Вацлав
Ніжинський.
Останній Tour
en l’air
(продовження)
Улітку 1911 року в Карлсбаді він уперше спробував
себе як балетмейстер, мова про «Післяполудневий відпочинок фавна» на музику
Клода Дебюссі. Ніжинський ставився до руху як поет до слова, але цього разу
прибрав політ у повітрі, плавні жести, напівжести та інші необов'язкові нюанси,
залишивши ритмічні та абсолютно необхідні па. «Вперше в історії танцю він свідомо використав нерухомість, бо саме
вона найчастіше здатна акцентувати рух краще за рух, так само як пауза може
бути виразнішою, ніж звук». Хореографію було створено на позах, запозичених
із давньогрецького вазопису у стилі ритмопластики й еуритміки Еміля Жака
Далькроза, коли тіло виражає те, що диктує розум. «Він має красу античних фресок і статуй; він – ідеальна модель, за якою
сумує кожен художник та скульптор», – зазначить Роден, побачивши виставу. – Я хотів би, щоб кожен артист міг побачити
це втілення ідеалу краси стародавніх греків».
Ніжинський сподівався, що його зрозуміють.
Балет був цілковито авангардистським явищем у хореографії з вічною темою про
сенс життя та шлях до справжнього щастя, про минущість успіху та багатства, про
безкорисливість добра, що допомагає любити по справжньому.
Інтелектуальний Париж розколовся на два табори:
рго та соntrа «Фавна». Але глядачів, які схвалювали виставу, було більше. Завіса
піднялась, і «Післяполудневий відпочинок фавна» було виконано вдруге. Панував
невимовний хаос. Роден зі сльозами на очах обійняв Вацлава: «Мої мрії здійснились. І це зробили ви.
Дякую». Ніжинський в ці хвилини відчув, що його справді зрозуміли,
принаймні ті, чия думка мала для нього значення.
Фокін виявився майже забутим, відтепер
Ніжинського називали великим хореографом сучасності, творцем нової школи.
Сучасні европейські психіатри напишуть, що саме
у «Фавні» виявляться перші ознаки душевної хвороби творця. Йшлося про елементи
застигання. Вважалося, що прояв восковидності симптомом кокотонії одного з
варіантів шизофренії. До того ж саме в ті часи, стали помічати, що він боявся
фотокамер, на прийомах забивався у куток, гриз нігті, уникав спілкування. Хоча,
спочатку, ці дивацтва відносили на рахунок його сором`язливої творчої
індивідуальності.
«Ігри» виявилися цілковито сучасним «спортивним»
балетом. Гнучка спортивна польотність Ніжинського немов оживала на сцені у
виконанні молодих танцюристів. Критики писали: «Ми захоплюємося Ніжинським, який побажав у момент свого найвищого
тріумфу залишити танці, в яких не знає собі рівних і які приносять йому вірний
успіх, заради свідомих і завзятих пошуків нового...».
У 1913-му з’являється найбільш
значний балет «Весна священна» на музику
Ігоря Стравінського. Один sз перших
експресіоністських, зновe таки не відразу
прийнятий. Хореографія напрочуд точно передала язичницькі образи, народжені
музикою; здавалося, навіть кольори костюмів співзвучні партитурі. Під час
премєри в залі творилося щось невимовне. «Люди
свистіли, ображали акторів і композитора, кричали, сміялися. Суперечки глядачів
перейшли врукопашну. Танцівники стояли, мало не плачучи, їх било нервове
тремтіння... Він (Ніжинський) ішов у репетиційному костюмі, з білим обличчям,
як його крепдешинова сорочка. Обома кулаками він люто відбивав ритм, кричачи:
«Раз, два, три». Музику не можна було почути навіть на сцені, і єдине, що
керувало танцюристами, це «диригування» Ніжинського... Його обличчя смикалося
від хвилювання». Але, коли всі заспокоїлися, виникла впевненість, що все
спільне творіння чудове і колись воно буде прийняте і зрозуміле.
У листі до сестри Броніслави читаємо: «Тепер, коли я працюю над «Весною священною»,
мистецтво Реріха надихає мене не менше, ніж потужна музика Стравинського. Реріх
багато розповідав мені про цикл картин, де він показує пробудження душі
первісної людини. У «Весні» я також хочу воскресити дух давніх слов'ян».
Вистави Ніжинського приймаються настільки
полярно, що у репертуарі не затримуються. Непорозуміння з Дягілєвим
посилюється: «Я займався танцями і
складав один балет. Він не хотів, щоб я робив один речі, які йому не до
вподоби. Я не міг погоджуватись з ним у поглядах на мистецтво. Я часто з ним
лаявся, я замикався на ключ, бо наші кімнати були поруч, я не впускав нікого. Я
боявся його, бо знав, що все практичне життя в його руках».
Дягілєв насправді егоїстично відокремлював
Вацлава від реального життя. Через постійні поїздки та мовні дистанції, тривалі
стосунки з людьми були неможливими. Ніжинський багато разів намагався вивчити
іноземну мову для полегшення спілкування, але Сергій Павлович заперечував, огортаючи Вацлава
щільною турботою та незамінністю. «Він
стежив за балетними туфлями з м'якої лайки, зробленими спеціально для Вацлава
майстром Ніколіні з Мілану. Від двох до трьох пар таких туфель Ніжинський
використовував у кожній виставі. Дружбу з ним він вважав за дружбу навіки, яку
ніщо не здатно зруйнувати. Якось уночі, коли у Вацлава була температура, йому
раптом захотілося апельсинів. В Австрії ранньою зимою і тим більше вночі
дістати їх було неможливо, Дягілєв на світанку роздобув дорогоцінний плід…».
Саме Дягілєв запропонує взяти до трупи молоду
аристократку польського походження з Угорщини, яка назавжди зруйнує їхні стосунки
та відкриє для Ніжинського інший світ.
Далі буде.
Олена Ємельянова
Фото: https://bialczynski.pl/wielcy-polacy/waclaw-nizynski-1889-1950/
https://whulewicz.org/ireneusz-st-bruski/
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3165726-bronislava-nizinska-1-bez-ruhu-tanec-mertvij.html
https://podsluchaj.wordpress.com/2016/07/01/nizynski-bog-seksu/
Джерела:
Кокто, Жан. Портреты - воспоминания [Текст] : эссе / Ж. Кокто ; пер., сост., авт. предисл. В. Кадышев, пер. Н. Мавлевич. - М. : Известия, 1985. - 159 с. : портр., ил. - (Библиотека журнала "Иностранная литература"). - Б. ц.Рисунки Жана Кокто
Красовская, Вера Михайловна. Нижинский [Текст] / В. М. Красовская. - Л. : Искусство, 1974. - 208 с. : ил.
Нижинская, Ромола. Вацлав Нижинский [Текст] / Р. Нижинская. - М. : ТЕРРА-Книжный клуб, 2004. - 392 с. - (Мастера).
Більше про бібліотеку тут
Немає коментарів:
Дописати коментар