Михайло Дубовик: ліричне
«Я»
Літературний Січеслав
1910–1920-х років – місце, де народжувалися таланти, сходили нові зірки
світової величини, місце, де на шпальтах періодичних видань, альманахів і
збірників з’являлися нові імена, які потім так несправедливо забуде історія, а
нащадкам доведеться докладати чимало зусиль, щоб зіставити факти, події, людей,
зіткати полотно літературного життя нашого міста на початку минулого століття,
зрозуміти, хто, коли та з яким голосом увійшов до літератури, що хотів
привнести до неї та як запам’ятатися.
Чимало постатей сьогодні
вдалося повернути, заново відродити у вільному ХХІ столітті, та життя й
творчість Михайла Дубовика залишаються злочинно маловідомими, картину їх
доводиться збирати по крихтах, встановлюючи наново ниточки соціальних зв’язків
поета із нашим містом, із тогочасними діячами культури, яких сьогодні сміливо
можна назвати класиками.
Юний поет вирізнявся
філософською заглибленістю поглядів на світ, медитативним замилуванням,
пошуками сенсу та намаганням відчути ритм нового формату життя – життя у
великому місті, яке грюкотить заводами і фабриками, трамваями та поїздами.
Перед нами свіжий, незамулений, сміливий і відкритий погляд на тогочасну
дійсність, спроба укласти своє ліричне «Я» у загальну картину світу, що так
стрімко змінювався й вимагав встигати за ним, крокуючи в тому ж шаленому темпі.
Зі спогадів Василя
Чапленка бачимо зухвалого студента, що, як відомо, з першого разу не зумів
здобути вищої освіти, нудився на ґрунтовних лекціях Петра Єфремова та все ж
дошукувався відповідей на одвічні питання й власні істини у нетрях буремного
Січеслава:
***
Сьогодні
люблю я город розгульний,
А
за віщо – і сам не знаю.
Може
тому, що якийсь безпритульний
Квітки
продавав –
На
вулиці – сині без краю.
Я
ж – селюк.
Мене
мама в любистку купала,
А
у хаті завжди пахнула м’ята.
І
тут сонце для мене – Купало,
А
квіткам я почуваюся братом,
Дарма,
що вітрини
І
кармінові губи,
Дарма,
що тут гамір і рух безнастанний, –
Я
рухові – рідний, рух – мені любий,
А
культурі я співаю осанну.
Але
я квітки люблю: сині, червоні –
Ріжні,
барвисті – і там, і тут.
І
здається мені,
що на цьому камінному ґроні
Ще
нові якісь,
Незнані,
квітки проростуть…
Сьогодні
люблю я город розгульний,
А
за віщо – і сам не знаю.
Може
тому, що якийсь безпритульний
Квітки
продавав –
На
вулиці –
сині без краю.
Молодий автор говорить про вічне, про те, що болить
кожному юнакові та юнці:
Юнь
моя березова,
Гай
та синь – ріка.
Світлих
дум мережива,
Дівчина
струнка.
Все пройшло, як марево,
Як луна пісень,
Затуманивсь хмарами
Золотавий день.
Гай
стоїть безлистяний,
Дівчини
нема,
Я
один, розхристаний,
Та
печаль німа.
Вже не буду в лісі
Серцем веселіть.
Юнь, як сонна візія,
В думах пада сніг.
Може
під сугробами
Сніжно-зимних
дум
У
спокої гробному
Тихо
сам паду…
… Ой, ясні мережива,
Світозарний день,
Юнь моя березова,
Де ви? Де ви? Де?
Березовий смуток
Весняні
вже чуються гуди –
Забудеш
мене, як печаль,
Та,
мабуть, не пройде, все буде
Березовий
смуток в очах.
Ти,
наче береза плакуча,
Хилилася
вчора к мені;
І
марилась юність кипуча,
І
снилися вітри огні.
Як
кучері, спомини впали.
І
чоло відразу смутне,
І
щось твої губи шептали,
І
кликала ти не мене.
