.jpg)
Богдана Матіяш:
«У
молитви немає іншого слухача, крім Бога»
(продовження)
Подією в житті родини було знайомство зі
священником Севастьяном Дмитрухом зі Львова. «З кінця 80-х він почав приїжджати до Києва і підпільно правити в нашій
хаті Літургію. Ми повідомляли знайомим, яким можна було довіряти, … в неділю до
нас з різних куточків Києва приїжджали десь зо три десятки людей на Службу
Божу. Після неї ми влаштовували спільний обід.
За нашою
сім’єю у той час ще велися стеження… У нас удома почалося і відродження Пласту.
Сергій Прудко (який згодом теж став священником) після Літургії проводив для
дітей пластові сходини... Коли в школі моїх однокласників приймали в піонери, я
відмовилася вступати…».
Дитинство є дитинством, тому сповнене воно було
для сестер Матіяш різноманіттям ігор. Полюбляли
вони перетворюватися на козаків і на дерев’яних палицях ніби на конях їздили
навколо хати. «Тоді я собі думала, що
коли виросту, обов’язково поїду на Хортицю – це було щось таке дуже важливе для
мене… Ми грали в хованки, в квача, в вибивного, в бадмінтон і в класики. Взимку
багато часу проводилось надворі – серед снігу, і тепер теж його дуже чекаю –
хочу зіграти в сніжки, як колись. Було дуже багато настільних ігор – зокрема й
тих, що розвивають логічне мислення – головоломки, шахи, шашки, реверсі,
«ерудит», рендзю. Часто грали в різні словесні ігри. Навіть тепер ми часом в
щось граємо: цього року з Дитячого форуму видавців Дзвінка привезла гру «Пентаго»,
і нам терміново довелось їй вчитися».
Хроніка кінця 90-х початку 2000-х в її житті має
такий вигляд: в 1998–2004 навчання в Національному університеті
«Києво-Могилянська академія»; 2004 року закінчила магістерську програму
«Філологія. Історія, теорія літератури та компаративістика»; тема її
магістерського диплому «Мовчання як текст: від герметичності до діалогу»; 2004–2008
Богдана – аспірантка кафедри філології Києво-Могилянської академії.
Вона вважає за щастя, що ніколи не вчилася на
філфаці, а фахово дорослішала саме на факультеті гуманітарних і суспільних
наук, де було п’ять різних спеціальностей.
Богдана Матіяш, для якої мовчання, як текст, навіть більше за нього – в продовженні
«Території особистості».
Олена Ємельянова
«Звичайно,
є ті, хто закидає письменникам, що під час війни не варто влаштовувати публічні
виступи, тим більше фестивалі. Мені написав якийсь незнайомий чоловік, мовляв,
яке треба мати черстве серце, щоб під час війни читати хай там які прекрасні
вірші. Я нічого не відписала, бо сама не один раз думала про це від часу
повномасштабного вторгнення. Але пізніше прийшло розуміння, що багато наших
письменників гине на полі бою. Хтось гине, як Володимир Вакуленко, цивільна
людина, в окупації під Ізюмом чи як Вікторія Амеліна від російської ракети в
Краматорську. Пізніше ми влаштовуємо вечори їхньої пам’яті, читаємо їхні
тексти, тому що в нас під час війни з’являється додаткова місія берегти їхню
пам’ять і їхню спадщину. Але якщо ми будемо виступати тільки тоді, коли хтось
загинув, і лише тоді публічно читатимемо чиїсь тексти, це буде катастрофа. Ігор
Мітров, який є військовослужбовцем, влучно написав: «Там, де затихає українська
поезія, затихають гармати, і туди скоро прийде русскій мір».».
«…інколи
відчуваю, що потребую дистанції не лише від інших видів мистецтва, а часом і
від самої себе».
«Кожна
література має таку кількість і якість жанрів, які вона здатна мати. …не маю
чогось, чого мені в українській літературі бракує. Мені в ній вистачає всього.
А жанрів, яких ми не маємо, маю вдосталь на читання в текстах інших літератур».
«Країна
мрії... Навіть не знаю, чи є така. Хотілося б об’їхати Середземномор’я. І дуже
хотілось би бодай зо два тижні провести на Святій Землі. А взагалі дуже люблю
мандрувати, тому радо подорожувала б світом. Дуже люблю країни, в яких на
вулицях немає сміття – там мені нарешті стає затишно. Хотіла би, щоб країною
мрії врешті стала Україна…».
«Кожен
твір – це лакмусовий папірець того, як я живу».
«Люблю
фразу одного доброго священника про письмо: «Хто як дихає, той так пише».
Думаю, вона дуже правдива, бо хоч би що і як ми писали, з наших книжок буде
видно, які ми є всередині. Що нам важливо, що потрібно, а що, може, складно…».
«Мами
немає майже 16 років. Знаю речі, яких я від неї навчилась, але як багато не
встигла навчитися.. Зараз несподівано для себе почала плести, хоча раніше
плетіння мене зовсім не цікавило. А тепер плету спицями і згадую, як багато
плела мама. Пам’ятаю її рухи, її настрій, коли вона плела. Багато про неї
говорити не хочеться – це розмова про найінтимніше. Його хочеться залишити собі
і найближчим».
«Мені
здається, що нам дуже потрібні книжки, які дають надію».
«Ми маємо
відчути, що ми для себе цікаві».
Фото
https://bookopt.com.ua/blog/bohdana-matiiash-vid-a-do-ya.html
Замовити літературу можна за посиланням
Джерела:
Немає коментарів:
Дописати коментар