правдою.
    Джуліус мав лише одне бажання, щоб всі його близькі потрапили на кораблі до міста біля Чорного моря. Мріяв зібрати на Приморському та Дерибасівській усіх членів родини. В прізвищі цьому звучали всі громи, канонади, сюжети та трагедії початку століття двадцятого. Постріли, погоні, повалення царя, крики людей, що відпливають на пароплаві з Одеси невідомо куди… Це була його велика, на жаль, нездійсненна мрія, щоб кожен з Дассенів побачив знаменитий Одеський оперний, де ще в столітті дев'ятнадцятому їхній пращур перукар Самюель, вловив дивне передчуття майбутніх подій і вирішив щось змінити в сімейному бізнесі та в цілому в житті.
    На початку нового століття він сів на пароплав і відмовився від усього, що мав – родини, Батьківщини, мови. Він приїхав до Нью-Йорка, і поліціянт, який приймав емігрантів на кордоні, запитав в нього їм'я. Оскільки Самюель мови англійської не знав, йому здалося, що запитують, звідки він саме і декілька разів промовив: «Одеса, Одеса...». Співрозмовнику почулось: «Дассін», що було й позначено в документах.
    Ми ніколи не дізнаємося справжнє прізвище Самюеля, який у подальшому мав сімох дітей, але Дассена з Одеси тепер знають усі. І любов до красивих історій і легенд в онука, саме від нього. І в іменах вже його синів не випадково  присутня знакова літера «J».
    Батьки Джо познайомилися в літній колонії робітничої єврейської молоді в Катскільських горах, де Джуліус ставив одноактні п'єси, а Беатріс Лонер грала на скрипці в оркестрі, який вистави супроводжував. Уродженка Нью-Йорка (чий батько емігрував до США в одинадцятирічному віці з Австрії) і випускниця єврейської школи в Бронксі, Беатріс Лонер продовжила навчання в Джуліардській школі музики під керівництвом британського скрипаля та педагога Гарольда Берклі. Після одруження вона облишила кар'єру скрипалькі, але саме в неї Джо буде вчитися опановувати банджо, гітару та фортепіано.
    Жуль серйозно захоплювався кіно. Після нетривалої кар'єри актора стає асистентом Альфреда Хічкока, а невдовзі й режисером. У родині, крім старшого Джо, з'явились дві дівчинки – Ріки (Рішель, згодом авторка слів до пісень брата та інших виконавців) і Жулі (згодом актриса другого плану).
До 1940 року сім'я мешкає в Нью-Йорку, потім батько підписав контракт зі студією Метро-Голдвін-Майєр, і сім'я переїхала в Лос-Анджелес, де Джо провів майже десять років.
    З дитинства він не ігнорував ніякої роботи і, хоча сім'я не була бідною, постійно підробляв. Йому було необхідно відчувати самостійність у прийнятті рішень, і його доросла відповідальність старшого брата випадковою не була. Він завжди любив читати, і однією з перших його покупок на особисто зароблені гроші, були повні збори енциклопедії Britannica.

Коли сенатор Маккарті почав боротьбу з симпатиками комунізму – відоме «полювання на відьом», – Жуль Дассен потрапив у «чорні списки» Голлівуду, що змусило його залишити США наприкінці 1949 року на трансатлантичному пароплаві.
Справа, скоріш за все, була не в політичних вподобаннях, а у звичайній корпоративній заздрості, проте...
В одинадцять Джо відкрив для себе Європу, у 1950-му Жуль і Беатріс вирішили влаштуватися в Парижі. Незважаючи на фактичне вигнання, сім'я Дассенів не мала фінансових труднощів: Джо навчався в елітному коледжі Institut Le Rosey в Швейцарії, разом з Каримом Ага Ханом й іншими дітьми європейських багатіїв. Слідуючи за зйомками батька, Джо загалом змінив 11 шкіл: у 1951 році навчався в Італії, в 1953-му вступив до міжнародної школи в Женеві, а через рік опинився в Греноблі, де отримав ступінь бакалавра й атестат зрілості з відзнакою. Захоплювався спортом – гірськими лижами та плаванням. Жваво говорив трьома мовами.
    Тільки начебто почали звикати до ритмів європейського життя – нове випробування. Біда прийшла непомітно з городу Канни і мала зовнішність грецької актриси Мілени Меркурій. Разом із призом за найкращу режисуру, Жуль привіз розлучення для Беатріс і нову дружину для себе. Для Джо це стало справжньою трагедією, з тих пір будь-які намагання отримати його в сімейне коло були приречені. Він зненавидів шлюб як ненадійну форму життя і не хотів у цьому брати участь.
    У 1955 році батьки розлучилися офіційно. Джо – отримав перший доволі сильний опік любові. Випробування дорослим незрозумілим життям, від якого намагався закритись змінами. Рятуючись від переживань, вирішив продовжити навчання в Америці. Маючи триста франків у кишені в 1956 року відправився подалі від дому та вступив на медичний факультет Мічиганського університету в Анн-Арборі.