Казала:
як часто ходила
Ти
з ним там, де сосни гудуть,
І
як цілував тебе милий
У
чоло, ув очі, у грудь…
Далеке
і світле, як казка,
Сказала:
йому не минать…
Тому
і німа твоя ласка,
Що
я – лиш неясна луна.
Притихне
луна, будеш в лісі,
Вклонися
від мене йому.
І
там на зорі на узліссі
Мене,
як печаль, занімуй.
Вже
близько веснянії гуди
Як
лебеді, далі ячать,
Все
пройде… лиш я не забуду
Березовий
смуток в очах.
Ночі зимовії…
Ночі
зимовії,
білі хуртовини
білого
цвіту троянд…
сни
первоцвітнії,
сни неповторнії
Снить
мені юнка моя.
Ласкою
теплою,
ласкою ніжною
Губи
червоні цвітуть,
Наче
долиною,
білою сніжною
Стелеться
радісна путь.
Білі
хуртовини
землю вигаптовують,
Тчуть
срібно-білу парчу.
З
юнкою бурною,
завжди готовою,
В
срібному повозі мчу.
Гей,
коні бистрії!
гей, коні білії!
Гей,
не ставайте й на мить!
Скоро
я, … скоро я
з юнкою милою
Снів
тих не буду вже снить.
Ми, читачі, бачимо
срібно-білі засніжені пейзажі, сині степові квіти.. Уява малює широкими мазками
й дивовижно точно підібраними кольорами єднання сільського молодика із великим
містом на тлі січеславських степів, без яких жоден образ, жоден сюжет не могли
би «говорити» уповні в Михайла Дубовика.
Джерела з фонду ДОУНБ:
Дубовик М.Ф. Вибрані поезії. – Київ: Радянський письменник, 1957. – 252 с.
Дубовик М. Вежі: поезії. – Київ, 1931. – 63 с.
Дубовик М. Змагання: поезії. – Київ, 1931
Дубовик М. Тепловій: поезії. – Київ, 1940.
Дубовик М. Багряний листопад: поезії. – Київ, 1941. – 11 с.
Дубовик М. Весна; Сад // Антологія української поезії: В 4 т. / упоряд. М. Рильський, М. Нагнибіда. – Київ: Держлітвидав України, 1957. – С. 423–424.
Весняна прорість / упоряд. текстів, передм. та приміт. В. Півторадні. – Київ: Молодь, 1969. – 316 с.
***
Бухарєва І., Кулаковський П. Списки громадян, розстріляних органами НКВС у в’язницях міста Києва та Ізмаїла на початку Великої Вітчизняної війни (липень 1941 р.) // З архівів ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – Київ, 2003. – №1 (20). – С. 413.
…З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій / Авт. кол.: Бойко Л.С. та ін. – Київ: Радянський письменник, 1991. – Вип. 1 / Упоряд. О.Г. Мусієнко. – С. 172–174.
Ковальова А.В. Михайло Тадейович Дубовик // Об’єднані магією слова. – Дніпропетровськ: Пороги, 2011. – С. 42–44.
Кулаковський П. Розстріляні на початку війни // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1994. – № 1. – С. 192–228.
Реабілітовані історією. Сумська область. У трьох книгах. Книга перша. – Суми: Видав.-вироб. підприємство ТОВ «Мрія-1», 2005. – С. 32.
Розіп'ята муза. Антологія українських поетів, які загинули насильницькою смертю/ Упорядник Ю. Винничук. – Т. 2. – Львів: Піраміда, 2011. – 624 с.
Українська літературна енциклопедія: В 5 т. / Редкол.: І.О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. – Т. 2. – Київ: Голов. ред. УРЕ ім. М.П. Бажана, 1990. – С. 118.
Чабан М. Січеслав у серці: Нариси / Книга пам’яті. – Дніпропетровськ: Дніпро, 1994.– С. 18.
Немає коментарів:
Дописати коментар