Територія особистості

 Вацлав Ніжинський. 
Останній Tour en l’air (продовження)

Отже, у вісімнадцять він опинився в трупі знаменитого театру та швидко став прем`єром. Його партнерками вважали за честь бути прими-балерини absoluta – Матільда Кшесинська, Ольга Преображенська, Анна Павлова, Тамара Карсавіна. Вимоглива та манерна петербурзька публіка «затамувала подих, коли на сцені з'являвся худорлявий, стрункий юнак. Він літав, ледве торкаючись землі, завмирав у повітрі і виконував найтехнічніші піруети без видимих зусиль. Дослідники будуть зазначати в ньому дивовижне поєднання пластичного стилю Жана Жоржа Новерра, незбагненних стрибків Огюста Вестриса, невагомості Марії Тальоні та вогню Марі Анн Камарго. Навіть Петіпа, який побачив чимало великих танцівників, не втомлювався дивуватися, що у одному артисті може бути  сконцентровано стільки талантів. Ніжинського стали називати «північним Вестрисом». Через кілька років під час гастролей трупи Сергія Дягілєва у Парижі Рональді Жан подарує Вацлаву автограф Вестріса. З

усіх подарунків, якими Ніжинський буквально засипаний, цей був йому особливо дорогий.

Ніжинський пристрасно та до нестями любив читати. Можливо для нього це теж були репетиції того, що не втілено. Шекспір, Ібсен, Чехов. Його цікавила концепція Толстого про те, що справжнє мистецтво має піднімати людину. Так само, як він підіймався у своїх неймовірнихї стрибках понад сценою, але Вацлав сприймав його вчення без усіляких крайнощів, які згодом приписували його світогляду.

Опера теж була в колі його захоплень, особливо творіння Мусоргського та Вагнера. Його цікавило все, що наповнювало душу та розширювало розум. Ніжинський був великим шанувальником таланту Гольбейна та Дюрера, захоплювався італійцями Ренесансу, ретельно вивчав полотна Леонардо та Мікеланджело. «Він вважав, що «гармонія і краса руху мають першорядне значення, а техніка лише дозволяє танцівникові більш досконало висловити своє світовідчуття».

    Допомагав у цьому й Лев Бакст, малюнками якого Ніжинський захоплювався. Бакст залишав їх усюди – на меню, серветках, шматках паперу. Малювати Ніжинський почне обережно та несміливо, поки Бакст не зауважить, що Вацлав має справжній нерозкритий талант рисувальника. Лев Самійлович насправді був неперевершеним і знаковим майстром пензля, декорацій і сценічних костюмів. Справжню майстерність він виявив і при створенні костюма Арлекіна – на нозі Ніжинського крізь трико проглядався кожен м'яз, ніби орнамент вбрання був прозорим.

Отже, все рухалося творчо, успішно та натхненно. В цій же успішній низці подій виявилось і запрошення від антрепренера Сергія Дягілєва взяти участь у його художньому проєкті 1909 року. Танцівник погодився, став справжньою сенсацією для світу мистецтва і відкрив нову, на жаль, трагічну сторінку власного життя.

Кар`єра Дягілєва була швидкою та карколомною. Син генерала Павла Дягілєва, аристократа, власника винарні та великого поціновувача музики. Вдома Сержа пестили і плекали. «Він мав розкішний гардероб, завжди одягався багато й елегантно, скоріше, як принц, а не як дворянин. Успадкована від батьків любов до музики змусила його відвідувати уроки композиції в консерваторії, і він став непоганим піаністом, мав приємний баритон – предмет його гордості, – навчався і співу». Він не дуже переймався навчанням, у школі списував, пізніше став блискучим студентом юридичного Петербурзького університету, хоча батько наполягав на кар`єрі військового, але спадок позбавляв необхідності вибору будь-якої професії заради шматка хліба.

Дягілєв уміло та захоплено об`єднував навколо себе художників, музикантів, акторів, створюючи своєрідну творчу лабораторію. Було вирішено познайомити цього молодого аристократа, який згодом став камер-юнкером, із князем Сергієм Волконським – новим керуючим Імператорськими театрами, та залучити до модернізації постановок опер і балетів.

Він мав схильність зачаровувати, а потім користуватися талантами інших.., мав жорстокість стосовно тих, хто насмілювався чинити опір його бажанням.

«В особистих і суспільних стосунках незмінно хотів бути лідером, безпосереднім натхненником, що втілює будь-які …найфантастичніші проєкти в життя. Він мав надзвичайний дар розпізнавати таланти в невідомих людях, був невтомний і готовий пожертвувати особистими вигодами, щоб забезпечити зиск для них».

Багато цікавих подробиць про Сергія Павловича знайдемо у спогадах дружини Ніжинського – Ромоли. Вона створить яскраву та неупереджену картину його особистості. Всього того, що явить світові сміливого модератора європейської культури початку XX століття. Та водночас всього того,  що зруйнує життя її любого Вацлава.