Олена Ємельянова

 Далі буде. 

Фото        https://alchetron.com/Joe-Dassin ;

з сестрами, січень 1966 https://www.gettyimages.com/search/2/image?groupbyevent=false&family=editorial&page=5&phrase=joe%20dassin&sort=mostpopular

Джерела:

Виноградова Т.Р. Характер как судьба. Великие несломленные.– Харків: Аргумент Принт, 2015.– 352 с.
***
Козлова Ю. Джо Дассен: Сердце таланта // Караван историй.– 2006.– №12.– С. 186–201: фото.
Melnik Y. Joe Dassin, chanteur des petits pains au chocolat // Іноземні мови.– 2019.– № 3.
***
https://surli.cc/jukprz
https://surli.cc/eaujbm
https://surl.li/qtemrv
https://fr.wikipedia.org/wiki/Joe_Dassin
https://50plus.com.ua/nevidomyj-dzho-dassen/
https://ru.scribd.com/document/922060108/Joe-Dassin

     Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Люди, які завжди в серці

 

Лілія Василівна Шевченко: людина шляхетної душі

 

Лілія Василівна Шевченко… Цю людину можна віднести до представників покоління 1960-х років. Її погляди сформувала війна, роки сталінізму, епоха відлиги. Вона була свідком «застою», «перебудови» та розбудови незалежної України.

Лілія Василівна – так всі її називали в бібліотеці, хоча за паспортом вона Ліана (у дівочості Сугакова), народилася 8 січня 1930 року в Дніпропетровську (зараз – м. Дніпро) в інтелігентній родині. Під час війни, коли батько пішов на фронт, вона з матір’ю була в евакуації на Кавказі. Повернулися, як тільки місто було звільнено. Враження від зруйнованого міста не залишали її все життя. Не часто, але розповідала вона молодим колегам, як це страшно, коли повертаєшся додому, а дому немає – тільки руїни…

У рідному місті закінчила школу, в 1951–1955 роках навчалася в Дніпропетровському державному педагогічному інституті іноземних мов і отримала спеціальність викладача французької мови середньої школи. Після закінчення інституту працювала в місті Любомль Волинської області, захоплювалася французькою мовою, культурою та літературою. За сімейними обставинами знову повернулася до рідного міста у 1957 році. Працювала вчителем-вихователем у школі-інтернаті № 2. А в листопаді 1966 року доля привела її до Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Жовтневої революції (зараз – КЗК «ДОУНБ»).

Вільних посад у бібліотеці не було, але їй запропонували попрацювати на умовах, як ми зараз сказали би, волонтерства, безкоштовно, за деякий час опанувати одну з ділянок бібліотечної роботи.

На той час заступницею директора бібліотеки була Євгенія Костянтинівна Дробишевська. Саме вона й познайомила Лілію Василівну з бібліотекою, влаштувала невеличку екскурсію та розповіла про особливості кожного відділу, порадила почати навчання з відділу комплектування й обробки літератури.

Як пригадувала Лілія Василівна, бібліотека їй дуже сподобалась, її не лякали великі купи книжок і журналів, які потрібно було опрацьовувати у відділі. За домовленістю з Євгенією Костянтинівною, їй дозволено було працювати не повний робочий день, але бібліотечна справа так захопила, що вона працювала на рівні з усіма і навіть встигала виконувати денні бібліотечні норми. Колектив, у якому працювала Лілія Василівна, надихав її на роботу. У своїх спогадах вона не раз відзначала, що колеги разом із завідувачкою відділу Марією Аністратівною Данилевською зустріли її дуже привітно. Всі у відділі поважали й цінували її думку. Завідувачки інших відділів також звертали увагу на інтелігентну, уважну, витриману співробітницю і не раз казали, що хотіли б бачити її у своїх відділах.

