Вацлав Ніжинський.
Останній Tour en l’air
(продовження)
Її перше позасценічне враження від чоловіка було таким: «Неможливо було уявити собі, що цей скромний хлопець з татарським обличчям, схожий на японського студента в європейському одязі, що погано сидів на ньому, і чудове видиво, яке захоплювало весь світ, – одна й та сама істота. Він слухав циганську музику і, здавалося, спостерігав за людьми з байдужим і відчуженим виглядом, наче здалеку. Напівзаплющені очі надавали його обличчю дивного чарівного виразу. Риси цього обличчя були безперечно монгольськими… Він був середнього зросту і дуже м'язистий, але на сцені здавався високим і витонченим. Здавалося, що його тіло змінюється залежно від цього, яку роль він танцює».
Ромола Пульска увійде в його життя поступово,
але впевнено. Для неї – це було коханням з першого погляду, для нього – з
першого її слова. Вони належали до різних національностей, говорили різними
мовами, їх поділяв цілий світ. Всі та все – було проти, але вона «мала велику – непохитну рішучість пробудити
до себе інтерес Ніжинського. І якщо його геній здобуде колись безсмертя, стати
проміжним щаблем у цій трансмісії». Їй це вдалося.
«Повільно
повернувшись, я глянула в зачароване східне обличчя Ніжинського. Він усміхнувся
і пильно подивився на мене – цей погляд змусив мене затремтіти, я була готова йти за ним на край світу. Його очі
здавались більш розкосими, ніж зазвичай, але я помітила, що вони не зелені,
якими виглядали зі сцени, а бархатисто-карі. Я могла дивитися на нього без
кінця, відкриваючи нову красу. Цього вечора мені спала на думку молитва, яку я
повторювала про себе: «Дякую тобі. Господи, що ти дозволив мені жити в цьому столітті
та бачити Ніжинського… Я не могла подолати бажання бути поруч із ним».
Він помітив її в зимовий день у Будапешті, коли
вона в чорній оксамитовій сукні сиділа в куточку та з обожненням спостерігала
за ним на репетиції. Його вразило те, що дівчина з вищого світу має душу та з
нею можна бути цілковито природнім і відвертим. З першої миті він знав, що вони
створені одне для одного.
Вони почнуть спілкуватись, коли поруч буде
відсутній Дягілєв – під час поїздки морем на гастролі до Латинської Америки. Вона
подякує йому за те, що він підняв танець вище мистецтва, він зацікавиться її дивним
і незвичним єгипетським перснем у вигляді золотої змійки, розчавленої
жуком-скарабеєм – талісманом, який приносить удачу. Декілька хвилин потримає
його у долоні та знов одягне їй на руку, промовши польською мовою: «Я впевнений, він принесе вам щастя». Вони
будуть зачаровано вдивлятися в рух моря, вона розповідатиме йому фрацузською про
танець, музику, Вагнера, Лоенгріна, валькірію... Разом зачаровано вдивлятись у неповторне
сузір`я північній півкулі – Південний хрест.
Пропозицію руки та серця Ніжинський перекаже
через знайомих, потім підтвердить особисто. Вона тричі відповість: «Так».
Ромола – австрійська піддана, він – народжений
у Києві, повінчались у французькій, угорській, російській, аргентинській
традиціях. Коли священник запитав іспанською: «Чи будеш ти з ним завжди – в радості та в біді, у здоров'ї та в
хворобі, надовго?», – вона обіцяла і слова дотримала.
«Ми були
такі щасливі, що я постійно боялася – раптом щось трапиться. Він розумів мої
настрої, мої думки небажання і цікавився всім, що мене цікавило. Він мав
здатність проникнути в душу жінки, ставився до мене з великою повагою та
природністю. З ним мимоволі забувалось, що він Ніжинський. У коханні так само,
як і в мистецтві, Вацлав був воістину Великим», – згадує Ромола.
«Я
повинен сказати, що я одружився не думаючи, – читаємо в щоденниках Вацлава. – Я її любив та любив. Я не думав про
майбутнє. Я витрачав гроші, які накопичив насилу. Я їй дарував троянди по п'ять
франків за кожну. Я любив їй дарувати білі троянди. Я відчував ці квіти. Я
давав їй усе, що міг. Вона мене любила, мені здавалося, що вона була щасливою».
Дягілєву Ніжинський написав довгого листа,
пояснюючи причину одруження та запевняючи, що незмінно залишиться його другом і
до кінця служитиме сцені та балету. Сергій Павлович, за словами очевидців,
скажено бився в істериці, промовивши: «Наскільки
високо Ніжинський стоїть зараз, настільки низько я його скину».
Особливість моменту полягатиме в тому, що
Ніжинський не підписував жодного контракту та не отримував платні, як інші
артисти – Дягілєв оплачував усі витрати з власної кишені. Саме цей факт дозволив імпресаріо
позбутися присутності артиста у трупі без жодних зволікань.
