(продовження)
Робота в бібліотеці починалась о дев’ятій
ранку, а для читачів двері відкривались з десятої. Працівники відділів, не
пов’язаних із обслуговуванням, працювали з 9.00 до 18.00, як і співробітники
відділів обслуговування, коли не працювали з читачами. Робочий день становив
дев’ять годин – вісім годин і п’ятнадцять хвилин
безпосередньо робота, останні 15 хвилин призначалися для заповнення величезного
аркуша, приблизно на пів стола. У кожної співробітниці був окремий власний
аркуш і щодня вона записувала все, що робила, скільки зробила і скільки часу
витратила. Сорок п’ять хвилин призначалося на обідню перерву. Попервах,
швиденько проковтнувши свій обід, я брала якусь книжку і читала, але колежанки
попередили мене, що читати на роботі не можна, якщо я вже закінчила обід, то
треба братися до діла, бо завідувачка зробить зауваження. Але сидіти біля
обіднього столу протягом усієї законної
перерви можна, навіть уже не обідаючи. Можна було і кудись піти, але не
запізнюватися з перерви.
В суботу і неділю працювали тільки чергові на обслуговуванні читачів. У п’ятницю обслуговування не було, цей день повністю призначався для внутрішньої роботи.
На обслуговуванні читачів були особливі графіки
роботи. Ми в патентному працювали за своєю схемою. Існували перша і друга зміни
– перша, по суті, була не повноцінною зміною, а – більше підміною другої, тобто
основної. Тиждень у першу зміну співробітниця, скажімо, «А» (попередній тиждень
вона вже відпрацювала в другу зміну), обслуговує читачів з 10.00 до 12.00, а
потім із 15.00 до 15.45 підміняє на обідню перерву співробітницю другої зміни.
Друга зміна, співробітницю назвемо «Б», заступає на чергування з 12.00 і працює
до 21.00 з обідньою перервою з 15.00 до 15.45. З наступного тижня співробітниця
«А» на обслуговування вже не виходила досить тривалий час, а співробітниця «Б»
працювала на підміні. І так по колу. Графік ускладнювався, коли наступна
співробітниця – «В», яка мала працювати в другу зміну, не виходила на роботу
через хворобу свою чи дитини. Її цілий тиждень мусила заміняти в другу зміну
«Б», вона ж заміняла на обслуговуванні Лідію Захарівну, оскільки завідувачку
відділу часто відволікали директорка, партнери бібліотеки тощо. Графік був
складний, втомливий, особливо в другу зміну.
Дисципліна в бібліотеці була серйозною.
Спізнень майже не було, лише через причини, які не залежали від співробітниць.
І то, спізнившись на п’ять хвилин через затримку тролейбуса, ще не встигши
віддихатись, пам’ятаю, з покаянним виглядом, белькотіла: «Лідь Захар,..
вибачте… я спізнилась… на п’ять хвилин… тролейбус… я відпрацюю…». «Звичайно», –
зі строгим виглядом кивала Лідія Захарівна. Пішовши на перерву на десять хвилин
пізніше, я повідомляла завідувачці, що вже відпрацювала.
Часом на вході до бібліотеки стояв «народний
контроль» – кілька співробітниць із профкому, які записували всіх, хто
спізнився хоч на хвилину. Якось Тетяна Василівна, яка ніколи не спізнювалась,
бо ходила на роботу пішки, затрималася на кілька хвилин. Дорогою у неї зламався
підбор, і вона мусила повернутися додому, щоб перевзутись. Саме цього дня чергував
контроль, після чого Тетяна Василівна, людина дуже й дуже дисциплінована,
«провисіла» на дошці ганьби пів року.
На обслуговування читачів мене випустили за
місяць від початку моєї роботи. Всі процеси я вже знала: записати нових
читачів, вислухати їхні теми, відіслати до відділу каталогів, якщо їм потрібні
книжки; прийняти замовлення, знайти книжки в підсобному фонді та видати їх;
книжки, яких нема у відділі, перевірити за картотеками відділу та бронеполиці,
підготувати на передачу до ЦКХ; показати читачеві, де розташовані описи
винаходів потрібного класу; збігати двічі-тричі на горище по старі описи
винаходів, стільки ж разів – до підвалу по мікроплівку з іще старішими описами,
вставити ту плівку в мікрофот (апарат для перегляду плівок) і показати, в який
бік крутити і так далі, і так далі.
Уже в перший місяць у
мене трапився конфлікт із читачем. Старенький дідусь ніяк не міг зрозуміти,
чому я не видаю йому потрібні книжки, а розказую про передачу замовлень до
книгосховища, звідки літературу, потрібну йому негайно, привезуть тільки завтра.