Лілія Василівна згадувала, як незадовго до Нового 1967 року, до відділу обробки та комплектування зайшов директор бібліотеки Микола Андрійович Билбас. Він помітив нову співробітницю, яка працювала безоплатно, але нічого не сказав. Через декілька днів зайшов вдруге і теж змовчав. І ось коли зайшов утретє, поглянув на Лілію Василівну і зразу ж викликав до себе в кабінет завідувачку відділу. А коли та повернулася, до його кабінету довелося йти і Лілії Василівні. Вона згадувала: «Я дуже хвилювалася, і за шлях від відділу до кабінету директора в голові промайнули усі можливі думки про питання, які він може мені поставити». Микола Андрійович радо зустрів схвильовану працівницю, привітав і поставив їй тільки одне питання: «Ви хочете працювати?». На це Лілія Василівна впевнено відповіла: «Так, я хотіла б!». Микола Андрійович лагідно посміхнувся: «Добре. Якщо Ви нам допомагаєте, то й ми Вам допоможемо. Напишіть заяву від того числа, коли Ви вперше вийшли на роботу…».

З нового року вирішилося питання щодо додаткової штатної одиниці, а з першого січня 1967 року Лілію Василівну перевели на посаду бібліотекаря відділу читального залу. Вона ділилася спогадами, як хвилювалась: «В голові була купа питань: чи зможе працювати з людьми, швидко та професійно обслуговувати користувачів, адже у той час література з усіх галузей знань знаходилася в одному читальному залі…».

Вона вчилась і вдосконалювала свої професійні навички, колеги і читачі помічали жваву та вмілу роботу нової бібліотекарки. Крім обслуговування користувачів, на Лілію Василівну була покладена відповідальність за роботу клубу «Любителів книги». В клубі збиралися знамениті та почесні люди нашого міста: відомі професори університету, письменники, актори… Організовувати роботу такого клубу непросто: потрібно було постійно вишукувати цікавий матеріал, запрошувати відвідувачів особисто, іноді розшукуючи їх по всьому місту (мало у кого на той час був телефон). Робота в читальному залі стала справжньою професійною школою, яка навчила працювати з фондами, з різними категоріями читачів, організовувати просвітницькі заходи.

Але професійне життя в бібліотеці не стояло на місці. Ще у 1957 році був створений сектор патентної літератури. Робота ця була новою, не характерною для обласних бібліотек. Обсяг видань із центрів науково-технічної інформації, які отримував сектор, з кожним роком збільшувався, сектор перетворився на один із найбільших відділів бібліотеки, збільшувався й персонал нового відділу. У 1971 році склався колектив, до якого увійшли цікаві особистості, серед них Ніна Іванівна Баравенська (керівниця відділу), Валентина Павлівна Острейко, Неля Павлівна Риндіна. Колеги, новий зміст роботи зацікавили Лілію Василівну, вона стала часткою цього колективу. Чи думала вона тоді, що цей вибір – на все життя!
Відділ містився в будинку на вул. Ю. Савченка, 10, на 3-му поверсі, в кімнаті, де зараз відділ наукового опрацювання документів і організації каталогів. Пізніше, вже у 1990-ті роки, не раз від старших колег ми чули розповіді про один «довгий стіл», за яким працювали і співробітники, і читачі… Дійсно, матеріально-технічна база була слабенька, але зміст роботи захоплював усіх. Нова науково-технічна документація була потрібна промисловому місту, перед відділом постало завдання – донести інформацію про нові документи спеціалістам міста й області. Запрошували інженерних працівників різних підприємств, які відбирали документи за темами. Бібліотекарі створили тематичні теки, які наповнювали новими надходженнями. З накопиченою інформацією їздили у виробничі та наукові організації, де проводили «Дні інформації», «Дні спеціаліста» Ліля Василівна, як й інші співробітниці відділу, відчувала гордість за свою професію, тому що розуміла, як гостро потребують спеціалісти нових знань, нової інформації, бібліотечних консультацій і оглядів.

З появою у 1973 році нової завідувачки відділу Лідії Захарівни Горпиняк професійне життя отримало нові якісні зміни. До фонду відділу почали надходити нові види нормативно-технічної документації, в тому числі стандарти. Цей фонд потребував особливої уваги: створення каталогу ГОСТів (абревіатура від рос. – государственные стандарты ), каталогу змін до них, потрібно було відслідковувати відмінені стандарти… Цей напрямк роботи закріпився за Л.В. Шевченко. На початку сімдесятих років склалась сильна команда патентного відділу зі своїми традиціями, професійним почерком, особливою атмосферою, яка зберігається до сьогодні. Важлива роль у колективі завжди належала Лілії Василівні. Вона була, як камертон, що допомагав налаштуватися на добро. Шанобливе ставлення до читачів ненав’язливо передавалося від неї всім працівникам. Професійна вчительська пам’ять допомагала Лілії Василівні запам’ятовувати імена читачів, це підкреслювало повагу, з якою вона ставилася до будь-якого відвідувача.