Отже, Сергій Павлович відповів телеграмою, що
послуг Вацлава Ніжинського балет не потребує. Перший танцівник світу, який
створив славу хореографії, виявився безробітним. Ніжинський не міг у це
повірити, вважав несправедливим, але був переконаний, що зможе працювати
самостійно. Він насправді отримав безліч пропозицій від імпресаріо та театрів, які
пропонували неймовірно високі гонорари. Але Вацлав незмінно відмовлявся, бо не
вважав за можливе робити нічого малохудожнього. Він прагнув мати відповідні вистави та артистів, які могли
б виступати разом із ним.
Пропозицію очолити балет «Гранд Опера» у Парижі
Ніжинський відкинув і створив власну антрепризу з сімнадцяти осіб (до неї
увійшла сестра Броніслава з чоловіком, які також залишили Дягілєва). Договір
було укладено із лондонським театром «Палас». Репертуар склали постановки
Ніжинського і, частково, Фокіна («Привид троянди», «Карнавал», «Сильфіди», які
Ніжинський переробив заново). Гастролі успіху не мали і закінчилися фінансовим
крахом…
Перша світова війна застала подружжя в
Будапешті, коли вони поверталися до Росії з новонародженою дочкою. Їх
інтернують як військовополонних до початку 1916 року. В Петербурзі опублікована
газетна стаття під заголовком: «Ніжинський-дезертир». Перевірки, повна ізоляція
від суспільства, звинувачення у шпигунстві, неможливість танцювати. Ніжинський
болісно переживав обмеженість життя і вимушену творчу бездіяльність.
Живуть вони в будинку Ромолових батьків, стосунки
недобрі та напружені. Теща не могла пробачити зятеві його геніальності як
актриса, яка ніколи не мала подібного успіху. Постійни приниження й образи зятя
ставали буденністю.
У спогадах Ромоли читаємо: «Іноді ночами я прокидалась і бачила Вацлава, який схилився над
письмовим столом. Мати скаржилася, що він витрачає надто багато електрики. Я
зацікавилася його роботою, що нагадувала креслення та геометричні фігури… Вацлав
намагався створити систему запису танців, яка фіксує всі людські рухи; говорив,
що століттями знамениті балетмайстри та танцівники намагалися знайти вирішення
цієї проблеми, але так і не зуміли: «Музику можна записати і слова теж, а
танці, на жаль, не можна. Саме тому найцінніші композиції втрачаються та
забуваються». Він пояснював, що
музика і мистецтво рухів дуже схожі… Він створював теорію танцю щодня,
перевіряючи придатність своєї системи для практичного застосування, навчав мене
запису танцювальних па». Скільки простору та роботи для майбутніх поколінь
хореографів і танцівників!
Їх намагатимуться звільнити неодноразово. Ні
для кого не робили такої кількості запитів, звертаючись до Імператора
Австро-Угорщини щодо військовополонених, як для Ніжинського та його родини.
Король Іспанії Альфонс, Папа Римський, імператорська родина, представники вищого
французського дворянства, Ріхард Штраус… За цивільного полоненого просили п'ять
вищих офіцерів генерального штабу. Нечувана та поодинока історія.
У той же час Ніжинський сподівався отримати
згоду Штрауса на постановку власного балету «Тіль Уленшпігель». Композитор був у
нестямі від радості, він погодився. Працював у той час Ніжинський і над створенням
японського балету, бо завжди цікавився Сходом,
знав його танці – «багатозначні
паузи, легкий нахил голови, опущені повіки, немислимий виворот кисті,
тріпотіння пальців». Японія Ніжинського була Японією самураїв – потужна,
похмура, трагічна, традиційна. На жаль, цей балет не було завершено.
Отже, Вацлава Ніжинського звільнено і він вирушає
з дружиною до Америки. Чому саме до цієї країни? Справа в тому, що Дягілєв змушений
був відновити контракт із артистом для гастролей «Російських сезонів» у
Північній і Південній Америці на прохання замовників. Для цього голова ради директорів
«Метрополітен-опера» звернулась із проханням до голови держдепартаменту по
допомогу на звільнення австрійцями Ніжинського. Після величезних вагань ті
погодилися на невизначений термін під зобов'язання неучасті артиста у
військових діях.
Спочатку запропоновано, щоб донька Кіра та
Ромола залишилися у Відні як заручники. Вацлав відмовився їхати. Наступного дня
російський посол все ж таки вручив подружжю дипломатичний паспорт. Про те, які
справжні жахи родина пережила під час перебування в Угорщині, ані Ромола, ані
Вацлав не розповідатимуть нікому.
Американський дебют Ніжинського у
«Метрополітен-опера» відбувся 12 квітня 1916-го. Аудиторія була такою ж вдячною,
як у Парижі. «Половецькі танці», «Привид троянди», «Шехеразада», «Петрушка». «Коли Ніжинський вийшов у «Привиді троянди»,
зал підвівся, і на секунду Ніжинський зніяковів від такого королівського
прийому, але глядачі приготували йому ще один сюрприз у вигляді водоспаду з
троянд. Через кілька секунд сцена потопала в ароматних пелюстках…».
