Олексій Тихий: «Я – українець»
(закінчення)
(закінчення)
«Я завжди дивився на мир своїми очами», - так сам про себе казав Олекса Тихий. Своїми тому, що він про все мав свою особисту незалежну думку, своїми тому що він вважав комуністичну теорію та високі слова комуністичних вождів про загальні ідеали справедливості реальним керівництвом до їх дій і намагався, коли вони жорстоко порушували свої красномовні обіцянки, апелювати до них саме з позицій відповідальності.
Для нього Україна і його маленька Батьківщина Донеччина були понад усе в його прагненні зберегти людську гідність, національну самосвідомість, рідну українську мову.
«Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. ….передусім, як українець, я – "громадянин світу... Люблю свою Донеччину. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови...» це цитата з його «Роздумів».
Оле́кса (Олексі́й) Іва́нович Ти́хий народився на Донеччині, 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка, біля міста Дружківка. Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету, а до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті й у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту.
У 1948 вперше був засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецької) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне.
З 1950 року працював учителем біології у Ново-Костянтинівській школі (тепер Приазовського району Запорізької області), потім мешкав у селі Рубцове, викладав у школі.
З 1954 році був вчителем історії у рідному селі.
Був заарештований у лютому 1956 року, у тому числі, за висловлювання під час шкільних зборів з питань щодо вдосконалення учбового процесу, згідно настановам Макаренка, у зв’язку з висловлюваннями, що «трудящі сільської місцевості ледве животіють», що «комунізму ми не будуємо» і «вибори в СРСР – є комедія».
Також причиною арешту був лист, надісланий до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину.
18 квітня 1957 року на закритому засіданні Сталінського обласного суду у Донецьку на підставі статей Карного кодексу УРСР «за антирадянську агітацію та пропаганду» його було засуджено на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Термін покарання Олекса відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлазі.
У таборах у цей час сиділо дуже багато інтелігентних людей, як з України, переважно із Західної, так і з усього Союзу. В'язні були на безкамерному режимі – дозволялося ходити по зоні, спілкуватися, навіть вирощувати квіти. Була можливість виписувати і читати журнали, книжки. Ці роки загартували його волю, загострили почуття гідності, національної гордості, розширили та поглибили його світогляд.
Коли Олекса Тихий повернувся після першого ув’язнення, у саморобній фанерній валізі лежали ноти, старенький кларнет та шахи, - згадував його син Володимир Тихий. Кілька років після звільнення йому не дозволяли працювати вчителем. Він працював теслею в міжколгоспбуді, згодом йому дозволили вчителювати, але викладати лише природознавчі науки.
В цей час він стежить за публікаціями в «Літературній Україні», його цікавлять нові збірки поезій Івана Драча, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, особливе визнання він надає «Собору» Олеся Гончара. Саме в ці часи він опрацьовує педагогічні та історичні питання, захоплюється саме історією розвитку української мови на Донеччині, що пізніше стає ґрунтовною працею «Думки про рідний Донецький край».
Його твори визнають антирадянською агітацією і пропагандою, та стають приводом для визнання Тихого особливо небезпечним рецидивістом. Він пише заяву, у якій посилається на формальне ставлення до навчання педагогів та учнів: «так вчити як можу і хочу мені не дозволяють, а так як дозволяють я вважаю негідним», - після чого звільняється зі школи.
У січні 1972 Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973-го — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край».
У його нарисі початку 70-х «Сільські проблеми» є такі рядки: « З болем дивляться вони на запустіння села, втрату природної любові до праці на землі, занепад моралі та культури на селі. Чому ж село вмирає? Чому ж в селі пустують будівлі? Чому вмирають хутори?». До того ж часу відносяться роздуми «Ви і ми», в яких Тихий виступив проти процесу русифікації та на захист української мови та «Вільний час трудящих», де викладені пропозиції для всебічного творчого розвитку особистості і по суті це гуманітарна програма розвитку.
(далі буде)
Більше про бібліотеку тут
Замовити книги можна тут
Немає коментарів:
Дописати коментар