Кожен читач був для неї особистістю, незалежно від того, якого він віку чи яку посаду обіймав, а інформація, яку читачі шукали у патентно-технічному відділі, була інформацією державного значення. Тож і виконання цього запиту сягало відповідного рівня. Це не залишалося поза увагою читачів і завжди викликало почуття глибокої поваги та довіри до Л.В. Шевченко, такої відповідальної та сумлінної працівниці.

Не втрачаючи почуття власної гідності, вона переконливо і ввічливо вела дискусію з читачами з будь-якої теми, навіть не завжди приємної. Кожен, хто спілкувався з цією людиною, відчував її внутрішню душевну чистоту, тверду волю, переконаність в істинності своїх життєвих принципів. У той же час вона готова була простягнути руку допомоги кожному, хто її потребував, бути поблажливою до вчинків, ситуацій, у яких опинилася людина.

Змінювались завідувачки відділу (1973–1983 рр. – Л.З. Горпиняк, 1983–1995 рр. – Тетяна Олександрівна Абраїмова, з 1997 і по сьогодні – Тетяна Миколаївна Мищенко), кожній із них Лілія Василівна допомагала, підтримувала, а коли керівниці йшли у тривалу відпустку – народження дітей, або, як у випадку з Т.О. Абраїмовою – на посаду заступниці директора, виконувала обов’язки керівника відділу. Для неї це були нелегкі часи, іноді доводилося на високому рівні відстоювати інтереси відділу, обстоювати важливість фондів науково-технічної документації.

Усіх, хто працював і спілкувався з цією напрочуд шляхетною та мудрою жінкою, завжди вражало надзвичайне вміння Лілії Василівни захоплюватись своєю роботою та захоплювати інших, прагнення віддавати теплоту свого серця кожному, хто її потребував. Її дружні поради (чи то по роботі, чи з особистих питань), завжди націлювали на позитив, і як надалі підтверджувало життя, були вірними на сто відсотків.

Це була тепла, добра людина, яка могла створити навколо себе домашній затишок, спокій і впевненість, що все буде гаразд. Неперевершена господиня, вона ділилася рецептами різноманітних страв, а про її «секрети» приготування торту «Наполеон» ходили легенди як серед колег, так і читачів: чаювання під час проведення різноманітних інформаційних заходів були брендом відділу. Їй можна було довірити свої особисті, сімейні проблеми, у відповідь почути слова підтримки або щиру пораду. Сама Лілія Василівна неохоче розповідала про себе. У 1980-ті роки вона жила зі своєю старенькою мамою. Колеги знали, що кохання на її шляху трапилося коли їй було за сорок. Приїхала швидка, коли якось занедужала... Лікар, який приїхав на виклик, став її долею…

Про її сімейне щастя не треба було розповідати, воно світилося в її очах після відпусток, коли подружжя поверталося з подорожей по Кавказу або Балтиці, коли чоловік зустрічав її біля бібліотеки. Але щастя тривало недовго… Пішов із життя чоловік, а за ним один за одним не стало двох його дорослих, уже одружених красенів-синів, які були для Лілії Василівни, як рідні. Дружина одного з синів до кінця життя Лілії Василівни була їй опорою, подругою, рідною людиною.

Лілія Василівна пішла, як кажуть, на заслужений відпочинок у поважному віці, у 2006 році, але, навіть уже не працюючи, продовжувала тісно спілкуватися зі своїми колегами. Це було природно, бо бібліотека була для неї продовженням сім’ї. До свого 90-річчя вона не дожила декількох днів, пішла від нас у вічність наприкінці 2019 року. В бібліотеці залишився її добрий слід.

 

Тетяна Мищенко, Тетяна Абраїмова

 

Джерела:

Лілія Василівна Шевченко: людина шляхетної душі. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/portret_53.html (дата звернення: 28.10.2026). – Загол. з екрану.

    

 

Фото з архіву КЗК «ДОУНБ»

1 Лілія Василівна Шевченко, початок 1970-х років.

2. Лілія Василівна Шевченко, 1977 р. – стоїть праворуч.  День інформації у НДІБВ (рос. – НИИСП)

3. Лілія Василівна Шевченко, 1983 р. робоче місце у читальній залі патентно-технічного відділу.

4. Лілія Василівна Шевченко, початок двохтисячних років. 

Більше про бібліотеку тут 

       Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут