Сторінки

середа, 21 вересня 2022 р.

Досліджуємо історію

Тюркські загадки українського сфінкса

завершення

Самовидці ХVІ – початку ХІХ ст. свідчили, що кримськотатарські й ногайські юнаки вдягалися не так, як старші чоловіки. Із одягу було важко зрозуміти, хто є мурзою, а хто пересічним татарином. А одяг парубків вирізнявся чудернацькою строкатістю й пишнотою; вони носили «черкеську папаху», як і «черкеси, поляки та козаки», та голили голови, залишаючи на маківці чуби, закручені за вухо. Бороди відпускали у 40 років: тоді наставав час для дотримання настанов ісламу. Чоловіків поділяли на безбородих, чорнобородих і сивобородих. Безбороде парубкування припиняли з одруженням, утім воно могло тривати й після 40 років, як-от у кримських чабанів, серед яких траплялися сивовусі парубки (біологічний і соціальний віки не тотожні). Парубоцький стиль передбачав задерикувате розбишацтво та надмірне вживання алкоголю. Хоча Коран і забороняв вино, але пиття бузи (хмільний напій із проса) й аракі (горілки) на бучних бенкетах вважали «звичаєм Чингісхана», шанованим не менше за мусульманські приписи. Юнацтву вибачали пиятику й бешкети, до такого «молодецтва» інколи вдавалися й «чорнобороді», проте вони наражалися на осуд за невідповідну до віку поведінку.

Юнака не вважали повністю чоловіком, він перебував поза межами впорядкованого світу, як «дух», що діє зі спонукання непідвладних йому сил. Це був стан перебування на межі життя і смерті. Гоління голови, як і сп’яніння, в культурах багатьох народів пов’язані з уявленням про смерть. Гоління символізувало вмирання, а народження в новій якості унаочнювали тонкий чубчик і вуса. Стрижка голови у фільмі Мілоша Формана «Волосся» позначила ту саму архаїчну межу, з якої починалася армійська гра зі смертю: спершу вона мала вигляд жарту і травестії, проте закінчилася серйозно. Радянські армійські ініціації («дідовщина»), з їхніми віковими класами (найнижчий – «духи») і приниженням молодших, наслідують прадавні чоловічі спілки. «Краще бути собакою, ніж молодим», стверджує туркменська приказка. Жорстока зверхність старших до молодших наявна в багатьох чоловічих колективах. Хлопці та чоловіки, що з різних причин ізольовані від сімейного простору, відтворюють одноманітну модель поведінки. Американський антрополог Лайонел Тайгер назвав її ґреґорною, тобто біологічно обумовленою, коли стать і вік є не соціальними конструктами, а біологічно заданим чинником соціальності. У романі Вільяма Ґолдінґа «Володар мух» змодельоване те, що може статися з вихованцями англійської школи, коли вони опиняться на відлюдному острові. Спочатку його персонажі намагалися створити раціональну англійську колонію: встановити закони та демократичний лад, піклування старших про молодших (як їх учили), та згодом у них з’явилися архаїчні культи, посвяти, вікові класи, терор сильних над слабкими. Спершу вони полювали на дичину, а потім один на одного. Це вирвалося ніби з глибин підсвідомості, стримуваних цивілізацією. Ізольованим хлопчикам забракло регулятору архаїчної стихії: міфу, сповіщеного в епосі чи казці.

Регулятором чоловічих спілок був принцип взаємності. Ним наскрізь просякнутий степовий епос: дарування спонукає до віддарювання, на послугу відповідають послугою, на кпини кпинами, побиттям на побиття, грабунком на грабунок, убивством на вбивство. Той, хто дарує й надає послуги в більшому обсязі, ніж йому віддячують (а нині – дотепніше кпинить чи вправно б’є), здобуває авторитет, стає лідером гурту. Його найголовніша прикмета – щедрість, унаочнена пишнотою одягу. Він демонстративно легковажить багатством, роздає його і влаштовує бенкети із щедрим частуванням. Той, хто приймає дарунок, визнає верховенство дарувальника і свій обов’язок йому служити. Із цього постає влада. Лідер гурту ставав правителем сімейних громад, коли доводив здатність їх захищати, допомагав нужденним і чинив праведний суд. Він перетворювався на зачинателя клану чи династії, а епос увічнював його як героя-деміурга. Згідно з Генріхом Шурцом, політична влада постала з чоловічих гуртів на кшталт «князь і його дружина». А головними героями степового епосу були хан і батири. Степ довго (подекуди до початку ХХ ст.) не був охоплений державною регуляцією. Тут залишалися архаїчні товариства, де не шанували ані спадкових ієрархій, ані статків, ані правових норм. Усе це зникало з голінням волосся на голові й з’являлося в новій конфігурації, з гри випадку і щоразу знову.

Чоловічий гурт формувався з юнаків, які опинялися за межами батьківських осель. Ібн ал-Факіх (Х ст.) і Гійом Левассер де Боплан (ХVІІ ст.) свідчили: у кочовиків хлопчик зростає під опікою матері й інших жінок, які дають йому кращу їжу та виконують усілякі забаганки. А коли він стає здатним натягнути лук, його з тим і випроваджують, кажучи: «Годуйся сам!». Відтепер він ніби не син своїх батьків, тому пристає до гурту однолітків – джура (жоро), разом із якими полює й рушає в набіги, а також отримує нове ім’я, що символізує переродження на здобичника. До гурту приймали не лише сусідських юнаків, а й чужинців, бо вважали: що більше таких, то більша слава гурту. На відміну від сімейної громади, чоловічі спілки були відкритими для чужинців і запозичення чужого. Звідси ота строкатість в одязі та дивні предмети, що не мали практичного значення, але сигналізували про статус: його не успадковували, а здобували.

Лідера спілки вирізняв знак (мухр): хустка, кільце, запалена свічка тощо. Особливою була увага до шапки, поважно накладеної на поголену голову. Дослідниця історії ногайського одягу Фатіма Канокова розпізнала на картині «Козак Мамай» ногайську «князівську шапку» («мырза боьрк»). Її назва завдячувала ногайському слову «боьри» – вовк, що позначало сірий колір. «Дума про козака Голоту» не промовляє, з чого пошито його шапку-бирку, проте згадує її як прикмету козака. У ХVІІІ ст. запорожці носили шапки з сірих смушків. Проте «Мамаєва» шапка інша. У її зображенні можна бачити натяк на звичай давньоукраїнського судочинства «ставити шапки» на «заклад голови» під залучення свідків. Звісно, мотив виправдання проглядається і в «Мамаї», особливо в написі на картині. Але ця шапка не абияка, а ногайська, мурзинська. Та й ім’я козака авжеж не українське. Воно належало реальній людині, яка жила в ХVІ ст.: ногайському мурзі Мамаю, герою степового епосу.

Владислав Грибовський, 
к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.



Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065




 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 


 

Немає коментарів:

Дописати коментар