Територія особистості

 Вацлав Ніжинський. 
Останній Tour en l’air (завершення)

Родина оселяється в невеличкому швейцарському містечку Санкт-Моріс. Ніжинський продовжував розмірковувати про нову систему запису танцю, мріяв про власну школу, в 1918-му  почав писати «Щоденник», вперше виданий у Парижі по трьох роках після його смерті. На жаль, текст його неодноразово редагований як дружиною, так і редакторами в автентичному вигляді зявиться лише на початку 1990-х у Франції. Нарешті це буде той самий авторський рукопис про ЙОГО «живе враження від життя життя».
    «Я хочу справити враження живе, а тому пишу моє життя життя – це буде мій щоденник. Мої думки, я пережив багато, а тому хочу записувати Все, що я пережив …Я боюся людей, бо вони мене не відчувають, а розуміють. Я боюсь людей, бо вони хочуть, щоб я жив тим життям, яке вони ведуть. Вони хочуть, щоб я танцювал веселі речі. Я не полюбляю веселощів. Я люблю життя».
Його ж любили всі, хто з ним стикався, в тому числі прислуга. Кухареві він допомагав нести пакети з продуктами, «разом із покоївкою закладав вугілля в камін і навіть подружився зі старою пралею, пригощаючи її к'янті та говорячи про Італію. Він грав із усіма дітьми у селі, давав місцевим жителям рецепти кулеб'яки та довго обговорював із сусідами політичні події».
    Це були одні з найкращих днів життя подружжя,  вони не розлучалися ні на хвилину, «вдень довго гуляли, ввечорі розважались за читанням, каталися на ковзанках. Кіра з батьком любили спускатися на санях із гори. Швидкість була запаморочлива, але Вацлав казав: «Нічого не станеться з моєю аmabilite, поки ми разом».
    Але Ніжинський змінювався, невловимо, внутрішньо, назавжди… Малюнки, як і раніше, він робив блискавично та за декілька хвилин, але вони були іншими – дивними з чорно-червоними обличчями та пронизливими очима. «Він пояснював, що для нього це були обличчя військових. А ще химерні метелики з обличчями, що нагадували Вацлава, та великі павуки з обличчям Дягілєва. «Це Сергій Павлович, а ці метелики – я,… назавжди спійманий у його сіті». Зазвичай він працював до пізньої ночі і засинав на світанку.
    Одного разу розтопник, переповість Ромолі, що месьє Ніжинський ходить селом із великим золотим хрестом на шиї і зупиняє всіх зустрічних на вулиці й посилає їх до церкви. На прохання Ромоли негайно це припинити, Вацлав відповість: «Чому я не можу встановити моду на пошуки істини?»
Він переконував оточюючих, що склав два балети, підготував нову програму для наступного паризького сезону, а нещодавно зіграв нову роль божевільного, «бо він артист, в якого зараз немає трупи і він сумує за сценою…». Він переконував, що це був лише його есперимент і довів навіть медбрату, який жив в їхньому домі під виглядом масажиста, що є найрозумнішою людиною у всьому Санкт-Моріц.
    Останню виставу Ніжинський влаштував в готелі «Сювретта», де продемонстрував публіці, як створюються танці просто на сцені: «Я хочу, щоб глядачі бачили процес роботи… Я покажу їм муки творчості, через які проходить художник, навіть костюми робитиму в їхній присутності… Це моє вінчання з Богом». Здавалося, він наповнює кімнату стражданнями усього людства.. Костюми й насправді були дивовижні, створені вдома за допомогою  кравчині-італійки.
    «З витків чорного і білого оксамиту, він зробив великий хрест на всю кімнату і стояв біля його вершини, розкинувши руки – сам немов живе розп'яття». Він показував глядачам «війну з усіма її… руйнуваннями та смертю. Війну, якій ви не запобігли і за яку ви теж відповідаєте». Люди сиділи не дихаючи, немов заворожені лютою силою, в якій було щось від звіра, випущеного з клітки, здатного будь-якої миті знищити їх. Усі ніби скам'янілі. А він усе танцював і танцював…».
    Це було щось таке, чого ніхто досі не бачив. Через короткий час матір Ромоли за відсутності доньки, відправить зятя до психіатричної лікарні. Дружина поверне Вацлава додому, звернеться до найкращого психіатра Швейцарії та почує діагноз чоловіка – «шізофренія». Коли вона вийде з кабінету лікаря Бройля, Вацлав вимовить: «Фамко! Ти принесла мені смертний вирок!» та намагатиметься заспокоїти: «Фамко, тримайся, не впадай у відчай, бо є Бог».
    З цього дня почнеться 30-річний період тяжкого лікування.
Його пам'ять дивним чином зберегла фуги та прелюдії Баха, мелодії Дебюссі та Стравинського, якщо музика замовкала, він продовжував правильно насвистувати наступні такти. Він пам`ятав усе, здавався спокійним та байдужим. «У хворобі він залишився таким самим добрим і людяним. Він ніколи не нападає, лише захищається. Його недуга належить до тих захворювань, перед якими медична наука безсила. За всі ці трагічні роки лише кілька людей виявились справжніми друзями Ніжинського, які не залишили його на нещастя так само, як у дні його слави – перша серед них Тамара Карсавіна».
    Дягілєв намагався за допомогою танцю оживити розум Ніжинського У 1939-му Серж Лифар, який змінив Вацлава на балетному Олімпі та в житті Сергія Петровича, танцював перед Ніжинським до знемоги. Коли щось робив невірно – Ніжинський виправляв па, якщо танцюрист послизався, схоплювався, щоб допомогти. За винятком цих випадків він повністю викреслив танці з життя. Одного разу раптово якась таємнича сила підняла його і він злетів у стрибку, зробивши той самий незабутній Tour en l’air, ніби щойно виконував «Привид троянди», а потім знову впав у непритомність. Фотограф Жан Манзон відобразив цей останній політ генія танцю. 

