Стінгазети бувають різні
Ще згадується, як ми удвох із Тетяною Шекшуєвою готували жартівливу стінгазету до якогось свого бібліотечного свята, можливо саме зустрічі Нового 1983 року. Тетяна Григорівна тоді була головним бібліотекарем, працюючи з архівними документами, підтвердила вже знайдену раніше дату заснування бібліотеки – 1834-й. Отже в наступному році нашій бібліотеці мало виповнитися 150 років!
Була вона на вісім років старшою за мене, тому
здавалась мені вже ветераном бібліотечної справи. Не можу сказати, що ми
подружились, але мені вона подобалась ерудицією, тонким почуттям гумору,
захопленістю, якою заражала, я її поважала. Ми мешкали в гуртожитку на
проспекті ім. Газети «Правда», тому робили цю стінгазету в її кімнаті. Я час
від часу ходила по бібліотеці, фотографувала співробітниць, не всі хотіли
позувати, Людмилу Волковську, завідувачку сільськогосподарського відділу, я
зненацька підловила в коридорі, вона кумедно здійняла руки. Фото я друкувала в
затишній маленькій кімнатці Шекшуєвої, вона мешкала сама, а в мене була сусідка.
Потім ми вирізали фото і клеїли на ватман, Тетяна Григорівна малювала,
підписувала. Стінгазета вдалась і сподобалась усім співробітницям. Пізніше я
зробила ще одну стінгазету, але то була вже інша історія.
Усі великі заходи тоді відбувались у читальній
залі нашого патентного відділу, бо це було найбільше приміщення в будинку. На
нас лягали додаткові турботи – нам приносили стільці за всієї бібліотеки, а ми
їх розставляли біля вже пересунутих столів, а по закінченні давали лад своєму
читальному залу.
Калейдоскоп першого року моєї роботи в
бібліотеці перервався під кінець літа 1983-го, коли я пішла в декретну
відпустку. Знову на роботу вийшла 1-го березня 1985 року, коли синові
виповнилось півтора роки. Але це була не робота. Нормально працювати не могла,
оскільки малий постійно хворів застудами, щомісяця я тиждень, а то і два-три
була з ним удома, на роботу носила лікарняні та довідки.
З одним лікарняним пов’язана досить кумедна історія – зі стінгазетою, про що я вже згадувала. Це було в перший мій лікарняний, який стався вже в березні, скоро після мого виходу з декретної відпустки. Сиділа вдома, лікувала дитину, а у вільний час, коли малий спав, я читала незадовго перед тим куплений роман Загребельного «Розгін», який справив на мене неабияке враження. Дуже сподобалась історія з гумористичним святкуванням Дня кібернетика, що його співробітники інституту вигадали відзначати в сорокову суботу. Наближалось 1-ше квітня, і закінчувався термін мого лікарняного. Я й подумала, а чому б не виготовити свою гумористичну стінгазету до Дня сміху. Малювати я не вмію, тому тільки писала кольоровими фломастерами на аркуші ватману (звідки він у мене взявся?), за основу взяла жарти Загребельного, переінакшивши їх і пристосувавши до бібліотечних тем. Ні про кого конкретно зі співробітниць я не думала і нікого не збиралась критикувати. На роботу 1-го квітня я приїхала дуже рано, щоби без зайвих свідків повісити своє творіння на дошці оголошень. Не тому, що боялась публічності, а просто анонімність вважала додатковим інтригуючим моментом. Проте свідок таки був – нічна вахтерка.
Скоро почали сходитися співробітниці, газету
помітили відразу, стали читати і хихотіти, гадали про кого кпини, а деякі
відразу «визначали», в чий город той чи інший камінець. Навіть директорка
Зінаїда Миколаївна сприйняла один жарт на свою адресу, хоча він був узятий із
книжки і лише трохи змінений. У Загребельного було жартівливе оголошення, що
бухгалтерія дає консультації, як отримувати по 200 карбованців, нічого не
роблячи, а по 300 – і зовсім нічого не роблячи. Я лише зменшила числа до 100 і
200, бо 300 карбованців у бібліотеці було фантастикою. І треба ж, – у
директорки зарплатня була саме в 200 карбованців. Якби ж я знала, та й узагалі
про те подумала!
Зінаїда Миколаївна швиденько вирахувала мене,
провівши розслідування і зателефонувавши додому вахтерці. Мене і Тетяну
Олександрівну, на той час уже вона була завідувачкою патентного, директорка
викликала «на килим». Завідувачку – тому, що вона як керівниця відділу
відповідала за мою моральну поведінку. Найбільша претензія до мене була в тому,
що я зробила стінгазету самостійно, не узгодивши її ні з парткомом, ні з
комітетом комсомолу, ні навіть із профкомом, що жарти не пройшли цензури, а
цензурі ж піддаються навіть найвідоміші гумористи. До того ж Зінаїда Миколаївна
боялась скандалу від завідувачки книгосховища Романець, бо один із жартів
приписали на її адресу. До речі, про Валентину Романівну я теж не думала. У
мене був легкий шок, бо я ніяк не могла второпати, до чого тут профком і
комсомол, тим більше партком, невже їм нічого робити, як тільки узгоджувати
беззубі кпини, до того ж, запозичені з друкованої книжки. Тетяна Олександрівна
мене захищала, посилаючись на мою недосвідченість і обіцяючи, що я більше так
не робитиму. Провівши роз’яснювальну роботу, директорка нас відпустила, навіть
крамольну газету дозволила забрати. Ще пообіцяла дати мені рекомендацію, аби я
брала участь у створенні стінгазет. Дозволених, звичайно ж.
Пізніше, коли в країні почались процеси демократизації, а я стала старше, зрозуміла, чого злякалась директорка, і ніколи на неї не ображалась.
Ірина Голуб,
головний бібліотекар
редакційного-видавничого центру
Далі буде.
Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Немає коментарів:
Дописати коментар