Він готовий був сам туди їхати і вимагав дати адресу. Даремно я пояснювала, що це
закритий відділ, і читачів туди не пускають. Але найбільше його роздратувало,
аж розлютило, коли я сказала, що книгосховище розташоване на вулиці
Дніпропетровській. Воно насправді мало адресу по іншій, бічній вулиці, Карла
Лібкнехта, але саме там починалась Дніпропетровська, і ми умовною адресою
називали її. Він заявив, що такої вулиці в місті нема, і я розгубилась, адже
вже була у книгосховищі, чула назву вулиці. Пояснювала, де саме ця вулиця
розташована, а діда розбирало все більше, він почервонів, його вже трусило від
гніву. Котрась зі співробітниць почула і втрутилась, заспокоївши читача, а мені
пояснили, що вулицю Дніпропетровську нещодавно перейменували на Героїв
Сталінграду, але нова назва ще не прижилась. Можливо, дідусь воював у
Сталінграді, і для нього це було принципово.
Були й інші дрібні конфлікти з читачами.
Пригадую, як інший дідусь по телефону намагався знайти ГОСТ на пряники. Він
якось купив у магазині пряники, від яких йому стало зле, і вирішив з’ясувати,
які компоненти туди додають. Оскільки дід був старий і хворий, до бібліотеки
прийти не міг, тому діставав співробітниць відділу телефоном. Починав розмову з
перелічення своїх заслуг і немощів, потім просив знайти відповідний ГОСТ. Усі
працівниці відділу вже знали його, і жахалися цих розмов, а якось на такий
дзвінок втрапила я. ГОСТів на пряники я знайшла у фонді кілька, зачитувала їх
дідові в телефон, але його не це задовольняло. Справа в тому, що у ГОСТах
вказувалися лише можливі інгредієнти, з яких печуть ті пряники, а він вимагав
детальну рецептуру, яка може бути тільки в ОСТах (отраслевых
стандартах),
а то й узагалі в рецептурних документах, яких у бібліотеках нема, лише на
відповідних підприємствах. Словом, читача я не задовольнила, і він поскаржився
директорці, що його не хочуть обслуговувати й ображають.
Траплялись і кумедні випадки. Деякі інженери та
винахідники не вміли користуватися мікрофотом, досить простим приладом для
перегляду мікроплівки з винаходами ще з 1920-х років, не знали, як ту плівку
заправити і куди крутити, доводилось робити це самій. Один винахідник
сконструював щось на кшталт дельтаплану і ніяк не міг знайти аналогів «літальних
апаратів на мускульній енергії». Другій розробив проєкт обводнення пустелі
Сахара (!), який Державний комітет СРСР у справах винахідництва та відкриттів ніяк
не хотів сприймати всерйоз. Так само там не сприймали і пристрій (спеціальну
ложку чи виделку) для діставання консервованих огірків і помідорів із банки ще
одного винахідника, нашого постійного читача. Він розпачливо розповідав нам, що
його винахід укотре знову завернули, а ми робили вигляд, що співчуваємо і
наївно питали: «А навіщо такий пристрій?
Адже можна і рукою дістати». «Це ви можете рукою дістати, а моя в банку не
пролазить, – ображався дядечко. – А
дружини у мене нема».
Ще до нас часто приходив такий собі «майстер-кухар»
А., невисокий кругленький чоловічок з незмінно лискучим червоним обличчям, за
що одна зі співробітниць прозвала його «синьйор Помідор». Він вишукував у
каталозі найдавніші книжки з рецептурами страв різних національних кухонь і
ретельно їх переписував, а потім друкував ці рецепти як власні в «Днепре
вечернем».
Обслуговування читачів включало в себе не
тільки підбір книжок, ГОСтів та іншої документації, необхідно було
орієнтуватися в класифікації описів винаходів, щоб консультувати читачів, допомагати
їм знаходити потрібні класи і самі документи. А здану ними літературу потім
розбирати і розставляти. Найбільше часу і сил витрачалось на розбір за класами,
рубриками та підрубриками, а тоді на розстановку в касети зданих описів
винаходів. Часом читачів було багато (бувало до сімдесяти чоловік на день) і
вони працювали переважно з патентною документацією. Здані ними описи
накопичувалися, бо протягом того ж дня розставити їх не вдавалось, а за тиждень
чергування на другій, тобто основній, зміні виростали цілі гори, їх вдавалося
розставити лише на наступному тижні під час першої зміни.
Ірина Голуб,
головний бібліотекар
редакційного-видавничого центру
Далі буде.
Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Немає коментарів:
Дописати коментар