   

Друга світова війна застала Ніжинських у Швейцарії. Виїхати до Америки вони не встигли та були відправлені до Угорщини. В квітні 1945 року, коли радянські війська були на подступах до Відня, фашисти дали наказ знищити всіх хворих у психіатрічних лікарнях міста. Дізнавшись про це, вночі з ризиком для життя санітар поляк за походженням на імя Стен вивів через підвал лікарні напіводягненого переляканого чоловіка. А, коли на вулицях міста танцювали від свободи та переможного щастя колишній приречений до смерті, забувший про своє минуле …кинувся до кола та став танцювати з усіма разом. Саме там у післявоєнному Відні його помітив кореспондент Life.

Ще п'ять років Ромола Ніжинська буде подорожувати світом з чоловіком, марно намагаючись вилікувати його. В одному з лондонських готелів з ним трапився напад хвороби нирок. Ромола перевезла чоловіка до клініки, де він помер на її руках 8 квітня 1950 року.
Через три роки його перепоховають у Парижі на кладовищі Монмартра, поряд із могилами легендарних танцівника Марі Жана Огюста Вестріса і драматурга Жана-Поля Готьє. Серж Лифар поставив йому пам`ятник у вигляді Петрушки – божого клоуна. Божий блазень став божою людиною. «Я блазень у Богові, тому що я люблю жартувати. Я хочу сказати, що блазень там годиться, де є любов». Любов завжди була в ньому. Прощала та підносила.
    У 1971 році визнаний хореограф Моріс Бежар поставив балет «Ніжинський, блазень Божий» на музику П'єра Анрі та Петра Чайковського. Безліч кіноверсій його життя, досліджень і спогадів. Броніслава Хомівна Ніжинська жила в Америці. Кіра Вацлавівна Ніжинська вийшла заміж 1936 року за дириґента Ігоря Марковича, мешкала в Італії. Друга дочка, Тамара Ніжинська, була актрисою театру ляльок в Угорщині. Ім'ям Вацлава Хомича названо кілька міжнародних балетних премій, вулицю в Парижі та рожевий алмаз вагою 24,85 карата.
    Так склалося, що два мої попередні тексти були про геніїв, інтонацією життя яких теж є ігнорування законів тяжіння в усіх смислах. Ці «стрибки-заперечення» немов вівильняли їх сутність, природу, завжди – долю. Мова про Сергія Параджанова та Валерія Лобановського .

    Вацлав Ніжинський, народжений в Києві танцівник польського походження, завершує цю своєрідну трилогію, вкотре переконливо доводячі відміну всіх чуваних і нечуваних законів і правил. Істина в тому, що їх ніколи не існує для тих, хто здатен огорнути нашу планету геніальною мудрістю ніжного таланту.

Олена Ємельянова

     Фото: https://bialczynski.pl/wielcy-polacy/waclaw-nizynski-1889-1950/

https://whulewicz.org/ireneusz-st-bruski/
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3165726-bronislava-nizinska-1-bez-ruhu-tanec-mertvij.html
https://podsluchaj.wordpress.com/2016/07/01/nizynski-bog-seksu/
 
Джерела:
Кокто, Жан. Портреты-воспоминания: эссе / Ж. Кокто ; пер., сост., авт. предисл. В. Кадышев, пер. Н. Мавлевич. – М.: Известия, 1985. – 159 с.: портр., ил. – (Библиотека журнала "Иностранная литература"). – Б. ц.Рисунки Жана Кокто
Красовская, Вера Михайловна. Нижинский. – Л.: Искусство, 1974. – 208 с. : ил.
Нижинская, Ромола. Вацлав Нижинский. – М.: ТЕРРА-Книжный клуб, 2004. – 392 с. – (Мастера).

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут