Лаюк, Мирослав. Залізна вода : роман / М. Лаюк. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2021. – 260 с.
Книжка для свого читача: роман «Залізна вода» Мирослава Лаюка
Перед тим, як почати читати книгу «Залізна вода» Мирослава Лаюка, я ознайомилася з відгуками. Вони були різними: від негативних до позитивних. У такому випадку краще довіритися власному враженню. Поринула у читання.
Тема роману обертається довкола візиту Лесі Українки до Буркута і памʼяті про цю подію у мешканців Івано-Франківщини. Село Буркут відоме джерельною мінеральною водою, з однойменною назвою, що означає «кисла», «винна». Вона і стала назвою населеного пункту. Влітку 1901 р. у Буркуті більше 40 днів проживала письменниця, яка лікувалася цією мінеральною водою. Лариса Косач жила та творила, ігноруючи невиліковну недугу ‒ туберкульоз кісток, а згодом ще й хворобу нирок. Це завдавало їй тяжких страждань та змушувало їздити на курорти. Тут вона написала окремий цикл своїх поезій. Саме в цьому куточку Карпат народилися цикли «Хвилинки» і «Ритми». Двічі Лесю Українку в Буркуті відвідував Іван Франко, пригощав її власноручно зловленою «царською рибою» – фореллю. Мандрівка залишила помітний слід у його творчості, завдяки чому з'явилися «Буркутські станси».
Герої роману, Богдан та його подруга, вже в наш час ведуть пошук втраченого листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської. Перебуваючи на лікуванні у згаданих Буркутах, Леся «саме там написала своїй подрузі Ользі Кобилянській, що тут все чудове. І природа, і ліси, і якщо вже я тут не вилікуюсь, то я вже не вилікуюсь ніколи». «Звідти вона йшла полонинами Озерний, Луковець і приходила до села Довгополе, де ми і проклали маршрут, – розповідає фахівець з рекреації Верховинського НПП Мирослава Повар. Від Буркута починається одна зі стежок пішого туристичного маршруту, який зветься «Слідами Лесі Українки». Історія з Лесиним листом лишилася незавершеною, точніше, читач, заінтригований лише змістом таємничого листа, буде розчарований: секрет листа вирішено не розкривати. Однак, складається враження, що пошук листа – це лише зовнішня фабула, вигадана задля того, щоб втиснути в межі логіки пошуку ті локації, які Автор задумав описати і ті історії зустрічей з людьми, які він мав намір розповісти. Текст М. Лаюка популяризує мальовничі простори Івано-Франківської області, привʼязуючи їх до географії Лесиної подорожі.
Цей роман, як і будь-який літературний твір, безумовно, знайде свого читача, який сформує власне враження. Скажемо лише про стилістику тексту.
Література має виховувати культуру слова, розширювати словниковий запас людини, але не за рахунок позацензурної лексики. Художні твори вчать людину висловлювати свої думки, почуття та емоції, використовуючи вербальні засоби цивілізованих людей. Розмова пияків на вулиці, відтворена з усіма непривабливими подробицями їхнього невимушеного спілкування, не несе читачеві жодного морального послання. До того ж, гра Автора із низькою вуличною лексикою в сучасному літературному контексті вже не здатна ні шокувати, ні здивувати після творів Сергія Жадана, Юрія Андруховича, Оксани Забужко та інших. Іванові Франку, Ользі Кобилянській або Марко Вовчок, які описували життя простих людей, вдавалося обходитися в своїх творах без смакування подробиць вуличної лайки. Від цього їхні тексти не ставали менш талановитими. Вочевидь, розраховуючи на популяризацію свого роману, Автор також долучає до розробки сюжету брудні чутки, вигадані і роздмухані любителями псевдолітературних сенсацій. Все це має вигляд імітації літературного постмодернізму, що є етапом нашого письменства, пройденим ще в 1990-ті роки. Авторові варто шукати власний письменницький стиль.
Ірина Савченко,
головна бібліотекарка краєзнавчого відділу
Більше про бібліотеку тут
Немає коментарів:
Дописати коментар