«Літературне
Придніпров`я: пряма мова»
Квінтесенція
життєствердності
в поезії Валер’яна Поліщука
Валер’ян Поліщук – яскрава особистість, талановитий
поет, прозаїк, митець, зірка якого засяяла на початку ХХ століття, промовисто
заявивши про себе у 1920–1930-ті роки. Так само стрімко, як Валер’ян Поліщук
з’явився на овиді, згасло його життя внаслідок нелюдського злочину совєцької
влади.
Він називав себе «філософом із головою хлопчика»,
хотів створити новий формат родини, любив математику в поезії й бачив поезію в
математиці: «… підіпри красу математикою – ось справжнє мистецтво», ще з
ранньої юності прагнув побачити «справжню Україну» й боровся за неї у свій,
притаманний лише йому спосіб.
Письменник, літературознавець, поет, драматург,
новатор і реформатор у літературі – Валер’ян Поліщук вирізнявся оригінальністю
погляду на світ із самого дитинства, про що згадував у щоденникових записах: «Може
з того часу і виросла моя вдача бачити життя не тільки в широких обсягах,
таких, які я бачив тоді ж у дитинстві, коли вилазив на вершечок клуні, лякаючи
чорногуза на його гнізді, а навколо бігли біленькі волинські села, погірки,
синіли ліси, звивався срібляний Стир серед зеленого килима лугу, жовтіли лани.
Я бачив обсяги й маленькі, де гримів свій космос. Мабуть, звідси у мене й ті
побільшуючі та зменшуючи скла перспективи, про які говорить критика, і які я
підсвідомо, а то й свідомо, вживаю у своїй творчості. Зір мій у дитинстві був
гострий, як бритва, зараз очі мої, почуваю, що не притупіли». Про своє
майбутнє юний Поліщук писав так: «Я мріяв святим, щоб підноситись у повітря
без крил, мріяв бути письменником, але жахався тих мрій, бо не вірилося, що це
може бути в простої людини». Він ставив високу мету й досягав її,
звертаючись до пікантних, глибоких і табуйованих на той момент тем і в
літературі, і в громадському житті.
Уперше друком твори Валер’яна Поліщука вийшли у 1910-х
роках. Талант упорядника й майстра слова розкрився уповні саме в тодішньому
Січеславі / Катеринославі, де був виданий літературно-мистецький альманах «Вир
революції». Це видання було справжньою подією й навіть літературним
перформансом: взяти хоча б переміщення накладу «Виру революції» металевою
тачкою від друкарні до редакції: «Зиму 1920–1921 року я ходив, як динаміст і
гроніст, у рябому жіночому капелюхові (біле з чорним), до якого сам пришив
спереду бузкового язика, чим викликав подив на вулицях…».
Створення «Виру революції» не було легким завданням,
адже упорядники вирішили дати слово і
молодим авторам, і геть початківцям, що дебютували на сторінках журналу. Усе
відбувалося у вкрай несприятливий період української історії: «Як я бідував
знов у Катеринославі тоді, та і всі ми, про це є що розповісти. Їли ми юшку, де
плавало кілька галушок. Купить було нізащо. У місто заглянула холера. Проте я з
Єфремовим тягнув «Вир революції» – він правив коректу, я випускав, перевозив
тачкою синій цукровий папір, на якому було надруковано «Вир», містив
нарбутівські кліше, що набрав у Києві, а Підмогильний передруковував нам на
машинці нечитабельні тексти, бо збірник набирали учні друк школи і не могли
інакше розібратися. […] Ходив я в штанях із мішка, подертих по саме
неможливе, відпустив бороду, яка тягнулася на шиї з розхристаної брудної
сорочки. Босий і без шапки я, мабуть, мав вигляд дуже мальовничий…».
Життєвий шлях Валер’яна Поліщука завжди складався із
неабияких буремних випробувань, із протистояння всьому: стихії (під час втечі
до Румунії), владі й тим, кого вважав загарбниками, лихоліттям першої світової
війни, випробуванням чорних репресивних років, моральним нормам і правилам,
які, на його думку, більше не відповідали дійсності. «Блажен, хто може горіти, бо від нього залишиться попіл, а не гній», – ця фраза якнайкраще передає характер
письменника з Полісся, який прославив своєю творчістю і рідний свій, і наш
Січеславський козацький край.
Колосальна, як для такого короткого творчого періоду,
бібліографія, лише підтверджує прагнення, потяг, пристрасть до життя,
вітальність Валер’яна Поліщука, яка буквально вирувала в ньому, наливаючись
соком із нових речень, нових творів, нових видавничих ідей. Життєствердність
простежується буквально з перших рядків, надрукованих у січеславському
літературно-мистецькому альманасі «Вир революції»:
Мій дух
Живу я так, як пахне
фіялка,
Просто, без мудрого
лукавства –
І все ясно, ясно
мені,
Як весною цвіт
вишневий.
А ясно через те, що
дух мій розійшовсь міжзоряним етером
По безмежах всесвіту.
І всюди, де мисль моя
торкнеться хоч єдиним промінем,
Багато дальше ніж за
Сіріусом білим –
І там відчуваю я
частину мого духу,
Просторого,
безмежного.
Я прийшов туди і там
його вже застав.
За гранями трійчастої
космічної системи,
Куди мене бунтарське
серце з холодної планети занесло,
За зорями, сонцями,
туманними формаціями –
І там я ось зараз в
цю хвилину.
І в свіжому кленовому
памолодку,
На якому зморщились
червонясті листочки,
Мов пластир
напівпрозорий,
І в пальцях зеленої
трави, –
Всюди відчуваю себе»,
Тому такі вони
близькі мені, як мати.
І в тонких крихких із
жовтавим пилком тичинах волохатого
сону себе знаходжу,
як і в першій
зустрічній істоті живій.
І кожну людину і гурт
– я цілую в душі:
Я мислю про них, я
відбився у кожному з вас.
Ти, робітнику, що
йдеш засмальцьований,
Ти, докторе, що крізь
окуляри дивишся на світ, як на тканини
тіла перед операцією.
Ти, жінко, що дитину
кормиш своєю груддю, сидячи й продаючи
з кошика маковники,
що сама наробила.
Ти, агітаторе –
запальна машино революції,
Ти, проститутко, замучена з фарбою на губах і сухотами
Ти, вояко завзятий,
що несеш комуну на Захід,
Ти, людино-пручателю
в бурних хвилях життя, –
Всім я вам близький,
в кожному частка моя.
Для цього гурту – для
всієї людкости –
Я живу.
У вчинках своїх я не
маю вагань,
Бо всюди господар я
І складова частина
всього.
Анастасія
Теплякова,
наукова
співробітниця музею «Літературне Придніпровʼя»
Фото
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%89%D1%83%D0%BA_%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%27%D1%8F%D0%BD_%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Джерела:
Вир революції:
Мистецький збірник губнаросвіти / Ред. В. Поліщук.– Катеринослав: [б. в.], 1921.–
130 с.
Поліщук В. Блажен, хто
може горіти…: автобіографія, щоденники, листи / В. Поліщук; упоряд. З. Суходуб.
– Рівне: Азалія, 1997. – 132 с. – (Серія книг «Реабілітовані історією»).
Славутич Я.
Розстріляна муза: сильвети / Яр Славутич.– [Б. м.]: Прометей, 1955.– 93 с.
Хвильовий М.
Досвітні симфонії: [поезія] / М. Хвильовий; авт. передм. С.О. Єфремова;
авт. післям. В. Сонцвіт.– Харків: Фоліо, 2021.– 155 с.
Більше про бібліотеку тут
Немає коментарів:
Дописати коментар