Бібліотечна універсалка: Територія особистості

середа, 5 лютого 2025 р.

Територія особистості

Богдана Матіяш: «Я починаю з того, що мені треба якась внутрішня чесність із собою» (завершення)

Обидві її сестри – цікаві особистості. Найстарша, коли їй було шістнадцять, стала черницею. «Софія (це її ім’я після постригу, у паспорті вона – Рада) вже майже дві третини свого життя живе у Львові, в монастирі Студійського уставу. Серед жіночих монастирів Східної церкви він – найстрогіший. Окрім того, що має чернече покликання, Софія також є чудовою перекладачкою з німецької».
Середня – Дзвінка – письменниця і перекладачка. На думку Богдани, її твори глибокі, смішні, подієві, філософські. «Справді різні, як і ми з нею. Вона – як маленька ракета: динамічна, яскрава, темпераментна, часом рвучка, наче підліток. І не дивно, що її книжки для дітей настільки популярні».
Із Дзвінкою вони читають одна одну, Богдана редагувала понад половину її книжок і перекладів, вважає сестру дуже талановитою. З-поміж усього, що пише, найближчі їй твори сестри для дорослих. Вони не дуже багато спілкуються в повсякденному житті, і Дзвінка відкривається лише декільком людям, сказати, що Богдана належить до цього вузького кола, не може: «Я пізнаю її радше з її текстів, аніж із наших розмов».
Читає наша героїня багато всього водночас. Час від часу – анонімний твір «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві», «Просто християнство» Клайва Льюїса, інші книжки – не релігійного змісту. Із задоволенням повертається до творів Ольги Кобилянської.
Богдана Матіяш, до творів якої неодмінно хочеться повертатися для того, щоб відчути «в собі якусь внутрішню мову – ніби й близьку до тієї, якою говориш на щодень, а водночас інакшу, і вона звучить тільки в тобі», – в завершенні «Території особистості».

Олена Ємельянова

«Я шаную тих, чиї книжки писано фактично що кров’ю: тих, хто вийшов із низів і чогось досягнув у житті; тих, хто переміг розмаїті хвороби й надихає своїми текстами інших; серце як сніг безтривожне і чисте тих, хто зазнав психологічного та фізичного насилля – і зумів зцілити себе після цього досвіду й жити далі, промовляючи своїм життям до тих, хто пережив подібне, що й для них є надія на зцілення. Я схиляю голову перед людьми, які, мов барон Мюнхгаузен, майже що витягли себе за чуприну із ситуацій, у яких вони опинялися і в яких доводилося виживати. Це справді успіх: пройти щось дуже болісне і жити далі. До того ж жити щасливо. Але страшенно не люблю тих, хто береться теоретизувати й вчити інших бути успішними; хто робить успіх самоціллю і товаром, що добре продається. Хто нав’язує комусь думку, що треба мати справу лише з успішними (читай: заможними, іменитими, відомими людьми – а отже, тими, від спілкування з ким можна мати якусь користь), хто підміняє успіхом справді підставові цінності й чесноти. Особливо коли ці теоретики замилюють очі зовсім молодим людям, виставляючи успіх як головну чесноту».

«Я відчуваю, коли можу говорити про книжку, – тоді, коли понад половина її вже готова».

«Я знаю людей, які йдуть у кав’ярні, в місця, де гамірно, де є музика. Тобто це ті, які не можуть працювати вдома. Комусь для роботи треба келійні умови, такого більшого чи меншого затворництва. А я починаю з того, що мені треба внутрішній мир, якась внутрішня чесність із собою».

«Я справді дуже люблю, коли можна бути тихо й спокійно і коли всього, що заповнює дні, не є надто багато. Водночас мені тяжко даються інтенсивні періоди, коли є багато роботи, зустрічей, читань тощо – і емоційно, і фізично від цього дуже втомлююся. Тому дуже люблю, коли можна побути непомітно й тихо, кимось дуже-дуже малим. Зрештою, людина мусить мати хоч трохи нагод побути в тиші, нагод проживати на щодень і внутрішню подієвість, а не тільки зовнішню».

«…я не думаю, що будь-який тиск – навіть найдужчий – може стати поштовхом до творчості. Письмо – це завжди найперше дар, а не втеча з вигнання. Починаєш писати тоді, коли відчуваєш у собі якусь внутрішню мову – ніби й близьку до тієї, якою говориш на щодень, а водночас інакшу, і вона звучить тільки в тобі. Пишеш тоді, коли багато всього бачиш своїм внутрішнім зором, аж починаєш хотіти про те все розповісти – навіть не знаючи, звідки це все в тобі взялось. Якось так і було в дитинстві. А якщо вже говорити про вигнання, то письменник і серед інших письменників може почуватися вигнанцем – бо мови, якими пишемо, не раз різняться так, що можна й серед них комусь почутися дуже чужим».