Якось Бакст попросить Ніжинського супроводжувати його на один із вечорів Дягілєва, з того дня почнеться співпраця двох геніїв світу та темряви. Двадцятирічна різниця у віці не завадить Дягілєву пробитися через замкнутість Вацлава та завоювати дружбу, яку, пізніше, незважаючи на підступність Сергія Павловича та суперечки між ними, Ніжинський незмінно намагався зберегти.

Дягілєв зрозумів, що його новий знайомий не лише геніальний танцівник, а й новатор балету. Він водив його у студії художників, в Ермітаж, на концерти; давав поради у виборі книг; глибоко прив'язався і, здавалось, ніхто не міг розірвати ці узи.

У листах-спогадах Ніжинського читаємо: «Серед усіх людей, яких я коли-небудь знав, Дягілєв, звичайно, означав для мене найбільше. Він був генієм, великим організатором, відкривачем і вихователем талантів, з душею художника та gгапd seigneur, єдиною людиною з універсальним талантом, якого я можу порівняти з Леонардо да Вінчі». І ще: «Я ненавидів Дягілєва з перших днів знайомства з ним, бо знав силу Дягілєва. Я ненавидів його за надто впевнений голос, але пішов шукати щастя. Я ненавидів його, але прикидався. Бо знав, що моя мати і я помремо з голоду». На цих гойдалках будуть триматися їхні стосунки довгі роки.

Отже, з 1909 року Ніжинський, ще лишаючись прем’єром Маріїнки, вже виступав у паризьких сезонах. Столиця Франції стає для нього найулюбленішим містом життя. «Він не встигав озиратися довкола, жадібно вдивляючись у дахи будинків з аттиками, запружені народом бульвари та проспекти, назви яких були йому знайомі з книг і газет. Був перший день травня. Пахуче весняне повітря, якого не можна знайти ніде, крім Парижа, п'янило, паморочило в голові». Саме під час перебування на площі Святого Марка біля кондитерської Флоріані, яка ввечері заповнювалась відвідувачами, Вацлав подумки складав танець із їхніх рухів. Можливо, саме тут він вперше серйозно замислився про те, щоб самому зайнятися хореографією.

Він не припиняв репетирувати у темному тихому куточку великої сцени, невтомно повторював антраша та велике фуете. «На відміну від інших майстерних танцівників, ніколи не спостерігав за своєю роботою в дзеркало, бо мав інстинктивний м'язовий контроль, щоб знати, де помилився.

До вистав готувався мовчки, гримувався майже півгодини, робив це ретельно та майстерно, памятаючи приклад Шаляпіна. Часто, створюючи нові характери, Ніжинський радився з професіоналами Бакстом чи Бенуа. Так само трепетно, ставився і до костюму. У багатьох ролях, особливо у «Привиді троянди» та «Фавні», Вацлаву доводилося буквально «вшиватися» у сценічний одяг».