Того ж року 23 жовтня в нью-йоркському театрі
«Манхеттен Опера» було показано прем'єру останнього балету Ніжинського – «Тіль
Уленшпігель» на музику Ріхарда Штрауса, в якому він виконав головну партію. Дослідники
назвуть «Тіля» найдосконалішою хореографією Ніжинського. 26 вересня 1917 року він
востаннє вийшов на сцену в балеті «Привид троянди».
Знищувати танцюриста Дягілєв, як і обіцяв весь
цей час, не припиняв. Поширювалися чутки, що Ніжинський дезертир і не має права
жити в Штатах, його готельний номер підпалювали, вводили на роль Фавна іншого
артиста. У
стосунках із колегами теж складалося не все гладко, вони сприймали надзвичайну
стриманість Ніжинського за снобізм, а за незвичну мовчазність танцівник отримав
прізвисько «бовдур». Ніжинський продовжував працювати, намагаючись не помічати
безлічі випадковостей: іржавого цвяху на сцені, падіння важкої залізної
противаги, від якої життя врятує лише швидкість його реакції. Коли давали
«Петрушку», під час останньої сцени, «конструкція
захиталася, як під час землетрусу, і Вацлав почав падати. При падінні з такої
висоти він безсумнівно пошкодив би ноги, але хореограф трупи Чекетті, ризикуючи
собою, ступив уперед і впіймав Вацлава у свої обійми... Адвокат Квінтан разом
із дирекцією театру організував постійне чергування за лаштунками спеціально
найнятих детективів. Він поділяв побоювання Ромоли, бо у контракті значився
пункт, що Ніжинський має сплатити двадцять тисяч доларів, якщо не виконає умов
договору. Декому, хотілося підштовхнути ситуацію». До того ж Ромола почала
судові процедури щодо повернення Ніжинському невиплачених раніше Дягілєвим
гонорарів.
Америку Ніжинський сприйняв стовідсотко, так
само, як Францію. Вперше почувши джазову музику у нічному клубі, одразу
зрозумів, що вона співзвучна йому, часові та вплине на культуру майбутнього. Це
була його країна. Йому подобалося все – хмарочоси, швидкісні ліфти,
автомобільні пробки на наповнених рекламою вулицях, він ганяє разом із
маленькою дочкою Кірою на мотоциклі і навіть без страху сідає в аероплан. «Аероплан є річ від Бога, тож я її люблю.
Аероплан не треба вживати як річ войовничу. Аероплан – є кохання».
Він обожнював доньку Кіру та називав її «ваша милість, мій котик, мій фунтик». Чудово її малював. «Татака! – кричала вона. – Як він стрибає! Як літає!» Що вище стрибав «татака», то голосніше вона кричала від захоплення».
На запрошення Чарлі Чапліна подружжя відвідало його студію, усіх зняли на плівку. Актор сказав, що йому дуже хочеться зробити фільм за участю Ніжинського. «У житті я зустрічав мало геніїв, і одним із них був Ніжинський. Він зачаровував, він був божественний, його таємнича похмурість ніби йшла від інших світів. Кожен його рух – це була поезія, кожен стрибок – політ у країну фантазії».
У той же період він зробив заповіт, за яким Ромола отримувала все, що чоловік заробив у Штатах, а за собою він зберіг те, чим володів у Європі. «Життя і смерть схожі. Обидві є частинами кола, що безперервно рухається. Ми нескінченно мала частина Бога у Всесвіті…», – занотовано в його спогадах.
У Ніжинського змінювалися літературні смаки, він почав читати вірші Оскара Уайльда і Рабіндраната Тагора. Захоплення філософією Льва Толстого ставало дедалі менше, до речі, ця тема свого часу теж була ініційована стараннями Дягілєва та чимало впливала на рухливий емоційний стан Вацлава.
Далі буде.
Олена Ємельянова
Фото: https://bialczynski.pl/wielcy-polacy/waclaw-nizynski-1889-1950/
https://whulewicz.org/ireneusz-st-bruski/
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3165726-bronislava-nizinska-1-bez-ruhu-tanec-mertvij.html
https://podsluchaj.wordpress.com/2016/07/01/nizynski-bog-seksu/
Джерела:
Кокто, Жан. Портреты-воспоминания: эссе / Ж.
Кокто ; пер., сост., авт. предисл. В. Кадышев, пер. Н. Мавлевич. – М.:
Известия, 1985. – 159 с.: портр., ил. – (Библиотека журнала "Иностранная
литература"). – Б. ц.Рисунки Жана Кокто
Красовская, Вера Михайловна. Нижинский. – Л.:
Искусство, 1974. – 208 с. : ил.
Нижинская, Ромола. Вацлав Нижинский. – М.:
ТЕРРА-Книжный клуб, 2004. – 392 с. – (Мастера).
Більше про бібліотеку тут
Немає коментарів:
Дописати коментар