Книга повністю перекреслює пострадянські стереотипи про людей літнього віку. Та що там! Перевертає з ніг на голову! Часто ловила себе на думці, ніби читаю про студентів, а не про 60-літніх. Єдине, що привело до тями: «...познайомились біля воріт школи, де вчилися їхні онуки...» і це трохи дисонувало з реальністю. Ненав'язливо, легко і спокійно авторка веде нас поміж героями. Цей розмірений, але насичений спосіб життя поглинає, і здається, ніби ти вже сама ходиш по будинку, опираєшся на зручні пуфи на дивані, відчуваєш запах їжі, смак музики... Зрілість. Чудовий час, коли людина багато побачила, багато пережила, майже до всього ставиться спокійно, з усмішкою. Але, разом із тим, ще живе, відчуває, хвилюється, тремтить, бажає...
Десь на третині книги виявилось, що не все так безхмарно. Вилазять проблеми – недовіра, егоїзм, страх, який переростає в брехню... Істина, як світ, стара – чим довше відтягатимеш правду, тим важче буде сказати. Загалом, моє сприйняття оповіді змінювалося тричі. Ближче до кінця книга стає проникливішою, вразливішою, відвертішою. Автор піднімає ряд проблем, частину з яких вирішити неможливо – старість, смерть, самопожертва, право на щастя. Кохання чи сім'я, сім'я чи кохання – куди схилити шальки терезів? Постійний вибір, на який приречені мільйони жінок. Більшість українок схиляються до того, що найважливіше – сім'я: діти і батьки, і втрачають право бути щасливими. А як там у них, у «старій добрій» Англії?.. Відверто і щиро про образу, зраду, біль, трохи сльозливих моментів, трохи витонченого гумору – така суміш спершу створює враження легкого ненав'язливого чтива та до кінця змушує задуматися над простими, але дуже фундаментальними речами в житті.
Наталія Ярута, головна бібліотекарка патентно-технічного відділу
Немає коментарів:
Дописати коментар