Успіх в Парижі був пригомшливим. Французька столиця ввражена, зачарована, здивована. «Шум стояв неймовірний, критики перебували на межі істерики, глядачі, як божевільні, задихаючись від хвилювання, юрмилися біля сцени. А сам винуватець цього світу – танцівник Ніжинський – нічого не чув і спокійно перевдягався у гримерці».
Він стає взірцем і пролонгатором моди, бо деталі його костюму стають натхненням для кутюр`є. «Картьє миттєво відреагував на цікаву знахідку щодо намиста Бенуа, створеного для Ніжинського і наступні два сезони вельможні пані Парижа та Лондона носили на шиї чорну муарову стрічку з діамантами і перлинами «а-ля Арміда». Тремлет, відомий у Лондоні та Парижі модельєр чоловічих сорочок, шив їх Вацлаву для танців за спеціальною викрійкою з тонкого пастельних тонів крепдешина; у Ніжинського зберігалися також сотні пар балетних туфель, зроблених саме для нього на замовлення. Після прем'єри «Синього бога» Кокто, один із авторів лібретто, подарував Ніжинському золотий олівець із сапфіром, який Вацлав завжди носив із собою. Він мав справжню пристрасть до цього каменя, і Сергій Павлович, знаючи це, при кожному приїзді до Парижа дарував йому сапфіровий перстень від Картьє. Вважалося, що Ніжинський має найкрасивіші сапфіри, і незабаром його навіть стали називати сапфіровим королем».
Усю цю розкіш та можливості Ніжинський сприйматиме без усілякої екзальтації. Коли через кілька років на кордоні загубляться валізи з хутрами та коштовними прикрасами дружини, він переконливо пояснить стурбованій жінці про по-справжньому головне та другорядне в житті.
У Маріїнці Ніжинський зайнятий у балетах Михайла Фокіна «Павільйон Арміди» (Білий раб, 1907), «Єгипетські ночі» (Раб, 1908), «Шопеніана» (1908).
    24 січня 1911 року на виставу «Жизель» до Імператорського Маріїнського театру з'їхався весь Петербург, була й імператриця Марія Федорівна. У головних партіях Вацлав Ніжинський і Тамара Карсавіна. Вацлаву лише двадцять, але він уже прем`єр. Головне диво – його неймовірні стрибки. Це були справжні польоти, долаючи в повітрі півсцени, він ніби зависав у височині і приземлявся з фантастичною затримкою, подібно до граціозної кішки. «Нічого загадкового, – казав Вацлав. – Треба лише злетіти, завмерти, а потім спуститися».
    Усе життя він буде доводити, що є не лише генієм неповторних стрибків, але лишиться в історії хореографії, перш за все, яскравим прикладом підкорювача повітряної стихії. Через шість років, коли на гастролях в Америці він вивихне ногу, американський лікар зробить рентгенівський знімок і буде вражений унікальністю будови його стопи. Вона являтиме щось середнє між стопою людини та птаха. Легендарний стрибок Ніжинського досі приваблює хореографів і балетмейстерів. Французькі фахівці з малюнків і фотографій, що збереглися, за спогадами, за допомогою сучасних комп'ютерів, намагаються відтворити біомеханіку рухів і розгадати загадку польоту Ніжинського.
    «Він буквально ширяв і на секунду навіть повисав у повітрі, – читаємо в Ромоли. – Неймовірна здатність… «літати» заворожувала глядачів, а його еntre-chat dix (антраша-перехрещення ніг у повітрі) здавалися справді дивом. Ніхто не робив більше шести антраше, лише в окремих випадках – вісім. Ніжинський міг це зробити десять разів поспіль. Відстань від авансцени до задника Вацлав покривав одним стрибком, не зупинявся ні на хвилину, навіть у паузах ніби повторюючи попереднє па; всі його рухи зливались в одне чарівне ціле». Для нього танець мав бути природним, як дихання, де один вдих слідує за іншим.
    Того ж січневого дня трапиться скандал ніби через занадто сміливий костюм Ніжинського, до якого аж ніяк не була причетна царська родина, хоча багато дослідників висловлювали саме таку думку. Пізніше Марія Федорівна підтвердить, що ніяких розпоряджень щодо звільнення  артиста вона не надавала, як і про те, що він «недостатньо одягнений». Більш того, зазначала, що пишається тим, що є такі танцівники.
    Але скандал стався. Бакст, Бенуа, всі друзі Ніжинського встали на його бік. Дягілєв, який розумів, що це,  в тому числі, підступні дії з боку дирекції Імператорських театрів, яка заздрила його діяльності та успіхам, переконав Ніжинського, розсердженого безглуздістю ситуації, повідомити про своє звільнення з театру. Ніжинський прислухається та зробить це на емоціях до того, як будуть вжиті офіційні дії. До того ж, вони спільно обговорили та Дягілєв твердо пообіцяв створити окрему трупу, де могли б вільно здійснюватися всі їхні задуми. Вацлав погодився залишити Маріїнку.
    «Театр завмер приголомшений. Ніжинський  з відзнакою закінчив Балетне училище, став провідним солістом, і, здавалось, довічним членом маріїнської трупи. Його відхід з театру здавався неможливим. Чутки про плани Дягілєва щодо нової трупи теж дійшли до адміністрації театру, Вацлаву запропонували найвищу зарплатню, навіть вищу, ніж у Шаляпіна, особливі привілеї у закордонних гастролях, участь у виставах на власний вибір. Для танцівника це було нечуваним, але  Дягілєв переконав     Ніжинського від усіх пропозицій відмовитись».
    Це рішення стане точкою відліку до найвідданішого кохання, найлютішої помсти, безжальної хвороби та того найостаннішого стрибка, що зрівняє його з польотною свободою неба назавжди.

Далі буде.

Олена Ємельянова

 

 

Фото: https://bialczynski.pl/wielcy-polacy/waclaw-nizynski-1889-1950/

https://whulewicz.org/ireneusz-st-bruski/

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3165726-bronislava-nizinska-1-bez-ruhu-tanec-mertvij.html

https://podsluchaj.wordpress.com/2016/07/01/nizynski-bog-seksu/

 

Джерела:

Кокто, Жан. Портреты-воспоминания: эссе / Ж. Кокто ; пер., сост., авт. предисл. В. Кадышев, пер. Н. Мавлевич. – М.: Известия, 1985. – 159 с.: портр., ил. – (Библиотека журнала "Иностранная литература"). – Рисунки Жана Кокто.

Красовская, Вера Михайловна. Нижинский / В.М. Красовская. – Л.: Искусство, 1974. – 208 с.: ил.

Нижинская, Ромола. Вацлав Нижинский / Р. Нижинская. – М.: ТЕРРА-Книжный клуб, 2004. – 392 с. – (Мастера).

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут